Віталій КАРПЕНКО

ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА БЕЗПЕКА
Підручник

ЧАСТИНА ІІ. ДЕРЖАВНА ІДЕОЛОГІЯ ТА ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА

ТЕМА 9. ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОЇ ІНФОРМАЦІНОЇ ПОЛІТИКИ

1.Загальні поняття інформаційної політики

Політика – з грецької перекладається як державна діяльність. Однак ця багатозначна філософська категорія має низку потрактовувань. В широкому розумінні – це суспільні відносини, що означають:
– цілі і завдання певних класів та прошарків;
– методи і засоби досягнення цих цілей і завдань;
– події і питання міжнародних відносин;
– характер діяльності політичних партій, інших громадських організацій;
– лінію поведінки в чому-небудь, ставлення до чого-небудь чи кого-небудь;
– певний, зокрема і хитрий та ухильний, спосіб дій, спрямований на досягнення певної мети.
Та, передусім, політика – це загальний напрямок, характер діяльності держави – цієї найважливішої структурної форми організації суспільства та влади. Тому часто вживається словосполучення державна політика, під яким слід розуміти напрямки діяльності держави у тій чи тій галузі суспільного життя. Державна політика поділяється на внутрішню і зовнішню.
Внутрішня державна політика багатоаспектна, охоплює практично кожну галузь суспільного життя. Наприклад, цілі, завдання і дії держави, спрямовані на розвиток важкої індустрії є складовою частиною промислової політики, яку здійснюють від імені держави відповідні міністерства. Ця політика найбільше цікавить значну частину населення, зайняту у цій галузі та проживають у промислових районах, оскільки стосується безпосередньо їхня життєвого рівня і побуту. Та є такі галузі, діяльність держави щодо яких зачіпає інтереси всього, або більшості населення. Серед них такі:
– соціальна політика держави, яка має бути спрямована на всезагальне забезпечення добробуту всього народу;
– економічна політика, покликана створити матеріальну основу успішного вирішення соціальних завдань;
– фінансова політика, яка забезпечує стабільність національної валюти, нормальну
діяльність банкової системи тощо;
– культурно-освітня політика стосується духовної сфери суспільства;
– демографічна політика включає низку загальнодержавних заходів щодо
стимулювання народжуваності та продовження середньої тривалості життя людини;
– екологічна політика спрямована на гармонізацію відносин людини і природу,
захист і збереження довкілля;
– регіональна політика стосується планомірного розвитку областей і районів,
зближення життєвого рівня людей у столиці та глибинці .
Перелік можна продовжити.
Зовнішня державна політика охоплює весь спектр міжнародних відносин. Вона включає такі компоненти:
– встановлення дипломатичних зв’язків з іншими країнами;
– участь у міжнародних організаціях, блоках, альянсах;
– підписання міжнародних угод;
– визначення стратегічного партнерства;
– міжнародна торгівля;
– здійснення разом з іншими державами спільних економічних проектів;
– вироблення відповідного режиму при перетині державного кордону;
– участь у миротворчих акціях під егідою ООН тощо.
Державна інформаційна політика охоплює як внутрішні, так і зовнішні аспекти діяльності країни. Внутрішня політика спрямована на якомога ширше задоволення інформаційних потреб власного суспільства; зовнішня – на створення відповідного позитивного образу держави у світі, інформування світового громадянства про політичний, економічний, духовний, культурний, інвестиційний клімат в Україні тощо.
Інформаційно-комунікативна сфера займає особливе місце в політичних пріоритетах державної політики в Україні. Це пояснюється:
– по-перше, тенденціями зростання світових процесів глобалізації, в яких провідну роль відіграють комунікативно-інформаційні технології;
– по-друге, вирішальним значенням комунікації у взаєминах держави із суспільством;
– по-третє, особливим станом української дійсності, на які вплинули складні умови історичного розвитку.
Про ці умови треба сказати окремо.

