Пам’яті екіпажу ескадреного міноносця «Завидний»,
який першим підняв Український національний прапор над Чорним морем,
присвячую, -
автор.

«… бо все гине, -
Слава не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти».
Тарас Шевченко

Лиш Слави своєї будьте синами і богів своїх!
Станьте, як леви, один за одного і держіться Книг своїх!
… А ті вас ведуть у всі дні до звитяг і геройства многого!
Ратна пісня. «Велесова книга»

Хто контролює минуле -
той контролює сучасне;
хто контролює сучасне -
той володіє майбутнім.
Джордж Орвелл

Мирослав МАМЧАК
Чорноморський флот у боротьбі за незалежність України (1917 – 1921 рр.)
Мартиролог офіцерів і урядовців Державного флоту України

ІСТОРИЧНИЙ НАРИС

4. Розвиток ситуації в Криму і Севастополі

Не будучи спроможними протистояти українським, німецьким і австрійським військам, більшовицький уряд РРФСР своєю базою в боротьбі за Україну обрав Крим з опорою на Чорноморський флот, де більшовицькі позиції були найсильнішими, хоча, згідно ст. 5 Брестського договору, Чорноморський флот до завершення Світової війни мав придержуватися нейтралітету. Йому Брестський договір забороняв виводити кораблі в море, тобто, він мав знаходитися в своїх базах і не втручатися у події і військові дії до завершення війни.
Та підписавши договір з Німеччиною, уряд Леніна-Троцького мислив інакше. Випереджаючи німецький наступ на Крим, 10 березня 1918 року Радою Народних Комісарів РРФСР за харківським прикладом при допомозі засланих в Крим більшовицьких пропагандистів і більшовицьких лідерів Центрофлоту, без будь якого погодження з місцевим населенням, була утворена Радянська республіка Таврида, яка відразу ж заявила про належність до РРФСР разом з колишніми запорожськими землями і Чорноморським флотом. За цим планом більшовики намагалися не допустити вступу   
Петро Болбочан      німецьких і українських військ на територію «сусідньої країни», в якій можливо було накопичити сили для подальшої боротьби з УНР. Розбиті в Україні військові формування більшовиків тепер стягувалися і переформовувалися на «території» РРФСР – в Криму, для чого «радянський уряд Криму» надавав їм всебічну допомогу.
Питання захисту від німців Криму, Севастополя і флоту обговорювалося на надзвичайному засіданні Центрофлоту і севастопольської Ради 20 березня 1918 року. У своєму виступі народний комісар В. Спіро розповів севастопольським і флотським більшовикам суть інструкції-плану РНК РСФСР: «…Я должен сказать, что дабы не дать юридического повода немцам входить на территорию Крыма, мы должны, по замыслу IV Универсала, образовать так называемую Таврическую республику, потому что она не входит в Украину. Мы эту мысль подали Тавриде, но она, объявив себя Таврической республикой (головою її було обрано петроградського більшовика, відрядженого на ЧФ Антона Слуцького – авт.), захватила в своем объеме Мелитопольский, Бердянский и (Днепровский) уезды, сделав этим большую глупость… Тов. Пожаров выехал в Симферополь, чтобы выяснить, что оборона происходит из Севастополя…».
Намагаючись випередити події, 22 березня 1918 року Центрофлот оголосив наказ про призначення контр-адмірала Михайла Сабліна командувачем Чорноморського флоту, а комісаром при командувачі - голову Центрофлоту  більшовика Кноруса.
Тактику подальших дій більшовиків у Криму окреслив на 2-х Загальнофлотських зборах у Севастополі більшовик А. Слуцький: «…О Крыме мы имеем определенное заявление: полуостров не входит в состав Украинской Рады, он входит в Российскую Федерацию… Мы будем соблюдать нейтралитет… Да, мы подписываем мир, но это не значит, что мы не будем бороться скрыто, подпольно… Мы будем посылать через Перекоп агитаторов, мы будем снабжать людей, едущих с агитацией деньгами… Если бы мы были сильнее, мы бы открыли военные действия…».
Однак бажаючих воювати за більшовицькі ідеї було небагато.  Повідомлення, що до Криму успішно просувається українське військо визвало значне піднесення української ідеї на флоті як би того не хотілося лідерам Центрофлоту - під час більшовицької окупації і терору українські військові громади Севастополя не розпустилися, не були розгромлені, а трималися разом, у багатьох випадках пішли у підпілля. Більшовики вимушені були зважати на наявність серед особового складу флоту 80% українців («не мы уже держим Севастополь в руках» – член Центрофлоту Єрмолін), тому не насмілювалися відкрито виступати проти них.
З підходом німецьких військ, коли у стані більшовицьких військ почався моральний розклад, поміркованій матроській масі вдалося дещо опанувати ситуацію. А. Монастирьов згадував про ті дні: «Події останніх днів сильно змінили матросів. Вони зрозуміли, що їх так звані «народні вожді» збігли з награбованим добром та коштовностями кинувши обманутих моряків на свавільство долі. Матроси почали розуміти, що пішли за боягузами і покидьками вбивати своїх командирів…».
