Валерій ШЕВЧУК
«ІЗ ВЕРШИН ТА НИЗИН»

БАТЬКИ І ДІТИ

Творчі гени, буває, передаються і в ближчі, і в подальші покоління...
Пращури і нащадки, брати-письменники і їхня творча співпраця, родовідні письменників, літературні родини та інше.

БРАТИ

Особливе місце в польській та українській літературі посідають брати Зиморовичі. Сини простого львівського муляра, вони хоч і писали польською мовою, предметом зображення обрали український народ. Старший брат Бартоломей (1597-1677) пройшов шлях від підписка львівського міського уряду до дожиттєвого міського радника. Був також великим аматором садівництва і вирощував під Львовом виноград. Не гребував купецтвом, продаючи мідь та збіжжя. Усе життя захоплювався творчістю свого молодшого брата Симона, який на честь його весілля написав книгу чудових пісень «Роксоланки, або Руські панни». Симон прожив дуже коротке життя, народився в 1608 чи, за іншими даними, 1609 році, а помер від мору 1629 року, хоч і виїхав із зараженого міста до Польщі. Бартоломей надрукував братові вірші через чверть століття — 1654 року, а в 1663 році видав «Селянки нові руські», але не під своїм, а під братовим ім’ям, бажаючи в такий спосіб прославити не себе, а брата. Талантом, однак, Бартоломей перед Симоном поступався. Залишив він величезну спадщину (переважно латинською мовою), яка й досі ще достатньо не вивчена і не опублікована, зокрема він автор історії Львова, палким патріотом якого був усе життя. Пісні Симона Зиморовича — чудові зразки любовної лірики XVII століття, в них оспівуються львів’янки і львів’яни — хлопці та дівчата — українці, місто Лева — столиця Роксоланії (України); його поезії згодом мали значний вплив на розвиток любовної лірики в польській та українській літературах.

ПРАЩУРИ І НАЩАДКИ

Творчі гени буває передаються і в ближчі, і в подальші покоління. Нащадком видатного поета початку XVIII ст. Івана Максимовича був у XIX ст. Михайло Максимович, М. Гоголь був споріднений з поетом XVIII ст. Танським, належали до одного роду відомий поет та філософ XVIII ст. Георгій Кониський та письменник XIX ст. Олександр Кониський, спільні їхні предки оселились у Ніжинському повіті Чернігівської губернії на хуторі Ко-ниських. Відомий український есеїст Василь Горленко походив із роду Горленків, які були полковниками в часи Гетьманщини; поет Іоасаф Горленко також був його родичем, ще один Горленко писав вірші на початку XIX століття (72, 158).

РІД Г. КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА

Григорій Квітка, що писав під псевдонімом Основ’яненко, походить із давнього козацького роду. В родині Квіток побутувала легенда про маленького героя — сироту, який прийшов на Слобожанщину з Наддніпрянщини: гарний, наче квіточка, після довгих пригод він потрапив на береги трьох степових річок, де тоді виникло місто Харків, і оселився там. У літописах слобідських полків ім’я Квіток зустрічається вперше близько 1666 року. Прадід письменника був харківським полковником, а дід — полковником ізюмським. Його дружина була сестрою поета, білгородського єпископа Іоасафа Горленка. Рідний брат письменника близько 25 років був предводителем харківського дворянства. Незважаючи на приналежність до такого роду, сам Квітка жив скромно, а основний герой його творів — проста людина (56).

БУДИТЕЛІ

Роль «будителів» зіграли в Галичині батько й син Шашкевичі. Як відомо, Маркіян Шашкевич став основоположником нової української літератури в Західній Україні, а його син Володимир призвідником так званого «другого відродження» в Галичині в 60-х роках XIX ст. Маркіян прожив тільки 32 роки і помер від сухот. Мав він двох синів, один помер дитиною, а другому судилося підняти батьків прапор і разом з К. Климковичем та Ф. Заревичем організувати «другу руську трійцю». Володимир проніс через усе життя пієтет до батька і розробляв мотиви його поезії, хоч той помер, коли хлопчику було тільки 4 роки. Володимир активно працював як видавець, хоч не зовсім щасливо, бо видання його швидко упадали. Після «Вечерниць» він випустив один номер сатиричного часопису «Дуля», а з січня 1866 року почав видавати «Русалку». Пізніше був активним співробітником часопису «Русь» (1867 р.), його статті й поезії в цих часописах відзначалися молодечим палом, особливо дописи з Мостів Великих, які він поміщав у «Русі» (137, 155).

