Валерій ШЕВЧУК
«ІЗ ВЕРШИН ТА НИЗИН»

НА СЛУЖБІ В ІНШИХ МУЗ

Багато тобі, Тарасе Григоровичу, дав Бог: і поет ти, і художник, і різьбяр та ще, як виявляється, і актор.
Жаль тільки, голубчику, одного, що не дав тобі щастя!..

М. Кропивницький був дивовижно обдарована людина. Великий актор і режисер, видатний драматург — до чого б він не взявся, все йшло йому на руку.
Окрім того, чудово малював аквареллю й олійними фарбами, грав на деяких інструментах, особливо добре на бандурі, складав пісні і куплети.

СКОВОРОДА — МУЗИКАНТ

Г. Сковорода, крім того, що був видатним філософом та поетом, мав немалий композиторський хист. Ще перебуваючи в Петербурзі (у царській півчій капелі), склав він голос духовного співу «Іже Херувими», що вживався по сільських церквах на Україні. Г. Квітка-Основ’яненко свідчив, що голос цього духовного співу під назвою «придворного» уміщено в службі, розісланій по всіх церквах України для однаковості в церковному співі. Г. Сковорода склав і веселий та урочистий спів «Хрис-тос Воскресе», і канон «Воскресний день», що вживався по всій Росії замість давнішнього сумного ірмолойного співу — голос, котрий всюди звуть Сковородиним. Голос «Іже Херувими» і справді надруковано в службі 1804 року, голоси ж церковних співів могли ще приписуватися Сковороді й тому, що він співав їх, повернувшись із Петербурга, в Києві, а потім і в Харкові. За свідченням професора Київської духовної академії В. Карпова, Г. Сковорода складав музику до своїх духовних кантів, що співалися по приватних зібраннях людей, котрі любили заповітну старовину — професор сам чув їх у Києві.
Як свідчить біограф Г. Сковороди М. Ковалинський, Г. Сковорода грав на скрипці, флейті, бандурі, гуслях. Особливу пристрасть він мав до флейти.
Грати на сопілці Г. Сковорода почав ще хлопчиком, у батьковому домі. Зранку він ішов у гай і награвав священні гімни. Поступово удосконалив свій інструмент, аж почав віддавати ним переливи співу пташок. За кілька років до смерті поет відвідував одного старого, де збиралися так звані «бесіди». Бували там і музичні вечори, і Сковорода займав на них перше місце: співав, а коли не міг через слабкість голосу витягти важкі соло, витягував їх на своїй флейті (так називав він свою сопілку). Завжди грав та співав, зберігаючи поважність, задумливість і навіть суворість. Флейта була нерозлучною його супутницею; переходячи з села в село, з міста в місто, він наспівував по дорозі чи, витягши з-за пояса свій улюблений інструмент, награвав на ньому печальні фантазії (56,268).

ДИРЕКТОР ТЕАТРУ

Для управління справами Полтавського театру генерал-губернатор князь Рєпнін призначив головним директором Івана Котляревського. За час існування трупи в Полтаві Іван Петрович постійно бував на всіх репетиціях і спектаклях. Він багато допомагав артистам, на його клопотання багатьом із них було надано зручні квартири у великому приміщенні, допомагав він і творчо. Як тільки треба було переробити щось у п’єсі чи змінити якесь місце, відразу створював нові діалоги чи вирази, які заміняли незручні місця, особливо у віршах, адже мистецтвом версифікації володів він блискуче (108).

КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО — МУЗИКАНТ

Як і Г. Сковорода, Г. Квітка-Основ’яненко дуже любив музику. Ще юнаком, граючи на флейті, він висиджував в основ’янівському саду цілі ночі. В 1816 році письменник написав кадриль для зустрічі військ, що повертались із Парижа в Харків. Він складав також п’єси для фортепіано, пізніше керував сільським хором свого брата (56).