2.Особливості української історії

Головна з цих особливостей та, що в силу історичних обставин Україна на три з лишком століття втратила свою державність і численні спроби відновити її закінчувались невдало. Тому що весь історичний процес національно-визвольних змагань – від Хмельницького і до наших днів – позначений чорними мітками розбрату і зради. Саме це завжди губило Україну, підтинало під корінь її найвищі інтереси – національні. Роздробленість українства в нашій державі і в світі – найбільший камінь на шиї нашої незалежності і найбільший гріх на душі національної еліти. Адже маємо в Україні понад півста політичних партій, які декларують себе українськими, однак не можуть об‘єднатися заради тієї ж України. Не ліпше й в діаспорі, де люди, які життя присвятили реалізації національної ідеї, заради неї кров проливали, гинули, по чужині поневірялися – ці люди, яким, здавалося б ділити нічого, розділилися на бандерівців, мельниківців, уердепістів, гетьманців, двійкарів тощо.
Безумовно, – це сумна реальність, і вона вміло, хитро і винахідливо використовується певними силами для того, щоб підкинути у суспільну свідомість підленьку ідею про неможливість об‘єднання. Мовляв, такий наш менталітет, така українська натура, що завжди хоче верховодити, що амбітність відіграє провідну роль у цьому. І, дивись, уже не тільки відверті українофоби і наші супротивники, а й друзі-демократи повторюють на всіх перехрестях доволі вбивчу фразу “де два українці, там три гетьмани”, сіючи сумніви і зневіру в серця, які ще на щось надіються.
Проблема української єдності – одна з найскладніших, вона виникла не сьогодні і не вчора; вона не зводиться суто до українського менталітету чи амбітності лідерів. Вона стосується самого існування не тільки незалежної Української держави, а й самої української нації, в чому не зацікавлені досить потужні сили і всередині країни, і поза нею. Тому для об‘єднання слід перебороти не тільки менталітет і амбітність лідерів, а й дещо посутніше, а саме: спротив антиукраїнських сил – теоретичний, ідеологічний, організаційний, фінансовий і практично-повсякденний.
Аналіз історичної дійсності висвітлює найболючіші точки сучасної України.
1.Добре відомо з минулого: хто реально володів Україною (адміністративно, політично чи економічно), той мав реальний вплив у Європі. Тому треба добре затямити, що серйозно нам не допоможе ні Схід, ні Захід, бо ніхто, крім самих українців, не зацікавлений у тому, щоб у центрі Європи постала міцна, незалежна, квітуча і сильна Українська держава. Тому Україну завжди використовували – і будуть використовувати, – як розмінну монету у великих світових торгах. Отже, потрібна якісно нова концепція нашої геополітики, зорієнтована передусім на власні сили, внутрішні резерви і можливості, які достатні для забезпечення належного доброжитку та входження у світове співтовариство на правах рівноцінного і повноправного партнера.
2.За кілька століть імперського колоніального панування в Україні – спочатку царського, а потім більшовицького – виникла низка негативних факторів, які нині стоять на заваді утвердження Української національної держави. До них слід віднести:
а)дискримінаційну міґраційну політику і практику, завдяки чому український етнос суттєво розріджений, надто на сході та півдні, за рахунок інших етнічних груп, переважно російського елементу;
б)інтенсивне зросійщення, насильницьке витіснення із вжитку української мови;
в)послідовне зруйнування й ослаблення національного імунітету українців через підкупи і терор, прищеплення почуття меншовартісності та благоговіння перед “старшим братом”.
г)геноцид українського народу, застосований більшовицьким режимом: штучний голодомори 1921–1922, 1933–34 років (останній забрав від 8 до 10 мільйонів життів); розкуркулення і колективізація, що знищили найпродуктивнішу силу українського селянства; репресії 1934–1937 років (і пізніші), які викосили українську інтелігенцію – нашу національну еліту.
д)хижацька, колоніальна експлуатація природних багатств України московськими правителями, спотворена макроекономіка, в якій переважали шкідливі виробництва (чорна металургія, хімічна та мілітарна промисловість, атомні реактори) тощо. Це дало такі економічні перекоси та екологічні перевантаження, які й досі не подолані і мають негативні соціально-економічні наслідки.
3.Слабкість, анемічність, непослідовність української національної еліти (нова ще не виросла, а старша в більшій чи меншій мірі вражена вірусом радянської ідеології), яка не зуміла під час національної революції кінця 80 – початку 90 років поєднати українську національну ідею з масовим рухом народу проти імперіалістичної залежності і програла основне питання будь-якої революції – питання влади. Влада залишилась в руках дещо перефарбованої партійно-радянської номенклатури.
4.За майже 14 років незалежності Україна не мала української за духом і суттю влади – ні законодавчої, ні виконавчої, ні, тим більше, судової. Тобто в жодній з гілок державної влади українці, українські кадри не мали належної питомої ваги, критичної маси, щоб реально впливати на державотворчі процеси. Неукраїнська влада в Україні не дбала про національні українські інтереси, тому:
а)не було вироблено українську державну ідеологію, яка б лягла в основу і державотворчості, і освітньо-виховного процесу молодого покоління на патріотичній основі;
б)під виглядом реформування економіки зруйновано виробництво, проведено так звану приватизацію в інтересах не народу, а певних кланових груп, що входять до влади або близькі до неї;
в)була створена атмосферу правового нігілізму і безкарності, що породило і сприяло перекачуванню всенародної власності у приватні, як правило, не українські руки, криміналізувало суспільство, сприяло розвою корупції та організованої злочинності;
г)з коридорів влади тривало зросійщення, саботувалася реалізація на практиці статті 10 Конституції України про державність української мови.
Якщо придивитися пильніше до того, що діялося у нас, то можна помітити, що все йшло ніби за ретельно розробленим сценарієм, який передбачає ліквідацію України як національної держави. Цей сценарій тримається на таких вузлових пунктах:
1.Дрібнення українського суспільства по всіх напрямках: економічно-соціальному (на купку дуже багатих і силу-силенну нужденних); політичному (нині понад 120 дрібних політичних партій, значна частина з яких створена штучно); духовному (безліч релігійних конфесій і сект, тільки православних церков зареєстровано чотири, дві з яких – московські); адміністративному (ідея реґіональних автономних утворень, що особливо виявилося під час президентських виборів 2004 року); ідеологічному (штучний поділ населення на східняків і західняків, наклеювання таких ярликів, як “бандерівець” “націоналіст” у тому негативному розумінні, в якому подавала їх комуністична пропаганда.
2.Денаціоналізація та продовження деукраїнізації суспільства через витіснення української мови з управлінсько-державних структур та звуження сфери її вживання в побуті, через засилля російської та російськомовної книжкової продукції, створення кількісної переваги російської та російськомовної періодики на українському споживчому ринку, диспропорції у мовному відношенні на користь чужій мові в електронних засобах масової інформації, а простіше – поступове витіснення державної мови з теле- та радіоефіру.
3. Обездуховлення населення особливо молоді переважно за допомогою друкованих (російськомовна жовта, еротична, порнографічна преса) та електронних засобів масової інформації (перенасичення телеефіру низькопробними бойовиками, сценами насильства, крові, сексу).
Такі факти. Подобаються вони кому чи ні, але іґнорувати їх не варто. Ці специфічні умови вимагають чіткої і послідовної державної інформаційної політики, щоб не тільки мінімізувати негативні процеси, а й закласти основи для розвитку та утвердження здорового українського суспільства. Після Помаранчевої революції кінця 2004 – початку 2005 року з’явилися умови для цього, а отже – надія на краще майбутнє.

