Валерій ШЕВЧУК
«ІЗ ВЕРШИН ТА НИЗИН»

НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ЗУСТРІЧІ

Професор і студент разом читали народні пісні й класифікували їх, читалися спільно й художні твори., велися бесіди теоретичні...

ВЧИТЕЛІ Г. СКОВОРОДИ

У Київській академії Григорій Сковорода застав багатьох видатних людей свого часу. Одним з його учителів був Симеон Тодорський, який, окрім Київської академії, вчився в академії в Галле в найвидатнішого на той час ученого-оріенталіста Іоанна-Генріха Михаеліса і знав досконало німецьку, грецьку та староєврейську мови — знання ці він передав у 1738—1741 роках Сковороді. Тодорський користувався великою славою й авторитетом ученого, про нього знали навіть при царському дворі. Поетику у Г. Сковороди викладав автор підручника поетичного мистецтва і поет Павло Канючкевич (Конюскевич); у класі риторики вчив великого філософа поет, драматург та філософ Сильвестр Ляскоронський. Філософії навчав префект академії, поет, видатний просвітній діяч та філософ Михайло Козачинський. У ви-щих класах академії вчителем Г. Сковороди став один із найвидатніших діячів кола Київської академії поет і філософ Георгій Кониський. Всі ці люди були свого часу на вершинах тодішніх людських знань, і їхня наука стала основою філософського розвитку Г. Сковороди. Міг застати Сковорода в академії і одного з найвидатніших теоретиків поетичного мистецтва, поета І половини XVIII ст. М. Довгалевського (136).

ЗУСТРІЧ ІЗ ОДНОКЛАСНИКОМ

У 1768 році при Харківському колегіумі відкрито було так звані додаткові класи — юридично незалежний від колегіуму учбовий заклад, що мав випускати інженерів, артилеристів, архітекторів тощо. Сюди було призначено викладачем катехізису (добронравія) Григорія Сковороду. Для викладу цього предмета Сковорода написав твір: «Начальная дверь ко христіанскому добронравію». Це був невеликий курс: Сковорода читав його в місяць чотири-шість годин і одержував зарплатню 50 карбованців на рік. Однак 28 грудня 1768 року білгородським єпископом став С. Миславський, колишній однокласник Сковороди по Київській академії. Збереглися звістки, що в час навчання Миславський кипів непогамованою заздрістю до свого товариша, якого ніяк не міг обійти в науках, щоб стати першим. Заздрісник тільки тецер знайшов можливість віддячитися колишньому суперникові. Єпископ обурився, що світський чоловік навчає учнів «благонравію», знайшов у викладі Сковороди «несоответствия» і дістав змогу використати свою владу супроти колишнього «першого учня» — Сковороду з колегіуму було вигнано. Відтоді й почалися мандри Сковороди, що тривали 25 років, аж до самої смерті філософа. Його бачили на дорогах і роздоріжжях, по містах і селах, на торжищах і в школах, в монастирях, заїздах, на полях, у дібровах та пасіках, тоді як його заздрісник
просувався все вище по ієрархічній драбині, аж доки не став київським митрополитом. Відзначився на цій посаді запеклим гонителем української мови (136).

У БАТЬКА Г. КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА

Г. Квітка-Основ’яненко встиг застати живим ще Г. Сковороду. В 1793 році, коли йому було 15-16 років, він побачив знаменитого поета й філософа гостем свого батька. Це закарбувалося в пам’яті письменника на все життя (158).

ЗУСТРІЧІ У ХАРКОВІ

У 1825 році великий польський поет Адам Міцкевич об’їжджав Україну і заїхав до Харкова, де зустрівся з П. Гулаком-Артемовським, який показав поетові свій переклад його балади «Твардовський». Переклад був, властиво, переспівом, але збереглася чутка, що А. Міцкевич, поступаючись самолюбством, визнав українську переробку ліпшою за першотвір. Переспів і справді мав великий успіх у сучасників, вірша читали й переписували, передруковували навіть по польських виданнях, наслідували, переклали на білоруську мову.
У 30-х роках XIX ст. у Харкові було в моді, що багатші студенти займали помешкання в професорів, у яких училися. Одним із пожильців П. Гулака-Артемовського був М. Костомаров (оселився тут у серпні 1835 р.). Закінчивши університет, Костомаров продовжував жити у свого професора, але вже на інших умовах — як домашній учитель історії сина старого поета.
Був П. Гулак-Артемовський у близьких стосунках і з Г. Квіткою-Основ’яненком, який і помер, як-то кажуть, на руках у Гулака, тобто в його присутності. Приязнь між двома письменниками тяглася віддавна. Ще 1817 року П. Гулак-Артемовський написав до Г. Квітки вірш-звертання «Справжня добрість» у стилі і розміром давньої української поезії. Відтак 1818 року надіслав приятелеві знаменитого свого «Пана й собаку», додавши до неї супліку «До Грицька». Супроводив такими супліками до Квітки Гулак-Артемовський інші твори, даючи їм у такий спосіб форму послання, — улюблений поетичний прийом українських поетів ХУІП ст. (2, 107, 158).

