Пам’яті екіпажу ескадреного міноносця «Завидний»,
який першим підняв Український національний прапор над Чорним морем,
присвячую, -
автор.

«… бо все гине, -
Слава не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти».
Тарас Шевченко

Лиш Слави своєї будьте синами і богів своїх!
Станьте, як леви, один за одного і держіться Книг своїх!
… А ті вас ведуть у всі дні до звитяг і геройства многого!
Ратна пісня. «Велесова книга»

Хто контролює минуле -
той контролює сучасне;
хто контролює сучасне -
той володіє майбутнім.
Джордж Орвелл

Мирослав МАМЧАК
Чорноморський флот у боротьбі за незалежність України (1917 – 1921 рр.)
Мартиролог офіцерів і урядовців Державного флоту України

ІСТОРИЧНИЙ НАРИС

7. Німецько-український флот у Севастополі

Таку назву отримала частина кораблів Чорноморського флоту, інтернована німцями після зайняття ними Севастополя. Створення такого флоту у Севастополі спершу не планували ні німецька, ні українська сторона. Він виник внаслідок втечі частини флоту до Новоросійська і порушення ними умов Брестського договору: не будь втечі з Севастополя, не було б і підстав для існування подібного флоту.
Оцей німецько-український флот і був головною причиною конфліктів між німецькими і українськими адміралами до осені 1918 року. Початок свій він бере з 3 травня 1918 року і існував до 11 листопада, часу, коли німці повернули українцям всі інтерновані ними кораблі без будь яких застережень. Хоча цей флот й самі німці називали німецько-українським, спершу впливу українських адміралів на його командування намагалися не допускати і у перші ж дні перебування у Севастополі підняли на його кораблях німецькі прапори. Флотом тим фактично намагався розпоряджатисяся контр-адмірал Альберт Гопман, німецький військово-морський аташе. Однак після конфлікту з Остроградським вгледівши, що від того німцям    Альберт Гопман       користі мало, німецьке командування пішло на уступки. Було заявлено, що особовий склад німецько-українського флоту у Севастополі демобілізується, а українському флоту кораблі будуть повертатися по мірі заповнення його екіпажів українським штабом. 
Крім німецько-українського, у Севастопольській гавані з травня місяця знаходилися і кораблі суто німецького флоту, з німецькими екіпажами, під німецькими військово-морськими прапорами і з німецькими бортовими номерами.  
Як відзначалося вище, німецькі війська у Севастополі, а також німецького військово-морського аташе контр-адмірала А. Гопмана зустрів тимчасовий командувач флоту Української держави капітан 1 рангу Михайло Остроградський, який, до речі, на той час ще не мав відповідних повноважень від гетьмана Української держави, але німецьке командування його як командувача визнавало.
Перша українсько-німецька нарада відбулася 1 травня 1918 року. Саме тоді німці заявили, що Чорноморський флот, порушивши у Севастополі умови Брестського мирного договору, оголошується їх «призом», анексується ними без застережень і повністю. Особовий склад ЧФ німецьке командування спершу запропонувало списати з кораблів і направити у спеціальні інтернаційні табори, звідки демобілізувати, а кораблі і укріплення без застережень беруть під німецьку охорону, і на них піднімаються німецькі військово-морські прапори. Було заявлено, що на порушників їх вимог очікує кара по законах воєнного часу. Остроградського запевнили, що кораблі з часом будуть передаватися штабу українського флоту у відповідності до закону УНР про флот при умові їх комплектації українськими залогами, прийнятими на службу по найму.
