Післямова

12 жовтня 1917 року екіпаж ескадреного міноносця  «Завидний» підняв Національний прапор України в Севастополі. 21 листопада 1921 року під тим же прапором відбулася остання битва української морської піхоти під Базаром. Цей чотирьохрічний період є часом існування реального національного флоту незалежної Держави українського народу. Протягом чотирьох років український прапор, як колись в старі козацькі часи, майорів над хвилями Чорного моря та на полях бойових дій. Флот зробив все, що зміг в тих обставинах, і дії його були героїчні як на морі, так і на суші.
Та військовий флот міг зробити для України значно більше, якби на те була державна воля.  Якби… Якби Центральна Рада діяла політично мудро, рішуче і оперативно, не втрачала дорогий час на пустопорожні дебати і відкинула утопічні соціалістичні гасла, якби розуміла значення для країни флоту в час незавершеної Світової війни – Чорноморський флот Російської імперії вірою і правдою служив би Українській Народній Республіці і не допустив би інтервенції з півдня, відкрив би порти і забезпечив би міжнародну допомогу країні у важкий для неї час.
Флот Антанти входив в порти України вільно і відкрито, входив з Актом-меморандумом про передачу їм українського Державного флоту. Флот України не капітулював перед інтервентами, він був зраджений капітулянтським урядом гетьмана Павла Скоропадського, що й надало можливість англійським  адміралам в Одесі і Севастополі  привласнити український флот і вважати його своїм «призом». Командування союзної ескадри знало достеменно, що вхід до портів Одеси, Миколаєва, Херсона і Севастополя є безпечним і відкритим, а в українських водах якихось загроз для кораблів їхньої ескадри не існує – мінні поля часів Світової війни були протралені українськими моряками ще влітку 1918 року.
Коли б  українські урядовці мали сміливість думали по-державному, відповідально ситуацію міг врятувати флот УНР. Якби хтось з політичних лідерів тодішньої України поставив бойову задачу флоту України в Одесі і Севастополі закрити рейди українських портів мінними полями, а можливість така була, то це змусило б адміралів Антанти не високомірно загрожувати Директорії головним калібром своїх лінкорів, а сісти за стіл переговорів з командувачем Українського флоту. Була добра нагода добитися підтримки Антантою армії УНР у її боротьбі з більшовиками – сухопутні війська УНР стояли під самою Одесою. І Антанта вимушена була б погодитися, бо іншого шляху і можливостей у її ескадри не було, висадка експедиційного корпусу ставала не можливою. Цю ідею вносив Директорії контр-адмірал Михайло Остроградський, але так не побажали поступити, боялися ускладнень стосунків з Антантою і єдина можливість добитися міждержавної підтримки України була втрачена. Антанта, натомість, не стала ближчою, і ставку зробила на ворогів України. Спроби військового міністра О. Грекова та адміралів Клочковського і Остроградського в час, коли союзний десант вже зайняв українське узбережжя, добитися порозуміння виявилися даремними і запізнілими – ініціативу було втрачено. А разом з нею і остаточно втрачено кораблі Державного флоту України. В цій ситуації під Одесою було продемонстроване державне нерозуміння значення флоту для оборони держави, яке, між іншим, простежується і сьогодні в незалежній Україні.
І не лише простежується, а й багато чого робиться, щоби правда про боротьбу флоту за незалежну Соборну Україну в 1917-1921 роках і надалі залишалася невідомою широкому суспільству.
В 2008 році українська громадськість і військові моряки взялися відзначити пам’ятною дошкою у Севастополі 90-річчя українізації Чорноморського флоту. З цього приводу для належного оформлення документів начальник управління особового складу штабу ВМС України контр-адмірал Ігор Тимчук звернувся до директора Державного архіву у м. Севастополі документально підтвердити подію того часу. Відповідь державного службовця незалежної України, не зважаючи на зневажливо перекручене прізвище і посаду українського адмірала, варте того, щоби його привести повністю.

 

 

                                                                 
Начальнику управління особового                                                                         
складу Штабу командування                                                                    
Військово-Морських Збройних
Сил України
Тильчук І.В.

                 Шановний Ігорю Володимировичу!
19 квітня 1918 року під тиском німецьких і українських військ червоноармійські загони залишили Перекоп та Джанкой, а 22 квітня – Сімферополь. При цих обставинах, аби не допустити німецькі війська у Севастополь та запобігти захоплення ними Чорноморського флоту, на об’єднаному засіданні Центрофлоту, Севастопольської Ради, головного заводського комітету порту та представників судових та берегових комітетів була прийнята резолюція про початок переговорів з Центральною Радою. Відразу була відправлена телеграма до Києва з проханням прийняти Севастополь та Чорноморський флот під юрисдикцію Української Народної Республіки. Німецьке командування зупинило частини генерала Натієва у центральній частині Криму та примусило їх залишити Крим (згідно з III Універсалом Крим не входив до складу Української республіки).
29 квітня адмірал Саблін наказав підняти на судах українські прапори, але цей наказ був виконаний частково. На ескадреному міноносці «Керч» був піднятий сигнал «Позор и продажа флоту», а вночі загін у складі 13 есмінців та міноносців, декількох транспортів та швидкісних катерів під командуванням капітана 2 рангу Гернет вирушив до Новоросійська. 30 квітня, з переговорів з німецьким командуванням командуванням, з Сімферополя повернулася делегація, яка повідомила рішення, що генерал Кош не може відмовитися від окупації Севастополя та надати автономію Чорноморському флоту. За наказом Сабліна українські та червоні прапори були спущені і лінкори «Свободная Россия» і «Воля» у супроводі есмінця «Дерзкий» під Андріївськими прапорами вийшли з Севастополя та взяли курс на Новоросійськ.
1 травня місто зайняли німецькі війська, а з 3 травня на всіх суднах, які залишилися у Севастополі, були спущені українські та підняті німецькі прапори.

