Валерій ШЕВЧУК
«ІЗ ВЕРШИН ТА НИЗИН»

ЩО, КОЛИ І ЯК?

Під літературою розуміємо всі витвори людського слова взагалі. Сама література розкладається на літературу наукову, присвячену потребам людської пам’яті (історія) та людським дослідам над природою, і літературу так звану «красну»...

ЩО ТАКЕ ФІЛОЛОГІЯ?

Поняття «філологія» зародилося в період відродження наук та мистецтва в Західній Європі в ХV-ХVII ст. і спершу обіймало знання про античний світ. Пізніше назва «філологія» почала охоплювати загальну сукупність вивчення історії, літератури, права, мистецтва того чи того народу. В наші часи під філологією в тісному розумінні узвичаєно вважати науку про художню творчість людини, яка створює словесні пам’ятки, тобто філологія вивчає тепер мови й літератури — дві галузі, тісно зв’язані одна з одною в багатовіковому процесі творення (165)*.

* Цифра в дужках відсилає до джерела, вміщеного у списку літератури в кінці цього видання.

ЩО ТАКЕ ЛІТЕРАТУРА?

У найширшому розумінні цього слова література — це зібрання усіх духовних плодів чи то одного якогось народу (національна література), чи то більшої групи народів (слов’янські літератури, германська, латиноамериканська, скандинавська), або ж усього людства (всесвітня література), складених у людській мові. Це може бути зібрання переказів, споминів, дослідів, досвідів, вигадок та пісень, що передаються з пам’яті з уст до вуст (усна словесність) чи закріплених письмом. Виразних меж між усною словесністю й письмом немає, одне переходить у друге.
Таким чином, під літературою розуміємо всі витвори людського слова взагалі. Сама література розкладається на літературу наукову, присвячену потребам людської пам’яті (історія) та людським дослідам над природою, і літературу так звану «красну», присвячену потребам людського чуття або фантазії.
Цікаво, що в старі часи виразної різниці між літературою науковою і красним письменством не було: твори філософські, ба навіть закони, граматики й лікарські рецепти бували писані віршами. Платон надає своїм філософським писанням форми белетристичних діалогів. В Індії, наприклад, знаменита граматика Паніні зредагована, щоб краще її запам’ятати, віршами. Стародавні історики, в тому числі й українські, були, можна сказати, наполовину белетристи,— писали вони колоритно і драматично, підкреслюючи ефектні ситуації, вигадували промови й розмови історичних діячів, дбали про композицію твору більше, ніж про перевірку фактів. Класичним зразком такого історика-письменника в Україні був на початку XVIII ст. Самійло Величко, автор найбільшого літопису козацької доби (242).

ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА?

Кожна національна література — це своєрідний сплав свого, місцевого, оригінального з присвоєним, чужим, перейнятим із довговікових міжнародних зносин. Коли ми втішаємо себе пригодами казкових героїв, фантастичними картинами заклятих замків, життям небувалих звірів та народів, коли незрозумілий нам характер називаємо сфінксом, примху — химерою, оманну дорогу — лабіринтом, то в усьому цьому проступають сліди фантазії й культури давніх єгиптян, вавилонців, асирійців. У кожній літературній появі, а особливо при з’явленні нової літературної течії, помічається своєрідно-національне, яке зв’язане з загально-міжнародним; оригінальний зміст у міжнародній формі, і національні форми, в які відлито міжнародний зміст. Із краю в край пливуть течії літературної моди, духовних шаблонів та формул, які по-своєму зв’язують фантазію, творчість і чуття письменників, — так творяться усталені літературні форми. Водночас з’являються форми нові і відмінні погляди. Вони виникають спершу як сумніви, міцніють і починають заперечувати форми старі, тоді здобувають собі перевагу і в свою чергу витворюють нові школи та моду, нові шаблони, що починають знову панувати, доки не зруйнує їх нової якості слово. Так, зрештою, творяться літературні епохи (242).

КОЛИ ВОНО ПОЧАЛОСЯ?

