Валерій ШЕВЧУК
«ІЗ ВЕРШИН ТА НИЗИН»

У СВІТІ ПСЕВДОНІМІВ

Ідеально було б, щоб псевдонім не мав нічого спільного з автором, а був тількимаскою для нього. Так часом і робили, однак авторське самолюбство примушуваломитця хитрувати, і він все-таки наближав псевдонім до власної особи.
Практика псевдонімів почалася з давніх часів у культурах різних народів,принаймні користувалися псевдонімами вже давньогрецькі письменники.

ХОВАЮЧИ СВОЄ ЛИЦЕ

Практика псевдонімів почалася з давніх часів у культурах різних народів, принаймні користувалися псевдонімами вже давньогрець­кі письменники. Це потрібно було для того, щоб автор міг приховати своє справжнє ім’я, коли йому це, з тих чи інших причин ставало необхідно.
Існує чотири головні форми прикриття авторства: псевдоніми, аноніми, містифікації і плагіати. За допомогою псевдонімів автори покривають свої твори фіктивними, переваж­но неіснуючими іменами; часом автори прикриваються окремими літерами (криптоніми), що можуть бути власними ініціалами, а можуть бути і зовсім вигадані; користуються також скороченнями, всілякими знаками і зірочками (астроніми). Коли ж про автора не подається ніяких даних, ми звемо такий твір анонімним і кажемо, що написав його анонім, тобто невідомий. Часом твір позначається прізвищем реально існуючих людей, навіть письменників, хоч насправді вони їх не писали. Це явище зветься містифікацією. Такої містифікації вжив був українсько-польський поет XVII ст. Бартоломей Зиморович, коли видав свої твори під іменем брата, також поета, Симона Зиморовича. Є також твори, так би мовити, привласнені — плагіати (від латинського слова рlаgium — викрадання). Існують також підробки і фальсифікати творів, які звуться апогрифами і псевдопіграфами (58).

ЗА ЯКИМИ ПРИНЦИПАМИ ХОВАЛИ СВОЇ ІМЕНА

Ідеально було б, щоб псевдонім не мав нічого спільного з автором, а був самою тільки маскою для нього. Так часом і робили, однак авторське самолюбство примушувало митця хитрувати, і він все-таки наближав псевдонім до власної особи: залишав пра­вильне ім’я чи ініціали (Лариса Косач — Ле­ся Українка, Я. Степовий — Я. Якименко), прізвище творилося за батьковим іменем (Олександр Якович Кониський — О. Яковенко, Іван Карпович Тобілевич — Іван Карпенко), творилися псевдоніми на основі назви міста й села, де письменник народився чи ж бо жив (Переходовець — О. Кониський, Колодяжинська — Олена Пчілка)*, фізичних ознак (Сивенький — Самійленко), власне прізвище перекладалося на інші мови (Дра-гоманов — Толмачев, Гребінка — Гребенкин), змішувалися склади імені й прізвища (Андринюк — Андрій Марцинюк, І. Мара — І. Манжура), створювалися так звані анагра­ми (Чивомискам — Максимович, Номис — Симонів, Хор-про — Прохор Воронин) тощо (59).

Тут псевдонім має подвійну структуру: Колодезем називали батька та предків О. Пчілки, а ще вона мала садибу в с. Колодяжному на Волині.

