Пам’яті екіпажу ескадреного міноносця «Завидний»,
який першим підняв Український національний прапор над Чорним морем,
присвячую, -
автор.

«… бо все гине, -
Слава не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти».
Тарас Шевченко

Лиш Слави своєї будьте синами і богів своїх!
Станьте, як леви, один за одного і держіться Книг своїх!
… А ті вас ведуть у всі дні до звитяг і геройства многого!
Ратна пісня. «Велесова книга»

Хто контролює минуле -
той контролює сучасне;
хто контролює сучасне -
той володіє майбутнім.
Джордж Орвелл

Мирослав МАМЧАК
Чорноморський флот у боротьбі за незалежність України (1917 – 1921 рр.)
Мартиролог офіцерів і урядовців Державного флоту України

ІСТОРИЧНИЙ НАРИС

10. Зрада Українського Державного флоту

11 листопада 1918 року німецьке командування оголосило наказ про завершення свого перебування в Україні і передачу Чорноморського флоту Українській державі. Німці, програвши війну, спішили на Батьківщину, і вже якихось додаткових умов українцям стосовно флоту не виставляли та власної вигоди не шукали.
12 листопада 1918 року контр-адмірал В’ячеслав Клочковський обійняв командування над Українським державним флотом, який складали дредноут «Воля», дві бригади лінкорів (7 колишніх броненосців), дві бригади крейсерів, мінну дивізію і дивізію підводних човнів, дві бригади тральщиків, Дунайська, Азовська і Транспортна флотилії та більше сотні допоміжних суден і транспортів у всіх портах України і Криму, на Дунаї і Дніпрі. Кораблі і судна були в бойовій готовності, в основному укомплектовані досвідченим і лояльно налаштованими до Української Держави особовим складом. Український державний флот представляв собою реальну і найпотужнішу силу серед флотів Чорного моря!
Та Український державний флот був втрачений країною і народом у власних портах. В наступних подіях агресії російських як більшовиків, так і білогвардійських добровольців разом з десантом Антанти проти України його потужні лінкори, крейсери і броненосці не виступили на захист незалежності своєї Батьківщини.
Які причини призвели до того, що дворічна боротьба за флот, що увінчалася конечною перемогою, таки завершилася втратою головних сил флоту і контролю України над своїм власним чорноморським узбережжям?
У сучасній українській і російській літературі на флотську тематику є багато оповідань на цю тему. Суть їх зводиться до одного: інтервенція військово-морських сил Антанти, захоплення ними разом з Білою російською гвардією українських портів привело до втрати місць базування, відповідно флоту і доступу України до власних портів, унеможливило їй отримання міжнародної допомоги – все це сприяло подальшому захопленню обезкровленої України більшовиками. Це найбільш розповсюджені причини, причім, однаково як більшовиками так і, з невеликими видозмінами, білогвардійцями. Цікавий збіг поглядів вчорашніх кровних ворогів, який і на сьогодні є офіційним у історії вже російського Чорноморського флоту і в Україні. Та чи дійсно ця позиція відповідає історичним фактам?
Опинившись в міжнародній ізоляції і не маючи підтримки серед населення України, та розуміючи, що з відходом австро-німецьких військ Україна залишиться віч-на-віч з непокірним народом і більшовиками, гетьман Павло Скоропадський 14 листопада 1918 року грамотою проголосив федерацію України з небільшовицькою Росією. Цим актом відмови від незалежності він остаточно викликав проти себе і своєї внутрішньої політики широке народне повстання, тому для досягнення своїх цілей після відходу німців гетьман став розраховувати на підтримку білогвардійців та Антанти, особливо Франції. Згодом, в еміграції, виправдовуючи свої дії, в інтерв’ю швейцарській газеті «Газет де Лозанн» гетьман сказав, що він старався створити українські збройні сили, і що це було головною причиною його візиту до Німеччини у вересні 1918 року, намагався поєднати визнання державами Європи незалежності України з отриманням нею технічної допомоги, але держави Антанти виставили йому тверду умову: Україна має бути у федерації з небільшовицькою Росією. В цьому разі Антанта вустами свого консула Енно обіцяла гетьману військову підтримку та те, що «армії Антанти прибудуть... не як вороги чи гнобителі, але як друзі народу, що боровся на нашому боці впродовж двох років».