На деяких кораблях, і в першу чергу на крейсері «Пам'ять Меркурія», знову появилися українські прапори. Як зазначав у своїх спогадах член Центрофлоту лейтенант Святослав Шрамченко, у Севастополі потроху почала встановлюватися дисципліна.
Просування союзних військ територією України і звільнення її від більшовиків значно похитнуло більшовицьку владу у Севастополі і її вплив на флот. 5 березня 1918 року українські прапори, попри волю Центрофлоту, підняли три допоміжні крейсери, а 10 березня – бойові крейсери «Алмаз» і «Олег».
Вранці 14 березня 1918 року в Севастополі та на кораблях було оголошено закон про флот УНР. Великої радості, у першу чергу серед офіцерів та кондукторів на кораблях, які підняли українські прапори з вірою в Українську Республіку, він не викликав, бо Україна, хоч і брала під свою юрисдикцію весь Чорноморський флот, однак проголошувала створення лише невеликої флотилії. Флотська фортеця, броненосці і дредноути, місто, де крім військових, не було промислових підприємств, в рамках проголошеного закону не могли визначити своєї подальшої долі. Тому «закон про флот» на самому флоті був зустрінутий з засторогою.
В Севастополі безлад посилювався, багато більшовиків втікало до Новоросійська і Керчі. Занепокоєний успішним наступом союзних військ і втратою позицій в Севастополі Наркомат по морських ділах РРФСР прийняв рішення вивезти флотське майно з Севастополя до Новоросійська і 26 березня 1918 року віддав такий наказ командуванню ЧФ. Однак загальний спротив портових робітників і українізованих моряків залишив його без виконання, а намагання більшовиків заставити силою портових робітників грузити транспорти завершилися 11 квітня 1918 року загальним страйком і, слідом, антибільшовицьким повстанням севастопольських робітників. У порту і в місті Севастополі доходило до бійок між пробільшовицьки налаштованими матросами з робітниками і мешканцями міста на Приморському і Історичному бульварах, в центрі міста і в порту. У зв’язку з конфліктом збільшовичених матросів з робітниками порту Центрофлот вимушений був 11 квітня 1918 року попередити радіограмою «товарищей моряков, что могущая начаться кровавая война между рабочими и матросами может привести к гибели всего Севастополя и военного флота…».
Створивши власні сили самооборони, робітники при підтримці Українського військового комітету захопили пакгаузи та основні установи міста і, таким чином, навели спокій в гарнізоні. Справжні настрої у севастопольській фортеці і на флоті продемонстрували чергові вибори 20 квітня 1918 року до Севастопольської Ради, в якій більшовики отримали лише третину голосів виборців.
Як вже зазначалося вище, створений 24 березня 1918 року уряд В. Голубовича в умовах бойових дій об’єднав морське і воєнне міністерства в єдине, що не сприяло вирішенню флотського питання. Військові міністри О. Жуковський і О. Греков у березні-травні намагалися дещо організувати флот, видали накази про введення єдиноначалія і відміну виборності командного складу, про організацію будівництва і ремонту кораблів у Миколаєві, про базування бойового складу флоту у Севастополі, про скасування на флоті виборних військових комітетів. Попри урядову політику «Україна без Криму», воєнне міністерство все-таки намагається якось взяти Чорноморське узбережжя під контроль, відкрити країні вихід до моря і організовує флот як може в тій ситуації. Згодом центральна влада береться якось виправляти становище і 31 березня 1918 року комендантом Севастополя призначають капітана 2 рангу Містникова, який направлявся в групі військ Болбочана, але, як виявилося, було занадто пізно.
З приближенням німецьких військ до Криму між німецьким і українським командуванням не могло не постати питання контролю над півостровом та флотом. За умовами союзного договору Крим мали окупувати сили німецького контингенту, для чого біля Катеринослава було зосереджено кілька німецьких дивізій. Однак військовий міністр УНР полковник О. Жуковський не міг допустити втрати контролю української влади над півостровом і флотом, тому 10 квітня 1918 року для походу в Крим наказав сформувати кримську армійську групу під командуванням полковника Петра Болбочана. 18 квітня корпус Болбочана взяв Мелітополь і відтиснув більшовиків за Сиваш. Далі простягалася дорога в Крим.
