Пам’яті екіпажу ескадреного міноносця «Завидний»,
який першим підняв Український національний прапор над Чорним морем,
присвячую, -
автор.

«… бо все гине, -
Слава не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти».
Тарас Шевченко

Лиш Слави своєї будьте синами і богів своїх!
Станьте, як леви, один за одного і держіться Книг своїх!
… А ті вас ведуть у всі дні до звитяг і геройства многого!
Ратна пісня. «Велесова книга»

Хто контролює минуле -
той контролює сучасне;
хто контролює сучасне -
той володіє майбутнім.
Джордж Орвелл

Мирослав МАМЧАК
Чорноморський флот у боротьбі за незалежність України (1917 – 1921 рр.)
Мартиролог офіцерів і урядовців Державного флоту України

ІСТОРИЧНИЙ НАРИС

6. Державний Флот Української Держави
(травень-грудень 1918 року)

1 травня 1918 року під музику оркестрів у Севастополь увійшли і стали на постій 1-й і 9-й німецькі єгерські батальйони. Командування німецьких військ зустрічав капітан 1 рангу Михайло Остроградський, який обійняв командування флотом, з комісаром УНР Данилом Сотником, керівником Українського військового комітету Нестрєляєм, головою Української Ради Костянтином Величком, членами виконкому Севастопольської Ради та представниками інших національних організацій. Офіційна зустріч української і німецької сторін відбулася у палаці командувача флотом.
Ввечері того ж дня німецьке командування у Севастополі організувало «масові гуляння» на Приморському бульварі, які присвячувалися звільненню міста від більшовицької окупації. Грала музика німецьких і флотських оркестрів, мешканці, які чи не вперше за останні місяці року вийшли на вулиці без страху за своє життя, придивлялися до вчорашніх ворогів, які тепер демонстрували себе не вчорашніми запеклими супротивниками, а союзниками і друзями. На бульварі цвіли весняні квіти,
Михайло                     піднімалися бокали з шампанським з надією на  Остроградський             нове життя.
Наступного дня, слідом за військами, до севастопольської бухти увійшли і стали на бочки німецький лінкор «Гебен» і турецький крейсер «Гемідіс», захід яких вийшло спостерігати чимало моряків і севастопольців. Особливо приглядалися до «Гебена», який ще зовсім недавно являвся острахом для Чорноморського флоту і протягом війни не раз обстрілював Севастополь.
Швидко, без будь-якого спротиву, опанувавши містом і флотом, німці з першого дня почувалися господарями ситуації і, коли стихли труби оркестрів, відмовилися визнати кораблі Чорноморського флоту українськими, оголосили 3 травня 1918 року їх всіх тимчасово полоненими, а 4 травня інтернували всі без виключення кораблі, судна і берегові укріплення, підняли на них німецькі прапори, виставили в порту і біля бойових кораблів свої караули, опломбували порохові погреби та оголосили екіпажі розформованими і демобілізованими. На сторожі порядку стали гармати головного калібру лінкора «Гебен» і турецького крейсера «Гемідіс».
3 травня в Севастополі було оголошено наказ генерала фон Коша про призначення комендантом Севастополя генерала Ашауера, командувача головної армійської групи, яка вела наступ на Крим та на Севастополь. Одним з перших своїх наказів Ашауер «в умовах військового часу» під загрозою смерті виставив вимогу мешканцям Севастополя негайно здати наявну у них зброю.
Німецьке командування до чорноморських моряків довіри не мало, і спершу намірилося всіх матросів, як і кораблі флоту, інтернувати і направити у спеціальні табори для інтернованих. Комісар українського уряду Д. Сотник і капітан 1 рангу М. Остроградський з такими діями «союзників» не погодилися і не дозволили їм цього зробити. Взявши моряків на поруки, вони прийняли рішення їх демобілізувати, чим, по суті, оголили флот і від відданих українській справі флотських кадрів.
Через кілька днів, у середині травня, шість ешелонів з демобілізованими моряками направились в Україну. Разом їхали патріоти України, прихильники Центральної Ради, анархісти і більшовики. При стоянці і заправці паровозів в Маріуполі частина пробільшовицьки і анархістськи налаштованих моряків розпочала у місті провадити звичні для Севастополя мітинги. Їх розгнуздана поведінка і агітація стали причиною того, що  за наказом штабу дивізії 2-й Запорізький полк військ УНР арештував ешелони і запроторив моряків до місцевої в’язниці. Коли про це стало відомо у Кримській групі військ УНР, виручати моряків до Маріуполя негайно прибув полковник Всеволод Петрів, на клопоти якого через три дні всіх моряків з в’язниці відпустили. Однак абсолютна більшість з них вийшла на волю зневіреною і озлобленою на український уряд і військо, і, таким чином, для подальшої боротьби за флот їх було втрачено.  
Захоплення німцями всіх кораблів під українським прапором у Севастополі викликало напругу не лише між українським і німецьким командуванням у Криму, а й між урядами України і Німеччини. Спершу рішуче спротивився силовому спуску українських прапорів з кораблів флоту і підняттю на них німецьких та виставленню біля них німецьких караулів тимчасовий командувач флотом України Михайло Остроградський-Апостол. На знак протесту він відмовився нанести візит німецькому генералу фон Кошу до Сімферополя, хоча цього вимагало морське відомство і сам німецький генерал. Конфлікт посилювався, бо Остроградський бойкотував і навіть відміняв накази німецького коменданта, вважаючи себе господарем в фортеці і на флоті. Дії і позиція М. Остроградського викликали конфлікт між німецьким і українським командуванням. Провідавши про ситуацію у Севастополі, в знак своєї незгоди з діями німецьких військ, відмовився посилати свого військово-морського аташе до Берліна і гетьман, хоча з Німеччини військово-морський аташе контр-адмірал А. Гопман прибув до України вчасно.
Треба зазначити, що Гетьман Української Держави Павло Скоропадський, на відміну від керівників Центральної Ради, за його ж спогадами хоча і «боявся адміралів», проте добре розумів значення флоту у зміцненні держави в причорноморському регіоні, більш послідовно і професійно відносився до вирішення флотського питання і військової справи взагалі. Він не бачив майбутнього України без Криму, як і Криму без України. Тому пріоритетними в діяльності уряду гетьмана виглядають його зусилля вирішити питання Криму і проблем, пов’язаних з колишнім Чорноморським флотом та створення національного флоту. Тому наполягав перед німецьким урядом і командуванням німецьких військ в Україні на швидкому і беззастережному поверненню інтернованого флоту Україні.
Найперше гетьман у травні місяці реорганізував військове міністерство, взявши за зразок російський приклад. Морське відомство, як і в останні місяці УНР, ще залишалося у складі воєнного міністерства, і лише у жовтні 1918 року було виокремлено у окреме. Першим керівником морського відомства гетьманської держави став начальник Генерального Морського штабу капітан 2 рангу Микола Максимов. Та незабаром гетьман розпорядився, щоб він здав справи начальника Генерального Морського штабу Павло Скоропадський капітану 1 рангу Миколі Протасову і з 27 травня М. Максимов став виконувати обов’язки виключно товариша військового міністра, фактичного керівника військово-морського міністерства, зосередившись на головному питанні – «добитися повної передачі флоту» німцями. Третього червня 1918 року Миколі Максимову було присвоєно військове звання «капітан 1 рангу».  
Для контролю за ситуацією в Криму, організації флотського життя та військово-морського будівництва у Севастополі було створене Українське військово-морське представництво, обов’язки якого були покладені на штаб Михайла Остроградського. 21 травня 1918 року був оголошений наказ в. о. морського міністра: «По наказу Ясновельможного Пана Гетьмана Всієї України капітан 1 ранги Михайло Остроградський призначається офіційним представником Морського міністерства Української Держави до м. Севастополя для зв’язку з германським командуванням на Кримі по питаннях, котрі торкаються: воєнних кораблів, транспортів і пароплавів, що базуються у Севастополі, їх особового складу, севастопольського портового правління, а також по всіх воєнно-морських питаннях по Кримі». Того ж дні М. Остроградському було присвоєно військове звання «контр-адмірал».