Вивчення історії літератури почалось із зведення в каталоги літературних пам’яток. Згодом почали зводити в одно біографічні та бібліографічні матеріали, а про авторів та їхні твори робити всілякі історико-культурні екскурси. Першою великою спробою на тім полі була робота греків — історико-літературний матеріал збирався ще в часи Песістрата (560-521 рр. до н. є.). Ця робота почалася завдяки потребі збирати і зберігати найцікавіші твори поетичної творчості, в той час коли форми їх виготовлення й поширення були дуже примітивні. При Песістраті в Афінах була бібліотека, є звістки про існування в V ст. до н. є. бібліотек і в приватних осіб (так, стародавні автори сповіщають, що велика бібліотека була в поета Евріпіда, а в IV ст. Арістотель володів таким книжковим багатством, що його по праву звуть першим збирачем книг). А першим істориком літератури вважають якогось Главка чи Главкона. Пізніше свої літературознавчі зведення дав Дамат із Сігея, а Критій у гекзаметрах склав щось на зразок огляду грецької поезії. Арістотель виклав у своїх «Поетиці» й «Риториці» перші теоретичні узагальнення, зводячи в такий спосіб досвід літературного творення того часу в теорію. Ідеї Арістотеля були засвоєні римськими письменниками/Справжні ж історії літератур в сучасному розумінні слова почали складати тільки у XVIII ст. Першою роботою на цім полі була розпочата французькими бенедиктинцями (1733 р.) велика «Історія французької літератури», доведена до 12-го тому (1750 р.), у XIX ст. її продовжила Паризька Академія наук до 33-го тому, заледве довівши її до кінця XIV ст. Від кінця XVIII ст. пішла мода на біографічні лексикони в Німеччині, зокрема, з’явився звісний лексикон Ехера і перша систематична спроба дати історію німецької літератури Гагена і Бішинга — сухий звід біографічних і бібліографічних даних.
Першим бібліографічним нарисом української літератури треба вважати працю, що збереглася між творами київського вченого Є. Славинецького, — знайшов її й видав В. Ундольський в Москві в 1846 році під назвою «Оглавление книг, кто их сложил». Авторство цієї праці з XVII ст. сумнівне: це І. Франко приписує її Славинецькому. У XVIII ст. є Цікаві спроби огляду давніших пам’яток українського письменства в творах, писаних польською мовою. Особливо цікава книга Гната Стебельського «Два великі світла», де оглянуто всю літературу проти унії кінця XVI — середини XVIII ст. (242).
Вказав на потребу збирання фактів історії української літератури відомий галицький учений І. Могильницький. Складаючи граматику української мови, він надрукував «Розправу про мову руську» (українську — 1829 р.), де говорив про зв’язок новітньої творчості українського народу зі старими літературними пам’ятками. І. Могильницький складав історико-літературну хрестоматію, починаючи з князівських часів до «Енеїди» І. Котляревського. Десь у цей-таки час, бувши професором російської словесності і ректором Київського університету, М. Максимович почав розробляти питання історії української літератури й етнографії. Він писав про народну історичну поезію, про «Слово о полку Ігоревім», про всілякі писемні пам’ятки української старовини і склав 1839 року «Історію стародавньої руської словесності».
Справжні огляди історії української літератури, ведучи їх від письменства княжих часів до сучасності, дали І. Вагилевич в «Замітках о руській літературі» (1848 р.) і Я. Головацький в книзі «Три вступительнії преподаванія о руській словесності» (1849 р.), хоч ці праці мали ще досить помилок і не давали глибокого аналізу. На Східній Україні «Краткий исторический очерк украинской литературы» подав уперше П. Петраченко додатком до курсу історії російської літератури (Варшава, 1861 р.), де розглядалася творчість Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка і П. Куліша. Після того починає виходити ряд інших історій української літератури, найбільша з них «Історія літератури руської» О. Огоновського (вийшла в 6-й випусках). Згадане видання, на жаль, залишилося незавершеним через смерть автора (67, 165, 242).

НАУКА – БІБЛІОГРАФІЯ

Хоч знаємо спроби бібліографічних зведень української літератури ще з XVII ст., але як спеціальна літературознавча наука бібліографія (буквальне значення слова — «описування книг») зачалася на Україні пізно. Її основоположником треба вважати М. Комарова (Комаря) — літературного критика, етнографа, лексикографа (автора чотиритомного «Російсько-українського словника»). В 1883 році в альманасі «Рада», що його видав М. Старицький, було надруковано «Бібліографічний покажчик нової української літератури (1798-1883)» — перший звід україномовних книжок. Пізніше Комаров продовжив свою роботу: склав бібліографічний покажчик матеріалів до вивчення творів Т. Шевченка, С. Руданського, І. Котляревського, М. Лисенка, покажчик «Українська драматургія» тощо, заклавши цими працями міцну підвалину під науку української бібліографії. На Західній Україні подібну роботу виконував Іван Левицький, який почав збирати бібліографію українських видань з 1877 року, автор «Української бібліографії Австро-Угорщини» в трьох томах та інших бібліографічних видань (168).

СЕМИМОВНА МУЗА

Давня українська література в силу історичних умов не витворила єдиної літературної мови. Поетики, ці теоретичні уложення тодішньої літератури, вимагали для віршів мови латинської та польської. Наприкінці XVII ст. до поетик було запроваджено мову слов’янську, хоч її залюбки вживали українські письменники ще задовго до цього узаконення, протиставляючи мові «простій, низькій», тобто народній. Однак народна мова, як жива, все-таки проривалася в літературу, нею написано сатиричний вірш Я. Жоравницького (1575 р.), інтермедії до драм Я. Гаватовича (1619 р.), нею складалося безліч пісень, вона вживалася для осягнення вищого ступеня комізму в інтермедіях, сатирах і травестіях, не призначуваних для друку, користувалися нею в своїй творчості мандровані дяки, складаючи твори гумористичні. Відтак створилося похідне від мови народної й церковнослов’янської із закріпленням латинізмів та полонізмів — так звана книжна українська мова ХVІІ-ХVIII ст., нею писали вірші, літописи, застосовували в суді, канцеляріях, в уряді. Українська ділова й книжна мова поступово почала замінятися мовою російською, у зв’язку з поширенням російського діловодства в Україні. Таку мову з елементами книжної української застосовували в другій половині XVIII ст., зокрема, письменники Г. Сковорода, І. Фальківський, Г. Максимович... Зрідка вживали в Україні мову грецьку, але грецький текст супроводжувався здебільшого слов’янським (зокрема в граматиках). Таким чином, давня українська література послуговувалася аж сімома літературними мовами, хоч не всіма однаково активно (134).

ЯК ПИСАТИ ВІРШІ?

