Пам’яті екіпажу ескадреного міноносця «Завидний»,
який першим підняв Український національний прапор над Чорним морем,
присвячую, -
автор.

«… бо все гине, -
Слава не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти».
Тарас Шевченко

Лиш Слави своєї будьте синами і богів своїх!
Станьте, як леви, один за одного і держіться Книг своїх!
… А ті вас ведуть у всі дні до звитяг і геройства многого!
Ратна пісня. «Велесова книга»

Хто контролює минуле -
той контролює сучасне;
хто контролює сучасне -
той володіє майбутнім.
Джордж Орвелл

Мирослав МАМЧАК
Чорноморський флот у боротьбі за незалежність України (1917 – 1921 рр.)
Мартиролог офіцерів і урядовців Державного флоту України

ІСТОРИЧНИЙ НАРИС

11. Відродження Українського Державного флоту Директорією УНР. Поразка у боротьбі і причини загибелі флоту

18 грудня 1918 року війська Директорії УНР урочисто вступили до Києва. На Софіївській площі відбулися молебень і урочистий військовий парад. Однак і Директорія, виставляючи на перше місце партійні інтереси, спершу у великій мірі повторювала помилки і провальну політику Центральної Ради, які не забарилися дали себе знати.
Обійнявши владу, Директорія оголосила гетьмана і його міністрів поза законом, частину з них арештувала і скасувала Універсал про федерацію, а з ним і Акт-меморандум про передачу флоту Антанті. Перед Пасхою 1919 року був арештований і колишній морський міністр адмірал Андрій Покровський та направлений до тюрми в Миколаєві. З тюрми за вимогою представника Антанти його випустили на поруки, а згодом – на підписку про невиїзд. Однак Покровський, підпільно побувавши у Ростові і в Таганрозі, роздобув у білогвардійської влади закордонний паспорт і дозвіл на еміграцію, 24 грудня 1919 року виїхав з Одеси до Варни, попередньо, 16 жовтня, направивши туди ж і свою сім’ю. Контр-адмірал М. Максимов в Одесі перейшов до білогвардійців і теж згодом звідти відбув до Болгарії.
Події осені 1918 року в Одесі, головним керівником яких виявився французький консул Еміль Енно, почали набирати загрозливого для України значення. Ще 17-23 листопада 1918 року цей консул провів у Яссах нараду з впливовими російськими монархічно-соціалістичними діячами, у тому числі і з українськими малоросами В. Дяченком (колишній київський міський голова), М. Брайкевичем (колишній одеський міський голова), монархістом Н. Савичем. Ця нарада виробила програму політичної акції Антанти в «Південній Росії». Енно виявився свідомим агентом в руках білогвардійців, бо, не маючи мандата французького уряду, а лише усний дозвіл французького посла у Румунії, провокував у листопаді відозви до населення України від імені держав Антанти. Його завданням було ставити країни Антанти перед доконаним фактом, і такі антиукраїнські факти не заставили себе довго чекати.
Вже 2 грудня до Одеси прибув французький броньований крейсер «Мірабо», через кілька днів – крейсер «Жюстіс». Захід французьких кораблів до українського порту змусив Директорію приступити до переговорів з консулом Енно, позаяк за ним стояла військова сила. Адмірал А. Покровський, який перебував в Одесі, та український комендант Одеси віце-адмірал Д. Ненюков спершу спротивилися французьким вимогам, вважаючи їх провокаціями. В цій ситуації українські війська входять 10 грудня 1918 року до Одеси і займають місто, крім невеликої його частини, зайнятої російськими добровольцями. Французи в Одесі були поставлені перед фактом підтримки збройною силою української влади і розпочали провокації. Українське командування самостійно вирішило взяти владу в Одесі повністю в свої руки, однак гетьманський переворот змінив плани і ситуацію. Директорія, маючи надію на порозуміння з Антантою, заборонила українським військам вживати заходів до білогвардійців, яких підтримували французи, і поширювати українську владу на все місто.
17 грудня 1918 року, після антигетьманського перевороту, до Одеси прибули перші транспорти з французькими і грецькими військами під командуванням генерала Боріуса. Під впливом консула Енно Боріус поставив вимогу Директорії, щоб українські війська залишили Одесу. Позаяк кораблі флоту УНР вивести було нікуди, то вони були прибрані до рук французами. Коли ця вимога Боріуса була виконана, французьке командування передало владу в місті російським добровольцям, однак, ненадовго, бо 13 січня 1919 року до Одеси прибув штаб французької десантної дивізії на чолі з генералом д’Ансельмі, який і взяв владу у місті в свої руки.
Спроби Симона Петлюри допомогти одеським морякам наштовхнулися на рішучий спротив Антанти, яка виразно стала на сторону білого руху Росії. Коли загони УНР наблизились до Одеси, командувач «союзного» флоту англійський адмірал де-Робек заявив С. Петлюрі, що не допустить його війська до Одеси ближче десяти миль, для чого вже приготовлено головний калібр лінкора «Мальборо» і артилерію загону міноносців. Петлюра, не бажаючи протистояння з антантівським десантом, віддав наказ про відхід своїх сил від чорноморського узбережжя.
26 грудня 1918 року було створено уряд Директорії УНР на чолі з Володимиром Чехівським. В новому уряді на посаді Міністра Михайло Білинський     морських справ Андрія Покровського змінив  молодий і енергійний капітан 3 рангу Михайло Білинський, представник партії соціалістів-самостійників. За спогадами Святослава Шрамченка, Михайло Білинський був людиною великих організаційних здібностей і «найвідповідальнішою постаттю з усіх осіб, що стояли на чолі морського відомства України за весь час його існування. Людина вогняної енергії, кришталевих чеснот, з доброю військовою освітою і службовим досвідом, він мав ще ту велику чесноту, що на всі справи дивився з огляду інтересів держави. Тобто, мав широкий державний розум, якого якраз бракувало тоді багатьом провідникам інших наших відомств…». Його товаришами (заступниками) стали соратники по будівництву національного флоту контр-адмірал Михайло Остроградський, нащадок гетьмана Данила Апостола, і капітан 1 рангу Лев Постриганєв, обидва з академічною освітою. Робота Морського міністерства суттєво змінюється.
Становище нової влади було надзвичайно тяжким, до того ж не було єдності і в самому уряді УНР. Одна частина уряду з В. Винниченком, В. Чехівським, М. Шаповалом і М. Грушевським схилялася до спілки з більшовиками, інша частина на чолі з С. Петлюрою – до співпраці з Антантою.