АЛЕКСАНДРОВИ

Ввійшли в літературу також батько й син Александрови. Степан Васильович — один із перших українських письменників нового періоду, все життя жив у селі, добре знав народну мову, життя і звичаї і написав поему «Вовкулака» (надрукована в «Южном рус-ском сборнике» А. Метлинського в 1848 р.). Його син Володимир був поетом і видавцем (альманаху «Складка»). Збирав українські пісні (91).

МАТИ КОСТОМАРОВА

Надзвичайно душевні стосунки в’язали М. Костомарова та його матір Тетяну Петрівну. Щира, добра і проста, все життя вона віддавала своєму одинчикові і опікувала його, поки віку її. Це Тетяну Петрівну оспівав в одному своєму вірші Т. Шевченко («Веселе сонечко ховалось»). М. Костомаров навзаєм відповідав матері щирою прив’язаністю. Після заслання він виїхав за кордон і прислав матері сердечного листа та букетик фіалок. Той скромний дарунок мати довго зберігала. Не диво, що найбільшим ударом, який пережив Костомаров, була смерть матері в 1875 році, від чого він запав був у тяжку хворобу, яку ледве поборов (155).

МАТИ П. КУЛІША

Цікавою людиною була мати П. Куліша Катерина. Її мова — весела й жартівлива; що не слово, прикладалася приказка. Мала вона чудовий голос: довкола ніхто так гарно не співав давніх пісень. За роботою ніколи не вмовкала: тільки-но задумається, відразу й співати починає. Була смирна й милосердна, до неї часто приходили жебраки, діди й бабусі, часто закликала вона їх до пекарні, годувала й розмовляла з ними, а найбільше шанувала сліпого дяка Якима, що чудово співав. Пізніше П. Куліш списав із голосу матері цілу збірку пісень, звідси й почалися етнографічні зацікавлення письменника (158).

БАТЬКИ МАРКА ВОВЧКА

Батько Марії Вілінської, що так славно вписала своє ім’я в українську літературу, походив із Чернігівщини і, як армійський офіцер, деякий час перебував у Вологді, а потім в Орлі. Він кохався в українських піснях і навіть завів їх у збірник з нотами, часом складав музику і сам. Мати Марії — дитина романтичного шлюбу бідного офіцера П. Г. Данилова з литовською княжною Радзівілл. Тож у жилах Марка Вовчка текла українська, російська і польсько-литовська кров. Письменниця глибоко цікавилася українською, російською та польською літературами, чудово володіла цими трьома мовами, а писала українською, російською та французькою (27).

БРАТИ КАРПЕНКИ

У 60-х роках XIX ст. виступили в українській літературі Григорій і Степан Даниловичі Карпенки. В 1860 році вони видали свої твори в Петербурзі (в 4 т.). У критиці брати здобули тільки один відгук М. Петрова, який засвідчив, що твори братів «визнані за відсутністю будь-якого таланту». Незважаючи на такий різкий засуд, твори Карпенків гралися на багатьох сценах і, перейшовши кордон, ввійшли в репертуар львівського театру під керівництвом Бачинського (31).