ГРЕБІНОЧКА

Під старість Г. Квітка-Основ’яненко дуже заприязнився з молодим тоді Євгеном Гребінкою. Приїхавши до Харкова, Гребінка відразу ж поспішив провідати письменника в Основі. Побачивши у вікні старого чоловіка, котрий читав книжку, він запитав:
— А чи вдома пан Основ’яненко? — І відразу ж вигукнув, вдивившись у нього: — Здоров, батьку Грицьку!
Квітка, а це таки був він, одклав книжку, перехилився через вікно і, зрадівши, спитав:
— А чи не Гребіночка?
Так упізнали один одного, перед тим ніколи не бачившись, обидва письменники. Пізніше, в 1841 році, Є. Гребінка надрукував у своїй Ластівці» Квітчині повісті «Сердешну Оксану», «Пархомове снідання», «На лущання як зав’язано». Зі свого боку Г. Квітка присвятив Є. Гребінці оповідання «Перекотиполе» (158).

НА ОДНІЙ КВАРТИРІ

Тринадцятилітнього Олександра Афанасьєва батько відвіз у Ніжин до гімназії вищих наук. Тут уже вчився близький Олександрів земляк Євген Гребінка.
Олександр почав жити в Ніжині на одній квартирі з Євгеном у професора гімназії Соловйова. Гребінка був старший за Афанасьєва на п’ять років і, певна річ, заохотив свого молодого товариша до літературних занять. Студенти Ніжинського ліцею видавали тоді рукописного вісника «Аматузія», упорядником якого був студент Домбровський, пізніше — професор університету в Києві, а головним працівником і душею вісника — Гребінка. Вже тоді поет переклав на українську мову «Полтаву» Пушкіна, яку й надрукував у 1831 році в «Московском Телеграфе»; в ліцеї пробудився інтерес до літературної творчості і в Афанасьєва. Зв’язок між письменниками зберігався й пізніше. У 1841 році Гребінка видав альманах «Ластівка», де було надруковано дві поезії Афанасьєва-Чужбинського, одну з яких — «Скажи мені правду, мій добрий козаче» присвячено Гребінці, — стала вона згодом популярною народною піснею (104,139).

НЕ ЗАВЖДИ І ДРУЖБА

Бувши студентом Київського університету, Пантелеймон Куліш зійшовся з професором російської словесності М. Максимовичем. Сподобався Куліш Максимовичеві тим, що склав збірник пісень, записаних од матері. Учений дав студентові свій збірник пісень і почав друкувати твори П. Куліша в альманаху «Киевлянин». Вечорами закликав до себе. Професор і студент разом читали народні пісні й класифікували їх, читалися спільно й художні твори, зокрема Вальтера Скотта, велися бесіди теоретичні. Тим часом жив П. Куліш у нужді. Довідавшись про це, М. Максимович рекомендував молодого письменника інспекторові училищ Київського учбового округу, і той дав Кулішеві місце вчителя в Луцькому дворянському училищі.
Цікаво, що значно пізніше невдячний учень відплатив учителеві гострою і несправедливою критикою — між двома колишніми приятелями склалися ворожі стосунки (212).

ЯК І ВІЩУВАЛОСЬ

20 липня 1856 року приїхав у Петербург Микола Костомаров. Довідавшись, що Шевченко живе в Академії, він о сьомій годині ранку прийшов до нього. Тарас сидів за роботою.
— Здоров був, Тарасе, — сказав історик. Але Шевченко не впізнав його. Вставши, зробив кілька кроків і мовчки оглядав Костомарова з голови до ніг.
— Дозвольте довідатися, кого маю честь бачити?
— Хіба-таки не пізнаєш?
— Ні, не пізнаю.
— Ану, подивись. Згадай минуле. Пам’ятаєш: Київ, Петербург, Цепний міст? — Біля того мосту був III відділ.
Але й цього разу Шевченко не впізнав давнього товариша.
— Ти ж, Тарасе, — сказав Костомаров, — віщував, що ми побачимось у Петербурзі. От воно і сталося.
І тепер Шевченко не міг пізнати товариша. Тоді Костомаров назвав себе.
Дивна переміна сталася з поетом. Шевченко припав до Костомарова зі слізьми на очах, почав обіймати його.
Відтоді, аж доки не виїхав Костомаров до Саратова, бачилися вони щодня (100).