Користуючись відмовою Антанти визнати український уряд на чолі з Директорією, німецькі війська стали вважати себе вільними від обов’язку перед Антантою утримувати східний кордон з радянською Росією і зі зброєю в руках облишили територію України. Щойно німці покинули Україну, на Директорію зі сходу, з так званої Нейтральної зони, повела наступ Червона армія. Ця Нейтральна зона шириною в 15 кілометрів на кордоні між РСФСР і України була утворена внаслідок мирних переговорів між гетьманським і радянським урядами в травні 1918 року. Ось на цій так званій Нейтральній зоні знаходилися далеко не нейтральні до України полк Червоного козацтва, 1-а радянська богунська і 2-а радянська таращанська дивізії, укомплектовані в основному українськими більшовиками, на допомогу яким додавалися Московська робітнича дивізія, Орловська бригада, 8-тисячний татарський відділ Кожевнікова з-під Уфи, Кавказький полк, 2 полки Всеросійської Чрезвичайки з латишів, китайців і корейців, різні угорські частини та Робітничий полк. Всі разом вони склали Українську Червону армію.
Ще в час антигетьманського повстання, 11 листопада 1918 року, в Москві РНК РСФСР ухвалила директиву в десятиденний термін розпочати наступ на Україну «для підтримки повсталих робітників і селян». 17 листопада для її виконання була створена «Українська Революційна рада» у складі Сталіна, П’ятакова, Затонського і Антонова-Овсієнка, замаскована під назву «Група курського напрямку», та армія Українського фронту. 5 грудня 1918 року ця армія вже була повністю сформована і без оголошення війни 6 грудня 1919 року виступила «на допомогу» створеному у Росії радянському «робітничо-селянському уряду» України в напрямку на Харків.
Так почалася Друга україно-російськобільшовицька війна. Антонов писав у той час Леніну: «Зараз можна голими руками взяти те, що потім доведеться брати лобом». Вичерпавши всі спроби порозумітися з РСФСР, Директорія УНР 16 січня 1919 року оголосила їй війну.
На південному сході збирала сили біла армія Денікіна. Польща стояла на Заході, а чорноморське узбережжя на півдні окупувала Антанта. Відповідно до Парижської мирної угоди з Антантою, після відходу німців її війська мали захистити східні кордони України від більшовиків, та країни Антанти, у першу чергу Франція, весь уряд УНР вважали майже більшовицьким і в своїй співпраці проти більшовицької загрози повністю поклалися на білогвардійський рух. Відмовляючи у допомозі Директорії УНР у її боротьбі проти радянської Росії, Антанта щедро підтримувала Добровольчу армію Денікіна.
В середині січня 1919 року в Одесі додатково висадилася французька дивізія на чолі з генералом д’Ансельмом та начальником штабу полковником Фрейденбергом. Першою справою генерал д’Ансельм, за порадою французького консула Енно, видав відозву, що «Франція і союзники прийшли в Росію… щоб відновити порядок у краї». У цій відозві про Україну і не згадувалося зовсім. Одночасно д’Ансельм поставив вимогу Директорії відвести свої війська ще дальше, на «демаркаційну» лінію Тирасполь – Бірзула – Вознесенськ – Миколаїв – Херсон. На кораблях флоту УНР вже майоріли англійські, французькі і грецькі прапори.
З висадкою на українське чорноморське узбережжя англо-французького десанту Симон Петлюра почав активно шукати порозуміння з Антантою. Переговори між делегаціями Директорії УНР (голова делегації – С. Остапенко, заступник воєнний міністр генерал О. Греков, члени делегації І. Мазепа та С. Бачинський) і французьким командуванням експедиційних сил Антанти розпочалися в Одесі третього лютого. Оскільки ці переговори мали пряме відношення до долі Українського флоту і УНР в цілому і досі не являються широко відомими для широкої громадськості, на них слід зупинитися більш докладно, беручи їхній перебіг зі спогадів їхнього учасника І. Мазепи.
На першій зустрічі делегацій були висунуті наступні вимоги Антанти до Директорії: «1. Директорія й уряд реорганізуються з тим, що до їх складу не входять Винниченко, Петлюра і Чехівський. 2. Для спільної боротьби з большевиками український уряд формує армію в 300000 чоловік, яка підлягає зверхній команді держав Антанти. 3. Українська армія повинна бути сформована в тримісячний термін, при чому в разі нестачі українських старшин запрошуються офіцери з російських добровольців. 4. На час боротьби з большевиками залізниці і фінанси переходять під контроль французів. 5. Справа державної незалежності України вирішується на мировій конференції. 6. Директорія звертається до Франції з просьбою про прийняття України під свій протекторат», а також звільнити з під арешту гетьманських міністрів і священнослужителів-реакціонерів.
Вимоги Антанти обговорювалися на Трудовому Конгресі, скликаному у Вінниці. Вони стали «холодним душем» для соціалістичних романтиків і з обуренням були відхилені.
Чергові переговори з ініціативи французького командування відбулися шостого  березня на станції Бірзула у салон-вагоні полковника Фрейденберга. Французький полковник «…тримав себе так, ніби він був не на Україні, а в якійсь африканській колонії з дикими неграми. …Говорив і тримався, наче переможець, самовпевнено, гордо». У відповідь Директорія висунула свої домагання: «1. Признання Антантою самостійності України і допущення української делегації на мирову конференцію в Парижі. 2. Суверенність Директорії. 3. Забезпечення народнього ладу і соціальних реформ на Україні. 4. Забезпечення українських колоній в Сибірі. 5. Повернення Україні Чорноморської флоти. Чорноморська флота була взята антантським командуванням скоро після того, як на побережжі Чорного моря висадився грецько-французький десант, і частину флоти виведено до Царгороду. 6. Признання автономності української армії з правом свого представника в зверхній команді».
«Фрейденберг, - згадував учасник переговорів І. Мазепа, - спершу слухав Остапенка спокійно, потім спаленів і відразу ж накинувся на ті домагання в його заяві, що торкалися суверенності Директорії. Ми не тільки вимагаємо, сказав він, усунення Винниченка, Петлюри та Чехівського, а й надалі вважаємо необхідним, щоб зміни в складі Директорії відбувалися за нашою згодою… Для нас ця вимога принципова… Винниченка і Чехівського треба вигнати, як собак, за большевизм, а Петлюра мусить зникнути сам, бо, мовляв, вже кожний бандит називає себе петлюрівцем».