НАЩАДКИ ВТІКАЧІВ

Буковинці брати-поети Сидір та Григорій Воробкевичі мали незвичайних предків. їхній прадід втік свого часу з Литви і звався Скульський Млака де Оробко. Дід їхній переробив Оробка на Воробкевича, а назвисько Млака стало улюбленим псевдонімом старшого брата (Данило Млака). їхній дід Юзарківський був родом з України і втік на Буковину, не бажаючи служити в солдатах. Син цього Юзарківського — поетів дядько, чоловік велетенського зросту, перейняв од батька безліч оповідань про козацтво, Україну, Умань, Залізняка й Ґонту. Багато оповідань чули брати з уст своєї бабусі Параскеви: знала вона безліч казок, пісень, народних оповідань про козаків і турків і тим викликала в братів бажання і самим узятися за перо (Сидір, до того ж, став композитором). За бабусині гроші купив Сидір скрипку і цим поклав початок своєї музичної діяльності. Ще в гімназії Сидір почав складати вірші і відразу створювати до них музику, сам і співав. Ці пісні подобалися, їх переписували. Згодом поет почав друкувати вірші в часописах, а за ним пішов і його молодший брат. Уся поетична творчість Григорія Воробкевича (псевдонім Наум Шрам) була пригнічена великим особистим горем. Одружившись і щасливо проживши зі своєю дружиною Мартою три роки, поет втратив кохану, овдовів. Це був такий удар для чутливої душі поета, від якого він не міг отямитися до кінця своїх днів. Через це писав мало й спорадично і не зробив у літературі того, чого досяг його брат (154, 195).

КРУГЛИЙ СИРОТА

М. Старицький народивсь у заможній родині. Батько його був із князів міста Старіци Тверської губернії, які звідти перейшли жити на Україну. З дитячих літ його спіткало тяжке горе: батько майбутнього письменника помер, коли йому було 5 років. За два роки смерть забрала двох братів та сестру, а ще за три роки й матір. З 10-річного віку Михайло зостався круглим сиротою. Спочатку жив у тітки, материної сестри, а тоді в родині композитора М. Лисенка, з рідною сестрою котрого, Софією, Старицький і одружився (226).

МАТИ ТОБІЛЕВИЧІВ

Винятковою людиною треба назвати матір артистичної родини Тобілевичів: М. Садовського, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого і М. Садовської-Барілотті. Євдокія Зіновіївна Садовська довгий час була кріпачкою панів Золотницьких, доки не покохав її прикажчик Карпо Тобілевич і не викупив із кріпацтва. Ще кріпачкою дівчина скрізь подорожувала з панами, відвідувала з ними всілякі театральні вистави, що їх давали на Україні трупи Жураховської і Млотковського. Пани Золотницькі любили театр і часто відвідували його, беручи до послуг і покоївку Дуню. Пам’ять у дівчини була виняткова, і вона затвердила напам’ять всю п’єсу «Наталка Полтавка», не тільки знала, але й уміла надзвичайно цікаво зображати різних дійових осіб. Слух і голос мала чудові, від неї. діти навчилися співати не тільки мелодії з «Наталки Полтавки», але й безліч українських народних пісень. Мати жваво і яскраво оповідала дітям те, що колись бачила, імітуючи гру артистів і співаючи пісень, тож вони слухали, забуваючи про час. Діти теж вивчили «Наталку Полтавку» напам’ять. Отак зацікавлення театром перейшло до всіх Тобілевичів і виросло в палку любов до нього — двоє з них взяли материне прізвище (Садовська) як сценічне (108).

БАТЬКО І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО

Небуденною людиною був батько класика української літератури І. Нечуя-Левицького. Він не любив хазяйнувати, зачинявсь у своїй кімнаті і все читав книжки. Любив рідний край і мав удома історії Маркевича і Бантиша-Каменського, а також літопис Самовидця, які перечитував хлопцем Іван, приїжджаючи на канікули. Батько часто розповідав дітям епізоди з української історії і показував ті місця на Корсунщині, де відбувалися ті чи інші події. Він цікавився життям селян, учив хлопців літом на пасіці, а взимку на кухні. Раз довідався про це пан, Стеблівський дідич. Викликав батька І. Нечуя-Левицького і сказав йому:
— Коли навчите читати мужиків, то ви і я підемо в поле робити, а мужики не схотять.
Відтак звелів забрати хлопців із навчання і віддав їх на суконну фабрику.
Через батька познайомився вперше Іван з творами Т. Шевченка. То була «Причинна» з Гребінчиної «Ластівки». Цей твір Іван з сестрою вивчили напам’ять. Сам Семен Левиць-кий, бувши попом, читав проповіді українською мрвою, а перед смертю збудував за громадські кошти дім, прагнучи завести в селі громадську крамницю. Однак смерть перешкодила здійснити той задум. Був С. Левицький і етнографом, записував українські пісні й обряди (158, 149).

