Пам’яті екіпажу ескадреного міноносця «Завидний»,
який першим підняв Український національний прапор над Чорним морем,
присвячую, -
автор.

«… бо все гине, -
Слава не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти».
Тарас Шевченко

Лиш Слави своєї будьте синами і богів своїх!
Станьте, як леви, один за одного і держіться Книг своїх!
… А ті вас ведуть у всі дні до звитяг і геройства многого!
Ратна пісня. «Велесова книга»

Хто контролює минуле -
той контролює сучасне;
хто контролює сучасне -
той володіє майбутнім.
Джордж Орвелл

Мирослав МАМЧАК
Чорноморський флот у боротьбі за незалежність України (1917 – 1921 рр.)
Мартиролог офіцерів і урядовців Державного флоту України

ІСТОРИЧНИЙ НАРИС

2. Руйнування флоту УНР у Першій російськобільшовицько-українській війні. Більшовицькі репресії.

Після жовтневого перевороту 1917 року у Петрограді відносини між УНР і більшовиками надзвичайно загострилися. Більшовики з українцями не церемонилися. Після невдалого більшовицького повстання у Києві для повалення влади Центральної Ради більшовицькі лідери пішли іншим шляхом – шляхом провокації громадянської війни, використовуючи створену ними ж п’яту колону з колаборантів України. Для цього група російських більшовиків 15 грудня 1917 року у Харкова на спеціально зібраному там III з’їзді Рад Криворіжсько-Донецького басейну проголосила... державний переворот, повалення існуючої і встановлення радянської влади у всій Україні та створення Української Народної Радянської Республіки як федеративної частини радянської Росії. З Харкова по Україні, в тому числі і в Севастополь, 15 грудня 1917 року була розповсюджена інформація, що влада в Україні перейшла до рук більшовиків Харкова, а Центральну Раду оголошено контрреволюційною і буржуазною: «Всем. Совету Народных Комиссаров. Избранный вчера Всеукраинским съездом Советов рабочих и солдатских депутатов и части Советов крестьянских депутатов Центральный исполнительный комитет Советов принял на себя все полноту власти на Украине. Прежнее правительство на Украине в лице Генерального Секретариата Центральной Рады не вело борьбу с помещичьей контрреволюцией, идущей с Дона, и вело политику вовлечения украинской демократии в кровавую борьбу с великорусской демократией…».
Перша більшовицько-українська війна готувалася в РСФСР завчасно. Створивши за межами України колабораністську більшовицьку партію України та маріонеточний «український уряд», із 15 міністрів якого українців було два, В. Ленін і Л. Троцький направили зусилля на захоплення влади в Україні. За вказівкою з Петрограда значно активізувалися більшовицькі організації в Севастополі, Миколаєві і в Одесі. У Севастополі їм вдалося опанувати екіпажами кораблів Мінної бригади, більшість кораблів якої 3 грудня 1917 року, опустивши Андрєєвські і українські, підняли червоні прапори. З того часу ця бригада стала більшовицьким форпостом у Севастополі.  
На захист Центральної Ради виступили українізовані військові частини. 14 грудня 1917 р. радіостанція Штаморсі отримала радіо з Харкова: «Украинскими войсками арестованы некоторые видные провокаторы из большевиков, как Рошаль, Чудновский и Кондурашкин…Украинские матросы предъявили ультиматум Народным Комиссарам. Одновременно Черноморский флот переходит весь на сторону украинцев, а «Вильне козацтво» угрожает смести с лица земли всякого, кто осмелится поднять руку на Центральную Раду и ее правительство – Генеральный Секретариат. Положение Народных Комиссаров и большевистских вождей с каждым днем делается все труднее, т.к. солдаты начинают понимать, что они обмануты демагогами… Верно: дежурный флаг-офицер прапорщик Медведев».
Та не зважаючи на надзвичайно тривожний час, коли відверті вороги навіть у центрі Києва не приховували своїх намірів знищити українську демократію, лідери УНР продовжували гратися у демократичні гасла. Коли Михайлові Грушевському доповіли про арешт у Києві більшовиків, які готували черговий переворот, він, за спогадами сучасників тих подій, аж бороду рвав від недемократичності такого вчинку і вимагав негайно випустити провокаторів під чесне слово.
Після проголошення ультиматуму Леніна-Троцького УНР суттєво ускладнилася ситуація на Чорноморському флоті і у Севастополі. Ленін і Троцький розуміли, що без захоплення Чорноморського флоту і Севастополя, а з ним і Криму, їм розправитися з УНР, а заодно встановити свою владу на Кубані і на Дону, не вдасться. «Майстри» мітингів і політичних провокацій, більшовицькі агітатори почали розкладати український національний рух з середини, розповсюджуючи вимисли про буржуазність і ворожість робітникам та селянам Центральної Ради, про засилля там царських генералів і поміщиків та про її провокації проти братського робітничо-селянського уряду Росії. Тож з грудня місяця 1917 року при відсутності впливу київського політичного центру у Севастополі розпочалася не лише справжня інформаційно-ідеологічна війна і відкрите протиборство більшовицької «інтернаціональної» ідеології проти «контрреволюційної» Центральної Ради, попри щоденні засідання як Центрофлоту, так і військових комітетів на кораблях, у Севастопольській фортеці вже лилася кров.