Та чи були слова гетьмана щирими, чи насправді Антанта домагалася знищення незалежності Української держави, яка на той час вже мала міжнародне визнання? Світло на ті події проливають спогади сучасників Павла Скоропадського. Білогвардійський генерал Денікін, з яким гетьман намагався побрататися, навіть не зважаючи на яскраві факти його україноненависництва, у своїх спогадах передає таку розмову Скоропадського з послом Добровольчої армії в Україні В. Марковим: «В грамоті (про федерацію – авт.), – сказав гетьман В. Маркову, – я ясно висказав те, що давно хотів, але не міг раніше… Я писав Ніколаю Ніколаєвічу (великому князю, брату царя – авт.), що прошу його і пропоную йому взяти командування над всіми військами колиш. Росії і владу. Його особа повинна поєднати всіх нас генералів… Коли він зробиться не тільки головнокомандувачем, але й правителем, я з радістю і без вагань передам йому цілу свою владу». Коли московська депутація від «Союзу земельних власників» поставила перед гетьманом питання рубом про «сепаратизм», наводить приклад російський письменник Іван Нажівін, він відповів: «Да, господа, я конечно, стою за самостийную Украину. Но эту самостийную Украину, когда придет время, я положу к ногам Его Императорского Величества».  
Очевидно, прибуття ескадри Антанти в Чорне море, капітуляція Туреччини та революційні події в самій Німеччині і були визнані гетьманом саме тим «часом», коли можна було взятися за реалізацію намірів, проголошених ним своїм сподвижникам з самих початків гетьманства, про що згадує Н. Кришевскій: «Я беру Украину Революционной и хмельною, чтобы создать в ней порядок и сохранить от большевизма. Но, когда наступит оздоровление России, я поднесу ее государю уже выздоровевшую, как лучшую жемчужну в царской короне, как неотемлимую часть Российской империи». Про оборонні «старання» гетьмана свідчить і генерал Чечурякін: «Уряд і особливо гетьман, в душі без сумніву прихильний Росії, боявся, як мені здавалося, творення української армії, боявся антимосковських настроїв тої армії».
Для характеристики ситуації, за якої втрачалися сприятливий час і умови державного військового будівництва, слід згадати докладну записку дев’яти міністрів Кабінету міністрів прем’єру Лизогубу у жовтні 1918 року, якою вони вимагали проголошення федерації України з Росією. Підписів під цією реляцією Військового міністра генерала О. Рогози та Морського міністра контр-адмірала М. Максимова немає, але обидва таки були прихильниками «об’єднаних» армій.
 У той час, коли гетьман писав свій Універсал, начальник Генерального штабу Українського війська Олександр Сливинський зібрав нараду з генералами і офіцерами Генерального штабу, на якій проголосив програму подальшого військового будівництва в Україні: «Теперь настал момент, когда необходимо говорить откровенно и прямо. Уже шесть месяцев на Украине идет работа по созданию армии под руководством 300 офицеров Генерального штаба. За их и вашу работу моральная ответственность падает на меня, почему я считаю необходимым высказаться. Настал час возрождения России, и в каких формах это совершиться, решать не нам, но что она будет, не подлежит никакому сомнению. И в этом смысле работа Генерального штаба не может не быть ни односторонней, ни неопределенной. …Прошу Вас считать, что впредь вы работаете в этом смысле и в этом направлении, и что ваша работа имеет целью участие в процессе возрождения России в тесном контакте со всеми силами, идущими к той же цели».  
