Валерій ШЕВЧУК
«ІЗ ВЕРШИН ТА НИЗИН»

ЗА ГОРАМИ І З-ЗА ГІР

У1733 році київський митрополит Рафаїл Заборовський на прохання сербського митрополита В. Йовановича прислав для навчання сербських дітей шестеро магістрів...

«Ви знаєте, щодо мене — то я козак».
Проспер Меріме

ОДИН ІЗ ШЕСТИ МАГІСТРІВ

У 1733 році київський митрополит Рафаїл Заборовський на прохання сербського митрополита В. Йовановича прислав для навчання сербських дітей шестеро магістрів — вихованців Київської академії. Серед них був український поет та філософ Мануйло Козачинський — він став тут префектом і викладачем латинської мови вищої школи в Карлівцях (недалеко від Белграда) і залишався тут до 1737 року, після чого повернувся на батьківщину. Тут, у Сербії, Козачинський написав драму: «Трагедія, або Печальна повість про смерть останнього сербського царя Уроша П’ятого і про падіння сербського царства». Поставлена 1733 року, п’єса мала велике значення для розвитку сербської культури. Надрукував її в своїй обробці в 1798 році вихованець Київської академії Йован Раїч. Найкраще зіграно було п’єсу 11 грудня 1901 року в театрі Сремських Карловиць. В ролі Мінерви та Сербії виступили знамениті сербські актори М. Сіменович-Чоків і М. Стоянович (8).

ГОМЕР НА УКРАЇНІ

Знання античної літератури поширювалося серед наших предків ще з часів Київської Русі. Так, у Галицькому літописі (XIII ст.) зустрічаємо не тільки ім’я Гомер, але й цитату з його творів. Цікаво, що на нашій землі Гомера почали читати раніше, ніж у Західній Європі, бо в середні віки там був відомий тільки невеличкий витяг з Гомера і тільки в 1488 році заходом Д. Халконділя у Флоренції видано «Іліаду» (перед тим, правда, зроблено латинський переклад «Іліади» для Боккаччо, а описи Троянської війни оброблялися поетично, хоч і з інших джерел, вже в XII ст.). Гомерові твори і звістки про нього йшли до нас із Візантії, де були надзвичайно розповсюджені. Гомера в ті часи вважали автором не тільки «Іліади» та «Одіссеї», а й інших творів епічного складу: збірки гімнів, а також збірки віршованих жартів та епіграм. Ім’я Гомера згадується вряди-годи в українській поезії ХVII-ХVIIIст., зокрема пише про нього І. Максимович. Уперше ж перекладати його почали на українську мову в середині XIX ст.: повну «Іліаду» переклав С. Руданський, а «Одіссею» й частину «Іліади» — П. Ніщинський

ВИХІД У СВІТ ШИРОКИЙ

Перші друковані відгуки про твори Івана Котляревського за кордоном з’явилися у Чехії. 1814 року Добровський у своїй «Слованці» подав відомості про Котляревського та його «Енеїду». Писав про Котляревського і знаменитий Й. Шафарик у своїй «Історії слов’янських мов та літератур» (1826 р.), а в 1833 році в «Журналі чеського музею» з’являється перший переклад з твору І. Котляревського (пісня Наталки «Ой мати, мати»). В польській пресі вперше згадано про І. Котляревського 1815 року в статті філолога Бандке, а переклади творів з’являються тут у 40-х роках XIX ст. Ще за життя поетове ім’я стало відоме в англомовному світі (СІЛА та Англії). Популяризувала тут його відома на свій час американська письменниця, що писала під псевдонімом Тальві (справжнє прізвище Тере-за Робінсон). Батько Тальві був якийсь час професором Харківського університету, а з ним разом перебувала тут і дочка. Вона перекладала українські народні пісні в роботі «Історичний огляд слов’янських мов», згадала про І. Котляревського та «Енеїду», наділивши поета титулом гетьмана козаків. Це сповіщення, що Котляревський був останнім гетьманом України, підхопили потім польські емігранти і повторили в своїй газеті «Північ», що виходила в Парижі. Сама ж Тальві цей казус у наступних виданнях своєї роботи виправила. Вона ж переклала пісню «Віють вітри, віють буйні». Робота Тальві була в 40-х роках XIX ст. перекладена на німецьку мову. В цей же час пишуть про Котляревського у Франції, а пізніше його ім’я входить до «Історії світової літератури» Л. Сішлера (1887 р.), К. Кур’єра (1879 р.), Г. Карпелеса та ін. За ним твердо встановлюється слава класика української літератури (151).