Після винесення рішучого протесту голови української делегації Фрейденберг змінив тон, став перепрошувати українців і, врешті, відмовився від своїх слів у відношенні до українського уряду. Він погодився надалі не торкатися справи української самостійності, згодився на автономність української армії і на наявність в ній французьких інструкторів замість російських. Французьке командування вже погоджувалося і на те, щоби в «українській зоні» не було іноземних відділів, а кордони між Україною і Польщею встановила Парижська мирна конференція. Але у справі Чорноморського флоту Фрейденберг патетично заявив, що флот взятий союзниками як німецька здобич і може бути повернутий Україні лише у зв’язку з розв’язанням питання української незалежності.
Французькі вимоги українською делегацією були відхилені і викликали у членів української делегації відчуття відвертої ворожості Антанти до України і української справи. Однак Директорія вирішила продовжити переговори з Антантою, доручивши цю справу військовому міністру генералу Грекову. Йдучи на поступки, відрізаний від всього світу «з огляду на нові міжнародні моменти в українській справі», уряд Чехівського подав у відставку. Винниченко і Грушевський виїхали в еміграцію.
13 лютого 1919 року був сформований новий уряд С. Остапенка, у складі якого Михайло Білинський залишився на посаді Морського міністра. На дальші поступки французам Директорія не пішла, бо це означало би ліквідацію Української Народної Республіки.
У такому становищі було прийнято рішення орієнтуватися лише на власні сили, та в цей час зрадив отаман Григор’єв, який, порозумівшись з більшовиками, завдав сильного удару у праве крило фронту та у тил армії УНР і зайняв Херсонщину з Катеринославщиною.
Ось у такій військово-політичній ситуації новий склад морського відомства взявся надолужити згаяне і виконати сплановане своїми попередниками. Сподіватися приходилося лише на власні сили, тому М. Білинський першочерговим завданням поставив створення правової і організаційної бази національного флоту, надіючись при допомозі міжнародного права повернути флот державі.
Антанта взяла під свій контроль Одесу і Севастополь, вільними від «союзників» залишалися Миколаїв і Херсон. На тамтешніх верфях знаходилися кораблі, що добудовувалися чи ремонтувалися. Тому Морське міністерство робить ці порти опорою українського флоту.
Всього за кілька тижнів напруженої праці, 11 січня 1919 року, вводиться Закон «Про Гардемаринську школу» в Миколаєві «з уведенням його в життя з 1 жовтня 1918 року». 20 січня спеціальним законом вводиться структура (закон про штати центральних установ) Морського міністерства і Морського Генерального штабу, створюються технічне, будівельне, гідрографічне і судове Головні управління. І, на кінець, 25 січня вводиться в життя довгоочікуваний на флоті «Закон про флот» – основа морської політики держави, будівництва і розвитку її флоту. Закон остаточно визначав структуру флоту, системи берегової охорони і зв’язку, визначав роди сил: надводні сили, повітряний флот і морську піхоту, встановлював терміни служби і ремонту кораблів, систему бойової підготовки і її забезпечення, визначав театри плавання і зони відповідальності військового флоту. Військово-морські сили УНР кількісно мали складатися з 800 старшин (офіцерів) і 12,5 тисяч матросів, в тому числі кондукторів (надстроковиків). Однак відкрити Гардемаринську школу у Миколаєві не дозволили англійці, вважаючи цю справу «не доцільною».
Закон передбачав і перебудову морських портів і фортифікацій, створення гідрографічної морської експедиції, лоцманської служби в портах та забезпечення торгового мореплавства. Цим Законом УНР остаточно перебирала на себе всі зобов’язання Російської імперії з утримання флоту на Чорному морі та суднобудування в українських портах.
3 січня 1919 року Головний Отаман Військ і Фльоти УНР Симон Петлюра підтвердив легітимність Військово-морського прапора часу Гетьманату (наказ по Морському Генеральному Штабу №10/1) «лічити прапором Воєнної фльоти Української Народної Республіки прапор, затверджений 18-го липня 1918 року. Зазначений прапор негайно підняти на усіх воєнних кораблях і інституціях, відповідно до ухвали, прийнятої Директорією». Цей самий прапор флоту Української Народної Республіки, лише без тризуба у кряжі, був повернутий Українському флоту як Військово-морський прапор Військово-Морських Сил сучасної України у 1992 році.
Морське відомство для забезпечення надійного зв’язку морськими шляхами України зі світом у першу чергу намагалося забезпечити флот бойовими кораблями. З цією метою для підтримки флоту та суднобудування з державної казни у січні місяці було асигновано 100 мільйонів карбованців. Ще 20 мільйонів було виділено на погашення заборгованостей перед робітниками суднобудівних заводів «Россуд» і «Наваль». Морське міністерство сподівалося, що «новобудови», а це лінкор-дредноут типу «Волі», чотири крейсери, 12 есмінців. 8 підводних човнів та 16 допоміжних суден, стануть ядром національного флоту на час         Ярослав Окуневський      вирішення питання з Кримом і Севастополем. Наказом №57/28 по морському відомству від 25 січня 1919 року було перейменовано кораблі, завершення будівництва яких на Миколаївській і Херсонській верфях планувалося в 1919-1920 роках. Українські кораблі дістали назви: дредноут «Соборна Україна», крейсери «Гетьман Богдан Хмельницький» (згодом перейменований більшовиками в «Червону Україну»), «Гетьман Петро Дорошенко» (перейменований в «Красный Кавказ»), «Гетьман Петро Сагайдачний», «Тарас Шевченко», ескадрені міноносці дістали назви «Київ», «Львів», «Батурин», «Чигирин», «Іван Виговський», «Іван Сірко», «Петро Могила», «Кость Гордієнко», «Іван Котляревський», «Іван Підкова», «Пилип Орлик», «Іван Богун», «Мартин Небаба», база підводних човнів «Дніпро». Було виділено кошти на добудову 8-ми великих підводних човнів типу «Щука», «Карась» та «АГ-21» — «АГ-26». Для організації суднобудівного виробництва наказ передбачав відправку двох урядових комісій до Миколаєва і Херсона.
Та надії на краще перекреслила Антанта, десант якої 1 лютого 1919 року захопив Херсон, 2 лютого – Миколаїв, і остаточно відрізав Україну від Чорного моря. Навальний наступ Червоної Армії заставив Директорію 3 лютого 1919 року залишити Київ і відступити на захід. Протистояти військам Антанти на узбережжі було нічим: полки морської піхоти так і не були розвернуті, і являли собою в основному лише кадровані штаби.  
У цій надзвичайно складній ситуації наказом Головного отамана Симона Петлюри у смузі 75 верст навколо Миколаєва, Очакова і Херсону створюється Приморський фронт, а його командувачем призначається Міністр морських справ М. Білинський. Передбачалося сформувати два корпуси і дивізію морської піхоти.