ЩЕ ОДИН ДИРЕКТОР ТЕАТРУ

У1812 році в Харкові виник постійний міський театр. Директором його став Г. Квітка-Основ’яненко. Тут, у антрепренера Штейна, з’явився несміливий дебютант, який грав перед тим у Полтаві. Прізвище його було Щепкін. Він виступав у драмах і трагедіях, де грав ролі принців та графів. Г. Квітка-Основ’яненко якось зустрів його за кулісами.
— Ей, брате Щепкін! Грай у комедіях: з твоїх фіжм проглядають мольєрівські Жокриси!
Ці слова стали вирішальними для майбутнього великого коміка.
Там-таки, в Харкові, на бенефісі М. Щепкіна було виставлено при сприянні Г. Квітки-Основ’яненка «Наталку Полтавку», яка до того гралася тільки в Полтаві з особистого дозволу князя Рєпніна (56).

ЦІКАВЕ ХОБІ

М. Шашкевич мав цікаве хобі. Він любив виклеювати з кольорової соломи інкрустації і постійно мав при собі таку солому (137).

БАГАТО ДАВ БОГ

Усім відомо, що одночасно з поезією Т. Шевченко віддавав свою працю та здібності малярству і гравюрі. Малював Шевченко проздовж усього свого життя і залишив після себе велику спадщину. Він був найвидатнішим українським художником свого часу. За успіхи в розвитку граверного мистецтва поету було присвоєно звання академіка.
Бувши у засланні з забороною писати й малювати, Т. Шевченко виробляв із алебастру безліч статуеток та статуй на всілякі теми. Часто це були групи. Ось опис однієї з них.
Група зображала сцену з киргизького життя. Стоїть кибитка, в ній сидить киргиз у брилі трохи набакир, з задоволеним лицем, і грає на домбрі. Обіч, біля дверей, з усмішкою на вустах і головою, повернутою до чоловіка, стоїть жінка, яка товче просо. В ногах у неї граються двоє голих киргизенят. З правої руки лежить прив’язане до кибитки теля, а з лівої — дві кози. Зроблені з нетривкого матеріалу, статуетки Шевченка до нашого часу не збереглися.
На засланні ж таки Т. Шевченко виявив ще один талант: він брав живу участь в аматорських театральних спектаклях, які влаштовувались у Новопетровську, як актор і декоратор, і без нього ледве чи мали б ті спектаклі успіх. Публіка битком забивала ту казарму, де йшли вистави.
На перших двох спектаклях ішла комедія О. Островського «Свои люди, сочтемся». У ролі Рисположенського був Шевченко, всі інші ролі, навіть жіночі, які не хотіли грати місцеві дами, виконували офіцери. Генеральної репетиції в аматорів не було, а на звичайні Шевченко не ходив. Коли ж він з’явився на сцені і почав грати, то не тільки публіка, але й актори просто не тямились із зачудування та втіхи.
Після вистави комендант гарнізону підполковник Маєвський сказав Шевченкові:
— Багато тобі, Тарасе Григоровичу, дав Бог: і поет ти, і художник, і різьбяр, та ще, як виявляється, і актор. Жаль тільки, голубчику, одного, що не дав тобі щастя (148).

МУЗИЧНИЙ ДОДАТОК ДО «Н АЗ АР А СТОДОЛІ»

Петро Ніщинський був в один час міцно зв’язаний з єлисаветградським гуртком української інтелігенції, з-поміж котрої вийшли корифеї українського театру М. Кропивницький і брати Тобілевичі. Саме для єлисаветградських любителів театрального мистецтва П. Ніщинський скомпонував музично-драматичний твір «Вечорниці», що складав музичну ілюстрацію до поетичного тексту обрядових народних вечорниць та дівочих ворожінь. Сюди ж увійшов знаменитий хор «Закувала та сива зозуля» (вийшов у «Музикальній бібліотеці», 1886 р.). Краса та ніжність мелодії, си-
ла й виразність твору зразу зробила хор популярним. Під назвою «Вечорниці» музика (для чоловічого та жіночого хорів і для соло) прикладалася до 2-ї дії Шевченкового «Назара Стодолі» і традиційно почала виконуватися з кожною постановкою безсмертної п’єси Т. Шевченка (123).

