Валерій ШЕВЧУК
«ІЗ ВЕРШИН ТА НИЗИН»

ЯК ВОНО ПОЧИНАЛОСЯ

Коли печера була готова, «юний Довбуш» перший поліз у неї, показуючи приклад товаришам «опришкам». Раптом глина почала обвалюватися...

НЕ МАЮЧИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

П. Гулак-Артемовський походив із зубожілої попівської родини. Одинадцятирічним вступив до Київської академії і перебував у ній до 1813 року. Не маючи забезпечення від батьків, хлопцю довелося перетерпіти чимало лиха. Коли була в Києві велика пожежа (1811 р.) і бурса згоріла, Гулак-Артемовський ходив по базару, збираючи покидьки від чумацьких обідів, і пришпилював сосновими голками латки на одежі. Додому, на Черкащину, він спускався на плотах, що їх сплавляли по Дніпру литвини (білоруси). Коли майбутній поет закінчував навчання, сталася трагічна подія, через яку він і покинув академію: померла люба і закохана в поета дівчина —жертва батьків, які й слухати не хотіли, щоб їхня дочка вийшла заміж за бідного студента, і цим довели її до сухот та могили. Поет проголосив на могилі коханої тепле слово, яке справило глибоке враження на присутніх, покинув Київ і поїхав вчителювати до приватного пансіону в Бердичеві (2).

ВЕЛИКА ПРИТЯГАЛЬНА СИЛА МИСТЕЦТВА

Цю силу відчув на собі Т. Шевченко ще хлопчаком. Відоме його уперте бажання вчитися малярству. Не вийшло з поета ні землероба, ні пастуха, ні кухаря, ні лакея-козачка. Ще бувши кухарчуком, Шевченко зібрав колекцію малюнків, які тільки траплялися, і при нагоді йшов у сад, розвішував там малюнки на деревах, милувався ними, брався за олівця і перемальовував. Хлопчик настільки захоплювався, що не раз його заставали за таким «чудним» заняттям і добре чубили.
Козачком Шевченко так само, криючись, малював, і хоч пан люто покарав його за те, віддав таки вчитися, малярства до Ширяєва в Петербург. Саме велика пристрасть до мистецтва змушувала юного художника ходити ночами в Літній сад, де й відбулася знаменита його зустріч із Сошенком. І в засланні, маючи сувору заборону малювати й писати, Т. Шевченко і писав, і малював, хоч бував за те не раз караний. «Караюсь, мучуся... але не каюсь!» — узагальнив увесь свій гіркий досвід Тарас Шевченко (97). Чи не доречно при цьому згадати вислів Григорія Сковороди: «Природа прекрасного така, що чим більше на шляху до нього трапляється перешкод, тим більше воно вабить, на зразок того найшляхетнішого і найтвердішого металу, який чим більше треться, тим прекрасніше виблискує».

ПРОРОКУВАННЯ БАТЬКА Т. ШЕВЧЕНКА

Вмираючи, батько Т. Шевченка розпорядився, як то годиться, своїм скромним майном та господарством. Його воля дивує надзвичайною пророчою проникливістю щодо майбутнього генія українського народу, свого сина:
— Синові Тарасові з мого хазяйства нічого не треба, — сказав батько. — Він не буде абияким чоловіком. З нього вийде або щось дуже добре, або велике ледащо. Для нього мій спадок або нічого не значитиме, або нічого не поможе (206).

НА ЗОЛОТОМУ ВЕСІЛЛІ ДІДА М. ШАШКЕВИЧА

6 травня 1823 року дід М. Шашкевича Р. Авдиковський відзначав своє золоте весілля. Діти, внуки і правнуки зібралися на це свято в с. Підліссі і піднесли ювілярові поетичний «Вінець із сердець жичливих», писаний частково польською, а частково українською мовою із церковнослов’янізмами. Цей веселий вірш було потім надруковано у Львові, його підписали діти, внуки і правнуки Р. Авдиковського, а між ними був і 12-річний Маркіян Шашкевич, якому пізніше судилося стати будителем Галицької України (153).

АЖ НАБРИД УСІМ

Зайшовши якось до купця по горіхи, гімназист П. Куліш побачив купку книжок. Це були 5 примірників збірника українських народних пісень, що їх видав М. Максимович у Москві 1834 року. Хлопець віддав усі свої гроші і купив одну з книжок. Приніс її в гімназію і читав там товаришам при будь-якій нагоді, аж деякі учні почали від нього втікати і передражнювати його декламацію. Тоді Пантелеймон вивчив усю книжку напам’ять, і саме вона наштовхнула його на літературну творчість (158).

