Пам’яті екіпажу ескадреного міноносця «Завидний»,
який першим підняв Український національний прапор над Чорним морем,
присвячую, -
автор.

«… бо все гине, -
Слава не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти».
Тарас Шевченко

Лиш Слави своєї будьте синами і богів своїх!
Станьте, як леви, один за одного і держіться Книг своїх!
… А ті вас ведуть у всі дні до звитяг і геройства многого!
Ратна пісня. «Велесова книга»

Хто контролює минуле -
той контролює сучасне;
хто контролює сучасне -
той володіє майбутнім.
Джордж Орвелл

Мирослав МАМЧАК
Чорноморський флот у боротьбі за незалежність України (1917 – 1921 рр.)
Мартиролог офіцерів і урядовців Державного флоту України

ІСТОРИЧНИЙ НАРИС

м. Севастополь
ПП «Стрижак», 2011

УДК 355.321(477)
ББК 68.54 (4 Укр)
63.3(4Укр)612
М 22

М 22 Мамчак Мирослав. Чорноморський флот у боротьбі за незалежність України (1917-1921 рр. ). - Севастополь, 2011. - 244 с.: [24] c. з іл.
ISBN 967-639-03-8-(1)

У книзі на базі широкого використання архівних документів, історичних матеріалів та свідчень багатьох закордонних авторів аналізуються події на Чорноморському флоті, боротьба моряків-чорноморців і мешканців Севастополя за відродження національного флоту України – Державного флоту Української Народної Республіки в 1917-1921 рр., які й досі не відомі широкому суспільству і прикриті суцільним викривленням і фальшем. Автор досліджує історичне підґрунтя трагедій, що розвернулися на Чорноморському флоті, успіхи, причини поразки і численних жертв, які понесли моряки і севастопольці в процесі боротьби за Український державний флот.
Книга буде цікавою і корисною для військових моряків, любителів історії, молоді та широкому загалу читачів.

Мамчак М.А. Чорноморський флот у боротьбі за незалежність України
(1917- 1921 рр.). – Севастополь, 2011. - 244 с.: [24] c. з іл.
ISBN 967-639-03-8- (1)
© Мамчак М.А. 2011

