Валерій ШЕВЧУК
«ІЗ ВЕРШИН ТА НИЗИН»

ПЕРШІ І ВПЕРШЕ

Перший опис бібліотеки, перший видатний ренесансний український поет, перший український словник.
Перший буквар, перший літературний гурток, перший теоретик віршованого українського мистецтва, перші видання гражданкою, перше етнографічне видання, перші вистави «Наталки Полтавки», перший журнал на Україні, перша друкована антологія української поезії, та інше.

ПЕРШИЙ ОПИС БІБЛІОТЕКИ

на нашій землі відносять до 1288 року — це перечислення й опис бібліотеки князя Володимира Васильовича, зроблені Волинським літописцем. Цікаво, що Стародавня Русь цінувала книги незалежно від змісту: книги були взагалі дуже дорогі. Монастирі для їхньої охорони робили інвентарні описи, які служили виключно з практичною метою (165).

НАЙДАВНІШИМИ ДРУКОВАНИМИ КНИЖКАМИ,
призначеними для нашої землі, було 5 книжок церковнослов’янською мовою, що їх видав 1491 року в Кракові друкар Швайпольт (Святополк) Фіоль. Цей почин приніс східним слов’янам друкарську справу (7).

ПЕРШИМ ВИДАТНИМ РЕНЕСАНСНИМ УКРАЇНСЬКИМ ПОЕТОМ,

ім’я і твори якого знаємо, треба вважати Павла Русина з Кросна (народився близько 1470 р., а помер 1517 р.). «У своїх книгах, — пише про нього відомий російський дослідник І. Голеніщев-Кутузов, — магістр Павло незмінно називає себе руським... Павла Русина з Кросна слід вважати першим гуманістичним поетом України». Поет довго працював у Кракові, викладаючи у тамтешній академії, бував він в Угорщині, жив у Відні. В своїх творах з любов’ю описує рідну землю, означення «русин» для нього «слово солодке», і він гордий з того, що носить таке ім’я. Однак першим з українців, хто почав писати латиномовні вірші, був Юрій Дрогобич (книга «Прогностичне судження...», 1483 рік) (5).

ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ СЛОВНИК

складено було після 1581 року невідомим автором. Він лишився в рукописі і мав назву: «Лексис з тлумаченням слов’янських слів на просту мову». Тут всіх слів 896, автор підшив свого рукописа до «Острозької біблії», яка вийшла в 1581 році, і в такому вигляді словник дійшов до нашого часу (28).

ПЕРШИЙ БУКВАР

видав Лаврентій Зизаній у Вільні 1596 року. Він називався «Наука до читання й розуміння слов’янського письма». До книжки додав Зизаній «Лексис», тобто словник. «Наука» Зизанія започатковує довгий ряд видань букварів на Україні і в Білорусії у старі часи. Словник Зизанія містив 1061 слово. Церковнослов’янські слова тут пояснюються простою українською мовою, яка майже тотожна з теперішньою (парубок, зараз, лазня, пута тощо). Це перший друкований словник української мови (28).

ПЕРШИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ ГУРТОК,

відомий нам на території України, зібрав у II половині XVI ст. князь К. Острозький. До нього входили друкар і поет, брат С. Наливайка, Дем’ян Наливайко, автор знаменитої на свій час книги «Апокрисис» Христофор Філалет, поет і культурний діяч Г. Смотрицький, його син Мелетій та інші. Згуртувала цих людей літературна боротьба проти унії (134).

ПЕРШИМ ТЕОРЕТИКОМ ВІРШОВОГО УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА

є Мелетій Смотрицький (1577-1633). Думки про науку поезію він виклав у своїй знаменитій «Граматиці слов’янській», яка вперше вийшла в Ев’є 1619 року. Між іншим, у граматиці є цікаве посилання на твір М. Стрийковського: «Хронограф Достовірний» (4-а Хронологія): «Овідій, славний латинський поет, був в ув’язненні у сармацьких народів і, навчившись досконало слов’янського діалекту, визнав його за чистий і красний і писав на ньому чудові стихи, або вірші». Виходячи з цього, М. Смотрицький вважає за можливе писати вірші слов’янською мовою, адже в той час загальною була вимога писати вірші мовою латинською, і викладає короткі правила віршового мистецтва. В граматиці даються поняття про всі віршові розміри: спондей, пиррихій, трохей, ямб, дактиль, анапест, амфібрахій, вакхій, палімвакхій, тріврахій, трімакр. М. Смотрицький зазначає, що вірш — це твір правильного розміру, визначає роди вірша: героїчний, елегійний, ямбічний, санфійський і т. д. Це було, можна сказати, перше дослідження про поетику на Україні. Цікаво, що пізніші автори українських поетик настанови М. Смотрицького про так званий «слов’янський вірш» не використовували, хіба що допускався вірш мовою польською. «Слов’янський вірш» як такий було вдруге канонізовано в українських поетиках тільки під кінець XVII ст., хоч у живій практиці творення цього принципу ніхто не дотримувався (196).

НАЙДАВНІШИЙ ОПИС ДРАМАТИЧНОЇ ВИСТАВИ

на території України лишив нам польсько-український поет XVII ст. Бартоломей Зиморович у своїй «Історії міста Львова» (середина XVII ст.), писаній латинською мовою. Виставу влаштувала шкільна молодь на честь архієпископа Івана Соліковського в червні 1583 року (30).

НАЙДАВНІШИМИ УКРАЇНСЬКИМИ ГУМОРИСТИЧНИМИ СЦЕНАМИ

є дві інтермедії, додані до драми Я. Гаватовича «Трагедія, або Візерунок смерті Івана Хрестителя», їх було відіграно в Кам’янці Струмиловій на ярмарку, в день відзначення смерті Іоанна Хрестителя, під керівництвом Якуба Гаватовича, вільних наук і філософії бакаляра, тобто вчителя. Сама драма написана польською мовою, а інтермедії — українською. З часу появи цих драматичних сцен і бере початок українська драматургія. Інтермедії Гаватовича вийшли такі живі за формою і змістом, що їх з невеликими мовними поправками можна було б ставити і в наші часи, що й здійснили з успіхом у 1969 році артисти Львівського театру ім. Заньковецької в тій-таки Кам’янці Струмиловій на честь 350-річчя з часу першої їхньої вистави.
На виставі ж 1619 року був великий здвиг народу, в тім числі й пани-шляхтичі. Сам Гаватович, очевидно, був режисером і грав головні ролі, інші ролі виконували його школярі, а також ремісники й селяни, жіночі — юнаки, а всіх дійових осіб було близько 30, а коли врахувати й хор, то значно більше.
Того-таки року «Трагедію» разом з інтермедіями коштом Регіни Жолкевської було надруковано у Львові на Яворівському передмісті в друкарні св. Миколи.
Сам Гаватович був католик і, можливо, поляк, але народився він у Львові і прожив своє життя на українській землі. Добрий знавець української мови та пісень, він запозичив з них розмір для своїх діалогів: 8-складовий силабічний вірш, частково тонізований. Сюжети Гаватович брав із збірки анекдотів та оповідань про Уленшпігеля — типової особи, створеної фантазією німецьких дотепників ХІV-ХV ст. (в польській переробці Уленшпігель звався Совіржал), і пов’язував з ходячими народними оповіданнями (160, 66, 34). Приблизно до цього-таки часу належить і п’єса українською мовою «Трагедія Руська» анонімного автора.

ПЕРШІ ВИДАННЯ ГРАЖДАНКОЮ

з’явилися на Україні досить пізно, в II половині XVIII ст. Доти книги в нас друкувалися чи латинським, чи, здебільшого, церковнослов’янським шрифтом. Так звана «гражданка», якою ми користуємось і тепер, була заведена в Росії в 1708 році. Цей шрифт приходить на Україну тільки через 56 років, уперше ним починають користуватися в Єлисаветградській друкарні, заснованій при штабі новоросійського генерал-губернатора А. Мельгунова. Але ця друкарня (відкрита 1764 чи 1765 року) випускала тільки бланки для «пашпортів», карантинні свідоцтва та інші папери урядового замовлення. Справжні світські друкарні було засновано тільки наприкінці XVIII ст. У 1783 році одна з них відкрилася при Київській академії і випускала підручники та інші книги російською та іноземними мовами. З цих видань найцінніші «Краткое историческое описание Киево-Печерской лавры» С. Миславського і кілька поетичних од на пошану І. Малицькому. Проздовж останнього десятиліття XVIII ст. світські друкарні з’явились у Харкові, Бердичеві, Чернігові, Миколаєві; Кам’янці-Подільському, Житомирі (134).