3.Ідеологічні аспекти держінформполітики

Інформаційна політика в державі формується в руслі панівної в ній ідеології, яка у свою чергу залежить від суспільно-політичного ладу і типу державного утворення.
За тоталітарного режиму державна інформаційна політика характеризується встановленням повного контролю над усіма сферами життя та особливо – над засобами масової інформації. Силовими методами, репресивними засобами насаджуються принципи однаководумання. Поза законом ставиться все, що не узгоджується з ідеологічними установками режиму. Найвідоміші тоталітарні режими новітньої історії – це: нацизм у Німеччині, фашизм в Італії, більшовизм у колишньому Радянському Союзі.
Антипод тоталітаризмові – демократія. Більшість народів Європи зробила демократичний вибір. Хоч демократія, як зазначав Черчілль, не така вже й досконала річ, але людство нічого кращого не придумало. Наріжними каменями демократичного суспільства є:
–свобода слова і преси;
– свобода громадянина;
– верховенство права.
Надзвичайно показовим для демократії є свобода слова і свобода преси. Власне, наявністю такої свободи визначається рівень демократії в суспільстві: саме безперешкодний обмін інформацією, представлення різних точок зору, різноманіття думок і суджень є неодмінними умовами вільних засобів масової комунікації. У Декларації прав людини зазначено, що свобода друку – одна з найбільших запорук свободи взагалі.
Україна проголосила європейський вибір, і в досягненні цієї мети визначальну роль мають відіграти засоби масової інформації. Передусім вони самі повинні стати вільними. Саме вони повинні донести до світового співтовариства новий образ України. Серед викликів ХХІ століття вчені вважають найактуальнішими такі:
–мас-медіа і формування європейського мислення;
–формати національної ідентичності ЗМІ.
Звідси випливає необхідність будувати інформаційну політику держави Україна саме у цих координатах. На ділі ж так не складається. Професор Володимир Шкляр скрушно констатує:
«Сучасна журналістика стрімко втрачає національне обличчя, активно впроваджує у свідомість аудиторії якісь «посередні» стереотипи суспільної свідомості й поведінки. Усе подається під гаслом «загальнолюдських цінностей». Процес ідентифікації журналістики й суспільства прямо пов’язаний з наявністю державної національної ідеї, зрозумілої ідеології (розрядка моя – В.К.). У ХІХ ст.. плановою була концепція офіційної народності, за часів радянської влади – партійність, а сьогодні – вакуум».
Безперечно, мас-медіа в Україні мають бути демократичними, але вони ще мають бути обов’язково українськими – за змістом, за суттю, за духом, за мовою. Загальновідомо, що міжнародну вагу мають і міжнародне визнання здобувають лише ті цінності, які мають національні риси, – своєю неповторністю, своєрідністю, єдиністю.
Отже, найголовнішою ідеологічною засадою державної інформаційної політики має бути чітка державна ідеологія, побудована на основі національної ідеї. Саме цього не було всі 14 років Незалежності, саме на це треба сподіватися після перемоги Помаранчевої революції, яку можна вважати логічним продовженням і, хочеться вірити, завершенням національно-визвольної революції кінця 80-х – початку 90-х років минулого століття.