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Україна як велика морська держава досі не створила офіційної морської сторінки своєї військової історії. Сучасні Військово-Морські Сили України не мають правдивого історичного минулого, а українські моряки позбавлені знань про боротьбу старших поколінь українців за національний флот і Чорне море. За незнання власної історії свого флоту та досвіду боротьби за національний флот у минулому незалежна Україна заплатила величезну ціну – наявністю іноземного флоту у своїх портах і залежністю зовнішньої і внутрішньої політики від російського сусіда. Ми заплатили і з кожним роком платитимемо ще більшу ціну, поки самі не напишемо історію боротьби українців за море і власний флот, якщо не розкриємо історичний шлях України до моря, шлях власних помилок і поразок, якщо не викриємо справжньої політичної мети і політичного змісту теорії нав’язаного «слов’янського братерства», поки не вичавимо з своїх душ прищеплюваних нам десятиліттями почуття національної меншовартості, національного фрегідства та зневіри у власні сили.
Наше минуле і сучасне наочно підтверджує, що далеко не випадково будівництво української держави з часу проголошення її незалежноcті у 1991 році нав’язливо супроводжується проблемою, породженою розподілом Чорноморського флоту колишнього Союзу РСР, який базувався в портах України, і яка отримала загальну назву «флотська проблема».
З перших днів існування незалежної України керівництво держави не придало флотському питанню достатньої уваги, вважаючи, що формування національного флоту стане не важчим завданням, чим створення інших видів Збройних Сил України. Коли після остаточного розвалу Радянського Союзу постало питання про розподіл Збройних Сил колишнього СРСР і, зокрема, Чорноморського флоту, Президент України Леонід Кравчук не придав необхідного значення флоту у житті очолюваної ним держави, до того ж необережно заявив, що Україні весь Чорноморський флот і не потрібний, вона на нього не претендує, їй вистачить такого собі «флотішки».
Для Росії Чорноморський флот у всі часи був не лише військовою потугою, а, найперше, політичним важелем, яким випробовувалася на міцність незалежність сусідніх держав. Українську помилку негайно використали у Москві, де терміново вишукували можливості як повернути Україну в «оновлений союз» під омофором двоголового російського орла, без якої СНД було б неможливим, і таким чином пригальмувати «розвід» колишніх республік-сестер по незалежних квартирах.
Легковажний вислів Президента про «флотішку» негайно був використаний в ідеологічно-інформаційному протиборстві з Україною. У час, коли Україна повністю фінансувала всі потреби Чорноморського флоту, вона виставляється всьому світу як неспроможна бодай його утримувати, з лихим бажанням знищити і позбутися флоту взагалі. Розвернута професійними спецпропагандистами на цю тему потужна ідеологічна кампанія воднораз позбавила військовослужбовців флоту перспектив у службі, заставила у більшості їх очікувати і утримуватися від переходу на службу до України, не самостійно визначатися з власним громадянством, а дожидатися вирішення питання флоту на міждержавному рівні. Саме тому флот не виконав розпорядження Президента України скласти присягу незалежній Україні до 20 січня 1992 року, а Росії відкрив ініціативу дій і вручив зайві козирі для того, аби зберегти флот за собою.
Не гаючись, російські парламентарії Є. Амбарцумов і В. Лукін витягли з архівної шухляди КДБ відпрацьований ще Троцьким план «претензій на Крим, Севастополь і флот», який виправдав себе в протиборстві з УНР ще у 1918-1919 роках і привів УНР до краху. Відредактувавши його до поточної ситуації російсько-українських відносин, російське керівництво виставило Україні тотожні претензії на флот, Севастополь, Крим і їхню споконвічну «русскую славу», а також на «вольні города» Одесу, Миколаїв і Херсон та залізницю Севастополь-Москва. Суть тодішньої стратегії повністю відповідала сучасній ситуації і була достатньо простою: заволодіти основною частиною флоту з місцями базування в Україні, забезпечити їх довгострокове перебування у Криму і, через флотські структури, забезпечити вплив на Крим, південні регіони України, внутрішню і зовнішню політику України, яка повинна забезпечити якщо не повернення України до повноправного членства в новітньому союзі, то, у крайньому разі, утримувати «блудну сестру» у напрямі російської політики. Далі при допомозі флотського консерватизму проблему флоту досить швидко політизували і прив’язали морським вузлом до залежності України від російських енергоносіїв.
Сьогодні вже можна впевнено і однозначно стверджувати, що у тодішнього українського керівництва не було ані глибокого розуміння, з чим вони мають справу, ані історичних знань, ані політичної волі відстоювати морські інтереси України. Не проглядаються подібні властивості і у теперішніх державних мужів України.
Переведене у політичну площину питання флоту по своїй гостроті і значенню для збереження незалежності країни суттєво випередило, наприклад, значення Ракетних військ стратегічного призначення колишнього СРСР, які дислокувалися на території України. Ракетна армія міністром оборони В. Радецьким була швидко, у кілька днів, підпорядкована керівництву України без особливого суспільного розголосу. Ситуація, що складалася навколо проблеми розподілу Чорноморського флоту з, по-суті, військово-технічного питання швидко вийшла не лише на рівень міждержавних українсько-російських відносин, але й прийняла міжнародне значення – обговорювалася як важлива проблема на рівні ООН і ОБСЄ. У світі появилися карти, в яких Крим виставлявся як конфліктна, вибухонебезпечна територія нарівні з Балканами.
Сказане лише підкреслює значення військового флоту для країни, вагомість базування національного флоту у бухтах українських портів для забезпечення морських інтересів, безпеки і оборони держави.
Історія, коли нею нехтувати, має властивість повертатися. Сьогодні вже можемо впевнено говорити, що флотська проблема і пов’язані з нею питання володіння портами чорноморського узбережжя України започатковані ще в часи розвалу Російської імперії, в період національно-визвольної боротьби українського народу в 1917-1921 рр. та з боротьбою за відродження національного українського флоту. Лише ця, водночас героїчна і трагічна сторінка історії українського флоту, в радянські часи не лише спотворювалася, а й глибоко приховувалася від суспільства і залишалася невідомою для кількох поколінь українців. Нам довгі десятиліття твердили на всіх рівнях про взаємну боротьбу «білих» українців з «червоними» та про всенародну підтримку останніх, яка забезпечила їм перемогу. Утім, відкриті архіви безпристрасно доводять, що правда була значно інакшою: український державний флот знищила російська агресія – біла і червона.