Ситуацію у Севастополі значно загострили прибулі у грудні-січні 1918 року червоногвардійські загони, які відкрито відмовилися підкорятися місцевій владі і являли собою більше анархістські загони, чим військові підрозділи. Окрилені підтримкою РНК РСФСР, у першу чергу фінансовою, більшовики стали готуватися до силового захоплення влади у Севастополі – головній флотській столиці, яку, щоби остаточно підкорити, накрили хвилею червоного терору.
Флотський депутат Всеукраїнського з’їзду Рад Романченко в радіограмі до Морської генеральної ради з борту крейсера «Пам’ять Меркурія» повідомляв, що «В Севастополі дуже напружене становище. Об’єднані збори Севастопольських Рад судових, полкових і інших комітетів ...з приводу ультиматуму Леніна-Троцкого Українській Республіці винесли постанову про передачу влади Всеросійським Установчим зборам, а також протест проти насильства над Українською Народною Республікою і підтримку Української Центральної влади – 252 голосами, проти – 8, при – 9 утримавшихся. Після провалу своєї резолюції... частина більшовиків покинула збори... з кримською республікою маємо повний контакт».
Більшовики не просто так пішли з об’єднаних зборів. В Севастополі було повторено одеський і харківський сценарії відповідно до плану Троцького-Слуцького – позбавити УНР флоту, а вже через Крим при допомозі моряків завдати Україні остаточного удару. Для початку необхідно було захопити владу у Севастополі, для чого після проголошення III Універсалу УНР до Севастополя відрядили спеціальних більшовицьких представників – членів бюро ЦК РСДРП (б) Ю. Гавена, О. Слуцького та М. Пожарова, кронштадтського комісара, який відзначився при придушенні тамтешнього антибільшовицького виступу балтійських матросів. Всі вони, а також Надія Островська, були причетні до створення «флотського сценарію» і методів його застосування до України. З їхнім прибуттям до Севастополя ситуація почала активно політизуватися та набирати виразно антиукраїнських форм.
До реалізації планів захоплення влади у Севастополі було вибрано метод проведення «класово-стихійного» терору, навіть не зважаючи на рішення II Всеросійського з’їзду Рад (25-26 жовтня 1917 р.), який відмінив смертну кару. 12 грудня на мітингу більшовицька фракція заявила, що виходить з складу Севастопольської ради і її виконкому і прийняла резолюцію про негайне переобрання ради, а так же ухвалу, про відкликання представників флоту з генеральної Морської Ради УНР. У Севастополі розпочалися матроські самосуди і розстріли офіцерів. У ніч з 15 на 16 грудня збільшовичені матроські загони у Севастополі під керівництвом місцевих більшовиків і їхніх політичних союзників – анархістів «заарештували багатьох офіцерів і відвезли їх до тюрми. Коли ж тюремний начальник відмовився їх прийняти, то офіцерів відразу розстріляли біля Малахового кургану». Цієї ночі було затримано вдома, на кораблях і безпідставно розстріляно ще 12 офіцерів Мінної бригади, 5 – з есмінця «Гаджібей» та 4 – з есмінця «Пронзітєльний», запідозрених в «контрреволюційній» підтримці УНР.
В Севастопольській фортеці почалися відверті провокації, які організовувалися більшовиками вкупі зі злочинцями і анархістами, які переслідували одну ціль – підірвати авторитет існуючої військової і цивільної влади в гарнізоні. За два дні без суду було розстріляно і замордовано ще 34 офіцерів. Багатьох офіцерів і відомих у Севастополі людей просто топили в Стрілецькій бухті і біля Графської пристані, прив’язуючи до ніг чи до голови корабельний баласт чи каміння. Створені більшовиками «революційні трибунали» арештовували і розстрілювали у першу чергу авторитетних офіцерів. Так поступили з офіцерами на есмінці «Керч» та лінкорі «Іоанн Златоуст».
Самосуди і розстріли мали великий розголос серед мешканців міста і особового складу флоту. Місто ціпеніло від жаху. «Известия Севастопольского Ревкома» від 28 листопада (за ст. ст. – авт.) опублікували далеко не повний список із 1634 розстріляних, серед яких було 278 жінок, а 30 листопада продовжили список більшовицьких жертв – без рішення суду ще було розстріляно 1202 особи, з яких 88 – жінки. За далеко не повними даними за перший тиждень більшовицької влади жертвами полягло більше 8 тис. севастопольців. У першу чергу розстрілювали корінних севастопольців та українців, прихильників флоту УНР. Жертв було би більше, але втрутився Український військовий Микола Пожаров    комітет, який силою своєї зброї звільняв з-під безпідставного арешту безпідставно арештованих офіцерів. Архівні документи свідчать про звільнення ними з-під арешту п’ятьох офіцерів есмінця «Неспокойний», серед врятованих від розправи був і командир корабля капітан 2 рангу Яків Шрамченко, який в еміграції залишив спогади про ті «жуткие дни». 
В ніч на 16 грудня 1917 року відбулося засідання більшовицької фракції Центрофлоту з своїми політичними союзниками. На засіданні, користуючись анархією і розгубленістю у місті, вирішили створити Тимчасовий революційний комітет під головуванням більшовика І.Л. Сюсюкалова і взяти владу у свої руки. На вимогу цього комітету тієї ж ночі було проведене термінове засідання виконавчого комітету севастопольської Ради, Центрофлоту і представників соціалістичних партій, на якому більшовики першими звинуватили Раду в бездіяльності і, на їх вимогу, керівники Севастопольської Ради вимушені були передати всю владу в місті і на флоті Тимчасовому революційному комітетові.