ЗАКОХАНИЙ У МУЗУ СЛОВ’ЯНСЬКУ

Широко цікавився слов’янськими літературами поет А. Метлинський. Він вивчив майже всі слов’янські мови, а в своїй книзі «Думки, пісні та ще дещо», виданій у Харкові 1839 року, подав розділ «Луни із Словенії», в якому вмістив переклади з Коллара, Челяковського, з «Краледвірського рукопису», дев’ять словацьких пісень, кілька пісень сербських, а з польських поетів переклав Витвицького, Суходольського й Одинця. Це була перша спроба познайомити антологічно українського читача із слов’янською поезією (155).

ДВІ КНИЖКИ ПРО УКРАЇНУ

В 40-х роках XIX ст. в Німеччині вийшла книга віршів «Ukrainisch Lieder» («Український пісенник»), яку написав Антон Мауріціус. Присвячена вона була Україні, хоч автор, очевидно, мав невеличкий багаж історичного, географічного та етнографічного знання про Україну. Колізії віршів здебільшого фантастично-екзотичні, але писав поет про Україну з симпатією: образ України він уживав, щоб висловити демократичні думки в часи глухої реакції в Німеччині.
На початку 1841 року, шукаючи хліба, опинивсь у Москві, в домі князя М. Голіцина, на посаді вчителя такий собі Фрідріх Боденштедт. Тут він здружився з поетом В. Красовим (писав у народному стилі), який познайомив Боденштедта з українськими та російськими народними піснями. Сам Красов довгий час жив на Україні і був закоханий в українську пісню. Проздовж двох років Боденштедт настільки познайомився з українською народною поезією, що міг без труднощів цитувати наші пісні мовою оригіналу. У 1843 році Боденштедт переїхав до Тифліса, де познайомився з інспектором гімназії Розковшенком. У його домі він зійшовся з українським поетом О. Афанасьєвим-Чужбинським та поляком Т. Ладою-Заблоцьким. У цих людей Боденштедт дістав основну літературу, яка його цікавила, а також збірки українських пісень Цертелєва, Максимовича, Срезневського та Вацлава з Одеська. Це дало змогу Боденштедтові підготувати, а пізніше, в 1845 році, видати книгу перекладів українських народних пісень «Diе роеtishе Ukrainе» («Поетична Україна»). Про видавця книги подбав німецький орієнталіст-філолог Г. Розен — ним став барон Котта в Штутгарті. Цікаво, що деякі вчені вважають, начебто знамениті слова з По-сланія «І мертвим, і живим...» Тараса Шевченка:
...Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже. —
натякають саме на Боденштедтову «Поетичну Україну», яку Т. Шевченко міг знати, адже одним із дорадників Боденштедта був приятель Кобзаря О. Афанасьєв-Чужбинський — це тим більше ймовірно, бо Тарас Шевченко перечитував усе, що стосувалося його батьківщини (235, 270).

ФРАНЦОЗ І ЗАХЕР-МАЗОХ

Ще двоє письменників залюбки писали на українські теми: буковинець Е. Францоз, автор знаменитого, виданого в перекладі на українську мову роману «За правду», а також австрійський письменник Захер-Мазох (1836-1895). Захер-Мазох виріс у Львові, де його батько був директором поліції, і мав змогу ближче приглянутися до життя українців. Відтак він і написав з галицького життя чимало повістей та оповідань, які в свій час любили перекладати на українську мову західноукраїнські часописи (229).

ПОВІВ ШЕВЧЕНКІВСЬКОЇ МУЗИ

Шевченкова муза окрилювала не тільки українських поетів, викликаючи хвилю наслідування, наслідували Кобзаря й поза межами України. Ряд мотивів шевченківської музи ввів до своїх поем хорват Август Харам-башич. Найчастіше повторюється в Харамбашича шевченківський мотив приймака з «Наймички», з ним переплутується мотив кохання бідного чи бідної з багатим, а також мотив матері-покритки. Сам Харамбашич був перекладачем Шевченкових творів; як том 96-98 «Популярної бібліотеки Хорватської матиці» він видав книгу поезій Шевченка, в яку ввійшло 8 поем і 12 дрібних поезій. До тому було додано розвідку Харамбашича про життя й творчість Кобзаря. Вийшла книга в 1887 році і мала понад 200 сторінок (126).