Тим часом стараннями морського міністра М. Білинського був продовжений початий ще в травні 1918 року процес створення дивізії морської піхоти, але окупація іноземними інтервентами чорноморського узбережжя заставила перенести штаб берегових військ з Миколаєва до Вінниці, куди, згідно наказу Морського міністра від 3 лютого 1919 року, Директорія перенесла відділ командування морським полком, а згодом, за погодженням з Військовим Секретаріатом Західно-Української Народної Республіки, до Коломиї на Прикарпатті.
24 березня 1919 року було затверджено штат 1-го Гуцульського полку морської піхоти, ядро якого склали колишні моряки Австро-Угорського флоту та сплавщики лісу на карпатських ріках Черемош і Прут. Першим командиром цього полку був призначений сотник Володимир Гемпель, згодом ним командували полковник морської піхоти Гаврило Никогда, Кость Мандрика; останній його командиром був сотник Петро Сич.
Формування полку морської піхоти проходило не без проблем. Якщо з обмундируванням морських піхотинців проблему допомогли вирішити місцеві жителі – по селах здавали чорні хромові чоботи, галіфе і чорні кожухи, то з медично-санітарним забезпеченням було важче, міжнародна допомога була відсутня. Ці питання у значній мірі вирішив колишній головний лікар Австро-Угорського флоту, керівник медичної місії ЗУНР у Відні і начальник санітарної управи Української Галицької армії контр-адмірал Ярослав Окуневський. Використовуючи свої старі зв’язки у Відні, у великій мірі і за власні кошти він організував доставку на потреби армії УНР чотирьох ешелонів різних медикаментів і військово-медичного майна.
Ярослав Окуневський асигнував коштами і надав значну організаційну  допомогу військово-морському аташе УНР у Відні капітану 2 рангу Дашкевичу-Горбацькому в організації відправки з Адріатичних портів флоту Австро-Угорщини та з Італії вихідців з Західної України для комплектування ними полків морської піхоти УНР та організації матеріальної допомоги боротьбі українців.
Для організації набору стрільців Морський міністр М. Білинський разом з офіцерами М. Злобіним та С. Шрамченком у квітні місяці здійснили подорож зі Станіслава, нинішнього Івано-Франківська, через Коломию, Заболотів, Косів в Жаб’є (Верховину), під час якої організували поповнення полку не лише людьми, а й припасами та матеріальними засобами. За спогадами С. Шрамченка, контигент набору на Гуцульщині виявився якісним, гуцульські сплавники охоче записувалися до полку, а по селах організовувалася матеріальна допомога морським піхотинцям.
Наказом по морському відомству від 16 квітня 1919 року було встановлено форму одягу морським піхотинцям: для старшин – чорний френч, чорні штани-галіфе з золотими лампасами, а для підстаршин і моряків – з червоним кантом. Для підстаршин встановлювалися жовті відзнаки на лівому рукаві під жовтим якорем. Для старшин – золоті нашивки на обох рукавах. Холодною зброєю морських піхотинців був багнет, але у більшості старшини і підстаршини, слідуючи усталеній морській традиції, використовували морський кортик.
З Коломиї 1-й Гуцульський полк морської піхоти для завершення формування був переведений в Броди, де отримав наказ для остаточного озброєння і технічного оснащення виступити до Рівного. В Рівному він пройшов допідготовку, отримав зброю і технічне оснащення і вирушив на фронт під Київ. У складі полку рахувалося 2374 чоловік особового складу: старшин – 63, урядовців – 9, лікарів – 5, козаків – 2297, верхових коней – 142, обозних – 273.
25 травня 1919 року Гуцульський полк організовано прибув на ст. Богданівка, звідки пішим маршем прибув до Чернилівки. 2 червня за 200 метрів південніше Оріхівця переправився через річку Збруч, а 3 червня після короткого бою без втрат захопив місто Волочиськ та залізничний вузол.
Після успішного бою за Волочиськ 1-й Гуцульський полк морської піхоти зайняв Жмеринку. З-під Жмеринки полк разом з запорожцями діяв у складі збірної Київської дивізії Дієвої Армії і продовжив наступ на ст. Роздільна в напрямку Одеси та вів успішні бої з махновцями, що виступали на стороні більшовиків.
2-й полк морської піхоти УНР розпочав своє формування 22 травня 1919 року з жителів Правобережної України. 29 липня на майдані перед залізничним вокзалом Камянець-Подільського відбулася інспекція морської піхоти Морським міністром УНР М. Злобіним. Добре вдягнуті, з доброю стройовою підготовкою морські піхотинці справляли надзвичайне враження на місцеве населення. Після інспекторського огляду морський міністр виступив з промовою, привітав морських піхотинців з успіхами на фронті і побажав скорої перемоги над ворогами України. Того ж дня сформовані полки були включені до складу 1-ї дивізії морської піхоти і відбули на фронт.
Святослав Шрамченко, який приймав активну участь у формуванні української морської піхоти, так згадував про ті дні: «Пригадую собі, яке гарне вражіння робила запасово-учбова сотня 2-го полку, коли добре одягнена і вимуштрована, вона з піснями проходила по Кам'янці. 29 липня 1919 р. відбувся її інспекторський перегляд морським міністром на площі біля кам'янецького залізничного двірця. Був гарний день. Тільки що одержано відомості про успіх наших з'єднаних армій проти більшовиків. Уже звільнені від ворога були і Проскурів, і Жмеринка, і Вапнярка. Під команду «струнко!» морський міністр прийняв рапорт коменданта 2-го полку, який приїхав з фронту і в супроводі автора цих рядків і сотенного коменданта обійшов фронт сотні. Потім морський міністр у короткій промові поздоровив сотню з нашими успіхами на фронті і побажав їй того ж, що сотня зустрінула «славою». Сотня в той же день вирушила на фронт до місця перебування штабу дивізії морської піхоти».
В Броди мало прибути поповнення і для другого полку морської піхоти з двох тисяч гуцулів, які мобілізувалися на Покутті і в Гуцульщині. Узгодивши з урядом ЗУНР «Закон про зарахування до флоту громадян Наддністрянської України», М. Білинський через окружні комісії в Камянець-Подільському сформував 2-й полк морської піхоти, який очолив поручик Ілля Сич, і розпочав формування 3-го полку. Та ускладнення військової ситуації в Західній Україні заставило змінити плани. 15 травня 1919 року польський уряд направив на український фронт сформовані у Франції для боротьби з більшовиками дивізії генерала Галлера. 24 травня румунські війська вдарили у спину ЗУНР, захопили безборонні Чернівці, а 25-го травня форсували річку Черемош і окупували Галицьке Покуття, дійшовши майже під Станіслав. Призив до морської піхоти УНР в Прикарпатті був зірваний.