НА ВСІ РУКИ МАЙСТЕР

Широко обдарованою людиною був П. Куліш. Крім того, що відомий він як учений, поет, прозаїк, перекладач, драматург, з самого малку почав малювати. Любив зображати на дерев’яних стінах крейдою хати, коней — все, що бачив. Коли ж учивсь у дяка Андрія, то обмалював цілий «Псалтир». Багато малював і в школі, копіюючи картини, а також у гімназії та університеті. Пізніше, на засланні, зробив малюнки до альбому Тульської старовини. Фаховим художником,однак, П. Куліш так і не став. Крім малювання, письменник у молодому віці вчився музики на скрипці та столярному ремеслу. Опісля зробив своїми руками скрипку і меблі до хати. Коли ж жив у глухому степу, лагодився спорудити собі кузню, щоб самому взятися за молот. Не цурався він і сільськогосподарської праці: сам орав, сіяв, ралив, доглядав посіви, виростив чудовий сад, допомагала йому дружина Олександра Куліш, в усьому незмінний і вірний супутник, котра писала під псевдонімом Ганна Барвінок (158).

КАРИКАТУРИ С. РУДАНСЬКОГО

Зберігся спомин Б. Познанського, що С. Руданський також мав хист до малювання. Родичі поета оповідали: коли в Хомутинцях відбувалися окружні з’їзди священиків чи приїздив туди благочинний або архієрей, а Степан бував удома, він малював карикатури на гостей і підписував їх віршами. Одного разу поетовому батьку була за це велика прикрість від начальства, бо поголоска про карикатури поширилася по селу і дійшла до благочинного. Така синова поведінка, за родинними переказами, відбилася на кар’єрі батька Руданського, бо саме це начебто стало йому на перешкоді стати благочинним (251).

КОМУНА В НЕМИРОВІ

Переселившись у Немирів, новий гімназіальний учитель О. Маркович із дружиною Марією відразу потоваришували із молодими вчителями гімназії і навіть створили своєрідну корпорацію: складали свої кошти і разом харчувалися. Марковичі, відтак, не раз уряджали вечірки зі співами, що потім переросли в концерти й аматорські вистави. Перед постом 1857 року відбулася одна із таких вистав — ставили з добродійною метою в залі гімназії «Наталку Полтавку». Марія й Опанас Марковичі підібрали до пісень, які є в п’єсі, мотиви, взяті з інших народних мелодій (18 номерів), і їх було випробувано перед директором гімназії М. Туловим, що схвально їх оцінив. Колишній капельмейстер куратора гімназії Б. Потоцького Й. Ляндвер скомпонував партитуру для оркестру з 14 інструментів. Марія Маркович була ще й костюмером цієї вистави і виготовила костюми для Наталки й Терпилихи. Чоловічі костюми зладив учитель гімназії І. Дорошенко, який був і режисером вистави. Опанас керував вивченням ролей. Ставили «Наталку Полтавку» кілька разів, і вистава користувалася великим успіхом (27).

Ю. ФЕДЬКОВИЧ — ЛІРНИК

Захопившись лірою як музичним інструментом, Ю. Федькович виготовив за допомогою якогось майстра-горянина собі ліру вдосконаленого зразка й гарно співав під її акомпанемент. Голос його був не сильний, але дуже чутливий, милий, типово гуцульський. Федькович надавав лірі великого значення, щиро агітував за поширення цього інструмента. Більше того, написав навіть цикл поезій під титулом «Руський лірник» — на лад лірницьких пісень і приладжених до співу в супроводі ліри (231, 253).

АВТОР ОПЕРЕТ

Відомим композитором був поет С. Воробкевич, він написав музику і текст чотирьох оперет: «Три грації», «Золотий мопс», «Молода із Боснії», «Янош Іштенгазі». Ці оперети свого часу не сходили з кону в українському театрі і дуже подобалися публіці. Кращі мелодії з них співалися на Буковині, а деякі перейшли в народ.
Сам поет кінчив Віденську консерваторію, одержавши свідоцтво професора науки гармонії, генерального баса і контрапункту. З 1868 року С. Воробкевич був учителем хорового співу в Чернівецькій семінарії.
Написав поет також музику до багатьох, здебільшого на власні тексти, пісень (154).

ВІОЛОНЧЕЛІСТ ТА ХУДОЖНИК

Олекса Стороженко мав талант не тільки до літератури. Був він ще талановитий музикант (чудово грав на віолончелі), живописець і скульптор. За скульптурні роботи одержав медаль, а за проект пам’ятника Нестору-літописцю удостоєний звання художника (209).