У САРАТОВІ

Закінчивши у 1854 році Петербурзький університет, Данило Мордовцев із родиною виїхав до Саратова, щоб перебути літо в жінчиних родичів, а на зиму повернутись у Петербург і готуватись там до іспитів на званая магістра. В Саратові на той час жив на завданні М. Костомаров. Обидва письменники швидко познайомилися, і Костомаров умовив Мордовця пожити в Саратові цілий рік. Той згодився й обійняв посаду редактора «Саратовских губернских ведомостей», а потім помічника секретаря Саратовського статистичного комітету (секретарем був сам М. Костомаров). У 1859 році Д. Мордовець разом з М. Костомаровим видали в Саратові «Мало-русский литературный сборник», який складавсь із творів обох письменників і з етнографічних матеріалів. Тут уперше було опубліковано спробу (зробив це Д. Мордовець) перекласти українські повісті М. Гоголя на українську мову (158).

ЯКИМ ПОЦІЛУНКОМ ЦІЛУЄШ?

М. Костомаров досконало володів церковнослов’янською мовою. Він інколи листувався чи говорив цією мовою з П. Кулішем. У 1874 році П. Куліш видав свою злеславлену «Историю воссоединения Руси», де виступив не зовсім чемно супроти давнього приятеля. Костомаров одразу її прочитав. Не знаючи про це, Куліш, зустрівшись із Костомаровим у публічній бібліотеці, сердечно розцілувався з ним.
— Лобзанієм ли, отче Пантелеймонів, предаеши сына человіческого? — звернувся до нього Костомаров (155).

У ЖИТОМИРІ

В 1867 році Іван Білик (Рудченко) одержує посаду в системі державного контролю, який був виділений в окреме міністерство. Спочатку служив у Києві, а тоді перейшов до Житомира під начальство відомого українського етнографа й письменника М. Симонова-Номиса. Саме тут розгорнув І. Білик велику наукову роботу як етнограф, зокрема, впорядкував «Народные южнорусские сказки», упорядкував чумацькі пісні, брав участь у керівництві міською громадською бібліотекою — все це не без Номисового сприяння. Цікаво, що в цій-таки Житомирській контрольній палаті працював і етнограф О. Лоначевський-Петруняка, який став співупорядником збірника казок І. Рудченка. Сюди, в Житомир, приїжджав до брата й Панас Мирний. Так, побував він тут у серпні 1870 року, коли став хрещеним батьком Іванової дочки Параски (257).

У ТИХ САМИХ КІМНАТАХ

На початку 60-х років XIX ст. Анатолій Свидницький мешкав у будинку, навіть у тих сдмих кімнатах у Миргороді, де 1845 року жив деякий час Т. Шевченко, приїжджаючи до свого приятеля П. Шершевицького. Потім А. Свидницький в лекціях у повітовій школі, де викладав, захоплено розповідав про те своїм учням. У цьому-таки приміщенні письменник і написав свій знаменитий роман «Люборацькі» (82).

ЯК ЗВОДИТЬ, БУВА, ДОЛЯ

Коли Амбросій Метлинський учився в Гадяцькій повітовій школі, вчителем був у нього поет Михайло Макаровський, який залишив після себе дві українські поеми «Наталя, або Дві долі разом» (1844) і «Герасько», яку поет написав перед самою смертю. Очевидно, вплив Макаровського на талановитого учня був значний, бо в 1848 році вдячний учень видає знаменитий «Южный русский сборник», в якому вміщує обидві поеми свого вчителя. Зі свого боку А. Метлинський став учителем поета Я. Щоголева, якого спонукав вступити на філологічний факультет, давав поради в писанні поезій, попросив скласти для нього кілька віршів, хотів умістити їх в «Южном русском сборнике», але з невідомих причин вони туди не потрапили.
Сам М. Макаровський був для свого часу небуденною постаттю, знав латинську, французьку й німецьку мови і вільно ними розмовляв. Був близьким сусідом родини Драгомано-вих, яка жила в Гадячі, і часто гостював у батьків М. Драгоманова та О. Пчілки. Нерідко відвідував Драгоманових і А. Метлинський, який був свояком матері О. Пчілки та М. Драгоманова, окрім того, в 1858 році у Гадяч приїхала родина Рудченків, з якої вийшло два українські письменники Панас Мирний та Іван Білик і яка також увійшла в приятельські стосунки з Драгомановими (25, 45, 155, 174, 257).

ЗУСТРІЧ У КИЄВІ

У 1850 році в Київ на кафедру російської словесності в університеті прибув А. Метлинський. Він одразу ж познайомився тут з молодим подружжям Маркевичів: етнографом Опанасом та його дружиною Марією, яка стала пізніше знаменитою українською письменницею Марко Вовчок. Метлинський саме готував до друку збірник своїх «Народных южнорусских песен» і привабив до цієї роботи Маркевичів, які взяли активну участь у складанні збірника, а також у записі нових пісень: кілька пісень у збірнику підписано — «М. О. Марковичева» (27).