ПЕРШІ ВІРШІ Я. ЩОГОЛЕВА

Вчителем словесності поета Я. Щоголева був П. Іноземцев, людина, причетна й до літературної праці (друкувавсь у «Молодику» під псевдонімом Неволін), — під його керівництвом написав перші вірші юний Я. Щоголев. Почав друкуватися в «Отечественных записках» (1841 р. — Ч. IV) — була це балада російською мовою «Конари». Перша ж велика добірка поезій Я. Щоголева з’явилася в 1843-1844 роках у «Молодику». Цьому виданню присвятив дві рецензії критик В. Бєлінський, надрукувавши їх в «Отечественных записках» (1843, 1844).
В одній із рецензій критик з іронією написав: «Малоросія була б найосвіченішою країною, коли б число читачів у ній дорівнювало б хоч половині загального числа поетів». Критика Бєлінського так вразила амбітного Я. Щоголева, що він зошит із віршами кинув у вогонь. Невдовзі, правда, поет написав кілька віршів для «Южно-русского сборника» А. Метлинського, але надрукував їх (поміж них і знаменитого «Гречкосія») тільки П. Куліш у «Хаті» (1860 р. ). Звернувся по-справжньому до поезії Щоголев тільки під старість (79).

ПІД ВПЛИВОМ НІМЕЦЬКОЇ МУЗИ

Ю. Федькович юнаком жив у молдавському містечку Нямц. Тут він, покинувши землемі ра Чунтуляка, учнем якого був, став практи кантом аптекаря. На незвичайного хлопщ звернув увагу німецький художник Р. Роткель, родич аптекаря. Незважаючи на різницю у віці, художник і майбутній поет заприятелювали. Р. Роткель відкрив перед допитливим хлопцем широкі обрії німецької літератури, наділяючи його гарними книжками, давав юнакові поради і заохочував до писання. Під впливом цих зустрічей та книжок Федькович і написав свої перші вірші — були вони німецькою мовою (129).

ЄПИСКОПА НЕ ВИЙШЛО

Навчаючись у Кам’янецькій семінарії, А. Свидницький швидко відчув нехіть до схоластичної богословської науки. Його вабив університет. Одначе батько майбутнього письменника наполягав, щоб Анатоль закінчив семінарію: він бажав бачити свого талановитого сина єпископом і не раз казав:
— Тільки в ченцях буде тобі талан-доля!
Син батька не слухався, між ними виникла суперечка, — батько налякав навіть сина прокльоном. Однак ніщо не втримало А. Свидницького, семінарію він покинув і хоч «талан-доля» йому таки не усміхнулася, духовником не став (158).

РАДІСНІ ЛІТА МОЛОДОСТІ

Часто історики літератури, пишучи про роки навчання І. Франка в школі, ототожнюють письменника з героями його оповідань із шкільних літ, вважаючи, що ці оповідання мають автобіографічний характер («Олівець», «Отець-гуморист» тощо). Сам Франко, відповідаючи одному із своїх життєписців, зазначав, що його оповідання зі шкільних літ мають значення психологічне й літературне, а не історичне. «Ті літа, — писав І. Франко, — поминаючи деякі неприємні епізоди, все-таки були радісними літами моєї молодості, а між моїми вчителями василіанської школи я з приємністю можу згадати молодого монаха Крупіельницького, що учив нас у II класі, о. кат. Красицького, о. ігумена Борусевича і пізнішого ігумена о. Немиловича, а також старенького вчителя т. зв. «штуби», то є 1-ї кляси, русина Чарничевича, одинокого світського вчителя, що дослужив у тій школі до своєї смерті і який для непослупіних і галасливих дітей у своїй класі не мав тяжчої кари, як поколоти їх по чолі своєю неголеною бородою».
«Значно приємніше і свобідніше, — пише Франко, — було гімназіяльне життя, в якому я, завдяки особливо деяким талановитим учителям, здобув основну, як на ті часи, освіту, а йдучи постійно щодо поступу в науках поміж першими у класі (на матуріяльнім свідоцтві я мав із усіх шкільних предметів ноту «відлично»), того неприємного почуття, що називають школярським тремом і не раз доводить школярів аж до самовбийства, я не зазнавав майже ніколи... дуже часто відносини між учителями і учнями бували дуже приятельські, майже товариські» (245).