Першими постановами цього комітету було оголошення «беспощадной войны контрреволюционной Центральной Раде», рішення «спустити з «Волі» український прапор і підняти червоний», розпустити діючу міську раду та призначити делегатські збори флоту і гарнізону на 11 годину ранку в театрі «Ренесанс». За такий короткий час організувати участь в зборах делегатів широкого флотського загалу фактично було неможливим, на що і розраховували більшовики, тому відбулося засідання лише зарані проінформованих більшовицьких представників, які обрали Військово-революційний комітет з 20 членів на чолі з головою Миколою Пожаровим. До президії ВРК увійшли більшовики Гавен Ю.П., Зедін К.Я., Пожаров М.А., Драчук В.Є., Марченко Г.І. і матрос Сюсюкалов І.Л.
17 грудня «революційні матроси і робітники» продовжили «рішучу боротьбу з контрреволюцією», внаслідок чого було розстріляно ще 30 офіцерів. Колишній член Севастопольської ради О. Каппа згадував: «Коли на другий день після грудневих жахів я запитав голову (М. Пожарова – авт.): Чи це кінець? Він сказав: «Поки так, але сполохи ще будуть».
Під впливом терору і жахів розстрілів вибори нового складу Ради військових і робітничих депутатів відбулися 18 грудня та новий склад Ради знову не задовольнив більшовиків. Виявилося, що за партійною приналежністю депутати розподілилися наступним чином: члени демократичних партій – 89, безпартійні – 50, більшовики і співчуваючі – 35, меншовики – 6, польські соціалісти – 6. Після проведених репресій більшовикам без затрудненнявдалося долучити до своєї фракції у виконкомі ще 11 депутатів та обрати головою Севастопольської Ради більшовика М.А. Пожарова. Практично, до кінця грудня, під страхом кровопролить, більшовики зайняли провідні місця у виконавчій владі Севастополя.
Наступного дня більшовики оголосили головою Воєнно-революційного комітету (ВРК) у складі 18 більшовиків і 2 есерів спеціально присланого з Петрограда члена бюро РСДРП (б) і колишнього голову Міусської Ради, керівника більшовицької організації Севастополя латишського стрільця Юрія Гавена (Яна Ернестовича Даумана). Комітет взяв на себе права губернської влади і для «революційно-доцільних» потреб запровадив революційний трибунал. 17 грудня 1917 року Ю. Гавен рапортував в Петроград, що «Вся влада перейшла в руки організованого Воєнно-революційного комітету. Самосуди зупинено. ...Місто знаходиться під охороною революційно настроєних матросів і солдат».
Ось так швидко було наведено порядок в місті та у фортеці, за два дні зникла матроська ненависть до «ненависних» офіцерів і адміралів! Та це ще не була остаточна перемога більшовиків в боротьбі за флот. Флот, по суті, лише розділився на два табори: прихильників УНР та більшовиків. Перші виконували розпорядження Українського військового комітету, другі – Воєнно-революційного комітету. Однак позиції Чорноморського Українського військового комітету значно применшувало, якщо не підривало, проголошення III Універсалом України без Криму. Лідери УНР якби самі вручили своїм противникам можливість, яка, не зважаючи на підтримку українців кримськими татарами, дозволяла ненависникам української ідеї проголошувати Крим російською територією, демонструвати, що влада в Україні не має прав втручатися до кримських справ, баламутити матросів фактом, що «буржуазна Центральна Рада» сама позбавила українських робітників і селян флоту як засобу їх захисту від світової буржуазії, сіяти сум’яття в голови людей та стверджувати, що флот УНР не потрібний зовсім, позаяк Україна його утримати не зможе.
У той історичний час для повного опанування більшовиками ситуацією у Севастополі на заваді стояли українізовані кораблі під жовто-блакитними прапорами, і найперше дредноут «Воля», який викликав справжній переполох серед більшовицьких фракцій Центрофлоту і Ради.
Поки у більшовиків Севастополя не було у руках влади, вони вимушені були миритися з українським рухом у Севастополі та з наявністю українських прапорів на щоглах кораблів флоту. Ситуація змінилася з часу захоплення влади Військово-революційним комітетом. 23 грудня на терміновому засіданні Центрофлоту і виконкому Севастопольської ради ВРК з ініціативи члена президії ВРК К. Зєдіна та під його тиском Центрофлот проголосував резолюцію, якою вимагав спустити з «Волі» український прапор і створив Революційний трибунал.
Команда лінкора відмовилася виконувати це рішення. Тоді Військово-революційний комітет спланував операцію по захопленню дредноута. З українцями вирішили не панькатися, примусити їх силою спустити українські прапори, і першим кораблем для прикладу іншим обрали флагман флоту – лінійний корабель «Воля». На прикладі «Волі» вже легше було розправитися з «Завидним», крейсером «Пам'ять Меркурія» та есмінцями.
Спершу представники ВРК запропонували судовому комітету лінкора добровільно спустити жовто-блакитний прапор. Отримавши рішучу незгоду, заблокували «Волю» з берега і моря, позбавили корабель, який щойно повернувся з морського походу під Трапезунд, можливості поповнювати з берега запаси. Щоб остаточно погасити національний дух в серцях українців Севастополя, вечором 24 грудня 1917 року, коли багато членів екіпажу «Волі» зійшли на берег, великий озброєний більшовицький загін матросів з Мінної бригади, лінкора «Свободная Россия» і балтійців на баржах з двох бортів підійшов до лінкора, вдерся на корабель і силою захопив флагман флоту, який стояв без палива, води і провізії. Захопивши корабельний арсенал і порохові погреба, екіпажу поставили ультиматум: замість жовто-блакитного підняти червоний прапор. Українська залога корабля знову відмовилася служити під червоним прапором, але становище стало безвихідним, і під загрозою застосування зброї 700 українських моряків вимушені були з’їхати на берег.