АВТОРКА «ОВОДА»-ПЕРЕКЛАДАЧКА ШЕВЧЕНКА

У 1911 році в Лондоні вийшла невеличка книжечка на 66 стор.: «Шість ліричних поезій українця Тараса Шевченка і «Пісня про Купця Калашникова» росіянина М. Лєрмонтова». Переклала цю книжечку на англійську мову Етель Ліліан Войнич — авторка знаменитого роману «Овід». Щоб зробити поетичний світ Шевченка ближчим англійському читачеві, письменниця додала, крім вступного слова, ще й нарис про життя Т. Шевченка, який займає в книжечці 18 сторінок дрібного друку (140).

НЕЗВИЧАЙНА ДОЛЯ КНИЖКИ

Як відомо, Марко Вовчок писала твори на історичну тематику. Перебуваючи в Парижі, створила вона повість «Маруся». Не маючи змоги надрукувати повість українською мовою, письменниця зробила автопереклад на російську й надрукувала його в журналі «Пе-реводьі лучших иностранньїх писателей» (в додатку до «Детского чтения», тт. XIV та XVI). Повість «Маруся» зацікавила сучасника і знайомого Марка Вовчка французького письменника й видавця П’єра-Жуля Сталя (Етцеля). В 1872 році він звернувся до Марка
Вовчка з проханням надіслати йому рукопи-са повісті французькою мовою. Переклад здійснив син письменниці Б. Маркович. Сталь переробив цей переклад і надрукував у 1873 році в журналі «Виховання й розваги», котрий сам і видавав. Повість відразу здобула широку популярність і за період з 1873 по 1878 рік перевидавалася 18 разів. Сталь наблизив твір до французького читача, посилив романтичність викладу, пафос твору, додав ряд подробиць, ліричних відступів.
Популярність «Марусі» в переробці Сталя була надзвичайна. Багато молодих читачів, вражені смертю Марусі, писали Сталю, що хотіли б, щоб Маруся лишилася жива, тобто щоб автор дописав творові інший кінець. Сталь зважив на прохання читачів і продовжив повість післямовою, де по-іншому виклав події. Марусю тут уже не вбивають, а ранять, її рятує «велика подруга Матодіївна», і вони разом ідуть у монастир.
Переробку Сталя було нагороджено премією Французької Академії наук, введено до «бібліотеки освіти й розваги», рекомендованої муніципалітетом та міністерством освіти для всіх шкільних бібліотек і для нагород кращих учнів.
Французька переробка повісті української письменниці в 70-90-х роках XIX ст. була перекладена на англійську, німецьку та італійську мови. В 1965 році цю переробку перекладено на українську мову — зробило це словацьке видавництво в Братиславі.
Цікаво, що в роки перебування у Франції Марко Вовчок виступала і як французька письменниця. В журналі «Виховання і розваги» вона опублікувала сім казок та два оповідання для дітей, досі відомих тільки французькою мовою. У співавторстві із згаданим Сталем написала ще повість для юнацтва «Слизький шлях», котра у свій час також була досить популярна у Франції. Оповідання ж письменниці «Козачка» переклав на французьку мову Проспер Меріме (27, 192).

ОДНЕ З ОСНОВНИХ ДІЛ ЖИТТЯ

Переклад на українську мову «Іліади» Гомера став визначальним у житті поета Степана Руданського. Щоб виконати таку величезну, копітку роботу, Руданський добре вивчив грецьку, глибоко простудіював стародавню міфологію, вивчив староєврейську мову, історію та культуру Стародавнього Єгипту, а ще зібрав, як свідчать сучасники, чималу бібліотеку з цих питань. Цікавився поет і археологією, так що навіть професор Одеського університету Ф. Брун, великий знавець стародавньої географії, звертався до Руданського за фаховими консультаціями.
Перекладав «Іліаду» Руданський, однак, не гекзаметром, а вибрав для цього 12-складовий силабічний вірш з цезурою посередині, в поодиноких місцях домішуючи трохеї зі спондеями, ямби й амфібрахії. Руданський намагався перекласти також і «Енеїду» Вергілія, але зробив тільки частину 1-ї пісні (її надрукував у 1874 р. часопис «Правда»). Не закінчив поет перекладу «Демона» М. Лєрмонтова, довершити його взявся М. Старицький. Опісля цей переклад було надруковано в «Правді» за 1875 рік під заголовком: «Демон. Поема Лєрмонтова. З великоруської переложили Руданський і Гетьманець». Так стали співавторами люди, які ніколи не бачилися (159).