ХТО ТАКИЙ ПЕТРО КОЛОДЯЗЬ?

На вилучених сторінках роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» проходив образ небагатого панка Петра Колодязя: «Чоловік високого, худого зросту, з рівною, як дощечка удавлена в середину, грудиною, з блискучими чахоточними очима, з зачісаним догори чубиком, як у голуба». Між сусідами цей Колодязь славився як чоловік дуже розумний, з гострим язиком, а до того й масон. (У першій редакції цього уривка значилося, що брати Колодязя з Пестелем та Рилєєвим зналися). Як юрист працював на користь кріпаків та іншого покривдженого люду, а під час епідемії холери самовіддано допомагав людям. Цим Колодязем був Петро Якимович Драгоманов, батько М. Драгоманова та О. Пчілки. До речі, й прізвище Колодязь не було вигадкою Панаса Мирного. Мати Петра Якимовича була з роду Колодяжинських, а Якима Драгоманова так і прозвали Колодяжинським приймаком. Між іншим, один із псевдонімів О. Пчілки був О. Колодяжинська. Петро Драгоманов багато читав, під впливом М. Макаровського та А. Метлинського захопився фольклором, написав кілька українських байок.
Коли в Гадяч приїхала родина Рудченків і оселилася поблизу Драгоманових, дружили між собою не тільки дорослі, але й діти; Іван Рудченко був однолітком Михайла Драгоманова.
В 1840 році Петро Драгоманов помер. «За убогим гробом, — описує Панас Мирний, — йшла його заплакана жінка з малими сиротами, а коло неї тільки один лисенький панок із хлопчиком-сином та ціла юрба міщан. Кріпакам було не до того: вони працювали на панщині». Отой лисенький панок і був Панасів батько Яків Рудченко, а хлопчик — у майбутньому великий український письменник Панас Мирний (257).

МАТИ БРАТІВ РУДЧЕНКІВ

Мати Панаса Мирного та І. Білика Тетяна Іванівна була замолоду діяльною та клопітливою. Вміла по-народному лікарювати, і до неї за медичною допомогою зверталися селяни з Гадяча і навколишніх сіл (найбільше вона славилася лікуванням опіків та більм). Була Тетяна Іванівна талановита оповідачка, діти любили її імпровізовані розповіді про колишнє життя з часів старосвітських поміщиків; свою мову вона влучно пересипала прислів’ями та приказками. Очевидно, старші сини їй завдячують літературним хистом. Сама ж Тетяна Іванівна була неписьменна, хоч походила з чиновничого роду. Говорила вона не інакше як українською мовою (257).

БРАТСЬКА СПІЛКА

Так назвали свою співпрацю в літературі брати Рудченки — Іван та Панас. Разом вони написали два твори «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (закінчено 1875 р.) і «За водою» (1883 р.). Брати навіть планували видати збірку під заголовком: «Братська спілка. Книжка перша. Три повісті Мирного-Білика». 1884 року І. Рудченко подав цю збірку до цензури. Цензор Рафальський, прочитавши повість «За водою», зразу ж побіг до губернатора Гудими-Левковича, і вони написали на Івана Рудченка доноса, звинувачуючи його в соціалізмі і доводячи, що саме Рудченко надрукував у Женеві революційний роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Донос наробив І. Рудченку великих неприємностей. Після того брати вже разом не писали, хоч Іван завжди цікавився творчістю меншого брата.
В серпні 1895 року Іван побував у Женеві і відвідав місце, де вийшло в світ перше видання їхнього роману. Звідти він таємно вивіз примірник книжки, але не для себе — для брата. Коли ж з’явилася можливість перевидати спільно написані твори в Росії, Іван Якович спершу вагався, а відтак листом із Петербурга і зовсім заборонив давати їх у друк. І тільки після довгих братових умовлянь Іван Якович таки згодився на друкування спільно написаних творів.
Під кінець життя І. Білика між братами від колишньої творчої дружби лишилися тільки спогади і незначні родинні стосунки. 1903 року І. Білик сам признався, що роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» «чуждое произведение, да и только», хоч певну долю сентименту до власних молодечих літ зберіг до смерті (257).