У зв’язку з оголошеною демобілізацією особового складу Чорноморського флоту М. Остроградський з 27 травня 1918 року розпочав прийом бажаючих офіцерів і унтер-офіцерів ЧФ до резерву Українського флоту, розписуючи їх по кораблях. Всіх зареєстрованих резервістів ставили на матеріально-фінансове забезпечення Морського міністерства Української Держави. 30 травня законом було затверджено текст військової присяги військовослужбовців армії і флоту Української Держави, а також закон про відповідальність і про воєнну підсудність перед законом, затверджені гетьманом того ж дня.
У загальному вигляді морське відомство складалося з Генерального морського штабу, Головного штабу, Головної господарської управи, Головного відділу кораблебудування, Головної медично-санітарної управи, Головної військовосудочинної управи, Особливого відділу військово-морської освіти і канцелярії міністерства. Військовим і морським міністром був призначений колишній царський генерал Олександр Рогоза, морське відомство як і у часи УНР залишилося у складі військового міністерства і його фактичним керівником з 5 травня 1918 р. був Микола Максимов, який, за Микола Максимов     спогадами Скоропадського, «був щиро вірний своїй праці та прикладав всіх зусиль, щоб як-небудь зібрати залишки того колосального майна, яке ще так недавно представляв собою наш Чорноморський флот».  
На відміну від своїх попередників, гетьман організацію національного флоту довірив досвідченим і перевірених війною фахівцям флоту. На різні відповідальні посади морського відомства були призначені і в різний час працювали: віце-адмірали Андрій Покровський, Олександр Хоменко, Володимир Шрамченко, контр-адмірали Михайло Остроградський-Апостол (представник гетьмана в Криму), Юрій Свірський (віце-міністр з 10.10 1918 р.), Олександр Гадд (командир бригади, віце-міністр з 14.11.1918 р.), Дмитро Ненюков, Олександр Кликов, П. Патон-де-Верайон, Сергій Євдокимов, Микола Чернілівський-Сокол, В’ячеслав Клочковський, Семен Фабрицький, Микола Протасов, Михайло Білинський, Михайло Римський-Корсаков, Сергій Ворожейкін, генерал-майор флоту Мстислав Єрмаков, генерал-хорунжі Вадим Богомолець, Володимир Савченко-Більський, Олександр Степанов, капітани 1 рангу Микола Злобін, Семен Овод, Лев Постріганєв, Озеров, Андрій Пчєльніков, М. Єфремов, Дмитрієв, полковники Ястржемський, Іларіон Ісаєвич, Володислав Дашкевич-Горбацький, військовий інженер Олександр Коваленко та інші офіцери. Загалом на службу до українського флоту було зараховано більше 50 відсотків офіцерського складу флоту колишньої Російської імперії.
Вже на початку травня 1918 року морське відомство отримало розпорядження гетьмана відпрацювати нормативні документи по організації структури, бойової і повсякденної діяльності, системи забезпечення, однострою, символіки флоту тощо. Розпочалася велика робота з підготовки ґрунтовного закону про флот, який, як передбачалося, мав стати основою морської політики держави.
Для вироблення єдиної організації і структури флоту Української Держави 10 травня 1918 року наказом гетьмана була створена спеціальна комісія з реформування флоту під керівництвом адмірала Андрія Покровського. До неї увійшли досвідчені моряки віце-адмірал О. Хоменко, контр-адмірали Д. Ненюков, О. Кликов, П. Патон-де-Верайон та капітан 2 рангу М. Максимов. Першого червня комісія представила гетьману організаційну структуру і розрахунки кошторису українського флоту. Затверджені гетьманом, вони стали основою будівництва національного флоту України.

У першу чергу реформувалися Генеральний і Головний Морські штаби, зачатки яких були закладені Морським відомством УНР в наказі від 13 березня 1918 року «Внутрішній розпорядок Морського міністерства». Цей «Розпорядок» відзначався особливою плутаниною в організації штабної роботи, відділи і департаменти були розкидані по всьому міністерстві і практично працювали не на флот, а самі на себе.
Генеральний Морський штаб було відділено від Воєнного міністерства і на нього покладалися наступні завдання:
1. Розробка проектів розвитку флоту і оперативно-стратегічних   планів його застосування.
2. Суднобудівництво і організація ремонту кораблів, забезпечення   стратегічними запасами і комплектування флоту.
3. Організація бойової підготовки і регламенту флотської служби.
4. Міжнародні відносини з флотами інших держав.
5. Розвідка.
6. Видання спеціалізованого журналу «Морський журнал».
Для виконання цих завдань у Генеральному Морському штабі були створені відділи: оперативний, організаційно-тактичний, закордонний, загальний і редакцію «Морського журналу».
Начальниками Генерального Морського штабу були:
- капітан 1 рангу Микола Максимов – до 27.05.1918 р., затим товариш (заступник) Воєнного міністра і Морський міністр (24.10 – 14.11.1918 р.); після 14.11. і до 29.12.1918 р. – товариш Морського міністра і начальник Генерального Морського штабу;
- капітан 1 рангу Микола Протасов – до 10.11.1918 р.;
- капітан 1 рангу Лев Постріганєв – до 1.10. 1919 р.;
- контр-адмірал  Михайло Білинський – до 20.03.1920 р.
Як і Генеральний Морський штаб, Головний Морський штаб («Голмор») бере свій початок ще з Секретаріату морських справ кінця 1917 року. З часом у Морському міністерстві він набирає відповідної організаційної форми. Після реформування «Голмор» підпорядковувався начальнику Генерального Морського штабу і структурно складався з двох Головних управлінь, начальники яких одночасно являлися заступниками начальника Головного Морського штабу.
Перед «Голмором» стояли завдання організації повсякденного життя особового складу національного флоту, стройова (муштрова) підготовка і організація комендантської служби, кадрова робота, пропагандистська і патріотична робота, підготовка законодавчих актів з військово-морської служби і мобілізаційних проектів, забезпечення морської піхоти та організація учбового процесу і діяльності військово-морських навчальних закладів.
До першого Головного управління по справах особового складу входили офіцерський (старшинський) і матроський відділ, пенсійний відділ, загальний відділ, стройовий і відділ морської піхоти. До другого Головного управління воєнно-морськими учбовими інституціями, організаційно входили відділи учбовий, загальний і воєнно-морських шкіл.
Начальниками Головного Морського штабу були:
- капітан 1 рангу Семен Овод – до 31.05.1918 р.;
- капітан 1 рангу Юрій Свірський – до 15.09.1918 р., (затим         
був призначений військово-морським аташе до Німеччини.        Після поразки УНР став першим командувачем польського флоту, віце-адміралом);
- капітан 1 рангу Андрій Пчєльніков – до 20.11.1918 р.,
- капітан 2 рангу Михайло Єфремов – до 31.12.1918 р.;
- капітан 1 рангу Андрій Пчєльніков – до 03.01.1919 р.;
- генерал-хорунжий Олександр Степанов – до 26.04.1919 р.;
- капітан 1 рангу Андрій Пчєльніков – до 01.01 1920 р.
Морському відомству після більшовицького погрому прийшлося відновлювати флот в надзвичайно складних військово-політичних, економічних і юридичних обставинах. Відміна гетьманом Тимчасового закону про флот, прийнятого Центральною Радою, нічого у відношенні з німцями не змінила. Гетьман наполягав на беззаперечному поверненні кораблів Чорноморського флоту і берегових укріплень Українській Державі.
Не зважаючи на формування німецьким командуванням «кримського уряду» на чолі з генералом М. Сулькевичем, Павло Скоропадський вважав Україну без Криму «тулубом без ніг», бачив Крим автономною частиною України і наполягав перед німцями на скорішому вирішенні пов’язаних з Кримом і флотом питань.