ГЕРОЇ «ЧТО ДЕЛАТЬ?» У КИЄВІ

Український і польський письменник Павло Свенціцький переробив з російської на польську мову знамениту повість Миколи Чернишевського «Что делать?», назвавши її «Люди». Найцікавіше те, що місце дії перекладач переніс із Петербурга в Київ, змінивши таким чином всю обстановку, в якій діяли герої Чернишевського (243).

УКРАЇНСЬКИЙ ШЕКСПІР

Перший, хто спробував перекладати твори В. Шекспіра українською мовою, був той-таки П. Свенціцький — була це одна дія з «Гам-лета», вміщена у львівському журналі «Нива» (1865 р.), і подавалася вона під заголовком: «Гамлет. Данський королевич». Однак переклад Свенціцькому не вдався, що визнав у свій час І. Франко. Найбільше ж відчув на собі вплив генія світової драматургії буковинець Ю. Федькович.
Він перший дав повні переклади «Гамлета» та «Макбета», правда, переклавши їх з німецької мови. Особливо старанно працював Федькович над «Макбетом» — збереглися аж три його варіанти. Вистав за цим текстом, однак, не було, та й надрукували переклади після смерті Федьковича в 1902 році, коли вже існували значно досконаліші переклади М. Старицького та П. Куліша. Спробував освоїти Федькович Шекспіра і в інший спосіб. У 70-х роках він пише п’єсу-фрашку «Як козам роги виправляють» (надруковано в «Правді» за 1872 р. ), що стала українською версією знаменитого «Приборкання непокірної». Вплив Шекспіра відчутно і в найвизначнішій п’єсі Федьковича «Довбуш» (37).
Найбільше праці поклав для перекладу на українську мову творів великого британця Пантелеймон Куліш. Шекспіром він зацікавився ще в юності, а про потребу перекласти його писання на українську поет пише ще в листі до Ґалаґана в березні 1857 року. Однак тільки після довголітніх студій (Куліш спеціально для цього вивчив англійську мову) поет зважився взятися до праці. Ці переклади стали однією з провідних ідей його письменницької діяльності. Коли саме почалася ця робота, невідомо. Ще в 1860 році, зустрівшись з О. Кониським, він сказав (на побажання Кониського бачити українського Шекспі-ра), що таке матимуть тільки їхні правнуки. Але в II половині 70-х років Куліш активно працював над перекладами, і робота ця тяглася до кінця його днів. Узимку 1881 року виїхав Куліш до Львова і пробув там до весни 1882 року. В тому-таки 1882 році у друкарні товариства імені Шевченка вийшла грубенька книжка під заголовком: «Шекспірові твори з мови британської мовою українською переклав П. Куліш. Том первий. Отелло. Троїл і Крессида. Комедія помилок». На звороті було зазначено: «Накладом перекладчика». Це був перший том запланованого повного зібрання творів Шекспіра українською мовою. Однак далі видання не пішло. Переклад двох п’єс загубився, а решта 10 драм вийшла в редакції з передмовами й поясненнями І. Франка. Видання було здійснено в бібліотеці «Видавничої Спілки» у Львові в 1899-1902 роках. Редагуючи Кулішевий переклад, Франко зробив 5-6 тисяч різних поправок у тексті. Форму перекладу Франко не змінював, зате звірив тексти з оригіналами і дав мовну і стилістичну редакцію (43).

ЗАКОХАНИЙ В ЕЛЛАДУ

Український перекладач-поет і композитор Петро Ніщинський мав тісні зв’язки з Грецією та грецькою культурою. Ще молодим він поїхав у Грецію для організації церковного хору при російському посольстві в Афінах. Тут майбутній поет захопився еллінською культурою, вступив до Афінського університету і навіть одружився з дочкою головного капельмейстера грецьких військ Кароліною. Закінчивши університет і захистивши дисертацію на ступінь магістра, П. Ніщинський повернувся на батьківщину і став учителем грецької мови спершу в Петербурзі, а тоді в Одесі й Ананьєві. Ніщинський був настільки захоплений грещизною, що навіть пробував видавати в Одесі (1861 р.) тижневик грецькою мовою під назвою «Меркур» — видання тривало один рік, і більшість наукових та публіцистичних статей написав до нього сам П.Ніщинський. Незабаром поет запалюється ідеєю перекласти головні твори давньогрецької літератури на українську мову. В 1883 році він випускає «Антігону» Софокла, переклад якої високо оцінив І. Франко. Вслід за цим працює Ніщинський над капітальним перекладом «Одіссеї» Гомера, друкує в альманаху «Нива» (1885 р.) переклад 6-ї пісні, а незабаром і повний переклад поеми, який вийшов у Львові в 1892 році. Блискуче знаючи грецьку мову, П. Ніщинський вдається до зворот-
ньої акції — перекладає на давньогрецьку мову «Слово о полку Ігоревім», відтворивши наш безсмертний твір гекзаметром. Переклад високо оцінений знавцями-елліністами.
Почав перекладати поет і «Іліаду», але закінчити її не встиг — цю роботу ще раніше завершив С. Руданський, який навіть вдавався до Ніщинського за консультаціями (123).

