Валерій ШЕВЧУК
«ІЗ ВЕРШИН ТА НИЗИН»

СТРАЧЕНА СИЛА

Давня українська література, зокрема поезія, налічувала не одну сотню імен письменників, які творили в своєму часі і мистецтво яких чи ж загинуло цілком, чи ж дійшло до нас в окрушинах...
Є творці, які так ніколи і не підіймаються до високих щаблів літературного визнання.

ВТОНУЛІ В МОРОЦІ ЧАСУ

Давня українська література, зокрема поезія, налічувала не одну сотню імен письменників, які творили в своєму часі і мистецтво яких чи ж загинуло цілком, чи ж дійшло до нас в окрушинах. Чимало таких імен збереглось у так званих акровіршах — у початкових літерах поезій, решта творів розгубилася чи розсіялася. До таких «акровіршових» поетів належить І. Бачинський, О. Падальський, І. В’юсаник, Агапон, Григорій, Л. Длонський, В. Пашковський, Т. Кастевич, А. Якубинський, Павло, Йосип Обонкіон-Батя, Д. Левковський, Петро, І. Пастелій, Зубрицький та багато інших. Від деяких лишилися самі імена і згадка про їхню творчість (Танський). Тільки кілька поезій можна приписати українській поетесі ХVII-ХVIII ст. інокині Анисії Парфенівні. З цих віршів прочитується сумна історія дівчини, що мала коханого, який через убогість не міг одружитися із нею, і вона з розпачу йде в монастир. Ясна річ, що в ту далеку пору жило немало митців, імена і твори яких загинули для нас цілком (261, 264).

СІРКО, РЯБКО ТА ЦУЦЕНЯ

Одним із перших творів Порфирія Кореницького була поема «Куряж», у котрій поет висміяв життя і побут ченців Куряжського монастиря, біля Харкова. Поема обурила міське духовенство (ходила вона в списках, але підпису автора на ній не було). Не минула однак лиха година поета, коли він написав поему «Вечорниці» і надрукував її в «Снопі» 1841 року. П. Кореницький учився тоді в Харківській духовній семінарії, і його за ту поему, причисливши й «Куряж», вигнали із семінарії. Забравши «вовчий білет» у семінарській управі, поет рушив до виходу. Перед самим виходом були двері ректорської квартири, а саме ректор вигнав поета. Ректорувала тоді якась сіра із себе особа, секретар семінарії був рябий від віспи й нечупарний, а їм прислуговував хлопчик — всі вони і були посельцями тієї квартири.
«Треба віддячити», — мигнуло в голові в Кореницького. Налапавши в кишені грудку крейди, поет підійшов до дверей і черконув:
Отут цілісінька сім’я:
Сірко, Рябко та цуценя.
Після вигнання з семінарії в Кореницького почалося важке, бурлацьке, сіромашне життя, він і закінчив його сумно: замерз на вулиці, повертаючись додому напідпитку.
П. Кореницький чимало писав, але більшість творів його загинули, як загинула і згадана поема «Куряж» (48).

Й ІМЕНІ НЕ ЛИШИЛОСЯ

У 40-х роках XIX ст. в Житомирі жив поет, людина вже немолода, яку приймали у вищому товаристві — він чудово знав місцеві стосунки, був компанійський, але часто саркастичний і жовчний. Поет складав на різні оказії немало віршів українською мовою, які в численних списках ходили по руках: будь-яка видатна подія, а найбільше дворянські вибори, давала матеріал для дотепів. Знав він напам’ять усього Котляревського. Кілька його сатиричних віршів опублікувала 1889 року «Киевская старина», решта ж творів пропала, і навіть прізвище та ім’я поетове лишилися невідомі (188).

КИРИЛОМЕФОДІЄВЕЦЬ

Поетом, чий талант був розтоптаний російським самодержавством, був Георгій Андрузький. У 1847 році його арештували як кириломефодіївця і поселили в Казані, але за непокірливий характер відправили в Олонецьку губернію під суворий нагляд. Однак поет не став покірнішим. У 1850 році в нього зроблено трус і вилучено зошита, в якому Андрузький написав конституцію республіки і де були всілякі його записки, щоденники, поезії Т. Шевченка та власні також «неблагонадійного» змісту твори. Поета посадили до Шліссельбурзької фортеці, а потім закинули й на Соловки. В 1854 році він виявив неабияку хоробрість у воєнних операціях проти десантних англо-французьких військ і в нагороду був переведений до Архангельська. Через кілька років поету дозволили повернутися на Полтавщину, але поліцейський нагляд було знято з нього тільки 1864 року (106).