Про захоплення більшовиками «Волі» і загрозу захоплення і розправи над іншими кораблями під українськими прапорами – надто сили були нерівними – український комісар капітан 2 рангу Акімов негайно сповістив Моргенраду, звідки отримав розпорядження негайно направити крейсер «Пам'ять Меркурія» з есмінцями «Завидний» і «Звонкий» до Одеси, яка залишилась єдиним українським портом. В Одесі вони увійшли до складу формуємого Району захисту північно-західної частини Чорного моря флоту УНР і мали надати допомогу українським частинам у випадку прориву більшовицьких військ. З одеського порту продовжилася операція Українського флоту по евакуації морем українських вояків з Кавказького фронту.
Піднявши на «Волі» червоний прапор, більшовики поповнили екіпаж дредноута моряками з флотського екіпажу, лінкора «Марія» і перетворили дредноут на флагмана більшовицького терору, опору більшовицьких сил Севастопольського гарнізону. Після завершення цієї операції член Військово-революційного комітету Надія Островська виїхала до Петрограда з доповіддю «о продєланой работе».
На початку січня 1918 року більшовицькі війська Муравйова прорвалися під Одесу. Для підтримки червоногвардійських військ в приморському регіоні 5 січня 1918 року Центрофлот прийняв рішення силою повернути до Севастополя «все суда на Одесском рейде», які там стояли під українським прапором, та сформувати Окремий морський революційний загін по боротьбі з контрреволюцією в портах України. Виконуючи це розпорядження збільшовичені лінкори «Ростислав», «Три Святителі» та «Синоп» разом із крейсером «Алмаз» 17 січня 1918 р. вийшли з Севастополя до Одеси.
Для ідеологічного забезпечення своїх операцій за завданням Військово-революційного комітету 7 січня 60 матросів лінкора «Свободная Россия» конфіскували всі севастопольські друкарні. З цього дня у Севастополі стали виходити лише більшовицькі газети.
12 січня 1918 року відбулося об’єднане засідання Севастопольської ради, Центрофлоту, представників робітничих і селянських рад, судо­вих комітетів, соціалістичних партій і організацій та Головного комісара флоту, скликане Військово-революційним комітетом. У прийнятій резолюції зазначалося, що «Севастополь не зупиниться перед будь-якими засобами для того, щоб довести справу революції до пере­можного кінця». Член Севастопольської Ради більшовик Рябоконь від­верто визнавав: «Усю буржуазію треба розстрілювати. Зараз ми пере­бу­ваємо при владі, тому вбиваємо. Яка це революція, коли не різати буржуазію?».
Важливим кроком для узаконення влади більшовиків і проведення в життя організованого терору проти, в першу чергу, національно-патріотичного руху, було створення Військово-революційного штабу та комісії по охороні міста. Цьому штабу підпорядкували 1-й і 2-й Чорноморські загони, створені з прибулих до міста червоногвардійців, а броненосець берегової оборони «Адмірал Грейг» перетворили у плавучу тюрму, трюми якого заповнили сотнями арештованих «контрреволюціонерів». Підпорядкований штабу контррозвідувальний відділ Центрофлоту став активно виявляти таких як на кораблях, так і у самому місті.
22 січня 1918 року телеграфом із Петербурга до Севастополя надійшов керівний циркуляр К-2977 такого змісту: «Принять строгие меры наблюдения за контрреволюционерами, всякие попытки сопротивляться советсткой власти беспощадно подавлять. Наркоминудел Петровский».
Це була пряма вказівка для більшовицьких Військово-революційних штабів по організації репресій. Не гаючись, Севастопольський ревштаб разом з комісією по охороні міста виключно з більшовиків сформував каральні «летючі загони» з наданням їм необмеженої влади. Так, в архівних матеріалах зберігся «Ордер» за № 2887 такого змісту: «Дан сей члену летучего отряда рабочих Севастопольського порта Литваку на право обыска и ареста, где он найдет нужным. Комиссия по делам крепости флота и города».
Тимчасове зменшення хвилі насилля і терору у Севастополі після грудневого кровопролиття викликало критику Ю.Гавена з сторони його однопартійців в Криму і звинувачення у «м’якотілості». У відповідь на несправедливу, як він вважав, критику, Ю. Гавен заявив наступне: «Считаю нужным напомнить, что я применил массовый красный террор еще в то время, когда он еще партией официально не был признан. Так, напр., в январе 1918 года я, пользуясь властью пред. Севаст. Военно-Револ. Комитета, приказал расстрелять более шестисот офицеров-контрреволюционеров».
