Валерій ШЕВЧУК
«ІЗ ВЕРШИН ТА НИЗИН»

ЛІТЕРАТУРНІ ЗАГАДКИ ТА КУРЙОЗИ

У 1827 р. Г. Квітка-Основ’яненко написав комедію «Приезжий из столицы», яка виявилася схожою із «Ревізором» М. Гоголя, опублікованим раніше Квітчиної п’єси, але написаним пізніше...

МИСЛЕННЕ ДЕРЕВО ЧИ БІЛКА?

Нечасто одна фраза з якогось твору викликає великі наукові суперечки. Така доля суди­лася крилатому вислову із «Слова о полку Іго­ревім»: «Розтекашася мислію по древу». Час­тина вчених прийшла до висновку, що це об­разний вислів і під «мислію» треба розуміти думку-пісню, а під деревом музичний інструмент. Ще інші вважали, що йдеться тут про «мисленне дерево», тобто про людські думки взагалі, треті говорили, що йдеться тут не про думку, а про мишу. Значно простіше й логічніше тлумачать четверті вчені. Вони вка­зали, що в давньоруській мові було слово «мись», яке означало білку. Відтак і вся фра­за мала читатися так: «Розтікатися білкою по дереву, сірим вовком по землі, орлом в небесах» (128). 

ВИГАДКА ЧИ ІСТОРИЧНИЙ ФАКТ

Однією з невирішених літературних загадок є питання про особистого секретаря Б. Хмельницького Самійла Зорку, діаріуш (що­денник) якого використав, як одне із доку­ментальних джерел, С. Величко. Він описує, що Зорка був колись писарем у Запорозькій Січі, а потім Хмельницький узяв його до себе. Цей Зорка склав чималий щоденник, з якого літописець Величко зробив виписки. Виходячи з того, що ряд фактів, які взяв Величко від Зорки, сумнівні, вчені прийшли до думки, що розповідь про Зорку та його діаріуш була вигадкою літописця, а сам Зорка — щось на зра­зок літературного героя. Інші вчені, навпаки, вірили, що Зорка — історична особа. Питання це лишалося нерозв’язане, хоч навколо нього точилося багато наукових суперечок. Водно­час знаємо, що якийсь щоденник з описом подій визвольної війни існував, — про це згадує Григорій Грабянка. І тільки в наші часи знайдено зашифроване ім’я С. Зорки у вступному вірші до «Зборовського реєстру війська Запорозького» від 1649 р. (263).

ДВА ТЕОФАНИ ПРОКОПОВИЧІ

Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. в Київській академії працювало два Теофани Прокоповичі — один був професором ака­демії, а його племінник, який взяв ім’я Теофан від свого-таки дядька, став знаменитим українським філософом та письменником і од­ним із видатніших діячів так званої Петровської епохи в Росії (40).

ОРИГІНАЛ

У 1767 році один із тодішніх українських віршописців Олексій П’ясецький видав у Львові кілька летючих листків із власними віршами, присвяченими Туринецькому чудо­творному образу. Вірші особливими поетичними якостями не відзначалися, зате були писані двома мовами: польською та українською, притому в досить оригінальний спосіб: вірші польські — кирилицею, а вірші українські — латинкою. Яку мету переслідував віршописець, помішавши абетки, невідомо (190).

ДИВНИЙ ЗБІГ

У 1827 році Г. Квітка-Основ’яненко напи­сав комедію «Приезжий из столицы» (надруковано 1840 р.). Ця комедія виявилася дуже схожою із знаменитим «Ревізором» М. Гоголя, опублікованим раніше Квітчиної п’єси, але написаним пізніше. Квітчину п’єсу цензуру­вав московський цензор С. Аксаков у 1828 році, Аксаков був близьким приятелем Гоголя, і, можливо, той у нього Квітчину п’єсу прочи­тав. Дія в «Приезжем из столицы» відбувається, як і в «Ревізорі», в повітовому місті в домі городничого, куди приводять псевдо-ревізора. Останній, як і Хлестаков, — молодик, що не закінчив навчання, ненадійний на службі. Інші особи так само нагадують «Реві­зора» — суддя Спалкін (прізвище від слова — спати), поштовий експедитор Печаталкін, який в кінці, як у Гоголя, подав розв’язку п’єси, наглядач повітових училищ Учено-свєтов і пристав часті Шарин, що нагадує Держиморду, а також дві приємні дами — сестра городничого Трусилкіна і його племінниця, які закохуються в ревізора. Акція так само починається від неясного сповіщення з губернського міста, і ревізор так само позичає гроші. Наприкінці є така ж німа сцена. І хоч «Ревізор» твір значно потужніший від «Приезжего», збіг цей викликав здивування. Г. Квітка-Основ’яненко був від того в замішанні. Цікаво, що сам С. Аксаков заперечив, що він давав Гоголеві читати Квітчину п’єсу. Хоч цей факт не применшує значення «Ревізора» як однієї з кращих п’єс тодішньої літератури, ця загадка не раз звертала на себе увагу. Скажемо, що не розв’язано її й досі (56).