НАЙДАВНІШІ УКРАЇНСЬКІ ПСЕВДОНІМИ

Практика псевдонімів була розвинена вже в давньоруських рукописних книгах, деякі рукописи мали імена авторів та переписуваль-ників, зашифровані цифрами, а цифри в сло­в’янському письмі позначалися за допомогою літер. Широко почали користуватися укра­їнські письменники псевдонімами з XVI ст, — були це полемісти, які виступали проти католицизму і з політичних мотивів мусили ховати власне ім’я. Відомі імена Стефан Зизаній, Іван Вишенський, Христофор Філалет, Теофіл Ортолог, Клирик Острозький — все це псевдоніми. Анонімний автор «Перестороги» так пояснює католикам причину розвитку псевдонімності: «Хто проти вас пише, той не сміє жоден імені свого в книжках написати, щоб його не спіткало, як Стефана-попа, якого в луцькій ріці втоплено за те, що обіцявся супроти вас стояти». Коли вийшов 1610 року «Тренос» М. Смотрицького, король Сигизмунд наказав заарештувати автора й видавця, а книгу спалити. Врятувало автора те, що книгу було підписано псевдонімом Теофіл Ортолог, видавець, однак, поплатився. Традиція ховати й зашифровувати своє ім’я тяглася проздовж XVII-XVIII ст. Мав свої підстави ховатися автор поеми з 1636 року «Лямент про нещасну пригоду... острозьких міщан», який затуливсь криптонімом М. Н., а також автор сатиричного вірша 1764 року, який також за­ховався під криптонімом К. Р. Часом прізви­ще писалося в акровіршах чи ж бо й саме ім’я, а інколи ім’я зашифровувалося так пильно, що лишилося й досі непрочитане (5, 59).

ЩОБ БЛАГОЗВУЧНІШЕ ЗВУЧАЛО

Справжнє прізвище українського письменника, лексикографа і перекладача XVI — по­чатку XVII ст. Лаврентія Зизанія — Куколь. Очевидно, власне прізвище не було благозвучне для вух сучасників, письменник переклав його на грецьку мову — так постав звучний псевдонім — Зизаній. Його слідами пішов і брат його Стефан, який теж з Куколя став Зизанієм (28).

ДВІЙНИКИ

Улюблений учень Г. Сковороди М. Ковалинський, живучи у Швейцарії в місті Лозанні, зустрів там Даниїла Майнгарда, людину високоосвічену, з даром слова, філософа. Він був настільки схожий рисами обличчя, поведінкою й думками до Г. Сковороди, що його можна було б назвати найближчим родичем нашого філософа. Майнгард і Ковалинський заприятелювали, вчений запросив Ковалинського у свій чудовий загородній дім, де була величезна бібліотека, і дав змогу корис­туватися нею. Повернувшись на батьківщину і побачившись із Г. Сковородою, Ковалинський розповів йому про дивовижну зустріч. Сковорода заочно полюбив Марнгарда і відтоді почав підписуватися на листах і творах так: «Григорій вар (у перекладі з давньоєв­рейської — син) Сава Сковорода, Даниїл Майнгард» (92).

ПСЕВДОНІМИ В XIX СТ.

Основною причиною величезного розвитку псевдонімності серед українських письмен­ників XIX ст. були акції царського уряду, ске­ровані проти української культури (Ва-луєвське розпорядження 1863 р. і Емський указ 1876 р.), які до краю обмежили друку­вання українською мовою. Друкуючись за кордоном (в основному в Галичині), ук­раїнські письменники мали всі підстави хова­ти своє ймення, а в самій Галичині ховалися автори за псевдонімами тому, що поліція віддавала часом їх під суд за той чи інший художній або публіцистичний твір. Так відсидів у тюрмі за свою «Робенщукову Тетяну» М. Павлик. Письменники при тому дуже часто змінювали свої псевдоніми, щоб не виявити себе, коли попередні поліція розшифрує. О. Кониський, наприклад, послуговувався 141 псевдонімом, П. Куліш — 47, I. Франко — 99, М. Павлик — 27, О. Пчілка — 44, а Б. Грінченко — 34. Часто І. Франко, М. Павлик та О. Кониський користувалися псевдонімами, щоб створити враження масовості автури їхніх видань. Це саме робила редакція львівського жіночого журналу «Мета», профіль якого змушував чоловіків-авторів виступати під жіночими псевдонімами. Особливо часто користувалися псевдонімами в сатиричних журналах. Наприкінці XIX і на початку XX ст. пристрасть до псевдонімів стала на Україні модою (58).

ЗА ШИРМОЮ ПСЕВДОНІМА

Панас Мирний за життя не написав жодної автобіографії, нікому не дозволяв подати в пресі навіть найголовніші відомості про себе, надрукувати портрет чи розкрити псевдонім. І хоч це неодноразово порушувалося і про те, хто ховається під псевдонімом Панаса Мирного, легко було довідатися, все-таки про письменника знали тільки найближчі друзі. Відомості про особу Панаса Мирного проник­ли в пресу тільки 1913 року. В київській газеті «Спутник чиновника», № 30 було опубліковано невеличку інформацію про ювілей П. Рудченка, де вперше розкрито його псевдонім і оповіджено про письменницьку діяльність. Подібну кореспонденцію вмістила й газета «Полтавский голос» від 29 жовтня цього ж таки року. Але ґрунтовне вивчення життя й творчості великого письменника почалося вже після його смерті (257).