Однак полки української морської піхоти, які вдалося створити, взяли активну участь у боротьбі за незалежність України. Штаб дивізії морської піхоти спочатку знаходився в Камянець-Подільському, а після завершення формування полків вирушив на фронт. Весь 1919 рік дивізія морської піхоти вела важкі бої з Червоною Армією за визволення рідної землі. 6 грудня її полки у складі армійської групи генерала М. Омеляновича-Павленка взяли участь у героїчному 1-му Зимовому поході армії УНР і дійшли до лінії Київ – Черкаси, звільнивши при цьому Вінницю, Вознесенськ, Ананьїв і Балту, затим вийшли на лінію Одеса – Роздільна.
Про морально-психологічний стан армії її командувач генерал Михайло Омелянович-Павленко писав: «Нарешті українська   мова,   що  все   лунала  у  війську,  єднала  його з
суспільством. У нашому війську під той час вже не було ані зрадників, ані втікачів, не вважаючи на те, що чимало вояків проходило повз самі свої хати. Оце ж той грунт, на якому не тільки деморалізувалось, а навпаки, зміцнилось і гуртувалось в тісне коло військової сім’ї наше військо…. У Київській дивізії відзначились моряки.».
Про бойову звитягу морської піхоти УНР згадував і колишній голова уряду УНР Ісак Мазепа, за його словами вона «жодного разу не схилила національного прапора». Був у рядах морських піхотинців і свій бронепоїзд «Чорноморець», який за спогадами М. Омеляновича-Павленка, нагадував бойовий корабель: мав «капітанський місток, мачти і ін.». Коли морські піхотинці разом з козаками-чорноморцями звільнили Вознесенськ і Роздільну, появилася надія на відродження флоту, остатки якого знаходилися поряд, в Одесі. С. Шрамченко згадував: «В початках вересня 1919 р. блиснула, було, надія на Одесу, на море…».
Та під ударами переважаючих сил противника, а більше від пошесті тифу, споловинилися полки морської піхоти. Останній свій бій морські піхотинці провели в районі сіл Мясківка – Вербка. На 16 серпня 1919 року дивізія була вже зведена в Гуцульський полк морської піхоти з 250 козаків і 200 багнетів під командуванням сотника Сича та включена до складу 2-ї пішої дивізії «Запорізька Січ». У вересні з полку залишився лише курінь, якому довелось відступити на територію Польщі, де він був інтернований у польські табори.
Тим часом французький десант в Одесі і в Севастополі поволі розкладається більшовицькою пропагандою, між французами і греками почали виникати конфлікти. На допомогу більшовикам з Франції до Одеси прибула французька комуністка Жанна Лябур, яку в Одесі згодом було заарештовано і розстріляно. Зреволюційовані французькі матроси, противлячись продовженню інтервенції і вимагаючи повернення додому, на початку березня 1919 року посадили на прибережні камені крейсер «Мірабо». Група білогвардійських морських офіцерів, захопивши у ті ж дні колишній український крейсер «Пам'ять Меркурія», з його допомогою зняла з каменів французький крейсер і вивела на рейд. Командування Антанти головні сили союзної ескадри сконцентрувало на севастопольському рейді, однак наступ Червоної армії і революційні настрої французьких моряків викликали французько-грецький конфлікт, і Антанта втрачає свої опорні порти в Чорному морі.
Спершу здавалося, що розклад французького десанту дає сподівання Україні на опанування нею чорноморського узбережжя. Та надії на повернення флоту і Одеси під український прапор перекреслила зрада отамана Григор’єва, який 1 лютого 1919 року оголосив про перехід підпорядкованих йому військ з Південної групи армії УНР на сторону Червоної армії. 9 березня Григор’єв захоплює Херсон, а 12-го – Миколаїв. 6 квітня Григор’єв двома своїми загонами при 2-х артилерійських батареях скидає в море 2 корпуси французького і грецького десанту і захоплює Одесу. Цей успіх Григор’єва та отаманщина серед командування армії УНР, амбіції отаманів Волоха і Оскілка призвели до розгрому більшовиками Південної групи військ УНР і до втрати шансів на загальний успіх на всьому Олександр Удовиченко    українсько-більшовицькому фронті.  
9 квітня 1919 року пройшла зміна уряду УНР, у зв’язку з чим Михайло Білинський, не бажаючи працювати в соціалістичному уряді Мартоса, 24 квітня подає у відставку з посади Міністра морських справ УНР, і 22 травня приймає командування дивізією морської піхоти флоту УНР та відбуває на фронт. Начальником штабу дивізії морської піхоти призначається полковник Олександр Удовиченко. Однак Михайло Білинський, не будучи палким прихильником Симона Петлюри і вузько партійних справ Директорії, сприяв і надавав підтримку полковнику Болбочану у його вимогах термінового зміцнення армії. Тож у справі Болбочана 12 червня 1919 р. М. Білинський був арештований і відсторонений від посади командира дивізії морської піхоти, командування якою прийняв О. Удовиченко. Слідство не виявило вагомих підстав у антиурядових звинуваченнях Білинського, і його 9 липня з під варти було звільнено, а 10 жовтня призначено начальником Генерального морського штабу УНР.

Після рівненського заколоту Оскілка, бажаючи позбавити вище командування «малоросійства і впливу білогвардійщини», уряд «під впливом надзвичайних обставин тої доби» за пропозицією Симона Петлюри ввів у війську «військову інспектуру», тобто своєрідних комісарів. 13 травня 1919 р. було ухвалено відповідний закон разом з інструкцією до нього «Про державний інспекторат у військових частинах та інституціях»: «Завдання державного інспекторату, говорилося в інструкції, стежити за своєчасним і точним виконанням всіх наказів центральної військової влади, перестерегати й в пні винищувати демагогічність, саботаж, розпусту, пияцтво, мародерство, грабіжництво, та недбале відношення до служби… Про ворожий та непевний елемент інспектори своєчасно повідомляють відповідних муштрових начальників, а в крайньому випадку ворожий і непевний елемент інспектор може негайно усунути з армії, рівночасно повідомляючи про це відповідне начальство, правительство і головного отамана».