В цей же час Чорноморський флот все більше охоплювала анархія, знову виникали конфлікти і бійки матросів з робітниками, кораблі самовільно виходили в море, де порушували не лише умови Брестського миру, а й взагалі міжнародні правила мореплавства. Пароплав «Труд» під червоним прапором атакував німецький підводний човен, але, отримавши пряме попадання снаряда від човна, підняв білий прапор і здався, після чого був захоплений німецьким підводним човном «як воєнна здобич».  У  зв’язку  з  цим   інцидентом    
Всеволод Петрів        головнокомандувач імператорським німецьким і турецьким флотами в Константинополі в радіограмі на ім’я голови  Центрофлоту від 16 квітня 1918 року через радіостанцію «Османіє» повідомив, що відновлення війни на морі не входить в його плани, але при умові, що Чорноморський флот суворо виконуватиме умови Брестського договору. В протиріч ст. 5 цього договору, радирував головнокомандувач, російські судна зустрічалися на шляху між портами, в Херсоні обстріляли війська союзників; міноносці ЧФ обстріляли турецькі війська на Анатолійськім узбережжі. «Благоволите мне сообщить, - вимагав турецько-німецький головнокомандувач, - к какому флагу принадлежат суда Черноморского флота. Судно, уведенное подводной лодкой, не несло ни одного из флагов, признаваемых союзниками, и само открыло огонь против подлодки», і просив голову Центрофлоту наказати кораблям не виходити з портів і утримуватися від ворожих дій проти союзних держав. Ситуацію у Севастополі і на флоті та проблеми у зв’язку з підходом німецьких та українських військ до Перекопу обговорювали ІІ делегатські Загальнофлотські збори ЧФ 17 квітня 1918 року. Більшовик Слуцкій, наприклад, говорив таке: «Идите на Перекоп и посмотрите, что представляет из себя наша Красная армия… Отряды… разложились, превратились просто в вооруженные банды. …Среди крестьян царит возмущение, есть известие, что Мелитополь взят не немцами, а восставшими против анархии крестьянами. Точно такое же положение и в Перекопе. Там красноармейцы уводят лошадей из-под плуга, чтобы убивать их и есть, были насилия над девушками… Красноармейцы… уходят с Перекопа…, не считают себя обязанными защищать окопы, отвечают, …что там, мол, 82 китайца, их наняли, и они обязаны защищать Крым. …Так, опираясь на настроения рабочих, они (німці - авт.) докатятся и сюда».
Не кращої думки про робітничо-селянську Червону армію був і Пожаров: «…Наши отряды – …просто бандиты, которые ни с чем не считаются. …Такие отряды в Джанкое разогнали Совет и все реквизировали в крестьян. От неприятеля они бегут… Недавно на вокзале у совершенно пьяного красноармейца был мною взят план наших расположений на Перекопе, который показывал всем желающим смотреть его…». Ось такою, що визнавали і самі більшовики, була Червона армія, при допомозі якої «пролетарська» партія намагалася встановити в Україні своє бачення свободи, братерства і рівності.
Німці вважали позиції на Перекопі добре укріпленими і замінованими, а їхній штурм – божевіллям, тому не перечили Болбочану в його планах. Блискавичним ривком в ніч з 21 на 22 квітня 1918 року група Болбочана прорвала оборону «червоних китайців» на Перекопі і під кінець дня на плечах відступаючого ворога зайняла Джанкой. 25 квітня 1918 року український національний прапор був піднятий над Сімферополем і Бахчисараєм. 26 квітня 1-й кінний полк імені Кості Гордієнка вийшов під Алушту і Ялту, а в другій половині цього дня – під Балаклаву, де командир полку полковник Всеволод Петрів провів перемовини про зайняття українськими військами Севастополя з двома представниками Чорноморського Українського військового комітету.
Як описував згодом цю зустріч Всеволод Петрів, досягти якихось спільних домовленостей з моряками не вдалося через невиразну позицію самих флотських представників. Виглядали вони як люди, що «щойно пережили бойову грізну небезпеку», були нервові і грубі. Не вірячи «свойому контрреволюційному начальству» і не бажаючи йти на «катування й загибель» до Новоросійська, флотські представники запропонували на кораблях флоту поряд з червоними прапорами підняти жовто-блакитні, прийняти на кораблях комісарів Центральної Ради і не допустити німців до Севастополя. У разі наступу німців на фортецю моряки обіцяли боронитися, але відмовилися забезпечити прохід через залогу гордієнківців до севастопольського порту. Власних твердих державницьких позицій делегати УВК не проявили, плану якихось спільних дій запропонувати не змогли, тому певного плану спільних дій з моряками досягнуто не було.
Під Алуштою гордієнківці спільно з татарським чамбулом і сотнею колишніх полонених турків витримали артилерійську дуель з крейсером «Алмаз», вогонь якого з моря підтримував спробу контрнаступу більшовицьких військ. Та довелося відступити і червоноармійцям, і крейсеру.
Населення Криму, в тому числі кримськотатарське, радо вітало визволителів від більшовиків. В Сімферополі, Джанкої і Бахчисараї одразу ж приступили до формування місцевої влади.
Однак успішний розвиток подій зупинив наказ начальника штабу Кримської групи Натіїва, який гордієнківцям доставив вранці 28 квітня 1918 року німецький літак з вимогою виходити з Криму, тому кінний полк Всеволода Петріва вимушений був повернутися до Бахчисараю.
Успіхи українського корпусу в Криму не прийшлися до душі німецькому командуванню, яке, разом з значною перевагою в силах, мало власні погляди на Крим і флот. Німецьке командування виходило з того, що правом опанувати Кримом можуть лише їхні, німецькі війська, тому командувач німецькими військами в Криму генерал фон Кош заявив протест українському уряду з вимогою вивести з Криму українські війська. Болбочан, збираючись продовжити наступ на Севастополь, відмовився виконувати німецький ультиматум і ситуація почала набирати конфліктної форми. І коли взаємовідносини між союзниками загострилася настільки, що назрівав збройний конфлікт, за наказом воєнного міністра УНР кримська група Болбочана вимушена була залишити Крим і перебратися до Мелітополя.