Морський міністр М.Максимов тут же похвалився перед учасниками наради, що «його міністерство готове перебратися до Петрограда». Нарада вищих офіцерів Генштабу війська незалежної Української Держави висловилася… за призначення командувачем об’єднаних армій на території колишньої Росії генерала Денікіна! Ясна річ, що й нарада найвищих військових керівників і її рішення не могли бути прийняті мимо волі і «політичного креда» гетьмана! «Кредо» гетьмана повністю збігалося і з «кредом» його Головного командира портів Чорного і Азовського морів адмірала А. Покровського, про що в еміграції відверто писав сам Покровський. Видається, не так перешкоджали німці, як не було нагального бажання самих урядовців оперативно сформувати корпус української морської піхоти, який би міг надійно замкнути берегову оборону українського морського узбережжя.
Отже, головними противниками національного військового будівництва в Україні виступили ті високопоставлені генерали і адмірали, які мали створювати національні армію і флот та захищати свободу народу. У важку для народу хвилину повністю проявилися результати кадрової політики гетьмана і його військових міністрів. Відсторонення від флоту відданих народу національно-патріотичних офіцерів і опора «на досвідчених русскіх адміралів-професіоналів» привели до провалу оборонної політики та унеможливили створення національного війська, яке б зуміло захистити свій народ.
Що стосується вимог Антанти, то, по-перше, консул Енно в Одесі, за неодноразовою заявою міністра закордонних справ Франції, не являвся офіційним представником уряду Франції в Україні, він скоріше являвся завербованим білогвардійським агентом, по-друге, Антанта, знаючи ситуацію і настрої при дворі гетьмана, вимагала у Скоропадського того, чого пристрасно бажав сам глава України і його уряд, тобто того, чого можна було досягти, не докладаючи надто багато зусиль і матеріальних ресурсів. Виходячи з таких намірів і дій гетьмана, вже по-іншому виглядає і відсторонення контр-адмірала Михайла Остроградського від командування флотом у червні та відмова призначити його на посаду до Морського міністерства, яке відчувало гостру потребу в професійних кадрах. Найімовірніше, не стільки скарги німецького командування на непоступливого українського адмірала, як активність останнього в розбудові національного флоту стали основною причиною його відставки з посади представника Гетьмана в Криму і командувача флотом в Севастополі.
Військово-політична ситуація в Європі змінювалася швидко і не на користь України, окремі представники дипломатичного корпусу якої, до того ж, докладали зусиль у більшості лише до знищення її державності. Як приклад, можна привести дії українського посольства у Туреччині, яке зіграло фатальну роль у знищенні Українського державного флоту.
У жовтні 1918 року гетьман Павло Скоропадський призначив повноважним послом Києва у Стамбулі колишнього губернського комісара Тимчасового уряду Росії в Київській губернії, великого київського землевласника російського поміщика Михайла Суковкіна з вповні конкретним настановами. Цього посла його сучасники згадують як відвертого українофоба, який, будучи послом українського уряду, на подив іноземних дипломатів не визнавав себе представником уряду незалежної України, а українську мову ігнорував показово.
30 жовтня 1918 року на борту англійського лінійного корабля «Агамемнон» у порту Мудре на острові Лемнос між Великою Британією і Туреччиною було підписано Мудросське перемир'я, за яким Туреччина виходила з 1-ї Світової війни. Підписаний договір передбачав відкриття Чорноморських проток для військових флотів Антанти з наданням союзникам права окупувати фортеці в Босфорі і Дарданеллах. Умови Мудросського перемир'я, окрім капітуляції Туреччини, передбачали використовування турецької території і протоки Босфор як плацдарму для боротьби з більшовицькою Росією.
Як би українська дипломатія на той час боролася за національні інтереси і добивалася гарантій незалежності Української Держави, то наявність потужного і боєготового національ-ного флоту в портах України була б найкращим аргументом в переговорах з коман-дуванням сил Антанти – Антанта не змогла б піти шляхом конфронтації з Лінкор «Агамемнон»    Україною в українських портах і вимушена була б визнати Українську Державу союзником у боротьбі з більшовиками. Однак у Стамбулі українські дипломати пішли шляхом національної зради, просто віддали флот іноземцям в обмін на обіцянку, що «друзі народу» допоможуть позбутися ненависних українофобам разом з більшовиками і «нєзалєжності» українців. 