Севастополем прокотилася штормова хвиля арештів офіцерів, цивільних осіб, підозрюваних у виступах проти більшовицької влади, та учасників загонів Центральної Ради УНР. Зброю бандам головорізів міг видавати навіть Комітет пожежної охорони та Комітет бухгалтерії Севастопольського порту. До слова, в архівній справі збереглись посвідчення на право носіння зброї робітникові порту Жукову Ігнату Афанасовичу і працівникові бухгалтерії порту Крошицькому Михайлу. 31 грудня 1917 року на потреби Військово-революційного комітету було видано 10 кулеметів, 50 кулеметних стрічок і 500 ручних гранат. 2 січня з Заводського комітету Тульського збройового заводу матросу з крейсера «Очаков» було відпущено 575 гвинтівок і стільки же револьверів.
Напередодні спланованих масових вбивств в Севастополі був виданий наказ Центрального комітету Чорноморського флоту (Центрофлоту) від 15 лютого 1918 року №92 «Про посилення жорстокості до перебування в місті прибулих транспортом і перевірки членами комісії з охорони міста». Наказ підписали тимчасово виконуючим обов’язки Першого відповідального члена оперативної частини управління Центрофлоту М. Саблін і голова Центрфлоту більшовик Новіцкій.
20 лютого ввечері на лінкорі «Борець за свободу» відбулися збори судових комітетів, які вирішили «змусити буржуазію схилити голову» і затвердили план дій «аж до повного винищення буржуазії». Збори обрали комісію з 25 чоловік на чолі з головою Центрофлоту більшовиком С. Романовським, С. Шмаковим і Басовим. Резолюцією від 20 лютого 1918 року розпочалася друга хвиля більшовицького терору в Севастополя, що вповні нагадали Варфоломіївські ночі.

Однак репресії не оминули сам екіпаж «Борця за свободу» і не лише офіцерів, а й членів його судового комітету, який не підтримував дії більшовицьких головорізів. Першими «за підозрою провокації» були заарештовані і без суду розстріляні командир лінійного корабля «Борець за свободу» капітан 1 рангу Зарін, затим члени судового комітету унтер офіцер Феодосій Мешок і матрос Павло Сокирко, прапорщики Василь Алєщенко і Микола Сукачов. За письмовими свідченнями родичів страчених, більшовицькі летючі загони конвоювали арештованих до воріт Діорами, де і вчинили над ними жорстоку розправу.

Близько опівночі 20 лютого на Кам’янській пристані зібралося близько 3 тисяч озброєних матросів на чолі з заступником голови Військово-революційного комітету анархістом Басовим. Близько другої години ночі натовп матросів розпочав масові обшуки, грабунки і вбивства. За свідченням вцілілого в’язня севастопольської тюрми Л-рь К., перша матроська більшовицька банда з’явилася у міській тюрмі з вимогою видати їм в’язнів за відповідним списком. Севастопольська Рада підтвердила їхню вимогу. Тоді ними були розстріляні муфтій Челебієв, адмірал Львов, капітан 1 рангу Карказ, лейтенант Цвігман, колишній городовий Синиця. Дорогою до місця вбивства у Карантинній балці жертв катували і затим, після розстрілу, грабували і знущалися над їхніми мертвими тілами. Другий матроський загін продовжив розстріли в’язнів о четвертій годині ранку. За три ночі було вбито і замордовано понад 600 осіб. Тіла вбитих заборонили видавати для похорон їхнім рідним, привезли на Графську пристань, загружали на баржі і топили в морі. Море ще тривалий час прибивало трупи до берега…
За заявою братів Тургаєвих «про реакційну поведінку» були заарештовані члени Севастопольського українського і мусульманського комітетів та здійснена над ними звіряча розправа. Тодішня газета «Общее дело» пише: «Нахімовський проспект був обвішаний трупами офіцерів, солдатів і цивільних осіб, заарештованих на вулицях і тут же квапливо страчених без вироку суду. Місто вимерло, населення поховалося в погреби, на горища. Всі паркани, стіни будинків, телеграфні і телефонні стовпи, вітрини магазинів були обклеєні плакатами «Смерть зрадникам». Таким чином Українська громада Севастополя була позбавлена керівництва і впливу на ситуацію у місті.
Очевидець тих подій В.М. Краснов писав, що «у Севастополі за одну ніч, в лютому, сталася друга різня офіцерів, але цього разу вона була добре організована, вбивали за планом і вже не тільки морських, але взагалі всіх офіцерів і цілий ряд поважних громадян міста, всього більше 800 осіб. Вбивали по-звірячому – виколювали очі... Це були масові, жахливі розстріли».
Особливо жахливим став день 23 лютого, який нині у Севастополі вшановують як День захисника Вітчизни, геть забувши про безвинні страшні жертви севастопольців, які гірше за будь-яких окупантів спричинили місту творці цього свята. В ніч на 23 лютого 1918 року комісія з охорони міста дала припис підняти матросів лінійного корабля «Марія», сформувати фортечну і залізничну комендантські команди, а також виставити застави кільцем навколо міста і здійснювати безперервні чергування біля шосейних доріг, тобто блокувати місто з берега і моря. Архівні документи незаперечно наводять факти, що в розстрілах брали участь «летючі загони» із числа матросів-більшовиків та робітничих дружин. Згодом, виступаючи на II Загальночорноморському з’їзді, матрос Беляєв розказував про події того дня: «Коли… я повертався на корабель, то побачив матросів з гвинтівками. …Їх було багато, 3 тис. чоловік. Всі вони зайняли вулиці, саме місто було оточене так, щоб ніхто не втік… Заарештованих спочатку приводили в Раду… Там були і офіцери, і священник, і так просто хто попало. Там були зовсім похилі, хворі люди. Половина матросів вимагала забити їх… Ніхто не знав ні заарештованих, ні того, за що їх заарештували… Прийшла шайка матросів та вимагала віддати їх. …Згодилися вивести їх із зали. А близько 12 години ночі… я дізнався, що всіх повбивали…».
