Валерій ШЕВЧУК
«ІЗ ВЕРШИН ТА НИЗИН»

КНИГА — ВІЧНЕ ДЖЕРЕЛО

Не жалій часу на читання, бо його тим обернеш на добрі речі...
Шукай пожитку в книгах і доступишся вічного життя!

НАЙДАВНІША КНИГА

Найдавніша з книг, що збереглися до нашого часу, надрукована на території України кириличним шрифтом, є «Апостол», виданий 15 лютого 1574 року у Львові «друкарем-москвитином» Іваном Федоровичем (Іваном Федоровим). Це єдина книга, випущена ним у Львові. Однак на могильній плиті І. Федоровича було вирізано, між іншим, що він своїм дбанням «друкування занедбале відновив», можливо, маються тут на увазі кириличні Друки, призначені для України, що їх випустив у Кракові Святополк (Швайпольд) Фіоль. Є згадки про інші друки, але вони не збереглися (134).

КУЛЬТУРА ОФОРМЛЕННЯ

Стародавня українська книжка мала свою сталу культуру оформлення. До компонентів, які прикрашали книгу, належали фронтиспіси і присвяти. Фронтиспіси — це особливі заголовні аркуші з алегоричними малюнками, що образно відтворювали зміст книги. На початку книги клалися присвяти тому чи іншому благодійнику автора. Форма присвяти була така: на звороті заголовного аркуша — герб патрона, оточений його ініціалами. Під гербом друкувалася «Епіграма» — невеличкий вірш, що тлумачив символіку самого герба і містив величання благодійнику. Потім ішло послання з присвятою і визначенням ролі, яку відігравав патрон в авторовому житті і у виданні книги, величання роду, мужності благодійника, щоб «зберегти славу його на довгі літа». Інколи присвята адресувалася не одній особі, а колективу, як це було в книзі К. Саковича «Вірші на погреб... П. Сагайдачного» (1622 р.), де в епіграмі зверталися до війська Запорозького. Траплялося, що частина тиражу присвячувалася одній особі, а друга — іншій. Поряд із гербами тих чи інших магнатів зустрічалися часом знаки друкарів.
Після присвят ішли звичайно передмови, звернені до читача, чи, як тоді називали, «читальника», за якими подавався зміст книги, хоч його можна було бачити і після основного тексту. Основний текст часто супроводжувався ілюстраціями (ритинами). Наприкінці книги вміщувалися алфавітні покажчики, післямови, реєстри помилок, прохання до читачів вибачити за помилки — традиція, яка перейшла від книги рукописної. Поет Л. Баранович у книзі «Життя святих» («Zуwоtу swietych), виданій у Києві 1670 року, таке прохання передав у віршах. Часом наводиться у книжці і дата видання — інколи у формі загадки, як у книзі «Повість про диявола», виданій у тому-таки XVII ст.; повідомляється про початок і кінець друкування тощо. Крім того, старі видавці дбали про прикраси, рамки, заставки, ініціали, кінцівки.
Друкарське мистецтво на Україні в XVII ст. сягнуло такого високого рівня, що часом книгу обсягом понад 800 сторінок друкували за два місяці («Тріодь постна», видана в Києві 1627 року), а львівський «Антологіон» (1643 р.), що містить 1442 сторінки, друкували одинадцять місяців. Книга набуває вишуканого естетичного вигляду, прикрашається не тільки орнаментами, а й численними ілюстраціями кращих тодішніх художників-ритівників, використовуються шрифти різної величини (134).

ЯК ПРОДАВАЛИ КНИЖКИ НА УКРАЇНІ

Книги за старих часів, тобто в ХVII-ХVIII ст., продавалися перш за все в друкарнях. Друкар М. Сльозка в 30-х роках XVII ст. продавав видання Львівського братства, роз’їжджаючи по ярмарках. В добу П. Могили києво-печерські видання розповсюджувалися, крім України, в Московській державі і в Молдавії. В 1672 році друкарські майстри лаври Т. Кушка та О. Мушин відкрили в Москві навіть книгарню, хоч невдовзі та книгарня існувати перестала.
Чернігівські видання продавалися в Києві, Харкові, Ромнах, Сумах, Борзні. В Києво-Печерській лаврі у XVIII ст. була книжкова крамниця, і лавра переслідувала тих, хто продавав книги на базарах без її відома. Під кінець ХVIII ст. в Києві на найлюдніших вулицях вже було чимало книгарень, в яких продавали продукцію своєї, а також Московської, Чернігівської і Почаївської друкарень. На Подолі в XVIII ст. була немала лавка якогось київського торгівця Гарбуза. Він скуповував і продавав пошарпані, старі і старовинні видання. Покупцями в нього були студенти й професори Київської академії. Цього Гарбуза можна вважати першим букіністом на Україні.
В ті ж таки часи на Україні було в ужитку чимало іноземних книжок, і їх залюбки купували. Так, у бібліотеці Я. Марковича, генерального підскарбія, який жив у XVIII ст., були твори богословські, медичні, історичні, латинською, польською та іншими мовами. Книжники II половини XVIII ст. лубенський полковник П. Апостол, І. Скоропадський, К. Шафаренко, П. Симоновський та інші купували багато книжок у бреславльського крамаря Корна, зокрема твори Вольтера, Скаррона... Є звістка, що 1778 року до Чернігівського полку прибув з Італії (Мілана) книжковий торговець Йозеф Бонда для продажу латинських книжок. Постачали книги й українські книгарі, що мали торговельні зносини з Данцигом, Кенігсбергом, Лейпцигом, Бродами та іншими містами. В II половині XVIII ст. багато видань привозили полтавські книгарі, що були навіть об’єднані в товариство, до складу якого входили Г. Паскевич із братом, С. Максимович, Ф. Лук’янів та інші. В травні 1781 року прикажчик товариства Г. Паскевич привіз із Бреславля 725 медичних книжок французькою та німецькою мовами. В жовтні того ж року інший прикажчик — Й. Пащенко — придбав 140 медичних книжок німецькою, латинською та французькою мовами. Ф. Лук’янів роздобув 1200 книжок німецькою та латинською мовами. Багато книжок привозила й надсилала з-за кордону молодь, що там навчалася, аж тодішній генерал-губернатор князь Куракін видав у 1798 році обіжник із забороною присилати «непозволительные сочинения» під загрозою конфіскації майна. Не диво, відтак, що І. Котляревський, який володів французькою та німецькою мовами, познайомився свого часу в тій-таки Полтаві з травестійними обробками «Енеїди», що їх зробили француз Скаррон і німець Блумауер (132, 134).