ВЧИВСЯ НА ОДИНИЦІ

Коли переглянути кваліфікаційні каталоги Львівської гімназії, в якій учився М. Шашке-вич, впадає в очі, що вчився він тільки на оди­ниці з поведінки, латинської мови, занять із письма, з математики, географії та історії. Це означало, правда, зовсім протилежне до тепе­рішніх понять про оцінки — одиниця в часи М. Шашкевича означала найвищу оцінку (270).

ЗАХИСНИК ХВОСТІВ

Багато паперу було списано в так званій «Азбучній війні» в Галичині. Одночасно зі змаганням прихильників латинки та кири­лиці велася боротьба «твердих», що хотіли писати старим правописом та окремою книж­ною мовою, і «фонетиків», котрі хотіли писа­ти так, як говориться. Немалі баталії вчиня­лися й на тему, чи треба писати твердий знак, чи ні. Найкумеднішою пам’яткою цих супере­чок був писаний, як цілком серйозний, вірш галицького граматика Йосипа Левицького:

Уви, всім вірним, що ся тримали
Хвоста старого — ах! «ъ» конає!
Уви! Чого ся ми дочекали!
Ворог вже вічну пам’ять співає.
Йоре прекрасний! Кривий хвостаче!
Чорні на тебе круки спадають:
Не дост же «л» на «в» плаче,*
А тут ще хвостик «ъ» відтинають!
Ах як то було красно і мило
Хвостиком кожде кінчити діло!
Ох! Ох! ратуйте, хто «ъ» знає!
Гірка годино! Хвіст одпадає! (156)

НАСЛІДОК ПСЕВДОВЧЕНОСТІ

У 1849 році на засіданні «Галицько-руської матиці» вирішувалося питання, якою мовою має «Матиця» видавати свої твори. Більшість доходила до простої й логічної думки, що треба користуватися мовою, якою розмовляє народ. Тоді виступив галицький учений А. Петрушевич і сповістив зібранню, що літературна мова в Росії зовсім різниться від народної, що неосвічений росіянин зовсім не розуміє своєї писемної мови, отож і галичанам треба старатися про свою «образовану» мову і приміняти її до творів «вищої науки». Такі псевдовчені резони А. Петрушевича, хоч які фантастичні, подіяли на зібрання, й воно постановило вживати «образованої» мови, а народною користуватися тільки для творів популярних. Так почалась у Галичині сумна пора витворення мови язичія, яке на довгий час заморозило тут розвиток літератури. Зрештою, нічого нового в поглядах А. Петрушевича не було. Він тільки повторив середньо­вічні погляди на літературну мову, які панували довгий час і на Україні. Корінь цього уявлення йде від погляду на латинську мову як на єдино можливу мову науки. І хоч такі думки були зви­чайні в ХVII-ХVIII ст., для середини XIX ст. во­ни звучали кричущим анахронізмом (197).

ЖЕРТВА ФАРСУ

І. Вагилевич, відомий діяч «Руської трій­ці», дуже скоро відійшов від українського літературного життя, знеохочений та знерво­ваний переслідуваннями, які на нього впали з боку духовних властей: Вагилевич переметнувся до поляків. Граф Борковський, один із львівських літераторів того часу, взяв Вагилевича до себе як компаньйона, дав йому квартиру, стіл, прислугу і все утримання, звелів пошити йому модну, елеґантну одежу, дозволив говорити до себе «ти», водив його в театр, на бали, на літературні вечірки, в аристократичні товариства, рекомендував його вченим, місцевим та приїжджим як свого друга й чоловіка надзвичайно талановитого. Все це підлещувало самолюбству Вагилевича; при ньому дивувались із його знань та високих ідей, а поза очі сміялися й кепкували із засліпленого та наївного провінціала. Борковський своїм поводженням збив зовсім Вагилевича з пантелику, закрутив йому голову, набалакавши всякої всячини, що він геніальний чоловік, світоч із світочів, а ще красень із красенів, у якого закохані всі аристократки. Борковський настроїв усіх своїх знайомих, чоловіків і жінок так, що Вагилевич ні від кого не почув слова правди. В усіх товариствах ним забавлялись як блазнем.
Звісно, при такому становищі він покинув маловдячне українське віршування і почав писати польські вірші, але тим згубив, що мав як поет український, водночас не дав нічого нового й поезії польській (241).

