Валерій ШЕВЧУК
«ІЗ ВЕРШИН ТА НИЗИН»

З ПІСНЕЮ НА ВУСТАХ

Найстарішу, більш-менш об’ємну досі віднайдену збірку української пісні завдячуємо невідомому полякові, малограмотному в українській мові, десь із українсько-білоруського пограниччя...

УСНА СЛОВЕСНІСТЬ

Історія так званої народної, чи традиційної, української пісні достатньо не вияснена, хоч цьому питанню присвячено чимало розвідок. Пісня супроводжувала народ протягом всього існування, однак найдавніші пісні, які нам відомі, відносять учені не раніше як у до-князівсько-дружинний період. Сам термін «народна пісня» досить новий, як і термін «народна творчість». Ці терміни зародилися в часи літературного романтизму, на початку XIX ст., бо саме романтикам випало найбільше захопитися традиційною літературою, що збереглася в усній передачі. Старій Україні такі назви були невідомі. У давні часи термінові «народна пісня» відповідав термін просто «пісня», пізніше — «світська (світова) пісня» чи «псальма». На жаль, маємо мало даних про пісню до пори, коли масово стали складатися пісенники, відповідно важко простежити, як змінювалася форма й зміст нашої давньої пісні; так звані колядки, в яких пробиваються дуже архаїчні риси, все-таки знаємо тільки із записів XIX ст., тобто з часу, коли вони здобули остаточне оформлення. Найстаріший запис української пісні дійшов до нас із XVI ст., він потрапив до рукописної граматики чеської мови, виданої аж 1857 року. Автором граматики був Ян Благослав (1522-1571) — відомий чеський учений. У граматиці, написаній після 1550 року, він подав, як зразок «словенської мови», пісню про Стефана-воєводу і кілька зауважень щодо тодішньої української мови, зокрема і звістку, що українською мовою складено велику силу пісень та віршів, або римів. А які вони, можна легко зрозуміти з прикладеної пісні. Пісню «Про чабана», що, принаджений чарами дівчини, прилетів до неї, згадав польсько-український поет С. Кленович у своїй поемі про нашу землю — «Роксоланія» (XVI ст.). Дещо пізніше стала популярна й між поляками пісня «Про козака й Кулину». Найстарішу, більш-менш обсягову досі віднайдену збірку української пісні завдячуємо невідомому полякові, малограмотному в українській мові, десь із українсько-білоруського пограниччя.
Вона переховувалась у бібліотеці Чарторийських у Кракові, походила з II половини XVII ст. і містила понад шістдесят текстів українських пісень. Записувач не робив різниці між піснею літературного походження і такою, що її пізніше назвали «народною». Те саме явище помічаємо в інших пісенниках тієї й пізнішої пори.
Пісенників, як описаний вище, було в XVII-XVIII ст. безліч, вони переписувалися, переходили з рук у руки, і чимало їх дійшло і до нашого часу. В хронологічно пізніших збірках, як помітив дослідник давньої пісні В. Перетц, зменшується число записів історичних та політичних пісень і віршів, а зростає кількість записів любовних пісень.
Пісні так звані «народні» були тісно зв’язані поетикою з піснями штучного походження: вчені навіть розрізняють кілька етапів такого зв’язку чи зближення. Найновіший етап — твори-автографи власника співаника. Подальший етап — твори, які хоч записані з вуст чи з іншого рукопису, зраджують своє інтелігентське походження залишками акровірша, полонізмами, церковнослов’янізмами, вживанням книжного, силабічного розміру тощо. Ще давніший етап, коли пісня літературного походження встигла вже настільки змінитися, що ввібрала у себе мотиви іншої пісні, скоротилася чи піддалася переробці. Подальші етапи позначалися новими змінами: пісні вже втрачають індивідуальні риси і подібні стають до інших улюблених творів традиційної поезії, хоч сліди літературного походження, бува, й не затираються (наприклад, у баладах). З другого боку, частина пісень творилася з використанням традиційної системи образів народної, чи традиційної, лірики і легко входила в її контекст (262).

НОСІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ

З давніх-давен відомі на нашій землі співці, які були водночас поетами й співцями чи тільки носіями пісні. Таким співаком був «словутній співець Митуса» з часів Данила Галицького, — співця було скарано за те, що не захотів служити князеві. В XVI ст. при дворі Троцького воєводи був співак Андрій, що звертав на себе увагу майстерним та натхненним виконанням українських думок. У ХVII-ХVIII ст. майже всі церковні владики, починаючи з Г. Балабана (тобто з кінця XVI ст.) аж до П. Білянського (кінець XVIII ст.), тримали в себе власних співаків і цілі хори. Співаків возили з собою навіть при подорожах чи коли владик запрошувано в гості. При митрополиті П. Могилі славився своїм співом композитор Єлисей Ільковський; при холмському єпископі П. Важинському (кінець XVIII ст.) був добрий співак Мазановський. Були хори й капели при дворах магнатів, і всі вони залюбки співали українських народних пісень. Так, Г. Сковорода згадує, як виконувалася пісня «Соловієчку, світку-світку» хором хлопчиків при білгородському єпископі (він же був і українським поетом) І. Горленку. Серед дворових хорів особливо помітні були наприкінці XVIII ст. хори Млоцьких у Жулині, Ржевуських у Підгірцях, Бельських та Мйочинських у Пеняках, Старжинських у Котлові. Найбільше плекали українську народну пісню хори в Пеняках і Котлові. Саме в цьому осередку було укладено збірку українських та польських пісень Вацлавом з Олеська Залеським, що з’явилась друком у Львові в 1833 році. Музику до співу і фортепіано заранжирував знаменитий свого часу скрипаль, який змагавсь у дуеті з Паганіні, Карл Липинський. Його батько Фелікс також був добрим музикантом і диригував капелою спершу в Пеняках, а тоді і в Котлові. Батько В. Залеського служив у тих селах управителем панських маєтків. Тут часто бував ігумен Підгорецького монастиря український поет кінця XVIII ст. Юліан Добри-ловський, автор текстів відомих пісень: «Дай же, Боже, добрий час», «Станьмо, браття, в коло» і «Тяжко знести тої розлуки», що їх, очевидно, поклав на ноти Ф. Липинський (270).

НОТНІ СПІВАНИКИ

Більшість стародавніх співаників приносять нам текст пісень. Однак серед них трапляються й складені людьми з музичною освітою — тоді до пісень додавались і мелодії. Часом тільки вказувалося, що та чи інша пісня співається на мотив пісні іншої. Першим друкованим нотним пісенником світських російських та українських пісень треба назвати «Собрание простих песен с нотами», перше видання якого в 1776 році здійснив царський гусляр з українців Василь Трутовський. Пісенник відбивав репертуар самого співака; українські пісні увійшли в 3-ю і 4-у частини збірника Трутовського. В передмові автор пише, що силкувався зберегти співи точно і тримався простих голосів. Українських пісень там було двадцять (215).