При підході самої української сторони, якій незалежність її країни виступала завадою, Головному представнику Військово-морських сил Антанти на Сході віце-адміралу Амету не стало проблемою підписати з українським послом Михайлом Суковкіним у Стамбулі спеціальну угоду – Акт-меморандум. Цією угодою спершу командування сил Антанти визнало право Української Держави на Чорноморський флот, а Українська Держава в особі посла М. Суковкіна взамін … передавала Український державний флот, порти і суднобудівні заводи України у повне підпорядкування Антанті у її боротьбі з більшовиками за… «демократичну Росію».
По цьому Акту-меморандумі Україна відмовлялася від прав на свій флот і вже виступала не як незалежна держава – союзниця Антанти, а як  частина «нової Росії». Врешті, якщо Україна в особі гетьманського уряду сама відмовилася від власної незалежності, тому й Антанта у боротьбі з більшовизмом зробила ставку на Білий рух Росії і незалежність України не визнавала, сприймаючи її лише частиною Російської імперії. Флот України став розмінною монетою у міжнародних політичних маніпуляціях з Україною.
Звичайно, без волі гетьмана Павла Скоропадського і згоди Морського міністра Андрія Покровського подібний акт-меморандум підписаним бути не міг – цей дипломатичний крок остаточно висвітлив їх державотворчі устремління.
Отже, якби цього нам сьогодні не хотілося, але мусимо визнати, що у Стамбулі листопаді 1918 року відбулася зрада Українського Державного флоту і була перекреслена важка і жертовна боротьба тисяч українців за відродження національного флоту. Там, у Стамбулі, Українська Держава юридично і без бою втратила свій флот, в боротьбі за який полягли кращі моряки України. Командувач флотом Антанти, у свою чергу, згодом офіційно передав Державний флот України у підпорядкування ставленику Антанти у боротьбі з російськими більшовиками генералові Денікіну. Чорноморський флот знову став російським, лише не червоним, а білим.
Через два тижні, в середині листопада 1918 року, посол М. Суковкін довів до уряду Туреччини і акредитованих у Стамбулі дипломатичних представництв, … що Україна більше не вважає себе самостійною державою, а є частиною Росії, і на дипломатичних прийомах перший голосно співав «Боже, царя храні». Ось така українська дипломатія!
15 листопада 1918 року Туреччина капітулювала перед Антантою, і 16 листопада в Чорне море увійшла об’єднана ескадра Антанти: 10 лінкорів, 9 крейсерів, 12  міноносців, 1 протичовновий корабель з загоном десантних і допоміжних суден та з міждержавним Актом-меморандумом, який засвідчував, що Український державний флот Української Держави в портах Чорного моря вже не являється українським, а офіційно являється власністю Антанти.
Володіючи інформацією про події у Стамбулі і не бажаючи остаточного захвату ворожою Німеччині Антантою флоту в українських портах, німецький військовий аташе віце-адмірал А. Гопман 22 листопада 1918 року зажадав від командувача Державним флотом України контр-адмірала В. Клочковського негайно підняти над кораблями переданого Україні флоту Військово-морські прапори Української Держави. На кораблях флоту вже готувалися урочисто їх підняти. Клочковський, який не відав про події у Стамбулі, запросив дозволу на проведення урочистої церемонії у Морського міністра Андрія Покровського, а коли той відмовив – у гетьмана. Павло Скоропадський у відповідь заборонив піднімати затверджені ним же самим і ніким не відмінені українські Військово-морські прапори, наказавши в руслі своєї нової зовнішньої політики підняти... Андріївські прапори.
Багато сучасників тих подій стверджують, що найбільшим прихильником русифікації українського флоту тоді виступав Микола Максимов, який нібито і умовив гетьмана на такий крок.
22 листопада 1918 року надводні кораблі Чорноморського флоту підняли Андріївські прапори. Але, як стверджували в еміграції деякі очевидці тих подій, крейсер берегової оборони «кружляк» «Сагайдачний» в Одесі та підводні човни таки підняли українські Військово-морські прапори і наказу В. Клочковського спустити їх не виконали.