Така постановка питання викликала протест Михайла Остроградського, який справедливо вважав, що кораблі, які у Севастопольських бухтах вже стояли під українським прапором, вибороли це право у важкій боротьбі з більшовиками, за діючим законом УНР є українськими, умов Брестського договору не порушували і інтернуванню, тобто захопленню їх німцями, не підлягають. Та німці на протест Остроградського не зважили, і 3-4 травня 1918 року обклали всі без винятку кораблі і порт своїми караулами, екіпажі оголосили демобілізованими, опустили українські і підняли німецькі прапори. Німецький прапор був піднятий і на броненосці «Георгій Побєдоносець», на якому Михайло Остроградський ще 30 квітня 1918 р. розмістив штаб українського флоту. На цьому броненосці німці розташували й свою радіостанцію. Однак Остроградський продовжував тримати на броненосці свій штаб, і німці вимушені були з цим змиритися, а в червні таки перестали піднімати на ньому свій прапор.
Однак і німецьке командування, маючи німецько-український мирний договір, йти на відкритий конфлікт з українцями не наважувалося, тому й оголосило інтерновані кораблі німецько-українським флотом, який обіцяли повернути під український прапор після приведення його «до послуху».
Для доведення до уряду Української Держави ситуації, що склалася у Севастополі і на флоті внаслідок інтернування його німцями, Михайло Остроградський направив до Києва флотську делегацію у складі начальника штабу флоту капітана 1 рангу Ніщенкова, капітана 1 рангу Келлера і флаг-капітана оперативної частини флоту капітана 2 рангу Протасова. Делегація мала вияснити бачення і плани уряду та воєнного міністерства України стосовно використання флоту і подальшу судьбу його особового складу. Після відповідних зустрічей і нарад у Морському міністерстві моряків заслухала Рада Міністрів Української Держави на засіданні від 24 травня 1918 року при розгляді питання «О положении Черноморского флота».
Український уряд не залишився безучасним до судьби флоту і військових моряків, як і до наміру німецького командування використовувати флот у власних цілях. Як свідчить «Особый журнал Совета министров» Рада міністрів відзначила, що «По недостатку своих людей германское командование для восстановления сообщения по Черному морю и обеспечения себе базы весьма заинтересовано в использовании личных и материальных средств Севастопольского порта». Далі, після доповідей флотської делегації і товариша Воєнного міністра капітана 1 рангу М.Максимова Рада міністрів прийшла до висновку: «1. Известный период времени Черноморский флот в его полном составе носил Украинский флаг. 2. Некоторые колебания во флоте при определении линии его поведения в отношении национализации флота объясняются особо тяжелыми условиями, в которые ставилось командование флотом при разрушенном большевистскими требованиями дисциплине и стремлении прежде всего сохранить флот и его единство. 3. Отдельные мелкие случаи столкновений с германскими частями, как, например, обстрел в Одессе германских аэропланов, не имеют характера незакономерных действий, так как полёт иноземных аппаратов над нейтральной даже зоной – воспрещен. 4. Выход судов из Севастополя ночью, без огней и не под Украинским флагом, объясняется  опасением нападения подводных лодок и невозможностью идти в Новороссийск под Украинским флагом. 5. Попытка установить связь с Севастополя с Новороссийском делалась, но не удалась, почему о положении там судов, ушедших из Севастополя, пока ничего не известно. 6. Суда эти по их личному составу и запасам небоеспособны, но имеют возможность взорваться в случае опасений их захвата. 7. О намерении уйти из Севастополя германское правительство было предупреждено с объяснением, что иначе нельзя ручаться за сохранность флота».