Командувач Чорноморським флотом контр-адмірал М. Саблін, людина суто військова, попросту не зміг розібратися у мінливій політичній ситуації, коли німці вже вели наступ у Криму. Його виступи у кінці березня і у квітні 1918 року на засіданнях Центрофлоту і сесіях Ради зводилися в основному до тез: необхідно «выяснить вопрос – кто у нас неприятель. Мы играем… втемную. Много говорят, но позиция может быть занята только по выяснению вопроса о противнике…(19.03.1918 р.)», або «…я не знаю, для чего немцы хотят захватить наш флот. Или для того, чтобы послать его в Средиземное море, пустить его против союзников, или затем, чтобы отдать его Украине, а потому мы должны выяснить желание Севастополя, тогда предо мной становится ясная картина и тогда только я могу дать то или иное указание (після 18.04.1918 р.).» і т.д. То ж як командувач, не бажаючи приймати власне рішення та брати відповідальність за долю флоту на себе особисто, 20 квітня 1918 року на засідання Центрофлоту він склав свої повноваження командувача флотом. Того ж дня Центрофлот передав владу виконавчому комітету Ради воєнних і робітничих депутатів, про що і було повідомлено пізно ввечері фонограмою № 223: «Товарищи! 20/IV Севастопольский совет военных и рабочих депутатов взял от Центрофлота власть в свои руки… Все распоряжения будут исходить только от Исполнительного комитета, которые должны исполнятся беспрекословно».
В Севастополі авторитетна влада перестала існувати. Тому екіпажі кораблів вже самі почали визначатися. 20 квітня 1918 року, під час засідання Центрофлоту, підняли українські прапори ескадрені міноносці «Беспокойний», «Поспєшний» і «Громкий».
Того ж дня Центрофлот направив радіограму німецькому фельдмаршалу Мекензену, який вів наступ на Крим: «Так как русский Черноморский флот и Таврическая республика, составляющая часть Российской Федеративной республики, признают Брестский договор, то мы просим Вас остановить движение ваших войск на Крым и указать, куда мы можем послать наших делегатов, дабы путем личных переговоров устранить недоразумения и придти к соглашению». Для німецького командування політичні хитрості з проголошенням Таврійської республіки не були новиною, тому німецький фельдмаршал цю телеграму залишив без відповіді – вести переговори з флотом без командувача німці не збиралися.
Знаходячись у безвиході, голова Центрофлоту Кнорус наступного дня, 21 квітня, вирішив фельдмаршала полякати: «Не получая ответа на вчерашнее радио и считая, что продолжающееся продвижение германских и украинских войск по территории Крыма представляет нарушение Брестского договора и угрожает безопасности флота, флот будет вынужден принять меры для обеспечения своей безопасности». На це радіо у Севастополі відповіді теж не отримали, тому вирішили назустріч німецьким військам направити делегацію Центрофлоту.
А на більшості основних сил флоту вже розвівалися жовто-блакитні прапори, і з позицією екіпажів лінкорів і крейсерів неможливо було вже не рахуватися. Тому 22 квітня 1918 року Центрофлот, рятуючи своє реноме, видав прокламацію, в якій заявлялося, що Чорноморський флот підпорядковується і належить Українській Народній Республіці. Контр-адмірал Михайло Саблін знову погодився взяти командування флотом на себе. Під впливом прокламації Центрофлоту, а також на вимогу особового складу Керченської фортеці та Феодосійського гарнізону М. Саблін змінив свою позицію і того ж дня оголосив наказом по флоту, що «всі судна, портове майно, які знаходяться в портах Криму та на його узбережжі, є власністю Української Народної Республіки. А тому наказую скрізь, де треба, підняти українські прапори».
23 квітня при підході українських і німецьких військ до Сімферополя капітан 2 рангу Містников віддав наказ береговим військам ЧФ підняти українські прапори по всьому кримському узбережжі і попередив, що «всякий збройний напад проти УНР, її влади та майна, виступ окремих осіб і організацій вважається розбійним». Для улагодження ситуації через кілька днів до Севастополя прибула спеціальна делегація для перемовин з керівництвом флоту і його підпорядкуванню уряду УНР.
24 квітня 1918 року у Севастопольській бухті українські прапори підняли ще чотири ескадрені міноносці Мінної бригади. В той же час наступ німецько-українських військ у Криму продовжувався. Червона армія, як свідчать виступи на ІІ Загальнофлотських зборах, втекла з позицій від першого гарматного пострілу, коли противник був на відстані 10 верст.
У такій обстановці 25 квітня 1918 року Центрофлот знову намагався «виробити рішення про війну і мир» і знову скликав чергові делегатські збори моряків, на які був запрошений і виступив комісар Центральної Ради Данило Сотник. У своєму виступі він заявив «делегатскому собранию флота, …что по миру, заключенному Украиной с державами Четвертного союза, Крым и Севастополь, а равно и Черноморский флот, отходят к Украине, и предложил флоту поднять украинский флаг и признать власть Киевской Рады, выразив надежду, что в этом случае удастся предупредить занятие Севастополя германским гарнизоном». На питання можливого затоплення флоту, він відповів: «…Я считаю лишним отвечать на этот вопрос. Я не буду вас насиловать. Угодно губить себя – губите».