НЕСПОКІЙНИМИ ДОРОГАМИ

Поет Кирило Устиянович, син поета М. Устияновича, автор ряду віршованих драм, поем та чималої кількості поезій, був видатним художником. Сам неспокійної вдачі, Устиянович постійно змінював місце мешкання. Вчився у Відні, жив у Львові, Стрийських горах і по селах, де розписував церкви, завітав 1867 року до Холма, їздив у Варшаву та Петербург. 1872 року поїхав до Києва і мешкав у Києво-Печерській лаврі, змальовуючи стародавні пам’ятники. Ченці Миколаївського монастиря хотіли залишити його директором рисувальної школи, але поет повернувся до Львова, жив у селі Вікно в пана В. Федоровича. Брав участь у Всесвітній виставці 1873 року у Відні, жив у Сучаві, Яссах. Скрізь він малював і писав поезії (вийшли пізніше в З т.). Бувши активної товариської вдачі, входив у надзвичайні знайомства (серед його знайомих були князі і маркізи), всюди проповідував ідеї Т. Шевченка, виступав на вічах, бо мав немалий ораторський хист. Згодом, уже 47-річним, поїхав доучуватись у Віденську Академію мистецтв, жив часом упроголодь, задовольняючись шматком хліба, і створив величний образ «Мойсея» — полотно, яке здобуло визнання не тільки в земляків, але й на чужині. Зрештою, поїхав до Італії, щоб познайомитись із класичними творами мистецтва, видавав сатиричний журнал «Дзеркало», заповнюючи його своїми малюнками — полишав на всьому, чим займався, печать свого неспокійного духу (155).

«NISE MENE NESPINIT ТОТА РАRАТО ТU РАRИ»

1881 року в домі В. Федоровича в селі Вікно І. Франко познайомився з художником та поетом К. Устияновичем. Не раз потім сходився він із ним у Львові, коли Устиянович видавав сатиричний часопис «Дзеркало». Деякі ілюстрації до нього зробив Устиянович за Франковою ідеєю. Такий був малюнок з підписом «Органічна праця над народом»: посередині стоїть український селянин, з одного боку польський шляхтич знімає з нього сорочку, а другий — накидає йому конфедератку. Інший малюнок за ідеєю Франка був такий: іде поїзд з написом на паровозі: «Роstupus», проти нього упираються лобами два бугаї з підписами на животах: Андраші і Бісмарк. На передньому плані двоє селян і підпис, немов на відкопаній старовинній плиті, латинськими літерами, що його винесено тут у підзаголовок. Напис треба було відчитати так: «Ні, Семене, не спинить тота пара тоту пару». Натякається тут на австро-німецький оборонний союз 1879 року, який уклав міністр іноземних справ Австро-Угорщини Ю. Андраші з Бісмарком (243).

ЛЮБОВ ДО ТЕАТРУ

Театром І. Франко захоплювався ще зі шкільних часів. Так, У 1873-1879 роках, бувши учнем Дрогобицької гімназії, Франко зв’язався з трупою О. Бачинського, переклав для неї «Марнотратника» Реймунда, переробив мелодраму «Прекрасна Олена» Ж. Офенбаха, оперу «Моряки на пристані» Й. Зайца на оперету, повиправляв давніші саморобні переклади, переклав оперу «Пенсіонерка» Г. Сутьє і почав перекладати драму К. Гудкова «Уріель Акоста», котра залишилася недокінченою. Потім проздовж усього життя І. Франко цікавився театром, ставши істориком українського театру і театральним критиком, а також одним із найвидатніших українських драматургів (73).

НА ПРОФЕСІЙНІЙ СЦЕНІ

У вересні 1871 року Марко Кропивницькии подав у відставку зі служби, продав дім у Бобринці, хазяйство і переїхав до Одеси, маючи намір вступати до технологічного інституту або ж університету. Не минуло й двох місяців перебування в Одесі, як Марка Лукича потягло в Народний театр — на афішах були прізвища декотрих акторів, з якими Кропивницький познайомився ще в Єлисаветграді. Народний театр графів Маркових був на Олександрійській вулиці. Кропивницькии пішов на виставу «Уголіно». Роль Уголіно грав М. Чернишов, зять і компаньйон Маркових. В антракті Марко Лукич зайшов за лаштунки побачитись із знайомими акторами. Ті почали вихваляти Марка Лукича як доброго виконавця українських ролей. А актор Г. Виходцев попросив, щоб Кропивницькии зіграв на його бенефісі. Марко Лукич згодився зіграти Стецька у «Сватанні на Гончарівці».
Цей дебют 13 листопада 1871 року вирішив долю М. Кропивницького. Після спектаклю його не випустили із театру — всі в один голос сказали, що його місце на кону. Відтоді й почалася професійна акторська служба Кропивницького (113).