Згодом їхні права були ще більше поширені. У Морському міністерстві таким комісаром став урядовець з Головної господарчої управи капітан 2 рангу Євграф Акимів. Свою діяльність він розпочав з реорганізації морського міністерства на «демократично-соціалістичний лад» і масового звільнення офіцерів флоту. Введення інституту інспекторів в армії і у військовому міністерстві, які мали невисокі військові чини, викликало багато нарікань зі сторони вищих старшин армії і флоту, тим більше, що не всі комісари «стояли на висоті свого призначення». З цього приводу товариш Морського міністра контр-адмірал Михайло Остроградський висловився так: «Смердить розкладом Морського Міністерства. Не розумію, невже часи Центральної Ради нічого не навчили. Поки урядує цей комісар, я не хочу брати жодного уділу в його роботі по розгону персонального складу Міністерства… Але... ще урятуємо ситуацію, як тільки призначать міністра».
Новим Морським міністром 23 квітня 1919 року призначається капітан 1 рангу Микола Злобін, його заступником – капітан-лейтенант Святослав Шрамченко. У червні місяці морське відомство тимчасово очолив С. Шрамченко, а затим до 7 липня 1921 року, але вже Морську управу військового відомства очолював капітан 1 рангу М.Злобін.
Крім утворення частин морської піхоти Морське відомство вело загальну працю державного характеру, намагалося зберегти та підготувати нові кадри морських офіцерів для майбутнього. Активний учасник військово-морського будівництва часу УНР С. Шрамченко у своїх мемуарах занотував: «По здобуттю Київа в Камянці-Подільському було відчинено Гардемаринську школу». До школи навіть було набрано невелику групу з 20 гардемаринів, але «через несприятливі події, що незабаром наспіли, ця надія тоді ж загинула і згасла».
В той же самий час в 1919 році йшла жорстока боротьба за південь України, Крим і Севастополь між більшовиками і білогвардійцями генерала Денікіна, якого підтримувала Антанта. В березні радянські війська увійшли до Криму і на початку квітня наблизилися до Севастополя. Підхід більшовиків прискорив революційні виступи французьких моряків з вимогою повернення на Батьківщину – антантівську коаліцію перемогла більшовицька пропаганда. Перед наступом більшовицької армії призначений генералом Денікіним головним командиром портів Чорного і Азовського морів контр-адмірал М. Саблін вдруге в своїй біографії, тільки на цей раз вже перед наступом Червоної армії, вивів з Севастополя до Новоросійська, контрольованого ще Білою гвардією, крейсер, 5 міноносців, три підводні човни і частину флотського майна.
Щоб якось затримати наступ 2-ї Української Червоної армії, 16 квітня 1919 року французькі лінійні кораблі «Жан Бар», «Франс» и «Верніо» почали обстріл Севастополя. Снаряди падали на Корабельну сторону, в район Малахового кургану і Англійського цвинтаря. Обстріл припинився наступного дня, коли прибули більшовицькі парламентарі від Червоної армії. Командувач союзної ескадри адмірал Амет заявив їм наступне: «1. До 30 квітня союзні війська завершать евакуацію; 2. Підводні човни, які знаходяться в порту, будуть затоплені, а бойові кораблі, що не зможуть вийти, будуть виведені з ладу підривом циліндрів їх машин». Умовити Амета не нищити бойові кораблі Чорноморського флоту червоним парламентарям не вдалося, і на цьому було домовлено про перемир’я.
Залишаючи Севастополь в квітні 1919 року, війська Антанти прихопили з собою більшість боєготових кораблів, в тому числі дредноут «Воля», два крейсери, шість есмінців, три підводних човни і перевели їх до Стамбула.
Перш ніж залишити севастопольський порт, екіпажу англійського лінійного корабля «Эмперор оф Індія» була доручена юдова робота по знищенню флоту у Севастополі. Між іншим, адмірал Саблін зі своїм штабом були обізнані з умовами перемовин Амета з представниками 2-ї Червоної армії, однак спокійно спостерігали, коли їх англо-французькі союзники 26 квітня виводили на глибини зовнішнього рейду підводні човни «Орлан», «Гагара», «Кит», «Кашалот», «Нарвал», АГ-21, «Краб», «Скат», «Судак», «Лосось», «Налим» і топили їх підривними патронами. Напередодні підводний човен «Карп» був затоплений у Північній бухті.
Так інтервентами і російськими добровольцями були знищені Підводні сили флоту України. Далі інтервенти підірвали гармати севастопольської фортеці та головні машини на 11 бойових кораблях, на інших вивели з ладу зброю, в порохових арсеналах спалили порох. Загинула вся друга бригада лінійних кораблів і дивізія Підводних сил. Вихід Антанти з українського Причорномор’я став другою трагедією Чорноморського флоту.
В Одесі 27 квітня 1919 року повстали матроси французького крейсера «Вальдек-Руссо»,  вимагаючи   повернення   до   рідного      
          Михайло                 порту.   Повстання   матросів   та   поразки   на
Омелянович-Павленко  фронтах змусили французький уряд оголосити про евакуацію своїх сил, і до початку травня 1919 року англо-французький флот покинув Чорне море.
29 квітня 1919 року радянські війська увійшли до Севастополя, але в кінці червня білогвардійські війська при допомозі Антанти вибили їх з Севастополя, а в серпні – з Одеси, Херсона і Миколаєва. Боротьба за чорноморське узбережжя України продовжувалася.
Восени 1919 року в Стамбулі відбулася передача виведених Антантою з Севастополя кораблів ЧФ уряду Південної Росії. Після створення у Стамбулі «бази російського Чорноморського флоту» під командуванням віце-адмірала В. Шрамченка, вони були повернуті до Севастополя і прийняли активну участь у боротьбі Збройних Сил Півдня Росії генерала Врангеля з радянськими військами.
У боротьбі за незалежність України її флот представляла лише морська піхота. У квітні 1920 року переформовані полки морської піхоти УНР взяли участь в спільному україно-польському визвольному поході і 7 травня звільнили Київ. Та звільнення Києва не принесло загального успіху у війні. На думку багатьох дослідників, головний отаман військ і флоту УНР Симон Петлюра у виборі напряму головного удару на Київ допустився стратегічної помилки. Досвідчені морські офіцери, і в першу чергу контр-адмірал Михайло Остроградський-Апостол, а також президент ЗУНР Є. Петрушевич, радили головний удар українсько-польських військ спрямувати на Одесу, звідки відкривалася можливість отримання міжнародної допомоги. В цьому випадку могли б докорінно змінитися і політика та відношення країн Антанти в цілому до України, переговори з якою в Яссах на той час вели уповноважені уряду УНР Кость Мацієвич та контр-адмірал Михайло Остроградський-Апостол.