ПРИСТРАСТЬ ДО ПИСАННЯ

Бувши учнем Дрогобицької гімназії, І. Франко особливо любив писати твори, вибираючи собі темою випадки з реального життя чи з минулого. Часом ці його твори були такі довгі, що заповнювали весь зошит, і вчителі не завжди хотіли їх читати. Склавши у 1875 році екзамен на атестат зрілості, 20-літній І. Франко їде у Львів до університету і везе з собою свій статок — кілька зошитів, списаних власними творами: поезіями, драмами, віршованими оповіданнями. Були тут переклади з «Антігони» й «Електри», Його, Ісайї, «Нібелунгів», «Одіссеї», Краледвірського рукопису і т. ін.
Друкуватися почав І. Франко ще гімназистом у студентському журналі «Друг». В числі З цього журналу за 1874 рік було надруковано його вірш «Народна пісня», написаний за рік до надрукування, де поет славив народну пісню — «криницю з чудовими струями, що її вода тисячі живить». Інший вірш, надрукований у тому-таки часі, — «Котляревський», виявив захоплення І. Франка І. Котляревським, бо той «засвітив вогник, який розгорівся, щоб всіх огрівати». Таким чином, перші друковані твори поета оспівують народну пісню і Котляревського — два могутні джерела, з яких полилося рікою нове українське письменство. Першу свою книжечку «Балади і розкази» видав І. Франко через рік по приїзді у Львів.
Студентом університету І. Франко старанно вчився. Для семінару з класичної філології, наприклад, він написав розвідку про Лукіянові «Розмови богів» латинською мовою. Львівського університету І. Франко, однак, не закінчив, навчання перервали політичні процеси 1877-1878 років, коли письменника посадили в тюрму. Після ув’язнення він ще провчився кілька курсів, але, не маючи коштів, покинув університет. Тільки в 1893 році докінчив університетські студії у Відні, де одержав ступінь доктора філософії, тобто перерва в навчанні була майже в 15 років — мав тоді І. Франко 38 років (130, 245).

ПЕРША ЛЕКТУРА І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО

Коли малий Іван Левицький вчився ще в першому класі семінарії, під час контрактового ярмарку в Києві помітив він виставлені у вітринах магазинів французькі книжки. Його зацікавила одна ілюстрація, де був намальований чудернацький чорт — була це книга Ле-сажа «Кривий чорт». Прочитав книжку майбутній письменник при допомозі словника Шмідта. Книжка йому дуже сподобалася, і відтоді на гроші, що йому батько давав на гостинці, Іван почав купувати книжки французькою мовою і читати їх. Так він познайомився з «Дон-Кіхотом», творами Е. Шатобріана, Дантовою «Божественною комедією», творами картинами (158).

ПЕРШИЙ ТВІР ОЛЕНИ ПЧІЛКИ

Цікаво, що перше оповідання О. Пчілки було надруковане... німецькою мовою, при тому цілком випадково. Коли майбутня письменниця ще навчалась у дівочому пансіоні в Києві, вчитель німецької мови загадав ученицям написати гумористичне оповідання на вільну тему з умовою не наслідувати твори друковані. Таким чином, у змісті й викладі давалася цілковита воля. Дівчата писали завдання з інтересом. Вчитель довго не повертав робіт, нарешті приніс і зачитав уголос ті, що здавалися йому кращі. Твору юної Ольги Драгоманової (дівоче прізвище О. Пчілки) серед них не було. Дівчина не втрималася й запитала про свій твір.
— Почекайте, майте терпеливість! — сказав учитель.
Через якийсь час він приніс друковане видання і сказав:
— Ну ось, я вам прочитаю, як пишуть гумористичні оповідання в часописі «Fur die Jugend» («Для молоді»).
І почав читати оповідання. На превелике здивування всього класу, а найбільше самої Ольги, це було її оповідання, хоч і поправлене (174).