КІНЦЕВІ ЗАПИСИ НА ДАВНЬОУКРАЇНСЬКИХ РУКОПИСНИХ КНИЖКАХ

Як вихідну картку в старій книзі під текстом літописів, збірників, повчань старі писарі лишали записку від себе, укладену здебільшого у формі молитви з оправданням своєї нетямучості і висловлюючи радість, що важка праця переписування закінчилася. Такі записи часто укладалися афористично, на зразок: «Радіє заєць, утікши із сіті, радіє віл, дооравши ниву, — так само радіє і писар, дописавши книгу». Закінчується книга дуже часто проханням: помилки виправляти, а переписувача не проклинати. Загалом наші предки дивилися на книжку з великою повагою і ставилися до неї дуже серйозно.
«Не жалій часу на читання, — радив один із таких переписувачів Іван Томашівський ще в 1680 році, — бо його тим обернеш на добрі речі, адже хто час витрачає на пусте, то начебто з павутини полотно робить, з піску замки будує і мотилі хапає в повітрі руками, відтак руки марає і геть викидає. Шукай пожитку в книгах, в духовному харчі і доступишся вічного життя!» (239).

БЕЗСИЛЕ ПРОКЛЯТТЯ

Славетний український друкар І половини XVII ст. Михайло Сльозка, заснувавши власну друкарню, мимоволі вступив у конкуренцію з іншими друкарнями. Київський митрополит П. Могила писав Львівському братству, що Сльозка шкодить і Київській друкарні. «Тільки зачнемо якісь книги друкувати» — писав митрополит, — він упереджує і тим чинить нам прикрощі». Коли ж він, погрожував владика, не відмовиться від своїх учинків, його буде відлучено від церкви і проклято: «Нехай буде проклятий, зовсім його анатемі віддаємо і милостям вашим (тобто львівським братчикам. — В. Ш.) пильно вказуємо, щоб ви, милості ваші, з ним ніякого спілкування не мали, не важилися входити з ним, проклятим, у ділові стосунки під страхом такої ж кари». Цікаво, що такі страшні погрози не вплинули на Сльозку і на братчиків. Друкар спокійно продовжував свою роботу, а братство не тільки не припинило з ним стосунків, але й уповноважило його бути за свого представника на похороні П. Могили (134).

ХАЙ ТОЧИТЬ ЙОГО НЕВСИПУЩИЙ ЧЕРВ’ЯК

Ще й досі зберігся забобон, що вкрасти книжку чи не повернути її господарю — не гріх. Через це з давніх часів було вироблено особливі заходи проти книгокрадів. Колись у бібліотеках Західної Європи найцінніші книги приковувалися до своїх місць ланцюгами. Та одним з найцікавіших заходів проти цього зла був засіб, який широко практикувався на Україні. На полях книги чи на початку її писалося міцне закляття або й лайка до того, хто захотів би книжку привласнити. В давні часи такий спосіб вважався ефективним. Ось зразки таких написів: «Хто хотів би цю книжку віддалити з цього місця, той буде мати зі мною справу перед Божим судом», «Хай ця книга перебуває в цій церкві вічно, а хто її візьме, хай буде проклятий, хай буде засуджений на невгасимий вогонь і хай точить його невсипущий черв’як». На одному рукописі XVIII ст. стояв навіть такий двовірш:
Хто би мав сю книгу вкрасти,
Тому сім літ свині пасти.
Не зважаючи на такі закляття, книги все-таки крали: нові їхні власники, щоб зняти з себе закляття, старанно вишкрібали чи виривали «страшні» написи (240).

НАЙДАВНІШІ ЕНЦИКЛОПЕДИЧНІ ЧИТАНКИ

В ХVІ-ХVІІ ст. на Україні були поширені своєрідні збірники, що подавали читачам у найкоротшій формі збір усіляких потрібних і непотрібних відомостей, якими при нагоді можна було б похизуватися в товаристві. До таких творів належав принесений з Заходу «Люцидарій», збірка космогонічних, географічних та етнографічних відомостей, часто зовсім фантастичних. Незалежно від цих збірників, що ставили за мету дати сяке-таке поняття про світ, повставали ще так звані «Азбуковники» — пояснення рідкісних слів і важливих тем, упорядкованих за абеткою (243).

