Валерій ШЕВЧУК
«ІЗ ВЕРШИН ТА НИЗИН»

ЯК ВОНИ ПИСАЛИ? ЖИТТЯ ТВОРІВ

Йому треба було зібрати й опрацювати вперше величезну кількість матеріалу, навіть переписати літопис — немала робота. Отак, працюючи над літописом багато років, Самійло Величко осліп...

ЧИТАЙТЕ НЕ ЗАНИКУЮЧИСЬ

Пишучи свої твори, так би мовити, полум’ям душі, І. Вишенський сам розумів їхню вагу, дбайливо їх беріг, піклувався про їхнє поширення, навіть радив, як їх читати. Відправляючи на батьківщину з Афону свою «Книжку», він у спеціальній передмові роз’яснював співвітчизникам, що її треба читати вголос як годиться: не повторюючи слів і не заникуючись на одному реченні двічі й тричі, переводячи дух на крапках і комах — так, щоб читання було зрозуміле і простим людям, неграмотним; радив скликати для читання вранці особливі «братські» збори. Доручаючи свою «Зачапку мудрого латинника з дурним русином» князю М. Вишневецькому, висловив побажання, щоб твір після того, як розмножать його переписувальники, було переслано в дар Перемишлянській церкві, яка твердо тримається у вірі. Навіть пишучи приватного листа до стариці Домнікії, докладав умову, щоб повернула його при нагоді — бо є в тому потреба (24).

ОСЛІП ЗА РОБОТОЮ

Багато праці поклав, пишучи свій великий літопис, С. Величко. Йому треба було зібрати й опрацювати вперше величезну кількість матеріалу, навіть переписати літописа — немала робота. Отак працюючи над літописом багато років, Самійло Величко осліп. Через це автограф твору, а він дійшов до нашого часу, розпадається на дві частини. Першу писав сам Величко — видно тут руку добре освіченої людини. Друга частина подає окремими частками зразки гарного київського письма І половини XVIII ст., але переписувачі вже не дотримувалися, як Величко, давніх традицій письма. Очевидно, цю частину літопису писали під керівництвом сліпого Величка хлопці, яких він навчав і які допомагали йому в роботі, притому не завжди старанно, як скаржився літописець. Через це в тексті трапляється багато правок і переробок, і він не має викінченого вигляду (114).

ДОЛЯ РУКОПИСУ В. ГРИГОРОВИЧА-БАРСЬКОГО

Свою об’ємну книгу, в якій описано було його мандри по світу, носив Василь Григорович-Барський з собою і мав звичай записувати про все, що бачив і пережив, відразу ж, використовуючи для цього найменшу можливість; тож писав він свій твір де випаде і пильно його беріг. Траплялося, що втрачав навіть подорожні документи, але ніяк не рукописа. Повернувшись до Києва, мандрівник хотів твір остаточно доопрацювати, приладнавши до тексту малюнки, які малював з натури, але не встиг. Книга залишилась у матері, як і всі листи, що їх писав додому з дороги, і старанно зберігалися. Мати письменникова Марія дозволяла списувати книжку всім, хто того в неї просив. Відтак твір здобув велику популярність; як свідчили сучасники, «не було жодного значного місця і дому, де б не було його списку», його переписували майже в усіх семінаріях для єпархіальних архієреїв, списки продавалися за великі на той час гроші (60 крб.).
Було кілька спроб видати книгу. Спершу хотів зробити це С. Тодорський, псковський архієпископ, але дочасна його смерть у 1754 році спинила цей задум. Брався за це генерал-фельдмаршал Олексій Розумовськии за сприяння московського архієпископа Амбросія, але смерть обох так само не дала здійснитися цьому планові. Нарешті видав твір В. Рубан за сприяння князя Г. Потьомкіна (1778 р. ) — видання до 1800 року витримало аж п’ять так званих «тиснень» (179).

В УСАМІТНЕННІ

Григорій Сковорода любив писати свої твори в усамітненні. Найкраще місце для нього була пасіка серед лісу. Подобалося йому працювати біля Харкова в Гужвинському, що належало поміщикам Земборським. Тут поет-філософ віддавався вільним роздумам і, спостерігаючи в цілковитій тиші за роботою бджіл, написав свій філософський трактат «Наркіс, або ж Пізнай себе». Так само на пасіці в селі Бабаях написав він, усамітнившись, знамениті «Харківські байки». Особливо любив Г. Сковорода жити на пасіці в селі Гусинці Ізюмської округи на Харківщині. Тиша, спокій, воля давали йому добре натхнення, і саме в такій тиші народжувалися ті думки, що пізніше стали зватися «філософією Сковороди». Любив Сковорода на самоті музикувати (92).

ДЖЕРЕЛА «МОСКАЛЯ-ЧАРІВНИКА»

Ще 1898 року історик української літератури М. Дашкевич помітив: сюжет, який ліг в основу п’єси І. Котляревського «Москаль-чарівник», мав широке розповсюдження, зокрема в 1760 році грали французьку комічну оперу «La soldat magicien». Ця опера була дуже популярна у XVIII ст., її двічі перекладали на німецьку мову, а 1785 року поставлено було по-чеському. На подібний сюжет, окрім того, існує ряд ходячих народних оповідань з тими ж таки колізіями, які є і в п’єсі Котляревського, тільки не виступає в тих оповіданнях солдат. Подібну тему обробив і український драматург В. Гоголь (батько М. Гоголя) у п’єсі під заголовком «Простак, або Хитрощі жінки, перехитрені москалем» і зробив це, можливо, під впливом Котляревського, хоч зберігся переказ, що героями твору В. Гоголя були чоловік і жінка, які жили в домі Тро-щинського, де й виставлялася п’єса В. Гоголя. Сучасники оповідали, що ці люди з’явились у комедії з власними прізвищами і навіть грали у п’єсі самих себе; чоловік при тому грав, колізій п’єси до себе не пристосовуючи.
Цікаво, що в 40-х роках XIX ст. з’явився ще й галицький «Москаль-чарівник», написаний Степаном Петрушевичем, тобто це сталося ще до опублікування твору Котляревського, якого надруковано 1842 року. П’єса звалася: «Первописна опера. Муж старий, жінка молода. Домова забавка в однім дійствії з громадських повісток уложена». Сюжетом обидві п’єси дуже близькі, хоч художня обробка в Котляревського непорівнянно вища, ніж у Петрушевича (183, 237).

ПОПУЛЯРНІСТЬ «НАТАЛКИ ПОЛТАВКИ»

Одна петербурзька газета писала в 1846 році: «Сотні копій її ходять і тепер по всій Україні, народ засвоїв пісні, що написав І. Котляревський, і багато є осіб, що всю п’єсу знають напам’ять».
П’єса викликала ряд наслідувань, з яких найвидатніше було «Чорноморський побит на Кубані між 1794 і 1796 роками» Я. Кухаренка. Пізніше цю п’єсу переробив М. Старицький, і вона міцно ввійшла в репертуар українського побутового театру. В 30-х роках постала анонімна п’єса «Любка, чи Сватання», в римах — перша віршована п’єса в новій українській драматургії. Мотиви «Наталки Полтавки» тут виразно відчутні, як і в іншій анонімній п’єсі «Купала на Йвана» і в п’єсі К. Тополі «Чари» (цензурний дозвіл 1834 р.).
У 1848 році переробив «Наталку Полтавку» Іван Озаркевич з Коломиї. Він опублікував твір у Чернівцях під заголовком «Дівка на виданні, або ж На милування нема силування» (видано латинкою). Пристосувавши події п’єси не до Полтави, а до Коломиї (наприклад, у пісні «Ой видно шляхи полтавськії» співалося «видно шляхи коломийські»), автор змінив трохи й партію Возного, котрий заговорив як галицький панок. Мову оригіналу було підігнано до покутського діалекту. П’єсу виставлено 1848 року у Львові; в Коломиї перша вистава переробленої «Наталки Полтавки» викликала нечуваний ентузіазм. Глядачі досі нічого не чули про автора. Після вистави залунали вигуки «Автора, автора!». Коли оклики не втихали, один із акторів вийшов на сцену, щоб пояснити зібраним, що автор якраз 10 років тому помер, але публіка прийняла його за автора і заглушила його слова бурхливими оплесками. Акторові не залишилося нічого іншого, як уклонитися й піти зі сцени. Отак постав анекдот, що І. Котляревський побував 1848 р. в Коломиї (183, 236).