УКРАЇНСЬКИЙ ГЕКЛЬБЕРРІ ФІНИ

Мати І. Манжури померла, коли майбутній поет був малою дитиною. Його забрала до себе бабуся, але батько-п’яниця викрав у неї 5-літнього хлопчика і привіз до Харкова. Тут дитина опинилася на вулиці, їла з арештантського котла, була приймаком у якогось пожежника, доки не занедужала й не потрапила до лікарні. Випадково Іван зустрівся з батьком і до 9 літ обійшов з ним 12 губернських міст, перемірявши малими ногами 6 тисяч верст: старий Манжура з сином, не маючи засобів до існування, жили з ласки знайомих дідичів. Княгиня Волконська, яка мешкала в Білгороді, звернула увагу на талановитого хлопчика, пригріла його і віддала в науку. Але батько й тут знайшов сина і викрав його. Хлопчику вдалося втекти і з великими труднощами, самотужки повернувся він туди, де знайшов собі ласку.
Коли Іванові було 13 років, батько помер. Тоді по-справжньому заопікувалася ним рідна тітка, дружина великого українського вченого О. Потебні, який потім став для поета добрим приятелем на все життя і не тільки матеріально опікувався про І. Манжуру, але й дбав про публікацію зібраних ним етнографічних матеріалів та його поезій. Вчився поет у гімназії разом з відомим пізніше вченим М. Сумцовим. Згодом І. Манжура вступив до Харківського ветеринарного інституту, але був вигнаний за вільнодумство із забороною вступати до будь-якого іншого навчального закладу. Мандроване життя вів поет до смерті (146).

АВТОР КНИЖКИ — ГІМНАЗИСТ

Л. Глібов почав віршувати з 14 років. Дійшовши до 6 класу гімназії, встиг написати вже близько сотні поезій і за сприяння господаря квартири, де поет жив, В. Прокоф’єва та за його порадою вибрав кращі поезії і без дозволу шкільного начальства видав їх у Полтаві в 1847 році окремою книжкою — було тоді Л. Глібову 20 років. Книжку написано російською мовою, і звалася вона «Стихотворе-ния». Обсяг її — 100 сторінок. За такий учинок поет мав у гімназії неприємності, бо за тодішніми приписами займатися такими справами гімназистам не годилося (121).

ПІД ВРАЖЕННЯМ «КОБЗАРЯ»

Почав писати вірші школярем і О. Кониський. Маючи 11 років, написав сатиричну оду на свого законоучителя-попа; за це хлопця вибили і заборонили віршувати. Незабаром йому втрапив до рук «Кобзар» Т. Шевченка, виданий 1840 року. Кониський переписав цю книжку від руки. В цей час Т. Шевченко був на засланні.
Товариш майбутнього письменника Воронець переписав з «Кобзаря» «Тарасову ніч» і почав її читати вголос. У цей час наспів один з учителів і почав страхати, що за таке читання учні опиняться там, де автор віршів. Цього було досить, щоб школярі притьма кинулися переписувати Шевченкові твори і вивчати їх напам’ять. Між тим О. Кониський продовжував віршувати. Один з учнів викрав зошита з його творами і віддав смотрителеві. За дитячі жарти, писані 13-річним хлопцем українською мовою, його було виключено з гімназії (158).

З ГРИ — В МИСТЕЦТВО

Талановитий український драматург II половини XIX ст. Григорій Бораковський почався як письменник також у гімназії. Вчився він у Катеринославі і на квартирі, де зібралося хлопців з десять, став із товаришами ставити домашні аматорські спектаклі. П’єси брали російські й українські. Пізніше молоде товариство ставило українські комедії і сцени в міському театрі, віддаючи виручку на користь бідних учнів. Один із того товариства, згодом відомий бібліограф, літературний критик та лексикограф Михайло Комаров, узявся написати драматичний жарт самотужки. Це запалило до діла й Бораковського. Він пішов у Потьомкінський сад над Дніпром, написав за півдня драматичний жарт і видав його за чужий. Аматори розіграли його вдома. Успіх окрилив хлопця, він створив ще ряд драматичних жартів і, хоч мали вони ще невеличку літературну вартість, саме це стало початком його драматичної творчості (156).

МАЛІ ІВАН ТА ПАНАС РУДЧЕНКИ

Малий Панас дивував усіх змалку своєю недитячою врівноваженістю та замкнутістю. Він любив усамітнюватися, завжди грався сам, любив, ходячи, співати й насвистувати. Бувало, заб’ється в бур’яни й виспівує там. А Іван, на противагу братові, був зовсім інший — буйний, любив усіма командувати, а як щось не так, ліз у бійку, тоді як Панас сварок не терпів і відразу ж тікав, коли до того заходило. Жила в дворі у Рудченків удова, баба Оришка з дітьми. Оришка була нянькою в братів, і її образ на все життя залишився у Панасовій пам’яті. Це в її вуста згодом укладе він свою казку «Про правду і кривду» (257).