ПОЕТ, АПТЕКАР І БУРЛАКА

Серед запропащених талантів, покликаних до життя журналом «Основа», треба назвати Василя Кулика. За професією він був фармацевт — здав екзамени на провізора; продавши частину власної землі і хазяйства, зорендував у місті Валках на Слобожанщині невелику аптеку. Прибутки з аптеки віддавав матері на виховання братів і сестер. Довго, однак, неспокійної вдачі поет не витримав в аптеці, його манили мандрівки, особливо Дніпрові пороги, Чорноморське узбережжя та Крим. Здавши аптеку, поет пішов на Південь чумацькими шляхами. Без копійки грошей добувся до Сімферополя, де знову став працювати в аптеці у якогось німця. Через два роки В. Кулик був уже в Керчі і Тамані, а на початку 60-х років XIX ст. повернувся додому. Тут одружився з Марусею Ісенківною, викупленою дівчиною-кріпачкою, і щасливо з нею жив. Швидка смерть дружини знову похитнула рівновагу поета, і він тинявся з дітьми по всіх усюдах, ніде не нагріваючи місця, доки не помер у кінці 1870 року. З цілого зшитку віршів, який написав поет, «Основа» надрукувала кілька, ще два надрукувала «Правда». Де поділася решта творів, невідомо (155).

ХОЧ УСЕ ЖИТТЯ ПРАЦЮВАВ

Український поет Василь Мова-Лиманський дуже мало друкувався, хоч не покидав літературної праці проздовж усього життя, пишучи поезії, оповідання, п’єси, історичні статті, споминки, критичні замітки.
Всі свої рукописи письменник зберігав у великому порядку, а дещо підготував і до друку, переписавши начисто. На жодному рукописі він не ставив свого ймення, а тільки псевдоніми: В. Лиманський чи В. Мигуцький (Мигуленко). Лишилося після нього 8 зошитів віршів, 4 п’єси, 12 оповідань, усілякі статті й великий російсько-український словник. Значна частина спадщини В. Мови-Лиманського не збереглася (142).

ПИСАР У СЛАВСЬКУ

У важких обставинах закінчив своє недовге життя 39-річний Федір Заревич. Він перебивався писанням листів та судових паперів для селян у Славську, а потім у Сколе, гірко бідував, ледве стягаючись на шматок хліба. До літератури він охолов і помер 12 січня 1879 року в повному забутті, хоч колись його ім’я було досить голосне в літературі, а твори користувалися популярністю (157).

НЕВІДОМІ ТВОРЦІ

Є творці, які так ніколи й не підіймаються до високих щаблів літературного визнання. Гірка доля здибує їх у житті: вони гинуть, так і не потрапивши на правдивий шлях природного призначення.
Кількох таких творців описав свого часу Павло Грабовський. Один селянин був дуже химерної вдачі: до господарства не беручкий, все сновигав і про щось думав. З його вигадок та розповідей всі аж за животи бралися. Обрали його громадським старостою. Коли одна баба поскаржилася йому, що в неї кожухи покрали, староста, замість шукати пропажу, склав, жартуючи, цілу поему, повну безпосереднього гумору. Дуже сподобалася селянам та дотепна вигадка, поема почала ходити з вуст у вуста. Цей селянин складав у такий спосіб не один твір, не одну пригоду він змалював і осмішив у своїх віршах-сатирах. На жаль, сам поет не записував власних творів, не записав їх і принагідний їхній слухач П. Грабовський: відклав на потім, а тоді лиха доля закинула нашого поета надто далеко.
Той-таки П. Грабовський згадує, що коли він учивсь у бурсі в кінці 70-х років XIX ст., був поміж них поет, який в 13-літньому віці написав цілий збірник українських поем та сатиричних віршів, зокрема гумористичну поему «Бурсак», де було докладно зображено життя бурсака-бідолахи. Поема читалася й переписувалася бурсаками. В іншій поемі хлопчик описав з усіма подробицями сільський ярмарок, а ще в одній гумористичну автобіографію. Звали хлопчика Степаном, прізвища його П. Грабовський не називає. Що сталося з цим поетом і з його рукописами, невідомо (47).