ЛЕГЕНДАРНА ПОЕТЕСА-СПІВАЧКА

Одна з найзворупіливіших легенд, що їх зберігає український народ — це історія талановитої дівчини з Полтави Марусі Чурай. Вона народилася на березі Ворскли, недалеко від того місця, де в 1650 році засновано полтавський Хрестовоздвиженський монастир. Батько її, козак Гордій Чурай, був січовиком, брав участь у повстанні Павлюка і після битви під Кумейками (1637 р.) полонений і страчений у Варшаві разом з гетьманом Пав люком. Народ склав про нього пісню «Орлику, сизий орлику, молодий Чураю».
Після смерті Гордія Чурая його дружина Горпина лишилась удвох із дочкою. Маруся мала добрий голос і чудово співала пісень, які сама складала з різних приводів і часто навіть у звичайній розмові викладала свої думки віршами. Портрет Марусі Чурай був свого часу відомий і зберігавсь у Г. Квітки-Основ’яненка. Ось його опис: «Маруся була справжня красуня, невеличка на зріст, худорлява, струнка, з привітним виразом ласкавого засмаглого личка, на якому проступав рум’янець, з карими очима під густими бровами й довгими віями. Волосся в неї було чорне, як смола, і запліталось у густу косу до колін. При цьому мала Маруся Чурай трохи випукле чоло і дугоподібний з горбинкою ніс». З такою чарівною зовнішністю не дивно, що дівчина подобалася місцевим парубкам. Серед них виділявся реєстровий козак Полтавського полку, згодом значковий товариш Іскра Іван, син відомого гетьмана Якова Іскри-Остряни-на, батько майбутнього полковника Івана Іскри. Дівчина ж любила іншого козака — Григорія Бобренка. Слабовольний Гриць був під впливом матері, яка й чути не хотіла про одруження його з Марусею, вона хотіла оженити його з племінницею полтавського полковника Мартина Пушкаря Галею Вишняк.
Маруся знала про це і своє горе виливала в піснях.
Навесні 1648 року почалася Визвольна війна українського народу проти польської шляхти. Пішли на війну Іскра і Грицько Бобренко. Розлука з коханим була важким ударом для дівчини, свій жаль вона вилила в знаменитій пісні «За світ встали козаченьки в похід з полуночі». Сумуючи за коханим, Маруся пішла на прощу до Києво-Печерської лаври. Тут, вважають, вона склала одну з кращих своїх пісень «Віють вітри, віють буйні», яку пізніше використав І. Котляревський.
Наприкінці 1848 року козаки були розпущені по домівках. Маруся нетерпляче чекала Гриця, але він не з’явився. Якось вона зустріла Івана Іскру і спитала в нього про Гриця. Той сповістив, що Гриць з материної волі має одружитися з Галею Вишняк. Нещасна дівчина не могла забути зрадливого коханого, спробувала накласти на себе руки, але її врятував Іскра.
Якось восени, оповідає легенда, Марусина приятелька Мелася Барабаш влаштувала вечорниці. Була на цих вечорницях і Маруся в надії побачити Гриця. Він справді прийшов, але не сам, а з Галею.
Про те, що сталося далі, ми знаємо із пісні «Ой не ходи, Грицю...», яку також приписують Марусі Чурай: дівчина Гриця отруїла.
Марусю посадили до острога і незабаром засудили до смертної кари. Однак під час виконання присуду було принесено від гетьмана Б. Хмельницького їй помилування.
Так оповідала легенда. На жаль, про Марусю Чурай не залишилося жодних документальних даних. За легендою, козак, який добивався помилування дівчині, був Іван Іскра. Діставши волю, Маруся чахла, змарніла і померла від сухот, за іншими даними, пішла в монастир.
Марусі Чурай приписують авторство близько двадцяти пісень, хоч вона могла скласти їх значно більше. її образ став улюбленим в українській літературі, тобто вона стала одним з популярних літературних героїв. Писали про неї О. Шаховський, Г. Бораковський, М. Старицький, В. Самійленко, Л. Костенко та інші (222).

КУДИ ВІТРИ ЗАВІЯЛИ

Пісня «Віють вітри...» була завжди популярна в народі. Особливо збільшило її популярність те, що ввів її до своєї «Наталки Полтавки» Іван Котляревський. Відтак їй судилася особлива доля. В 40-х роках XIX ст. «Віють вітри...» переклала на англійську мову американська письменниця Тальві, і пізніше ця пісня стала популярна в англо-українському середовищі Канади як англомовна. Німецький поет Ф. Баденпітендт надрукував її у власному перекладі у своїй «Поетичній Україні» (1845 р.). «Віють вітри...», як твір І. Котляревського, перекладався й на словенську мову (151).

ПРОСТО ПІСНІ

1827 року Михайло Максимович видав у Москві свої «Малороссийские песни». Збірник відразу було помічено, ним захоплювалися О. Пушкін, П. Шафарик, Ж. Паулі, А. Рамбо, М. Гоголь, О. Бодянський, а М. Костомаров та П. Куліш завдяки йому стали українськими письменниками. Збірник цей дістався також і до бібліотеки Осолінських у Львові, де знайшов його й прочитав М. Шашкевич, а Я. Головацький переписав його для себе весь від руки. Відтак під впливом саме цього збірника було започатковане літературне відродження в Галичині, яке здійснила так звана «Руська трійця». Цей факт став також свідченням культурної єдності двох роз’єднаних чужими державами частин України (214).

ПІСНІ, ЗАПИСАНІ М. ШАШКЕВИЧЕМ

Одним з найцікавіших видань І половини XIX ст. була вже згадувана нами збірка польських та українських пісень «Пісні польські та руські люду галицького», видана Вацлавом Залеським, який став пізніше (1848 р.) губернатором Галичини. Книжку видано 1833 року.
Готуючи збірку, В. Залеський попросив тодішніх студентів, щоб у час канікул списували з вуст народу пісні, особливо обрядові: колядки, гаґілки, пісні весільні тощо. Гаряче відгукнувся на цей заклик молодий М. Шашкевич, якому був тоді 21 рік. Він зібрав цілий збірничок пісень, що увійшов до видання Залеського (78).