Для вирішення всіх цих питань було домовлено про створення «призової» німецько-української технічної комісії, яку очолить німецький контр-адмірал Гофман. З української сторони групу офіцерів мав очолювати контр-адмірал М. Остроградський.
Однак з перших днів робочі відношення з німцями у Остроградського не складалися. Український адмірал не давав свого дозволу на включення кораблів до німецького флоту, і протестуючи проти самочинства союзників не сприяв організації ремонту німецьких кораблів, наказав німецький прапор піднімати виключно поряд з українським. Не складалися відношення у Остроградського і з новим керівництвом Морського міністерства, особливо з в.о. Морського міністра Миколою Максимовим, який у всьому повторював російські традиції і досвід, до того ж не відзначався прихильником української національної ідеї.
Про загострення стосунків з німцями у Криму гетьману доповідав Максимов, при цьому у всьому винив Остроградського, його запальність та відсутність дипломатичного такту у відношеннях з німецькою стороною. Свою позицію доповів гетьману і Остроградський.
Гетьман вирішив не загострювати стосунки з німцями. Для налагодження співпраці з німецьким командуванням Павло Скоропадський, за пропозицією М. Максимова, 10 червня 1918 року взамін Остроградського-Апостола призначив своїм представником в Криму і тимчасовим командувачем Державного флоту в Севастополі командира дивізії підводних човнів контр-адмірала В’ячеслава Клочковського, зобов’язавши його нанести візит генералу фон Кошу. Контр-адмірал Михайло Остроградський призначався командиром майбутньої 2-ї бригади лінійних кораблів і був зарахований у розпорядження головного коменданта портів Чорного і Азовського морів адмірала А. Покровського. Своїм флагманським кораблем М. Остроградський визначив броненосець «Св. Євстафій», на якому до 1 жовтня 1918 року тримав свій прапор. Однак літо і осінь 1918 року він перебував у Одесі, де очолював Українську громаду міста.
Морське відомство, як згадував Святослав Шрамченко, «базуючись на здоровому державному розумі, ніколи не дивилося на Крим як на якусь окрему від України землю і, не рахуючись з існуванням бутафорного кримського кураєвого уряду ген. Сулькевича, безупинно і неухильно провадило українську воєнно-морську політику у Криму, розпоряджаючись чорноморською фльотою в тій чи більшій мірі, що зрештою поступово все більше і більше допускало німецьке окупаційне командування».
Зокрема, 1 липня 1918 року окремим наказом пояснювалося, що всі старшини і підстаршини, зараховані до резерву українського флоту, можуть перебувати у Севастополі і в Криму на тих же підставах, що і в Україні. Більше того, оголосивши Чорноморський флот власністю української держави, уряд прийняв на себе і всі права і обов’язки, які виходили з цього акту, субсидіював видатки і задовольняв потреби всіх портів, в тому числі і у Криму. Були матеріально задоволені і потреби навіть грузинського порту Батум, військовослужбовці якого вступили на українську службу.
Для флотських потреб і облаштування портів урядом стали виділятися значні кошти, на службу до українського флоту перейшло більше половини офіцерського складу колишнього російського флоту.
Однак насиченість морського відомства офіцерами, не пов’язаних з Україною як з своєю Батьківщиною, не завжди відповідала оборонним завданням молодої держави, оточеною війною. Так, не особливо переймаючись історичним минулим та майбутнім України і її флоту, виконуючий обов’язки морського міністра капітан 1 рангу М.Максимов почав висловлювати думку, що Севастополь «буде перетворений на нейтральну базу українського, російського, а може і більше, флотів». То ж і самі німці не бачили причин спішитися з вирішенням питання українського флоту.
Повністю опанувавши українськими портами та кримським півостровом, німецьке командування не збиралося полишати напризволяще питання втечі кораблів ЧФ з Севастополя до Новоросійська, розцінювало їх як факт брутального порушення російською стороною мирного Брестського договору і вважало  повернення їх до Севастополя чи не головним своїм завданням. Головнокомандувач австро-німецькими військами в Україні фельдмаршал фон Ейхгорн вже 11 травня 1918 р. заявив уряду радянської Росії ультиматум, що у випадку не повернення кораблів вимушений буде продовжити наступ в район Новоросійська «проти суден Чорноморського флоту, які вийшли з Севастополя».
Обмін нотами тривав місяць. Ленін стосовно Чорноморського флоту вів подвійну політику. Для видимості виконання умов Брестського договору до Новоросійська була направлена відкрита телеграма з вимогою повернути кораблі до Севастополя, а вже 24 травня 1918 року В. Ленін дійшов висновку, що «ніяка передача кораблів ворогам революції неможлива», і наклав резолюцію «флот знищити негайно». 2 червня для організації виконання волі Леніна до Новоросійська прибув його спеціальний комісар, член колегії Наркомату по морських ділах матрос І. Вахрамєєв.
Дев’ятого червня 1918 року радянський уряд Росії офіційно сповістив німецьке командування і УНР про готовність повернути з Новоросійська кораблі Українській державі, хоча виконувати свої зобов’язання В. Ленін не збирався: того ж дня до Новоросійська прийшла таємна урядова телеграма з вимогою про негайне затоплення кораблів. Саме в цей час уряд РРФСР вів переговори з Україною стосовно укладення мирного договору, що обумовлювалося в Бресті мирним договором з Четвертним союзом від 9 лютого 1918 року. Більшовики блудливо стверджували про братські стосунки і в той же час робили все, щоб не повертати кораблі Україні і потопити їх в Новоросійську, за спиною української делегації готували більшовицьке повстання в Україні.
Крім німців в Криму, у гетьмана Павла Скоропадського виникли проблеми і з Кримом. Спершу кримський уряд Сулькевича намагався вести незалежну від гетьмана політику. Та гетьман, даючи йому можливість бути самостійним, врешті оголосив йому економічну блокаду і заборонив в Крим, окрім німецьких військ, поставляти без оплати воду і продовольство. То ж позиція кримського уряду швидко змінилася на користь автономії у складі Української держави. Позицію гетьмана, що «самостійний Крим зробиться злісним ворогом України», і відстоювала українська делегація на мирних переговорах з РРФСР. Членом делегації як фахівця з військово-морських питань було включено і капітана 3 рангу Михайла Білинського.  
Офіційно в україно-російських переговорах, які у травні місяці проходили в Києві, питання Криму і флоту не стояло. Проте російська сторона, яку на переговорах представляв... майбутній голова уряду Радянської України болгарин Х. Раковський, на відміну від української, передбачливо отримала «Инструкцию-требование, совершенно необходимую для военно-морской стороны переговоров», написану Л. Троцьким. Інструкція вимагала у російської делегації виходити з того, що Крим являється «історичною» територією Російської РФСР, а Чорноморський флот – її «достоянием». Крім того, вимагалося повернути радянській Росії кораблі-новобудови, що знаходилися на стапелях суднобудівних заводів Миколаєва і Херсона. У випадку, коли б Україна виставляла власні претензії на флот, російська сторона мала б «настаивать на опросе населения Крымского полуострова, сохранение которого за Советской Федерацией считается основой существования Черноморского флота и выхода на Черное море», тому «всякие покушения на него с украинской стороны должны быть со всей категоричностью отвергнуты». 
Під час україно-російських переговорів вперше появилася ідея і розподілу Чорноморського флоту між Російською Федерацією і Україною та спільного базування в Севастополі флотів України і Росії. Однак позиція російської делегації була своєрідною. Щоби відношення між РРФСР і Україною стали «братськими» та носили дружній характер, Українській Державі пропонувалося визнати російський статус Севастополя і погодитися на базування українського флоту в севастопольських бухтах лише на умовах оренди.