ДРУГА МАРУСЯ ЧУРАЙ

Сумно склалася доля талановитої народної співачки й поетеси Теодори Гурко з села Красного на Самбірщині. Вже змалку дівчина виявляла велику охоту до навчання, але батькова смерть не дала їй закінчити школу. Дитиною дівчинка знала безліч пісень, а коли підросла, то почала и сама складати вірші, записуючи їх у книзі під заголовком «Розривки». В дівчину закохався син місцевого попа Сидір Пісо-чинський, але його батьки були рішуче проти нерівного шлюбу — Теодора належала до селянського стану. Коли Сидір відлучився на деякий час із села, родичі дівчини вирішили спішно видати її заміж. Юнак начебто відчув лихо і вернувся з дороги. Вночі він наспів до свого села і встиг саме на той момент, коли дівчина з відчаю кинулась із гатки у воду. Юнак врятував кохану, і після того молодята змушені були піти з дому на Чернівці, а звідти — у Бухарест. Родичі вмовили їх повернутися, а коли це сталося, знову не дали згоди на їхнє одруження. Тоді молодята вирішили відпливти в Америку. Однак їх обдурив якийсь шахрай, виманивши гроші, і юна пара змушена була повернутись із Гамбурга в рідні гори. Вони осіли в селі Заділиську і почали разом боротись із нуждою. Сталося це 1877-го чи 1878 року, коли звісний російський генерал Й. Гурко захопив Шипку і вирішувалася доля Болгарії в російсько-турецькій війні. Теодора, якій ішов тоді сімнадцятий рік, вишила чудового рушника з написом і послала його своєму однофамільцеві. Незабаром від генерала прийшов у відповідь подарунок — жіночий портфель із прикрасами і з портретом генерала. Цей факт змінив ставлення до відчайдушних коханців, і вони спокійно зажили на своєму господарстві. Але через кілька літ, у 1881 році, тобто коли поетесі було 20 років, сталася з нею дивна пригода. Жінка вийшла в поле, подивилася на кошару овець, заспівала якоїсь дуже жалібної пісні, відійшла від людей, сіла на траві й написала вірша «Моя послідня думка». Тоді повернулася додому, сказала кілька прощальних слів і за годину померла. Після несподіваної смерті дружини С. Пісочинський відіслав її твори в Росію, де генерал Гурко пообіцяв їх видати своїм коштом «в том виде, как они написаньї».
Відтоді про спадщину Т. Гурко немає звісток. Єдиний її вірш, саме той, передсмертний, опублікував її чоловік у «Зорі» в 1883 році разом із закликом до громадянства допомогти видати твори талановитої поетеси. Цей заклик лишився без відповіді (162).

ПРОПАЛІ В ЧУЖИНІ

28 травня 1882 року в італійському часописі «Таnfulla della domeniса» було надруковано статтю літературознавця Д. Чамполі «Георгій Долстоєвський». Йшлося в ній про невідомого нам українського поета та прозаїка середини XIX ст. Він народився 1834 року, жив у Звенигородці, вчився в Полтавській семінарії, а тоді і в Київській, де написав у 1852 році першого свого вірша українською мовою про київські печери. Свої твори начебто друкував у Москві, Києві, Харкові під псевдонімом, який розкрити ще не пощастило. Поет поділяв думки Герцена й Чернишевського і змушений був емігрувати. Вів кочове життя, переїздячи з країни в країну: жив він і в Цюриху, і в Лондоні, і навіть у Вашингтоні та Нью-Йорку. Він багато писав, притому все українською мовою.
Італійський перекладач творів українського поета вважав, що за силою вислову вірш Долстоєвського гідний пера Байрона. У статті Чамполі подано ряд італійських перекладів творів загубленого поета — це все, що залишилося від його спадщини.
Як і Долстоєвський, мусив жити в еміграції поет Василь Маслов-Стокіз. Вся його поезія — вислів туги за рідним краєм, якого, він знав, ніколи уже не зможе побачити. Жив у Швейцарії і вряди-годи посилав до українських журналів повні ностальгічної жури поезії. Подальша доля поета невідома.
Загадковою постаттю був і Василь Цебрівський (псевдонім), поет, який жив на початку ХХ-го століття в Канаді. Це був чи не найпло-довитіший український поет, бо написав понад 4 тисячі віршів, хоч друкував їх небагато в американських часописах, а також в альманахах «Терновий вінок», декламаторі «Розвага», антології «Українська муза». Доля спадщини цього поета також невідома (86, 91).