У ПІСНЮ ЗАКОХАНІ

Український поет Амбросій Метлинський, що писав під псевдонімом А. Могила, був оригінальна людина. Як професор Харківського університету, він діставав чималу платню, яку, не маючи власної родини, роздавав родичам чи бідним студентам. У квартирі Метлинського збиралися студенти, які цікавилися українським фольклором. Сюди приходили й кобзарі, котрі співали українські думи. Сам Метлинськии також знав чимало народних пісень, що навчила його бабуся. Згодом, у 1854 році, поет видає, як підсумок своїх фольклорних зацікавлень, книжку «Народньїе южно-русские песни», яка мала 472 сторінки. Зібрання на квартирі Метлинського було своєрідним вогнищем, біля якого молодь причащалася до народних святощів — пісні. Велися тут також розмови і про літературу (155).

ШЕВЧЕНКО І ПІСНЯ

Тарас Шевченко напрочуд гарно співав українські пісні, і його спів справляв на слухачів глибоке враження. За словами П. Куліша, він був на ту пору найліпшим на всю Україну співаком народних пісень. Співав баритоном з високими теноровими нотами, голос звучав чуло, м’яко й сумовито. Таку ж пристрасть до народних пісень мав і знаменитий негритянський співак А. Олдрідж, з яким заприятелював Т. Шевченко. Буваючи в Толстих, Шевченко й Олдрідж часто співали один одному свої народні пісні. Часом до них долучався знаменитий тогочасний музикант А. Кантський, який або підігрував Шевченкові українські мелодії, або ж чарував усіх музикою Моцарта й Шопена. Українські пісні Олдрідж полюбив і сам намагався їх співати.
Перший, хто музично освоїв творчість Т. Шевченка, був народ. Як свідчить дослідник історії української музики Микола Грінченко, народ почав читати «Кобзаря» по-своєму: став співати його, уклавши мелодії майже до 200 його віршів. Водночас над текстами Шевченка працювало немало й композиторів. На слова поезії «Думи мої, думи мої» писали музику композитори О. Рубець і В. Заремба, але найкращою вийшла мелодія народна. В 1875 році композитор і поет П. Ніщинсь-кий написав музику до «Вечорниць» для драми Т. Шевченка «Назар Стодоля». Першу оперу на слова поета створив М. Аркас (опера «Катерина»). До «Заповіту» складали мелодії М. Ли-сенко, П. Демуцький, К. Стеценко, Р. Глієр, Б. Лятошинський, але найбільшу популярність здобула музика, створена в 70-х роках XIX ст. учителем І. Гладким. У 1934 році на тему «Заповіт» написав кантату С. Людке-вич. «Заповітом» розпочав свою роботу над циклом «Музика до «Кобзаря» М. Лисенко. Це було 1868 року, коли композитора попросили написати мелодію до цього твору для виконання на Шевченківському концерті, присвяченому роковинам з дня смерті поета. Музику до «Кобзаря» створював М. Лисенко аж до 1908 р.: понад 80 пісень, дуетів, тріо, поем та кантат — всього на тексти Шевченка написав він близько 100 творів. Клав на музику слова поета М. Мусоргський, який був особисто знайомий з Шевченком. Він написав романси «Дніпро» і «Гопак» за поемою «Гайдамаки». Тексти Шевченка освоювали Сєров, Рахманінов, Чайковський, а найбільше українські композитори, крім названих, П. Сокальський, П. Вербицький, І. Воробкевич, Н. Вахнянин, Д. Січинський, Л. Ревуцький, М. Вериківський, Г. Жуковський, К. Данькевич та ін. (101, 208).