В інтересах «спільного історичного минулого і слов’янського пролетарського братства» до Української Держави ще висувалася вимога підписати договір «по вопросам морской обороны». Суть пропонованого договору була в тому, що разом з Кримом і флотом РРФСР великодушно взяла би на себе охорону всього українського чорноморського узбережжя, взамін чого Україна мала надати їй право безперешкодно використовувати українські порти. Одеса і Миколаїв мали стати «вольными городами». Україні ставилося завдання забезпечити вільне транзитне використання по українській території залізниці Севастополь-Москва, а (і тут вже ніяких умов!?) «владениеКерченским проливом и контроль над судоходством должныбытьпрерогативойисключительноРоссии».
11 травня 1918 року В.І. Ленін написав «Протест германскому правительству против оккупации Крыма», яким демонстрував, що питання Криму і флоту не збирається обговорювати з Україною, а лише з Німеччиною. В «Протесте...» стверджувалося, що, флот, який вже стояв в Севастополі на українській службі, і той, що у Новоросійську, являються власністю Російської Федерації, а Україна «ни на первую, ни на вторую часть флота не имеет прав».
13 травня нотою НКЗС московські комісари повернення кораблів з Новоросійська до Севастополя оговорювали звільненням «Севастополя от оккупации со стороны Германии, Турции, Австро-Венгрии или Украины».
Зі своєї сторони, міністр закордонних справ України Дмитро Дорошенко, користуючись прихильністю кримчан до української влади, направив ноту послам Німеччини і Австро-Угорщини, в якій поставив питання про приєднання півострова до України на правах автономії. Гетьман П. Скоропадський вважав за можливе надати Криму широку автономію, а флот передати під юрисдикцію Української держави. Ідею гетьмана про Олександр Тіхменєв       автономію Криму у складі Української держави підтримав і губернський з’їзд землевласників і хліборобів Таврії. 12 червня 1918 року голова    з’їзду Закеров, ознайомившись з пропозиціями гетьманського уряду, телеграфував до Києва: «Горячо приветствуем этот шаг правительства». Восени 1918 року питання автономії Криму у складі України мав затверджувати Курултай, але зміна політичної ситуації змінила і долю Криму, і долю Українського флоту.
19 червня 1918 року закінчувався термін німецького ультиматуму, після якого міг розпочатися наступ німецьких військ з Криму на Новоросійськ. То ж, щоби прискорити знищення флоту, В. Ленін крім Вахрамєєва прислав до Новоросійська ще одного свого комісара, наркома морських справ мічмана Ф. Раскольнікова, який мав особисто керувати «операцією» затоплення флоту.
А в Новоросійську питання затоплення кораблів обговорювали делегатські збори кораблів ескадри 11 червня 1918 р. Та делегати від команд кораблів ескадри не наважилися прийняти рішення про затоплення своїх кораблів і винесли питання на референдум особового складу. Однак більшість матросів топити свої кораблі не бажали. Резолюцію Леніна підтримало лише чверть особового складу, решта була проти. Тоді командувач флотом контр-адмірал М. Саблін знову уникнув прийняття відповідального рішення і черговий раз склав з себе повноваження командувача флотом.
12 червня 1918 року між Українською державою і РРФСР накінець-то було підписане перемир’я. Одним із його пунктів було повернення кораблів з Новоросійська до Севастополя. Але голова РНК РРФСР В. Ленін 13 червня 1918 року тайно послав до Новоросійська чергову категоричну вимогу негайно потопити флот.  
В цій ситуації, виконуючи волю абсолютної більшості особового складу, командир лінкора «Воля» капітан 1 рангу О. Тіхмєнєв, котрий змінив М. Сабліна на посаді командувача флотом, 17 червня 1918 року прийняв рішення повернути кораблі до Севастополя.
Пополудні 17 червня 1918 року кораблі ескадри, які вирішили повернутися до Севастополя, виконали наказ Тіхмєнєва: «Знятись з якоря і швартових і вийти на зовнішній рейд».  Втративши вплив на особовий склад ескадри, більшовики взялися до улюбленої тактики погроз і заявили Тіхмєнєву, що підірвуть його дредноут мінною атакою міноносців і не дозволять повернутися до Севастополя. У відповідь «Воля», розвернувши гармати головного калібру і взявши під приціл міноносці, пригрозила потопити кожного, хто спробує приблизитись на дистанцію мінної атаки.
Так, протягом  доби протримавши збільшовичені міноносці під прицілом на дистанції поза межами мінної атаки, лінкор-дредноут «Воля» дав можливість гідрокрейсеру «Імператор Траян», семи есмінцям («Беспокойный», «Дерзкий», «Громкий», «Живой», «Жаркий», «Пылкий», «Поспешный») і посильній яхті «Креста» безпечно вийти на зовнішній рейд.
18 червня в 11.30 командир «Волі» капітан 1 рангу О.Тіхмєнєв віддав наказ по своїй «ескадрі» зніматися з якорів і слідувати курсом на Севастополь. Того ж 18 червня 1918 року на Новоросійському рейді розпочався розстріл приречених кораблів. На дно пішли лінкор, сім ескадрених міноносців («Громкий», «Керч», «Гаджибей», «Фидониси», «Калиакрия», «Капитан Баранов», «Лейтенант Шостаков»), два міноносці і посильне судно. Символічно, що більшовики пустили на дно і дредноут-лінкор «Свободная Россия», в якого, щоб він затонув, есмінцю «Керч» довелось випустити аж шість торпед. Останнім вранці 19 червня на морське дно під Туапсе пішов і найбільш червоний есмінець «Керч», який проводив безжалісний розстріл Новоросійської ескадри.
Таємний наказ Леніна було виконано: на дно було пущено 14 бойових кораблів загальною водотоннажністю 35643 тон. Увечері могильщик Чорноморського флоту Федір Раскольніков направив телеграму-звіт Раднаркому і морському Генштабу. Однак і після 18 червня ще протягом кілька днів більшовики топили транспорти і торговельні судна  в Новоросійську, у тому числі і ті, що належали країнам Антанти.
19 червня вранці на підході до Севастополя О. Тіхменєв радіограмою повідомив командира порту про повернення ескадри, кількість і типи кораблів. Решта кораблів за його поясненням, з технічних причин не змогла вийти у відкрите море. У складі екіпажів кораблів, які поверталися до Севастополя було всього лише 730 моряків.
Перехід морем був важким, більшість кораблів немала ходу, а екіпажі деяких з них нараховували по кілька чоловік. Допоміжний крейсер «Траян», есмінці «Живой» і «Дерзкий» буксирували до Севастополя під українськими і Андрєєвськими прапорами решту есмінців ескадри О. Тіхменєва. По їх прибуттю до севастопольської гавані контр-адмірал В. Клочковський утворив з них Українсько-Кримську флотилію під командуванням контр-адмірала С.І. Бурлєя, який на той час являвся ще й воєнним міністром вКримському уряді Сулькевича.                            Однак німці інтернували і цю «Українсько-Кримську флотилію», підняли на її кораблях свої прапори і включили до складу українсько-німецького флоту.
Довідавшись про повернення частини кораблів Чорноморського флоту до Севастополя, В.І. Ленін страшенно розлютився. «Обуренню Володимира Ілліча не було меж, коли він отримав повідомлення про цілковитий провал Вахромєєва та про відплиття частини ескадри з Новоросійська до Севастополя …, писав у своїх спогадах поплічник вождя пролетаріату Бонч-Бруєвич. Шкода, - казав В.І. Ленін, - що наші розгубилися і не відкрили вогонь по тих, хто відходив до Севастополя! Їх обов’язково треба було розстріляти і потопити …».