МАРКО ВОВЧОК І ЖУЛЬ ВЕРН

Перебуваючи в Парижі, Марко Вовчок заприязнилася зі знаменитим французьким фантастом Жулем Берном. Наслідком їхньої дружби було те, що Жуль Берн дав ук-раїнській письменниці виключне право перекладу його творів на російську мову. Вона переклала 15 пригодницьких та науково-фантастичних романів Ж. Берна і сприяла популярності цього письменника в Росії (27).

ЗУСТРІЧ НАЙСУМНІШОГО ТА НАЙВЕСЕЛІШОГО

У 1870 році в Ялту приїхав А. Метлинський, який любив підписувати свої твори химерним псевдонімом «Могила». Метлинський з молодих літ відзначався меланхолійністю і дражливістю — ці його риси під старість проявилися ще яскравіше. У червні 1870 року в приступі меланхолії Метлинський стріляв у себе. Після того він прожив ще два тижні і терпів невимовні муки. Намагався врятувати Метлинського лікар Степан Руданський, який служив в Ялті. Він же з іншим якимсь лікарем робив посмертний розтин Метлинського і знайшов у того якесь мозкове пошкодження. Так незвичайно зустрілися най сумніший і найвеселіший поети України (117).

ПИСЬМЕННИЦЯ З НАМОВИ

У 1867 році М. Старицький зайняв зі своєю родиною квартиру в одному домі з М. Драгомановим, в сім’ї якого жила й юна Ольга Драгоманова (майбутня письменниця Олена Пчілка). Старицький подарував дівчині для заохоти томик Андерсена французькою мовою і запропонував перекласти звідти кілька казок, бо він і сам перекладав тоді їх на українську мову. Першою пробою пера майбутньої письменниці і стали ті переклади, і, хоча рукописи їхні загубилися, літературної праці вона відтоді не полишала. Андерсенівські казки в перекладі М. Старицького вийшли в світ у Києві в 1873 році (173).

КРАЩЕ СИДІТЬ У ХАТІ

У 1866 році в Бобринці перебував під наглядом поліції після закордонної подорожі письменник Олександр Кониський. З ним випадково познайомився молодий Марко Кропивницький, відтак почав учащати мало не щодня, граючи тут на скрипці та співаючи українських пісень. Удвох їздили вони по хуторах, шукаючи старих дідів, що навчали б їх старовинних пісень. Ці подорожі здалися підозрілими поліції, становий доніс на М. Кропивницького й О. Кониського в поліцейське повітове управління. Помічником справника був дядько Кропивницького Єгор. Дядько порадив Маркові не їздити по хуторах, а краще закликати дідів до себе у хату (158, 184).

ПОБРАТИМИ

Майже на все життя зв’язала доля Марка Кропивницького та Івана Карпенка-Карого. Разом вони починали чиновницьку службу в Бобринці, разом організовували драматичний гурток, разом створювали театр корифеїв.
Познайомився Іван Тобілевич з Кропив-ницьким 1862 року. 1865 року М. Кропивницького допущено до виконання обов’язків секретаря Єлисаветградського повітового і міського поліцейського управління, він поселився в родині Тобілевичів і жив там півроку — молодики навіть спали на одному ліжку. Пізніше, в 1872 році, І. Тобілевич гостював в Одесі в Кропивницького, вони вели розмови про поліпшення життя народу, хотіли організувати в селі Мар’янівці хліборобську артіль на соціалістичних засадах. У 1875 році Кропивницький прибув до Єлисаветграда і став режисером в аматорському драматичному гуртку, яким керував І. Тобілевич. Вони написали спільно листа до російського вченого О. Пипіна з проханням порушити питання про право на існування української мови, щоб було знято заборону українського слова. В 1883 році прибула до Єлисаветграда трупа М. Старицького, й І. Тобілевич почав працювати з М. Кропивницьким в одному колективі. М. Кропивницький грав у п’єсах І. Тобілевича, а І. Тобілевич — у п’єсах М. Кропивницького. І хоч часом їхні стежки розходилися, вони йшли у житті поруч, працюючи на честь і славу українського театру (252).

У ХЕРСОНІ

В 1868 році Івана Тобілевича перевели в Херсон для впорядкування архіву губернського управління на посаду секретаря поліційного управління. Тут Іван Карпович несподівано зустрівся зі своїм давнім учителем Гордовим, який колись значно впливав на учня, наділяючи його книжками. Гордов завів молодого чиновника до учителя історії Херсонської гімназії Дмитра Пильчикова. Колишній кириломефодієвець, видатний громадський діяч та педагог, людина чуйна й широко освічена, Пильчиков відразу ж причарував Івана Тобілевича. Відтак увесь вільний час він перебував у Пильчикова. Відтоді в світогляді майбутнього письменника настала нова ера, і він назавжди стає щирим народолюбцем. Щось подібне сталося в інший час у Полтаві з молодим Панасом Мирним, у якого Д. Пильчиков також розбудив потяг до літератури і народолюбства (69).