СПІВАЧКА УКРАЇНСЬКИХ ПІСЕНЬ

Приємний голос (контральто) мала Марко Вовчок і над усе любила співати українських пісень. Ще перебуваючи за кордоном, наспівала композитору Едуарду Мертке 200 українських пісень і задумала видати їх, але встигла зробити тільки малу частину, тобто вийшов один випуск видання, яке звалося: «Двісті українських пісень. Співи і слова зібрав Марко Вовчок. У ноти завів Е. Мертке. Власність і видання Рітер-Бідермана, Лейпциг, 1866 р.». Мало вийти таких 8 збірників, усіх їх було впорядковано до друку, але став на перешкоді брак коштів. Співала ці пісні Марко Вовчок з пам’яті два тижні з лишком від одинадцятої години до четвертої, часом по 20 пісень. Зберігала любов до української пісні письменниця протягом усього життя (27).

«ПОВІЙ, ВІТРЕ, НА ВКРАЇНУ»

У 50-х роках XIX ст. Степан Руданський, вчившись у Подільській духовній семінарії, жив деякий час на квартирі вдови-матушки Єлизавети Княгницької. У вдови було три доньки, між ними Марія була надзвичайної краси і мала добре серце й душу. Не диво, що семінаристи, котрі жили на квартирі у Княгницької, крутилися коло панночки. Особливо активними були С. Руданський та І. Квартирович — обидва хотіли з Марією одружитися. Руданський, їдучи до Петербурга, заручився згодою Марії на одруження. Тим часом стара Княгницька 1855 року виїхала з Кам’янця в с. Струньків на Гайсинщині, де попував раніше її чоловік. Тут вона мала власну садибу і стала за проскурницю при парафіяльній церкві. С. Руданський листувався з нареченою, маючи повну надію на одруження. Але скрутний матеріальний стан Княгницької примусив удову згодитися на сватання богослова І. Квартировича, — бідолашна Марія уступилася матері і віддалася за нього. Рудансь-кий дуже з того жалкував, а біль свого серця висловив у листах до старої Княгницької, а найбільше в поезії «Повій, вітре, на Вкраїну», якій судилася голосна слава, — і зараз її співають в будь-якому куточку України. Цікаво, що рідний онук Марії Василівни Княгницької-Квартирович — відомий на свій час учений К. В. Широцький.
Вірш «Повій, вітре, на Вкраїну» Руданський надрукував уперше в журналі «Основа» за січень 1861 року з підписом «Подолянин С. Руданський». Цю поезію через рік (1862 р.) було передруковано в галицькому календарі «Львов’янин», і вона відразу стала широко популярною не тільки у Східній, але і в Західній Україні. 1876 року пісню зписано вже як народну і видано в книзі «Народні пісні русинів», що вийшла у Львові. Так само народними піснями стали вірші Руданського «Чорний кольор» (переклад з польської) і співомовка «Засідатель», яку навіть М. Драгоманов приймав за твір чисто народний.
Сама пісня «Повій, вітре, на Вкраїну» настільки подобалася, що її перекладено в XIX ст. на ряд мов: угорську, польську, французьку, англійську, італійську, а особливо цікава її доля в Данії.
У 1876 році відомий данський письменник Тор Ланге (1851-1915) був запрошений до Росії як спеціаліст східних мов, а згодом дістав посаду данського консула в Москві (1887-1906). Тут він вивчив українську мову, перекладав твори Марка Вовчка, народні пісні. Пісню «Повій, вітре...» переробив Ланге у 1900 році, ввівши у твір власні ностальгічні настрої. Пісня має назву «Лети з вістями в рідний край», її надруковано у збірці «Народні пісні та куплети», що вийшла в Копенгагені 1902 року. Прізвища С. Руданського Ланге не подав, а данський читач сприйняв її як народну (152, 112, 251).

В БОБРИНЦІ

У Бобринці школяра Кропивницького оселили в матері, яка давно розійшлася з його батьком; бабця, з якою вона жила, мала невеличку школу, де вчила місцевих дітей най-потрібніших наук. Тут весь час юний Марко чув музику, дядьки його (сини кріпака-диригента) грали й співали. Сам Марко вносив сюди й свою частку: з села він привіз чимало українських пісень, що вивчив їх чи від батька, чи від селянських хлопців, з якими товаришував. Упоряджувались у домі часті музичні й вокальні вечірки, в яких брав участь і Марко — мав він тоді чудовий альт і співав у церковному хорі. Трохи згодом відвідала Бобринець трупа Млотковського, відтак один із дядьків організував аматорські вистави, в яких грав і юний Кропивницький (184).