У ФЛОРЕНЦІЇ

Втікаючи від переслідування поліції, поет Кесар Білиловський опинився 1881 року у Флоренції. Там жив тоді й працював визначний італійський орієнталіст, поет та історик літератури А. де Губернатіс. На той час він закінчував 18-томну «Історію всесвітньої літератури». Вчений залучив українського поета до співробітництва, і К. Білиловський опрацював розділи про українську літературу й театр (62).

ЗАКОХАНИЙ У СВІТОВУ ЛІТЕРАТУРУ

Ще не ставши письменником, І. Карпенко-Карий любив студіювати твори Шекспіра і Шиллера. Він знав напам’ять ролі Франца Моора, Гамлета, Отелло, Короля Ліра. З-поміж російських письменників особливо любив він Островського і Грибоєдова і не раз із задоволенням грав у виставах за їхніми творами. На цій лектурі і зростав великий драматург як письменник (218).

ЧОТИРИМОВНИЙ ПОЕТ

Оригінальною постаттю в II половині XIX ст. був поет Сергій Бердяєв. Уродженець Києва, він мав немалу здібність до мов, притому українську, російську, польську та німецьку знав настільки чудово, що вільно ними віршував. Між іншим, він переклав на німецьку мову поему М. Вороного «Євшан-зілля», а на російську поезії О. Маковея (91).

«Я —КОЗАК»

Дуже цікавився свого часу Україною знаменитий французький письменник Проспер Меріме. В 1867 році він писав до однієї своєї адресатки: «Ви знаєте, щодо мене — то я козак». Українська тема відтак посідає у творчості Меріме певне місце. В драмі «Початки одного авантюриста» (1852 р.) зустрічаємо цілу сцену (шосту), в якій оповідається про запорожців і змальовано деякі запорозькі звичаї. У 1854 році Меріме друкує простору розвідку: «Козаки України та їхні останні гетьмани», побудовану на основі монографій М. Костомарова. Дуже цікавився Меріме творчістю М. Гоголя й Марка Вовчка і перекладав їхні твори на французьку мову; з Гоголем він був навіть знайомий, зустрічався з ним у 1837 році в паризькому салоні Смирнової-Россетті, що була раніше в Петербурзі за фрейліну. Надрукував також Меріме етюд «Богдан Хмельницький» (1863 р.) — (186).

ЩО МІГ ЗРОБИТИ ОДИН ЧОЛОВІК

Найбільше праці в присвоєнні українській літературі світових тем та сюжетів поклав І. Франко. Його можна також назвати і найви-датніпіим перекладачем дожовтневої української літератури. Він дав поетичні обробки багатьох європейських та східних тем і мотивів (перед ним широко опрацьовував їх хіба що поет початку XVIII ст. Іван Максимович), створив великий цикл поезій за мотивами історії стародавнього світу, найбільше римської історії, переклав вавилонські гімни й молитви, індійські легенди із «Махабхарати», великі цикли староарабської, давньогрецької та давньоримської поезії, епічну поезію народів світу, зокрема старошотландські, старо-англійські, старонорвезькі, староісландські балади, іспанські романси, албанські, португальські, італійські, німецькі, єврейські, китайські, болгарські, сербохорватські народні пісні, уривки з угорського народного епосу, дав цикл «Циганські мелодії», переклав «Слово о полку Ігоревім» і «Краледвірський рукопис». Водночас перекладав українські народні пісні польською та німецькою мовами і дав широкий вибір перекладів з літератур народів світу XIX ст. Ні до Франка, ні після нього ніхто на Україні не здобувся на такий широкий розмах перекладацької роботи. Досить сказати, що в 50-томному виданні творів письменника відведено 6 томів на поетичні й том на прозаїчні переклади І. Франка.
Сам І. Франко вільно писав, крім рідної, польською, німецькою та російською мовами. Польською мовою створив він «Маніпулянтку», «Панталаху», «Лель і Полель», «Історію кожуха» та ін., німецькою «Свинську конституцію», «Острого-преострого старосту», «Історію однієї конфіскати» та ін. Потім письменник при нагоді перекладав ці твори українською мовою чи на їхній основі створював нові редакції (248).