ВИПРАВИВ

Учителем російської літератури в Євгена Гребінки, як і в Гоголя, був професор, який настільки відстав від сучасних смаків, що спинився був на Хераскові та Державші і тільки з ласки давав місце в історії російської літератури Карамзіну. Якось цей муж науки звелів учням скласти вірші на вільну тему. Гребінка подав учителю для жарту знамени­тий «Вечерний звон» Козлова, видавши його за свій. Професор, однак, не помітив підміни і з найсерйознішим виглядом розглянув і ви­правив вірша як шкільну вправу, що викли­кало в учнів чимало зловтішань. Воістину, сприяють суспільному розвитку не тільки прогресивно настроєні люди, а й учені дурні, думка яких викликає зворотну реакцію (139).

ЖЕРТВА ВЛАСНОГО ЖАРТУ

Коли поет, автор поеми «Скит Манявський», А. Любич-Могилянський був ще гімна­зистом у Бучачі, до нього звернувся якийсь 23-літній учень бучацької школи і попросив написати привіт на іменини пані аптекаревої. Могилянський вирішив пожартувати із вусаня-школяра і виписав для нього уступ із космографії латинською мовою, де подавався опис світобудови. Той школяр, не розуміючи мови тексту, проголосив перед аптекаревою свою чудну гратуляцію і одержав від неї подарунка, бо й аптекарева латини не знала. Але промову випадково почули вчителі Могильницького, які прийшли на іменини і забавлялись у сусідній кімнаті. Щоб покарати жартуна, йому присудили всипати різок. Але гордий молодик не захотів піддатися карі, покинув Бучацьку гімназію і пішов пішки до Чернівець на Буковину, а звідти, також пішки, перейшов до Угорщини, де вчився в Кошицях та Пешті. Зрештою, немає лиха, щоб на добре не вийшло, — це допомогло поету здобути ґрунтовнішу освіту (154).

В УСЬОМУ СУМЛІННИЙ УЧЕНИЙ

М. Максимович одружився на п’ятдесято­му році життя. Поховавши незадовго до того батька й сестру, сумуючи за приятелем сво­їм — М. Гоголем, який несподівано закінчив свої дні, М. Максимович задумав покинути са­мотнє життя, уподобав собі панну, золотоношівську сусідку Марію Товбичеву, і 30 квітня 1853 року одружився. Цікаво, що, готуючись до такого акту, вчений поставився до нього аж засерйозно, проробивши перед цим докладні студії на тему: «Про недовигоду самотності, про значення одруження, про любов чоловіка до жінки, про покірливість і мовчазність дружини». Так науково, тижнів за шість до весілля, лагодився Максимович підійти до ро­мантичного моменту свого життя (72).

ДЕСЯТОК ЧОРТІВ

Живучи в Петербурзі (40-і роки XIX ст.), П. Куліш близько зійшовся із редактором
«Современника» П. Плетньовим. Якось сказав йому Куліш:
— Петре Олександровичу! От ви були наставником великого князя-наслідника. Чому ви не зробили з нього такого чоловіка, як самі, щоб у нас царював такий поступовий чоловік, як ви?
Вислухавши це, Плетньов аж розсердився:
— Ах ви мрійники! — сказав він. — Ви того не знаєте, що як я годину чи дві з ним бесіду­вав, під дверима уже стояв десяток чортів, і він від мене переходив у їхні лабети (158).

«ПОПСОВАНИЙ ГУБЕРНАТОР»

Коли Т. Шевченко, вертаючись на волю, зупинивсь у Нижньому Новгороді, приїхав до нього з Москви знаменитий актор М. Щепкін. Губернатор Муравйов дозволив приятелям побачитися, але в своїй присутності. Уздрівши один одного, Шевченко й Щепкін кинулися в обійми і розплакались, як діти. Це так розжалобило губернатора, що той просльозився і сказав:
— Видно, ви і справді хороший чоловік, коли вас так зустрічають приятелі! — із тими словами став і сам обіймати Шевченка.
Тоді Щепкін звернувся до Муравйова:
— Ваше превосходительство! Що це? Ви плачете... Так ви мені попсували всіх губернаторів!
Треба сказати, що Щепкін особливо просла­вився, граючи Городничого в «Ревізорі» М. Го­голя (210).