За старих часів писати поезії годилося, тільки керуючись рядом усталених приписів про правила поетичної творчості,— це була так звана наука про красу в мистецтві. Виводилися в основному ці правила з поетики Арістотеля.
У Франції головним таким посібником до писання віршів була поетика Буало, яка зводила приписи Арістотеля в тісний кодекс, що до краю обмежував поетичну творчість. Реакцією на цю поетику став знаменитий «Лаокоон» Лессінга, в якому автор довів французам, що вони зовсім не розуміють Арістотеля. Поетика Арістотеля стала еталоном і для численних українських поетик з ХVII-ХVIII ст., створених у Київській академії, — ці поетики регулювали розвиток української поезії. Науку писати вірші вивчали в академії як спеціальний предмет, вважалося, що віршувати може кожен, хто тільки засвоїть відповідні правила: талант і натхнення до уваги не бралися (242).

ДЯКІВСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Особливим явищем у світовій літературі була творчість так званих мандрівних поетів, в Європі їх називали вагантами. Ці поети переходили з місця на місце, писали здебільшого для народу і часто своїм мистецтвом, як і мандрівні співаки, здобували собі кошти на прожиття. Близькими до такого типу поетів були й українські мандрівні дяки, які створили своєрідну дяківську літературу, зокрема оригінальні «нищенські вірші». Дяк у давній Україні — це учитель при сільській школі, він часто приймав до себе так званих школярів, здебільшого з числа студентів Київської академії, які пішли по селах і містах у пошуках заробітку, щоб потім мати змогу продовжувати навчання. Жили в школі ще й діти-сироти. Ці діти-сироти приходили на майдани, де збиралися люди, і говорили речитативом спеціально написані дяками вірші, найчастіше гумористичні, просячи милостиню на школу. Самі дяки подовгу в одній школі не затримувалися, а часто змінювали своє місце пробуття, за що й прозвали їх «мандрованими дяками». Мандрованими поетами були й згадані студенти Київської академії, так звані бурсаки, чи школярі. Стало традиційним уявляти бурсаків такими, як описав їх М. Гоголь чи В. Наріжний: трохи недоумкуватими простаками з пристрастю до «горілиці». Такий тип був і насправді, особливо в часи занепаду Київської академії, тобто наприкінці XVIII ст. Найпоширеніший був інший тип бурсака, який не відчужувався від науки, багато читав і мав жадобу знань значно більшу, ніж міг її задовольнити в Київській академії. Типовим представником такого студентства був Г. Сковорода. Він також перейняв спосіб життя мандрованих поетів, хоч коло тем його писань надто поважне і не має нічого в собі бурлескно-гумористичного (164).

ОСОБЛИВИЙ ТИП ПИСЬМЕННИКА

У XVII ст. в Україні формується особливий тип письменника. Далекий від принципових суперечок (релігійних та політичних), не претендуючи на славу і на те, щоб видрукувати свої твори, автор-обиватель у вільні хвилини заповнював власну книгу віршами та прозаїчними нотатками, всілякими виписками з видань тощо. Він любив і гостре слово, і жарт, і роздум, і велемовну орацію, комбінуючи своє й чуже часто так, що згодом читачі не могли відрізнити авторське від запозиченого. Так створено велику рукописну літературу, якою користувалися в XVII, XVIII і на початку XIX ст. Коли рукопис потрапляв до нового власника, той ставив на ньому своє прізвище і часто дописував збірник від себе. Рукописи позичалися і переписувалися, безліч їх загинуло в часі, позбавивши нас не одного ймення та не однієї поетичної перлини, але немало їх і збереглося (166).

СХОВАНІ АВТОРИ

У літературній етиці пізнього середньовіччя та бароко автор не завжди виставляв своє прізвище наперед, а намагався сховати його десь: приписати до передмови чи зашифрувати тайнописом. Інколи ім’я бувало так сховане, що його не розшифрували й досі (зокрема в історії України, написаній у XVII ст. — «Синопсисі»). Поет С. Яворський в одному своєму панегірику (1684 р.) писав: «Я, читачу, сказав тобі своє ім’я: з’єднай «явор» із «києм» і пізнаєш мене», — виходить Яворський. Д. Туптало своє ім’я подає складене капітеллю, тобто виділяє певні літери в чотиривірші, і вони складають прізвище автора. Іван Максимович радить зібрати число 181, й тоді читач пізнає ім’я автора (число 181 можна було скласти з літерних числових позначок, прийнятих у той час; ІОАНН давало в перекладі на цифри 10+70+1+50+50=181. Часто автор називав себе в акровірші (як О. Падальський, І. Пашковський тощо) (134).

ДВОРАЦЬКІ ПІСНІ

Є відомості, що при дворах польських панів у XVIII — на початку XIX ст. в Україні була мода заводити співаків-торбаністів з козаків чи шляхтичів, які для потіхи панів повинні були складати і співати українські пісні, приладжені до панського смаку. Так створилася поезія напівлітературна, здебільшого анонімна, що набула у XVIII ст. особливого поширення; такою поезією, зокрема, наповнювалися тоді співаники. Так, І. Франко начислив у відомій збірці пісень Вацлава з Олеська аж 75 «дворацьких» пісень, тобто не народних, а таких, що вийшли із панських дворів або з попівсько-дяківської сфери. Часто ці пісні були вільного змісту. Це проти них, засуджуючи їх, як неморальні, виступив у 40-х роках XVIII ст. поет В. Лащевський, автор «Трагікомедії про марнотність світу» (35).