Після звільнення Києва знову появилася нова надія на флот. У зв’язку з загальною ситуацією на фронті наказом Директорії УНР 17 квітня 1920 року «Головним начальником Чорноморського флоту і заступником Військового Міністра по справах Військового і Торговельного мореплавання» призначається контр-адмірал Михайло Остроградський. Цим же наказом Остроградському доручалося утворити воєнно-дипломатичні місії в Румунії, Болгарії і Туреччині, надавалось право міжнародних зносин та створювати мобілізаційні комісії для торгового флоту. В цей же час на Дніпрі за наказом Остроградського почала формуватися Дніпровська воєнна флотилія, Дніпровський флотський півекіпаж в Києві, а в дивізії морської піхоти – бронепоїзд «Чорноморець». В Камянець-Подільському генерал-хорунжим В. Савченко-Більським організовувалася Гардемаринська школа.
Влітку 1920 року виникла ситуація, коли і Антанта, в першу чергу Англія, і білий рух в Росії вимушені були змінили своє ставлення до України, і виникла можливість порозуміння між ними. В листопаді Російський політичний комітет у Польщі на чолі з лідером Савінковим підписав договір з УНР, яким визнавав самостійність України. Відповідно до умов договору, Окрема російська армія генерала Перемикіна підпорядковувалася командуванню армії УНР, планувалося разом з військами Врангеля створити спільний антибільшовицький фронт. З цією метою Севастополь відвідала українська делегація на чолі з полковником Іваном Омеляновичем-Павленком, зустрілася з офіцерами-чорноморцями, які бажали дізнатися про уряд Директорії та українське військо. Полковник Цапко, який був в складі тієї української місії, згадував:
«Пор. Іванів передав мені, що морські старшини в Севастополі, довідавшись про прибуття нашої Місії, хочуть отримати відомості про боротьбу українського війська. Вони прохали, щоб члени Місії прибули на прийняття, що має бути влаштоване вечором 14 травня. Полк. Ів. Ом.-Павленко на зустріч з моряками погодився. Зрештою, всі ми були зацікавлені нагодою зустріти морських старшин, які певно ще пам'ятають про піднесення українського прапору на кораблях Чорноморської фльоти в 1918 році й лише через збіг несприятливих обставин, а потім через відрізаність від України з її урядом і військом, не змогли носити відзнаки Української воєнно-морської фльоти. [...] Після того, як ми зайшли до середини, за нами зараз же позамикано двері й ми опинилися в довгій залі, де за довгими рядами столів було до 300 морських старшин, які зірвались зі своїх місць зі співом «Заповіту». Співали вони, можливо, не так для пошани прибулих, як тому, що національні відзнаки українських старшин пригадали їм Україну. Поміж зібраними старшинами було багато капітанів 1-го ступня й один адмірал. Нас щиро гостили, обмінювалися спогадами, хоч і не всі вони добре знали українську мову, але відчувалося, що у цих моряків є щось спільне з нами. Бенкет тривав до глибокої ночі, на прощання один капітан палко вітав Україну, її провід й козацтво, після чого майже кожний з присутніх рахував за обов'язок підійти до нас з чаркою в руці з останнім привітом. Потім, як ми встали, щоб відійти, почулось могутнє — «Ще не вмерла Україна!» й всі застигли на хвилину в пошані до Батьківщини, якій їм не довелося служити. Вже перед світанком, пор. Іванів в товаристві ще одного лейтенанта, допровадив нас до готелю. Враження від цієї конспіративної зустрічі з старшинами Чорноморської фльоти на довший час залишилися незатертими в нашій пам'яті».
Однак генерал Врангель, на словах визнаючи право України на незалежність, виставив умови, що допомагатиме тим, хто визнає його Верховним Головнокомандувачем та якщо в УНР визнають двомовність. Мовна карта вже в ті часи повним ходом розігрувалася шовіністами в Україні!
У барона Врангеля був у підпорядкуванні Чорноморський флот в Криму, отже і торгові шляхи, від яких Україна була відрізана фронтами. Тому переговори з бароном про взаємодопомогу в боротьбі з спільним ворогом  та  подальшу долю флоту К. Мацієвич і М. Остроградський планували провести в жовтні в Севастополі, і Остроградський збирався в Севастополь приїхати особисто. Однак Симон Петлюра виступив як проти умов, так і місця проведення: «Ясла до волів не ходять». На думку Головного отамана, Врангель вів з Директорією «хитру гру», а сама «поїздка до Криму могла би значно утруднити наші внутрішні відносини». Стосовно «рівноправності мов», то Симон Петлюра рішуче заявив, що це «скрита тенденція вдарити по одному з головних моторів нашої державності і будівничої нашої праці з тим, щоб розкласти нас в самій основі нашого будівничого плану». Тому центр переговорів залишився в Бухаресті.
В кінці-кінців Врангель погодився на спільну боротьбу з УНР проти більшовиків і підпорядкування головному командуванню УНР, але дорогий час було безповоротно згаяно. Більшовицькі війська зі сходу і півдня почали витісняти українську армію з України, а так звані Збройні Сили Півдня Росії притиснули до Чорного моря. Контакти УНР із Чорним морем було перервано остаточно. Чорноморський флот в Севастополі у складі Добровольчої армії Врангеля приймав участь у боротьбі з більшовиками, але ця боротьба вже стала приреченою.
Відрізана від моря ворогами, Директорія помалу почала втрачати інтерес до флоту. Під тиском армійських кіл 24 вересня 1919 року Морське міністерство було скасоване і перетворене в Головне управління Військово-морського флоту Воєнного міністерства, а з 20 березня 1920 року – в Головну Воєнно-морську управу. І тоді Генеральний Морський штаб згорнувся в Організаційно-тактичний відділ цієї управи. Цей відділ з 20 березня до 19 травня 1920 р. очолював генерал-хорунжий флоту Володимир Савченко-Більський, затим до 10 грудня 1920 р. – капітан-лейтенант Святослав Шрамченко, і до його остаточного згортання в 1922 році – капітан 2 рангу Дмитро Леванда. 20 березня 1920 року перестав існувати і Генеральний Морський штаб.
Остаточний успіх боротьби за Україну став залежати від військово-технічного забезпечення війська УНР, яке терпіло скруту майже у всьому. Як писав К. Мацієвичу в Бухарест С. Петлюра, запас рушничних набоїв в жовтні 1919 року складав 600000 – лише на один день бою. Тому Директорія намагалась порозумітися з Антантою і добитися її військово-технічної допомоги в боротьбі з більшовицькими силами в Україні. З цією метою М. Остроградський направився в Ставку Антанти в Ясах.