СИН ПОКРИТКИ

Бувши кріпачкою, мати В. Самійленка служила в панів, бо належала до дворових кріпаків. 16-річною дівчину віддали на службу до панів Лесевичів, у Климове, Зіньківського повіту. Тут на юну красуню звернув увагу пан Іван Олександрович. Це був багатий поміщик, який мав 5 тисяч десятин землі, любив бенкети, полювання і музику. За кріпацтва мав власний оркестр. Зацікавившись наймичкою, пан зумів прихилити серце дівчини, а потім відправив її до батьків. Так, в убогій сільській хаті й народився український поет В. Самійленко (187). Цікаво, що поет не успадкував од батька майже нічого, хіба що прихильність до музики.

РІД М. КОЦЮБИНСЬКОГО

М. Коцюбинський, пишучи про себе, любив казати, що його рід походить із давніх українських бояр, хоч достатніх документальних підстав для цього не було. В родині Коцюбинських зберігався про це переказ, а також легенда про походження прізвища Коцюбинського. Коцюбинські вважали, що їхній пращур був утікачем з Кримської орди і мав прізвище Кочубей. Утік він спочатку на Запорожжя, а звідти до поляків. Не бажаючи мати прізвища Кочубей (кучу — намет, бей — начальник), він подав прохання, щоб йому було змінено прізвище на шляхетське. «Хай буде Коцюбинський!» — начебто вирішив польський король. Один із родичів Коцюбинського, правда, пояснює походження цього прізвища простіше й історичніше. Коли Поділля було під Польщею, то козаки, роблячись панками, додавали до прізвища закінчення — ський, чи — инський, отож був Коцюба, а став Коцюбинський, був Коза, а став Козицький.
Про предків Коцюбинського документально відомо тільки те, що були вони попами. Найвідоміший прадід його — уніатський священик Федір Коцюбинський. Маючи гострий, палкий норов і нестримну вдачу, він полишив після себе в судових актах не один слід. Таким же темпераментним і нестримним був батько письменника. Сам письменник визначив його як «сангвініка з вічними фантазіями, які ніколи не здійснялися, запальний, але добрий чоловік». Особливою пристрастю Михайла-старшого були коні. Він збирав малюнки, атласи, літературу про коней, утримував їх аж четверо і брав участь у гонках у Варшаві. Коли вигравав, привозив подарунки, а програвши, ледве добирався додому. Пізніше, коли вже Михайло-старший зубожів, а його життя було постійним спусканням по службовій драбині, в нього лишилася тільки пара коней; зрештою, загинули й ті під час переїзду залізницею.
Закінчив життя батько М. Коцюбинського третім помічником волосного писаря у злиднях і в самоті, бо, не маючи змоги утримувати родину, жив од неї осторонь (94).

НЕЗВИЧАЙНИЙ ДЯК

Покинувши військову службу, Ю. Федько-вич приїхав до рідного Путилова-Сторонця. Тут він звернув увагу на високого, стрункого, з кучерявим волоссям та орлиним носом дяка Юрія Семанюка. Незабаром вони подружили: Федькович назвав дяка своїм побратимом, розвивав у нього любов до книжки та простого народу. Юрій Семанюк дуже любив читати, часом навіть і сам складав вірші, а особливо гарно співав. Син цього дяка Іван, вирісши, став відомим українським письменником Марком Черемшиною (191).