БИЙТЕ ПОКЛОНИ, А МЕНШЕ ДУМАЙТЕ

В XVII ст. в. українських друкарнях видавалося немало світських книг: збірки поезій, твори історичні, політичні, панегірики тощо, — це, певна річ, не подобалося російським царям та церковникам. У 1720 році указами сенатським, а тоді й синодальним друк світських книг на Україні був заборонений. А перед друком книг церковних їх належало надсилати по два примірники «проб», чи по-сучасному коректур, на остаточне виправлення й дозвіл у Московську синодальну контору. Пізніше Синод зобов’язав українські друкарні надсилати щорічно відомості про те, які книги було надруковано проздовж року. Тим самим книги вперше стали підлягати офіційній цензурі, бо досі цензури як такої на Україні майже не було. Світських книг після того указу вийшло дуже небагато — це переважно підручники і панегірик М. Козачинського на прибуття в Київ цариці Єлизавети (1744). В Чернігові вийшла ще в 1755 році «Межевая инструкция» (134).

КНИЖКОВІ ПІДРОБКИ

Цікавим явищем в старому книгодрукуванні були підробки видань. Так, «Євангеліє учительне», видане в Рахманові 1619 року К. Транквіліоном-Ставровецьким, було повторене в Могильові 1697 року в друкарні Максима Вощанки настільки точно, що й досвідчені бібліографи не помічали різниці між виданнями.
В деяких випадках підробки робилися тою ж таки друкарнею, яка друкувала й справжні видання, щоб обійти цензурні утиски. Так професор С. Голубєв установив, що різні примірники «Євангелія» Львівського братства з датою 28 листопада 1690 року вийшли двома накладами в 1690 і 1697 роках. У той час як братство закінчувало це останнє видання, в Польщі змагалися за корону Август II і Яків Собеський. Видання обов’язково мало бути з молитвою за короля, і щоб не молитися за непевного претендента і тим не піддати видання конфіскації, видавці ставили на книзі 1690 рік у 1697 році і подавали молитву за Іоанна-короля, тобто Яна III Собеського, не бентежачись, що той помер у 1696 році.
Подібний обхід цензури зробили в Чернігові, видавши «Руно орошене» Д. Туптала в 50-х роках XVIII ст. і поставивши на ньому дату 1702 рік, щоб не посилати видання в цензуру до Москви (134).

НЕЗВИЧАЙНА КНИЖКА

В Києво-Печерській лаврі вийшла в 1712 році невеликого формату книжка на 185 сторінок «Итика ієрополітика, чи Філософія повчальна символами і порівняннями пояснена до навчання й користі юнакам». Ця книжка потім неодноразово передруковувалася у Петербурзі, Львові, Москві і навіть у Відні. Вона цікава тим, що оздоблена численними образками (близько 70), вгорі стоїть морально-повчальний напис, під малюнком — чотиривірш і після того наука чи мораль-роз’яснення. Таким чином, це поетична книжка і водночас мистецький альбом, особливо коли зважити, що гравюри на міді (мідерити) робив до київського видання знаменитий український художник Никодим Зубрицький. Моралі з «Итики» й малюнки до них були в свій час надзвичайно популярні. Дуже часто образки «Итики» перемальовувалися на віконницях будинків, наочно поучаючи всіляким істинам. Мотиви «Итики» перейшли на кахляні малюнки і «промовляли» до господарів і в самій господі (266).

ДАВНІ КНИГОЛЮБИ

Головним сховищем книжкових скарбів, як pукописних, так і друкованих, були церковні й монастирські бібліотеки. Заснована Ярославом Мудрим бібліотека містилася в Софійському соборі у Києві і загинула. Князь здобував книги з Греції й Болгарії, тримав переписувачів, піклувався перекладами з грецької тих творів, яких бракувало мовою болгарською. Є згадки про сувої та зшитки, чотирикутні книжки з окремих зшитків із пергамену. Син Ярослава Мудрого Святослав наповнював «кліті свої книгами», до нашого часу дійшли відомі збірники Святослава 1073 і 1076 років, укладені за болгарськими зразками. З монастирських книгозбірень найзначніша була в Києво-Печерському монастирі.
Друга велика збірка книг склалась у XVII-XIX ст. частково із приватних зібрань великих книголюбів В. Ясинського, Т. Щербацького, Є. Болховітінова — вона влилася тепер у фонди Національної бібліотеки України ім. Вернадського. Серед монастирських книгозбірень найбільшою була бібліотека Києво-Печерської лаври. Стародавня її частина, однак, загинула під час пожежі 1718 року.
В ХVII-ХVIII ст. існували бібліотеки при різних школах. Найбільшою була бібліотека при Київській академії. Вона почала складатися ще за великого книголюба П. Могили, і до кінця XVIII ст. в ній було понад 10 тис. примірників, серед них багато рукописів. Майже все це згоріло в 1780 році під час великої пожежі на Подолі.
Були ще бібліотеки приватні, келійні. Значною збіркою слов’янських, латинських і польських книг володів П. Могила. Купував він книги у Варшаві та Кракові. Для свого часу це була величезна книгозбірня (2 131 том). Вона перейшла до бібліотеки Київської академії і згоріла в 1780 році.
Завзятими книголюбами були письменники й філософи С. Яворський, Т. Прокопович і Д. Туптало. Д. Туптало говорить у своєму заповіті, що з 18-літнього віку прирік себе на добровільні злидні: не зібрав ні золота, ні срібла — тільки книги. Було їх порівняно небагато (302 томи), і перейшли вони в 1709 році до Московської патріаршої бібліотеки.
Визначним бібліофілом був поет і філософ С. Яворський. Свої книги він заповів ніжинському Благовіщенському монастирю, при цьому склав каталог книжок і ліричний шедевр давньої української поезії (латинською мовою) — «Елегію до бібліотеки». її переклав на українську М. Зеров. Крім каталогу, С. Яворський передав у Ніжинський монастир особливий «Тестамент» («Заповіт»), дбайливо виклавши в ньому низку приписів щодо переховування й користування книгозбірнею. У кінці заповіту Яворський проголосив прокляття тим, хто зважиться присвоїти, чи дарувати кому, чи продати, чи таємно взяти, чи в якийсь інший спосіб таємно видалити книгу з монастиря. Погрози ці не вплинули на сучасників, і через 10 років бібліотеку цю, за розпорядженням із Петербурга, було передано до Харківського колегіуму, де вона й зберігалася.
Величезну бібліотеку зібрав Т. Прокопович, кількість його книг сягла 4 тисяч. Він писав Петру І: «Збираю чималу бібліотеку, на тисячу шістсот карбованців уже купив книжок і, коли зможу, купувати їх не перестану. Служачи захопленню своєму, служу, здається, загальній користі. Ніколи нікому, хоч і в крайню нужду б упав, бібліотеки продавати й не подумаю!» Після смерті Прокоповича (1736 р.) ця книгозбірня перейшла до Олександро-Невської лаври в Петербурзі, а пізніше була передана Новгородській семінарії.
Ледве чи не останнім книжником старого типу був учений і поет Іриней Фальківський. Він зібрав чималу бібліотеку і був великим аматором рукописної книги: традиція, яка в кінці XVIII ст. уже вмирала. Маючи чудовий почерк, Фальківський надавав рукописам напрочуд вишуканого вигляду (7, 134).