Після поразки українцям упродовж довгих десятиліть дозволялося лише плавати під чужими прапорами, захищати не свої морські інтереси та гордитися подвигами, здійсненими ними ж самими, але не за українські інтереси. Все це видавалося і видається сьогодні як справа ратної звитяги виключно одного народу, до якої українці навіть дотичного відношення не мають.
Власне, офіційна пам'ять про морське минуле українського народу й досі знаходиться у глибокій мовчанці. Широкому суспільству й до сьогодні не відомі імена жодного бойового корабля чи бодай українського військового моряка, що гідно боровся чи віддав своє життя за незалежність свого народу в часи Визвольних змагань 1917-1921 рр. Не відомі і не є прикладом вірного служіння Батьківщині вони і в середовищі сучасних Військово-Морських Сил України.
Якраз відсутність відомостей про історичне минуле українського флоту серед широкої громадськості і військових моряків у значній мірі забезпечила успіх політизації флотського питання та виникнення проблеми з будівництвом національних Військово-Морських Сил. Запаковані у глибокі спецхрани відомості про звитяжну боротьбу українців за своє Чорне море спричинили до поширення в Севастополі руху опору будівництву національного флоту та до успішного створення «історичних досліджень», за якими Україна ніколи раніше флоту не мала і, значить, не має права на власний флот і сьогодні. Відсутність історичної правди призвела до успіху масованої пропаганди про Севастополь як міста виключно «русской слави» та маніпуляції політиками різного ґатунку свідомістю севастопольців і моряків Чорноморського флоту ще й сьогодні. Та правду про історичне минуле сховати назавжди не вдалося, і вже не вдасться. Історична правда, як над нею не знущалися, таки залишила свої сліди в архівних документах. Сьогодні вже стали доступними для досліджень незаперечні відомості про зусилля керівництва УНР і української держави, хоч і не завжди послідовні і логічні, спрямовані на відродження національного військового флоту в часи національно-визвольної боротьби 1917-1921 років. А те, що надзвичайно активною у цій боротьбі була українська як матроська, так і офіцерська маса, є також доконаним фактом. Відкриті документи, оприлюднені раніше заборонені спогади учасників тієї боротьби за Український флот, зарубіжні публікації тих часів проливають світло правди на події 1917-1921 років, розкривають драматичні сторінки історії флоту, причини його трагедії, зрад і героїзму, що супроводжували тодішній процес національного військово-морського будівництва. Але так чи інакше, будівництво Українського військового флоту в 1917-1921 роки стало вагомим і незаперечним політико-правовим прецедентом, який забезпечив відтворення українського флоту після відновлення незалежності України у серпні 1991 року.
Відкриті архіви – це ті зерна правди, що проростають сьогодні національною пам’яттю, поєднують нас з нашими попередниками; вони є тим джерелом, яке забезпечує безперервність розвитку нації, державницьких прагнень народу, його, зокрема, морської традиції, зберігають для наступних поколінь історичну правду, імена та самовідданий, героїчний чин представників попередніх поколінь моряків-українців.
Події, перемоги і поразки в боротьбі за незалежність України в 1917-1921 роках мають величезне практичне значення для сучасних Військово-Морських Сил України, для військових та дипломатичних і політичних діячів. В їхньому аналізі криється ключ до розв’язання нав’язаної нам ззовні болючої флотської проблеми. У праці, що пропонується читачеві, вслід за подіями робиться спроба методом популярного історично-документального нарису відтворити події і донести до широкого загалу флотський, морський дух та боротьбу наших дідів і прадідів, які провадили військово-морське будівництво України на початку XX століття.
Україну довгі десятиліття було позбавлено чорноморського узбережжя, їй закривали морську дорогу у світ й унеможливлювали міжнародну допомогу в найкритичніший для неї час. Використовуючи недавно відкриті документи та опубліковані спогади учасників Визвольних змагань, читач має змогу самостійно оцінити, наскільки вони є актуальними сьогодні, надзвичайно важливими й повчальними для сучасників. Факти історії доводять і підтверджують, що надзвичайно заплутаний гамбіт сучасної флотської проблеми розроблявся за старим сценарієм, сплетеним ще більшовиками на чолі з Леніним-Троцьким, метою якого було повернення України до нової комуністичної імперії, збереження її колоніального статусу й надалі. В наші дні він приміряється Україні не стільки для оборонних потреб Росії, як для збереження її впливу на важливі морські транспортні регіони України, а, значить, і на внутрішню і зовнішню політику нашої держави, для задоволення імперських амбіцій окремих політичних діячів сусідньої країни, які прагнуть повернути втрачений статус «супердержави» за рахунок агресивного тиску на сусідів.
Історичні приклади, героїчні зусилля та досвід боротьби попередніх поколінь за відродження морського сегменту Збройних Сил українського народу наглядно підтверджують, що лише наявність цілеспрямованої морської політики держави та потужний український флот з відданими патріотами-моряками можуть забезпечити морські інтереси нашої держави, її територіальну цілісність, стабільність і спокій на чорноморському узбережжі в цілому. Героїчна боротьба моряків-українців за Державний флот України в часи Визвольних змагань 1917-1921 рр. має стати і, безперечно, стане яскравою сторінкою героїко-патріотичного виховання як сучасних військових моряків України, так і молодого покоління українців. Мусить стати, бо інакше Військово-морські сили України повторять трагічний досвід Державного флоту Української Народної Республіки.

ЗМІСТ

1. Переднє слово
2. Будівництво Українського державного флоту УНР (травень 1917-квітень 1918 рр.)
3. Руйнування флоту УНР в Першій українсько-більшовицькій війні. Більшовицькі репресії
4. Відновлення Державного флоту УНР в Одесі
5. Розвиток ситуації в Криму і в Севастополі
6. Німецька політика стосовно Криму і флоту
7. Державний флот Української Держави (травень 1918 – грудень 1018 рр.)
8. Німецько-український флот в Севастополі
9. Флот Української Держави в Одесі
10. Флот Української Держави в Миколаєві
11. Зрада Українського державного Флоту
12. Відродження Українського державного флоту Директорією УНР. Поразка у боротьбі і причини загибелі флоту
13. Ілюстрації
14. Командний склад Українського державного флоту (1917-1921 рр.)
15. Реєстр кораблів Українського державного флоту (1917-1919 рр.)
16. Мартиролог офіцерів і урядовців Українського державного флоту (1917-1921 рр.)
17. Післямова
18. Використана література