«КОЗАК-СТИХОТВОРЕЦ»

15 травня 1812 року в покоях російської імператриці виставив князь О. Шаховський свій водевіль «Козак-стихотворец», в якому йшлося про українського поета початку XVIII ст. Семена Климовського. Музику до п’єси заранжував з російських та українських пісень відомий капельмейстер Кавос. І хоч п’єсу було писано дуже поганою українською мовою, а автор зовсім не дбав про реальне зображення українського народу, ви-водячи своїх героїв як схематичних «пейзан», п’єса мала великий успіх. Сам О. Шаховський був родом із Твері і тільки перед смертю відвідав Харківщину, а доти на Україні й не бував, цікавився ж нею задля екзотики. Зрештою, в той час не тільки Шаховський використовував, український матеріал. 1817 року було виставлено оперу Семенова «Удача или неудача» (музика Ленгардта), деякі герої якої говорили по-українському.
«Козака-стихотворца» Шаховського введено було до репертуару Полтавського театру, і п’єсу грали тут із успіхом, хоч і значно меншим, ніж у столицях. Лунали і критичні голоси проти п’єси, особливо був нею невдоволений, як ми вже казали, І. Котляревський. Є думка, що «Наталка Полтавка» і стала відповіддю на бездумний твір Шаховського, і це тим більше вірогідно, що в тексті «Наталки Полтавки» навмисне вставлено критичний випад проти водевілю Шаховського. Як там не було, але саме з п’єси Шаховського починається зародження нової української драматургії, а «Наталка Полтавка» стала надовго взірцем для українських п’єс, що писалися згодом (183).

«НАЛОЙ»

Останній, хто користувався в поезії церковнослов’янською мовою на Східній Україні, був П. Гулак-Артемовський. 1813 року він написав поему «Налой» — травестійну обробку сатиричної поеми Буало «Le lutrin», спрямованої супроти французького духовенства. Твір Гулака-Артемовського було писано проти приказних, тобто чиновників духовного відомства, і відзначався він вільнолюбними ідеями. Після поразки повстання декабристів, наляканий заходами царського уряду щодо знищення «крамоли», поет спалив поему, і вона до нашого часу не дійшла (75).

ЗАВЖДИ ПРИСЛУХАВСЯ ДО ПОРАД

На противагу більшості письменників, котрі ретельно відстоювали самобутність та оригінальність свого авторського «я» і своєї письменницької самобутності, Г. Квітка-Основ’яненко не тільки не заперечував проти постійного втручання в свою творчість, але завжди просив робити це. Листи його до літературних знайомих пересипано скаргами та наріканнями на власне невміння висловлюватися як слід, проханнями виправляти та впорядковувати надіслані рукописи. Постійним дорадником письменника була його дружина, смаку якої він сліпо довіряв. Поряд з тим Квітка довго опрацьовував власні писання, відточуючи фразу, а при кожному новому виданні змінюючи й текст. Сюжети свої часто брав із життя. Так, їздячи з хутора Основи в Харків на службу, письменник любив бесідувати зі старим кучером Лук’яном, від якого взяв сюжети багатьох своїх оповідань (1, 56).

ЯК БУЛО НАПИСАНО «ПАНА ХАЛЯВСЬКОГО»

Знаменитий роман «Пан Халявський» було написано за порадою російського письменника В. Жуковського. В 1837 році Жуковський проїздив через Харків, привітав тут Г. Квітку і заохочував його брати сюжети з навколишнього життя. Пізніше він передав Квітці через графа В. Паніна доручення описати старовинний побут українців, їхні заняття і все, що того стосується. Це збіглося з планами самого Г. Квітки-Основ’яненка описати життя на Україні з кінця XVIII ст. Безпосереднім приводом до написання «Пана Халявського» було прохання видавців «Отечественньїх записок» прислати щось для друку. Посередником між журналом і письменником виступив Є. Гребінка, який тоді близько стояв до Краєвського та його оточення. Тут у 1839 році «Пан Халявський» і був надрукований (1).

ВРАЖЕННЯ ВІД ВИХОДУ «РУСАЛКИ ДНІСТРОВОЇ» В ГАЛИЧИНІ

Вийшовши у світ, «Русалка Дністрова» мало кому припала до вподоби із тодішньої галицької читаючої публіки. Ось як пише про це у «Вінку русинам на обжинки» Яків Головацький: «В нещасливу годиноньку уродилася тая «Русалка». Замість помочі й підохочування найшлися посмівки і невдовольність, ба й ворогування. Показалося же, що голова — то розум. Були такі, котрі би радо її вітали, але не в тім строю. Одному за се, другому за те невподоба; одному в сім, другому в тім недогода. Не взяв враг і таких, що зовсім цуралися такою невидальщиною і бісом на неї дивилися ».
Серед темної ночі з’явилася ясна іскра — плід молодечого ентузіазму. її сила й вогонь не пропали марно — саме з моменту виходу в світ «Русалки Дністрової» почалося відродження української культури в Галичині (153).

ДЖЕРЕЛА «ГАЙДАМАКІВ»

Відомо, що для написання поеми «Гайдамаки» Шевченкові прислужилися розповіді діда. Знав про гайдамаків Шевченко й з іншого джерела. Ще школярем Тарас часто тікав до сестри Катерини і ходив разом із нею на прощу до сусідніх монастирів Лебединського і Мотронинського, — останній примітний тим, що на його цвинтарі поховано було чимало козаків-коліїв. Шевченко читав написи на могилах на прохання неписьменних, біля цих могил збиралися селяни-богомольці, вони доповнювали написи споминами про коліїв. Ці оповідання слухав малий Тарас з такою увагою, що вони запам’яталися йому на все життя.
Однак, пишучи поему, Шевченко користувався не тільки переказами, вивчав він і спеціальну літературу. Для «Інтродукції» використав статтю І. Шульгіна «Барская конфедерация», вміщену в V томі «Знциклопедического лексикона», виданого А. Плюшаром у 1836 році в Петербурзі, 2-й том книги Ю. Бандтке «Історія польського королівства», примітки до повісті М. Чайковського «Вернигора» та знамениту «Історію Русів». Поет брав із названих джерел історичні факти і, коли можна було, переплавляв їх у поетичні образи. Висновки робив сам, не покладаючись на чужий авторитет. Таким чином, історичне тло поеми, як відзначають фахівці, змальовано цілком правильно (145, 206).

«ВЕСЕЛЕ СОНЕЧКО СХОВАЛОСЬ»

Сидячи в тюрмі III Відділу 19 травня 1847 року, Т. Шевченко побачив у вікні матір М. Костомарова, що йшла відвідати свого сина-одинака. Постать і обличчя Тетяни Петрівни серед тюремних мурів були такі особливі, що це викликало з серця поета один із найтепліших його віршів «Веселе сонечко сховалось» із присвятою М. Костомарову (98).

ДОЛЯ ПОЕМИ «ЄРЕТИК» («ІВАН ГУС»)

Повернувшись із заслання, Т. Шевченко почав збирати свої розсіяні по знайомих рукописи. Особливо ретельно розшукував він поему «Єретик».
Якось завітав до нього його приятель Г. Ґалаґан, який привіз поетові половину загубленої поеми. Велика була Шевченкова радість, але всієї поеми йому розшукати не вдалося. За життя поета було опубліковано з неї посвяту «Шафарикові» і невелику частину (в журналі «Основа» за 1861 р.). «Оповідають свідки, — писав опісля редактор «Основи» В. Білозерський, — що Шафарик, читаючи Шевченкову посвяту, плакав вдячними сльозами».
1873 року львівський журнал «Правда» друкує першу і другу частину поеми і просить читачів шукати решту.
Повний текст поеми знайдено аж 1906 року в архіві Департаменту поліції III Відділу серед паперів, що їх забрали в поета при арешті в 1847 році. Кінець надрукував журнал «Былое» (1906. — № 6), а повний текст з’явився друком у «Кобзарі», що його видав В. Доманицький у 1907 році.
З Шафариком Шевченко особисто не був знайомий. Знав його й, певно, оповідав про нього поетові О.Бодянський, який, до речі, перекладав твори Шафарика на російську мову. Джерелом, за яким писав Т. Шевченко свого «Івана Гуса», була стаття С. Плазунова, учня О. Бодянського: «Іоанн Гусс и его последователи» («Отечественньїе записки», 1845, ч. 10, і окремою від биткою) (19).