ЛЕГЕНДИ ПРО ШЕВЧЕНКА

Слава про Т. Шевченка розійшлася в ук­раїнському народі ще за його життя, коли про поета було витворено багато легендарних оповідань, в яких його з’явлено за героя на зразок Морозенка, Нечая, Палія, Кармелюка та ін. Шевченкові надавалося в цих оповідан­нях казкових рис, говорили про нього як про людину-характерника, тобто таку, що нібито має незвичайну силу. Після перевезення тіла поета в Канів, народилися легенди, що то не Шевченка там поховали, а когось іншого, сам поет живий; інші казали, що під час перевозу тіла справжнього Шевченка вкрали, а в могилі — підміна. Шевченкові приписували звільнення селян з кріпацтва і уперто переказували, що в могилі зарито ножі для майбутнього повстання проти панів, а в домовині схо­вано не тіло поета, а «списки на землю», що їх буцімто відібрав у панів Шевченко. Не дивно, що в народі встановилася традиція приходити на могилу поета й там молитися. Сучасники оповідають, що в середині XIX ст. вся Черне­ча гора була покрита стежками, які зрізнобіч збігалися до могили — вона стала святим місцем на Україні.
Ще цікавіші легенди витворились у середо­вищі київських перекупок. Живучи в Києві (ще перед арештом), Шевченко любив навіду­ватися на базар і вступати в розмови з простим людом. А що одягнений він був у білий пару­синовий костюм, то почали називати його «білим паном» і незабаром почали складати про нього й казки. Коли в 1847 році поета ув’язнили, між київським базарним людом пішов поговір, що «білого пана пани украли за те, що волю обіцяв». Посипалися й легенди: один вигадав, другий додав — і Шевченко почав виростати в казкову постать. Коли ж Шевченко прибув до Києва в 1859 році, його дім облягли кумоньки, і пішов поговір, що приїхав «білий пан». Змінена зовнішність по­ета розчарувала жінок — вони говорили, що «це не він, а підміна», «пани когось іншого підставили за нього».
Коли ж Шевченка поховали в Каневі, київські сидухи відправилися процесією у Канів на богомілля до Шевченкової могили.
Відтоді пішли чутки, що могила «добра на деякі слабості». Пізніше російський уряд по­ставив на могилі сторожу, щоб розганяти від­відувачів. Відтак київські сидухи почали роз­казувати, що Шевченко їздить по передмістях Києва «на білому коні» (147).

У ПОШУКАХ ВИЗНАННЯ

Один із галицьких драморобів Гнат Якимович видав у Коломиї під оригінальним псев­донімом «ъ, Ь, Ь» політично-історичну драму в 5 діях «Роксолана». П’єсу було навіть пос­тавлено в українському театрі. Гордий зі свого здобутку, автор вирішив зажити слави го­лоснішої і послав своє бездарне писання в ди­рекцію імператорських театрів у Петербург. В окремому додатку автор писав, що йому, «кроме внутреннего удовольствия в прочом только гонения от своих и чужих досвидчити лучилося». Про цю подію оголосила «Совре-менная летопись» (додаток до «Московских ве-домостей» за 1869 р.) і дописала від себе: «Хоч зворушує нас будь-який відгук з рідної Черво­ної Русі, але, на біду, годі нам вволити волю Якимовича. Його «Роксолана» зовсім не дра­ма, а просто лірична пісенька в діалогах, і вве­сти її на сцену не можна не тому, що написано її на галицько-волинському наріччі, а тому, що не відповідає вона ні одній зі сценічних вимог і немає в ній ні крихітки драматичної акції». З міністерства імператорського двору відповіли, однак, невдашливому шукачеві слави йо­го ж таки стилем і на тому ж таки рівні, що, мовляв, «мова, якою він пише, — це галицько-русинська мова, одне з наріч російської мови, які за розпорядженням імператорського двору на сцену не допускаються». Драмороб однак не заспокоївся. В 1866 році він написав ще «Комедіодрамат Буанарроті, або Завстиджена зависть», а через чотири роки видав у Станіславі черговий свій «шедевр»: «Одіссей на острові Аета». Всі ці п’єси також було підписано своєрідним псевдонімом «ъ, ь, ь» (156).