23 листопада 1918 року англо-французькі кораблі Антанти без будь якого опору зайняли Севастополь. Слідом за ними сюди почали прибувати білогвардійські війська. 17 грудня 1918 року два бойових французьких кораблі з 156-ю десантною французькою дивізією на борту увійшли до Одеси і підняли на українських кораблях прапори англійські, французькі і грецькі.
На той час у Одеському гарнізоні співіснували дві військові частини 3-го Одеського корпусу, одна з яких під командуванням полковника Грішина-Алмазова, заявила себе складовою Добрармії Денікіна, друга – армії УНР. Наступного дня, 18 грудня, командир французької десантної дивізії генерал Боріус оголосив про прийняття міської влади на себе і призначив генерал-губернатором Одеси білогвардійського полковника Грішина-Алмазова та запропонував українській частині вийти з міста. Разом з білогвардійцями французи вибили українські війська з міста, внаслідок чого під Одесою виник Південний фронт УНР проти білогвардійців і інтервентів Антанти.
Так Антанта прийшла в Україну. Опанувавши українськими кораблями, вона передала їх збройним силам Півдня Росії. В українських портах національний флот перестав існувати… 
Сьогодні важко уявити, що після двох років напруженої боротьби відчували українські моряки, зраджені своїми командирами. Вже здавалося всім, що питання флоту вирішене остаточно, відкривалися широкі перспективи його відродження – і раптом… не поразка у бою, а зрада тих, кому вірили і за ким йшли в ім’я рідної і вільної України…
Вже після повалення гетьмана Павла Скоропадського 14 грудня 1918 року військами Симона Петлюри, знаходячись в еміграції, колишній Морський міністр Микола Максимов відверто відкриє правду, для чого і як вони з гетьманом будували Український флот: «Ніколи б цього (повалення гетьмана Скоропадського – авт.) не було, коли б Скоропадський не поспішився. Занадто скоро він розкрив свої карти. Він повинен був би ще трохи «поводить украинцев за нос». Ми всі приїхали на Україну тому, що це був єдиний закуток Росії, де ще заховався якийсь порядок. Звідсіля, з Києва, й повинно було початися відновлення єдиної Росії. Повторюю: коли б Скоропадський не поспішився, справи виглядали б зовсім інакше».
Отже, ключових міністрів Скоропадський підбирав з відвертих русофілів, таких, що нічого спільного з Україною не мали, якої не знали і не любили, у яких про долю України і українців не йшлося зовсім, а заходи гетьмана і Морського міністра по будівництву флоту мали кінцевою метою відновлення імперського російського флоту у портах України коштом українського народу.
Які були будівничі, таким став і результат! Нинішні будівничі незалежної України мали б добре пам’ятати цей історичний урок: ключі до чорноморського узбережжя України знаходяться у руках командувача українським флотом!
Останній морський міністр Української Держави, колишній бойовий адмірал 1-ї Світової війни Андрій Покровський замість організації рішучої боротьби за український флот і оборони Одеси, Миколаєва і Херсона та проявлення твердої волі перед гетьманом і інтервентами, спершу спокійно спостерігав, як іноземний флот входить до Одеської гавані, а затим щось намагався вимовити у французького консула Енно та генерала Боріуса. Чи була у нього можливість організувати оборону Одеси з моря? Була. В Одесі існувала Мінна бригада, яка могла надійно закрити вхід як до Одеси, так і до Дніпро-Бугського лиману та до Севастополя. У такому випадку англійський адмірал де-Робек вже не зміг би погрожувати Україні головним калібром лінкора «Мальборо», а вимушений був би сісти за стіл переговорів з українським адміралом. Але для цього потрібна була політична мудрість, мужність і воля флотоводця, безмежна любов і відданість рідному народу, чого у адмірала у критичний час не виявилося. Це ще один урок для українських флотоводців.