НА ПАРОПЛАВІ

Якось І. Карпенко-Карий їздив як делегат від єлисаветинського товариства до Києва. Пливучи Дніпром, молодий письменник зустрів на палубі старого бандуриста Вересая і вперше почув народну думу в виконанні цього незвичайного кобзаря. Сталося так, що старий співець народних дум і молодий тоді чиновник поліції, майбутній письменник, зустрівшись, познайомилися й подружилися. Вересай оповів Карпенку-Карому житейські свої пригоди, жалівся на байдужість людей і на заборону адміністрації співати на ярмарках (219).

У ВОЛОГДІ

Коли Олександра Кониського за просвітню діяльність серед народу вислано до м. Вологди, його взяв на квартиру батько майбутнього письменника Дмитра Марковича. Сам Дмитро був тоді гімназистом-підлітком.
У гімназії, де хлопець учився, російську словесність викладав обмежений і реакційний учитель Левицький. Він задавав учням твори типу «На руїнах замку у Швеції» і вимагав писати втертими зворотами. Коли ж учні одержали завдання написати твір про якийсь випадок із власного життя, Д. Маркович склав довге й нудне оповідання про те, як на полюванні застрелився юнак. Твір було написано за шкільними правилами: вступ, виклад, висновок, але чимось він не задовольнив майбутнього письменника. Хлопець побіг до флігеля, де мешкав засланий О. Кониський. Той уважно вислухав юнака, прочитав його твір і тут-таки безжалісно порвав на шматочки.
— Отсе так, — сказав письменник. — Тепер ніч на дворі. Ідіть миттю лягайте, забудьте все, що писали, а вранці сідайте і відтворіть, що бачили, що чули, і пишіть просто та чітко, так, як говорите.
Відтоді Д. Маркович не мав у вчителя Левицького більше як двійку, зате народився новий письменник. Значно пізніше він згадував: «Я писав завжди по заповіту Олександра Яковича, так, як говорив, але я до того додав ще одне: я пишу не тільки так, як говорю, але й так, як думаю і почуваю» (131).

СМЕРТЬ У ЗЕМСЬКІЙ ЛІКАРНІ

Звела доля в своєрідний спосіб О. Кониського і з відомим етнографом, чоловіком Марка Вовчка Опанасом Марковичем. У лютому 1867 року той прибув до Чернігова і так захворів, що не міг повернутися додому в Сосницю. 5 серпня поклали його до земської лікарні, смотрителем якої виявився письменник О. Кониський. Він забрав Марковича до себе на квартиру і доглядав за ним. Хвороба, однак, взяла своє, і Маркович помер на руках у Кониського (158).

СТАРАННИЙ ПЕРЕПИСУВАЧ

Під час етнографічних мандрівок, їздячи та ходячи по Київщині, П. Куліш познайомився з одним дуже розумним сільським попом. Опісля той піп збирав для П. Куліша серед народу пісні, приказки, перекази і таке інше й давав усе це переписувати малому синові, який виконував ту роботу з великою охотою. Оцей хлопчик, вирісши, став потім знаменитим українським письменником Іваном Нечуєм-Левицьким.
Значно пізніше звернувся Нечуй-Левицький зі своїми творами таки до П. Куліша, навмисно вирушивши з цією метою до Варшави, де Куліш служив. Куліш переслав перші твори молодого письменника в Галичину, де вони й були надруковані в журналі «Правда».
Цікава історія сталася з рукописом однієї з кращих повістей Нечуя-Левицького «Причепа». Він передав повість знову-таки П. Кулішу, якого спіткала (жив він тоді в Кракові в готелі) неприємна пригода: було вкрадено у нього портфеля із паперами, між якими був і рукопис «Причепи». Куліш написав про пропажу оголошення, обіцяючи добре винагородити того, хто поверне папери, але даремно. Тим часом він сповістив про цю пригоду Нечуя-Левицького, прохаючи зладити нову копію повісті для передачі її в Галичину. Виявилося, що в П. Куліша був єдиний примірник повісті.
Молодий письменник, однак, не вразився тим і написав повість наново (10, 36).