ВИДАВЕЦЬ ЛИСЕНКОВ

На Великій Садовій вулиці в Петербурзі, неподалік Публічної бібліотеки, в будинку Пажеського корпусу майже сорок років містилася книжкова крамниця І. Лисенкова. Родом з України (справжнє його прізвище Лисенко), він був і продавцем книг, і видавцем. Хоча жив у Петербурзі, цікавився українською літературою і видав чимало творів своїх земляків. Його ім’я як видавця поставлено на «Чигиринському Кобзареві» Т. Шевченка (1844 р.). Випускав він твори Г. Сковороди, Г. Квітки-Основ’яненка, І. Котляревського, Г. Данилевського. В нього видав М. Гоголь свого «Ганса Кюхельгартена», а М. Гнєдич російський переклад «Іліади». Лисенков брав участь в комплектуванні бібліотеки Харківського університету, а його крамниця стала своєрідним письменницьким клубом, де збиралися літератори купити нове видання і обмінятися думками (185).

ЕНТУЗІАСТ

Директором знаменитої друкарні П. Куліша в Петербурзі в 50-60-х роках XIX ст. був Данило Каменецький. Зайнятий цілий день службою в канцелярії генерал-губернатора Ігнатьєва, цей ентузіаст української літератури весь вільний від служби час віддавав роботі в друкарні, де робив коректу рукописів, а боячись помилок, власноручно складав такі епохальні видання, як «Кобзар» Шевченка і «Народні оповідання» Марка Вовчка. Допомагав він і при виданні журналу «Основа».
Д. Каменецький був великим книголюбом і збирав колекцію дрібних українських видань — книжок і брошур, склавши унікальне зібрання такого типу пам’яток (228).

«РУСАЛКА ДНІСТРОВА»

Як відомо, літературне відродження в Галичині почалося з видання «Русалка Дністрова», яке вийшло в 1837 році. Цікава історія цього видання.
Маркіян Шашкевич, його ініціатор, хотів видати книжку, в якій були б вірші, казки, наукові розвідки. Цю книжку гадав він назвати «Зорею». Рукопис було послано до Відня в цензуру, але тамтешній цензор В. Копітар української мови не знав. Тим часом було призначено цензора на українські книжки, став ним ретроградний священик В. Левицький, який і заборонив «Зорю». Шашкевич з товаришами вирішили видати книжку в Угорщині, де була вільніша цензура. Організатором цього заходу став Я. Головацький, який вчився у 1835 році у Пешті і познайомився там із молодими сербами. Збірник «Зоря» перекомпонували і назвали «Русалкою Дністровою». У 1836 році Я. Головацький послав рукопис до Пешта сербові Юрію Петровичу. Його заходами цензура й дозволила друкувати «Русалку...». Гроші (460 флоринів) дав на друк відомий західноукраїнський меценат, директор головної школи в Коломиї Микола Верещинський. Решту доклав, позичивши, сам М. Шашкевич (191 флорин)». «Русалку» було видрукувано в кількості 1000 примірників. 800 послано до Львова, де їх конфіскувала цензура, а 200 залишилось у Будапешті, де частину продали, а решту переслали до Відня. Тільки ці примірники й розійшлися. На М. Шашкевича та його приятелів упали великі гоніння, за ними було установлено поліційний нагляд. Лише 1848 року знято було арешт з «Русалки Дністрової», і видання могло вже вільно прийти до читача (153, 217).