ПОЛІГЛОТ СВІТОВОГО КЛАСУ

Найбільше мов серед українців знав Агатангел Кримський. Коли його запитували, скільки мов він знає, він відповідав:
— Мабуть, із шістдесят, а то й більше!
У дитячі роки він досконало вивчив німецьку, французьку, польську та англійську мови. В юнацькі добре оволодів грецькою, турецькою, італійською, давньоєврейською, санскритом. Після того він вивчав мови до кінця життя. А. Кримський став визначним світового рівня ученим-орієнталістом, спеціалістом із арабістики, тюркології та іраністики і лишив після себе понад тисячу наукових праць. Він перший доніс до українського читача безпосередньо з оригіналів східну поезію, зробив переклад цілої її антології з ІХ-ХУ ст, додавши вступні наукові розвідки. Мотивами східної поезії пронизана вся оригінальна поетична творчість А. Кримського, яку він об’єднав під екзотичною назвою «Пальмове гілля» (15).

Кримський Агатангел (1871-1942) — український письменник, учений, перекладач. Автор віршів, оповідань, роману «Андрій Лаговський», всесвітньо відомих наукових праць із історії ісламу, арабських народів, Абіссінії, Туреччини, історій арабської, перської, сирійської та інших східних літератур. Перекладав з мов Сходу, Середньої Азії та Кавказу. Академік АН УРСР

КЛАСИК ЯПОНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

В 1914 році за відрядженням російського товариства есперантистів приїхав до Токіо українець із Білгородщини, сліпий мандрівець Василь Єрошенко. Вірний своїй невгамовній вдачі, він розгорнув тут бурхливу діяльність. Викладаючи есперанто в Токійському університеті, водночас вивчав японську літературу й мистецтво. Минуло тільки півтора року, і в тогочасних газетах та журналах почали з’являтися вірші, оповідання, алегоричні казки та п’єси молодого письменника з незвичайним для японців українським прізвищем. Японія стала для нього другою батьківщиною, де він сформувався як письменник, хоч прожив тут усього сім років (1914-1921). У 20-х роках в Японії вийшло 3-томне зібрання творів Єрошенка, а в 1959 і 1961 роках знову було видано його твори в 3 томах і опубліковано докладну монографію «Сліпий поет Єрошенко», що її написав Така-сурі Ітіро (4).

ФРАНЦУЗЬКИЙ ПОЕТ ГРИЦЕНКО

Наприкінці XIX ст. у Парижі в «Бібліотеці бібліофілів» вийшло дві невеликі книжечки «Еллада, античні сонети» і «Біблійні силуети». Написала їх людина з виразно українським прізвищем — Гриценко. Вірші були досить високого рівня — поет входив до групи французьких поетів, котрі називалися «парнасцями». Обидві книги присвячено одному з найвидатніших «парнасців» — Леконту де Лілю (46).

[ Передмова ] [ ЩО, КОЛИ І ЯК? ] [ КНИГА — ВІЧНЕ ДЖЕРЕЛО ] [ ПЕРШІ І ВПЕРШЕ ] [ НАШІ АТЕНЕЇ ] [ БАТЬКИ І ДІТИ ]
[ ЯК ВОНО ПОЧИНАЛОСЯ ] [ ЦІКАВІ СИТУАЦІЇ. ПОРТРЕТИ ПИСЬМЕННИКІВ ] [ НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ЗУСТРІЧІ ] [ СТРАЧЕНА СИЛА ]
[ ЯК ВОНИ ПИСАЛИ? ЖИТТЯ ТВОРІВ ] [ ЗА ГОРАМИ І З-ЗА ГІР ] [ З ПІСНЕЮ НА ВУСТАХ ] [ НА СЛУЖБІ В ІНШИХ МУЗ ]
[ У СВІТІ ПСЕВДОНІМІВ ] [ ЛІТЕРАТУРНІ ЗАГАДКИ ТА КУРЙОЗИ ] [ ЛІТЕРАТУРА ]