БЕЗ НЬОГО І ЖИТИ НЕ МІГ

Особлива дружба єднала Івана Манжуру і знаменитого вченого Олександра Потебню. Вже згадувалося, що коли був Манжура хлопчиком, ним заопікувалася дружина вченого, рідна поетова тітка. Хлопець жив тоді в Потебні і вчивсь у гімназії. Пізніше, коли поета було вигнано за вільнодумство з Харківського ветеринарного інституту, він покинув тітчин дім і почав мандроване бурлацьке життя. Однак Потебня підтримував поета проздовж усього свого життя. Він читав його твори, посилав їх до цензури, заохочував поета до збирання етнографічного матеріалу, допомагав грішми, давав для студій потрібні книжки. Коли життя особливо припікало Манжуру, останнього рятунку він шукав таки в Потебні. Під кінець 1886 року 0. Потебня виявив бажання видати за свій кошт поезії Манжури. Вийшли вони під назвою «Степові думи та співи» в Імператорській Академії наук в Петербурзі (1889 р.) на гарному папері. Турбувавсь учений про друкування етнографічних матеріалів І. Манжури. Смерть О. Потебні позбавила поета життєво-необхідної підтримки, Манжура занепав, а через півтора року, покинутий і занедбаний, і сам розпрощався зі світом (146).

У ЧЕРНІГІВСЬКІЙ УПРАВІ

Працюючи секретарем редакції «Земского сборника» в Чернігівській управі, Володимир Самійленко сидів в одній кімнаті із Б. Грінченком, який працював у тій-таки управі діловодом. Тут письменники часто вели літературні розмови, показували один одному свої нові твори, робили уваги. Іноді вони тут-таки, на роботі, листувалися віршами, здебільшого жартівливими. Знаючи дивовижну забудькуватість Самійленка, Грінченко, віддаючи колезі якийсь офіційний папір, обов’язково лишав у себе його копію, щоб не загубився, бо це в Самійленка часто траплялося, і рятував отак приятеля від службових неприємностей. Відвідували письменники один одного і вдома (52).

ЗНАЙОМСТВО ПО ТЕЛЕГРАФУ

У 1892 році В. Самійленко працював у Київській центральній телеграфній конторі. Зв’язуючись із Харковом, він наштовхнувся на ще одного письменника-телеграфіста — Олександра Катренка. Ночами, коли не було роботи, обидва письменники вдавались у телеграфічні розмови і в такий спосіб заприятелювали (187).

ВІРНИЙ УЧЕНЬ

Велика учнівська любов в’язала Михайла Павлика з Михайлом Драгомановим. Саме тільки листування обох діячів української культури (видано у Львові в 1901-1912 рр.) обіймало вісім великих томів. Проздовж 1879-1881 років Павлик безпосередньо співпрацював із Драгомановим при виданні журналу «Громада» (вийшло два номери). Після смерті вчителя він видає чималу книжку: «М. П. Драгоманов, його ювілей, смерть, автобіографія і спис творів» (1896 р.), а решту життя займався впорядкуванням та виданням творів М. Драгоманова. Так видав він чотири томи фольклорних праць Драгоманова, а також численне листування його з різними людьми. Цікаво, що під час святкування 30-літньої діяльності М. Павлика (1904 р.) в залі, поряд із портретом ювіляра, було виставлено й портрет Драгоманова. Написав М. Павлик про Драгоманова і кілька докладних брошур (161, 168).

ОСЬ ВАМ І АВТОРКА

Один із приятелів вирішив познайомити 16-річного Агатангела Кримського з письменницею Оленою Пчілкою. Було це в час концерту Лисенка. Юнаки пішли за куліси.
— Олено Петрівно, — сказав приятель. — Лесині вірші таке враження справили в колегії П. Ґалаґана, що там їх усі співають.
— Невже так усі й справді захоплюються? Кримський це підтвердив.
— Ну, коли так вже ті вірші вам сподобалися, то ось вам їхня авторка.
Поруч з Оленою Пчілкою стояла невелика худа дівчина.
Так познайомилися А. Кримський та Леся Українка. Відтоді вони були близькими друзями до останніх днів поетеси. Вона довіряла вченому і поетові свої твори ще до того, як подавала їх до друку, часто радилася з ним із тих чи інших питань (111).

В ОДНОМУ БУДИНКУ

Найулюбленішим поетом Уляни Кравченко (справжнє її прізвище Шнайдер-Німентовська) став Микола Устиянович. Коли була вона малою дівчинкою, то племінник поета, також Микола Устиянович, багато розказував майбутній поетесі про твори свого дядька. Більше того, батько У. Кравченко жив якийсь час у тому-таки будинку, де народився поет М. Устиянович. Тут-таки, в Миколаєві, де вони жили, майбутня поетеса познайомилася з творами Устияновича, і відтоді поет став ідеалом для неї, хоч вона вже знала на той час твори значно більших поетів (155).

ПЕРШИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ НАСТАВНИК

Коли У. Кравченко вчилась у Львові в учительській семінарії, викладачем мови і літератури був у неї відомий галицький учений та видавець Омелян Партицький. Професор помітив у"дівчини особливі здібності, давав їй читати книжки, зокрема твори Марка Вовчка, і спровадив на літературний шлях порадами та спеціально дібраними для неї письмовими вправами (155).

ЩО ТАМ ДІВЧИНА!

Коли Ольга Кобилянська була малою дівчиною, її родина жила в місті Сучаві, де мала приятельські стосунки з родиною українського поета М. Устияновича. Товаришували між собою і діти Устияновичів та Кобилянських (старший син Миколи Устияновича Кирило став згодом відомим художником та поетом).
Якось М. Устиянович зауважив батькові О. Кобилянської, що його дівчинка незвичайна дитина.
— Що то ваша дівчинка, — казав старий поет, — така тиха, серйозна, не бавиться так, як інші діти, а ті сумовиті оченята ніби в душу зазирають. Вона чимось притягає до себе. Незвичайна дитина!
— Ет, — відказував на те Ольжин батько, — що там дівчинка? В мене хлопці, от що!
Треба сказати, що було в Кобилянської п’ятеро братів, і всю гордість та увагу Юліан Кобилянський віддавав саме їм. Цікаво, що з них тільки Юліан-молодший став відомим лексикографом, уклавши великий «Латино-український словник» (90).

ХОЧЕ, ЩОБ УСІ ОДНАКОВІ БУЛИ

Від сліпої баби Павлини, яку господиня хати, де жив на квартирі школяр Василь Стефаник, приймала ночувати, якось довідався майбутній письменник, що поблизу від них живе молода швачка, яка ані в Бога не вірує, ані панів не визнає, лише хоче, щоб усі люди однакові стали. Хлопець розшукав помешкання тої дивної швачки. Була то Анна Павлик, сестра письменника Михайла Павлика, учасниця соціалістичних процесів у Галичині в 70-х роках XIX ст. Пізніше, разом з Лесем Мартовичем, познайомився Стефаник і з самим Павликом, і той став першим літературним порадником Л. Мартовича (204).

КОШІЛЬ ІЗ РИБОЮ

Вперше побачив В. Стефаник І. Франка в Дрогобичі на базарі. Бажаючи познайомитися з великим письменником, хлопець пішов до Нагуєвичів, де тоді Франко жив, і довідався, що «Ясьо» ловить у потоці рибу. Стефаник із берега відрекомендувався Франкові, а той попросив його понести за ним кошіль із рибою. Він ловив руками, а як наловив повний кошіль, виліз з води і запросив гостя до великої білої хати, де мешкав. На вечерю вся родина їла зловлену рибу; Франко, розмовляючи з гостем, бавив діти, а потім робив коректу своєї збірки оповідань «В поті чола». Так просто й познайомилися два найбільші західноукраїнські письменники.
Василь Стефаник зберігав пієтет до Івана Франка до самої смерті, а Іван Франко в «Молодій Україні» (Львів, 1910) так оцінив творчість свого молодшого колеги: «Василь Стефаник, може, найбільший артист, який появився у нас від часу Шевченка» (204).

ПОКУТСЬКА ТРІЙЦЯ

Так називали В. Стефаника, Л. Мартовича й М. Черемшину. З Мартовичем Стефаник приятелював з дитинства і дивився на нього, як на світлого генія, обожнюючи талант приятеля, з Черемшиною заприязнився пізніше. Тричі на тиждень він приїздив у Снятин, незмінно навідувався до Черемшини, і вони проводили час у гострих суперечках та розмовах на літературні теми. Любили заходити вони до найдешевшої корчми у Снятині, до них приєднувавсь у таких випадках їхній спільний приятель М. Фірманюк, який був у Снятині суддею. В ту корчму заходили бідні селяни після полагодження справ у суді чи торгу і заводили між собою довгі бесіди, до яких прислухалися обидва співці селянського лиха. Вони сиділи довго при столику посередині кімнати і були обвиті хмарою тютюнового диму (191).

НА ХУТОРІ ЯНОВЩИНА

Живучи на хуторі Яновщина біля Лубен у 90-х роках XIX ст., Любов Яновська почала активно писати, але ніяк не наважувалася подати свої твори до друку. Допоміг їй поет М. Кононенко, який теж тоді почав писати, але вже друкувався. Якось він завітав на хутір до письменниці, ознайомився з її творами і одразу надіслав оповідання Яновської разом із листом редакторові часопису «Зоря». Так і було надруковано перше оповідання письменниці «Злодійка Оксана» (Зоря. — 1896. — № 13-14). Це стало поштовхом до подальшої праці письменниці (194).