4. Політичні аспекти держінформполітики

Державну політику у будь-якій галузі, в тому числі й інформаційну, визначає й проводить влада, себто політична еліта, яка обіймає посади у владних структурах. Вона зобов’язана, виходячи зі світового досвіду і специфіки власного суспільства та Конституції країни, розробляти концептуально напрями та параметри інформаційної політики, втілювати цю концепцію у законодавство, організовувати і контролювати виконання ухвалених законів. Для кожної з гілок влади є свій шмат роботи: законодавча гілка ухвалює закони, виконавча – організовує їх виконання, судова – контролює їх дотримання. А центральною постаттю у нашій державі є Президент – глава держави і ґарант Конституції.
Політичні аспекти державної інформаційної політики випливають із ідеологічних засад, це, власне, практична їх реалізація. Ця реалізація здійснюється всіма трьома гілками державної влади – кожною властивими їй засобами і методами. Про законодавчу, організаційну сторони та шляхи і форми реалізації інформаційної політики дещо згодом. Зараз же слід підкреслити, що визначення політичних аспектів інформаційної політики і їхня реалізація залежать від політичної еліти держави, і не в останню чергу від її чільників, передусім від глави держави. Щоб успішно проводити цю політику, потрібна політична воля. А вона залежить від світоглядної чіткості, властивості бачити перспективу і вміти прогнозувати майбутнє, від національної самосвідомості, особистої моральності та особистого прикладу провідників.
Перший президент країни Леонід Кравчук робив певні спроби повернути державну політику в площину національних інтересів, але не зумів. Можливо, через труднощі, оскільки надто крутий поворот треба було зробити при переході від колоніальної залежності до утвердження самостійної демократичної держави.
Леонід Кучма був при владі дві каденції, та не стільки не зміг, скільки не хотів добиватися успіхів у національному державотворенні: у нього була надто ослаблена національна самосвідомість і майже нічого українського. Про це свідчать і його заяви про необхідність надати російській мові статус другої державної, і розпорядження про можливість складання вступних іспитів до вищих навчальних закладів за бажанням абітурієнтів російською, і застосування прихованої цензури у вигляді так званих «темників», і терор, розв’язаний владними структурами проти журналістів.
Третьому президентові Вікторові Ющенку, якого режим Кучми всіляко намагався не допустити на цей пост, дісталася важка спадщина. На протилежність двом своїм попередникам він має значно більшу питому вагу українськості. Він визначив державним пріоритетом українські інтереси, та щоб здійснити їх доведеться долати шалений опір і великі перешкоди. Однак з’явилася надія на прогрес у цій справі. Принаймні, мас-медіа стали вільними, рівень демократії значно зріс, більше уваги стало приділятися правам і свободам людини.
Однак в інформаційній галузі зроблено далеко не все і навіть не половина потрібного. Збереглися державні засоби масової інформації, зокрема, газети та журнали різних владних структур. Щоправда їхня питома вага значно зменшилася в загальній масі ЗМІ, та не за рахунок їх поступового скорочення, а через їх «розчинення» у різко зрослій кількості видань недержавної форми власності.
Існування загальнополітичної друкованої преси владних структур є нонсенсом. Годі й казати про незалежність цієї преси: фінансована владою, вона мусить бути рупором цієї влади, відображати й захищати її інтереси. А інтереси влади, як відомо, часто не збігаються з інтересами суспільства. Тому така преса втрачає своє головне суспільне призначення – бути четвертою владою, себто владою громадської думки. Зрештою, історичний досвід світового розвитку довів: власна, тобто ручна загальнополітична преса потрібна тільки слабкій або тоталітарній владі: першій – щоб, спираючись на неї, спробувати утриматися, другій – щоб, одурманюючи громадську думку, виправдовувати і продовжувати своє панування. Демократичним режимам власні загальнополітичні видання не потрібні; навпаки, вільна, не приручена владою преса, хоч і буває незручною для неї, та в цілому сприяє демократії: опонуючи владі та критикуючи її, захищає суспільні ідеали й суспільні інтереси.
В інформаційній політиці надзвичайно важливим фактором є особистий приклад провідників. Якщо перші особи в державі сповідують те, що проповідують, коли загал бачить у повсякденні, що і як чинять провідні політики, чи не розходиться у них слово з ділом, то це буде прикладом для наслідування.