ЧЕРЕЗ ДВАНАДЦЯТЬ РОКІВ ПІСЛЯ СМЕРТІ

Нещаслива доля випала романові «Люборацькі» А. Свидницького — одному з кращих творів української літератури середини XIX ст. Роман було написано для журналу «Основа», але його занепад не дав творові вийти в світ. Заборони української культури, що їх видавав у 1863 і 1876 роках царський уряд, не сприяли розвиткові української літератури, і твір зміг побачити світ тільки 1886 року в часописі «Зоря», та й то значно підкорочений. Сталося це через 12 років після смерті автора. Окремо видано роман у так званій «Русько-українській бібліотеці» у Львові в 1887 році накладом Є. Олесницького. Відтоді й почалася його популярність, бо твір пройшов випробування часом (158).

ФЕДЬКОВИЧ НІМЕЦЬКОЮ МОВОЮ

Відомо, що Федькович писав перші вірші німецькою мовою. Його друзі, зокрема А. Кобилянський, схилили поета перейти на рідну мову, що він і вчинив, хоч тодішня німецька критика досить тепло привітала німецькі поезії поета. Все ж зрідка продовжував Федькович писати по-німецькому або ж сам перекладав на цю мову твори українські. Заохочували поета до того директор Чернівецької гімназії Нейман і вчитель Вольф, який став директором гімназії після Неймана. Останній умовив поета, щоб той передав йому німецькі твори і видав їх зі своєю передмовою під назвою «Аm Tscheremusch gedichte eines Uculen» (77).

ЩАСЛИВІ ВИПАДКИ

У 1864 році Яків Щоголев написав ряд віршів через такий випадок. Якось, гостюючи в знайомих, поет попросив господиню щось заспівати. Вона проспівала новий модний твір, покладений на музику композитором А. Єдлічкою. Як же здивувався і був приємно вражений Я. Щоголев, коли впізнав у пісні слова свого власного вірша «Гречкосій» («Гей у мене був коняка»). Тоді ж таки поет написав чотири вірші і попросив, щоб передали їх композиторові Єдлічці, після чого знову замовк на 12 років.
Другий випадок був такий. Написавши 1876 року кілька віршів для збірника, що його готував у Києві О. Кониський, поет відкрився зі своїм талантом власним дітям — синові й дочці. Вони любили поезію й почали просити, щоб батько й далі писав для них. Тому 1877 рік став для поета особливо плідним, і він написав близько 30 творів, а серед них справдешні перлини. Однак наступні роки випали по-особливому важкі: 1878 і 1880 років померли його натхненники — діти. Приголомшений цим, поет знову чотири роки нічого не писав (83).

«ВОРСКЛО»

Свою першу збірку назвав Я. Щоголев «Ворскло»: сам поет народився в місті Охтирці, і його дитячі роки пройшли саме біля цієї річки. Назвавши отак збірку, поет віддав данину вдячності й любові поетичній річці; вона «напоїла й вигодувала моє дитинство, підліткові літа та юність і надихнула в мене перші поетичні мрії». Треба сказати, що поет ще молодим любив сідати на горі біля церкви і дивитися на чудову долину з рікою, що відкривалася звідти (79).

СКІЛЬКИ ВІН НАПИСАВ?

Данило Мордовець був одним із найплодовитіших письменників XIX ст. Повне зібрання його творів, видане в 1901-1915 роках, вийшло трьома серіями і начислювало 60 томів. Тільки мала частина тієї велетенської спадщини написана українською мовою, в основному писав Д. Мордовець мовою російською. Однак значна частина російськомовних творів Д. Мордовця присвячена українській тематиці, особливо історичній («Гайдамаччина», «Самозванці і низова вольниця», «Сагайдачний», «Цар і гетьман», «Архімандрит-гетьман», «Тиміш», «Булава та бунчук» тощо). Твори Д. Мордовця були у свій час надзвичайно популярні в Росії. Зі звітів громадських бібліотек видно, що в XIX ст., з огляду на попит читачів, його твори стояли на п’ятому місці. Пізніше інтерес до творчості Мордовця почав зменшуватися (119).

НАВІТЬ РІДНИЙ БАТЬКО НЕ ЗНАВ

Почавши писати свої повісті в той час, як було заборонено українську літературу, І. Нечуй-Левицький нікому про це не говорив, навіть товаришам, що жили з ним на одній квартирі. Не знав про це й батько письменника, та й згодом так і не дізнався, хоч перші повісті письменника було надруковано в «Правді» ще за батькового життя (149).

ХТО ВОНА, ГАНЯ?

Прототипом Гані зі знаменитої повісті І. Нечуя-Левицького «Причепа» була Марія Морочковська, сестра дядини письменника. В родині дядька, материного брата Евтропа Трезвинського, котрий був учителем у Богуславі, жив Іван два роки семилітком і восьмилітком. У дядька він учився разом із згаданою М. Морочковською. Бувало, під вечір дядько Евтроп із другим дядьком Доротеєм співали українських пісень і великого жалю додавали Іванові, який увесь вечір плакав, зворушений тим співом, сумуючи за рідним домом і матір’ю. Не диво, що враження від перебування в тій родині залишилися в письменника на все життя (158).

ГАЛЯ-ГАННУСЯ

Образ Галі-Ганнусі з раннього оповідання Панаса Мирного «Ганнуся» винесено автором із Прилук. Імовірно, що це була сусідська наймичка, яка привабила своєю красою та вдачею молодого панича-канцеляриста. Цей образ настільки увійшов у пам’ять Панаса Мирного, що він знову повертається до нього вже в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (Польова царівна, пізніше дружина Чіпки) — воістину незабутні враження юності! (257).

ДНІ І НОЧІ ПРОСИДЖУВАВ

Панас Мирний писав здебільшого «запоєм». Ось опис його стану під час писання: «Дні і ночі я просиджував за столиком у своїй хаті з пером у руках і, не розгинаючи спини, робив. Такі часи іноді надходять на мене, наче лихорадка нападає, і я роблю, роблю, день і ніч сиджу, думаю, куди йду; ляжу спать — перебираю, що до чого... Тоді для мене увесь мир пустиня і життя моє тільки в моїй хаті. Думки, як ті голуби, літають по хаті і весело співають мені, і любо мені роздобарювати з ними... І я роблю!» (257).

ДОЛЯ РОМАНУ «ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ?»

Як відомо, знаменитий роман Панаса Мирного та Івана Білика було завершено в 1875 році. 24 жовтня того ж року його було передано в цензуру до рук київського окремого цензора Пузиревського, який більш-менш толерантно поставився до твору, діставши хабаря. Твір пройшов цензуру в десятиденний строк, але цензор забув скріпити рукописа підписом по сторінках. В. Лесевич та М. Лисенко (композитор) домовились у Петербурзі з друкарнею Стасюлевича про видання книжки, але з друкуванням вийшла затримка через те, що сторінки не було скріплено цензорським підписом. Друк, таким чином, було перенесено на середину травня 1876 року, але саме цього місяця видали царський указ про заборону української культури. Твір так і не зміг вийти і з’явився на Східній Україні майже через ЗО років. Роман уперше було видано в 1880 році (як і повість П. Мирного «Лихі люде» — 1877 р.)М. Драгомановим у Женеві — ці книжки могли потрапити до читача тільки нелегально, та й за саме зберігання переслідували (257).