Більшість учасників зборів представляли українці, присутнім був і голова Української громади Терещенко. Та заражені славянофільством і малоросійством, не встидаючись власної меншовартості, більшість присутніх українців не спонукалась до думки про національний флот України і позабуту морську славу рідного народу, думали не про порятунок і долю України, а про єдину Росію. Так, збільшовизований кубанський малорос т. Козенко у відповідь комісару заявив, що «…предложение комиссара Украины – это уже последняя пощечина бывшему Черноморскому флоту, …вы, конечно, откажетесь принимать эту пощечину и ответите на нее ударом…». Своєрідним, наповнений турботою не так про майбутнє рідного народу, як майбутнє Росії, став виступ голови Української громади Севастополя Терещенка, який «иначе смотрит на положение, чем Комиссар»: «…украинское общество думает, что русская революция в целом погублена, что нужно спасать остатки. Чтобы империалисты Запада не захватили Украины и не разрушили ее армии и флота, нужно передать Севастополь и Черноморский флот Украине. Украинская громада стоит на защите революции, на той точке зрения стоит и Центральная Рада, которая не является контрреволюционной и буржуазной, как говорят, так как состоит из социалистов. Громада не хочет допустить немцев в Севастополь, и тогда мы спасем хоть часть революционной России, иначе эта часть погибнет... во имя интересов всего славянства, во имя будущего всей России, к которой Украина рано или поздно присоединится, не губить Севастополь и флот и тем приносить вред всей революции». З відсутністю національної гідності і з вкоренілим у свідомості почуттям меншовартості і малоросійства більшості делегатів відродити національний флот, звичайно, не можливо. Тож резолюція цих зборів, як і 21 квітня, лише підтвердили дві діаметрально протилежні позицій матроської маси і відсутність чіткої позиції самого командувача.
Після палких дебатів 61 голосом проти 13 і 11 тих, що утримались, делегатські збори прийняли резолюцію у більшовицькій редакції: «Революционный Черноморский флот был авангардом революции им и будет, и знамя революции никогда не спустит, ибо это знамя всех угнетенных и моряки его не продадут», а також затвердили постанову Центрофлоту від 20.04.1918 р.: «Не дожидаясь возвращения делегации, немедленно приступить к подготовке судов второстепенного значения к выводу их в Новороссийск, если будет к тому техническая возможность, в противном случае, при уходе эскадры из Севастополя привести эти суда в непригодность, суда 1-й линии привести в полную боевую готовность…».

Та поки у Севастополі мітингували і голосували резолюції, німецькі війська вже зайняли Сімферополь, що привело до повної паніки серед тамтешніх більшовиків, які за спогадами очевидців стали просто в паніці «спасати свої шкури». Таврійська республіка зникла настільки раптово, як і появилася, ніхто з місцевих мешканців її захищати не збирався – в Криму встановлювалася влада УНР. Не маючи підтримки в масах, більшовики, «щоби не пропала ця частина Росії», стали провокаційними телеграмами вимагати допомоги у Петрограда.
Ситуація знову швидко політизувалася. Більшовики розвернути шалену агітацію, твердячи, що Центральна Рада допомагає німцям заволодіти флотом, який вони не могли перемогти під час війни, і стали домагатися негайного переходу флоту до Новоросійська, як того вимагав уряд Леніна. Багато хто з екіпажів піддавався на агітацію і теж волів втікати від німців подальше від Севастополя.
Більшовицький уряд Росії, судячи з його реакції, підпорядкування Чорноморського флоту Україні розцінював як захоплення його ворожою державою. Саме такий висновок навіває московська телеграма від 23 квітня 1918 року з Москви на флот: «Совнарком предлагает Черноморскому флоту оказать энергичное сопротивление захвату Севастополя, а в случае невозможности удержать Севастополь со всеми судами, могущими выйти в море, перейти в Новороссийск, уничтожив все остающиеся в Севастополе суда, имущество и запасы».
Ось таку турботу про робітників і мешканців Севастополя, про флот проявив робітничо-селянський уряд – коли не можливо вивезти з України, все знищити! Дивує, що не повторили наказу знищити місто гарматами головного калібру, як наказували розстріляти непокірну більшовикам Одесу! Та портовики знову відмовилися не лише знищувати майно і запаси, але і навантажувати його на більшовицькі транспорти. Протидіючи більшовицькій пропаганді, Український військовий комітет організував зустрічі з командами кораблів і роз’яснював, що німці підходять до Криму як союзники внаслідок договору з УНР, а не загарбують її територію. Особовий склад 2-ї бригади лінкорів, дивізія підводних човнів контр-адмірала В.Клочковського, транспортної флотилії та бригади крейсерів відмовилися виконувати рішення делегатських зборів по евакуації до Новоросійська.
Та в Севастополь почали стікатися втікаючі від німців та козаків Болбочана червоноармійські частини, загони матросів і артилерійські обози з Криму, які в місті створили ще більшу паніку. «Борці за світову революцію» більше всього боялися появи на навколишніх пагорбах німецьких солдатів.