АЛЬБОМНА ЛІТЕРАТУРА

В XIX ст. багато культурних сімей заводили так звані альбоми — похідне старовинних співаників і рукописних збірників, — куди вписували пісні й вірші. Традиція ж альбомної літератури має свою специфіку: туди часто вносилися твори друкованої літератури. Але були ще альбоми (особливо в літературному середовищі), які збирали величезну масу автографів тих чи інших письменників. Одним з таких дуже цікавих альбомів був, зокрема, альбом М. Гербеля, перекладача творів Т. Шевченка на російську мову. Тут можна було знайти багато найцікавіших імен свого часу, які полишили після себе згадку у формі віршів, листів; вклеювалися сюди автографи, здобуті принагідно. Були у згаданому альбомі проби руки Т. Шевченка, М. Марковича, Є. Гребінки, О. Чужбинського, Г. Андрузького, О. Кониського тощо (63).

НАЙПОПУЛЯРНІШИЙ КУРС ПОЕТИКИ

Найпопулярніший курс науки поезії в старі часи написав Феофан (Теофан) Прокопович, звався він «Dе Аrtе роеtiса» і був надрукований тільки 1786 року в Могилеві завдяки заходам українського поета й філософа Георгія Кониського. Заголовок своєї поетики взяв Прокопович у Квінтіліана, а в основу її поклав поетику німецького єзуїта Якова Понтана, друковану в 1594 році. Прокопович скоротив книгу Понтана, додав свої приклади і ввів деякі вимоги і від себе, намагаючись очистити теорію поезії від схоластичної формалістики, доведеної в його часи до краю. Він виступив проти надмірного символізму й алегоризму. Поетика Прокоповича була спробою визволити поетику Київської академії від рабського наслідування латино-польської поетики, і хоч сам теоретик поезії був ще далекий від того, щоб узаконити вірші, написані народною мовою, узаконив він уперше вірші, писані книжною українською мовою, а не тільки мовами латинською, польською і церковнослов’янською. Про так званий «руський вірш» заговорили київські теоретики тільки після Прокоповича, хоч його зразки писалися задовго до такого узаконення. Як бачимо, був Прокопович визначним, як на свій час, реформатором українського вірша (41).

Титульна сторінка «Поетики» Теофана Прокоповича

МИСТЕЦТВО РЯДКІВ

Слово «вірш» походить від латинського versus — рядок. Цікаво, що в українській мові слово «вірш» уживається і в первісному значенні «рядок», і як короткий віршований твір (84).

УКРАЇНСЬКІ ТРАДИЦІЙНІ ВІРШОВАНІ РОЗМІРИ

Найдавніші поетичні твори в Україні мали вигляд ритмізованої прози без рим. Однак уже в «Слові о полку Ігоревім» трапляється принагідне римування. З розвитком вірша для чіткішого підкреслення ритмічних рядків поети почали виносити дієслово на кінець рядка, а незабаром помітили, що текст ритмізується краще, коли дієслівні закінчення збігаються. Так постала найдавніша форма української поезії: нерівноскладовий вірш із дієслівними римами — таким розміром написано всі українські думи, використовували його й окремі поети, зокрема К. Транквіліон-Ставровецький.
Тільки в XVI ст. на Україну приходять елліно-римські зразки поезії, а заодно, за посередництвом польської культури, так званий силабічний розмір: ставилася вимога, щоб у суголосних рядках була однакова кількість складів.
Найпоширенішим розміром поезії XVII-XVIII ст. був 13-складовий вірш:

Хай ти перед ворогом остраху не маєш,
Знай, бува, й улесливість в світі убиває.
(Віталій)

Такі вірші мали обов’язкову паузу (цезуру) після 7-го складу, а в піснях, які мимоволі піддавалися законам музичної гармонізації, набрав поширення зручніший 14-складовий вірш:

Хата біла, постіль мила, і сон не береться,
Біле личко, чорні брови на душі снується.

Цей розмір має назву коломийкового і є найпопулярнішим розміром в українській народній поезії. Ним користувалися як давні поети, так і поети XIX ст. 13-складовий вірш, хоч і зустрічається в О. Афанасьєва-Чужбинського і Я. Щоголева, поступово відмирає.
Другий найпоширеніший розмір — 11-складовий з цезурою після 5-го складу — улюблений розмір Л. Барановича, Д. Братковського, Онуфрія тощо.

Доки на землю дощ теплий поллється,
Вітром земля вся тугим обнесеться.
(Л. Баранович)

Одним із найдавніших був 12 -складовий вірш, відомий з XVI ст., вживався він і в народній пісні:

Ой зелений дубе, чого нахилився,
Молодий козаче, чого зажурився?

Такий трансформований розмір масово засвоїли поети XIX ст., зокрема Т. Шевченко, який користується змішаним 14- і 12-складо-вим розміром.
Існував також і 10-складовий розмір, який зустрічається ще в пісні про Штефана-воєводу в середині XVI ст., він типовий і для сербських народних пісень. Користувалися ним і поети XVII-XVIII ст.

Бувало лиха много на світі,
Студенно в зимі, горячо в літі...
(З рук. 1713р.),

а також народні пісні:

Скажи мені, соловейку, правду,
Де я свою миленьку знайду?

Вживають цей розмір і поети XIX ст. Водночас 10-складовий вірш розкладався часом на дві складові частини 5-5, а ці половинки римувались. Уже в XVII ст. на основі такої ритмічної одиниці з’являються більш складні розміри, наприклад 5-5-5-4 або 5-5-7:

Пощо тужити, себе крушити
в мислях я завжди пробуваю...
(Рукопис XVII ст.)

Хан наступає, сам помагає козакам ляхів бити...
(Дума козацька 1651 р.)