КНИЖКА, ЯКА ДОВГІ РОКИ ПИСАЛАСЯ

Роман Панаса Мирного «Повія», доки дійшов до читача, довгі роки писався, а ще довше відлежувавсь у автора, чекаючи принагідної хвилі для друку. Почав його писати письменник щонайпізніше 1878 року, коли було створено першу редакцію твору. 1880 року Панас Мирний знову береться до роману, почавши нову його редакцію, пише його і в 1881 році. Коли ж письменник працював над четвертою частиною роману, до нього звернувся М. Старицький і попросив першу частину твору для місячника, який збирався видавати. П. Мирний дав М. Старицькому першу частину роману, а тоді й другу, які були опубліковані в альманасі «Рада» (ч. І, 1883 р., ч. II, 1884 р.), бо запланованого місячника дозволено не було. Закінчив «Повію» Панас Мирний 1882 року, хоч обробляв її і в наступні роки. Так, третю частину роману він опрацював і переписав 1898 року. Після того твір лежав у автора: третю частину було опубліковано аж 1919 року в «Літературно-науковому вістнику», а повністю книжка вийшла тільки 1928 року (257).

ЗОВСІМ ТАК, ЯК У ЖИТТІ

Буваючи на судових слідствах як медик і їздячи по селах з лікарською практикою, Г. Бораковський мав змогу добре приглянутися до народного життя. Автор дотримувався не тільки правдивих подій, що їх виводив у своїх п’єсах, але й записував точно мову своїх героїв і користувався для цього судовими і слідчими актами. Створюючи свою найвідомішу драму «Маруся Чурай», Бораковський записав оповідання про поетесу від якогось старого діда з полтавських козаків, познайомився з писанням на цю тему князя О. Шаховського і достатньо вивчив епоху, в яку жила легендарна поетеса. Твори Г. Бораковського (видав він їх 1888 р. у Львові в 2 томах) здобули прихильну оцінку І. Франка, який назвав автора «справжнім драматичним талантом» (156).

ДВА «ЛИСИ МИКИТИ»

Знаменита поема Й. В. Ґете «Рейнеке лис» знайшла своєрідний відгук в українській літературі. Перший звернув на неї увагу Панас Мирний, переклавши першу пісню в 1869— 1870 роках, а вже 1886 року почав її переспівувати І. Манжура. Робота виявилася нелегка, тим більше, що поет вирішив дати українському читачеві не переклад, а переробку. Було виготовлено 6 пісень поеми, але цензура не дозволила видання, бо указом 1876 року українські переклади було в Росії заборонено.
Незалежно від Манжури писав свого «Лиса Микиту» І. Франко (1890 р.). Він узяв за канву поеми, подібно до Ґете, старонімецьку прозову переробку поеми Віллема, але подав її у власній інтерпретації: що йому не підходило, Франко випускав, пропущені місця заміняв старофранцузькими переказами та українськими народними оповіданнями, створивши в такий спосіб цілком оригінальний твір, що не вдалося І. Манжурі. Переробку І. Манжури вперше було надруковано у виданні творів поета 1961 року (146).

ЧИ ВАРТО ПРО ЦЕ ПИСАТИ?

До виступу в літературі І. Франка в Галичині найбільше зображали салонне, здебільшого попівське життя, вважаючи, що література — це тільки засіб для уморальнен-ня народу; критика ставила вимогу, щоб на сторінках творів зустрічалися ходульні тици людей вищих, взірцевих, таких, якими повинні бути всі, і не допускати нічого грубого, простого й вульгарного. Через це реалістичну прозу І. Франка було зустрінуто з повним нерозумінням. «Про «Лисишину челядь», наприклад, казали, що твір поганий, бо заповідається як ідилія, а от кінець не ідилічний. Знаменитого «Муляра» редактор «Зорі» визнав не вартим друку, бо, мовляв, він такого факту не бачив, а муляри, на його думку, найгірші п’яниці. Редактори робили при друкуванні самовільні викреслення, щоб не ображати громадської опінії, або змушували змінювати «погані» закінчення на благополучні, іноді не погодивши правок з автором (244).

ЯК ВИ СМІЄТЕ?

У 1877 році Іван Франко розпочав серію оповідань «Борислав. Картини з життя підгірського народа», друкуючи її у журналі «Друг». В одному із оповідань було згадано без особливої похвали бориславського священика. Якийсь знайомий тодішнього бориславського пастора відразу прислав І. Франкові протест: «Як ви смієте накидатися на такого чесного і заслуженого патріота і видумувати на нього небилиці!» Читаюча публіка в Галичині була ще така наївна, що легко ототожнювала художній твір із газетним дописом (244).

ДО ДЖЕРЕЛ ПОЕЗІЇ «КАМЕНЯРІ»

Відомо, що вірш «Каменярі» І. Франко написав під враженням роботи львівських мостильників бруку. Однак основою фабули поезії стало оповідання з давньої української літератури про подорожнього, який, мандруючи на північ, дійшов до високих і недоступних гір. Зупинившись, він почув за горою дивний стук, крик і гомін, начебто багато тисяч рук ненастанно товкли й били скелю. Пройшовши попід височезною гірською стіною, він вийшов на супротилежну гору і зазирнув звідти за стіну. Побачив він тут людей незвичайного вигляду, страшних і диких. Сотні їх Довбали скелю, інші відпочивали; побачивши подорожнього, почали махати йому руками і різними знаками просити, щоб передав їм залізного знаряддя, обіцяючи за нього золото і дороге каміння. Але подорожній згадав, що це, мабуть, безбожні Ґоги і Маґоги, яких загнав Александр Македонський за неперехідні гори і зачинив їх там на довгі віки. Коли ж вони проб’ють гору і підуть на інші краї, то покорять усю землю, і настане тоді кінець світу. І подорожній (так закінчується легенда) з великим страхом у серці утік від зловіщої гори і повернув назад до свого краю (244).

«ЖАНДАРМ»

Драма І. Франка «Украдене щастя» про-здовж усієї своєї сценічної історії справляла на публіку велике враження і збирала багато глядачів. Однак на конкурсі галицького виділу краєвого п’єса Франка дістала тільки третю премію. Спершу звалася вона «Жандарм», бо жандарм один із головних персонажів п’єси, але саме це й примусило консервативну конкурсну комісію поставитися до п’єси І. Франка із засторогою. Більшість членів комісії вирішили, що не годиться виставляти на позорище таку поважну особу, як жандарм, через це автор мусив, щоб побачити п’єсу на сцені, змінити ряд колізій: функції жандарма виконувала вже особа, не зв’язана з акцією драми, а героєм став якийсь посланець. Тільки значно пізніше було надруковано її без змін, так, як написав автор у першій редакції. В основу драми лягли колізії народної пісні «Про жандарма», що її записала наприкінці 70-х років XIX ст. в селі Лолині О. Рошкевич (130).

«ВІЧНИЙ РЕВОЛЮЦІОНЕР»

Іван Франко добре знав польську літературу. Ще гімназистом читав багато польських поетів, найбільше ж захоплювався Ю. Словацьким. Цікаво, що літературознавці встановили: знаменитий вірш І. Франка «Вічний революцьонер» має схожість із віршем Словацького «Відповідь на псалми майбутнього С. Правдзєцькому». Є в тому вірші і термін «вічний революціонер». Однак, хоч Франко і використав деякі мотиви твору Ю. Словацького, його вірш за композицією і думкою цілком оригінальний (115).