ПЕРШИЙ «КОБЗАР»

Перша книжечка Т. Шевченка «Кобзар» вийшла у світ майже в день других роковин його звільнення із кріпацтва. Прислужилися до того двоє: Є. Гребінка, який перший помітив надзвичайний поетичний хист у хлопця, і П. Мартос (фінансував видання «Кобзаря» 1840 року). Цензурував книжку найліберальніший цензор тих часів П. Корсаков. Набиралася й видавалася вона приблизно з місяць. У квітні 1840 року книжка вже з’явилась у петербурзьких книгарнях. Проте не всі випущені примірники були однакові: в тих було зроблено менше купюр, у тих — більше. Перші мали 115 сторінок, а другі — 114. Примірників з меншою кількістю купюр було зовсім небагато; тільки 1961 року один із таких примірників виявлено у відділі рідкісної книжки Ленінградської наукової бібліотеки. В ньому вміщено повний текст поеми «Тарасова ніч» і майже повний (без п’яти з половиною рядків) текст послання «До Основ’яненка». Тираж видання навряд чи перевищував тисячу примірників і не залежався. Його незабаром поповнили численні рукописні списки «Кобзаря». Рецензії та відгуки, здебільшого негативні, з різкими випадами проти української мови та літератури, на книжку з’явилися майже у всіх петербурзьких журналах та газетах. Жодна з виданих перед тим книжок не привертала до себе такої уваги. Після арешту Т. Шевченка «Кобзар» 1840 року було заборонено й вилучено — це зробило книгу раритетом ще за життя поета (18).

СПАЛЕНА ДИСЕРТАЦІЯ

В 1840 році М. Костомаров склав магістерський іспит у Харкові, а через рік написав дисертацію «Про причини і характер унії в Західній Росії». Призначено було й час (2 квітня 1842 р.), коли Костомаров мав її захищати, однак харківський архієпископ Інокентій Борисов помітив невідповідність дисертації казенним догмам того часу. Дисертація пішла до міністра освіти графа Уварова, і після рецензії професора Устрялова її було спалено. І хоч учений захистив (1843 р.) іншу дисертацію: «Про історичне значення російської народної словесності», — кафедри в Харківському університеті не дістав, натомість мусив стати учителем гімназії в Рівному (155).

СОРОК ШІСТЬ РОКІВ ЗАБОРОНИ

Надзвичайна доля судилася книзі П. Куліша «Украинские народные предания». 1847 року рукопис було набрано в друкарні, видання готували до випуску, коли автора заарештували як члена Кирило-Мефодіївського товариства, а всі його книжки заборонили. «Украинские народные предания» однак не знищено, хоч і заборонено цензурою, побачили вони світ тільки в 1893 році. Деякі з них увійшли, правда, до «Записок о Южной Руси».
Отож видання «Украинские народные предания» має на титулі дату — 1847 рік, але не містить обов’язкового для тодішніх книг напису: «Дозволено цензурою» (116).

ПРИМІРНИКИ ДЛЯ ДРУЗІВ

Відомо, що «Кобзар» Т. Шевченка 1860 року, який вийшов у друкарні П. Куліша, був сильно порізаний цензурою. Т. Шевченко попросив управителя друкарні Д. Каменецького набрати заборонені місця з поеми «Катерина», і окремі відбитки вклеїли до кількох примірників «Кобзаря», які Шевченко вирішив подарувати своїм друзям (120).

ШЕВЧЕНКО — АВТОР ПІДРУЧНИКІВ

У 1858-1860 роках на Україні почався рух за просвіту широких мас населення. В ряді міст було організовано недільні школи. З’явилися і перші українські букварі: «Граматка» П. Куліша, а в Полтаві книжка О. Строніна. Остання книга не задовольнила Т. Шевченка, який гаряче відгукнувся на цей почин і раніше Строніна склав свій «Южно-русский буквар». Після букваря Шевченко гадав скласти й видати «Арифметику», «Етнографію» і «Географію», «Історію України»: «Якби Бог поміг оце мале діло зробити, то велике і саме зробиться», — писав він 4 січня 1861 року. Однак смерть перешкодила поетові виконати цей задум. Вийшов тільки «Буквар», який Шевченко встиг розіслати по Україні (103).

НАДЗВИЧАЙНІ ОБМЕЖЕННЯ

Відомо, що в царській Росії — тюрмі народів — видавалися закони на ущемлення так званих інородців. 30 травня 1876 року цар Олександр III підписав указ про надзвичайні обмеження української мови й літератури. В ньому стояло:
1. Не допускати ввозу у межі імперії без особливого дозволу Головного управління у справах друку будь-яких книг і брошур, що видаються за кордоном українською мовою.
2. Друкування та випуск в імперії оригінальних творів і перекладів заборонити, за винятком історичних документів, пам’яток, творів красного письменства при умові дотримання при виданні історичних документів правопису оригіналу, а в творах красного письменства російського правопису (так звана «ярижка»); дозвіл на друк красного письменства давати не інакше як після розгляду в Головному управлінні у справах друку. .
3. Заборонити всілякі сценічні вистави і читання українською мовою, а так само й друк на тій мові текстів до музичних нот.
Цим дивоглядним законом практично заборонялася українська культура в межах Російської імперії.
У 1881 році внесено було до закону деякі зміни. Українською мовою дозволено друкувати словники, народні пісні й казки, дозволялися також театральні вистави і співи українською мовою, але не інакше як з особливого дозволу генерал-губернатора.
В цьому становищі пробула українська культура до 1905 року, коли обмеження було знято. Центр українського культурного життя перемістивсь у Галичину, і східноукраїнські письменники друкувалися здебільшого там (154).