Цей розмір перейшов і в народні пісні, вдавався до нього й П. Куліш.
Одним із найпоширеніших розмірів був ще 8-складовий, який часом розкладався на два 4-складові. Цим розміром користується вже 1619 р. Я. Гаватович:

Коли риби достанемо,
В твоїм горщику зваримо...

Цей розмір використовують багато поетів ХУИ-ХУПІ ст., переходить він і в народні пісні, тим більше, що механічно тонізується:

Світить місяць на полуднє,
Який тепер світ облудний!

У XIX ст. цей розмір застосовували Т. Шевченко, С. Руданський та інші поети. Він ускладнювавсь у такий: 4-4-6:

Чиста птиця голубиця такий звичай має...
(З рук. XVII ст.)

Цей розмір часто використовувався і в українській поезії XIX ст.:

Текла річка невеличка та й пойнялась морем...
(П. Гулак-Артемовський )

Складалися таким розміром і народні пісні (164).

ПРОЦЕС ТОНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ВІРША

В польській мові, де наголос нерухомий, тонізація рядка відбувалася стихійно; а вірш український довго не знав чіткої ритмізації, хоч на потребу її вказав ще на початку XVII ст. у своїй граматиці М. Смотрицький. Однак при тодішньому розумінні поезії на музикальність вірша звертали менше уваги. Тонізація виникала стихійно в так званому леонінському вірші, в якому римувалися не тільки кінці рядка, а рима ставилася і в середину рядка на місці цезури. Стихійно тонізувався і найкоротший 8-складовий вірш, і це траплялося вже в І половині XVII ст. Поет і філософ XVIII ст., теоретик поезії Г. Кониський настільки розвинув леонінський вірш, що він звучав уже цілком тонізовано. Українські поети XVIII ст. поступово починають тонізувати 11-складовий і 13-складовий силабічний вірш, а в піснях стихійно тонізувався 12-складовий вірш з цезурою після 6-го складу і вірш 14-складовий з цезурою після 8-го складу. Такий розмір мають більшість українських пісень, які походять із ХVII-ХVIII ст. Поети І пол. XIX ст. провели тонізацію всіх основних традиційних віршованих розмірів української поезії, за винятком 11-складового, який у XIX ст. майже не зустрічається. Водночас під впливом російської поезії поступово проникав на Україну і ямб, яким писали в XVIII ст. Г. Максимович, К. Кондратович, його використав для своєї «Енеїди» І. Котляревський (164).

УКРАЇНСЬКА БАЛАДА

В сучасному розумінні балада — це ліро-епічний твір фантастичного, героїчного, історичного чи соціально-побутового змісту з драматично напруженим сюжетом, в якому наявні елементи надзвичайного. Саме слово «балада» походить від латинського ballо — танцюю: була це спершу танцювальна пісня, яка поздовж століть значно видозмінилася.
Поетичні твори, які вкладаються в сучасне розуміння балади, культивувалися на Україні вже в XVI ст. — це пісня про Штефана-воєводу, так само баладного строю пісня козака Плахти з початку XVII ст. У ХVІІ-ХVIII ст. спорадично зустрічаються й інші твори баладного типу. Такий тип творів здибуємо і в польсько-українських поетів XVII ст. С. Шимоновича (Симоніда) — («Чари») і братів Зиморовичів, які хоч писали польською мовою, але зображали життя українського народу.
З розвитком романтизму українські поети розробляють жанр балади свідомо, першими тут були П. Білецький-Носенко, П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, І. Срезневський. Сюжети перших балад було запозичено, але переспівано на український лад. Ці ж таки поети дали перші зразки суто оригінальних балад, видатним майстром цього жанру був Л. Боровиковський. Після того балада стала одним із улюблених жанрів української поезії (150).

СОНЕТ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ

Сонет, як відомо, італійська форма вірша в 14 рядків, виникла, здогадно, в Сицилії у ХIII ст. Досконалості сонет досяг під пером Петрарки. З Італії сонет перейшов до Франції, де його ствердив, як класичну форму, П. Ронсар, в Англії його засвоїв В. Шекспір, в Німеччині М. Опіц. У Росії перший сонет подав В. Тредіаковський — це був переклад французького сонета. Історія українського сонета починається від переробки П. Шпигоцьким вірша Сапфо (Вестник Европы. —1830. — Кн. VI). Пробував писати сонети А. Метлинський, Н. Мартовицький, перекладали сонети А. Міцкевича В. Боровиковський і Т. Падура. Проздовж XIX ст. багато українських поетів випробовували цю форму, чимало сонетів написав І. Франко. Найвищого рівня досяг український сонет у творчості М. Рильського і М. Зерова.
Сонет — це твір суворої форми. Складається він з двох чотиривіршів (катренів) і двох тривіршів (терцетів). Розмір здебільшого — п’ятистопний ямб. Рими строго впорядковано: для катренів дві рівнозвучні, для терцетів — Дві чи три, що різняться від рим у катренах. Відхід від суворих засад сонета називається «вільним сонетом». Прагнучи урізноманітнити сонет, поети вигадали хвостатий сонет — два чотиривірші і три тривірші, цілковитий сонет — з двома римами, перекинутий сонет — спершу тривірші, а тоді чотиривірші, безголовий сонет — один чотиривірш і два тривірші, половинний сонет — чотиривірш і тривірш, кривий сонет — у катренах четвертий вірш скорочено. Існує також важка форма «вінок сонетів», що вимагає від поета немалої винахідливості. Складається він з 15 сонетів, п’ятнадцятий — з перших рядків попередніх чотирнадцяти, притому кожен сонет закінчується тим рядком, яким починається наступний. Перший вінок сонетів в українській поезії зладив М. Жук, художник і письменник, приятель М. Коцюбинського (184, 255).