ПЕРШЕ ЕТНОГРАФІЧНЕ ВИДАННЯ

вийшло в 1777 році під назвою «Описание свадебных украинских простонародных обрядов в Малой России и в Слободской украинской губернии, также и в великороссийских слободах, населенных малороссиянами, употребляемых». Написав цю книжечку «прапорщик армейских пехотных полков, состоящих в украинской дивизии» Калиновський (54).

ПЕРШІ ВИСТАВИ «НАТАЛКИ ПОЛТАВКИ»

відбулись у Полтаві зі спеціального дозволу князя Рєпніна. Для подальших вистав треба було цензурного дозволу. Тим часом М. Щепкін захотів поставити цю п’єсу на свій бенефіс у Харкові. Г. Квітка-Основ’яненко порадив йому оголосити якусь давню п’єсу, а перед днем бенефісу зіслатись на нездоров’я якогось актора і просити зіграти «Наталку Полтавку», річ уже дозволену для вистави.
І справді, в такий спосіб і харківці вперше побачили ще не дозволену п’єсу, якій судилася згодом голосна слава (108).

НАЙДАВНІШИЙ ЧАСОПИС НА УКРАЇНІ

з’явився 1776 року у Львові. Був це тижневик «Gazette de Leopol», тобто «Львівська газета», що видавалася французькою мовою. Газету заповнювали вісті з усіх важливіших міст Європи, передусім зі столиць — від Москви до Мадрида, щось на зразок теперішніх повідомлень телеграфних агентств і хронікальних новин. Друкувалися оголошення виграшних номерів лотереї, купецькі й інші оповістки. Подавалися відомості з місцевого життя, зокрема львівського, а також деякі звістки зі Східної України. До газети виходив додаток. Випускав її якийсь Осуді, про якого збереглося мало даних. 1773 року цей Осуді виступав з проектом заснування у Львові Академії мистецтв та ремесел, але уряд дозволу на те не дав. Французькою мовою друкував Осуді часопис тому, що уряд дозволяв видавати його чи французькою чи німецькою мовою. Газета терпіла від цензурних утисків і проіснувала всього рік.
На Східній Україні першим часописом був «Харьковский еженедельник», котрий виходив російською мовою в 1812 році. Видавцем був харківський книгар Ляндгнер, а головну участь у ньому брав професор Харківського університету К. Нельдехен. Особливо цікавий став у часописі інформаційний матеріал, де було відбито місцеве життя й побут. Усього вийшло «Еженедельника» 12 чисел, бо, як пояснювалось про причину занепаду часопису, — «в тутешньому краї надто мало людей, що цікавилися б такими творами» (110).

ПЕРШИМ ЖУРНАЛОМ НА УКРАЇНІ,

який намагався увести до літератури українську мову, був «Харьковский Демокрит», що його видавав у 1816 році «доктор изящньїх наук» Василь Маслович. Сам Маслович надрукував тут кілька українських віршів. Видавець був світською людиною і мав ще славу чудового танцюриста, — з особливим умінням танцював він козачка. Виходив журнал тільки в 1816 році. Був це сатиричний місячник.
У тому ж таки році почав виходити інший харківський журнал «Украинский Вестник» (до 1819 р.). Його видавали троє талановитих людей: кандидат Харківського університету Є. Філомафитський, капітан Г. Квітка (він же Основ’яненко) та вчитель гімназії Розумник-Гонорський. Останній знав німецьку, французьку, італійську та іспанську мови, Філомафитський — французьку та італійську, тому переклади посіли в журналі основне місце. Друкував тут свої переклади з Руссо, Мільтона, Расіна та інших авторів, а також власні вірші П. Гулак-Артемовський. Журнал містив чимало матеріалів до історії, географії та етнографії України.
Після припинення існування «Украинского Вестника» П. Гулак-Артемовський хотів видавати журнал «Харьковская Муза», але йому з тим задумом не повелося, і тільки 1824 року почав при університеті виходити в Харкові «Украинский Журнал», який проіснував до 1825 року включно (2).