Гетьман Павло Скоропадський і гетьманський уряд не безпідставно приділяли державному флоту та морській політиці багато уваги. 19 травня 1918 року Павлу Скоропадському передали радіоперехват промови німецького кайзера Вільгельма ІІ на урочистому засіданні ландтагу в м. Аахен. «У Севастополі,- говорив кайзер, - ми взяли багатющу здобич – сильний торговий флот. Це дає нам можливість відновити сполучення по Чорному морю». Хоч насправді німці взяли під свій контроль лише військовий флот і лише в Севастополі, гетьман зробив висновок, що німцям для перевезень, у першу чергу з Туреччини, незабаром стануть необхідні українські транспортні судна. А гетьманському уряду вкрай необхідні були кошти, і випадала нагода їх заробити на австро-німецьких морських перевезеннях.
Про можливість організації морських перевезень Чорним морем гетьман справився у адмірала Андрія Покровського, направивши йому відповідну телеграму в Одесу. І того ж дня отримав відповідь, що для організації торгових перевезень необхідне очищення торгових шляхів від виставлених під час війни мін і створення для цього тральної бригади.
Для тралення морських комунікацій гетьман наказав Покровському сформувати бригаду тральщиків і, не гаючись, розпочати бойове тралення акваторій причорноморських портів.
6 липня 1918 року бригада тральщиків в Одесі у складі 2 канонірських човнів і 20 тральщиків з Дунайської флотилії була сформована і забезпечена всім необхідним. Вона стала першим корабельним з’єднанням Українського флоту XX століття. Український флот на Чорному морі став де-факто!
Командиром першого українського бойового флотського корабельного з’єднання призначили героя Цусімської битви та учасника І Світової війни капітана 1 рангу Олександра Гадда. До бригади входило три дивізіони тральщиків: першим командував лейтенант Опанасенко, другим – лейтенант Кривицький, третім – старший лейтенант Благовєщенський.
Командир бригади капітан 1 рангу О. Гадд наказ А. Покровського виконав успішно: протягом місяця всі підходи до Одеського порту, Буго-Дніпровського лиману та Дунаю були повністю очищені від мін, і жодне транспортне судно в цьому районі не отримало пошкоджень.
Гетьман П. Скоропадський не помилився. Наприкінці липня до нього звернувся головнокомандувач німецькими військами в Україні фельдмаршал Ейхгорн з проханням організувати морські перевезення для потреб австро-німецьких військ. Гетьман очікував на подібне прохання, тому дав згоду і надіслав відповідне розпорядження в Одесу та в Миколаїв. В кінці липня, після узгодження контр-адміралом М. Максимовим з начальником штабу німецьких військ в Україні генералом     
Гренером «Інструкції українським комендантам портів і визначення їхніх взаємин з українською сухопутною і австро-угорською і німецькою владою в портах», українські транспортні судна  після тривалого часу стоянки знову вийшли в море. Флот надійно забезпечував транспортні перевезення до кінця 1918 року, жодне торгове судно не підірвалося на мінах. Врешті, український транспортний флот поповнив державну скарбницю на 2 блрд. карбованців.
З початком формування Морського міністерства і структур флоту виникло питання приведення флотських одностроїв Українського флоту до єдиного зразка і затвердження військово-морського прапору. Гетьман закон УНР про флот відмінив, а військово-морський прапор, як і форма одягу, так остаточно визначені і не були.
Спершу адмірал А. Покровський запропонував створеній при Морськім відомстві геральдичній комісії взяти за прапор Українського флоту Андрєєвський прапор, мотивуючи тим, що від нього більшовицька Росія відмовилася і українські моряки мають повне право повернути його на Чорне море. Однак геральдична комісія не погодилася з такою думкою і запропонувала взяти за основу синій грецький хрест архістратига Михаїла з морської корогви Чорноморської козачої флотилії Війська вірних козаків, яка у XVIII ст. уславилася в боях за Очаків, Одесу і Ізмаїл: на білому полі синій хрест.
Пропозиція була прийнята, але з урахуванням морських традицій європейських країн. Гетьман П. Скоропадський 16 липня 1918 року затвердив закон про Військово-Морський прапор України. В описі флотського прапора України визначалося: «Військовий прапор Української Держави – білий прапор з рівним синім хрестом, якій ділить прапор на чотири рівних частини. Ширина прапора – 1/11 всеї довжини прапора. Відступивши 1/8 ширини хреста, проходить кругом нього такої ж ширини (1.г. теж 1/8 ширини хреста) синя смужка, крім тих його боків які прилягають до крижа. В крижі ж теж відступивши 1/8 ширини хреста від його боків міститься національний прапор Держави, (складений з блакитної і жовтої горизонтальних смуг), в центрі яких міститься золота печатка Св. Володимира такої ж ширини як хрест і в 11/2 раза вище своєї ширини. Прапор шиється з матерії відповідного кольору, а печатка малюється бронзовою фарбою». Святослав Шрамченко, як колишній член тієї геральдичної комісії, у своїх спогадах писав, що хрест над середнім зубом тризубця був збережений «яко традиція, що походить і від того хреста, який був на запорозьких прапорах, під якими вони плавали на чайках по Чорному морю в дні далекої минувшини», та що національний прапор в кряжі флотського прапора з тризубом посередині значив флотський гюйс. Таким чином, національний прапор у флоті Української Держави служив гюйсом або фортечним прапором. Сьогодні клейноди Українського флоту 1918 року (лише без тризубця у кряжі прапора) служать Військово-морським прапором Збройних Сил України і гюйсом ВМС ЗС України та являються одними з найстаріших клейнодів Українського війська.
18 липня 1918 року наказом №192/44 по Генеральному Морському штабу виконуючий обов’язки Міністра морських справ контр-адмірал М. Максимов оголосив про затвердження Військово-морського прапору України і наказав його піднімати на кораблях і суднах флоту. «Ясновельможний Пан Гетьман, - говорилося в наказі, - в присутності Своїй у місті Києві 16 липня зізволив затвердити малюнок Військового прапору по прикладеному описанню. Оголошуючи про це приписую на Військових суднах підняти цей прапор являючийся однині емблемою нашої Держави. Всі установи, належні по законах Російської імперії до кормового військового прапору лічити в силі по відношенню до Військового прапору Української Держави».
17 вересня 1918 року окремими наказами затверджуються прапори посадових осіб та вимпел (майовець), про що були сповіщені морські держави. Доктор Роман Климкевич дослідив, що «Про встановлення нової майви для українського флоту було повідомлено своєчасно і як слід великі морські держави. Від д-ра О. Нойбекера, передового німецького геральдиста і генерального секретаря геральдично-генеалогічного наукового товариства «Дер Адлер» у Берліні, знаємо, що в архіві цієї ж установи зберігається лист від німецької мореплавської технічної комісії на Чорному морі від 26 вересня 1928 р., в якому стоїть між іншим (подаємо в дослівному перекладі): «…українське військово-морське міністерство повідомило, що встановлено білий майвець з синім рівностороннім хрестом на кутнику. Висота хреста рівняється ширині майовця».

Планувалося, що головним навчальним закладом для Українського Державного Флоту повинна була стати Гардемаринська школа у м. Миколаєві. Підготовчою ланкою для неї мав стати Морський кадетський корпус. У свою чергу обидва заклади об’єднувалися у Морський корпус. Начальником цього об’єднаного навчального закладу передбачалося призначити контр-адмірала С.І. Фролова – колишнього начальника Окремих гардемаринських класів у Петрограді. Основним контингентом майбутнього набору гардемаринів, на який розраховували організатори вперше створюваного українського військово-морського навчального закладу, повинні були стати петроградські гардемарини і кадети – уродженці України, які поверталися на батьківщину наприкінці 1917 – початку 1918 рр. Крім того, розрахунок йшов також на прийом до Школи осіб з числа цивільної молоді – громадян України, які мали середню освіту і бажання пов’язати свою долю з морем, зі службою в Українському флоті.