Згідно «Особливого Журналу засідань», з пояснень моряків Рада міністрів не змогла повністю вияснити ситуацію в Севастополі, урядовці у своїх виступах відзначали «некоторую неопределённость и неполноту полученных объяснений, главным образом в вопросе о том, почему адмирал Саблин не нашел способов заблаговременно вступить в связь с Киевом и получить отсюда необходимые указания…». Члени українського уряду висловили одностайну думку про необхідність збереження всього флоту за Україною як за правоприємницею колишньої Російської імперії незалежно від того, як вирішиться подальша доля Криму і Севастополя, а так же зберегти досвідчені флотські кадри, підготовка яких в Україні на той час була відсутня. На підставі отриманої інформації з Севастополя та обміном пропозицій членів уряду Рада міністрів прийняла відповідну постанову:
«1. Черноморский флот в полном его составе должен бать признан украинским. 2. Поручить министрам военному и иностранных дел по их соглашению с германским командованием в Киеве командировать в срочном порядке особо уполномоченное лицо в Новороссийск с предложением командующему находящимися там военными судами выйти из Новороссийска в Севастополь как части Украинского флота при условии получения от германского командования гарантий, что вернувшиеся в Севастополь суда не будут признаны военной добычей. 3. При переговорах по этому вопросу с германским командованием обратить внимание последнего, что весь флот известный период времени носил Украинский флаг, что активного сопротивления германским войскам при их вступлении в Севастополь не оказывал, что уход части флота в Новороссийск объясняется отсутствием связи его командного состава с Киевом и неполучением ответа делегации его, отправленной германскому командованию, и что за отдельные выступления большевистских банд командный состав флота не может быть признан ответственным. 4. Поручить капитану (1 ранга) Максимову: а) доложить о принятых Советом министров решениях по настоящему вопросу Гетману и б) предоставить на одобрение Совета проект сметы расходов на учреждение резерва морских офицеров и чиновников различных специальностей по военно-морскому ведомству, а также на содержание кадров необходимых квалифицированных рабочих».
Наслідком проведених переговорів з німецьким командуванням і стало народження німецько-українського флоту у Севастополі. При цьому слід зазначити, що у той же день, коли український уряд розглядав питання порятунку Чорноморського флоту, голова Раднаркому РСФСР В.І.Ленін на доповіді Вищої воєнної ради про положення на ЧФ наклав резолюцію «флот негайно потопити» і надіслав відповідну таємну телеграму-вимогу до Новоросійська. В Київ і німецькому командуванню в Україні з Москви повідомили, що наказали флоту негайно повернутися до Севастополя …
Німці ж намагалися якнайкраще використати ситуацію у власних цілях. Після їх приходу життя в Севастополі почало поступово входити в спокійне русло, політичні акції вщухли. Відновилася робота порту і судових майстерень, в чому німці були особливо зацікавленими. Та головною завадою для Михайла Остроградського в організації українського флоту стало бажання німецького командування одноосібно розпоряджатися кораблями і майном флоту. Протягом першого тижня перебування у Севастополі німці укомплектували своїми екіпажами декілька захоплених кораблів, в основному есмінців та транспортів, і використовували їх для вивозу у своїх потребах флотського майна. 13 травня без відома М. Остроградського німці одноосібно передали Туреччині крейсер «Прут», колишній турецький крейсер «Меджіє», який затонув на мінному полі під Одесою 24 червня 1915 року і, після ремонту, був включений до складу Чорноморського флоту.
Взявши в свої руки управління містом, німецьке командування не зуміло одноосібно налагодити роботу порту і судоремонтних майстерень, у відповідь із-за затримки заробітної плати 23 травня робітників порту розпочали страйк, який підтримали робітники судоремонтних майстерень – Остроградський вирішення цих питань залишив німцям, які наклали арешт на роботу банків. Подібні заходи викликали гострі конфлікти між штабами українського і німецького флотів.
Окрім Михайла Остроградського, німецьке командування розпочало переговори і з головним командиром портів Чорного і Азовського морів адміралом Андрієм Покровським. Було домовлено спершу вирішити справи з суднами, мобілізованими на війну у цивільних пароплавств. 8 травня 1918 року була створена Міжнаціональна навігаційно-технічна комісія (NATEKO) під головуванням німецького контр-адмірала А. Гопмана. За пропозицією адмірала А. Покровського, взамін непокірного Остроградського-Апостола від Української держави до неї увійшов капітан 1 рангу князь Карл Лівен.