ПЕРШИЙ ЛІТЕРАТУРНО-НАУКОВИЙ ЧАСОПИС У ГАЛИЧИНІ

з’явився 1849 року. Почав видавати його поет І. Гушалевич з 7 травня замість закритих політично-літературних «Новин». Мав він назву «Пчола», і вийшло всього 19 номерів. З вересня того-таки року часопис перестав існувати (33).

ПЕРШУ ХРЕСТОМАТІЮ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

уклав у 1829 році галичанин І. Могильницький. Починалася вона з привілею руського князя Льва з 1292 року, потім ішли зразки творів літератури XVI—XVIII ст.: перекладні, оригінальні вірші, проповіді, синаксар, пісні з «Богогласника», вірш про Вакулу Чмиря, уривки з «Енеїди». Першу друковану хрестоматійку з української літератури видав Й. Левицький у своїй граматиці 1834 року. Цю «Хрестоматію» уклав Й. Левицький на основі матеріалів І. Могильницького, додавши трохи і свого матеріалу (38).

ПЕРША ДРУКОВАНА АНТОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

вийшла в Почаєві 1790 року — це був звід духовних віршів і пісень, що складався з чотирьох частин і містив у собі вірші, присвячені Богу, Богородиці, святим та іконам. Збірник містив 247 творів і називався «Богогласник». У XIX ст. книжка багато разів перевидавалася (267).

ПЕРШИМ УКРАЇНСЬКИМ ЛІТЕРАТУРНИМ КРИТИКОМ

треба вважати О. Бодянського, котрий під псевдонімом Мастак надрукував у ж. «Телескоп» проф. Надєждіна (1834 р.) перший огляд сучасного українського письменства, за вихідну беручи видання Квітчиних повістей. Після нього виступають як літературні критики М. Костомаров, А. Метлинський, М. Гатцук, П. Куліш. Ці критики починають українську літературу від Г. Квітки-Основ’яненка, заперечують І. Котляревського та його наступників, тобто вони виросли із заперечення явища, котре зветься «котляревщина». Цікаво те, що зусиллями критиків було утверджено нові форми літератури, при тому продовжувалась і «котляревщина», яка виявилася настільки живучою, що дожила й до наших часів (67).

ПЕРШИЙ, ХТО ПОЧАВ ПРОКЛАДАТИ КУЛЬТУРНІ МОСТИ

між двома частинами України — Східною і Західною, розірваними упродовж століть, був М. Максимович. Коли до нього дійшла чутка про перше галицьке відродження, він зав’язав листування з І. Вагилевичем, Я. Головацьким і Д. Зубрицьким. Щоб галицькі письменники не пішли на манівці, Максимович, надрукувавши у «Киевлянине» за 1841 рік статтю «О стихотворениях червонорусских», ознайомив Східну Україну з поезією молодих галицьких поетів і вказав шлях до їхньої подальшої діяльності, осудивши писання «язичієм» Й. Левицького й писання церковнослов’янською мовою, схиляючи до писання мовою народною. І хоч пізніше не один із галицьких письменників захитавсь у своїх переконаннях, можна твердити, що галицьке письменство на народній мові розвинулося під впливом М. Максимовича (214).

ВПЕРШЕ СЕЛЯНИН СТАВ ЛІТЕРАТУРНИМ «СЕРЙОЗНИМ» ГЕРОЄМ

під пером Г. Квітки-Основ’яненка. До 1838 року, тобто до появи оповідання Б. Авербаха, селянин не виступав у європейській літературі як «серйозний» герой. Доти селян зображували ідеалізовано, з’являлися вони у творах гумористичних та ідилічних, а загалом на селян дивилися як на сіру, безбарвну масу. В оповіданнях Г. Квітки-Основ’яненка селянин став «серйозним» героєм ще 1829 року, тобто за десятиліття до впровадження такого героя в літератури інші. А вже з появою Шевченка світова література має справжнього селянина-кріпака письменником і то таким, який стає першорядним митцем світового рівня (233).