Тюрми враз переповнили арештованими. Розстрілювали в тюремних підвалах, а трупи вивозили до Собачої балки, де зграї голодних собак нічого не залишали для поховань. З архівних матеріалів достовірно відомо, що ці безчинства творили так звані «летючі загони», створені більшовицькими судовими комітетами кораблів «Свободная Россія», «Воля», робітничої дружини порту та інших більшовицьких команд. В збереженій в архіві заяві Надії Іванівни Панової, дружини старшого інженера лінкора «Борець за Свободу», йдеться про те, що її чоловік Панов Костянтин Миколайович в ніч на 23 лютого був       
    Надія Островська    заарештований на кораблі і розстріляний без суду і слідства. За неповними даними, у ці кошмарні лютневі ночі 1918 року у Севастополі було розстріляно більше тисячі осіб.
А вранці 24 лютого у Севастополі був проведений парад переможців: грав оркестр, під звуки маршу під червоними прапорами стрункими рядами йшли колони революційних матросів. Після параду у центрі міста відбувся грізний мітинг, лунали гнівні промови. За спогадами О. Каппа, «жахливіших хвилин Севастополь не переживав. Перед цим ходом торжествуючого вбивці, перед цими радісно голосними звуками переможних маршів померкли жахи ночі і стихли постріли розстрілів, тому що тут усенародно немовби узаконювалося те, що було зроблене 12 годин тому. Віднімалася остання розрада, що ця зла справа була зроблена купкою злочинців».
Трагедію терору перервали севастопольські робітники, які разом з залишками демократичних сил «своїм енергійним, збройним втручанням приборкали диких звірів і поклали кінець безглуздій, нелюдській бойні… І якби не їхнє втручання, хто знає, скільки ще кривавих жертв поглинуло б Чорне море».
Терор продовжувався і після 23 лютого. Членами «летючого загону» порту 10 березня на лінкорі «Борець за свободу» за «контрреволюційні настрої» були убиті матроси Тарас Козаченко і Стрюков.  
Збройний виступ севастопольських робітників заставив Військово-революційний комітет шукати виходу з загрозливої ситуації, скликати спеціальне засідання виконкому міської ради і Центрофлоту та винести обговорення ситуації на II Загальночорноморський з’їзд. З приводу тих подій на спільному засіданні Центрофлоту, судових і берегових комітетів, представників демократичних партій і організацій 27 лютого була винесена резолюція «Затаврувати у найенергійніший спосіб ганебний виступ, який був у Севастополі протягом трьох кошмарних ночей», та прийнято рішення створити комісію для виявлення ступеня провини замішаних осіб. Комісія винних так і не знайшла, лише звільнила Саву Романовського з посади голови Центрофлоту. Однак, не зважаючи на резолюції, розстріли продовжувалися, бо у вбивць появилося багато заступників, як то командир лінкора «Свободная Россия» та команда есмінця «Громкий». А команда бази Мінної дивізії взагалі вважала дії матросів революційно доцільними і справедливими: «Покладаючи на нас ганебну пляму, ви так само помиляєтесь, як помилялися ми, називаючи контрреволюційними товаришів балтійців, які у перші дні революції вели рішучу боротьбу, винищуючи підпілля царату». То ж винних так і не знайшли, що дозволили продовжити терор севастопольців. 27 лютого «летючим загоном» був арештований матрос підводного човна «Кіть» Лазар Чернов, 28 лютого заарештований і убитий Лазар Шульман, а також заарештовані і розстріляні навіть неугодні більшовикам члени Центрофлоту Мухін і Царьов. 4 березня 1918 року «летючим загоном» заарештовані військовослужбовці Ломакін і Кісельов, а 6 березня – Макарій Осадченко
В Севастополі в умовах розвернутого червоного терору та втрати національних ілюзій багато моряків стали покидати Севастополь. Член Військово-революційного комітету більшовик К. Зєдін, виправдовуючи себе і своїх однопартійців за скоєні злочини і розвал флоту, звалював всю відповідальність на українську Раду: «Как на всем юге, так и на Черноморском флоте, благодаря провокационным приказам контрреволюционеров, сидящих в Раде… крепость Севастополь оставлена без гарнизона: уехали не только великороссы, но и украинцы. Крепость, пороховые погреба, мастерские брошены без охраны». Однак, як свідчать севастопольські архіви, організовувати і проводити розстріли у Севастополі та вести справи до знищення флоту Центральна Рада змоги не мала взагалі – Український Чорноморський військовий та президія Української громади майже повністю були розстріляні.
Отримавши владу у Севастополі, севастопольський ВРК негайно почав її розширювати на Кримський півострів. В Криму існувала  можливість  об’єднання організацій українців і кримських татар, тож  Воєнно-революційний комітет у грудні місяці силами бригади есмінців розпочав терористичні дії в Євпаторії, Ялті і Феодосії проти установленої там влади кримськотатарської Директорії на чолі з Таврійським муфтієм Челібіджаном Челібеєвим.
Більшовицькі вожді одразу після жовтневого перевороту проголосили звернення «До всіх трудящих мусульман Росії та Сходу», в якому, зокрема, були згадані і кримські татари. Кримськотатарський парламент – Курултай, – слідуючи проголошеним принципам свободи народам, 13 грудня 1917 року «проголосив відокремлення Криму від Росії за формулою «Крим для кримчан», розраховуючи на широку автономію і не ставлячи за мету розриву зв’язків з Україною.