НА ПОЗИЧЕНИЙ СЮЖЕТ

Неважко помітити, що байки часто писалися на один і той же сюжет, — варто порівняти, скажімо, байки Л. Глібова та І. Крилова. І в Глібова, і в Крилова трапляються сюжети, взяті з байок Езопа, Федра, Лафонтена, але пристосовані в одного автора до світогляду українського, а в другого — російського народу. Писання байок на позичений сюжет — це відголосок старої поетичної традиції писання вірша на задану тему. Ця традиція зародилася в практиці вивчення поетичного мистецтва в учбових закладах на уроках піїтики, через що в так званій бароковій поезії можна зустріти безліч віршів різних авторів на одну тему. Зокрема в давній українській поезії любили переспівувати тему про марнотність прагнень збагатитися, про смертність царів як звичайнісіньких людей тощо. Навіть у XX ст. можна зазначити ряд тотожних тем, які розробляються по-різному в різних кінцях земної кулі. Особливо пощастило темі «Дон Жуан», яка має в світовій літературі велику кількість опрацювань (154).

Титульна сторінка «Енеїди» Івана Котляревського

ТРАВЕСТІЇ «ЕНЕЇДИ» ВЕРГІЛІЯ

Травестією ми звемо так званий комічний епос, в якому класична давнина, а відтак і класичний героїчний твір вдягається в комічну форму і перелицьовується відповідно до звичаїв та смаків доби сучасної. Перший спародіював «Енеїду» у 1547 році мантуанець Теофіль Фоленго. На початку XVII ст. пише пародійну «Енеїду» іспанець Кислю де Аль-дані, тоді — італієць Джованні Батіста Даллі, Опісля француз П. Скаррон видав у 1648-1653 роках твір «Травестійований Вергілій у бурлескних віршах», де кпив із класичних богів та героїв і допікав фарисейським святошам. У1784-1788 роках з’явилася знаменита травестія німця Алоїза Блумауера, яка висміяла ченців, забобони, фанатизм і релігійну нетерпимість. Німецьку «Енеїду» переробив російський письменник Микола Осипов (1791 р.), написавши сатиру на п’яниць і неуків. Щодо походження «Енеїди» І. Котляревського немає єдиної думки. Одні вчені вважають, що Котляревський користувався твором Осипова, інші навпаки, що твором Котляревського користувався Осипов, — у його травестії зустрічаються українізми, згадуються чини, що були тільки в українському козацькому війську, хоч Осипов ніколи не був на Україні. Після вченої суперечки на цю тему в 20-х роках нашого століття питання це лишається відкритим. Попри все, між обома творами є різниця, бо завдання авторів було не однакове. Твір І. Котляревського, як помітив ще П. Житецький, — це своєрідний підсумок кількасотлітнього розвитку так званої давньої української літератури, побудований на її засадах, а відтак переповнений мандрівними мотивами давньої української поезії. «Енеїда» І. Котляревського, — писав відомий шведський учений А. Єнсен, — перевищує набагато своїх попередників і первовзори на полі травестіювання Вергілія. Це справді класичний твір» (151,154).