Слід відзначити, що робота цієї комісії була непростою. На флот у різних власників було мобілізовано майже 200 суден і всіх їх треба було роззброїти і передати власникам у первісному виді. 20 травня на вимогу А.Покровського комісія повернула під український прапор перші три великі судна: «Микола I», «Петро Великий» і «Олександр I» і передала їх довоєнному власнику Російському товариству пароплавства і торгівлі (РОПіТ). У другій половині 1918 року комісія повернула власникам всі портові і лоцманські судна, які спершу використовувалися німцями, та близько 40 торговельних суден. До осені 1918 року українському торговельному флотові було повернуто і 6 великих пароплавів тоннажем 9155 тон. В листопаді місяці, оголосивши завершення свого перебування в Україні, німці передали Україні всі транспортны судна вже без будь-яких застережень.
Протягом літа 1918 року комісія вирішила питання з реквізованими іноземними пароплавами. Було повернуто власникам 19 німецьких, болгарських, румунських і турецьких пароплавів, затриманих і реквізованих як морські призи під час війни. За Бухарестським мирним договором Румунії повернули три гідрокрейсери: «Імператор Кароль», «Дакія» і «Принцеса Марія».
Насправді, влада Остроградського у Севастополі була обмеженою. Та він зумів таки добитися повернення до складу Українського флоту штабного броненосця «Георгій Побєдоносець», на якому перебував його штаб, та крейсера «Кагул», який стали використовували в якості плавучої аварійно-рятівної бази при підйомі «Імператриці Марії. З цих кораблів розпочалося відродження Українського Державного флоту у Севастополі», хоча німці й виставили умову, що при потребі зможуть їх використовувати у німецькому флоті.
Спроба повернути захоплені німцями 9 есмінців лише привела до чергового конфлікту з ними. Не бажаючи повертати кораблі, німці завжди опиралися на недосконале українське законодавство про флот.
Штаб Українського флоту у Севастополі відновив рятувальні роботи по підйому з дна севастопольської бухти корпусу затонувшого 21 жовтня 1916 року під час Світової війни лінкора «Імператриця Марія», з яким довгий час не знали як поступити. Німці не вважали за можливе підняти перевернутий лінкор. 23 травня 1918 року рятівна партія під керівництвом морського інженера з штабу Українського флоту Сіденснера та команда крейсера «Кагул» провели надзвичайно складну у інженерному відношенні рятувальну операцію і підняли з дна бухти корпус лінкора «Імператриця Марія». «Марійку», як її називали між собою матроси, українські моряки бажали капітально відремонтувати та ввести до бойового складу флоту. Німці ж, не зважаючи на те, що операцію з підйому здійснили українці, вирішили лінкор залишити за собою, і лише згодом, за наполяганням Морського міністерства, попри пропозиції перетворити його в зерновий склад чи транспорт, було визнано за українською державою. 8 серпня 1918 року корпус «Імператриці Марії» українськими рятувальниками було заведено у Севастопольський сухий док і на цім рятувальна операція українських рятувальників з крейсера «Кагул» була завершена остаточно. Цей день, 8 серпня 1918 року, міг би по праву стати Днем професійного свята особового складу Пошуково-рятувальної служби сучасних ВМС ЗС України.
Німецьке командування високо оцінило дії крейсера «Кагул» як рятувального судна і вирішило привласнити його, включити до свого флоту і відвести до Стамбула. Врешті, цей план перевести «Кагул» до Стамбула не вдався через бунт німецьких матросів. Але плани його подальшої експлуатації у німців осталися. Зірвала їх навігаційна аварія крейсера. Восени 1918 року при буксируванні у нього розсунувся гребний вал і морська вода потрапила у топки котлів. Засолені котельні установки вимагали серйозного ремонту, часу на такий вже не було і крейсер без ходу німці до свого флоту не включили. З того часу і до приходу Антанти до Севастополя «Кагул» ніс брандвахту на Північному рейді.