БРАТИ ПАНАСЕНКИ

С. Васильченко, почавши писати, ховався з тим від своїх братів. Пізніше він довідався, що три його брати теж писали твори і так само з тим таїлися. Коли Степан почав працювати в «Раді» і видрукував низку новел, почали з’являтися новели за підписом Ф. Темний, які чомусь дуже Васильченка зацікавили і схвилювали. Тільки через деякий час виявилося, що автор тих оповідань — молодший брат Степана Федір, який працював учителем малювання у Вінниці. На жаль, цей талановитий чоловік рано пішов з життя (помер від сухот 1914 р.) і встиг видрукувати тільки кілька оповідань. Навіть малограмотна сестра Васильченка, селянка, компілювала народні пісні, пристосовуючи до особистого життя (23).

ЛІТЕРАТУРНІ РОДИНИ

Батько Миколи Гоголя був, як відомо, українським письменником і написав дві п’єси, з яких збереглася до нашого часу одна: «Простак, або Хитрощі жінки, перехитрені москалем» . Гоголі по жіночій лінії були нащадками Танських, один з цих Танських, український поет XVIII ст., писав вірші в народному дусі і користувавсь у земляків славою. До нашого часу про твори Танського збереглася письмова згадка в листі О. Лобисевича, вчені приписують йому відому пародійну віршу «Христос воскрес» (155).
Літературною родиною можна назвати й сім’ю Писаревських. Писали вірші Степан, автор пісень «Де ти бродиш, моя доле», «За Неман іду» й оперети «Купала на Івана» (1840 р.), його дружина Марта Іванівна і їхній син Петро (74).
У цікавий спосіб прислужилася українській культурі родина Білозерських. Олександра Михайлівна (українська письменниця Ганна Барвінок) була дружиною П. Куліша; її брат Василь, кириломефодіївець, видавав знаменитий український журнал «Основа». їхня сестра Надія була дружиною українського етнографа та письменника М. Номиса (Симонова) — видавця зібрання українських приказок, їхня дочка Надія Матвіївна (по чоловіку Кибальчич) писала під псевдонімом Наталка Полтавка, працювала в жанрі оповідання, лишила також драму. Дочка Наталки Полтавки Надія Костянтинівна Кибальчич — українська поетеса й новелістка початку XX ст. Ще одна сестра Ганни Барвінок, за чоловіком Боголюбцева, була бабусею відомої письменниці Любові Яновської. Трагічна доля випала дочці Наталки Полтавки Надії Кибальчич. Скінчивши Лубенську гімназію, вона одружилася з лікарем Козловським. Через півроку після весілля молодих арештували і кинули до хорольської в’язниці. Три місяці протримали їх і випустили, але Козловський вийшов з в’язниці з навіки розбитим здоров’ям. Надія Костянтинівна повезла чоловіка до Італії, де пробула з ним 5 років, але повернути йому здоров’я не змогла. Коли подружжя повернулося на Україну, Козловський помер. Письменниця дуже кохала чоловіка і, не знісши горя, отруїлася (76, 201).
Літературною родиною вважалися в Галичині Озаркевичі, висококультурний дім яких називали «руськими Атенами». Іван Озаркевич-старший був незвичайним на свій час чоловіком з артистичною натурою, ініціатором перших театральних вистав українською мовою. В травні 1848 року він організував аматорський гурток, який поставив оперу «Наталка Полтавка». Цю оперу виставив він пізніше на з’їзді українських учених. Крім того, І. Озаркевич-старший поставив у своїй обробці «Москаля-чарівника», «Сватання на Гончарівці» та переклав ряд п’єс з польської, російської і німецької мов. Син цього предтечі українського театру в Галичині Іван Озаркевич-молодший жваво цікавився літературним рухом, писав поезії, які друкував у тодішніх часописах. Вдома в Озаркевичів була велика й добірна, як на ті часи, бібліотека, якою активно користувалася дочка І. Озаркевича-молодшого Наталя, згодом одна з найвизначніших жінок Західної України, ініціатор емансипатського руху, письменниця Наталя Коб-ринська. Живши якийсь час у Відні та Швейцарії, вона познайомилася з поширеним тоді в Європі жіночим рухом і, повернувшись на Батьківщину, не тільки пропагувала емансипаторські ідеї, але й заснувала в 1884 році у Станіславі «Товариство руських жінок», а пізніше видавала твори жінок-письменниць (250).