Штаб німецьких військ в Криму розмістився у Сімферополі. Німецькі війська вже зайняли Бахчисарай і підходили до Севастополя. Пізно ввечері 28 квітня 1918 року для переговорів з німецьким командуванням до Сімферополя була направлена делегація Центрофлоту і Севастопольської Ради, яку очолили начальник Підводної бригади контр-адмірал В’ячеслав Клочковський, начальник севастопольської фортеці капітан 1 рангу Михайло Остроградський і капітан 1 рангу Чернілівський-Сокол. Командувач німецьких військ в Криму генерал фон Кош відмовився вести переговори з Центрофлотом як з «безвідповідальною організацією» і погоджувався спілкуватися лише з командувачем флоту. Погодившись прийняти письмові пропозиції командування флотом, фон Кош заявив, що припинить наступ на Севастополь лише за умови, що флот повністю визнає владу УНР і підніме українські національні прапори.
Того ж дня німецькі війська підійшли за 10 верст до Севастополя і зайняли позиції на Північній стороні міста. Для контролю за севастопольською гаванню встановили важку артилерійську батарею на горі біля Братського кладовища.
Повернувшись вранці 29 квітня 1918 р., флотська делегація з Сімферополя проінформувала М. Сабліна про хід переговорів з німецьким командувачем і вимогу генерала фон Коша зустрітися з командувачем флотом особисто. Однак командувач флотом, замість організації зустрічі з німецьким командувачем, розпорядився зібрати представників кораблів на чергові екстрені збори на лінкорі «Воля».
Більшість учасників делегатських зборів, вислухавши учасників переговорів з німецьким командуванням, погодилася на умови німецького генерала і вирішила, не гаючись, підняти українські прапори. Всю повноту влади на флоті збори знову передали від Центрофлоту контр-адміралу М. Сабліну, поновивши його в повних правах командувача, від яких він напередодні відмовився. Представники Мінної бригади, якою, до речі, тривалий час командував сам М. Саблін, і більшість кораблів якої стояли під червоними прапорами, вимагали виходу кораблів до Новоросійська. Делегати лінкора «Воля» пригрозили силою свого головного калібру заставити їх спустити червоні прапори. Ті у відповідь пообіцяли мінну атаку на лінкор, покинули збори і заявили, що приступають до негайної евакуації. Ситуація на флоті знову загострювалася.
Рішення підпорядкуватися українській владі підтримали не лише матроські депутати. Його підтримали командири кораблів, більшість офіцерів і першими серед них були контр-адмірали С. Бурлєй,
В. Клочковський, капітан 1 рангу М. Остроградський і багато інших. Саме вони радили М. Сабліну покінчити гру в уявну демократію і, як належить, вступити в командування флотом та приступити до наведення порядку і організації служби.
По завершенні зборів М. Саблін вже не вагався. Врешті-решт, спираючись на потужні проукраїнські настрої серед переважної більшості моряків-чорноморців і, маючи метою врятувати флот від анархії та подальшого руйнування, він прийняв виважене рішення про перехід Чорноморського флоту на службу Українській Народній Республіці.
29 квітня 1918 року о третій годині дня на флагманському лінкорі «Юрій Побєдоносець», який являвся штабним кораблем флоту і стояв на мертвих якорях недалеко від Графської пристані, підняли сигнал М. Сабліна вже як командувача: «Вступив у командування Українським Чорноморським флотом».
Рівно через годину, о 16.00, з наказу командувача флотом контр-адмірала М. Сабліна «Юрій Побєдоносець» підняв сигнал «Флоту підняти український прапор!». І на більшості кораблів, як в старі спокійні часи, на флоті вишикувалися екіпажі і під звуки сурм і дудок по команді «Стати до борту! На прапор і гюйс – струнко!» на гафелі і флагштоки злетіли українські прапори! В цей чудовий сонячний день великі жовто-блакитні полотнища замайоріли над кораблями і гладдю севастопольських бухт. Під вечір зі штабу флоту до Києва була направлена радіограма: «Браття Київської Центральної Ради! Сього числа Севастопольська фортеця і флот, що знаходиться в Севастополі, підняли український прапор. Контр-адмірал Саблін». Таку ж телеграму з флагмана направили і в штаб німецьких військ. Таким чином, український національний прапор замайорів на кораблях, у військових частинах і над фортецями на  просторах від устя Дунаю до Керчі у всіх портах українського чорноморського узбережжя проголосивши відродження українського флоту, флоту Української Народної Республіки!
Ця історична, знакова подія створила незаперечний і юридично легітимний політичний прецедент, що ліг наріжним каменем в основу новітнього українського військово-морського будівництва доби Української революції, яке негайно було поновлено після відродження української незалежності у 1991 році.