ЖІНОЧІ ПСЕВДОНІМИ

У літературній етиці XIX ст. було за прави­ло жінкам ховати своє ім’я за псевдонімом, щоб не виставляти себе публічно. З огляду на те, жінки здебільшого не друкували своїх портретів або ж ховалися під псевдонімами чоловічими (Марко Вовчок, Грицько Григо-ренко). Через це перевалена більшість ук­раїнських письменниць XIX ст. ввійшли в літературу саме під псевдонімами (та ж таки Марко Вовчок, Ганна Барвінок, Олена Пчілка, Леся Українка, Наталка Полтавка, Дніп­рова Чайка та інші) — (59).

ЧОМУ ВЗЯТО ТАКІ ПСЕВДОНІМИ?

Частина українських письменників увійш­ла в літературу під своїми власними іменами, хоч і користувалися багатьма псевдонімами (І. Франко, М. Павлик, О. Кониський, 0. Маковей), деякі ввійшли в літературу із з’єднаними псевдонімами та власними прізвищами (Г. Квітка-Основ’яненко, І. Нечуй-Левицький), а дехто тільки під псевдонімами (Леся Українка, Ганна Барвінок, Марко Вовчок, І. Білик, Панас Мирний). Г. Квітка-Основ’яненко взяв свій псевдонім від рідного гнізда — хутора Основи під Харковом, куди він переїхав 1831 року і де жив до смерті. Марко Вовчок витворила псевдонім від трансформації прізвища Марковичка; Нечуй постало, вочевидь, від символічного звертання до пе­реслідувачів українського слова, щоб вони про автора нічого не чули; Олена Пчілка уподібнювала себе до бджоли, яка носить мед у вулик рідної культури; Панас Мирний підкрес­лював спокійність своєї вдачі. Ларису Косач малою називали Леся, а оскільки надрукувалася вона вперше в Галичині, бувши сама, як тоді казали, з Великої України, то редакція поставила біля дитячого імені Леся географічне означення, звідки авторка — Українка. Так само з дитячого прізвиська постало звісне ім’я Марка Черемшини. Коли Іван Семанюк був малий, то відзначався великою непосидючістю. Мати часом гримала на нього:
— Вертишся, як Марко по пеклі!
Так це ім’я й прилипло до Івана, пізніше письменник додав до нього прізвище Черемши­ни, яке він узяв від назви річки Черемош — швидкої, рвучкої та бурхливої. М. Черемшина дуже любив цю річку. Псевдонім В. Самійленка Сивенький постав від того, що так називали його знайомі, і в побуті це назвисько замінило поетові його власне. Зрештою, він і справді був «сивенький»: сивенький був у нього його пишний чуб, сивуватим видавалося безкровне обличчя, сиве було вбрання, май­же завжди притрушене сивим попелом, сиві від пороху були його чоботи (52, 59, 64, 191).

КОЛЕКТИВНІ ПСЕВДОНІМИ

Особливим видом псевдонімів є так звані колективні псевдоніми. Так Г. Р. Молодик — не що інше, як галицько-руська молодь, А. Гурт — М. Комаров, О. Косач, М. Старицький та інші, упорядник літературної збірки «Веселка» Андрій Молодченко — це група київських студентів, що цю збірку видавала.
У 90-х роках XIX ст. в Умані в приміщенні українського письменника, бібліографа та лексикографа М. Комара сходився щосуботи гурток, який працював над укладанням російсько-українського словника, що вийшов згодом у 4 томах під псевдонімом Уманець та Спілка. Уманець — це і був М. Комаров, родом із Умані, а Спілка — це товариство, що йому допомагало. Невеликий гурток Волинсь­кий, що видав уперше твори С. Руданського, підписався на титулці, як Н. В. Волинський.
Інколи співавтори з’єднували свої прізви­ща в своєрідні ребуси. Так, псевдонім Мубал розшифровувався: «Микола Угрин-Безгрішний та Антін Лотоцький», а прізвище на японський лад Рокувабо — Роман Купчинсь-кий і Василь Бобинський (59, 254).