ЯК ЧИТАЛИСЯ КОЛИСЬ ГАЗЕТИ

Преса українською мовою, як відомо, могла в XIX ст. існувати тільки в Галичині. Видавець не збирав передплати наперед, як це робиться тепер, а надсилав перше число свого часопису «на оказ», тобто на ознайомлення читачам. Коли число не поверталося, такий адресат вважався передплатником, коли ж поверталося, то на ту адресу часопис не надсилали. Через це галицькі газети й журнали завжди містять у собі прохання до читачів «вирівняти залеглості», тобто прислати гроші за одержані газети й журнали. Не диво, що були серед читачів такі, котрі часописи приймали, а про гроші забували. Із-за цієї дивної залежності видавців від передплатників кожен пренумерант газети робив себе не тільки читачем надрукованого, а й компетентним суддею, починаючи від правопису й мови і закінчуючи провідною ідеєю. Тож коли надруковане не подобалося йому, вважав за можливе дати волю власному обуренню і то в найдосаднішій формі. Особливо багато доводилося терпіти, як видавцеві, І. Франкові. Номери «Друга», «Громадського друга» та інших часописів повертались у редакцію прикрашені написами, колекція яких могла б стати оздобою збірки лайок. «Чи сказився?» — запитує один передплатник. «Не смійте мені присилати такої огидної мукулатури», — гримів другий. «Возвращается обратным шагом к умалишенным», — писав галицький москвофіл (244).

ВИКОРИСТАННЯ ПРЕМІЇ

Відомо, що після виходу із в’язниці І. Франко та М. Павлик почали в 1878 році випускати журнал «Громадський друг». Фінансував цей часопис М. Драгоманов, переславши на руки М. Павлика місячними посилками 500 карбованців, одержаних як пай із Уваровської премії, яку було дано видавцям знаменитих «Исторических песен малорусского народа». Можливо, через те й друкувався журнал так званою «драгоманівкою» (243).

НЕЗВИЧАЙНИЙ ЧАСОПИС

Наприкінці 1879 року в Галичині почав виходити спершу двотижневий, а пізніше тижневий часопис для народу «Батьківщина». З його сторінок пролунало тверезе, просте слово до селян, про їхні насущні справи, про те, що діється навколо них (інколи редакція не боялася сказати й гостріше слово осуду тих, хто робив кривди народу). У газеті вміщувалося безліч дописів самих селян. Вона розбудила нечуваний ентузіазм, її селяни чекали цілими гуртами, геть за селом визираючи посланця, котрий мав принести номер. Часопис читали письменні на цвинтарях під церквою, по неділях перед цілою зібраною громадою, забуваючи про відпочинок. Кожна громада вважала за обов’язок описати в «Батьківщині» свої громадські порядки та злидні. З якого повіту чи кутка не було звісток, писаних селянами, там люди ходили, мов осоромлені на ціле сусідство. Прихильники реакції в Галичині дивилися на газету лихим оком, вбачаючи в ній ненависний дух Драгоманова і відгомін богохульних дописів «Громадського друга». Як літературно-науковий додаток до «Батьківщини» виходив щомісяця «Додаток до Батьківщини» (1886), складався він заходом молодої студентської київської громади, особливо слухачки Київських університетських курсів О. Доброграєвої. Сюди входили твори М. Максимовича, І. Нечуя-Левицького, популярні статті про українську літературу, статті, що знайомили галицьких селян з життям селян на Україні Східній. Найбільш популярна була «Батьківщина» в час редагування її М. Павликом (243, 244).

КІЛЬКІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ П’ЄС

До 1863 року, коли М. Кропивницький написав першу драму, українська література мала 45 друкованих п’єс. До 1872 року цих п’єс стало 88. У 1881 році, коли було дано дозвіл грати рідною мовою, український театр міг використати 132 п’єси. До 1910 року, коли помер батько українського театру М. Кропивницький, їх уже стало 761. Сам Кропивницький написав 44 п’єси і 3 переклав (184).