І НА ТОМУ СВІТІ ПОБУВАВ

Важке дитинство випало М. Кропивницькому. Мати покинула родину, коли хлопець був малий, а батько, щоб вивести сина в люди, віддавав його до панських дворів на навчання, де хлопця більше використовували для послуг, ніж учили. Марко часто хворів, а раз, коли мав гарячку (було це в с. Дмитрівці над Бугом), запав у летаргічний сон, і всі думали, що він помер. Батько послав за дяком, щоб їхав читати псалтир, але, поки дяка привезли, хлопець прокинувся і почав розказувати, ніби був у гарному саду і бачив там багатьох дітей, котрі їли золоті та срібні яблука і йому давали (113).

ВСЕ В НЕБО ДИВИТЬСЯ

Закінчивши повітову школу, Марко Кропивницький щотижня їздив у село Живанівці, де був управителем його батько. Той хотів призвичаїти хлопця до своєї роботи, але до неї Марко не мав великої схильності.
— Марко все в небо дивиться! — казав батько. — Десь далеко літає думками!
Водночас хлопець водив компанію зі слобідськими хлопцями, вчився від них пісень, вчив і їх, слухав казки, ходив по рибу чи з конюхами купати коней. У неділю збирались до нього хлопці, і Марко читав їм «Енеїду» І. Котляревського, більшу частину якої знав напам’ять (184).

ПЕРШЕ ПИСАННЯ

В 1862 році юний М. Кропивницький жив у Києві, готуючись до здачі іспитів на атестат зрілості екстерном. Тут скортіло йому піти в театр і подивитися на знамениту артистку Фабіанську. Побачив він її в якійсь перекладній мелодрамі, де артистка грала хлопчика. Гра її справила таке враження на Марка, що він кілька день ходив як непритомний, і ніяка наука не лізла йому в голову. Вночі, коли товариш по квартирі спав, Марко світив свічку, сідав біля вікна й писав мелодраму українською мовою. Він так захопився нічним писанням, що не звернув уваги на биту шибку у вікні. Це закінчилося такою застудою, що хлопець місяць провалявся у постелі. Одужавши, знову пішов дивитися Фабіанську.
Взагалі Кропивницький починав як драматург і актор одночасно. В 1871 році він уперше грав у театрі (Стецька в «Сватанні на Гончарівці») і того ж року видрукував уперше свою п’єсу «За сиротою і Бог з калитою», хоч серйозно писати почав ще в Бобринці 1862 року. Перша його п’єса — «Дай серцю волю, заведе в неволю» (113).

УТЕКТИ Б ЗВІДСИ!

У 1859 році, коли Івану Тобілевичу сповнилося 14 років, він закінчив Бобринецьку повітову школу, і батько віддав його на службу в м. Виці. Задушлива атмосфера чиновництва: карти, горілка, гулянки — вразила хлопця. Його примушували пити горілку і вартувати під дверима, щоб хтось не довідався. І хлопець, якому марився університет, а не тісні стіни канцелярії, не витримав. «Утекти б звідси!» — з’явилася в нього думка. І він утік. Ішов цілий день і цілу ніч, поки пройшов 50 верст, що відділяли його від дому. Батько і мати жахнулися, коли побачили втікача, який, весь у поросі, зморений та голодний, увійшов до хати (219).

ЄДИНЕ ОПОВІДАННЯ

Цікаво, що І. Карпенко-Карий почав свою літературну діяльність не як драматург, а як прозаїк. У 1881 році він написав оповідання «Новобранець», що було надруковане в 1883 році у першій частині українського альманаха «Рада». Там уперше з’явився псевдонім «Карий», бо оповідання підписав письменник іменем «Гнат Карий». Пізніше він додав до нього Карпенко, адже був він син Карпа (156).

РОЗЧАРУВАННЯ ЧЕРЕЗ УЧИТЕЛІВ

А. Чайковський почав писати оповідання та драматичні картинки, ще навчаючись у шостому класі гімназії. Але вчителі не доглянули в нього літературного таланту, і зневірений юнак перестав писати художні твори. До літератури він повернеться тільки 33-річним і відтоді стане одним з активних та плодючих українських письменників. Саме тоді його запримітив Іван Франко і спонукав до літературної діяльності. «Франко був для мене авторитет, — згадував письменник, — я став писати далі» (270-А).

А НЕ ПИШИ!