«ПІСНІ БУДЯТЬ У МЕНІ БАЖАННЯ ПРАЦЮВАТИ»

Так висловлювався І. Карпенко-Карий, коли йшлося про українську народну пісню. І справді, пісня допомагала письменнику в його творчому процесі, навівала щасливі, плідні думки, і саме пісням він був зобов’язаний, що в нього з’являлося натхнення. Подружився з народною піснею Карпенко-Карий ще з молодих літ. Часто просив дружину, коли поралася вона біля хатнього діла, співати. Пісня була потрібна йому як побудник нових думок, як тло до його словесних малюнків. Найбільше любив пісню про двох сестер, убогу й багату, «Ой посаджу хмелю високого», пісню про Бондарівну, Саву Чалого. Відтак джерелом його п’єс «Бондарівна», «Сава Чалий», «Лиха іскра» стала саме народна пісня (220).

І СПІВАК, І ЗБИРАЧ

Перша зародила любов до пісні І. Франкові його мати — Марія Кульчицька, яка була родом з села Ясениці-Сільної. Вона сама любила співати, знала багато пісень, переймаючи їх від односельчан і заїжджих жінок. Мати багато співала Івасеві, а що син володів унікальною пам’яттю, то й запам’ятовував пісні. З десяти років почав записувати і в 1868 році мав їх уже цілий зошит. Тоді ж почав збирати казки, приповідки, образні висловлювання, прокляття, заклинання тощо, поширивши коло свого розсліду з Нагуєвичів на сусідні села й дрогобицьких міщан. Бувши у п’ятому класі гімназії, Франко співав партію першого баса в квартеті під керівництвом К. Бандрівського. В 1873 році він запросив учнівський хор до свого села, де учні співали і по дорозі, і в церкві. Швидко майбутній письменник списав два зошити, де було близько 800 номерів, здебільшого коломийок. Менший зошит послав у «Просвіту», а пізніше віднайшов у третіх руках, а більший тоді-таки пропав і знайшовся випадково аж у 1954 році — потрапив до відділу рукописів бібліотеки ім. Леніна в Москві.
Особливо багато записує фольклорного матеріалу І. Франко в найважче своє п’ятиріччя (1877-1882 рр.), коли був переслідуваний та гнаний. Письменник записує пісні, навіть сидячи у львівській (1877 р.) і коломийській (1880 р.) тюрмах. Живучи на селі, у вільний час Франко виходив на ниву, сідав коло робітників і просив, щоб вони співали, а він записував. Використовував для записів ґаґілкові забави на Великдень і брав фольклорний матеріал від усіх та всюди, починаючи від рідних брата й сестри і закінчуючи сільськими пастушками. Ходив і на весілля, записував пісні, нотував розмови людей, співанки.
Сам І. Франко був добрим виконавцем і щедрим носієм української народної пісні. Голос у співця не був сильний (баритон), трохи сипкуватий, але сповнений яскравої виразності, почуття й тонких нюансів. Він співав, як співають селяни: без афектації, концертної манери, але спів його глибоко зворушував. Від І. Франка записував пісні М. Павлик, а мелодії — М. Лисенко. Окремі мелодії перейшли з його голосу в репертуар Лесі Українки, коли вони відпочивали разом у карпатському селі Бурку ті, і їх зафіксував нотно чоловік Лесі Українки К. Квітка. І. Франко міг похвалитися чималим доробком як фольклорист: 400 пісень і 1800 коломийок. Деякі записи побачили світ раніше, але основну масу було надруковано тільки в 1960-і роки (57).

І. ФРАНКО І МУЗИКА

І. Франко дуже дбав про музикальність своєї поезії. Ряд поезій його написано на зразок народних пісень («Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Червона калина», «Ой ти, дубочку»). Часом І. Франко вказував на можливість використання народних мелодій при виконанні творів. У поемі «Лисиця-сповідниця» є, наприклад, такий підзаголовок: «Лірницька пісня на ноту «Сирітки»; так само відзначав, що вірш «Новітні гайдамаки» варто співати на мелодію пісні про Морозенка тощо. У близькому оточенні поета була поширена думка, що він сам складав музику до власних творів, а окремі вірші задумував як пісні.
Музикальність поезії Франка найкраще виявилась у тому, що на його твори написано близько 200 композицій, а окремі вірші мають по кілька музичних інтерпретацій. Написав, зокрема, на тексти І. Франка шість романсів і два хори, а також два романси на слова Гейне в перекладі І. Франка Микола Лисенко (73).