5.Законодавчі основи держінформполітики

Будь-яка політика, в тому числі й інформаційна, повинна мати законодавче забезпечення. В радянські часи, коли всі без винятку засоби масової інформації за суттю були партійною справою, спеціальних законів, які б стосувалися регламентації роботи ЗМІ, не було. Була політика компартії, яка механічно переносилася й на пресу. Себто, основою політики у сфері мас-медіа була компартійна заанґажованість. Тільки в період горбачовської перестройки було ухвалено Закон про пресу (друковані ЗМІ), який закладав певні демократичні засади і пом’якшував тиск влади на засоби масової інформації.
За часів незалежності напрацьована ціла низка законів, які регулюють взаємини засобів масової інформації і суспільства. Можна критикувати їх за недосконалість, можна висловлювати незадоволення ними, та попри це їх цілком достатньо для забезпечення демократичних принципів діяльності засобів масової комунікації в Україні.
Які ж Закони, підзаконні та інші нормативні акти закладають правові основи державної політики у сфері масової комунікації?
Конституція України – Основний Закон держави – ухвалюється найвищим законодавчим органом (Верховною Радою) кваліфікованою більшістю (двома третинами голосів її складу) і визначає загальні основоположні принципи життєдіяльності суспільства. Практично кожна її стаття є нормою прямої дії і певною мірою, виходячи із конкретних суспільних обставин, може торкатися масової комунікації. Та є положення, що безпосередньо стосуються діяльності ЗМІ. Це такі статті:
Стаття 10 – утверджує українську мову державною, гарантує вільний розвиток і захист мов національних меншин, і цими нормами мають керуватися всі ЗМІ.
Стаття 15 – ставить цензуру поза законом.
Стаття 32 – забороняє збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Стаття 34 – закріплює право кожного на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. А також – право вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір.
Стаття 50 – ґарантує кожному право вільного доступу до інформації про стан довкілля, якість продуктів і предметів побуту, а також її поширення.
Стаття 54 – декларує право громадян на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав.
Стаття 57 – наголошує, що закони та інші нормативні акти, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними. Оскільки законодавчі акти доносяться до широкого загалу, як правило, через ЗМІ, працівникам масової комунікації цю норму треба знати.

Тепер про інші закони, які регулюють взаємини суспільства та засобів масової інформації і стосуються прав громадян на свободу слова:
“Про інформацію”. Конкретизує конституційне право громадян на інформацію, закладає правові основи інформаційної діяльності.
“Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”. Створює правові основи діяльності ЗМІ, гарантує їх свободу, визначає права, обов’язки та відповідальність журналістів за їх порушення.
“Про телебачення і радіомовлення”. Регулює діяльність електронних засобів масової інформації, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення суспільних питань.
“Про інформаційні аґентства”. Закріплює правові основи діяльності інформаційних аґентств та їх міжнародного співробітництва
“Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”. Визначає правові, економічні, організаційні засади державної підтримки засобів масової інформації та соціального захисту журналістів.
“Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”. Встановлює порядок всебічного й об’єктивного висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації та захисту їх від монопольного впливу тієї чи тієї гілки державної влади або органів місцевого самоврядування.
“Про державну таємницю”. Регулює суспільні відносини, пов’язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням і розсекречуванням її матеріальних носіїв та охорони державної таємниці з метою захисту національної безпеки України
«Про захист суспільної моралі». Встановлює правові основи захисту суспільства від розповсюдження продукції, що негативно впливає на суспільну мораль.
“Про авторське право та суміжні права”. Охороняє особисті (немайнові) права авторів та їхніх правонаступників, пов’язані зі створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва (авторське право), і права виконавців, виробників фоноґрам та організацій мовлення (суміжні права).
“Про рекламу”. Визначає основні засади рекламної діяльності в нашій державі, регулює правові відносини, що виникають у процесі створення, розповсюдження та споживання реклами.
“Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій”. Приводить Цивільний та Цивільний процесуальний кодекси у відповідність із Законами України, що регулюють відносини ЗМК і суспільства.
«Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2,4,7 та 11 до Конвенції (витяг)». Цим законом ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, підписану від імені України; Перший протокол та протоколи №4 і №7 з деякими застереженнями (у застереженнях відсутнє визнання чинними для України протоколів №№2 та 11 до Конвенції).
Крім названих Законів є ще ціла низка нормативних актів, які містять положення, що стосуються ЗМІ та їхніх працівників або уточнюють і конкретизують застосування положень Законів відповідно до практики, що склалася. Серед них варто назвати Кодекси України: Цивільний, Цивільний процесуальний, Кримінальний, а також – рішення Конституційного суду про тлумачення окремих статей Конституції та законів, постанови Пленумів Верховного суду України щодо застосування в судовій практиці окремих норм Конституції та законодавства.
Попри певні правові прогалини, суперечності та неузгодженості, недостатню проробленість окремих правових новел, інші вади й недосконалості перелічених нормативних актів, їх треба дотримуватися: іншого законодавства з цих проблем не маємо. Невиконання законів з будь-яких причин не звільняє від відповідальності за їх порушення. Журналіст, який чи не найбільше зацікавлений у вільному вираженні своїх думок і позиції, бо це – його професія, – має повсякчас пам’ятати про це.