ВИСТАВИ У КРЕМЕНЧУЦІ

У 1880 році гостювала в Кременчуці трупа Ашкаренка, між акторами якої був також М. Кропивницький. Театрові Ашкаренка велося погано, отож, щоб визволитися з біди, він випросив в уряду дозволу виставити в Кременчуці десять українських п’єс. Публіка пішла натовпом до театру, Ашкаренко вийшов із фінансової руїни. Ця трупа виїхала незабаром до Харкова, тут Кропивницький з групою товаришів відділився від Ашкаренка і склав трупу спеціально українську, яка прославила український театр далеко за межами України (156).

КРОПИВНИЦЬКИЙ — РЕЖИСЕР

Коли йшла п’єса в театрі Кропивницького, сам Марко Лукич стояв завжди за лаштунками і пильно стежив за кожним рухом акторів на сцені, кидаючи пошепки зауваження і так направляючи гру. Траплялося, що після важкої вистави, коли вже актори засинали, Кропивницький вломлювався до кімнати одного із тих, хто грав, на його думку, не на рівні, будив його і починав повторювати той уривок. Бували дні, коли він лягав спати удосвіта, а о 10-й ранку був уже на репетиції, яка тяглася до 3-ї години, а коли режисер був незадоволений, то й до 6-ї вечора. Треба сказати, що за царату українські трупи повинні були грати однакову кількість дій української й російської п’єси. Через це вистави тяглися за північ, актори лазили як мухи на сцені, але публіка театру не покидала (216).

СИЛА ОБДАРОВАННЯ

Взагалі М. Кропивницький був дивовижно обдарована людина. Великий актор і режисер, видатний драматург — до чого б він не взявся, все йшло йому на руку. Окрім того, чудово малював аквареллю й олійними фарбами, грав на деяких інструментах, особливо добре на бандурі, складав пісні й куплети. Ще живучи в Бобринці і мріючи організувати струнний квартет, він почав учити Івана Тобілевича грі на скрипці, а Миколу на віолончелі. На вечірках грали польки, мазурки, вальси, кадрилі (113, 216).

ПОТЯГ ДО ТЕАТРУ

Приїхавши вперше в Бобринець, юний Іван Тобілевич побачив на плацу якийсь балаган з надписом: «Театр», де показували «Ваньку Рутютю!». Не маючи за що купити квитка, хлопець заглядав разом із іншими через дірку в полотні і на все життя запам’ятав не виставу, а те, що якісь страшні в червоному люди штрикали через полотно залізними шпичками, щоб розігнати безбілетну публіку, і мало не викололи Іванові очей. Це, однак, не відстрашило його від театру, і вже пізніше, коли став він чиновником і довідався, що в сусідньому місті Єлисаветграді мали виставляти «Наталку Полтавку», пройшов 50 верст уночі пішки, сидів у театрі наче заворожений і вийшов звідти зовсім приголомшений і захоплений. А щоб дістати квитка на вистави знаме нитого Олдріджа, він ходив із Бобринця до Єлисаветграда, вистоював з досвіту під теат ром, сидів цілий день на бульварі, а після спектаклю ішов уночі пішки в Бобринець щоб на ранок устигнути на службу.
Гра Олдріджа так його вразила, що й черес тридцять років по тому він любив її імітувати (219).

ПЕРШІ РОЛІ І ГРА ПРОФЕСІЙНА

Перші свої ролі грав І. Тобілевич у Бобринецькому театральному гуртку. У товариства були утруднення з жіночими ролями, через що юному і рум’яному Тобілевичеві виділяли ролі або дуже молодих парубків, або й молодиць; зокрема, в «Чорноморському побиті» йому довелося грати Цвіркунку. Ще не бувши професіональним актором, Карпенко-Карий так відзначався своєю грою, що й професіонали мали за честь виступати з ним на сцені. Цікава основна риса його сценічної вдачі. З першого разу глядач мало звертав уваги на цього актора, але чим далі, тим більше й більше захоплювався. Актор тонко відчував художній такт, почуття міри, грав рівно й викінчено. В кожну роль укладав тонке розуміння, пильну обробку деталей і шляхетну простоту, що начебто у вічі не била, але залишала в душі глибокий слід. Найкраще в нього виходили ролі з іскорками гумору, особливо вдалий був його Возний. Грав його Іван Карпович поважно, з гумором і не робив із нього комічного образу, як інші актори. Чудово відтворював І. Тобілевич і образи з власних п’єс, особливо Мартина Борулю і Калитку. Перед глядачем поставала жива людина і разом з тим високої вартості сценічний рбраз (69, 219).