На думку організаторів, розташування Гардемаринської школи на той час у Севастополі мало б негативний вплив на організацію навчально-виховного процесу, серйозно ускладнювало б процес її становлення. У той же час наміри відкриття у «столиці» Чорноморського флоту іншого українського військово-морського навчального закладу були, і були вони досить серйозними. Йдеться про вищезгаданий Морський кадетський корпус, на території якого лише треба було завершити будівельні роботи. Але німецьке командування вважало це питання на той час «надто складним… не знаючи точки зору Великоросійського уряду». Після прийняття остаточного рішення щодо відкриття Гардемаринської школи у Миколаєві там було визначено будівлю, яка б могла задовольняти відповідним вимогам. Це була будівля колишньої Фельдшерської школи, на переобладнання та ремонт якої було виділено 40 тисяч карбованців.
Морським відомством за поданням безпосередніх організаторів Гардемаринської школи було вирішено у найкоротший термін здійснити набір гардемаринів, причому, на всі три курси одночасно. На 3-й та 2-й курси планувалось набирати колишніх гардемаринів та кадетів Петроградського морського училища та Окремих гардемаринських класів, які не закінчили курсу цих ВМНЗ через їхню ліквідацію більшовиками у березні 1918 р. Загальною умовою прийому до Гардемаринської школи була наявність українського підданства, закінченої середньої освіти, а також вікові межі – 17-21 рік. Загальна кількість гардемаринів повинна була складати 200 осіб. За основу бралося те, що щорічний випуск флотських офіцерів повинен був дорівнювати близько 60 осіб. При цьому брався до уваги досвід Петроградського гардемаринського училища, з якого щорічно відраховувалося через різні причини від 15 до 20 відсотків гардемаринів. Таким чином, на молодшому курсі новостворюваної Гардемаринської школи повинно було навчатися не менше ніж 72 особи, на середньому – 66, та на старшому, відповідно, – 62 гардемарина.
З початку вересня 1918 року в розпорядження гардимаринського відділу з одеської бригади тральщиків був переданий канонірський човен «Кубанець», перейменований на «Запорожець», який став першим українським військово-морським навчальним кораблем.
15 липня 1918 року було оголошено закон про уніформу для старшин і матросів українського флоту, який з 10 вересня того ж року вводився в дію спеціальним наказом по морському відомству.
Врешті, завдяки заходам гетьманського уряду по формуванню українського флоту та тривалим перемовинам з імператорським урядом німецьке командування почало потроху поступатися українським вимогам у поверненні інтернованих кораблів. На літо 1918 року німці повернули українському флоту у Севастополі два крейсери – «Пам'ять Меркурія» і «Кагул» та старий броненосець «Георгій Побєдоносець», правда, з застереженням, що, при необхідності, вони можуть бути знову включеними до дієвого німецького флоту.
Німці у своїх потребах використовували не всі кораблі у Севастополі, хоча і залишали їх під своїм контролем і могли в будь-який час включити їх до німецького флоту. Та, не зважаючи на застереження, на цих кораблях влітку теж підняли українські прапори, у тому числі на дредноуті «Воля», броненосцях «Св. Євстафій» та «Іоанн Златоуст». Восени 1918 р. німці, очікуючи десанту Антанти, знову включили їх до складу свого дієвого флоту і намагалися залучити ще й «Кагул», який українським флотом використовувався як аварійно-рятувальний корабель.
Врешті, німецьке командування умовою передачі Україні всього інтернованого ними флоту висунуло жорстку вимогу, щоби Український флот під українським Військово-морським прапором вийшов в Середземне море на демонстраційний збройний похід під командуванням адмірала Андрія Покровського. В Морському міністерстві виявилося чимало прихильників такого проекту, головним з них був в.о. Морського міністра Микола Максимов. Прихильно до цієї ідеї ставився і сам Покровський.
Інформація про можливий похід українського флоту поширилася у Європі і досягла берегів Америки. Так, в українському часописі в США «Свобода» № 74 за 22.06.1918 року появилася замітка «Співучасть чорноморської фльоти у боротьбі проти альянтів». Ясна річ, що ця звістка була з тривогою сприйнята державами Антанти в Європі і розцінена ними як відмова України від свого нейтрального статусу та перехід на сторону Німеччини і Туреччини. Однак гетьман передбачав поразку Німеччини у війні і ідею походу Українського флоту у Середземне море відхилив.
2 червня 1918 року Німеччина офіційно визнала Українську Державу і для вирішення питання флоту гетьман активізував дипломатичні стосунки з нею. 4 липня гетьман затвердив закон «Положення про воєнно-морських агентів за кордоном», згідно якого розпочали свою роботу військові аташе при посольствах України за кордоном.
У другій половині серпня для переговорів з німецьким урядом до Берліна виїхала висока урядова делегація України на чолі з головою Ради народних міністрів Ф. Лизогубом. До складу делегації був включений і військово-морський агент (аташе) капітан 1 рангу Юрій Свірський з повноваженнями вести переговори по поверненні Україні інтернованих кораблів. До  списку  кораблів, яких  Україна  вимагала повернути у першу чергу, були включені лінкор-дредноут «Воля», 7 лінкорів (старих броненосців, перейменованих в 1916 році в Юрій Свірський   лінкори) «Пантелеймон», «Євстафій», «Іван Златоустий», «Ростислав», «Три святителя», «Синоп», «Юрій Побєдоносець», крейсер «Кагул», 11 ескадрених міноносців, дивізія підводних човнів, транспортна флотилія і загін допоміжних суден, всі з базуванням на Севастополь. У списку був відсутній крейсер «Пам'ять Меркурія», який на той час вже був німцями повернутий і перебував у повному підпорядкуванні штабу українського флоту.
Переговори в Берліні для української делегації завершилися досить успішно. Було підписано ряд важливих угод з німецькою суднобудівною компанією «Блом і Фосс» і німецький уряд погоджувався, хоч і з умовами, повернути інтерновані кораблі.
У вересні 1918 року до Берліна з візитом відбув і сам гетьман Павло Скоропадський. В ході візиту гетьман відвідав Кіль і разом з командувачем німецьким Балтійським флотом адміралом принцом Генріхом Пруським виходив в море на підводному човні. Вихід в море на підводному човні і занурення під воду справили на гетьмана незабутнє враження і тільки подвоїли його впевненість у необхідності розбудови українського флоту. Вже перебуваючи в еміграції, гетьман згадував у своїх «Спогадах»: «Поїздка ця в Берлін дала добрі результати, і питання Криму й флоту, здавалося, були вирішені на нашу користь… Із флотом справа також нібито налагоджувалась… однак німці, як виявилося, пов’язували це з питанням розрахунку наших грошових зобов’язань з Німеччиною». Виявляється, що німці за повернення флоту вимагали від гетьмана 200 мільйонів карбованців. Гетьман спершу не заперечував, та міністр фінансів Ржепецький відмовив його від укладення подібних домовленостей, доводячи, що німці вимушені будуть віддати флот і так.
Врешті, візит гетьмана до Берліна таки значно пришвидшив повернення німцями кораблів. Вже у вересні 1918 р. німці повернули українському флоту дивізію з 17 підводних човнів, 23 тральщики і 23 катери-винищувачі.
У Севастополі штаб українського флоту організував роботу по відновленню бойової готовності кораблів. 31 липня 1918 року наказом № 453 контр-адмірала В.Клочковського була створена спеціальна технічна комісія, яка розпочала визначення технічного стану лінкорів і крейсерів. До складу комісії були підібрані досвідчені корабельні інженери, які перейшли на службу до Українського флоту. Після ретельного огляду кожного корабля складався детальний протокол його технічного стану, які передавалися в Морське міністерство для організації ремонтних робіт на судноремонтних заводах України. Перший протокол технічного стану комісія склала 26 липня після ретельного огляду лінкора «Пантелеймон». До середини серпня був визначений технічний стан майже всіх кораблів і плавзасобів флоту і визначені кошториси для забезпечення їх ремонту. Протягом літа були відремонтовані ескадрені міноносці «Счастливый», «Капитан Сакен», «Зоркий» і підводний човен «Гагара». На кораблях налагодилася служба і нормальне життя, особовому складу регулярно виплачувалося грошове утримання.