6.Організаційні аспекти держінформполітики

Ідеологічні, політичні, законодавчі аспекти інформаційної політики нашої держави мають підкріплюватися конкретними організаційними заходами: хтось повинен втілювати їх у життя. Інформаційна індустрія в Україні має органи державного управління, покликані проводити державну інформаційну політику в країні та контролювати дотримання законодавства в інформаційній сфері. Які ж це органи?
Комітет у справах свободи слова та інформації Верховної Ради України. Вищий законодавчий орган сформував цей Комітет з метою забезпечення саме законодавчої (правової) основи діяльності засобів масової інформації та свободи слова. Власне, всі перелічені закони були розроблені або опрацьовані і подані на розгляд сесії саме цим Комітетом або його попередницею – профільною парламентською комісією.
Завдяки депутатам Верховної Ради тричі влаштовувалися парламентські слухання, пов’язані з проблемами свободи слова в Україні. Останні такі слухання з ініціативи Комітету, який очолював Микола Томенко, «Суспільство, ЗМІ, влада: свобода слова та цензура в Україні» були проведені у грудні 2002 року. Після них були внесені суттєві доповнення і поправки в закони, які стосуються діяльності ЗМІ, зокрема дано дефініцію, що таке цензура і які дії вважати цензурним втручанням.
Головна інформаційна служба Секретаріату Президента України. Забезпечує виконання конституційних повноважень Президента в інформаційній сфері. Опрацьовує законодавчі акти інформаційної політики. Проводить моніторинг та аналіз інформаційного простору, забезпечує аналітичними матеріалами Президента та Секретаріат..
Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення. Важливий конституційний державний орган, половину складу якого призначає Верховна Рада (пункт 20 статті 85 Конституції України), а другу половину – Президент України (пункт 13 статті 106). Цей орган розподіляє частоти мовлення для радіо і телебачення, контролює дотримання законодавства редакціями електронних ЗМІ, проводить державну інформаційну політику у теле- і радіопросторі.
Державний комітет з питань телебачення та радіомовлення (Держкомтелерадіо). Ця структура виконавчої влади (Кабінету міністрів), в різний час реорганізовувалася та перейменовувалася: Держкомвидав, Міністерство інформації, Держкомінформполітики, нарешті нинішня назва, до якої повернулися згідно з рішенням Конституційного суду. Попри назву, цей держкомітет реального впливу на телерадіоструктури практично не має. В його функціональні обов’язки входить проведення інформаційної політики у сфері друкованих ЗМІ та у видавничій справі. Він має свої структури в областях – місцеві управління інформаційної політики. Голова Держтелерадіо призначається і звільняється Верховною Радою – це було зроблено для того, щоб вивести його із зони впливу тодішнього режиму та зокрема президента Кучми.
Сектор моніторингу розвитку культури й духовності секретаріату Кабінету Міністрів України. Суто внутрішня структура Кабміну, займається моніторингом ЗМІ як складника культури й духовності. Готує відповідну інформацію для керівництва Кабміну, суттєвого практичного впливу на ЗМІ не має.
Прес-служби, прес-центри, інформаційні центри, центри зв’язків з громадськістю. Хоча б як називалися ці структури, та головне їхнє завдання полягає в підтриманні зв’язків з громадськістю та інформуванні суспільства про важливі заходи та практичні кроки органів законодавчої, виконавчої та судової влад. Як правило, це робиться через журналістів різних засобів масової інформації. Так, Верховна Рада, Президент, Прем’єр-міністр, окремі міністерства, Генпрокуратура, Верховний та Конституційний суди мають свої прес-служби і прес-секретарів (речників).
Державні засоби масової інформації . На жаль, вони у нашій державі збереглися з радянських часів. Передусім це – Державне інформаційне національне аґентство України (ДІНАУ). Його існування ще можна виправдати необхідністю організовано й систематично постачати інформацію з державних органів для українських та зарубіжних засобів масової інформації.
Вочевидь, необхідністю систематично забезпечувати інформацією про Україну наших земляків за кордоном (це багатомільйонна українська діаспора в різних країнах) створена Всесвітня служба радіо “Україна”. Так само є державне Українське радіо, державний Перший національний український телевізійний канал. Останнім часом все настійливіше лунають вимоги створити на базі УТ-1 суспільне (громадське) телебачення, щоб вивести його з-під впливу державних чинників. Про це публічно заявив Президент України Віктор Ющенко. Вочевидь, ця справа таки зрушиться з місця.
Крім електронних, існує розгалужена мережа державних друкованих ЗМІ. Верховна Рада має свою газету «Голос України», Кабінет міністрів – «Урядовий кур’єр», мають свої друковані органи деякі міністерства і відомства, а також обласні й районні адміністрації та ради. Це є анахронізм, відрижка компартійної системи преси, але такі реалії збереглися, схоже, на тривалий час і в незалежній Україні. Всі вони фінансуються (дофінансовуються) з державного або з місцевих бюджетів. Через ці засоби масової інформації суспільство отримує інформацію із владних структур, як правило, таку, яку ті хочуть подати. Говорити про свободу такої преси не доводиться.
В останні роки державні структури для поширення офіційної інформації широко використовують Інтернет-мережу. Президент, Кабмін, Верховна Рада, міністерства та інші органи державного управління мають власні портали та сайти, де розміщується оперативна інформація про їхню діяльність. Персональні сайти мають провідні політики та громадські діячі. Все це полегшує засобам масової інформації висвітлення різних сторін суспільного життя.