ДИВНА БРОШУРА

У 1866 році вийшла в Галичині у Львові дивна брошура. Називалася вона: «В один час научиться малорусину по-великорусски». На­писав її один зі стовпів галицького москво­фільства Богдан Дідицький. Цікаво, що сам Б. Дідицький не зміг до ладу вивчити ро­сійської мови проздовж цілого свого життя і писав дивовижною мішаниною мов: росій­ської, української, церковнослов’янської і польської (154).

ЖЕРТВА ВИГАДКИ

П. Куліш був першим видавцем та редакто­ром творів Марка Вовчка. Але незабаром при­язнь між обома митцями переросла в непри­язнь, більше того, П. Куліш пустив поголоску-наклеп, що буцімто «Народні оповідання» писала не Марко Вовчок, а вона разом із чо­ловіком Опанасом Марковичем — відомим українським етнографом. Після того в укра­їнському літературознавстві увійшло в тра­дицію піддавати сумніву авторство Марка Вовчка. Тільки після смерті письменниці роз­крити загадку взявся літературознавець, вида­вець повного «Кобзаря» Т. Шевченка В. Доманицький. Дослідивши рукописи письменниці, він дійшов остаточного і переконливого висновку, що автором «Народних оповідань» та інших україномовних творів, підписаних псевдонімом Марко Вовчок, був не хто інший, як Марія Вілінська-Маркович. Свої виснов­ки вчений опублікував у 1908 році в «Запис­ках наукового товариства імені Т. Шевченка» (т. 84) і в журналі «Літературно-науковий вістник» (1908 — Кн. 1), тільки заголовки до оповідань Марка Вовчка, котрі редагував П. Куліш, вигадав сам редактор, авторські рукописи були без них. Сама Марко Вовчок авторства свого ніколи не обстоювала — була-бо гордою і не вганялася за марнотною славою, як багато хто із її колег (64).

«УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ» НА АМАТОРСЬКІЙ СЦЕНІ

П’єса І.Франка «Украдене щастя» користу­валася завжди великою популярністю. Часом виставляли її й аматори. Під час однієї з вис­тав аматор у ролі Миколи так розпалився, що добре огрів обухом напарника, котрий грав жандарма. Цей, замість падати, крикнув сердито:
— Ой, ой! Та бись, дурню, уважив трохи! Ми жартуєм, а він таки насправді гатить соки­рою (95).

ХТО В КОГО ПОЗИЧИВ?

У 80-х роках XIX ст. М. Кропивницький на­писав п’єсу «Доки сонце зійде, роса очі виїсть». На таку ж тему і в ту ж таки приблиз­но пору написав п’єсу «Не судилось» і М. Старицький. Подібність п’єс відіграла чималу роль у судовій справі, що повстала, коли один чорносотенний журналіст написав статтю, в якій назвав М. Старицького «драматургом-хищником». Суд виправдав М. Старицького, але причину збігу ситуацій в обох п’єсах не розгадано (184).

САМ СЕБЕ ЗНИЩИВ

У 1873 році відомий галицький діяч та вче­ний Омелян Партицький зважився видати ч. І своєї збірки поезій під заголовком: «Поезії Омеляна Партацького». Випустивши це ви­дання, він побачив, чи хтось звернув його увагу, що в один з віршів закрався через недогляд непристойний вислів. Це так вразило автора, що він знищив решту нерозпроданого видання і скуповував навіть примірники продані. Книжка відтак стала бібліографічним рарите­том, деякі бібліографи твердили навіть, що її знищено зовсім, однак вона зрідка траплялася в антикварній торгівлі ще на початку XX ст. І хоч як поет 0. Партицький не відбувся, він став відомим ученим-істориком, педагогом та видавцем, лишивши тут немеркнучі сліди. Довгий час редагував часопис «Зоря», який збирав на своїх сторінках літературні сили усієї України (243).

ЗАГАДКОВИЙ МИХАЛКО

У 1877 році до Львова приїхав польський емігрант Михайло Котурницький. Два тижні пробув він у готелі під прізвищем Станіслав Барабаш, буваючи в польських товариствах та гуртках. Мав він при собі і кілька листів до української молоді, зокрема І. Франка. Котур­ницький цих листів учасно не передав, зреш­тою, його заарештувала поліція. Це стало причиною арешту І. Франка й товаришів у 1877 році і довело до процесу, що глибоко по­значився на долі І. Франка. Котурницького тоді засудили на три місяці в’язниці і зо­бов’язали виїхати із Австрії із забороною сю­ди повертатися. У Львів, однак, Котурницький їздити не перестав, а навіть видав тут у 1884 році під псевдонімом Михалко збірку ук­раїнських віршів, друковану латинкою, — «Українки». У 80-х роках він виступав у польських газетах, але вже під прізвищем Борковський. Ще пізніше він дістав у Росії при якійсь залізниці цензорську посаду і на­зивався вже Еразмом Кобилянським (243).