Починаючи з осені 1918 року на Гетьмана Павла Скоропадського посилився тиск опозиції з вимогою більшої українізації уряду, в якому українців були одиниці. Цього вимагало у нього й командування німецьких військ в Україні. Політика гетьмана у першу чергу в земельному питанні, все більше втрачала підтримку населення в Україні, в різних регіонах якої виникали антигетьманські селянські бунти і гетьман України вимушений був піти на поступки опозиції.
У вересні, після повернення з Берліна до Києва, гетьман Павло Скоропадський провів і перші перейменування кораблів Українського флоту. Першими 15 вересня 1918 року отримали нові цифрові номери тральщики і катери-винищувачі, що базувалися на Севастополь, 17 вересня канонірський човен «Кубанець» в Одесі отримав назву «Запорожець», а крейсер «Пам'ять Меркурія» – ім’я видатного гетьмана-державника «Гетьман Мазепа», у листопаді два одеські криголами стали іменуватися «Гайдамак» і «Джигіт».
20 жовтня 1918 року указом гетьмана товаришу воєнного міністра Миколі Максимову було присвоєно військове звання «контр-адмірал». 24 жовтня 1918 року гетьман затвердив новий склад кабінету міністрів Федора Лизогуба, до якого увійшов і Микола Максимов уже як повноправний Морський міністр. Цим актом гетьман повністю відокремив військове і морське міністерства.
21 жовтня 1918 року Головним командиром портів Чорного і Азовського морів, а 12 листопада 1918 року і командувачем Морськими силами Чорного моря призначено контр-адмірала В’ячеслава Клочковського. Тим же наказом адмірал Андрій Покровський призначався Морським міністром Української Держави в черговому складі гетьманського уряду, а його заступниками в Києві – контр-адмірал Олександр Гадд і заступником міністра - начальником Генерального Морського штабу з базуванням в Одесі – контр-адмірал М. Максимов.
Після розпаду Російської імперії на території України залишились значні сили морської піхоти. В районі гирла Дунаю, була дислокована Балтійська дивізія морської піхоти, яка  входила до сил Румунського фронту, у Севастополі знаходилася Спеціальна десантна дивізія, частини якої ще знаходилися на лінії Кавказького фронту. Ця дивізія спеціально формувалася для завдань прориву протоки Босфор, і тому один із її полків носив назву Царгородський. Обидві дивізії були в далеко не  бойовому стані, але для організації захисту чорноморського узбережжя на їх базі для оборони морського узбережжя віце-адмірал А.Покровський запропонував гетьману сформувати корпус української морської піхоти і представив відповідний проект дислокації частин сухопутної оборони північно-західного району Чорного моря. Проект передбачав створення Системи морської берегової оборони узбережжя Чорного моря (корпусу) з трьох відділів: 1-й – від Дністровського лиману до Сичівки, 2-й охоплював район Очаків - Миколаїв і 3-й – район: Станіслав (село у Херсонській обл.) – Херсон – Перекоп. Кожний відділ мав складатися з 2-х артилерійських дільниць берегової оборони, полку морської піхоти, ескадрону морської кавалерії та різних допоміжних частин. Управління корпусу планувалося розмістити в Одесі. За проектом штаб 2-го відділу берегової оборони мав знаходитися у Миколаєві. Його перша артилерійська дільниця мала складатися з 3-х важких берегових батарей фортеці Очаків, друга – з 2-х батарей (в кожній по 4 гармати) у районі Миколаєва. До складу відділу мав входити 2-й полк морської піхоти, штаб і 2 курені якого також мали були розміщені у Миколаєві, а 3-й курінь – дислокуватися в Очакові; тут же мав бути дислокованим 2-й ескадрон морської кавалерії. Як і в Одесі, у Миколаєві планувалося розташувати два інженерні взводи (телеграфний і телефонний), а у Очакові – півроту саперів і мотоциклетну команду. 2-й відділ сухопутної берегової оборони мали обслуговувати радіостанції Миколаєва та Очакова.
Однак проект, запропонований адміралом А. Покровським, був реалізований в життя лише частково, хоча указом гетьмана по Морському міністерству від 23 травня 1918 року він був затверджений. Проблема полягала, в першу чергу, у командному складі, який призначався у штаби виключно з колишніх царських російських офіцерів, його позиції до гетьмана і України, і не бажання форсувати ідею відродження української морської піхоти. Така кадрова політика привела до проблеми комплектуванні особовим складом названих полків. В умовах присутності німецьких військ, які залучувалися гетьманом до придушення селянських виступів проти повернення поміщиків, були лише частково сформовані три полки морської піхоти неповного, в основному кадрованого складу, та деякі допоміжні підрозділи, як-то «позиційні аеробатареї», повітроплавальний загін.
Несучи втрати від загонів повсталих селян німецьке командування стало чинити неприхований опір формуванню полків української морської піхоти. Німці погоджувалися на кадрований їх склад, але перечили їх повному розгортанню. Німецьке командування, особливо після вбивства російськими есерами в червні 1918 року у Києві фельдмаршала Ейхгорна, стало підозріло сприймати заходи по зміцненню українського флоту, хоч і декларувало йому всебічну допомогу, сильне українське військо у своєму тилу німецькому командуванню виразно було не потрібне. У зв’язку з складною ситуацією з німцями, вирішено було формувати полки обмеженого трикурінного складу. Кожний курінь мав мати три чоти і кулеметну команду. Наказом по Морському відомству 31 серпня 1918 року було визначено місця дислокації всіх частин оборони Чорного моря і місця базування штабів: 1-го полку – в Одесі, 2-го – в Миколаєві, 3-го – в Херсоні. Кінні ескадрони морської кавалерії були дислоковані в Одесі, Очакові і в Перекопі. Начальником берегової оборони Південно-Західного району України 1 серпня 1918 року указом гетьмана по Морському відомству і командувачем корпусу морської піхоти Державного флоту був призначений колишній російський контр-адмірал Семен Фабрицький.
Для оперативного керування процесом формування берегової оборони морського узбережжя у Головному Морському штабі був утворений відділ морської піхоти, який спершу очолив полковник В. Дашкевич-Горбацький, а згодом, з 21 квітня 1918 року, – полковник Ястржембський, і з 1 січня 1919 року – підполковник Гаврило Никогда.
15 липня 1918 року наказом по морському відомству була встановлена форма одягу для морських піхотинців. Від форми одягу польової піхоти вона відрізнялася лише чорним кантом навколо погон. Для старшин і підстаршин на погони додавалися золоті якорі, а для матросів – жовті.
23 жовтня 1918 року військово-морський агент (аташе) Німеччини в Україні віце-адмірал А. Гопман на зустрічі з В. Клочковським повідомив, що німецьке командування вирішило передати Україні Чорноморський флот повністю і вручив порядок і особливі правила його передачі.
З приводу передачі флоту А. Гопман скликав 8 листопада 1918 року спеціальну нараду в Одесі, на якій представляли: Україну – контр-адмірал В. Клочковський, радянську Росію – капітан 1 рангу Олександр Тіхмєнєв і «білу Росію» від Денікіна – капітан 1 рангу Олексій Ніщєнков. На нараді А. Гопман оголосив, що у зв’язку з тим, що червона Росія свою частку флоту добровільно затопила під Новоросійськом, флот, що базується в Україні і в Криму, передається Українській державі. На цьому перший в історії Чорноморського флоту його розподіл було завершено.
11 листопада 1918 року німецьке командування повністю повернуло Україні кораблі всього Чорноморського флоту без будь яких застережень. Цього ж дня наказом гетьмана України було затверджено бойовий розклад флоту, впроваджено тимчасовий табель про укомплектування кораблів і частин особовим складом, призначено старшин, священників і кондукторів. Наказом від 12 листопада 1918 року оголошено перший призов до українського війська і на флот громадян України та призначено штаб навчального відділу нового поповнення флоту на чолі з капітаном 2 рангу Левом Шрамченком.