Військово-революційний комітет Севастополя силами підвладних їм збільшовизованих кораблів Чорноморського флоту відразу розвернув відкриту війну проти створеного Курултаєм уряду – Директорії. Тож завданням більшовиків, попри їхні декларації, стало завдання повернути Крим до складу Росії рядовою областю. Легалізуючи на практиці принцип «революційної доцільності», Крим з грудня 1917 року перетворився у дослідний полігон використання насильства. Хвиля більшовицького терору з Севастополя прокотилася й по Криму.
З 14 по 18 січня 1918 року у Євпаторії було арештовано понад 800 осіб. Страшну славу залишили за собою транспорт «Трувор» і крейсер «Румыния». Матроси з цих суден свої жертви (а це була в основному кримськотатарська і українська інтелігенція) піддавали звірячим розправам і страшним тортурам на палубі суден у присутності їхніх родин. Жертвам відрубували руки, ноги, вуха, статеві органи, а затим палили їх живими у топках котельних установок чи топили в морі, прив’язавши до ніг камінь або баласт. Керувала цими середньовічними розправами і підписувала смертні вироки «тендітна, худорлява жінка з коротко підстриженим волоссям» – це була Надія Островська. Її помічниками в екзекуціях над жертвами були євпаторійські сестри-комуністки Нєміч. 27 січня 1918 року у Севастополі отримали телеграму від Євпаторійського Воєнно-революційного комітету: «Местами всплывают трупи контрреволюционеров, преданных смерти в дни революции действующим Черноморским отрядом, которые незаметно предаются земле. В ночь на 25-е отрядом под предводительством комиссара флота Федосеенко было вывезено с тюрьмы десять человек,…которые были расстреляны за городом…»  
За спогадами очевидців, багато офіцерів, які лікувалися в кримських санаторіях, представників кримськотатарської інтелігенції та їх громадських активістів в Ялті, Алушті та в Феодосії були живцем спалені в топках парових котлів есмінців «Гаджибей», «Керчь», «Федониси», «Счастливый», які з більшовицьким десантом прибули у ці порти. Після захоплення Криму Збройними Силами Півдня Росії генералом Денікіним була створена Особлива слідча комісія по розслідуванню звірств більшовиків. Її матеріали промовисто свідчать, що «13 января Ялта и ее окрестности после четырехдневного сопротивления со стороны вооруженных татарских эскадронов и небольших офицерских отрядов были заняты большевиками, преимущественно матросами миноносцев «Керчь» Василь Пилишенкои «Гаджибей» и транспорта «Прут». Немедленно закрепившись здесь, большевистский военно-революционный штаб приступил к аресту офицеров. Последних доставляли на стоявшие в порту миноносцы, с которых после краткого опроса, а часто и без такового, отправляли или прямо к расстрелу на мол, или же помещали предварительно на один-два дня в здание агентства Российского общества пароходства, откуда почти все арестованные в конце концов выводились все-таки на тот же мол и там убивались матросами и красноармейцами. Расследований о расстреливаемых никаких не производилось; пощады почти никому не давалось… Всего в первые два-три дня по занятии Ялты было умерщвлено до ста офицеров, не принимавших никакого участия в гражданской войне, проживавших в Ялте для укрепления своего здоровья или лечившихся в местных лазаретах и санаториях».
У Феодосії, як описав ті часи Максим Горький, місцеві збільшовизовані солдати навіть відродили рабовласництво, торгували полоненими, продаючи людину на базарі за 25 рублів.
В ніч на 24 лютого матроський загін під командуванням співголови штабу Військово-революційного комітету та члена виконкому Севастопольської Ради С. Шмакова розстріляв у Сімферополі 170 беззбройних офіцерів.
Однак і в Одесі ситуація поступово теж виходила з під контролю Центральної Ради. У січні 1918 року більшовицькі війська Антонова-Овсієнка прорвалися під Одесу. За спогадами старшого лейтенанта Василя Пилишенка, у той же час в Одесі почала набувати сили третя організація, «тобто отих 35 тисяч злодіїв і «нальотчиків», з тією різницею, що до революції вони працювали потайки, а тепер явно і були озброєні з ніг до голови. Називали вони себе «Красною гвардією».  
Дляутримання ситуації під контролем, антибільшовицькі сили Одеси створили «міський комітет десятьох», який мав забезпечувати порядок. «Так тривало до 3 січня 1918 року, - продовжує В.Пилишенко. - Того дня у місті розпочалося відкрите більшовицьке повстання, яке на початку вдавалося стримати. Але вже 17 січня 1918 р. збільшизовані лінкори «Ростислав», «Три святителі» та «Синоп» разом із крейсером «Алмаз» прибули з Севастополя в Одесу, та заявили українським кораблям свій ультиматум, після чого останні перед націленими на них більшовицькими гарматами,  змушені були спочатку заявити свій нейтралітет, а потім здатися. Через кілька  днів, після жорстоких боїв між червоною гвардією та юнкерсько-гайдамацькими частинами Центральної Ради, Одеса остаточно опинилася під контролем більшовиків».  