Поет Ц. Білиловський почав писати українські вірші, як багато хто, під впливом «Кобзаря» Т. Шевченка іще в гімназії. Вірші його потрапили до директора гімназії, і той, замість підтримати молодий талант, пригрозив виключити його з гімназії за писання «забороненою мовою». Щоб цього не сталося, Білиловський перевівся до Дерпта (нині Тарту), де закінчив німецьку гімназію. Цікаво, що першим друкованим виступом поета був переклад вірша Т. Шевченка «Нащо мені чорні брови» на німецьку мову — надрукували його в одній із лейпцигських газет (62).

ХОТІВ СТАТИ ПИСЬМЕННИКОМ

Найбільший український історик Михайло Грушевський з малих літ та в ранній юності жив у Тифлісі (Тбілісі) у Грузії, де вчився в гімназії. Тут у нього пробудилася українська національна свідомість. «Мета, змісті щастя, — згадував він, — уявлялися мені в тім, щоб послужити національному українському відродженню». Саме тому вісімнадцятирічним почав писати поезію та прозу українською мовою.
На початку 1885 року він написав оповідання «Бех-аль-Джугур» і послав його І. Нечую-Левицькому, який переслав у Галичину, де в газеті «Діло» (ч. 66-68) за цей рік оповідання й було надруковано. Цікаво й те, що воно на поч. XX ст. було введене в антологію нової української літератури «Вік», тобто визнане зразковим. Друге оповідання «Бідна дівчина» за порадою того ж таки І. Нечуя-Левицького було послане письменнику Дмитру Марковичу, який умістив його до збірника «Степ» (Спб, 1886), «Такий успіх піддав мені віри, — згадував М. Грушевський, — що белетристика — це моє покликання та сфера, в котрій я можу послужити національному українському життю. Мені здавалося, що я знайшов себе як письменник, і моя дорога стелиться предо мною ясно і виразисто» (53-А).

ПОЛАМАВ ПЕРО

М. Грушевський відмовився від мрії стати українським письменником через таку прикру пригоду. У випускників гімназії було традиційним спортом викрадення текстів випускних тем. Самому Грушевському це не було потрібне, але він не міг відступитись од товаришів. Але бешкет було викрито і, як згадує вчений, «окошилося на нашій гімназії, а в нашій гімназії особливим тягарем лягло на мене — першого учня гімназії, округи і т. д., власне за цю першість». Викритих позбавили золотих медалей. Це тяжко вразило юного М. Грушевського. «Я незвичайно глибоко, — згадував він, — підвищено-вразливо відчув цю катастрофу». Щоб покарати себе, молодий письменник «зламав перо белетриста», а коли й писав, то для себе і спорадично і тільки після 1905 року повернувся до творчості, видавши книжки «Sub divo» та «З старих карток», а в 1928 р. зібрав свої оповідання й видав у збірці «Під зорями» (53-А).

НЕЗВИЧАЙНЕ ВИХОВАННЯ

Виховання Лесі Українки й інших дітей Косачів було, як на тодішні часи, незвичайне. Навіть у дитячі роки не знала вона молитов, релігійного виховання... З ранішніх літ мати Лесі Українки письменниця Олена Пчілка прищеплювала дівчинці любов до рідної літератури та народної пісні. Література для читання подавалася не тільки українська, але й всесвітня. Коли ж мати помітила в дочки літературні здібності, зараз же була дівчинка обставлена відповідною поетичною літературою, та й мати багато чого їй радила як поетеса. Дванадцяти років Леся Українка писала вже такі вірші, що їх було надруковано (в ж. «Зоря» за 1884 рік, ч. 22, вірш «Конвалія»), а тринадцяти років разом з братом Михайлом Леся видала переклад «Вечерниць» М. Гоголя українською мовою («Вечерниці М. Гоголя. Переклад Лесі Українки і Михайла Обачного». Львів, 1885 рік). Знання іноземних мов з дитинства дало можливість поетесі набути великої ерудиції. Живучи в Києві, дівчина входила в тісний осередок родин Косачів, Старицьких та Лисенків. Листувалася і з дядьком М. Драгомановим, від якого одержувала закордонну літературу (174).

ІДИ, МУДЮ, СВИНІ ПАСТИ!