ПИСЬМЕННИКИ-КНИГОЛЮБИ

Великим бібліофілом був український учений, видавець і поет, автор книги «Наські українські казки Іська Материнки» Осип Бодянський. Він почав збирати книги ще під час навчання у Переяславській семінарії. Після його смерті лишилася багата бібліотека, а в ній чимале зібрання рукописів. Бодянський помер, не залишивши заповіту. Дружина ж його була жінкою без будь-якої освіти. Бібліотеку хотів купити Московський університет за 7 тисяч карбованців, а жінка просила 12. Мало намір придбати бібліотеку і Міністерство народної освіти для Томського університету, однак, поки йшли переговори, її купили за 3 тисячі карбованців букіністи. Вони ніби виручили за неї 20 тис. крб., рукописи ж з бібліотеки зникли ще перед продажем. Тільки через кілька років частину їх купив колекціонер із Ростова А. Титов (22). Така ж сумна доля бібліотеки аматора книги і стародавніх рукописних пам’яток, поета й етнографа В. Шишацького-Ілліча, автора поетичної збірки «Українська квітка» (1857 р.). Поет прожив тільки 31 рік, але за цей короткий час встиг упорядкувати великий збірник народних пісень і скласти чималу книгозбірню, де було багато раритетів. Улюбленою думкою поета було заснувати в Чернігові публічну бібліотеку, бо в той час місто не мало жодної. Він віднайшов збірку віршів поета другої половини XVII ст. Климентія, уривки з якої опублікував невдовзі в «Основі» П. Куліш (6).
Хоч є переконання, що жінки не надаються до бібліофільства, звістки, які збереглися про бібліотеку Марка Вовчка, заперечують це твердження. Тут було все з української літератури 50-60-х років, наукові твори з української історії, козацькі літописи, зокрема С. Величка, твори М. Костомарова, історичні романи Д. Мордовця, полономовні видання з історії України, збірка основних російських белетристів, чимало книг англійською мовою, зокрема повні збірки Діккенса, Теккерея, Вальтера Скотта, Філдінга, Смолетта. По-особливому любила вона Шеллі (ще задовго До того, як з’явилася на нього мода в Росії). Багатством і повнотою відзначалася французька частина бібліотеки: були тут майже всі філософи-енциклопедисти і видатні письменники, починаючи з XVI ст. Особливо повно представлена французька література XIX ст. Дуже любила Марко Вовчок Рабле, Стендаля і Бальзака. Окремим розділом ішла багата колекція книг для юнацтва. Бідніша за інші німецькомовна частина її бібліотеки: Ґете, Гейне, Шлоссер, Вебер тощо. Італійська частина бібліотеки містила твори всіх класиків, особливо берегла вона примірник Сільвіо Пелліко. З польської літератури письменниця тримала твори історичні і поезію. Дуже любила Міцкевича, чудово його знала й часто цитувала. Були ще в Марка Вовчка повна колекція творів латинських та грецьких класиків і зібрання східних казок (27).
Завзятим бібліофілом був поет і учений В. Щурат. Як і М. Возняк, він нікому не позичав книжок, але, на відміну від нього, любив похвалятися новопридбаним «раритетом», як мисливець вдалим полюванням. Цікаву історію про нього як бібліофіла розповів М. Рудницький. До В. Щурата часто заходив один із львівських дармоїдів К. Він заробляв як скрипаль у нічних кав’ярнях, умів малювати, двічі «зайцем» об’їхав світ, хвалився навіть, що, коли капітан висадив його на дикий острів, став там королем людожерів. Цей К. приносив вряди-годи В. Щуратові рідкісні видання. Вчений не дуже розпитував, де той їх бере, хоч мав підозру, що книги крадені. Одного разу К. прийшов напідпитку і відчув потребу висповідатися. Оповів, що збудив довір’я митрополита А. Шептицького, набрехавши йому, нібито хоче стати ченцем і спокутувати гріхи. Шептицький лишав його інколи у величезній книгозбірні, і К. приносив чужі книги Щуратові, а вчений, не без задоволення, ставив їх на свої полиці (181).
Завзято любив книжку і М. Черемшина. Володіючи дев’ятьма мовами (німецькою, французькою, англійською, угорською і п’ятьма слов’янськими), Черемшина мав дивовижно широке коло читання. Чи в дорозі, чи вдома письменник завжди потребував гарної книжки. З особливою старанністю комплектував власну бібліотеку. Вдома мав у підшивках майже всі українські газети й журнали, а також деякі польські й австрійські. В його книгозбірні було немало раритетів. Купуючи книжку, письменник віддавав її в оправу і зберігав як найдорожчий скарб (191).
Однак найбільшим книголюбом серед українських письменників-класиків був Іван Франко. Ще школярем він зібрав собі невелику бібліотеку в 500 томів, хоч грошей на те не мав. Вчинив він це в цікавий спосіб: робив за товаришів письмові завдання, а в нагороду брав тільки книжки. За день, крім своїх Уроків, майбутній письменник міг виконати Ще 5 завдань на одну тему і то таких відмінних одна від одної, що вчитель не пізнавав, що це була робота однієї руки. Пристрасть до книжок залишилась у нього на все життя.
Щонайменше раз на тиждень заходив письменник у книгарні. В деяких із них мав «особистий рахунок», бував у антикварів Бодека та Ігеля, де знаходив часто не один раритет. Франко не любив позичати книжок у друзів і знайомих; читаючи, робив помітки на полях. Не дуже охоче позичав свої книжки. Зібравши одну з найцікавіших приватних книгозбірень, Франко казав, що коли йому захочеться вночі знайти книгу в темряві, щоб покласти її на столі для ранішої роботи, він робить це безпомильно. Разом з тим Франко не дбав про колекціонування власних видань, не писав присвят на книгах, хіба що закордонним письменникам з подякою за якусь послугу. Через це залишилося книжок із автографом І. Франка мало.
— Коли ви маєте час читати книжки? — питали його.
— А я й не маю його, — відповідав письменник, — добре, що книжки мають свій запах. Я часто не читаю їх, а нюхаю.
Був І. Франко навіть і в гостях бібліофілом, про що свідчить такий випадок.
Поїхати в гості до поміщика Федоровича спонукала письменника велика бібліотека, що її з фанатизмом бібліофіла скуповував Федорович. Були в нього й цінні старовинні рукописи. Приїхавши в с. Вікно, І. Франко відразу ж загубився між книжок. Він перерив бібліотеку дідича, як кріт сад: сортував книжки купками, бо його дратувало, що вони не впорядковані. Федорович намовляв письменника поселитися в нього і стати його бібліотекарем, працювати — над чим захоче. Звичайно, Франко від того відмовився (245).