УКРАЇНСЬКІ ПІСНІ ФРАНЦУЗЬКОЮ МОВОЮ

Після заборони української мови гурток аматорів, яким керували М. Старицький та М. Лисенко, зібрався влаштувати концерт із пісень різних народів, куди входили, звичай­но, й українські народні пісні. Коли керівники гуртка, відповідальні за концерт, зверну­лися до цензури за дозволом, то виконання пісень усіма мовами було дозволено за винят­ком українських, бо ж, мовляв, такої мови «не було, нема і бути не може». Довелося ук­раїнські пісні перекласти французькою мо­вою. Але як тільки зі сцени прозвучала пісня «Дощик, дощик» французькою мовою, в театрі знялася така буча, що охоронці порядку забо­ронили й французькі пісні, а організаторам концерту довелося давати пояснення (198).

БІДА ЧЕРЕЗ ЗБІГ ІМЕН

Один із персонажів комедії Григорія Цеглинського «На добродійні цілі» мав випадково таке ж ім’я, яке носив відомий львівський діяч. Це відразу було помічено публікою, пішов поголос, що комедія — це особистий ви­пад проти того добродія; справу було розголо­шено по газетах — обуренню не було меж. Ав­тору не шкодували найдошкульніших докорів, а його твір не хотіли допускати на сцену (244).

ДОСТОЙНЕ ПРИМШЕННЯ

В час одного ювілею Франкові піднесено бу­ло великого лаврового вінка. Він висів у нього, аж доки не було винайдено ще одне для нього примінення: листки з величавого вінка почали йти до звичайного борщу. Від величного до смішного один крок, сказав Шекспір (249).

ТАКИ ПОВІРИВ

Якось Л. Мартович та В. Стефаник їхали до залізничної станції, щоб дістатися до Коло­миї, де обоє вчилися в гімназії. Був вечір і, схильний до жартів, Л. Мартович почав роз­казувати візникові Процю, що старий Стефа­ник, який мав приятеля чорта, дав синові в дорогу малесенького чортика, щоб той допо­магав йому вчитися і вчителів обдурювати. Цілу дорогу Мартович дуже докладно опису­вав Процеві характер, натуру і заняття малого чортика. Надійшла ніч, а коні доїхали до Пру­ту, щоб переправитись убрід. Тут візник рішу­че заявив, що коли хлопці не перехрестяться, і то тричі, він у воду не поїде. Мартович несамовитів з радості, що примусив-таки візника повірити такій байці, і хлопці змушені були перехреститися (204).

«ЯК ВІН ДОДОМУ ВЕРТАЄТЬСЯ?»

Коли якось Є. Чикаленко із В. Винниченком проїжджали Тіролем біля якогось замку на височенній, стрімкій горі, В. Винниченко, замислено дивлячись на того замка, промовив наче сам до себе:
— Ну як він додому вертається п’яний?
— Хто? — спитав Є. Чикаленко.
— Та господар того замку. (257-Б).

[ Передмова ] [ ЩО, КОЛИ І ЯК? ] [ КНИГА — ВІЧНЕ ДЖЕРЕЛО ] [ ПЕРШІ І ВПЕРШЕ ] [ НАШІ АТЕНЕЇ ] [ БАТЬКИ І ДІТИ ]
[ ЯК ВОНО ПОЧИНАЛОСЯ ] [ ЦІКАВІ СИТУАЦІЇ. ПОРТРЕТИ ПИСЬМЕННИКІВ ] [ НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ЗУСТРІЧІ ] [ СТРАЧЕНА СИЛА ]
[ ЯК ВОНИ ПИСАЛИ? ЖИТТЯ ТВОРІВ ] [ ЗА ГОРАМИ І З-ЗА ГІР ] [ З ПІСНЕЮ НА ВУСТАХ ] [ НА СЛУЖБІ В ІНШИХ МУЗ ]
[ У СВІТІ ПСЕВДОНІМІВ ] [ ЛІТЕРАТУРНІ ЗАГАДКИ ТА КУРЙОЗИ ] [ ЛІТЕРАТУРА ]