АЗБУЧНА ВІЙНА

Слов’яни, як відомо, користувалися різними абетками для своїх писань: спершу глаголицею і кирилицею, а потім кирилицею й латинкою. Історично склалося, що слов’яни католицької віри користувалися латинкою, а слов’яни віри православної — кирилицею.
Походження кирилиці, якою користувалися наші предки, не з’ясовано повною мірою. Принаймні в Паннонськім житії Константина-Кирила знаходимо згадку, що він близько 860 року був у Херсонесі і бачив там Євангеліє та Псалтир, написані руськими літерами. Від русина, який володів тими книгами, навчився Кирило цій абетці і згодом створив слов’янську грамоту — «литицю», яка перейшла в Русь. Кирилиця складалася на основі грецької абетки, винайденої Ульфілою в IV столітті, що використовувалася в Криму до XIV століття, а деякі літери запозичувалися з єврейського квадратового письма (243). Кирилиця була рукописна, з появою друкарства на її основі створено кириличні шрифти: церковнослов’янські в більшості українських видань XVI-XVIII століть і світські (гражданка) — в небагатьох виданнях слов’янських друкарень XVIII століття. Церковнослов’янські шрифти мали різні розміри. Напрестольні Євангелія друкувалися великим, так званим євангельським шрифтом: висота літер становила 5 міліметрів і більше, зустрічалися шрифти в 4, найчастіше в 3 і 2 міліметри й дрібніші. За типами розрізняємо церковнослов’янські шрифти львівські і острозькі, особливий церковнослов’янський курсив вживався у почаївських виданнях (134). Ці шрифти перейшли в XIX століття і застосовувалися у церковних друках, а також у світських виданнях Західної України чи в наукових виданнях на Східній Україні, хоч згодом їх зовсім витіснили світські шрифти. На Україні, де віддавен велася релігійна боротьба між двома різновидами християнства, відбувалося своєрідне абеткове змагання, яке досягло кульмінації в Галичині в середині
XIX ст. Факти використання латинського шрифту для передачі українського письма фіксуються з XVI ст., проходять спорадично через XVII-XVIII ст. і мають певну кількість друків у ХІХ-ХХ ст. Дуже часто цим алфавітом користувалися іноземці, здебільшого поляки, яким треба було передавати на папері українську мову, але які самі писали латинкою, і українці — зокрема в почаївських виданнях II половини XVIII ст. Є навіть спроби бібліографії українських видань латинкою, перший такий реєстр зробив Й. Їречек в 1859 році, зафіксував ці видання й І. Левицький у знаменитій своїй «Бібліографії галицько-руській», але найповніший огляд видань, друкованих латинкою (хоч теж неповний), зробив І. Франко у вступі дот. 8 «Українсько-руського архіву», що обіймає 76 назв, зведено тут у покажчик видання XIX ст. до 1857 року. Були спроби користуватися латинкою і в XX ст., в основному в Закарпатті (угорська і чеська абетка). І все-таки, незважаючи на таку довгу історію латинки, цей алфавіт не прижився на нашій землі, отже, можна сказати, є явищем спорадичним.
Думку про широке застосування латинки для української мови подав у 1833 році видавець «Пісень польських і руських люду галиційського» Вацлав з Олеська, тобто В. Залеський, згодом губернатор Галичини. її підтримав і обґрунтував у львівських «Rozmaitosciach» А. Бальовський. Ту саму думку порушив у 1834 році вже українець, священик Йосиф Лозинський, помістивши у згаданому виданні статтю: «Про впровадження польської абетки до письменства руського». На підтвердження своїх думок Лозинський видав латинкою книгу «Руське весілля» (1835 р.).
Рішучу відповідь «латинникам», зокрема на статтю Й. Лозинського, дав автор одної з перших українських граматик на Галичині Йосип Левицький. Його підтримав найвизначніший поет Галичини того часу М. Шашкевич, який написав Й. Лозинському відповідь під заголовком «Азбука і аbecadlо». Я. Головацький завіз її до Перемишля, і тут за два тижні було видрукувано брошурку великим, як на тоді, тиражем — у 3 тис. примірників — і розіслано по всій Галичині. Це сталось у 1836 році. Гроші на видання було зібрано серед львівських семінаристів.
Це був перший період так званої азбучної війни, після чого українці в Галичині й думати забули про латинський алфавіт, хоч під час революції (1848 р.) поляки широко використовували українську мову, передану латинкою, для своїх пропагандистських цілей.
Новий і останній акт азбучної війни почався в 1859 році з ініціативи ретроградного губернатора Галичини графа А. Голуховського, україножера й польського націоналіста, та його поплічника Е. Черкавського.
У 1858 році поет Лев Венглінський, родом поляк, видав три томи своїх поезій «Нові поезії малоруські, тобто пісні, думи, думки, хори, танці, балади еtс. в чистім язиці червоно-русинів» і видав їх латинкою. На ці книжки написав простору критичну розвідку під заголовком «Нові поезії малоруськії в чистім язиці червонорусинів» Б. Дідицький, тоді студент Віденського університету. Знову було поставлено питання про правомірність уживання латинки для української мови. Паралельно Дідицький готує окрему розвідку про непридатність для українців латинської абетки. Книжка ця вийшла у Відні 1859 року.
Тим часом губернатор Галичини Голуховський і Черкавський подають до австрійського уряду меморіал проти тогочасної української інтелігенції, звинувачуючи її в симпатіях до Росії.
На початку травня 1859 року у Відні з’явилась брошура Й. Їречка (вона поширювалася не через продаж, а урядово) про потребу українцям Галичини заводити в себе латинську абетку. Поява цієї брошури викликала серед галичан невдоволення. Проти брошури Їречка виступив з пропам’ятним листом до міністерства освіти міністерський радник і референт з українських справ в австрійському уряді Г. Шашкевич. Підтримав українців в їхній боротьбі і знаменитий філолог-славіст професор Міклошич. Проте у другій половині травня деякі духівники і вчителі гімназіальних шкіл одержали повідомлення, що міністерство освіти кличе їх на нараду щодо заведення латинки для українського письма. Кожен закликаний одержав примірник брошури Їречка. Комісія мала почати роботу 30 травня 1859 року під головуванням графа Голуховського.
Комісія мала 4 засідання і засідала до 19 червня. Деякі її члени (Малиновський, Яновський, Куземський) опротестували комісію і вийшли з її складу. Комісія, однак, не прийняла латинки для українського правопису, а тільки уклала проект упорядкування української абетки. 28 липня міністр освіти Австрії граф Тун написав до Голуховського власноручний лист із побажанням, щоб губернатор не втручавсь у справи азбуки й правопису українців у Галичині. Так формально було закінчено азбучну війну.
Цікаво, що були спроби запровадити латинку і в Східній Україні. Так, у 1844 році латинською абеткою готувався «Кобзар» Т. Шевченка, ілюстрований Башиловим, але світу він не побачив (246, 247, 109, 211).