В НАЙМАХ У МЕЛЬПОМЕНИ

Багато сили й енергії віддав театру Михайло Старицький, котрий, як і М. Кропивницький, М. Заньковецька і брати Тобілевичі, вважається творцем нового українського театру. М. Старицький був кілька років антрепренером української трупи і за своє життя написав близько 30 п’єс — оригінальних і переробок.
Управляючим трупи Старицького був якийсь час поет К. Ухач-Охорович.
Міцно зв’язав себе із театром видатний український поет М. Вороний. Якийсь час він працював режисером українського театру в Тернополі, а з 1897 року став артистом трупи М. Кропивницького, згодом перейшов до трупи О. Саксаганського, служив і на російській сцені. Навіть осівши в Чернігові з 1901 року, поет вряди-годи ненадовго виїжджав із якоюсь трупою в театральне турне. Чимало написав і театральних рецензій, виступивши як один із видатних теоретиків українського театру.
Вісім років віддав театрові поет Я. Жарко, який грав у трупі О. Саксаганського під прізвищем Жарченко (91).

І ШВЕЦЬ, І КРАВЕЦЬ...

М. Старицький був широко обдарованою людиною. Він славився як видатний майстер художнього читання, вважався кваліфікованим музикантом-піаністом і художником-живописцем. Був письменник також визначним режисером.
Його режисерська метода була така. Солідно підготувавшись, він спочатку сам читав п’єсу, потім вияснював деталі, розбирав з акторами суть твору і кожного образу зокрема. Після того як актори засвоювали текст, починалися репетиції за планом. Предметом особливої уваги Старицького-режисера були масові сцени; Старицький домагався, щоб маса ставала своєрідною дійовою силою вистави. Під час репетицій Михайло Петрович сідав за стола, клав перед собою книжечку, в якій були намальовані всі мізансцени. Детально студіював ролі: кожне слово, рух, жест.
— Живіть на сцені, — казав він. — Живіть! Забудьте, що це сцена, а думайте, що все це коїться з вами в житті.
Вистава, за задумом Старицького, мала чарувати глядачів суцільним барвистим театральним видовищем, рухи на сцені повинні бути гармонійно-ритмічні, співи й танці мали переплітатись із ефективними монологами й діалогами героїв твору.
Як майстер художнього читання особливо блискуче виявив себе М. Старицький у II половині 90-х років XIX ст.; як член Київського літературно-артистичного товариства, письменник виступав на вечорах, присвячених Шевченку, Котляревському, Пушкіну, Міцкевичу, Байрону, Лєрмонтову, Лесі Українці. Він читав свої й перекладні поезії і завжди з великим успіхом. Востаннє виступив М. Старицький, також з великим успіхом, у Полтавському театрі, читаючи уривок з «Енеїди» і свої нові поезії. Було це 31 січня 1903 року на святковому ранку в честь відкриття в Полтаві пам’ятника І. Котляревському (198).

«БОЯН» У БЕРЕЖАНАХ

Працюючи адвокатом у Бережанах, А. Чайковський разом з композитором Остапом Нижанківським та В. Явірським, згодом відомим культурним діячем на Лемківщині, заснував хорове товариство «Боян» і театрального гуртка, в якому сам брав участь. О. Нижанківський жив у нього вдома, був письменнику кумом (270-А).

МУЗИКАНТ І ХУДОЖНИК

З малих літ Леся Українка мала великий інтерес до музики і з успіхом вчилася грати на фортепіано. Мріяла бути піаністкою, але хвороба (туберкульоз руки) примусила її покинути музику. Мала поетеса хист і до малювання. Живучи 1898 року в Києві, вона брала уроки в художника і малювала олійними фарбами (227).