«ЗІВ’ЯЛЕ ЛИСТЯ»

У 1891 році в часописі «Зоря» почали з’являтися невеликі чудові вірші під спільною назвою «Зів’яле листя». Ішли вони в одному, другому і в третьому номері, і ніде не було підписано імені автора. Це викликало в тодішньої суспільності зацікавлення, заговорили про з’явлення нового, надзвичайно талановитого поета. Читали вірші з найвищим захопленням і нетерпляче очікували нового числа «Зорі» і нових віршів. Тільки з кінцем року, коли було розіслано передплатникам зведений річний зміст журналу, читачі прочитали ім’я автора тих віршів — був то, звісно, Іван Франко. В 1896 році у Львові з’явилася книжка «Зів’яле листя. Лірична драма І. Франка». До цієї збірки додано дивну передмову, в якій оповідалося, що герой тих віршів помер, залишивши після себе щоденник —зім’ятий та поплямлений зшиток, писаний прихватцем ночами. Франко неохоче взявся його читати і довго мучився, доки дочитав. Були це переважно ліричні оклики, зітхання, прокляття та самобичування, юнак закохався у якусь панночку і дістав від неї гарбуза, а потім мучився своєю любов’ю довгі літа, поки кохана не вийшла заміж. Тоді він покінчив життя самогубством. «Серед тієї полови, — пише І. Франко, — попадалися мені місця, повні сили й виразу безпосереднього чуття, місця такі, в котрих мій покійний приятель, хоч загалом несильний у прозі, видобув із своєї душі правдиво поетичні тони». Це захопило Франка, і він спробував передати емоції закоханого віршованою мовою.
У такий спосіб І. Франко хотів заховати своє інтимне «я» від нескромної цікавості публіки. І тільки в передмові до другого видання «Зів’ялого листя», вже 1910 року, на схилі життя, поет зізнався, що «прозова передмова до першого видання не більше як літературна фікція». Справжньою причиною написання «Зів’ялого листя» було нещасливе кохання до Целіни Журовської, яке поет пережив у 1887 році. Дівчина стала причиною поетової туги і надихнула його на знаменитий цикл «Зів’яле листя», дала привід написати повість «Лелюм Полелюм», оповідання «Маніпулянтка» і повість «Перехресні стежки». Таким чином, джерелом натхнення стає інколи і нещасливе кохання (234, 118).

РОБОЧИЙ ДЕНЬ І. ФРАНКА

Як відомо, Іван Франко був одним із перших професійних письменників, які заробляли собі на хліб пером, через що особливе значення мав для письменника розпорядок робочого дня. Лягав він пізно, а вставав найпізніше о 9-й ранку.
Виходив на прогулянку, після чого брався до термінової роботи, за одним присідом невтомно міг працювати 5-6 годин. Близько 10-11 години Франко робив мандрівку від своєї хати до вул. Чарнецького, на якій містилася редакція «Літературно-наукового вістника», «Записок наукового товариства ім. Шевченка» та «Українсько-руської видавничої Спілки». Там він здебільшого проводив цілий день, редагуючи і коригуючи рукописи, беручи участь у засіданнях. Часто заходив по дорозі в бібліотеку «Осолінеум» або Народного дому. Близько 2-ї години Франко повертався додому на обід. Післяобіднього відпочинку І. Франко не визнавав. Писав він здебільшого до 4-ї, 5-ї години, тоді знову повторював свій шлях або йшов чи по вулиці Баторія, чи по Академічній (тепер проспект Шевченка). На вулиці Баторія були букіністичні книгарні, де І. Франко любив затримуватися. Коли мав вільну хвилину, відвідував кав’ярні, спершу Шнайдера, тоді «Монополь» (на площі Міцкевича). Тут перечитував газети і журнали, виписував факти, іноді починав статтю, пив каву, бесідував із знайомими. Можна було прийти в певний час і застати в кав’ярні письменника — його столик був у близькому сусідстві із шафкою на газети. Надвечір Франко повертався додому. Нічною порою йому найкраще працювалося. Повертаючись додому, І. Франко в останній крамниці на вулиці, що вела додому, купував буханець хліба, а вечірня праця його тяглася до 1—2-ї години ночі (181, 249).

ЯК ВІН ПИСАВ ВІРШІ

І. Франко ніколи не сідав до писання із пером у руці. Коли думка визрівала, він, ідучи вулицею чи ходячи по кімнаті, висвистував собі наперед всілякі строфічні мелодії, щоб знайти відповідну форму. Знайшовши, вкладав у неї слова, мугикаючи так довго, поки не одержував цілої строфи і поки не починала вона, як сказав сам поет, співати. Відтак добирав кращих рим. Коли з цим кінчав, брав папір і списував готове, строфу за строфою. За тиждень чи два повертався до списаного і аж тоді правив твір. Часто творив під впливом народних мелодій (57).

ДВА АВТОРИ

У 1836 році Яків Кухаренко написав оперету в З діях «Чорноморський побит на Кубані». П’єса зображала події того часу, коли рештки запорожців оселилися після зруйнування Січі в прикубанських степах. Твір дуже подобався самому Т. Шевченку, він навіть віддав його власноручно до цензури, щиро бажаючи п’єсу видати. Але надруковано її було тільки в «Основі» у 1861 році. У 80-х роках XIX ст. звернув на неї увагу М. Старицький, переробивши і видавши в Києві 1885 року під назвою «Чорноморці. Оперета в 3 картинах. Музика М. Лисенка. По Кухаренку скомпонував М. Старицький». «Компонування» Старицького полягало в тому, що він приладив п’єсу до сценічних вимог. Відтоді п’єсу не раз виставляли, і вона неодмінно подобалася глядачам (155).

НЕ ПЕРЕКЛАД, А САМОСТІЙНИЙ ТВІР

П’єсу «Світова річ» написала Олена Пчілка в цікавий спосіб. М. Старицький, ставши разом із М. Кропивницьким на чолі української трупи і дбаючи про поширення репертуару, замовив письменниці перекласти на українську мову комедію Островського «Бедная невеста». Взявшись за працю, письменниця вирішила змінити деякі колізії, а в процесі роботи вийшло так, що з-під її пера з’явилася зовсім оригінальна п’єса, яка тільки здалеку нагадувала взірець. Твір було дозволено цензурою у 1884 році, і трупа Старицького грала її в усіх містах, де побувала (173).

ЯК ПИСАВ І. КАРПЕНКО-КАРИЙ

Сюжет твору драматург виношував у собі, лише тоді сідав писати, коли в голові складалось усе до дрібниць. Відтак писав «запоєм», не одриваючись, частіше ночами — тоді не бачив довкола себе нічого.
Раз у Новочеркеську за писанням він мало не спалив хату, кидаючи позад себе недокурки, що потрапили на купу стружок і підпалили їх — письменник помітив це тільки тоді, коли вже в хаті аж темно стало від диму. Вимагав для творчості абсолютної тиші, через це основні твори створив на хуторі, а не під час гастрольних роз’їздів. Свої п’єси обробляв пильно, іноді складав етюди для подальшої роботи і по кілька разів переписував готову працю, щоразу виправляючи. Часом повертався до старих задумів, даючи нові редакції того, що не задовольняло його як автора. Обстоював до дрібниць те, що створив, але до себе ставив виключно високі вимоги. Був постійно незадоволений зі своїх творів і мав той-таки комплекс, що й Лев Толстой, — суперечність між задумом та виконанням.
Цілу низку п’єс написав з оповідей батька або з родинних переказів: «Батькова казка», «Підпанки», «Чумаки», «Мартин Боруля». «Розумний та дурень», «Наймичка», «Сто тисяч», «Безталанна» написані на основі розповідей, вражень сільських і власного спостереження життя. Це стосується і «Бурлаки», «Хазяїна», «Суєти», «Житейського моря», «Понад Дніпром». Джерелом деяких історичних драм були пісні. Так, на основі сюжетів пісень написано «Бондарівну», «Саву Чалого», а «Паливоду XVIII ст.» побудовано на основі історичних анекдотів про Потоцького. В основу п’єси «Ґандзя» ліг історичний документ, опублікований Костомаровим у томі VIII його творів (СПб., 1905. — С. 236) — (69).