Взявши командування флотом в свої руки, Михайло Остроградський не став очікувати окремих циркулярів по формуванні Українського флоту, і не став озиратися на «німецьких союзників», а з початку травня вже розпочав практичну роботу з будівництва основ національного флоту. Улагодивши свої відносини з німецьким комендантом у Севастополі, він з 27 травня 1918 р. у своєму штабі розпочав прийом особового складу, у першу чергу офіцерів і унтер-офіцерів, до резерву Українського державного флоту. Питання було не просте, бо після оголошеної німецьким командуванням демобілізації з флоту бажало звільнитися багато досвідчених матросів і унтер-офіцерів – ветеранів війни, а закон УНР про флот вимагав приймати на флот добровольців. Офіцерів, які виявили бажання продовжувати службу в українському флоті, записували в резерв, розписували по екіпажах. Їхнє грошове забезпечення від Української держави складало: жонатим – 400 (за іншими даними – 450), неодруженим – 300 карбованців. За спогадами М. Монастирьова, українське командування щиро намагалося допомогти тим офіцерами, які терпіли тоді важку скруту.
Після офіційного визнання 2 червня 1918 року Німеччиною Української Держави, німецьке командування стало пом’якшувати умови інтернування кораблів у Севастополі, не перечило проти підняття на них українських прапорів, однак для продовження утримання в своїх цілях інтернованих кораблів як у Києві, так і в Криму, стало обстоювати думку, що Україні потрібно лише невеликий флот «берегової оборони». Про свою розмову з гетьманом на військову тему згадує Дмитро Донцов: «Гетьман… похвалився, що з фльотою добре. Москалям признали балтійську фльоту, нам – чорноморську. Але довірливо заявив мені, що не цілу. Підводні човни і ще деякий дріб’язок забирають німці собі за гроші. Заявили вони гетьманові, що Україні потрібна ж тільки оборонна фльота…».
Виходячи з такої позиції німецьке командування повело власну політику стосовно Криму, пов’язуючи її з флотом і німецькою колонією в Криму. 7 червня у Сімферополі відкрився з’їзд  німців-колоністів, який виразив німецькому командуванню подяку і запропонував розповсюдити німецьку владу на весь півострів. 19 травня відбувся курултай кримськотатарського народу, який проголосив себе кримським парламентом і обрав прем’єр-міністром Д. Сайдамета. Однак 25 червня 1918 року в Криму було розповсюджено оголошення колишнього командира 1-го мусульманського корпусу генерал-лейтенанта М. Сулькевича про встановлення на півострові нової влади, яка не підлягала юрисдикції Української держави: «Объявляю во всеобщее сведение, что с согласия Германского командования я принял на себя управление Крымом и формирование правительства с целью довести страну до Краевого Парламента». Обов’язки прем’єр-міністра, а так же міністрів внутрішніх і воєнних справ Сулькевич поклав на себе. Тут німці у випадку з «незалежним Кримом», з Сулькевичем і Україною зіграли подвійну гру, позбавляючи представника гетьмана впливу на ситуацію в Криму і повністю розв’язували собі руки у флотському питанні.
Проголосивши без погодження з Києвом свою самостійність, кримський уряд, розраховуючи на подальшу німецьку підтримку, намагався використовувати Україну як свого дармового економічного донора, як це було в імператорські часи. Та гетьман проявив характер, від офіційної зустрічі з Сулькевичем відмовився. З цього приводу Сулькевич жалівся в інтерв’ю ялтинській газеті: «Мое правительство не было ни за Украину, ни против нее, а стремилось лишь к установлению добрососедских отношений… После того, как я сообщил в Киев о моем новом назначении, я неожиданно получил от украинского правительства телеграмму, В’ячеслав                    адресованную мне как «губерниальному старосте»  Клочковський      на украинском языке. Я ответил, что я не «староста», а глава правительства самостоятельного края, и что я прошу установить сношения между нами на общественном языке — на русском. Этот мой поступок объявили в Киеве «разрывом дипломатических отношений». Мы, то есть крымское правительство, послало своего уполномоченного в Киев для установления экономического соглашения, но оно там натолкнулось на абсолютно закрытые двери».