7. Шляхи і форми реалізації держінформполітики

Зрозуміло, що державна інформаційна політика проводиться через названі вище владні структури та засоби масової інформації різних форм власності, і передусім – через державні. Шляхи і форми її реалізації різноманітні. Найпоширеніші з них такі:
Акредитація журналістів у владних структурах. Редакції подають відповідні листи-заявки з проханням акредитувати конкретного журналіста при тій чи тій державній інституції. Так, у Верховній Раді акредитуються журналісти на період всіх пленарних засідань чергової сесії; їм видаються на цей час спеціальні перепустки. Різними державними установами практикується також одноразова акредитація на певний конкретний захід, приміром, на прес-конференцію. Все це має на меті висвітлення в ЗМІ роботи тієї чи тієї установи.
Пресова конференція – зустріч державних, політичних, громадських діячів з представниками преси, радіо й телебачення з питань, що цікавлять широку громадськість. Можуть бути традиційними, які відбуваються періодично, наприклад, раз на місяць у певні дні, а можуть скликатися епізодично, коли виникає потреба донести до загалу важливу інформацію.
Брифінг (з англ. інструктаж) – короткочасна нарада, на яку запрошуються представники засобів масової інформації, де для них подається погоджена сторонами-учасниками переговорів, засідань, конференцій, інших важливих заходів інформація про їхній хід і результати.
Прес-реліз (повідомлення для преси) – спеціальний бюлетень для журналістів, який готується і розповсюджується урядовою чи іншою владною установою, керівними органами різних рангів для ознайомлення з матеріалами термінового оприлюднення. Прес-релізи допомагають журналістам оперативно підготувати матеріал для публікації.
Прес-секретар – речник президента, прем’єр-міністра, іншої офіційної особи, який підтримує зв’язок з журналістами і відповідає за інформування засобів масової інформації.
Зв’язки з громадськістю, іншими словами, піар (від абревіатури з англ. PR) – один з найважливіших складників державної інформаційної політики. Власне, це одна із форм контактів держави із суспільством, елемент урядової діяльності та управління суспільними процесами. Передбачає зворотній зв’язок, тобто, двостороннє спілкування у ланці влада – суспільство для досягнення взаєморозуміння, що базується на достовірності, компетентності та повноті інформації. Охоплює такі напрями: громадське життя, громадська думка, промислові, фінансові, міжнародні зв’язки, дослідження і статистика, засоби масового зв’язку тощо.
Звичайно, не слід ігнорувати соціологічні опитування та інші форми вивчення громадської думки, що допоможе тримати руку на пульсі суспільного життя, знати настрої, надії, сподівання, очікування різних прошарків населення.
Пресові аґентства різної форми власності. Якщо за радянських часів в Україні було тільки одне інформаційне аґентство – РАТАУ (Радіотелеграфне аґентство України), то тепер їх, крім ДІНАУ, до двох десятків. Найбільші та найвідоміші з них такі: Авеста-Україна (фінансова та маркетингова інформація), «Гроші та світ» (інформація про стан фінансових ринків), Експресінформ, IntelNews, Інтерфакс-Україна, Рух-Прес, «Українські новини», УНІАН (Українське незалежне інформаційне агентство новин), Чорнобильінтерінформ та інші.
Професійні журналістські спілки та об’єднання. В Україні, на відміну від радянських часів, коли була тільки одна республіканська Спілка журналістів як складова частина Спілки журналістів СРСР, нині створені та функціонують чимало професіональних організацій працівників засобів масової інформації. Це, зокрема, Національна Спілка Журналістів України (НСЖУ), Асоціація Української Преси (АУП), Асоціація Української Національно-демократичної Преси (АУНДП), створена в рамках 3-го Всесвітнього Форуму українців Асоціація Світової Української Преси (АСУП), Гільдія головних редакторів та інші.
Через усі ці структурні одиниці – владні і громадські – держава проводить свою інформаційну стратегію і тактику та інформування населення. Всі вони незалежно від форми власності входять в комунікативну систему країни і більшою чи меншою мірою причетні до реалізації державної інформаційної політики.
Наскільки ця політика відповідає нинішнім потребам суспільства, наскільки вона демократична та ефективна – це вже інша річ, і про це ще буде мова.