Знаходячись на Одеському рейді з початком боїв за Одесу, на початку січня 1918 року частина залоги крейсера «Пам'ять Меркурія» і есмінців «Завидний» і «Звонкий» у складі матроських загонів виступила на захист Одеси і взяла участь в боях з більшовицькими військами М. Муравйова. Прихід ескадри з Севастополя дозволив більшовикам захопити порт і локалізувати незначні сили флоту УНР. Оточивши на рейді кораблі, більшовицька ескадра націлила на них гармати головного калібру і виставили ультиматум підняти червоний прапор і підпорядкуватися Військово-революційному комітету, а потім намагалися захопити крейсер «Пам'ять Меркурія» з есмінцем «Завидний» і «Звонкий». Однак, якщо на «Завидному» більшовикам вдалося підняти червоний прапор, то крейсер «Пам'ять Меркурія» і «Звонкий» не піддалися і залишились стояти під Українським прапором, і більшовики вимушені були з цим змиритися – на крейсері теж в готовності знаходився головний калібр.
Тоді більшовики, знаючи, що уряд УНР залишив Київ, запропонував зі «Звонкого» направити делегата до Києва, щоб той вияснив політичну ситуацію. Не відомо, чи той делегат був у Києві, чи ні, і з ким на березі спілкувався. 15 лютого крейсер «Алмаз» радирував з Одеського рейду Центрофлоту, що після повернення на есмінець «Звонкий» делегованого до Києва Миколи Чеканова і його доповіді екіпажу про ситуацію в українській столиці, більшість команди ескадреного міноносця «Звонкий» вирішила спустити український прапор, підняти червоний і прийняла резолюцію про недовіру Київській раді і Генеральному морському секретаріату. Відчувається, що Чеканов доповів екіпажу якраз те, чого хотіли почути від нього більшовики.
З крейсером виявилося складніше. 16 лютого питання спуску з крейсера «Пам'ять Меркурія» українського національного прапора розглядалося на пленарнім засіданні Центрофлоту. За підсумками обговорення Центрофлот запропонував крейсеру «спустити український прапор і підняти соціалістичний червоний прапор», бо інакше буде визнаний контрреволюційним. 17 лютого, обговоривши постанову Центрофлоту, більшістю голосів команди «Пам'ять Меркурія» спустив Український прапор і підняв червоний – виходу у екіпажа не було, допомоги чекати було ні від кого. Однак червоний прапор на гафелі крейсера жодним чином не значив про його зраду українській національній справі. 29 лютого 1918 року у Севастополі команда «Пам’яті Меркурія» прийняла резолюцію за №179, розповсюджену на флоті: «Считая… (себя) гражданами Украинской Народной Республики… (признаём) власть Народной Украинской Республики, на следующих условиях: 1. Чтобы Флот принадлежал только украинскому народу, без всяких посягательств со стороны империалистов Запада. … Обіймитесь, братии наші, молимо, благаємо!». Тож у березні місяці жовто-блакитний прапор знову замайорів на щоглі крейсера у Севастопольській гавані.
18 січня 1918 року, після перемоги більшовицьких матроських загонів і Червоної гвардії над гайдамацькими загонами Центральної Ради в триденних боях в Одесі, Рада солдатських депутатів Румчеррод (Румунський фронт, Чорноморський флот, Одеська Червона гвардія) оголосили про створення Одеської радянської республіки, яку підпорядкували Раднаркому Петрограда і РНК у Харкові. Головою Одеського раднаркому був поставлений голова Румчерроду і військово-революційного комітету більшовик В. Юдовський.
В ході боїв за Одесу більшовики захопили всі кораблі і судна Дунайської флотилії та судна Транспортної флотилії, які стояли під українськими прапорами. Опанувавши Одесою, більшовики провели масовий терор серед військовослужбовців і мешканців міста. Смертю хоробрих впали на вулицях Одеси матроси і кондуктори крейсера «Пам'ять Меркурія», міноносців «Завидний» і «Зоркий», а ті з них, хто дістався в руки більшовиків живими, були замучені мученицькою смертю. Оплотом «чрезвичайки» став крейсер «Алмаз». За спогадами українського командарма УНР М. Омеляновича-Павленка, колишнього комен­данта міста, в топках цього «кружляка» матроси-більшовики живцем спалювали українських моряків-патріотів і всіх тих, хто не сприймав їхньої ідеології. Містом ходили чутки, що і самого Омеляновича-Павленка, якого червоногвардійці активно розшукували,  спалено в топці того крейсера. А коли топки не вміщували захоплених «контрреволюціонерів», згадував генерал, їх просто топили, прив’язуючи до ніг каміння. Після звільнення Одеси від більшовиків «водолази не могли знести тих картин, які відкривала перед ними морська глибінь. Люде, як казкові істоти, творили на дні легіон мертвих». В архіві зберігся список контрреволюціонерів Одеси в кількості 161 особи, доставлених на судні «Святий Миколай» з Одеси до Севастополя. Зі свідчень очевидців, всі вони були переведені на броненосець «Адмірал Грейг» і згодом потоплені в морі.
Захоплення більшовиками флоту в Одесі практично завершило період існування корабельної складової флоту Української Народної Республіки. Та поразки національного руху в Севастополі і в Одесі ще не стали остаточним знищення флоту УНР – ряд кораблів ще не втратили віру в перемогу української ідеї, а морська піхота та берегові загони військових моряків продовжували боротьбу за життя вільної Української Народної Республіки.

До змісту Мирослав МАМЧАК Чорноморський флот у боротьбі за незалежність України (1917 – 1921 рр.)