Кінець воєнної кар’єри адмірала Покровського повторив кінець його міністерства: арештований Директорією за державну зраду і здачу флоту, він під тиском Антанти в квітні 1919 року був звільнений з-під арешту на підписку про невиїзд, втік і заховався на пшеничних полях та у колодязях с. Царедарівка нинішнього Доманівського району Миколаївської області. Дочекавшись у колодязі приходу денікінців, подався до білогвардійців, звідки емігрував до Варни, а затим до Відня і звідти до Бельгії. Знаходячись в еміграції за кордоном так і не зумів знайти свого місця серед як української, так і російської еміграції.
У деяких спогадах в еміграції сучасників тих подій, про що писала і газета МО України «Народна армія», пригадується, що начебто крейсер «Сагайдачний», знаходячись на зовнішньому рейді Одеси, не підкорився волі англійського адмірала де-Робека і загинув в бою з англійськими лінкорами, але українського прапора не спустив. Однак документальних доказів про подібний бій в архівах поки що не виявлено. Скоріш за все, можливо, малася на увазі «поповка» – броненосець берегової оборони, який був перейменований на «Сагайдачний» і, знаходячись на рейді Одеси, міг здійснити опір ескадрі Антанти. Але це поки-що не доведено документально.
Зайнявши українські порти, війська «друзів народу» приступили до приватизації флоту, позаймали порти і виставили свої караули. За спогадами деяких очевидців, коли загін французьких моряків прибув до Практичної гавані в Одесі спускати з підводних човнів українські Військово-морські прапори, то зустрів рішучий опір українських підводників. В конфлікт, який загрожував перейти у збройний, вмішалися британці і підтримали українців. Підводні човни залишились під українськими прапорами аж до остаточного захоплення Одеси більшовиками. Моряки-герої, яких вдалося схопити більшовикам живими, були страчені страшною смертю – живцем спалені у топках «кружляка» – броненосця берегової оборони «Алмаз».
У Севастополі, командування в порту і в фортеці перебрав командир британського крейсера «Контербері», за його наказом на всіх кораблях Українського державного флоту було піднято британські, а також французькі, італійські і грецькі прапори.
Зміна одних окупаційних сил іншими не викликала радості в Україні. Коли представники Антанти разом з білогвардійцями повністю опанували Одесою і Севастополем, гетьман, треба думати, для успішного господарювання інтервентів на флоті, підписав 13 грудня 1918 року останній закон доби Гетьманщини про виділення Радою міністрів 23945 тисяч карбованців з бюджету України на відновлення бойової і технічної готовності тепер вже не українського флоту. Цим рішенням черговий раз було підтверджено, що гетьманський уряд протягом 1918 року будував не національний флот України, а в українських портах коштом українців відновлювався флот «демократичної Росії».  
Підсумовуючи сказане, слід признати, що твердження російських, радянських та багатьох українських істориків як в Україні, так і в діаспорі, про захоплення англо-французькими інтервентами портів і кораблів флоту Української держави як воєнної здобичі не є історично підтвердженими і юридично вірними, бо Українська Держава в особі гетьманського уряду сама добровільно відмовилася від власного флоту і передала його іноземцям. Антанта, а за нею і збройні сили Півдня Росії Денікіна і Врангеля, прийшли в українські порти вже на «законних» підставах за «юридично власним флотом».
Таким чином будівництво флоту Української Держави завершилося великою зрадою українських моряків і українського народу як гетьманом, так і багатьма адміралами морського міністерства, більшість з яких, як виявилося, нічого спільного з національними інтересами українського народу не мали. Виконавши волю гетьмана, більшість з них перейшла на службу до флоту Денікіна чи подалася в еміграцію, полишивши Україну і її моряків наодинці з їхніми ворогами.
Якими патріотами України були організатори її збройного захисту, таким виявився результат їхньої роботи по організації захисту не їхньої Вітчизни – втрата свободи і обеззброєння українців. У цьому криється головний підсумок періоду військово-морського будівництва періоду Української Держави..

До змісту Мирослав МАМЧАК Чорноморський флот у боротьбі за незалежність України (1917 – 1921 рр.)