Ось так написав державний чиновник України з присвоєним нею йому званням «заслужений діяч», який був зобов’язаний посадою слідкувати букві і духу історичної правди, у підпорядкуванні якого знаходилися всі архіви тієї пори, які він ретельно роками приховував від дослідників історії Українського флоту, виставляючи на показ лише шовіністичний вибрик есмінця «Керч». Не будемо розбиратися, звідки він взяв тезу про якесь «прохання»,  «автономію» флоту, таких недоречностей, а точніше – історичної неправди, у листі багато – бо ж на догоду певним силам у Севастополі треба було довести, що українців, Українського флоту і України як такої в Севастополі не існувало в природі, і подібній Пам’ятній дошці у Севастополі не місце.  
Позиція головного хранителя пам’яті про наше морське минуле стала провокаторським підкиданням палаючого сірника в уже підготовлений грунт українофобії, викликала хвилю антиукраїнських емоцій, історичних і політичних маніпуляцій, стала підставою для широкого політичного протистояння у Севастополі та варварського знищення вже встановленої Пам’ятної дошки на Графській пристані 5 липня того ж року. У Севастополі, не зважаючи на наявність тут головної бази Українського флоту, було зроблено все можливе, щоби пам'ять про буремні події 1918 року у Севастополі не дісталася широкої гласності, продукується відчуження громадськості від власної історії, національної ідентичності, нищиться духовна основа українського флоту.
Спроба встановити в 2008 році Пам’ятну дошку на честь 90-річчя українізації Чорноморського флоту у Севастополі наштовхнулася на спротив не лише севастопольських колаборантів, а й, як це не дивно, місцевої влади і силових структур. Пам’ятну дошку – твір мистецтва – по-варварськи знищили і втопили в морі, як нищили все українське в часи радянського режиму. Перші двадцять років нашої незалежності у Севастополі стали нагадувати період скоропадщини…
Нас знову штовхають до безпам’ятства, армію і флот України, нас з вами, позбавляють історичної пам’яті, бо чого ж тоді вже у 2010 році у міністерстві оборони відкинули ідею присвоїти військово-морському ліцею ВМС України не лише ім’я героя 1-ї Світової і національно-визвольної боротьби в 1917-1921 рр., командувача Державного флоту УНР у 1918 і в 1920 роках контр-адмірала Михайла Остроградського-Апостола, а й ім’я Героя Радянського Союзу віце-адмірала Володимира Пилипенка. Останнього за те, що в часи незалежності України в останні роки життя першим з Героїв війни і генералів-фронтовиків не лише примирився, а й подружився з ветеранами УПА.
Але документи і пам'ять про наше морське минуле знищити не вдалося ні тоді, ні зараз – наслідком чого стала ця книга. Безсумнівно, герої боротьби за флот України на Чорному морі таки будуть гідно увічнені, пам'ять про наших попередників стане складовою частиною нашої історії і історії Севастополя – бо ми ж бо не безбатченки та не без роду.
Ми сьогодні твердо впевнені, що боротьба за національний флот на початку XX ст. не була даремною. Військові моряки 1917-1921 років після 350-річного бездержав’я перенесли морську справу і морську традицію українського народу з історичного мрійництва у сферу практичного перетворення українців в морську націю, у сферу морських геополітичних пріоритетів майбутнього.
Боротьба за флот в 1917-1921 роки була програна фізично, але виграна духовно. Вона створила образ українського військового моряка і філософію «національний, державний флот України». Образ цих буремних штормових років геніальний поет Юрій Липа у вірші «Дев’ятнадцятий і Двадцятий» висловив так: «Державо, ти була як огненна злива! Державо, прощай! ...Правдо, ти – зброя Нації, ми – гнів». А один з останніх Морських міністрів УНР Святослав Шрамченко, як би переводячи слова Ю. Липи на флотську площину, в 1957 році пророче написав: «І на нашому славному Чорному морі ми знову розбудуємо свою могутню бойову Українську Морську Фльоту для безпеки і розбудови вільної Української Незалежної Соборної Держави. Бог допоможе, і так буде, бо мусить бути, бо Українська Правда таки ж переможе».
Українська правда перемогла в 1991 році проголошенням державної незалежності України і підтвердила історичну справедливість відродження Військово-Морських Сил України у 1992 році. Історія і український народ надали честь продовжити справу відродження і розвитку національного флоту нашому поколінню. Не повторімо минулих помилок. Будьмо гідними цієї честі!
У англійців є популярним прислів’я: «Флот існує, тому багато чого не трапилося». Ми ж, українці, мусимо з гіркотою визнати, що у період, коли у нас флоту не існувало, трапилося дуже багато жахливих і трагічних речей.
Пам’ятаймо історію, бо вона має властивість повторятися.