Здавалося, що флот вирішив своє майбутнє остаточно, і в Севастополі запанує мир і спокій. Біля приміщення Української ради Севастополя, яке знаходилося на Нахімовській вулиці, вже вишикувалися черги севастопольців, які бажали записатися в українське громадянство. Українська рада звернулася до мешканців міста з відозвою: «Громадяни й громадянки Севастополя! Від Вашої поведінки і ставлення до поточного моменту буде залежати доля Севастополя на багато років вперед. Чорноморський український флот і фортеця підняли український прапор і цим сказали своє вагоме слово про свою долю. Черга за вами, громадяни! Зараз не час детально висвітлювати становище. Більшість громадян знайомі з ним. Ми закликаємо всіх громадян Севастополя виразити в даний момент свою волю, як це вже зробили флот і фортеця.
Усім громадянам Української Народної Республіки без огляду на класи, партії, стать, вік і національність пропонується наступне:
1. Прикрасити свої будинки національним жовто-голубим прапором.

Під вечір М. Саблін отримав розпорядження від німецького командувача підняти о 8 годині наступного дня українські прапори і в Керченській фортеці.
Однак з заходом сонця почала закочуватися за горизонт і впевненість самого командувача у раніше прийнятому ним рішенні – перемогло «сполохане малоросійство». Все розпочалося з любимої ним Мінної бригади. Команди дев’яти есмінців цієї бригади червоних прапорів не спустили і самостійно розпочали завантаження майна і припасів. Кораблям, що стояли під українськими прапорами, ескадрений міноносець «Керч» передав сигнал «Позор і продажа флоту».
Ввечері до контр-адмірала Михайла Сабліна прибула делегація кількох матросів збільшовизованої бригади міноносців і Воєнно-революційного комітету на чолі з його головою Михайло Саблін        Ю. Гавеном. Більшовики умовляли командувача відмовитися від командування українським флотом і вивести кораблі до Новоросійська. Спочатку заперечуючи, а затим розплакавшись на грудях у Гавена, командувач... запевнив його, що він не вважає себе справжнім командувачем українського флоту, що душею з ними, і віддав наказ підняти українські прапори лише для того, щоб виграти у німців час і не заперечує проти виходу флоту до Новоросійська. Доводи комісара УНР Данила Сотника, що теж у той час знаходився у командувача, до уваги вже не бралися.
Наслідком такої зрадливої позиції командувача стала його наступна радіограма флоту: «Желающие уходить должны покинуть бухту до 12 часов ночи. После 12 выход будет закрыт и минирован». Подальші бесіди з більшовиками привели до того, що М. Саблін погодився особисто очолити перехід до Новоросійська під «нейтральним» Андріївським прапором і віддав наказ «приготовится к походу в 22 часа». Наказ адмірала, який ще з часу бойових дій флоту під час Світової війни користувався довірою на флоті, збентежив команди кораблів, там не знали, що трапилося у відношеннях з німецькими військами, і почали екстрено готувати кораблі до виходу в море.
Близько 12 години ночі вихід з севастопольської бухти розпочали кораблі Мінної бригади, кілька підводних човнів і транспортів, переповненими червоноармійцями, які рятувалися від німецького полону після їх невдалої спроби утримати Одесу, Миколаїв і Крим. Останніми Севастополь покинули лінкори «Свободная Россия» і «Воля». Всього до Новоросійська вийшло з Криму два лінкори, 14 есмінців, десять бронекатерів, гідрокрейсер, яхта і 4 транспорти. Втікаючи до Новоросійська, більшовики намагалися вивести з собою і дивізію підводних човнів, та самі підводники не дозволили їм цього зробити.
Німецькі війська, знаходячись на Північній стороні, виявили серед ночі вихід кораблів з севастопольської бухти, освітили рейд ракетами і відкрили вогонь з польових гармат. Ряд кораблів отримали пошкодження і мали поранених, есмінець «Гневный» був підбитий німецьким снарядом і викинувся на берег. В головній базі під українськими прапорами залишилися 4 крейсери, 7 старих лінкорів, колишніх броненосців, 12 ескадрених міноносців, дивізія з 14 підводних човнів, 5 плавбаз, 3 допоміжні крейсери, транспортна флотилія і 2 авіабригади.
Коли німецький генерал Роберт Кош довідався про факт виходу кораблів, наказав військам захопити Севастополь. Напередодні, не маючи впевненості в виконанні флотом виставлених ним йому вимог, він радіограмою запросив командувача німецько-турецьким флотом адмірала Рабейра-Пашвіца вислати до Севастополя ударну групу кораблів з крейсером «Гебен».
Відмова більшої частини флоту виконати наказ Сабліна стала головним результатом роботи Українського військового комітету та Української громади Севастополя по пробудженню національної самосвідомості українських моряків, проявом їхньої національної гідності, а день 29 квітня на довгі роки у діаспорі став святом Українського Чорного моря і Державного флоту України.
В непростій ситуації зради командувача флотом і надзвичайної політизації команд кораблів, командування флотом, який залишився у Севастополі, взяв на себе начальник Севастопольської фортеці капітан 1 рангу Михайло Остроградський-Апостол і опівночі направив для переговорів з командувачем німецьких військ генералом фон Кошем контр-адмірала В’ячеслава Клочковського. Одночасно Остроградський доповів у військове міністерство УНР про прийняття ним командування українським флотом і про те, що кораблі, які не підняли українських прапорів, контр-адмірал М. Саблін разом з більшовиками на борту вивів до Новоросійська.