ВОРОГ ПСЕВДОНІМІВ

У 1894 році в ж. «Зоря» О. Маковей виступив із різкою статтею, спрямованою проти моди на псевдоніми. «Який виступ зі своїм прізвищем, — писав письменник, — не додає сили самому автору! Чим більше має він псевдонімів, тим гірше для нього і для читача. Найлучче було б не уживати зовсім псевдонімів, а коли вже треба, то уживати і уладитися так, щоб жоден ворог його не відгадав... Відвага — прикмета така, що годиться її мати!»
До цих справедливих слів письменника треба додати, що сам О. Маковей користував­ся 56 псевдонімами (59).

БАРВІНКИ ТА ІНШІ

Вибираючи псевдоніми, письменники за­любки використовували назви популярних рослин, а особливо уподобали барвінок. Га­лицький публіцист Володимир Барвінський іменувався Василем Барвінком, закарпатсь­кий письменник Юрій Керекеш — Ю. Бар­вінком, Іван Тичина — І. Барвінком, західно­українська письменниця Ольга Дучимінська Олегом Барвінком, а прижився цей псевдонім у Ганни Барвінок, дружини П. Куліша. Були
й Волошки. Людмилою Волошкою назвалася житомирська поетеса Людмила Морозова, Во­лошкою — Іван Волошин, — письменник 20-х років нашого століття та інші. Ганною Красолькою іменував себе поет Олександр Олесь, Маком — галицький публіцист Остап Тер-лецький, Марком Муравою — батько Богдана Лепкого Сильвестр, галицький поет, Розмарином — публіцист Іван Белей. Псевдоніми письменників часто походили від назв дерев, птахів, звірів, домашніх тварин (59).

КУРЙОЗНІ ПСЕВДОНІМИ

Деякі псевдоніми добиралися зумисно курйозно. Так, С. Русова називала себе бабою Ноною, І. Франко мав псевдонім «В імені веча венской руской молодежи» чи «Від одної часті львівської молодіжі», С. Богданович називав себе «Дід Василь Недобитий», О. Цисс — був Гургурдядько, 0. Андрієвський — «Дон-Кіхот не Ламанський», М. Кононенко назвав себе Вівторком, а Б. Дідицький аж «Комісією До­ма Народного Русского». Побив рекорд тут, очевидно, Г. Квітка-Основ’яненко, який на­звався: «Любопытный Аверьян, состоящий не у дел колежский протоколист, имеющий хож-дения по тяжебным делам и по денежным взысканиям». К. Студинський сказав про себе, що він «Не плазун, але і без трону». Дехто із письменників залюбки вживав жіночих імен: О. Кониський був Марусею К., О. Маковей назвався бабусею Катериною, Олесь був Ганною Красолькою, І. Франко — Паулою, а Панас Мирний — Невідомцем жіночого роду (59).

[ Передмова ] [ ЩО, КОЛИ І ЯК? ] [ КНИГА — ВІЧНЕ ДЖЕРЕЛО ] [ ПЕРШІ І ВПЕРШЕ ] [ НАШІ АТЕНЕЇ ] [ БАТЬКИ І ДІТИ ]
[ ЯК ВОНО ПОЧИНАЛОСЯ ] [ ЦІКАВІ СИТУАЦІЇ. ПОРТРЕТИ ПИСЬМЕННИКІВ ] [ НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ЗУСТРІЧІ ] [ СТРАЧЕНА СИЛА ]
[ ЯК ВОНИ ПИСАЛИ? ЖИТТЯ ТВОРІВ ] [ ЗА ГОРАМИ І З-ЗА ГІР ] [ З ПІСНЕЮ НА ВУСТАХ ] [ НА СЛУЖБІ В ІНШИХ МУЗ ]
[ У СВІТІ ПСЕВДОНІМІВ ] [ ЛІТЕРАТУРНІ ЗАГАДКИ ТА КУРЙОЗИ ] [ ЛІТЕРАТУРА ]