«ПРИЙДИ, ВЕСНО...»

М. Павлик увійшов в українську літературу як талановитий прозаїк та публіцист. Він був бібліографом, видавцем, перекладачем, журналістом і видатним збирачем українських народних пісень, яких зібрав цілий том. Писав М. Павлик і вірші. Один його вірш «Прийди, весно, прийди, свята» в композиції В. Матюка здобув свого часу велику популярність і співався скрізь по Галичині (161).

БАБА МОТРЯ

Батьки Івана Нечуя-Левицького жили спершу в тісному приміщенні, через що діти спали в кухні на полу, поруч із своєю нянькою бабою Мотрею, далекою материною родичкою. Вона знала безліч казок та пісень, оповідала і співала їх дітям, водила Івана з собою по весіллях, хрестинах і похоронах. Таким чином ще з дитинства майбутній письменник мав змогу ближче приглянутися до народного життя. Пісні, які співала баба Мотря й дівчата на кухні за роботою, він вивчив напам’ять (158).

ЗО ВСІХ ВІТРІВ ХАПАЛА МЕЛОДІЇ

Великим аматором і чудовою співачкою українських пісень була письменниця Дніпрова Чайка (псевдонім Л. Василевської). «Я зо всіх вітрів хапала мелодії, — писала вона. — Досить було якомусь весіллю, чи колядникам, чи молотникам побувати в нас у хаті, як я уже засвоювала їхні пісні. І така жага була на ті мелодії, що її не можна було наситити». Письменниця музичної освіти не мала, проте віддавала не тільки основну мелодію, але й варіації й підголоски. Вона була наче інструмент, що точно передавав усе почуте, кожна пісня з усіма її варіаціями проходила співачці в душу як занотована фонографом, хоч її спів не мав нічого механічного. Письменниця не тільки сама записувала пісні, але записували і з її голосу музиканти А. Конощенко та М. Лисенко. «Співає наша Дніпрова Чайка як справжній соловейко», — казав про неї великий композитор. Вдома в родині Василевських пісню дуже любили, часто в неділю чи під свято починалися співи, діти з великою охотою виспівували всіляких
пісень. На лібрето Дніпрової Чайки М. Лисенко створив дитячі опери «Коза-дереза», «Зимаі Весна», «Пан Коцький». На її слова композитор написав романси: «Я вірую в красу», «Хіба тільки рожам цвісти», «А вже весна» (61).

З ЛЮБОВІ ДО НАРОДУ

Так само палкою прихильницею народної пісні була і буковинська письменниця Євгенія Ярошинська. «Сей наш народ, — писала вона, — котрий другі називають некультурним, має великі інтелектуальні здібності, котрі нема кому розвивати, бо ледве хто йому сприяє ». Почала вона збирати пісні з 14 років, незважаючи на те, що подруги піднімали її на кпини за те «чудне заняття». Зібравши 150 пісень, дівчина послала їх у Чернівці до літературного товариства «Руська бесіда», яке 1886 року оголосило конкурс на кращу збірку народних пісень. Збірку Ярошинської визнали за найкращу, але премії не дали, а пісень не видали — не було коштів. Зібравши 450 пісень, Ярошинська надіслала їх до Львова, але й цього разу її записи не було опубліковано. Тоді вона послала свою працю в Петербург до «Императорского русского географического общества», і 22 грудня 1888 року на засіданні ради Географічного товариства Ярошинську за збірку «Пісні буковинсько-руського народу з-над Дністра» нагороджено великою срібною медаллю і грошовою премією в 500 крб. Обіцяли збірку видати, але до цього не дійшло. 1892 року Ярошинська послала до Львівського товариства «Просвіта» нову збірку пісень, але і цій збірці не пощастило; записи Ярошинської було видано тільки 1972 року видавництвом «Музична Україна» в Києві в серії «Українські народні пісні в записах письменників» (55).