АКТОРКА-АМАТОРКА

О. Кобилянська молодою дівчиною пробувала силу як акторка. Грала вона в аматорському театрі при товаристві «Руська бесіда» в Чернівцях і подобалася публіці. Мріяла навіть стати професійною акторкою, але до того не дійшло (90).

ДЕРЗНОВЕННА ІДЕЯ

Був дивовижно обдарований Гнат Хоткевич. За фахом інженер, прославився він водночас як письменник, запальний режисер, актор, незрівнянний співець-бандурист. До речі, існує відомий тип бандури, що її реконструював письменник. Брав активну участь Хоткевич і в революційному русі, зокрема в Харківському збройному повстанні 12 грудня 1905 року, через що змушений був утекти від царської поліції та поселитись у Львові. Тут став душею літературного товариства, що збиралось у львівській кав’ярні «Централь», але вабили його не так міські вулиці, як гірські полонини й гуцули. Тут, серед гуцулів, у письменника виринула дерзновенна ідея заснувати гуцульський театр, де акторами мали бути не аматори з інтелігенції, а прості гуцули. Не зважаючи на труднощі, такий театр Хоткевич організував і подивляв ним багатьох знавців театрального мистецтва. Був Г. Хоткевич також і вченим, лишивши після себе багато наукових статей і книжок з питань історії літератури та історії українського театру (181).

МАЛЯР І ПИСЬМЕННИК

Так само двом музам служив талановитий український художник, поет і новеліст Михайло Жук. Закінчивши художню школу Мурашка, він, за порадою художника Л. Ковалевського, поїхав до Краківської Академії, де вчився чотири роки. Одним з його викладачів був польський поет і художник Висп’янський. У 1902 і 1903 роках М. Жук за свої роботи дістав срібні медалі, а ще через рік, повернувшись до Києва, організував виставку картин. Довгий час працював учителем малювання в Чернігові і був у близьких стосунках з М. Коцюбинським. Освоював, зокрема, мистецтво сонета, склавши «вінок сонетів». Його малюнки часто зустрічаються в українських виданнях, особливо революційних років, і завжди визначаються добрим смаком.
Художником з фаху був також поет Н. Онацький, який закінчив Одеське художнє училище і неповний курс Російської Академії художеств, де вчив його І. Рєпін. Онацький малював пейзажі й натюрморти (91).

МІЖ ДВОМА МУЗАМИ

Любов Яновська мала чималий музичний талант і володіла чудовим голосом. Майбутній письменниці віщували славу видатної співачки і радили обов’язково вчитися співати. Знайшовся навіть меценат (принц Ольденбурзький), який запропонував дівчині стати його стипендіаткою в будь-якій консерваторії. І все-таки більше вабило Яновську перо, ніж мистецтво співу.
Музикою, однак, письменниця захоплювалась усе життя. У 1905 році, коли Яновські переїхали до Києва, в них збирався гурток музикантів, було заведено музичні вечірки — квартети. Інколи грали до світанку, і тільки зважаючи на здоров’я чоловіка письменниці, збиралися музиканти не щодня. Згодом ці вечірки перенесено було в український клуб, де Яновська грала на роялі (272).

[ Передмова ] [ ЩО, КОЛИ І ЯК? ] [ КНИГА — ВІЧНЕ ДЖЕРЕЛО ] [ ПЕРШІ І ВПЕРШЕ ] [ НАШІ АТЕНЕЇ ] [ БАТЬКИ І ДІТИ ]
[ ЯК ВОНО ПОЧИНАЛОСЯ ] [ ЦІКАВІ СИТУАЦІЇ. ПОРТРЕТИ ПИСЬМЕННИКІВ ] [ НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ЗУСТРІЧІ ] [ СТРАЧЕНА СИЛА ]
[ ЯК ВОНИ ПИСАЛИ? ЖИТТЯ ТВОРІВ ] [ ЗА ГОРАМИ І З-ЗА ГІР ] [ З ПІСНЕЮ НА ВУСТАХ ] [ НА СЛУЖБІ В ІНШИХ МУЗ ]
[ У СВІТІ ПСЕВДОНІМІВ ] [ ЛІТЕРАТУРНІ ЗАГАДКИ ТА КУРЙОЗИ ] [ ЛІТЕРАТУРА ]