ЯК КОЛИСЬ ПИСАЛИ

Правописи, як відомо, мають у кожній культурі власну історію. В одних мовах усталився правопис традиційний, не пристосований до вимови, етимологічний чи історичний, в інших він рухливий і постійно пристосовується до змін у мові і до живої вимови — це правопис фонетичний. В українській мові історія правописів має свою специфіку. Вже в XVII ст. деякі письменники намагалися пристосувати правопис до вимови, однак вперше стало це обстоював І. Котляревський. Він зберіг старе «Ъ», що читалося традиційно, як «і» (в російській мові, як «є»), зберіг подвійне написання «ы» і «и» — СЬІН і робити, зовсім зліквідувавши церковнослов’янське «о», замінивши його знаком «и», «і» (піт, він тощо). Цей правопис був тим незручний, що легко плуталося «ы» з «и», «Ъ» з «і», і це була загальна специфіка правописів XVIII ст. Відтак часто Котляревський писав наприкінці слова «и» замість «і» (добри, молоди), йотоване «о» передавав як «іо» і затримав традиційний твердий знак.
А. Павловський, автор «Української граматики», уніфікував «ы» і «и», звівши його до «ы», а «Ъ»» «о», «є» віддавав як «і», «є» замінив знаком «Ъ» (співаЪ). Такий правопис не сприйняв І. Максимович, не сподобалося йому й те, що Г. Квітка-Основ’яненко замінив знак «і» та «ї» на «й» (исти, дим). Він завів так званий етимологічний правопис, в якому літера «і» позначалася кількома знаками: «і», «Ъ», «е», «о», а звук «и» двома — «ы» і «и». Хоч який незручний був цей правопис, він прижився, і ним широко користувалися в Галичині аж до кінця XIX ст., в той час як у Східній Україні його не сприйняли. Поет Л. Бо-ровиковський намагався скласти фонетичний правопис. «И» він писав як латинське «V» і «и», відкинув «Ъ», а літерами «и» та «і» замінив церковнослов’янське «Ъ», «є», «о», ввів і йотоване «є», прийняв латинське «g», а йотоване «о» передавав як «йо». П. Гулак-Артемовський, а з ним і А. Метлинський почали користуватися російським правописом, так званою «ярижкою», який російський уряд пізніше визнав українцям за обов’язковий, тільки звук «ї» віддавали вони літерою «и» (йстьі).
В 1841 році О. Корсун видав у Харкові альманах «Сніп». Правопис він змінив по-своєму: відкинув твердий знак, уніфікував «и», «ы» до одного знаку «и», а «і» — до латинського «і» (писав він: син, свjт).
Намагаючись увести єдину правописну норму, П. Куліш реформував український правопис, наблизивши його до вимови, ввів єдине «и» та «і», останньою літерою позначав і йотоване «і» (істи). Йотоване «о» позначав скандинавсько-російським «є», а «є» — знаком «є», твердий знак спершу затримав. Цей правопис завів він у «Записках о Южной Руси», що вийшли в 1856-1857 роках, поклавши цим основу до нашого сучасного правопису. Звався цей правопис «кулішівка». Пізніше він почав здвоювати співзвуччя: суддя, ніччю, весілля, довівши цей принцип до крайності: молоцці, ж жоною, ш чоловіком, піт темну годину тощо.
Свій правопис хотів завести М. Гатцук, видавши книгу «Вжинок рідного поля», але він був настільки ускладнений, що не прижився.
К. Шейковський у 1860 році зладив новий правопис, на основі правопису А. Павловського. Він відкинув твердий знак і ввів на позначення звуку «дз» стародавню літеру «8», «дж» — сербське «Ф». Шейковський замість твердого знака ввів до мови апостроф.
Уклав свій правопис М. Драгоманов (так звана «драгоманівка»), ввівши, вслід за О. Корсунем, латинське «і» (він писав jіjі), а м’які приголосні пом’якшував через «ь» — весільльа. Цим правописом надруковано всі женевські видання Драгоманова і деякі галицькі, в яких брав участь вірний учень ученого М. Павлик.
Прихильником фонетичного правопису був М. Шашкевич. «Пиши так, як чуєш, а читай, як бачиш», — заповідав він.
У 60-х роках в Галичині почався рух за введення «кулішівки». Проти молоді, яка запроваджувала її в часописах «Вечерниці» і «Правда», виступили так звані «старі» прихильники етимологічного правопису. Ідучи на компроміс, прийняв етимологічний правопис у 1880 році і редактор «Правди» та газети «Діла» В. Барвінський.
Складаючи свій словник української мови, Є. Желехівський провів нову реформу правопису, ввівши два знаки для «і» — «і» та «ї» — останній знак уживав для йотованого «ї» і того «і», що походить від давніх «‘Ь » та «є» (їсти, лїд), зовсім вилучив твердий знак, ввівши апостроф. На основі цього правопису («желехівка») постав правопис, яким користувалось у своїх виданнях Наукове товариство імені Т. Шевченка.
Правопис, яким користуємося зараз (реформована «кулішівка»), остаточно складався на Східній Україні після зняття в Росії у 1905 році обмежень для української мови (154).

Титульна сторінка книги Миколи Гатцука «Вжинок рідного поля»

[ Передмова ] [ ЩО, КОЛИ І ЯК? ] [ КНИГА — ВІЧНЕ ДЖЕРЕЛО ] [ ПЕРШІ І ВПЕРШЕ ] [ НАШІ АТЕНЕЇ ] [ БАТЬКИ І ДІТИ ]
[ ЯК ВОНО ПОЧИНАЛОСЯ ] [ ЦІКАВІ СИТУАЦІЇ. ПОРТРЕТИ ПИСЬМЕННИКІВ ] [ НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ЗУСТРІЧІ ] [ СТРАЧЕНА СИЛА ]
[ ЯК ВОНИ ПИСАЛИ? ЖИТТЯ ТВОРІВ ] [ ЗА ГОРАМИ І З-ЗА ГІР ] [ З ПІСНЕЮ НА ВУСТАХ ] [ НА СЛУЖБІ В ІНШИХ МУЗ ]
[ У СВІТІ ПСЕВДОНІМІВ ] [ ЛІТЕРАТУРНІ ЗАГАДКИ ТА КУРЙОЗИ ] [ ЛІТЕРАТУРА ]