114 Володимир Шкляр. Мас-медіа і виклики нового століття. – К. – Грамота. – 2003. – С.6.
115 Там само, с.19.
116 Див.: О.В.Колосок. Структура і функції Паблік рілейшнз органів державного управління у технології формування позитивного іміджу. // В монографії «PR в органах державної влади та місцевого самоврядування». – Київ-Сімферополь. – 2003. – С. 44.
117 Розгалужена система масової комунікації об’єднує тисячі й тисячі фахівців в усьому світі. Вони створюють свої асоціації, спілки, інші структури. Відомі такі міжнародні організації виробників комунікаційного продукту, як Європейська телерадіомовна спілка (ЕВU), Асоціація комерційного телебачення (АСТ), Європейський рекламний тріумвірат (EАТ — Еuгореаn Аdvertising Тгерагtite), Європейська асоціація рекламних аґентств (ЕААА), Всесвітня асоціація християнської комунікації, Міжнародна комунікаційна асоціація та інші. Існує ціла низка міжнародних пресових та журналістських об’єднань: Спілка асоціації редакторів газет (САЕJ), Міжнародна католицька спілка преси, Міжнародна організація журналістів (МОЖ), Міжнародна федерація журналістів (МФЖ), Федерація арабських журналістів (ФАЖ), Конфедерація азіатських журналістів (КАЖ) та інші.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Здоровега В.Й. Преса і влада. Українська періодика: історія і сучасність. – Львів. – 1993.
Карпенко Віталій. Національна ідея в українській періодиці. – К. – Інститут журналістики. – 1999.
Карпенко Віталій. Преса і незалежність України. (Практика медіа-політики 1988-1998 рр.). – К. – Нора-Друк. – 2003..
Петрів Тарас. Інформаційні процеси в контексті глобалізації. – К. – Грамота. – 2003.
PR в органах державної влади та місцевого самоврядування. – Київ-Сімферополь. – 2003.
Приступенко Т.О. Правові основи діяльності ЗМІ. – К. – ЦВП. – 1998.
PR в органах державної влади та місцевого самоврядування. – Київ-Сімферополь. – 2003.
Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи. / Матеріали парла¬ментських слухань у Верховній Раді України 10 квітня 1997 року. – К. – 1997.
Українська національна ідея і сучасність. /Під редакцією д-ра істор. Наук, проф. Г.І. Гончарука. – Одеса. – АстроПринт. – 1999.
Українське законодавство: засоби масової інформації. – К. – IREX У-медіа. – 2004. – 368 стор
Шкляр Володимир. Мас-медіа і виклики нового століття. – К. – Грамота. – 2003.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ ТА СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

1. Що таке державна інформаційна політика та її завдання?
2. Історичні умови, які впливають на нинішню інформаційну політику.
3. Ідеологічні та політичні аспекти держінформполітики.
4. Законодавчі акти які регулюють взаємини засобів масової комунікації та суспільства.
5. Через які структурні установи держава проводить свою інформаційну політику?
6. Шляхи і форми реалізації інформаційної стратегії і тактики.

[ Предмет і завдання курсу ] [ Тема 1. Нація та національна ідея ] [ Тема 2. Національна ідея у пресі діаспори ]
[ Тема 3. Українське питання і самвидав ] [ Тема 4. Зародження незалежної української преси у надрах компартійної системи. ]
[ Тема 5. Путч ГКЧП і преса ] [ Тема 6. Українська періодика в перші роки незалежності ]
[ Тема 7. Давні та сучасні антиукраїнські міфи у ЗМІ ] [ Тема 8. Державна ідеологія та ЗМІ ]
[ Тема 9. Засади державної інформаційної політики ] [ Тема 10. Влада і журналістика: колізії і конфлікти ]
[ Тема 11. Свобода слова – підмурівок інформаційної політики ] [ Тема 12. Аномалії інформаційної політики ]
[ Тема 13. Національний інформаційний простір України: сучасний стан та проблеми ]
[ Тема14. Чужоземне інформаційне засилля ] [ Тема 15. Інформаційний суверенітет і національна безпека ]

До Віталій КАРПЕНКО ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА БЕЗПЕКА