ЖЕРТВИ СУХОТ

Велику силу втратила українська література через ранню смерть Т. Зіньківського. Його велетенська енергія пішла на те, щоб здобути собі освіту (був-бо він сином простого робітника) , але натомість надбав письменник сухоти і рано згас. Ще малим хлопцем мав непогамовну спрагу до читання — читав навіть при світлі лампади, стоячи біля образів. Так прочитав він усього «Дон-Кіхота», але занедужав на очі. Переживши великі митарства, він став офіцером і вступив до військової академії.
Мав грандіозні плани: студіюючи народну і стару книжну мови, готував українську граматику, складав антологію українського письменства ХVІ-ХVIII ст., куди мали входити твори, писані народною мовою, справедливо вказуючи, що в ті далекі часи була на Україні багата й цікава культура і що нове письменство починається не з Котляревського, а значно раніше. Він майже довершив велику наукову роботу «Історія штунди» і збирав матеріали до «Української енциклопедії», яку хотів скласти сам. Кількома оповіданнями виявив добрий белетристичний талант. Мріяв також написати «Історію українського письменства». Рвався до роботи і був певний, що не помре, хоч хворів невиліковно. Помер він 1891 року, маючи тільки 30 років.
Рано пішов із життя багатонадійний поет О. Козловський. Здобувши сухоти, він помер двадцятидвохрічним. Залишив після себе кілька зошитів віршів, частину їх видав І. Франко у Львові (1905 р.) під назвою «Мірти й кипариси». І. Франко назвав О. Козловського одним із найталановитіших поетів молодшої генерації.
Сухоти таки звели в могилу і талановиту дочку Б. Грінченка та М. Загірньої Настю, якій ледве минуло за двадцять. Була вона перекладачкою, писала вірші й оповідання, соціологічні та етнографічні статті, брала активну участь у революційній роботі, пізнавши і тюрму (91, 189, 254).

ЖЕРТВА НАДТО РАННЬОГО РОЗВИТКУ

20-річним пішов із життя, покінчивши самогубством, Олексій Плющ. Він народився в інтелігентній сім’ї, літературний хист перейняв від свого діда Олексія Виридарського, який був палко закоханий в українську літературу, знав напам’ять «Кобзаря», сам пробував писати і рано пішов із життя. З 14 років хлопець починає глибоко вивчати українську мову, літературу, побут українського народу та етнографію, стежить за культурним життям, перекладає «Слово о полку Ігоревім», вірші Гейне і переходить до самостійної творчості. В 17-18 років юнак цілком віддається письменству: творить оповідання, повісті, драму, поезії, часто просиджуючи за писанням далеко за північ. Водночас живе активним громадським життям: працює в нелегальній бібліотеці, влаштовує спектаклі. Закінчивши гімназію, О. Плющ вступає до Ніжинського інституту, де також організовує товариства з гімназійної молоді, заводить українські гуртки, працює за книгаря і писаря при Ніжинській «Просвіті». Такої напруги й витрати енергії не витримує його організм, і 12 червня 1907 року молодий письменник застрелився. Причиною смерті була перевтома, виснаження нервової системи. Ряд віршів О. Плюща було розкидано по тодішніх українських альманахах та журналах, а в 1911— 1912 роках виходять заходом Одеської літературної спілки та письменника І. Липи два томи прозаїчних писань О. Плюща. Талант мав юнак великий, але розвинути його не встиг, згаснувши передчасно (50).

[ Передмова ] [ ЩО, КОЛИ І ЯК? ] [ КНИГА — ВІЧНЕ ДЖЕРЕЛО ] [ ПЕРШІ І ВПЕРШЕ ] [ НАШІ АТЕНЕЇ ] [ БАТЬКИ І ДІТИ ]
[ ЯК ВОНО ПОЧИНАЛОСЯ ] [ ЦІКАВІ СИТУАЦІЇ. ПОРТРЕТИ ПИСЬМЕННИКІВ ] [ НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ЗУСТРІЧІ ] [ СТРАЧЕНА СИЛА ]
[ ЯК ВОНИ ПИСАЛИ? ЖИТТЯ ТВОРІВ ] [ ЗА ГОРАМИ І З-ЗА ГІР ] [ З ПІСНЕЮ НА ВУСТАХ ] [ НА СЛУЖБІ В ІНШИХ МУЗ ]
[ У СВІТІ ПСЕВДОНІМІВ ] [ ЛІТЕРАТУРНІ ЗАГАДКИ ТА КУРЙОЗИ ] [ ЛІТЕРАТУРА ]