Переговори з німецьким командуванням були важкими. Німецький генерал розцінив вихід частини кораблів до російського порту як грубе порушення флотом умов Брестського договору, дії командувача ЧФ оцінив як втечу від обов’язків і зраду, а ситуацію на флоті і у Севастополі визнав неуправляємою командуванням та місцевою владою, тому й умови були змінені. Севастополь буде окупований, заявив фон Кош, Чорноморський флот оголошується тимчасово полоненим і роззброюється, його особовий склад розформовується і, після переформування, буде переданий у розпорядження штабу Українського флоту. Флот до кінця війни буде знаходитися у бездіяльності під наглядом німецького командування і лише затим буде повністю переданий Українській державі. Лише за таких умов всім морякам буде забута їхня боротьба проти німецьких військ і Української Держави, буде гарантована недоторканість їхньої особи та дозволено, хто побажає, повернутися на батьківщину. В іншому разі, у випадку непослуху вимогам німецького командування, фон Кош пообіцяв до винних застосувати закони воєнного часу.
Того ж дня, 29 квітня 1918 року, у Києві при сприянні німецького командування відбувся гетьманський переворот, було повалено Центральну Раду УНР і проголошено Українську Державу на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським.
У зв’язку з переворотом в Києві, який по часі збігся з втечею кораблів ЧФ від німців з Севастополя до Новоросійська, багато дослідників, спираючись на спогади сучасників, у першу чергу Святослава Шрамченка, вважають зміну влади в Україні головною причиною виходу кораблів з Севастополя і флотської трагедії, що розігралася згодом у Новоросійську, та привела не лише до повної втрати Україною флоту, а й контролю над всім чорноморським узбережжям. Мовляв, М. Саблін не дочекався відповіді з Києва, якому в той час було не до проблеми флоту, був заставлений ситуацією йти до Новоросійська.
Та більш глибокий аналіз подій в Севастополі 28 і 29 квітня1918 року показує, що зміна влади в Києві до виходу кораблів з Севастополя відношення не має зовсім.
По-перше, у М. Сабліна як командувача флотом була повна ясність у взаємовідношеннях з німцями: кораблі піднімають українські прапори, визнають українську владу і німці до Севастополя не входять, флот не чіпають. В той час, коли М. Саблін приймав рішення і вів кораблі до Новоросійська, про гетьманський переворот йому відомо не було і, відповідно, він втікав до Новоросійська від німців, а не від гетьмана.
По-друге, умови Брестського договору УНР з німцями і РРФСР, а також урядова позиція УНР стосовно Чорноморського флоту йому були відомі з урядових роз’яснень від 19 квітня і ніяких інших розпоряджень з Києва у цьому питанні йому більше було не потрібно. Центральна українська влада направила до командувача флотом ще й свого комісара Данила Сотника із спеціальними інструкціями, тож у цьому питанні потреби в якихось додаткових вказівках у командувача не було зовсім.
Врешті, М. Саблін і не потребував, і не вимагав вказівок. Коли він ставив Київ до відома, що вступив у командування українським флотом, який за його ж наказом підняв українські прапори, йому як військова, так і політична ситуації були зрозумілими.
Про організацію хоч якогось опору німецьким військам зі сторони флоту не йшлося зовсім. Про практичну організацію опору німцям не говорилося ні в одній з численних резолюцій засідань Центрофлоту та загальнофлотських зборів. Питання стояло одне: йти до Новоросійська чи не йти?
То ж що стало причиною такої ганебної і тайної втечі кораблів з Севастополя? У першу чергу, позиція самого командувача, відсутність у нього бодай якогось національного патріотизму. Так, М. Саблін народився в Севастополі, володів українською мовою і по своєму любив свою землю. Але він, вихований у великоросійському дусі, не бачив місця незалежній Україні в демократичній Росії, яку обстоював, був малоросом у душі і в своїх поступках. Недарма поміж собою офіцери звали цього колись бойового офіцера «мазницею». Він був мужнім і відважним у відкритому бою з визначеним ворогом, але абсолютно не розбирався у політичних комбінаціях. Тож у час, котрий вимагав духовної мужності, прояви відданості своєму народу і політичної принциповості, контр-адмірал Саблін просто морально зламався і перейшов, як це не раз бувало в нашій історії, на сторону ворогів волі і свободи свого народу. Командувачем українського флоту він так і не став, однак надав більшовикам можливість організувати Україні флотську проблему як з німцями, так і з Росією, та позбавити свою Батьківщину надійного захисту з приморських направлень. Саблін до самого підходу німецьких військ відмовлявся підпорядкуватися Морському міністерству Центральної Ради і його представнику в Севастополі. Якщо б він так вчинив, то зняв би зовсім флотську проблему, а німців поставив би перед доконаним фактом наявності організованого флоту, морської сили України. В таких умовах командувач німецькими військами в Криму генерал фон Кош не зміг би ставити умови флоту в Севастополі. Але так не сталося.

До змісту Мирослав МАМЧАК Чорноморський флот у боротьбі за незалежність України (1917 – 1921 рр.)