Командування Червоної Армії, стягнувши з території Росії свої головні ударні сили, добилось перелому в бойових діях, і восени перейшло в рішучий наступ. Українські моряки одними з перших виступили на захист своєї країни. В цей час з моряків Дніпровської флотилії і флотського півекіпажу був сформований курінь морської піхоти, який з бронепоїздом «Чорноморець» незмінно воював на фронті. 21 листопада 1920 року на берегах Збруча під Підволочиськом морський курінь, підтримуваний вогнем бронепоїзда, забезпечував відхід українського війська і до останнього тримав свій останній бій з ворогами на рідній землі.
Союзниками УНР у боротьбі з більшовиками виступала Польща. Однак перемир’я, укладене поляками з Червоною Армією 9 листопада 1920 року, позбавило УНР не лише союзників, а й надій на скоре повернення до берегів Чорного моря. Відступивши на територію Польщі, українські моряки разом з військом УНР були інтерновані до польських таборів.
Восени 1920 року Кримський півострів, за образним виразом багатьох дослідників, викликав асоціації з кораблем, що тоне в морі. Радянські війська Південного фронту Михайла Фрунзе зламали оборонні редути Білої гвардії і невпинно наближалися до Севастополя, Феодосії і Керчі. Правитель Півдня Росії барон Врангель прийняв рішення евакувати свої війська кораблями і транспортами Чорноморського флоту.
14-16 листопада 1920 року дредноут «Воля», перейменований білогвардійцями на «Генерал Алексєєв», один лінкор, два крейсери, 10 есмінців, 4 підводні човни, 12 тральщиків, 119 транспортів і допоміжних суден назавжди покинули Севастополь і Крим. На них в еміграцію направилось 145693 чоловік, серед яких не менше шістдесяти відсотків було українців. 21 листопада у Стамбулі врангелівський флот був реорганізований в Руську ескадру, останнім притулком якої став середземноморський порт Бізерта – французька військово-морська база в Тунісі на півночі Африки.
Незабаром барон Врангель підпише письмове зобов’язання: «Отдавая себе отчет, что Франция – единственная держава, признающая правительство Юга России… я отдаю мою армию и мой флот… под ее (Франции) покровительство. Я рассматриваю также эти корабли как залог в уплату тех издержек, кои предстоят для оказания первой помощи, вызываемой текущими событиями». Отже, зусиллями багатьох антиукраїнських сил флот України було знищено, а те, що зосталося у бухтах, Чорноморським флотом вже назвати було неможливо.
Корабельний склад як українського, так і радянського флотів фактично перестав існувати. З цього приводу призначений уповноваженим Реввійськради РФ по Україні і Криму Михайло Фрунзе писав: «…На долю морского флота выпали тяжелые удары. В результате их мы лишились большей и лучшей части его материального состава, …потеряли основное ядро флота и рядового состава. Все это в сумме означает, что флота у нас нет».
На кораблях Врангеля відбули в еміграцію і чимало колишніх адміралів, офіцерів і матросів флоту УНР, в тому числі віце-адмірали О. Хоменко, В. Шрамченко, контр-адмірал Д. Ненюков та багато інших.
Та основні сили українського флоту, сконцентровані в Збірному полку морської піхоти і витіснені радянськими військами на територію Польщі, в цей час насмерть стояли перед військами М. Тухачевського під Замостям, були тією цементуючою силою, об яку розбилися атаки 1-ї Кінної армії. Там, під Замостям, українські морські піхотинці немало спричинилися до оголошеного згодом поляками «чуда на Віслі».
Опинившись волею військової долі в еміграції, вони не втратили надії добитися волі і незалежності для рідної землі. Уклавши з Польщею мирний договір, радянська Росія виборола собі умову, що на польській території антирадянські організації діяти не можуть. Тому в підпільних умовах на території Польщі і Румунії українські моряки приймали активну участь у формуванні Української Повстанської Армії і планували Визвольний похід в Україну. Малося на меті підняти всеукраїнське повстання проти більшовицької влади.
В цей час Україною вже ширився більшовицький терор. Захопивши українські землі, більшовицька влада під прикриттям багнетів встановила терор і жорстоке насильство над населенням, насувалася розплата українців за бажання мати власну державу і бути господарями у власному домі. Над Україною вже дихав голод 1921 року, перший в її історії голодомор: «продотряди» забирали все, що могли знайти в коморі українського селянина.
Голова РНК РРФСР В. Ленін вимагав негайних поставок з «ситої» України для «голодающего пролетариата» не менше 150 млн. пудів зерна, то ж зобов’язання Центральної Ради за Брестським мирним договором поставити до Німеччини і Австро-Угорщини взамін військової допомоги 60 млн. пудів хліба стали виглядати зовсім невинними поставками.
Для придушення будь якого руху опору українців в Україні було дислоковано війська Червоної Армії, які нараховували 1 млн. 200 тис. чоловік. У створених Харківському та Київському військових округах дислокувалося 35 стрілецьких і кавалерійських дивізій, 10 бригад та різних частин, які були зведені у п’ять армій. Українці в них складали лише 9%. Червона Армія в Україні стала виразно окупаційною, чого В. Ленін в своїх телеграмах і не приховував.
У цій, з військової точки зору безнадійній ситуації, для порятунку народу від геноциду і збереження честі Українського війська, флоту і Української Зброї на території Польщі і Румунії з колишніх вояків армії і флоту УНР створюється Українська Повстанської Армії під командуванням генерала Ю. Тютюнника. 25 жовтня 1921 року вона зважується на похід з надією підняти народне антибільшовицьке повстання. Цей похід увійшов в історію як 2-й Зимовий, чи «Льодовий» похід. Просуваючись у важких зимових умовах в напрямку Києва, терплячи великі нестатки в озброєнні і забезпеченні, група військ Ю. Тютюнника вела безперервні бої з переважаючими кавалерійськими дивізіями більшовицьких військ. Народного повстання, як і з’єднатися з повстанськими загонами Придніпров’я, здійснити не вдалося. Не дійшовши 40 кілометрів до Києва, група військ Тютюнника в битві під Базаром 21 листопада 1921 року була розбита кіннотою дивізії Г. Котовського і змушена була повернути та пробиватися назад до польського кордону. В бою під Базаром загинув і контр-адмірал Михайло Білинський, долю якого розділили і останні морські піхотинці флоту УНР.
В бою під Базаром Державний військовий флот завершив свою боротьбу за незалежність Української Соборної Держави. У цій боротьбі, покритій ратною славою, трагедіями і подвигами, як відзначав свідок тих подій Святослав Шрамченко, українські морські піхотинці загинули смертю «гідної вояка, смерти на варті, в час виконання свого героїчного обов’язку – оборони Батьківщини».

До змісту Мирослав МАМЧАК Чорноморський флот у боротьбі за незалежність України (1917 – 1921 рр.)