Німцям був вигідним конфлікт між Києвом і Сімферополем: в такому випадку союзники Києва ставали повними господарями у Криму і, відповідно, Чорноморського флоту. Остроградський рішуче виступив проти подібного сценарію вирішення німцями проблем Криму і інтернованого флоту. Він вважав Крим приналежним до України, що Україна є правоприємником колишнього Російського флоту у Криму, а для захисту держави необхідний потужний надводний і підводний флот та, що німці, як союзники України, не маю права прибирати до своїх рук флот і формувати де заманеться уряди. Він мислив себе повноправним господарем у Севастополі і в Криму, а не підлеглим німецького командування в Криму.   
З цих причин відношення М.Остроградського  з командувачем  німецьких військ в Криму генералом Робертом фон Кошем все більше ускладнювалися. Вважаючи себе у військово-морському відношенні повним господарем в Криму, М.Остроградський не допустив німецького контр-адмірала  А.Гопмана до управління справами на флоті, залишивши йому лише головування у військово-технічній комісії. Затим, вважаючи, що флот не може бути полоненим союзником, віддав наказ німецькі прапори на кораблях піднімати лише поряд з українськими, а на своєму штабному лінкорі німецький прапор взагалі не піднімати.  
Німецькі залоги не дозволили наказ Остроградського привести до виконання. Далі, вихід кораблів і суден флоту в море М.Остроградський вимагав погоджувати з ним особисто, а свої дії не погоджував з німецьким командуванням. Німці у відповідь заборонили в пресі друкувати накази Остроградського і посилати транспорти за українськими вояками в грузинські порти Поті і Батумі. Коли А.Гопман звелів забрати на погашення затрат Німеччини у війні технічне майно і боєприпаси з складів Сухарної балки, Остроградський заборонив це робити. Ремонт німецького дредноута «Гебен» в севастопольському сухому доці Остроградський повністю залишив на клопоти А.Гопмана. Із найнятих німцями 600 докових робітників осталося лише 140. (Слід особливо наголосити, що всі робітники, задіяні на ремонті «Гебена», після встановлення радянської влади у Севастополі були без суду розстріляні). Все це образило німецького адмірала, який почав скаржитись гетьману на непоступливого українського командувача. Врешті, М. Остроградський, відчуваючи, що не так німці, як військове відомство блокує процес розбудови флоту, сам попросив гетьмана звільнити його з посади на більш дипломатичного контр-адмірала В’ячеслава Клочковського.
В’ячеславу Клочковському вдалося поступово залагодити конфлікт з німецьким командуванням, і німці згодом перестали піднімати свої прапори на кораблях, які український штаб укомплектовував своїми екіпажами.
Протягом червня по новому сформовані екіпажі кораблів Українському флоту склали присягу на вірність Українській державі і гетьману. За спогадами очевидців, одні присягали щиро, інші з переконанням, що це є тимчасовий етап в розвитку Російської держави. Багато офіцерів і кондукторів було прийнято на контракт і без складання присяги, по найму, що згодом відіграло фатальну роль у долі флоту.
На літо 1918 ситуація у Севастополі виглядала такою. Реально німці передали Українському флоту старий лінійний корабель «Георгій Побєдоносець» та крейсери «Кагул» і «Пам'ять Меркурія». Останній ще в липні слугував плавучою казармою для німецької середземноморської дивізії. Однак, при їх передачі німці залишили за собою право ці кораблі, крім крейсера «Пам'ять Меркурія», остаточно переданого Українському флоту у серпні місяці, при потребі включити до складу німецького флоту.
Користуючись своїм положенням, німці вивели до Босфору плавучу майстерню «Кронштадт», перейменувавши її у «Фляйс», а 9 есмінців: «Щасливий», «Бистрий», «Гнєвний», «Капітан Сакен», «Зоркій», «Завидний», «Живой», «Зоркій», «Звонкій», «Жуткій», 3 кораблі типу «Ельтіпіфор», 4 підводних човни, 4 буксири та інші пароплави і використовували для своїх потреб як сторожові і патрульні кораблі німецького флоту у Чорному морі.