ДО ДЖЕРЕЛ ТРАГЕДІЇ «САВА ЧАЛИЙ»

Тема Сави Чалого мала немалу популярність у літературі. Про цього козацького зрадника народ склав пісню, написав драму М. Костомаров. Популярним був образ Сави Чалого і в польській літературі, про нього писав Бельовський, А. Пенькевич, В. Зелинський, повістяр Ф. Равіта, А. Ролле та ін. Цікаво, що Сава Чалий і справді існував. Був це міщанин із Комаргорода Ямпільського повіту на Поділлі, в рідному містечку він почав служити сотником надвірної міліції. За Верланового повстання 1734 року він пристав до гайдамаків і брав участь у нищенні шляхти. Зрада, що справила таке велике враження на сучасників, сталась у 1736 році, коли рейментар Малиновський оголосив амністію тим гайдамакам, хто добровільно повернеться на польську службу. Відтоді С. Чалий і справді починає завзято переслідувати колишніх своїх друзів-гайдамаків: убивав, грабував, відбирав здобич. У 1740 році зруйнував козацьке осіддя на Бузі і спалив церкву — це все згадується і в пісні. Вбив його і справді Гнат Голий, запорожець. За цей учинок київський генерал-губернатор посадив Голого під арешт у Січі, але запорожці, всупереч наказу, звільнили його. Жінка С. Чалого врятувалась із малим сином, і цей син пізніше став польським шляхтичем, героєм Барської конфедерації під іменем Сави Цалинського, а відтак улюбленим героєм польських письменників М. Чайковського та Ю. Словацького.
Цікаво, що в драмі Карпенка-Карого виступає герой Кравчина. Це прізвище постало через непорозуміння: було утворено від неправильного тлумачення виразу пісні «Гнатко з кравчиною». Кравчина — стара назва військового загону, і це місце в пісні мало б тлумачитися: «Гнатко із загоном» (177).

«МАРТИН БОРУЛЯ»

Основні колізії знаменитої п’єси І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля» взято з батькових розповідей. Судову справу про повернення родові Тобілевичів дворянства вів довгі роки саме батько драматурга, що завдало йому немало неспокою, гризот та грошових витрат. І все, здається, мало вирішитися, ко.ци ж раптом хтось із писарів довідався, що в давніх паперах позивач писався Тобілевич, а в нових Тобелевич — батькові в дворянстві відмовили. Він мало не заслаб із горя. Зібрав докупи всі права, герб, грамоту, зав’язав наглухо мотузком і заховав на спід скрині, щоб на них і не дивитися. А в домі ніхто і словом не мав натякнути про те, щоб не тривожити батька. Коли ж через багато років Іван Карпович прочитав батькові свою комедію «Мартин Боруля», то старий слухав-слухав, а тоді з німим докором погрозив синові пальцем: в очах у нього були сльози (219).

ДЖЕРЕЛО НАТХНЕННЯ — ЖИТТЯ

Друкуючи водевіль «За сиротою і Бог з калитою», Марко Кропивницький додав до нього допис: «Взято із дійсної події в одному із сіл». «Кожен виконавець бачить мало не щодня моїх героїв, — писав драматург М. Комарову, — по базарах, по шляхах, по вулицях і скрізь». Обстоював він документальність фабули, змалювання навіть окремих епізодів, наприклад, епізод, коли п’яненький солдат віддає честь перед фотографією, теж був «побачений». Тому письменник і справді подав у своїх 44 п’єсах сучасні собі побутові малюнки, типові для південного Правобережжя, герої його виступають не в святковій одежі, а в буденній латаній свитині (184).

ПИСАННЯ ПРИХВАТЦЕМ

М. Кропивницький писав у будь-яких умовах. Іноді, сидячи в колі близьких людей і потішаючи їх жартом, Марко Лукич раптом швидко кидав усіх і відходив до своєї кімнати, перервавши розмову в найцікавішому місці. Проходила година, друга — нема його. Гості починали розходитися.
— Постривайте, я зараз! — гукав він. Минав ще якийсь час, і він з’являвся із зошитом в руці.
— Сідайте, я вам прочитаю, що я надряпав.
Певна річ, всі згодні послухати, і він починав читати декілька яв із нової п’єси. Іноді одночасно творив по кілька п’єс, так було написано «Зайдиголову», «Дві сім’ї» і «Пісні в лицях» (216).

«МАЛЬОВАНИЙ СТОВП»

Відома байка Л. Глібова «Мальований стовп» має свою цікаву історію. Написано її було 1893 року, а надруковано в 1894 році. Цю байку свого часу присвятив Л. Глібов П. Куліїневі, маючи його за отого «мальованого стовпа». На той час П. Куліш — центральна постать українського письменства 60-70-х років — порвав усякий зв’язок з українським громадянством і жив одинаком на хуторі. Це і надихнуло Глібова написати байку. Поет переслав байку в Галичину через О. Кониського, і чи О. Кониський відрадив, чи редакція «Правди» зняла, але в першодруку байки присвяти П. Кулішеві вже не було (225).

ТРИ ЗБІРКИ

За життя П. Грабовський видав тільки три збірки поезій: «Пролісок», вийшла 1894 року у Львові накладом А. Паньківського, «З півночі», вийшла також у Львові (1896 р.), і «Кобза», яку видав Б. Грінченко в Чернігові (1898 р.). Листування з І. Франком і співпраця в українських журналах «Правда», «Зоря», «Народ», «Дзвінок», «Житє і слово» було справжньою втіхою для засланця, зміцнювало і скріплювало його дух. Багато поет перекладав. Не знаючи мов, П. Грабовський користувався для перекладів допомогою товаришів засланців, серед яких були люди глибокоосвічені. Вони готували поетові підрядники і консультували його (49).

ВІРШІ НА СМЕРТЬ Л. ГЛІБОВА

Лише трохи прожив В. Самійленко в Чернігові, коли помер там патріарх української літератури Леонід Глібов. Самійленко пообіцяв, що напише й прочитає вірші на смерть поета. Флегматичної вдачі Самійленка тоді ще не знали і не вживали заходів, щоб одержати ті вірші заздалегідь. Призначеного дня і години почалась у церкві відправа, а Самійленка з віршами нема.
Розпорядник похорону І. Шраг почав турбуватися, згадуючи анекдотичні оповідання про Сивенького, що в Києві, коли хотіли, щоб поет написав вірші, замикали в хаті і не випускали, поки той не напише. Розпорядник найняв візника і покотив до Самійленка. Вбіг до нього, а той лежить на ліжкові.
— Володимире Івановичу, чого ж ви лежите? Зараз Глібова винесуть із церкви. Вставайте та швидше їдьмо. Вірші ви написали?
— Вірші? Оттуди! Я й забув за їх!
— Володимире Івановичу!
— Не турбуйтеся, — каже Самійленко, — вірші зараз будуть.
Устав з ліжка, сів за стіл, поміркував кілька хвилин і почав писати.
Розгніваний І. Шраг нервово ходив по хаті: «Ото, мабуть, вірші будуть!»
За кілька хвилин поет читав вірші. Шраг слухав і дивувався, що вірші вийшли такі гарні. Схопив папірця, потрусив поету руку, аж той зойкнув, і, не вимагаючи від поета, щоб сам ті вірші прочитав, бо той іще й не вмивався, взяв візника і наздогнав похорон, що тим часом рушив від церкви (52).

«ЧОГО ТАК ПОБЛІДЛИ ТІ РОЖІ ЯСНІ»

Коли 16-літній А. Кримський вчивсь у колегії П. Ґалаґана, один з його товаришів показав йому переклади з Гейне, зроблені Лесею Українкою. Кримський поніс їх у колегію і почав читати товаришам. Вони так захопилися перекладами, що почали їх переписувати, а один колегіат-музикант придумав музику, і хлопці відтоді почали співати в своєму гурті пісню «Чого так поблідли ті рожі ясні» (111).

ОДЕРЖИМА

Живучи в Ялті, Леся Українка познайомилася з одним із пропагандистів марксизму в Києві, Мінську і Закавказзі С. Мержинським, який вже тоді був серйозно хворий на сухоти. Пізніше Мержинський побував у Гадячі (1898 р.), відвідав поетесу. Мержинський подобався Лесі Українці, і вони стали добрими друзями. В 1901 році Мержинському значно погіршало, і Леся Українка поїхала до нього в Мінськ, де доглядала друга до самої смерті. Тут, біля ліжка вмираючого товариша, написала вона «Одержиму» (227).