ПЕРШІ УКРАЇНСЬКІ ПОЕТЕСИ

Найдавнішими українськими поетесами, імена яких відомі й про яких збереглися документальні свідчення, — інокиня Анисія Пар-фенівна і Анна Любовичівна, жили, очевидно, в кінці XVII — на поч. XVIII ст. і залишили акровірші, де вписано їхні імена (169).

ПЕРШИМИ УКРАЇНСЬКИМИ ПОЕТЕСАМИ XIX СТ.

треба вважати Марту Писаревську (1799-1874) і Олександру Псьол (1817-1887). Творів обох поетес збереглося зовсім мало. М. Писаревська за життя надрукувала один тільки вірш «Петраркина пісня» (переспів із Петрарки — «Сніп», 1841), хоч написала значно більше. її спадщина зберігалася довгий час у місті Вовчій (Волчанськ) на Харківщині в онуки поетеси, доля її натепер невідома. О. Псьол почала писати під впливом Т. Шевченка, її поетичний цикл «Три сльози дівочі» був відгуком на арешт кириломефо-діївців, зокрема Т. Шевченка. Довгий час ці вірші приписували П. Кулішу. Деякі твори О. Псьол видавалися також за твори самого Т. Шевченка. Особливо любив поет вірш О. Псьол «Свячена вода» і навіть прохав друзів прислати йому цей вірш на заслання (74, 222).

ПЕРШОЮ ОРИГІНАЛЬНОЮ КОМЕДІЄЮ В ГАЛИЧИНІ

в XIX ст. була п’єса Рудольфа Моха «Справа в селі Клекотині», чи інакше названа «Сварка». Цей твір — сатира на панщизняні порядки і на панське знущання над селянином. Переробку цієї комедії під заголовком «Проциха» грали в галицькому театрі, зокрема під дирекцією О. Бачинського. Сам Р. Мох був ще й поетом. Його поетична книга «Мотиль» вийшла в 1841 році і була тепло зустрінута публікою (30).

ПЕРША УКРАЇНСЬКА ПЕДАГОГІЧНА ГАЗЕТА

почала виходити в Будапешті 1868 року і призначалася для народних учителів Закарпаття, Видавало її угорське королівське міністерство народної освіти. Звалася вона «Газета для народних учителей» (формат 28 на 19 см). Це був український переклад угорської газети, писаний на так званому «язичії» (мішанина церковнослов’янської і української мов). Для вчителів видавали її безкоштовно, а охочі могли передплачувати. В газеті друкували методичні статті та відомості про школи. Редактор річників 1868 і 1869 років — Іван Керней. З 6-го річника мова газети наблизилася до народної. Пізніше тижневик для вчителів «Учитель» почав виходити й у Львові (1880 р., 1889-1914 рр.) (172).

ПЕРШИЙ ДРАМАТИЧНИЙ КОНКУРС

було організовано в Галичині в 1864-1865 роках. Це сталося після того, коли у Львів на початку 1864 року приїхав запрошений на посаду директора українського театру актор із Житомира О. Бачинський. Він привіз із собою український репертуар, який складався з п’єс І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’я-ненка, А. Янковського, В. Дмитренка, А. Ва-щенка-Захарченка. З галицьких п’єс могли виставити дві: «Опікунство» Р. Моха та «Козак і охотник» І. Витошинського. Прагнучи збагатити репертуар театру п’єсами на місцеві теми, театральна управа театру (виділ), який був при товаристві «Руська бесіда», розписала конкурс на драматичні твори і визначила 5 премій за написання українських п’єс (одна 300, дві по 100 і дві по 50 золотих ринських). Поставлено при цьому такі умови: твори мали бути оригінальні, сюжет — із життя українського народу, мова — народна. До вказаного строку (листопад 1864 р. ) прислано 10 п’єс, але вони надходили ще й пізніше, загалом їх було понад 20. З управи вийшов поет і публіцист К. Климкович, заступив його Б. Дідицький. П’єси вирішено апробувати на публіці. Тільки 23 грудня 1865 року (тобто через два роки після конкурсу) було оголошено його результати. Визнано одну премію на 100 золотих ринських, яку дали авторові драми «Підгіряни» І. Гушалевичу й автору музики до п’єси М. Вербицькому — ця п’єса згодом міцно увійшла в репертуар галицького театру, і її залюбки грали і професіонали, і аматори (256).