Есмінці на німецькій службі позначалися буквою «R» (рейдери) і відповідним номером, підводні човни мали маркування «UR» (підводний корабель), сторожові кораблі – букву «F» (сторожове судно). Включивши кораблі ЧФ до німецького флоту, німці запропонували їхнім екіпажам тимчасову службу у складі німецького флоту, і багато хто погоджувався. Між іншим, представник України в Міжнаціональній навігаційно-технічній комісії капітан 1 рангу Карл Лівен одночасно командував німецьким рейдером R-11 (колишній есмінець ЧФ «Звонкий»).
Лінкор «Воля» після повернення з Новоросійська, попри протести М. Остроградського та команди, був роззброєний, на ньому мешкало кілька десятків російських офіцерів. Після 1 жовтня 1918 р. на недовгий час був укомплектований німецьким екіпажем і включений до складу німецького флоту. Яхту «Крєста» було повернуто колишньому власнику з українського торгового флоту, а гідрокрейсер «Імператор Траян» – Румунії, як викуплений у неї і мобілізований у 1916 році царським урядом.
Німецьке командування вирішило використати заходи гетьманського уряду по формуванню українського флоту і його бойову потугу у цілях покращення власного військового положення. У липні місяці головнокомандувач німецькими військами в Україні фельдмаршал Ейхгорн запропонував гетьману здійснити демонстраційний похід українського флоту під українським Військово-морським прапором Середземним морем. Командувачем походу пропонувалося призначити командувача флотом адмірала Андрія Покровського. За це фельдмаршал обіцяв повернути Україні флот. Для Європи такий похід означав би офіційну відмову України від свого нейтрального статусу і перехід на сторону Німеччини і Туреччини. Передбачаючи поразку Німеччини у війні, гетьман від походу у Середземне море відмовився.
Після візиту гетьмана Павла Скоропадського до німецького кайзера Вільгейма у вересні 1918 року процес передачі німцями кораблів Україні прискорився. 1 вересня німці у Севастополі повернули Українському флоту есмінець «Звонкий», а 17 вересня передали Україні всю підводну дивізію з 17 підводних човнів у Севастополі, 23 тральщики і 23 катери-винищувачі.
Восени 1918 року німецьке командування всерйоз очікувало десанту флоту Антанти, який вже знаходився у Середземному морі, і з цієї причини затягувало повернення головних кораблів Чорноморського флоту – дредноута «Воля», крейсера «Алмаз», броненосців «Іоанн Златоуст», «Св. Євстафій» та 6 есмінців, утримуючи їх під своїм прапором і плануючи на випадок появи у Чорному морі ескадри Антанти включити їх до сил своєї оборони. Українських військових моряків до свого флоту німецьке командування вже не залучало – 1 жовтня німецький воєнно-морський аташе віце-адмірал А. Гопман заявив командирам лінкорів «Св. Євстафій» і «Іоанн Златоуст», що їхні екіпажі мусять залишити свої кораблі, бо німецьке командування вирішило тимчасово їх разом з дредноутом «Воля» включити до бойового складу свого флоту.
Та Антанта воювати з німецьким флотом у Чорному морі не збиралася. Тому питання передачі кораблів і майна Чорноморського флоту Українській Державі вирішилося швидко – 11 листопада 1918 року німці повернули Україні весь Чорноморський флот і німецько-український флот перестав існувати.
У зв’язку з завершенням передачі кораблів і об’єднання сил флоту наказом Морського міністра № 594/288 від 12 листопада 1918 року флот Української держави остаточно організується в повноправний вид Збройних Сил Української Держави.

До змісту Мирослав МАМЧАК Чорноморський флот у боротьбі за незалежність України (1917 – 1921 рр.)