12 листопада до складу українського флоту прийнято передану німцями Мозирську (Пінську) флотилію, яку очолив капітан 1 рангу Олександр Ільютович. На її озброєнні знаходилися бронекатери виготовлені Одеським суднобудівним заводом Ревенського, а також 6 американських бронекатерів типу «Муллінз». Взимку 1918 року Прип’ять була затягнута кригою, тож флотилія участі в бойових діях брати не могла. Але відомий з її історії листопадовий епізод на Дніпрі, коли її чотири катери з 75 десантниками на борту при 9 кулеметах разом з німецьким бронекатером вели бій в районі Обухова і Трипілля з загоном отамана Зеленого. Тоді флотилія розблокувала 13 пароплавів з вугіллям для Києва.
До війни 1914 року в басейні Дніпра нараховувалося 382 парових і 2218 непарових суден, які були мобілізовані на час війни. Оскільки Центральна Рада не планувала створення річних військових флотилій, ці судна повернулися до торгового флоту Української Держави, а Дніпро став важливою транспортною артерією України. Український торговий флот з весни 1918 року проводив регулярні рейси між портами Чорного і Азовського морів, з Дніпра до Криму, Болгарії, Румунії і Туреччини.
Дніпровська військова флотилія була створена в час Світової війни і нараховувала 6 американських бронекатерів «Муллінз». У травні 1918 року вона була інтернована німцями і використовувалася ними для сторожової служби на Дніпрі. 11 листопада 1918 року всі «Річкові броненосці» німці теж повернули Україні.
13 грудня 1918 року по Морському міністерству видається наказ по фінансовому забезпеченню Радою міністрів Державного флоту, якому випало стати останнім в час гетьманської України. В наказі значилося (подаємо мовою оригіналу): « …приказом по Морскому Ведомству от 13 декабря 1918 г. ч. 684/47 объявляется утвержденное постановление Совета Министров про ассигнацию в распоряжение Морского Министерства 23.944.780. рублей:
1) На ремонт миноносца «Жуткий» 1 189 000 руб.;
2) На демобилизацию кораблей торгового флота 11 000 000 руб.;
3) На исполнение работ по приведению в состояние долговременного хранения боевых и вспомогательных кораблей Черноморского флота 1 000 000 руб.;
4) Представителю Морского Министерства при императорском германском командовании в Крыму на содержание личного состава флота и разные работы 1 640 000 руб.;
5) За работы выполненые РОПиТ в июле, августе и авансом за сентябрь 3 900 000 руб.;
6) За 2 месяца содержания дунайской речной и транспортной флотилии 1 500 000 руб.;
7) На санитарные работы против холеры 10 000 руб.».
Однак воєнно-політична ситуація в Європі складалася не на користь України. У Німеччині вибухнула революція і німецькі війська поспіхом поверталися на свою Батьківщину. Антанта вбачала Україну німецьким сателітом і, виходячи з власних інтересів, взамін незалежної Української Держави воліла бачити Росію «єдиною і неділимою» у старих межах.
Про визнання України незалежною державою країнами-переможцями у Світовій війні на той час майже не йшлося. Зрештою, це саме було проголошено і американським президентом Вільсоном у його відомих 14-и пунктах.
Україна залишалася наодинці з більшовицькою Росією, яка серйозно готувалася прибрати Україну до своїх рук. Більшовицькі лідери під виглядом пролетарського антигетьманського руху в Україні, не жаліючи грошей, формували п’яту колону в Україні. Брак часу, відсутність політичного порозуміння між різними політичними силами не позволили створити боєздатну армію і флот, які могли б твердо і надійно стати на захист суверенності Української держави.
Одночасно в Україні розвернулася кампанія по дискредитації українського війська. Дали себе знати різноманітні союзи руських офіцерів та інших відверто антиукраїнських організацій, що пишно цвіли при гетьманському управлінні. В різних регіонах України на повітря почали злітати склади з вибухівкою. Під Києвом, на Лисій горі, горіли порохові склади майже тиждень. Від їхнього вибуху в районі Звіринця вигоріла територія на 12 кілометрів навколо і, за твердженням тодішньої преси, від вибуху і пожеж у Києві загинуло тисячі людей. Про ці вибухи і антиукраїнські події широко писала емігрантська преса в США і Канаді.
Вибухнув військовий арсенал і в Одесі. У зв’язку з подіями в Одесі був арештований по цій справі російський консул М. Бек, під час обшуку у якого було знайдено «Інструкцію для Червоних гвардій» для підготовки загальноукраїнського більшовицького повстання. Червона армія вже була готова до вирішального походу на Україну, більшовицькі загони вже з’явилися на північно-східних теренах України, а в Курську знаходився сформований в Москві «український» (тільки без українців) уряд радянської України.
Внутрішня ситуація в Україні на осінь 1918 року вкрай загострилася, в різних регіонах ширилось і набирало сили антигетьманське і антинімецьке повстання. Селяни нищили садиби повернутих гетьманом поміщиків – «хліборобів», а разом з ними і німецькі карні відділи, які стали «військовою асистенцією» повернутих в українське село в основному колишніх російських поміщиків. За статистикою німецького військового штабу, у боях з загонами українських селян полягло майже 20 тисяч німецьких солдат.
«Виконуючи доручення гетьманського уряду, розстрілюючи українське селянство, випалюючи цілі села, описує тогочасну ситуацію в Україні М.Ростовець, німці викликали до себе страшну ненависть з боку українського села. Німці і поміщики – ці два явища злилися в уяві селянина в єдиний образ лютого ворога, що його треба було винищити за всяку ціну…».
На цім внутрішнім політичнім тлі гетьман різко міняє зовнішню політику Української Держави і 14 листопада 1918 року проголосив грамоту про федерацію з демократичною Росією з завданням «відбудови єдиної Росії на федеративних началах із задержанням на Україні всіх прав на розвиток її державности і національної самобутности». Відмова гетьмана від незалежності викликала збройний виступ опозиції і того ж дня у Білій Церкві Директорія УНР розпочала антигетьманське повстання.
14 грудня 1918 року внаслідок перемоги антигетьманського повстання гетьман Павло Скоропадський зрікся влади і виїхав за кордон. Туди ж подалася і більшість його адміралів. Морський міністр Андрій Покровський урядом Директорії був арештований і відправлений у тюрму до Миколаєва. Однак під тиском Антанти, напередодні Пасхи, був відпущений на підписку про невиїзд. Подавшись до денікінців, Покровський виїхав до Болгарії в еміграцію.
Врешті, не зважаючи на складну внутрішню і зовнішню військово-політичну ситуацію, заплутаність флотського питання, станом на 1 жовтня 1918 року до українського флоту належало: 1 броненосець («Георгій Побєдоносець»), 2 крейсери («Пам'ять Меркурія» і «Кагул»), 1 есмінець, 2 канонірських човни, дивізія з 17 підводних човнів, 27 бронекатерів, 40 тральщиків, 23 катери-винищувачі та більше 50 допоміжних суден. Всі вони знаходилися у бойовій готовності. Флотська авіація нараховувала 20 гідропланів, а морська піхота – три кадровані полки. По своїй бойовій могутності Український флот у Чорному морі поступався лише німецько-турецькому і перевершував флоти Болгарії, Румунії і «білої Росії».
11 листопада 1918 року німці повернули Українській державі весь Чорноморський флот, що базувався у Севастополі, Миколаєві, Одесі, на Дніпрі і Прип’яті, в тому числі дредноут «Воля» та піднятий після затоплення лінійний корабель «Імператріца Марія». Український державний флот в 1918 році став реальністю у Чорному морі і навічно увійшов таким в історію України та її Збройних Сил.

До змісту Мирослав МАМЧАК Чорноморський флот у боротьбі за незалежність України (1917 – 1921 рр.)