ЛУБОЧНІ ВИДАННЯ

У II половині XIX ст. особливо популярними стали невеличкі видання для народу, що виходили чималим тиражем, дуже дешеві. Видавали їх московські книгарі Губанов, Ситін та інші, розносили спеціальні книгоноші по селах усієї Росії — народ радо купував ці видання з барвистою (лубочною) картинкою на обгортці, хоч часом книжки були дивовижно химерні: «Наука о том, как деньги занять и не отдать», «Все фокусы рук — как играть и не проигрывать», «Чорт в кармане, или Ведьма на цепи», «Вор Яшка» тощо. Однак траплялася серед такого мотлоху й корисна, література.
Друкували московські лубочники книжки й українською мовою, здебільшого з великою кількістю помилок. Такі книжки були досить популярні. Видавалися українською мовою й дивогляди, наприклад, «Як кум Бандура чортяку піймав та не удержав». Книгар Ситін продавав таких книжок в рік на 300 тис. крб. (26).

«БІБЛІОТЕКИ»

Такою назвою в XIX ст. об’єднували так звані серійні видання. «Бібліотеку найзнаменитіших повістей» випускала газета «Діло», що виходила у Львові, — в серію входили твори українських письменників та переклади з інших літератур. Книжки ці продавалися по невисокій ціні і видавалися чепурненькими томами.
В цій серії виходили зокрема твори Є. Гребінки, І. Нечуя-Левицького, П. Куліша.
Журнал «Зоря», поки був під редакцією О. Партицького, видавав у 1884-1886 роках «Бібліотеку «Зорі», якої вийшло 11 томів. У цій бібліотеці побачила світ книжка І. Франка «Воа constrictor», подорожі В. Ільницького, комедії Г. Цеглинського, а також двотомник Т. Шевченка, твори А. Могилянського, «Слово о полку Ігоревім» тощо. Тоді ж таки, в 1884-1886 роках, на взір німецької бібліотеки «Реклама», почала виходити «Русько-українська бібліотека» (випущено 14 томів); уперше тут були видані як передрук із «Зорі» знамениті «Люборацькі» А. Свидницького; друкувалися твори І. Нечуя-Левицького, В. Барвінського, О. Стороженка, С. Руданського, У. Кравченко тощо. І. Франко видав у цій серії свої «Галицькі образки».
В Чернівцях у 1885 році почала видаватися «Бібліотека для мол одіжі». Книжки гарно ілюструвалися. Ініціатором видання був О. Попович.
З 1889 року почав видавати своїм накладом «Літературно-наукову бібліотеку» І. Франко. До 1892 року вийшло в ній 15 томів, серед яких знаменита розвідка І. Франка про І. Вишенського, «Австро-руські спомини» М. Драгоманова і його ж «Чудацькі думки». Ще перед цим у 1878-1880 роках І. Франко, М. Павлик та І. Белей видавали «Дрібну бібліотеку», в якій Франко надрукував свої «Думи та пісні найзначніших європейських поетів». Видання містило серію художню і наукову. Серію наукову складали переклади суспільствознавчих і природничих праць, зокрема твори М. Драгоманова, О. Добролюбова, Д. Писарева, Т. Гекслі тощо.
На 14 випуску бібліотека припинила своє існування. Останньою книжечкою було оповідання І. Франка «На дні» (243, 193, 88).

«ВС» І «ВІК»

У 1898 році вся культурна Україна святкувала століття виходу в світ «Енеїди» І. Котляревського, тобто століття нової української літератури. З нагоди цього свята з’їхалися тоді до Львова українські письменники з Галичини та Буковини, журналісти, наукові діячі. Вони вирішили залишити якусь тривку пам’ятку на відзнаку цього свята і заснували «Українсько-руську видавничу спілку», яка почала функціонувати з 1899 року. Відтоді й почали виходити чепурні невеличкі томики з віньєткою ВС. У «Спілці» найбільше працював І. Франко.
На Східній Україні з тієї ж нагоди було засновано видавництво «Вік», яке відразу увінчало свою діяльність виданням великої тритомної Антології української літератури «ВІК», а потім започаткувало серію однотипних видань творів українських письменників (на палітурках було зображено український пейзаж з білостінною хатиною) — (193).

«ЖИВІ СТРУНИ»

Так називалася літературна серія, що її видавав А. Крушельницький та В. Старосольський. Серія мала на меті друкувати найновіші твори української літератури, переклади з інших літератур. Почалася вона в 1899 році. Тут вийшли твори самого А. Крушельницького, О. Авдиковича, переклади з польської літератури (223).

[ Передмова ] [ ЩО, КОЛИ І ЯК? ] [ КНИГА — ВІЧНЕ ДЖЕРЕЛО ] [ ПЕРШІ І ВПЕРШЕ ] [ НАШІ АТЕНЕЇ ] [ БАТЬКИ І ДІТИ ]
[ ЯК ВОНО ПОЧИНАЛОСЯ ] [ ЦІКАВІ СИТУАЦІЇ. ПОРТРЕТИ ПИСЬМЕННИКІВ ] [ НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ЗУСТРІЧІ ] [ СТРАЧЕНА СИЛА ]
[ ЯК ВОНИ ПИСАЛИ? ЖИТТЯ ТВОРІВ ] [ ЗА ГОРАМИ І З-ЗА ГІР ] [ З ПІСНЕЮ НА ВУСТАХ ] [ НА СЛУЖБІ В ІНШИХ МУЗ ]
[ У СВІТІ ПСЕВДОНІМІВ ] [ ЛІТЕРАТУРНІ ЗАГАДКИ ТА КУРЙОЗИ ] [ ЛІТЕРАТУРА ]