У Коломийській гімназії, куди приїхав вчитися хлопчик Василь Стефаник, селянських дітей садили за останню парту. Паничі-учні насміхалися над селюками. Не відставали й учителі. Коли вчитель німецької мови сказав Василеві:
— Іди, мудю, свині пасти! — весь клас задоволено зареготав.
Знущався з хлопчика і вчитель натуральної історії, тобто біолог, Вайгель. Бив його по руках тростиною, бо хлопчик був малий і не міг дотягнутися до навчальної таблиці. Потім той учитель підняв своїм прутом сорочку, яка спадала в хлопця поверх штанів, і тішив так клас, який аж ревів від утіхи.
Обурений Стефаник покинув клас і пішов додому. Під плотом сиділа сліпа жебрачка Павлина, яку господиня хати, де жив Василь, приймала ночувати. Майбутній письменник тільки їй одній розповів про свій смуток, і жінка, щоб його розрадити, дала йому з торби яблучко і кілька дрібних монет на цукерки (204).

НЕСПОКІЙНІ ШКОЛЯРІ

Лесь Мартович виділявся з-поміж своїх ровесників надзвичайними здібностями. Вже в 4 класі гімназії він писав вірші, повні злоби й насмішки. Разом із своїм приятелем В. Сте-фаником входив до таємного учнівського гуртка, що збирався по передмістях: тут читали реферати, складали гроші на книжки — бібліотека цього гуртка налічувала близько 400 томів. Щонеділі учні ходили по селах, читаючи лекції по читальнях чи закладаючи читальні нові. Наслідком цієї діяльності було те, що членів гуртка вигнали з Коломийської гімназії, і вони мусили закінчувати її в Дрогобичі, де директором був ліберальний український культурний діяч О. Борковський (204).

НЕЧИТАЛЬНИК

Гімназист Лесь Мартович був надзвичайно вигадливий. Лежить, бувало, в ліжку лицем до стіни і сам до себе сміється, а потім оповідає. 18-річним юнаком він написав першу новелу «Рудаль», тобто «Рудольф», йшлося там про особу реальну — про того чоловіка казали, що він не вмер, а ходить поміж народ «прахтикувати». Влітку того року приїхав на Снятинщину М. Павлик, і В. Стефаник з Л. Мартовичем його відразу знайшли, Мартович прочитав йому свою новелку. Успіх був великий, Павлик радив новелу надрукувати, перехрестивши її в «Нечитальника». Гроші на друк дав В. Стефаник, випросивши їх у матері, приятелі поїхали в Чернівці до друкарні Чопа і там здали рукописа. Через кілька місяців вони мали на руках тоненьку блакитну книжечку «Нечитальник», яку видали, про що свідчить напис на обкладинці, «русівські читальники». Хлопці розпродували книжечку, а виторг проїдали. Так почався як письменник Лесь Мартович, бо відтоді він працював стало в літературі, а для В. Стефаника це було перше входження у священний храм мистецтва слова, що неминуче штовхнуло до пера і його (204).

ЖЕРТВА ЧИТАННЯ

Першими книжками Марка Черемшини (Івана Семанюка) були «Кобзар» Шевченка і «Довбуш» Ю. Федьковича. Наслухавшись і начитавшись про Довбуша, малий Іван зібрав якось хлопців і давай копати печеру на горбі, хотів-бо сам стати Довбушем. Коли печера була готова, «юний Довбуш» перший поліз у неї, показуючи приклад товаришам «опришкам». Раптом глина почала обвалюватися, «опришки» з вереском повтікали, а Довбуша-Черемшину, прим’ятого глиною, витягли з печери напівживого (191).

ВРАЖЕНИЙ НА ВСЕ ЖИТТЯ

Володимира Винниченка, коли він був ще зовсім малий, вразило на все життя насилля над його батьком-чабаном — його побив поміщик Бодіско, в економії якого батько служив, — про це письменник занотував у своєму «Щоденнику»в записі від 23 травня 1919 р. Хто зна, може, цей випадок посприяв тому, що пізніше письменник стане професійним революціонером? (107-А).

ВЕРХОВОДА НЕПОКІРНИХ ТА ОБРАЖЕНИХ

В Єлисаветградській гімназії В. Винниченко був перший учень, водночас верховода непокірних та ображених і нещадний до «благородних» синків. Багато читав, а найглибше враження здобув од «Кобзаря» Т. Шевченка. Саме це штовхнуло його до писання віршів та оповідань українською мовою. Вчителі вважали його «затруєним мазепинською ідеологією», через що в 1897 р. В. Винниченка вигнали з гімназії (107-А).