НЕСПОДІВАНІ ЗУСТРІЧІ

Ще дівчинкою вражала Любов Яновська слухачів своїм голосом. Коли сім’я жила в Кременчуці, на талановиту дівчинку звернув увагу лікар Мельников, який умовляв батька майбутньої письменниці дозволити йому подбати про музичну освіту його дочки, а коли батько збанкрутував, платив за її навчання в пансіоні.
У 1900 році письменниця приїхала до Києва. Тут вона відвідала знаменитого історика Володимира Антоновича, дружиною якого виявилася Катруся Мельникова, дочка того самого лікаря, що опікувався нею в Кременчуці. Сестра ж її, Поліна, була одружена з істориком і чудовим українським письменником Орестом Левицьким. Сам Орест Левицький був захоплений творами Яновської і ввів її в київський літературний світ, познайомивши письменницю зі Старицькими, Сергієм Єфремовим, Василем Доманицьким та іншими (272).

ДРУЖБА ДВОХ РОДИН

Живучи в Бережанах, родина Андрія Чайковського була дуже близька з родиною Лепких. Сильвестр Лепкий був священиком у с. Жукові, писав вірші під псевдонімом Марко Мурава, навіть видав їх у збірці. Його найстарший син Богдан — видатний письменник (поет, прозаїк та літературознавець) XX ст. Його брат Левко писав пісні, саме їм належить знаменита «Чуєш, брате мій...». Певний час Богдан навчав сина А. Чайковського Миколу. Були ці родини й споріднені. Так дружина А. Чайковського — сестра відомого громадського діяча Д. Гладиловича; її рідна сестра вийшла заміж за Л. Глібовицького, котрий був рідним братом дружини С. Лепкого. Цікаво згадати, що, виставляючи «Наталку Полтавку» в Бережанах, А. Чайковський грав Возного, а Богдан Лепкий — Петра (270-А).

ПРИЯТЕЛЬ ІВАНА ФРАНКА

Приятелем І. Франка був письменник Андрій Чайковський. Вони разом подорожували, виступали на вічах, бо обоє були активно задіяні як громадсько-політичні діячі (270-А).

УКРАЇНСЬКИЙ ГОРЬКИЙ

Так називали В. Винниченка деякі критики. Стосунки ж між двома письменниками були дуже не прості. Спершу М. Горький ставився прихильно до свого українського колеги, друкував переклади його творів у своїх збірниках «Знание», але невдовзі їхні стосунки зіпсувалися, через що В. Винниченко надрукував у г. «Рада» (1909) обвинувачувального листа, де вказував на українофобство М. Горького. Зі свого боку, М. Горький гостро негативно оцінив роман В. Винниченка «Рівновага», відмовившись друкувати його переклад на російську (1911). Ще раз звертався до Горького з відкритим листом В. Винниченко в 1928 р. (Українські вісті, Париж, 19.VII. 1928), що засвідчило цілковитий розрив між цими письменниками (107-А).

ЗВІДКІЛЯ ТИ ВЗЯВСЯ У НАС ТАКИЙ

Зате цілком інакше ставився до В. Винниченка Іван Франко. Загалом про його творчість сперечалися, але талант молодого письменника визнавали всі. Іван Франко написав так: «Серед млявої, тонко-артистичної та малосилої або ординарно-шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками... І звідкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кожнім оповіданні запитати д. Винниченка» (118-А).

НА СОЛОМ’ЯНЦІ

Працюючи в 1910 році у газеті «Рада», Степан Васильченко здружився з письменником Прохором Вороніним, — вони навіть поселилися разом на Солом’янці (вул. Нова, № 22). Порядки в хаті наводив більше Воронін, а Васильченко любив полежати в ліжку й помріяти. Приятельські стосунки зв’язували письменників і пізніше, і вони поміж себе листувалися (23).

[ Передмова ] [ ЩО, КОЛИ І ЯК? ] [ КНИГА — ВІЧНЕ ДЖЕРЕЛО ] [ ПЕРШІ І ВПЕРШЕ ] [ НАШІ АТЕНЕЇ ] [ БАТЬКИ І ДІТИ ]
[ ЯК ВОНО ПОЧИНАЛОСЯ ] [ ЦІКАВІ СИТУАЦІЇ. ПОРТРЕТИ ПИСЬМЕННИКІВ ] [ НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ЗУСТРІЧІ ] [ СТРАЧЕНА СИЛА ]
[ ЯК ВОНИ ПИСАЛИ? ЖИТТЯ ТВОРІВ ] [ ЗА ГОРАМИ І З-ЗА ГІР ] [ З ПІСНЕЮ НА ВУСТАХ ] [ НА СЛУЖБІ В ІНШИХ МУЗ ]
[ У СВІТІ ПСЕВДОНІМІВ ] [ ЛІТЕРАТУРНІ ЗАГАДКИ ТА КУРЙОЗИ ] [ ЛІТЕРАТУРА ]