ПЕРША ШИРОКА АНТОЛОГІЯ ТВОРІВ УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА,

укладена історичним способом, підсумовувала столітній розвиток нової української літератури і називалася «Вік». Вийшла вона в З томах 1900 року з короткими життєписами, оцінками творчості й бібліографіями. Починалася з І. Котляревського й містила твори близько 80 письменників (67).

ПЕРШИЙ ТЛУМАЧНИЙ СЛОВНИК УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ —

«Словарь української мови» за редакцією Б. Грінченка, хоч він мав форму українсько-російського словника: українські слова тут не так перекладалися, як тлумачилися російською мовою. Робота над словником була однією з найбільших заслуг письменника Б. Грінченка перед українською культурою. Матеріали до словника збирали члени так званої Старої Громади, культурного товариства у Києві в II половині XIX ст. і на початку XX ст., вони групувалися довкола журналу «Киевская Старина». Хоч Грінченко не мав спеціальної філологічної освіти, однак узяв на себе для багатьох непосильне завдання і з успіхом завершив його завдяки своєму природному, як відзначив А. Кримський, лексикографічному дару. Захоплений був словникарством Б. Грінченко і до свого редакторства. 17-річним юнаком він зробив спробу укласти російсько-український словник, а наприкінці 80-х років — українсько-російський, число слів у якому доведено до 16 тисяч і досягло літери «Д», а список джерел мав 110 назв. Б. Грінченко був співробітником знаменитого російсько-українського словника Уманця і Спілки (вийшов у Галичині у 4 т.). Тільки виняткова організованість та надзвичайна працьовитість допомогли письменникові за 3 роки укласти розпорошений матеріал і додати до нього матеріал власний. У маленькому кабінеті на Гоголівській вулиці, № 8 (м. Київ), заваленім картками, зошитами, словниками, підручними книгами, аж повернутися було ніде, працював цей невтомний трудівник з ранку до вечора щоденно, крім неділі, обробляючи визначену кількість слів (від 120 до 173 за день). Опрацьовував їх письменник дуже старанно, перетасовуючи матеріал, як сам писав, «по всіх літерах і в усьому: у виборі слів, поясненнях, виборі й перевірці тексту, прикладів, посилань» тощо. В усьому, крім праці над словником, письменник обмежив себе до мінімуму, жив анахоретом, бачився з людьми тільки в призначені години. Була це пекельна робота: вона дістала високу оцінку Російської академії наук, і про неї з захопленням висловився видатний філолог свого часу О. Шахматов. Вийшов словник в 4 томах у Києві в 1907-1909 роках (138, 68).

[ Передмова ] [ ЩО, КОЛИ І ЯК? ] [ КНИГА — ВІЧНЕ ДЖЕРЕЛО ] [ ПЕРШІ І ВПЕРШЕ ] [ НАШІ АТЕНЕЇ ] [ БАТЬКИ І ДІТИ ]
[ ЯК ВОНО ПОЧИНАЛОСЯ ] [ ЦІКАВІ СИТУАЦІЇ. ПОРТРЕТИ ПИСЬМЕННИКІВ ] [ НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ЗУСТРІЧІ ] [ СТРАЧЕНА СИЛА ]
[ ЯК ВОНИ ПИСАЛИ? ЖИТТЯ ТВОРІВ ] [ ЗА ГОРАМИ І З-ЗА ГІР ] [ З ПІСНЕЮ НА ВУСТАХ ] [ НА СЛУЖБІ В ІНШИХ МУЗ ]
[ У СВІТІ ПСЕВДОНІМІВ ] [ ЛІТЕРАТУРНІ ЗАГАДКИ ТА КУРЙОЗИ ] [ ЛІТЕРАТУРА ]