МАНДРІВНИК ТА БУНТАР

Вигнаний із гімназії, В. Винниченко мандрує Україною, заробляючи на прожиття працею на заводах, залізницях, у поміщицьких маєтках. Йому було тоді 17 років. Водночас не покидає самостійно вчитися, складає екстерном іспити в Златопільській гімназії й 1900 року вступає на правничий факультет Київського університету, де відразу ж входить у нелегальний український рух, стає провідним членом Революційної української партії (РУП), і 4 лютого 1902 року його вперше заарештовують, звільняють з університету і віддають у солдати, де він веде пропагандистську акцію. Під загрозою нового арешту дезертирує з армії й опиняється в Галичині, де виготовляє нелегальні брошури, відозви та листівки і сам перевозить їх у Наддніпрянщину. Його знову викривають і арештовують, але заходами Є. Чикаленка випускають на поруки до суду. В. Винниченко організовує втечу з тюрми своїх товаришів і сам тікає за кордон, відтак аж до війни живе в еміграції. Враження від такого життя й лягли в основу оповідань письменника (107-А).

ХРЕЩЕНИЙ БАТЬКО

У Києві, на вулиці Безаківській функціонувала книгарня журналу «Киевская Старина». Завідував нею В. Степаненко, який був хворий на ноги. Сюди сходилась літературна молодь, давала Степаненку читати свої твори, особливо селяни, а він їх нещадно критикував, навіть висміював.
Якось подібним чином завітав туди й В. Винниченко, принісши своє перше оповідання. В. Степаненко і його висміяв. Тоді В. Винниченко заніс те оповідання (а була це знаменита «Краса і сила») в редакцію «Киевской Старины». Тут воно потрапило до Ф. Матушевського, редактора, та С. Єфремова, які були вражені твором. Але головний редактор В. Науменко відмовився друкувати твір як «горьківщину», тобто наслідування М. Горького. І тільки втручання Євгена Чикаленка, який теж був захоплений твором, дало змогу невдовзі цьому шедеврові потрапити на друковані сторінки. Відтоді В. Винниченко називав Є. Чикаленка своїм «хрещеним батьком» (257-Б).

ПЕРШЕ ОПОВІДАННЯ

Перебуваючи в задушній атмосфері, в якій жило сільське вчительство до революції, в умовах, де панували пияцтво, темнота й доноси, Степан Васильченко вирішив написати повість із учительського життя. Зрештою, спинився на оповіданні, але захотів написатийого так, щоб ухопило за вчительське серце, і надрукувати в популярній серед учителів «Киевской газете». Писав молодий письменник дні і ночі, як у гарячці. Гнів, образу, гіркоту, обурення — все хотілося викласти на папері. Не раз рвав написане і, скроплюючи папір слізьми, творив наново, а оскільки газета виходила російською мовою, то писав російською. Оповідання звалося «Не устоял» і було надруковане в «Киевской газете» 19 грудня 1903 року. Послав юний учитель оповідання і забув про нього, бо життя тоді немилосердно ним закрутило. Тільки через рік довідався про друк, коли загостив до Васильченка приятель, теж учитель, і почав палко вітати його. Земляк оповів, що читав оповідання в гурті волинських учителів, і справило воно на них величезне враження. Газета ходила потім по руках, поки не потемніла. Пізніше письменник переписав це оповідання українською мовою і назвав «Антін Вова» (23).

[ Передмова ] [ ЩО, КОЛИ І ЯК? ] [ КНИГА — ВІЧНЕ ДЖЕРЕЛО ] [ ПЕРШІ І ВПЕРШЕ ] [ НАШІ АТЕНЕЇ ] [ БАТЬКИ І ДІТИ ]
[ ЯК ВОНО ПОЧИНАЛОСЯ ] [ ЦІКАВІ СИТУАЦІЇ. ПОРТРЕТИ ПИСЬМЕННИКІВ ] [ НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ЗУСТРІЧІ ] [ СТРАЧЕНА СИЛА ]
[ ЯК ВОНИ ПИСАЛИ? ЖИТТЯ ТВОРІВ ] [ ЗА ГОРАМИ І З-ЗА ГІР ] [ З ПІСНЕЮ НА ВУСТАХ ] [ НА СЛУЖБІ В ІНШИХ МУЗ ]
[ У СВІТІ ПСЕВДОНІМІВ ] [ ЛІТЕРАТУРНІ ЗАГАДКИ ТА КУРЙОЗИ ] [ ЛІТЕРАТУРА ]