Визначною літературною родиною були Старицькі. Михайло Старицький був одружений з сестрою Миколи Лисенка Софією Віталівною. їхня дочка, Людмила Старицька-Черняхівська, стала відомою письменницею, писала драми, поезії, повісті, оповідання, літературознавчі розвідки, критику, театральні рецензії. Дружиною Миколи Лисенка була Ольга Олександрівна, уроджена О’Коннор, її племінниця Валерія О’Коннор-Вілінська також стала письменницею, писала п’єси, перекладала з французької, видала книжку спогадів «Лисенки і Старицькі», повість «Скарб». Друга дочка М. Старицько-го, Оксана, уклала хрестоматію для дітей «Рідні колоски», писала художні твори для дітей, літературознавчі статті, перекладала. Її чоловік, Іван Стешенко, був відомим літературознавцем, автором численних розвідок, писав поезії, оповідання, перекладав на українську «Метаморфози» Овідія, твори Шил-лера, Байрона та ін. Був видавцем та редактором журналів «Шершень», «Ґедзь», «Сяйво», їхня дочка Ірина була акторкою і письменницею, блискучою перекладачкою численних західноєвропейських та американських класиків (Шекспіра, Мольєра, Ґете, Шиллера, Марка Твена та ін.). Брат Ірини, Ярослав Стешенко, — книгознавець та бібліограф, автор ряду бібліографічних покажчиків, праць про Г. Нарбута та С. Маслова, статей з питань книгознавства. В. О’Коннор-Вілінська писала в своїй книзі «Лисенки та Старицькі» (Львів, 1936): «В домі Старицьких панувала письменницька атмосфера. Поза Михайлом Петровичем і Людмилою всі, крім Софії Ві-талівни, щось писали, принайменше хоч перекладали».
Однак найцікавішою літературною родиною були Косачі — Драгоманови. Батько М. Драгоманова й Олени Пчілки Петро цікавився літературою, писав до давніх російських альманахів і займався українською етнографією — збирав пісні; їхнім родичем по матері був відомий поет та етнограф А. Мет-линський. Олена Пчілка, як відомо, була матір’ю великої поетеси Лесі Українки, пробував перо і опублікував кілька оповідань брат Лесі Українки Михайло (писав під псевдонімом Обачний). Михайлова дружина, дочка давнього приятеля М. Драгоманова Олександра Судовщикова, стала відомою українською письменницею, писала під псевдонімом Грицько Григоренко, В 1881 році О. Пчілка видала поему «Ганна» Е. Ластівки. За цим псевдонімом ховалася Олена Косач, по чоловікові Приходько, — сестра П. Косача, батька Лесі Українки. Племінник Лесі Українки Юрій Косач працював у літературі в 30-80-х рр. XX ст., видавництво «Дніпро» випустило його «Вибране» (1975 р.), а «Радянський письменник» (1987); роман «Володарка Понтиди» — вийшла ще «Еней і життя інших», К., 2003 р. Жив Ю. Косач у Нью-Йорку (173).

[ Передмова ] [ ЩО, КОЛИ І ЯК? ] [ КНИГА — ВІЧНЕ ДЖЕРЕЛО ] [ ПЕРШІ І ВПЕРШЕ ] [ НАШІ АТЕНЕЇ ] [ БАТЬКИ І ДІТИ ]
[ ЯК ВОНО ПОЧИНАЛОСЯ ] [ ЦІКАВІ СИТУАЦІЇ. ПОРТРЕТИ ПИСЬМЕННИКІВ ] [ НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ЗУСТРІЧІ ] [ СТРАЧЕНА СИЛА ]
[ ЯК ВОНИ ПИСАЛИ? ЖИТТЯ ТВОРІВ ] [ ЗА ГОРАМИ І З-ЗА ГІР ] [ З ПІСНЕЮ НА ВУСТАХ ] [ НА СЛУЖБІ В ІНШИХ МУЗ ]
[ У СВІТІ ПСЕВДОНІМІВ ] [ ЛІТЕРАТУРНІ ЗАГАДКИ ТА КУРЙОЗИ ] [ ЛІТЕРАТУРА ]