УСЕ ЖИТТЯ З ПІСНЕЮ

Від малих літ подружилася з піснею і Леся Українка. Живучи на Волині, вона чула чимало пісень, окремі з яких назавжди запали їй у пам’ять. В п’ятирічному віці засвоїла від селянських дітей весняні танкові пісні, а ряд інших пісень — від няні, селянки з села Ми-ропілля. До родини Косачів приїжджав М. Ли-сенко, тоді запрошувалося чимало селян, які співали, а мати Лесі Українки письменниця Олена Пчілка і композитор записували. В кінці 1880 року вона починає активно займатися збиранням та вивченням українського фольклору, передусім пісень. До неї прилучаються брат Михайло і сестра Ольга. В селі Колодяж-ному чимало записали сестри від дівчини Барки і склали разом цілий збірник, усього понад 150 пісень. Леся Українка, на відміну від багатьох записувачів-аматорів, віддавала не тільки тексти пісень, але й мелодії. Тепер уже, де б не бувала поетеса, скрізь намагалася записати щось нове, водночас і сама наспівувала М. Лисенку, який записав від неї тридцять мелодій. Бувши людиною тонко музикальною, Леся Українка глибоко розуміла специфіку народної пісні і дбала про відтворення її природного звучання.
Незабаром після Лисенка почав записувати з голосу поетеси пісні і К. Квітка. Першу пісню він записав в 1899 році, і відтоді до кінця життя Леся Українка періодично наспівувала чоловікові все нові й нові пісні, готувала власноручно їхні тексти, допомагала К, Квітці в записах від інших осіб, збирала пісні сама. В 1903 році поетеса за допомогою Квітки видала збірник «Дитячі гри, пісні й казки з Ковельщини, Лущини та Зв’ягельщини на Волині. Зібрала Лариса Косач. Голос записав К. Квітка». Книжка вийшла в Києві (видало її товариство дослідників Волині). Пізніше поетеса підготувала книгу «Народні пісні до танцю», але світу вона не побачила. Навіть тяжко хвора Леся Українка все ще диктувала тексти й мелодії пісень К. Квітці, останні пісні — в травні-червні 1913 року. Після смерті поетеси К. Квітка видав збірник у 2 частинах: «Народні мелодії з голосу Лесі Українки», які вийшли ротопринтовим способом у Києві в 1917 і 1918 роках.
Особливо цікавилася поетеса кобзарським мистецтвом. Вона навіть мріяла навчитися грати на бандурі і пророкувала цьому інструменту прийдешню популярність. Особливо цінно для науки те, що Леся Українка організувала разом із чоловіком запис мелодій народного епосу від кобзарів — було це в 1908 році. На здобуті відповідні кошти викликано зі Львова з фонографом ученого-фольклориста Ф. Колессу і залучено до цього діла художника й аматора кобзарського мистецтва О. Сластьо-на. Для запису до Миргорода закликано найвизначнішого кобзаря з Полтавщини М. Кравченка і ще п’ятьох співців дум. Щоб охопити ще й харківську кобзарську школу, Леся Українка з чоловіком особисто зайнялися записами від славного харківського бандуриста Г. Гончаренка і заповнили 19 валиків. Так було врятовано від забуття мелодії народних дум — вони вийшли друком у спеціальному виданні, у Львові в 2 томах під заголовком «Мелодії українських народних дум». «Записи співу і гри Гончаренка, — оцінив роботу Лесі Українки й Климентія Квітки Ф. Колесса, — це дійсно найкраща і найцікавіша частина цілого видання» (60).

[ Передмова ] [ ЩО, КОЛИ І ЯК? ] [ КНИГА — ВІЧНЕ ДЖЕРЕЛО ] [ ПЕРШІ І ВПЕРШЕ ] [ НАШІ АТЕНЕЇ ] [ БАТЬКИ І ДІТИ ]
[ ЯК ВОНО ПОЧИНАЛОСЯ ] [ ЦІКАВІ СИТУАЦІЇ. ПОРТРЕТИ ПИСЬМЕННИКІВ ] [ НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ЗУСТРІЧІ ] [ СТРАЧЕНА СИЛА ]
[ ЯК ВОНИ ПИСАЛИ? ЖИТТЯ ТВОРІВ ] [ ЗА ГОРАМИ І З-ЗА ГІР ] [ З ПІСНЕЮ НА ВУСТАХ ] [ НА СЛУЖБІ В ІНШИХ МУЗ ]
[ У СВІТІ ПСЕВДОНІМІВ ] [ ЛІТЕРАТУРНІ ЗАГАДКИ ТА КУРЙОЗИ ] [ ЛІТЕРАТУРА ]