ПЕРШ НІЖ ПИСАТИ

Готуючись писати «У катакомбах» та «Адвоката Мартіана», Леся Українка звернулася з проханням до А. Кримського порадити відповідну літературу, щоб краще пізнати той час.
Учений надіслав поетесі спеціальну дисертацію Гідулякова «Развитие власти митрополитов в первьіе три века христианства». Леся Українка ґрунтовно простудіювала монографію і написала Кримському: «Це мене не задовольняє. Мені потрібні оригінальні документи». Треба сказати, що поетеса добре знала класичні мови: латинську, давньогрецьку. Кримський послав їй величезну дисертацію Олара «Переслідування християн Римською імперією» французькою мовою. Поетеса читала книжку кілька місяців і замовила ще ряд книжок. Кримський дав їй цілу бібліотеку. Вона все перестудіювала і тільки тоді змогла сісти писати (111).

ПРИКРА ПОМИЛКА

Перш ніж писати поему «Одне слово», Леся Українка за звичаєм звернулася до А. Кримського з проханням проглянути, чи є в якутській мові слово «воля». Кримський через неуважність не запримітив того листа і не відповів. Незабаром з’явилась у друці поема «Одне слово», сіль якої була в тому, що в якутській мові нема слова «воля». Кримський прочитав цю поему і, не пам’ятаючи, що поетеса таки до нього зверталася за консультацією, написав статтю «Ложка дьогтю в бочці меду», де вказав, що в якутській мові є аж три синоніми до слова «воля». Леся Українка критику сприйняла спокійно, але за свою помилку дуже шкодувала (111).

ПИСАНО ВСЬОГО ЗА ТИЖДЕНЬ

Леся Українка написала «Лісову пісню» влітку 1911 року в Кутаїсі за чотири дні (кінець роботи 25 липня). Три дні опісля поетеса опрацьовувала твір, а потім відіслала його матері — Олені Пчілці. Враження, яке справила «Лісова пісня» на матір, було величезне. Незабаром твір було надруковано в «Літературно-науковому вістнику» (1912. — №3).
Цікава історія написання цього твору. В той час, коли поетесу навідало натхнення до «Лісової пісні», її чоловік, фольклорист та музикознавець Климентій Квітка, активно списував із голосу Лесі Українки волинські пісні (їх видано було 1917—1918 рр.). Співання знайомих з дитинства мелодій і навколишня природа, що нагадувала поетесі її рідну Волинь, з’явили в її уяві волинські ліси і викликали тугу за рідними місцями. Згадала вона про мавку, про яку розповідала дівчинці мати, про те, як ішли вони якимсь лісом. Потім у Колодяжному майбутня поетеса бігала в місячну ніч самотою в ліс і там чекала, щоб їй привиділася мавка. Вона мріялася дівчинці і коли вони ночували в дядька Лева Скулинського — прообразу знаменитого потім дядька Лева. Все це разом штовхнуло Лесю Українку до роботи, і з-під її пера плином вилився один із найчарівніших її архітворів (133).

ОДНОЧАСНО З «ЛІСОВОЮ ПІСНЕЮ»

«Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського виникли, можна сказати, під впливом В. Гнатюка, який спонукав письменника написати щось про Гуцульщину. М. Коцюбинський і справді почав готуватися до такої роботи, багато читав про Гуцульщину, збирав усілякий матеріал. Писано «Тіні забутих предків» від 20 серпня по 3 жовтня 1911 року. Видрукувано повість було в «Літературно-науковому вістнику» (1912. — №№ 1-2).
Цікаво, що написання повісті майже збігається з написанням «Лісової пісні» Лесі Українки. Обидва письменники беруть однаковий фольклорно-фантастичний матеріал і ставлять одночасно ту ж таки проблему: загибель поетичної душі під впливом буденщини (133).

ТРИЧІ ВІДКИНУТА

Цікава історія «Людини» Ольги Кобилянської. її написала письменниця спершу німецькою мовою. О. Рошкевич переклала твір на українську мову, звався він «Вона вийшла заміж». 1897 року авторка передала твір Н. Кобринській для жіночого альманаху «Перший вінок». І. Франко, як співредактор альманаху, відкинув новелу. В другій німецькій редакції твір відкинув один із віденських журналів, третю редакцію відкинула в 1888 році «Правда» і тільки 1894 року журнал «Зоря» надрукував твір під назвою «Людина» (90).

«МЕЛАНХОЛІЙНИЙ ВАЛЬС»

Оповідання О. Кобилянської «Valse melancholique» зробилося дуже популярне ще в 90-х роках XIX ст. Цікаво, що три героїні оповідання і справді існували: як подруги жили вони якийсь час у спільному помешканні, а одна з них готувалася стати піаністкою. Вона не стала нею тому, що не мала засобів до навчання.
«Музична тема» оповідання привабила свого часу композитора С. Людкевича, який ще в російському полоні у 1917 році почав компонувати музику до цієї химерної новели. Закінчив він її вже після війни (182).

ДИМКА. ПРОТОТИПИ «ЗЕМЛІ»

Майже рік у рік влітку О. Кобилянська з родиною виїжджала в село Димку (тепер Глибочицький район Чернівецької області). Перший українець цього села, який оселився тут, був товариш славетного отамана опришків Довбуша на ім’я Михайло. Він прийшов сюди з дружиною, збудував халупу біля потоку, маленький млин і жив як мірошник. Дід О. Кобилянської по матері Йосип Вернер придбав по сусідству шматок землі і викопав став. Село Димка стало рідним селом О. Кобилянської, майже проздовж усього життя вона була з ним зв’язана, як і з його жителями, тут черпала творче натхнення, чимало жило в селі прототипів її творів. Особливо дружили Коби-лянські з родиною Жижіянів (Федорчуків за повістю «Земля»). Восени 1894 року у цій родині сталася трагедія: Сава вбив свого брата Михайла. Батько письменниці доклав багато зусиль, щоб сім’я Жижіянів не втратила й другого сина. Глибоко переживала письменниця трагедію цієї родини. Пишучи ж «Землю» , вона не раз запрошувала до розмови Костянтина (в повісті Івоніку) і Саву. Довго бесідували при такій нагоді. Отак прототипи ставали начебто співавторами повісті.
Сава Жижіян після вкоєного злочину не міг затриматися на рідній землі. Він виїхав у Канаду ще перед Першою світовою війною і жив там. Сам Сава знав про книгу «Земля», але ніколи не зізнавався, що він один із її героїв. Працював у Канаді сезонним робітником. Незабаром захворів, а 1934 року помер. Син його повернувся на батьківщину. Жінка Савина Маріуца (прототип Рахіри) з Савою розійшлася і вийшла заміж удруге. Померла в 1949 році в селі Димці.
Востаннє була у Димці О. Кобилянська в 1935 році. Внаслідок другого паралічу вона втратила можливість ходити. Багато селян та селянок Димки відвідували Кобилянську в Чернівцях, при одному столі з нею їли і ночували в неї. Взагалі письменниця завжди цікавилася селянським життям. Живучи в Чернівцях, любила підходити до селян, які приїжджали сюди в ярмаркові дні, розпитувала про їхні справи, а деяких, більш говірких, запрошувала до себе під приводом, щоб вони, коли будуть знову в місті, приносили їй чи сир, чи сметану. Так зав’язувалася дружба між селянками й письменницею. Деякі з цих жінок ставали героїнями її творів, наприклад, жінки з села Раранче стали героїнями її «Вовчихи» (90).

«ЗА СИТУАЦІЯМИ»

Повість О. Кобилянської «За ситуаціями» було написано під враженням, яке справила на письменницю гра артистки Асти Нільзен, але справжнім прототипом героїні-піаністки Аглаї-Філіцістас була піаністка Віденської консерваторії Наталка Пігуляк. В образі батька героїні змальовано буковинського художника Ю. Пігуляка. О. Кобилянська довго жила в сусідстві з родиною художника, була там бажаним гостем і дружила з доньками художника. Піаністка Н. Пігуляк була дуже вродлива і мала розвинений інтелект. Однак після виходу в світ повісті «За ситуаціями» зазнала О. Кобилянська й прикрості, бо Наталчина мати, пізнавши в повісті свою дочку і стосунки в їхній родині, розгнівалася на письменницю (90).

ТВОРЧИЙ ПРОЦЕС У В. СТЕФАНИКА

Незважаючи на те, що писав Василь Стефаник небагато, сам процес писання був у нього ускладнений. Творив він у час особливого душевного неспокою, в меланхолійному настрої чи в стані важкої нудьги. Коли задум дозрівав, аж час було писати, до письменника не варто було й підходити. Перед тим як сідати за стіл, він заходив до крамниці і вимагав показати найкращі сорти паперу, замовляючи 500 аркушів. Такий запас паперу потрібен був Стефаникові для однієї новели. Сам вигляд скирти білих аркушів уводив його в урочистий настрій. Письменник признавався, що кожне слово мусить він бачити так, наче чує його з живих вуст. Поступово довкола окремих слів та зворотів починали з’являтися в письменника сцени й ситуації.
Писав величезними літерами. Написане не правив, а відкидав і писав наново. Надходила черга нового листка, чистого. Перо в його руках нагадувало долітце скульптора. Отож, щоб заповнити одну сторінку, Стефаник потребував не раз десяток чи й більше білих листків. Літературно обробленою сторінкою вважав таку, на якій не було ніяких плям. Коли ж новела народжувалася, вона спочивала на столі між книжками досить довго. Пізніше автор до неї повертався і перевіряв, чи живе слово із себе видобув (181).

ХТО ВОНИ, СТЕФАНИКОВІ ГЕРОЇ?

Багато оповідань Василя Стефаника вийнято із живої дійсності. Іван Дідух із «Кам’яного хреста» і справді дуже не хотів покидати свого кам’янистого ґрунту, але через дітей змушений був податися до Канади. Він ще довго жив у Канаді і листувавсь із Стефаником, пишучи, що довкола все йому чуже й ферма йому не мила.
Жив і Федір з «Палія», він таки по-справжньому підпалив Курочку, як сам признався Стефаникові. Але Курочка побудувався знову, а Федір пішов селом жебрати.
Бесараби з однойменного оповідання — це Стефаникові родичі, багато з них кінчали життя самогубством. Мати письменникова не раз заходжувалася коло них, щоб не вішалися, але жодного не врятувала. За Стефаникової пам’яті закінчило так сумно їх чотири.
Справжні події описано в одному з найкращих оповідань В. Стефаника «Злодій». В житті, правда, розв’язка була інакша. Жінка Гьоргія таки врятувала злодія, а потім лежала хвора два місяці, так їй за те дісталося. Лікував її сам В. Стефаник — жінка ж попри свої болі була задоволена, що не дала вбити, а її чоловік пізніше був задоволений також.
Марія з однойменного оповідання жила близько від Стефаника. «Вона до смерті, ця Марія, — згадує письменник, — панувала над оточенням» (204).

НЕНАПИСАНА ПОВІСТЬ І ДРАМА

В. Стефаник, як відомо, прославився як майстер короткого оповідання. І все-таки він мріяв написати повість і драму. Живучи в Кракові, застав тут театр дирекції Павліковського і перші роки дирекції Катарбінського — це був час вершинних мистецьких досягнень краківського театру. В. Стефаник володів природженим хистом представляти драматичні сцени і мав нагоду бачити щонайкращі драматичні твори, відіграні такими великими акторами, як Камінський, Сольський, Семашкова, Мрозовська, Сосновський. І все-таки ні драми, ані повісті Стефаник не написав. За життя, правда, він дочекався інсценізації своїх творів, яка йшла під заголовком «Земля». Ставив її пересувний театр «Заграва» у 30-і роки нашого століття. Стефаник двічі їздив на виставу (в Коломию і Снятин), яка зворушила старого письменника (118, 204).

ОСОБЛИВА ОБСТАНОВКА

Творчий процес у М. Черемшини мав відбуватись в особливій обстановці. Буйний і швидкий, відзначався він скрупульозною акуратністю, в кабінеті його мало бути багато зелені, а на столі «ліричний безпорядок». Одягавсь у темне, а краватки любив вишневого кольору. Щодня після провітрювання обкад-жував кімнату живицею, що нагадувало йому запах гірського повітря. Любив письменник працювати одночасно над кількома речами. Почерк мав чіткий, майже каліграфічний (191).

ЛЕГЕНДА ПРО ОСТАННЄ ОПОВІДАННЯ Т. БОРДУЛЯКА

Дуже сильно вразило скромного Т. Бордуляка наприкінці його життя, що земляки хочуть відзначити його ювілей. Він вирішив до тієї дати зібрати все написане і ще раз переглянути. І чим більше працював письменник над рукописами, тим більше вони йому не подобалися. Душевний неспокій посів старого письменника. Йому стало неприємно й відправляти свою службу — був він священиком. Зрештою, зважився на рішучий крок. Заявив, що потребує підлікувати собі нерви. Скинув із себе попівську одежу і, одягнувши цивільне, подався на джерела в Моршин, хоч був цілком здоровий. Письменникові хотілося, однак, омолодитися й оновитися для нового творчого акту.
Там, де Т. Бордуляк обідав, навпроти нього завжди сідала дама, вже немолода, але приваблива. Письменник почав супроводжувати її на прогулянках. Ночами він, не спав: у голові крутилися різні образи та сюжети. Зустрічі з партнеркою, безсонні ночі зовсім змінили недавно анахоретичного і, здавалося, безнадійно старого священика. Він утікав на цілий день у ліс. Багатство природи зворушувало і захоплювало його. В такій обстановці й було написано останнє оповідання Т. Бордуляка. Основною думкою його стало те, що не треба намагатися йти супроти природи, силувати талант, вдаватися до штучних засобів, щоб підвищити себе в очах людей (182).

ДЯДЬКОВИЙ КУТОЧОК

У квітні 1916 року В. Винниченко приїхав до с. Перешори на Херсонщині в маєток видатного українського суспільного діяча та видавця газети «Рада» Євгена Чикаленка. Тут він прожив місяць. На зрізі провалля за садибою викопав сидіння і там цілими днями писав на великому листі картону, як на столі. А щоб розімнутися, щодня по годині викорчовував дикий вишняк у саду. Там було посаджено персики, і ця частина саду почала зватися «Дядьковим куточком», бо діти Є. Чикаленка називали В. Винниченка «дядьком» (257-А).

ТРОХИМ, ЯКИЙ ГРИЗ КОНЯКУ

Перебуваючи в маєтку Є. Чикаленка, В. Винниченко придивлявся до життя робітників його економії. Так постало оповідання «Голота». Трохим, який гриз коняку, списаний із першорського селянина Йосипа Могилевського, що спересердя повісив уночі бугая за те, що той ударив його вдень (257-Б).

ЩИРИЙ

Прототипом оповідання В. Винниченка «Поміркований та Щирий» був Олександр Бородай, який серед українців Києва відзначився особливою екстравагантністю. Так, побувавши у Львові і зустрівши там чоловіка, що розмовляв ламаною російською, розбив йому голову палицею. Був високого зросту, з великою лисою головою і білими запорозькими вусами, називав себе «американським гайдамакою», бо якийсь час жив у Америці. Коли хтось ображав його українську гідність, тратив рівновагу і здіймав бешкети — таких у нього було немало. Водночас робив немало корисного для української справи, займаючись активною культурницькою діяльністю (257-Б).

[ Передмова ] [ ЩО, КОЛИ І ЯК? ] [ КНИГА — ВІЧНЕ ДЖЕРЕЛО ] [ ПЕРШІ І ВПЕРШЕ ] [ НАШІ АТЕНЕЇ ] [ БАТЬКИ І ДІТИ ]
[ ЯК ВОНО ПОЧИНАЛОСЯ ] [ ЦІКАВІ СИТУАЦІЇ. ПОРТРЕТИ ПИСЬМЕННИКІВ ] [ НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ЗУСТРІЧІ ] [ СТРАЧЕНА СИЛА ]
[ ЯК ВОНИ ПИСАЛИ? ЖИТТЯ ТВОРІВ ] [ ЗА ГОРАМИ І З-ЗА ГІР ] [ З ПІСНЕЮ НА ВУСТАХ ] [ НА СЛУЖБІ В ІНШИХ МУЗ ]
[ У СВІТІ ПСЕВДОНІМІВ ] [ ЛІТЕРАТУРНІ ЗАГАДКИ ТА КУРЙОЗИ ] [ ЛІТЕРАТУРА ]