Віталій КАРПЕНКО

ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА БЕЗПЕКА
Підручник

ЧАСТИНА ІІ. ДЕРЖАВНА ІДЕОЛОГІЯ ТА ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА

ТЕМА 14. ЧУЖОЗЕМНЕ ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАСИЛЛЯ

1. Інформаційний простір – це великий комунікативний гуртожиток

Справді-бо, інформаційний простір надзвичайно насичений засобами масової комунікації. У час глобалізації їхня щільність надзвичайно зростає за рахунок і нових суб’єктів, і нових технологій. Інформаційні межі між країнами нерідко зникають. І якщо національні засоби масової інформації не захищені державою законодавчо, вони змушені або потіснитися перед зарубіжними, або самі, поповнюючись чужоземними, приречені втрачати свої національні риси.
Сьогодні за джерелами, характером, технологіями вироблення та поширення інформації медіа-простір умовно можна поділити на кілька видових зон, для яких визначальними є: друкована преса, радіоефір, телеефір, Інтернет. Процес глобалізації зачепив і цю важливу комунікаційну сферу. Внаслідок цього відбувається концентрація і взаємопроникнення засобів масової інформації, а також – інтернаціоналізація, що призводить до поступового стирання їхніх національних рис, національної самобутності, щоб не сказати – до втрати національного обличчя.
Концентрація і взаємопроникнення ЗМІ виливається у форми медіа-холдингів, які поєднують у своїй структурі різні їх види: газети та журнали, телеканали, редакції радіомовлення, Інтернет-видання.
Інтернаціоналізація відбувається двома шляхами:
1) через експансію у наш національний простір чужоземних засобів масової інформації з метою впливати відповідним чином на українську аудиторію. Вони можуть фінансуватися різними бізнесовими групами, а нерідко – і з державних бюджетів інших країн;
2) через інвестиції іноземного капіталу в уже діючі засоби масової інформації або ж у створення нових на нашому терені комунікативних структур.
Далеко не завжди і при першому варіанті, і при другому керуються економічними мотивами. Якби розрахунок був виключно на отримання прибутку, що цілком природно для ринкових відносин, то ставилася б економічна мета і відповідно були б вироблені зовсім інші, ринкові привила гри. У нашому ж випадку переважають політичні інтереси: саме активно впливати на суспільну свідомість і громадські настрої.
Тому сьогодні український інформаційний простір нагадує величезний гуртожиток, в якому співіснують дуже різні за формою і змістом, за природою капіталу і політичною метою, за способом поширення інформації комунікаційні засоби. Це і газети з журналами, це і книжкова продукція, це і редакції телебачення та радіомовлення, це і світова мережа Інтернет.
Традиційно, ще з часів Другої світової війни, в ефірі тодішнього Радянського Союзу, а нині відповідно в ефірі країн СНД, працюють радіостанції, які фінансуються урядами інших держав. Це передусім радіо «Свобода» (США), «Голос Америки» (США), Бі-Бі-Сі (Велика Британія), «Німецька хвиля» (ФРН), ціла низка російських радіостанцій на кшталт «Русского радіо», Європи-плюс та інших (про російську присутність в українському комунікативному просторі буде далі). За комуністичного режиму в радянський інформаційний простір намагалися не допустити чужих голосів: по всій території СССР, куди могли дійти радіохвилі, були побудовані спеціальні конструкції для глушіння. Ці споруди розповсюджували на частотах мовлення названих радіостанцій спеціальні шуми, які заважали радіослухачам прийняти мовлену інформацію.
Мета створення й існування закордонних радіоголосів цілком зрозуміла: пробитися крізь комуністичну так звану «залізну завісу» з правдивою та об’єктивною інформацією про життя як в Радянському Союзі, так і в світі. Адже у ті часи вся інформація у нас, яка не відповідала установкам компартійної ідеології, пропускалася крізь сито жорсткої цензури і відповідно відфільтровувалася на лояльність. Звісно ж, на донесення правдивої, однак ідеологічно дібраної інформації про злочинність більшовизму, покладалася надія розхитати компартійну систему, прищепити слухачам потяг до демократичних цінностей.
З відновленням незалежності України трансляція радіоголосів із-за кордону не припинилася, а навіть наблизилася. Наприклад, радіостанція «Свобода» перебазувалася з Мюнхена до Праги, а в Києві створене відділення її української редакції; «Голос Америки» має свого кореспондента в Україні. Але тепер мета іноземних радіопередач має дещо іншу мету: підтримка державної незалежності та демократичних перетворень, переходу до ринкової економіки, викриття і переборення рудиментних комуністичних виявів тощо.
Західні радіоголоси, попри те, що існують на гроші інших держав, позитивно сприймаються більшістю української спільноти, оскільки, по-перше, поширюють зваженішу та об’єктивнішу інформацію, по-друге, подається вона українською мовою, по-третє, характер радіопередач співзвучний мріям і сподіванням українців.
Однак і тут справедливою є істина: хто платить, той і музику замовляє. Тому до певної міри працівники тієї ж, приміром «Свободи», допускаючи з посиланнями на інші джерела певну критику президента США з боку інших суб’єктів, водночас мусять зважати на той факт, що утримує їх уряд Сполучених Штатів. Скажімо, висвітлюючи війну в Іраку, журналісти не допускали серйозної критики ініціатора цієї війни, навпаки, відповідним добором інформації проводили лінію саме президента Буша-молодшого.
В телебаченні ? дещо інша картина. Різними способами до нас пробився іноземний капітал. Відкрита інформація щодо частки цього капіталу та конкретних інвесторів, на жаль, дуже обмежена. Але із спостережень та тих скупих повідомлень, які доходять до загалу, можна зробити висновок, що іноземні телефірми успішно прорвалися в український ефір і привільно тут почуваються, нерідко порушуючи законодавство. Так, наприклад, за законом частка телепродукту українського виробництва на телеканалах має бути не меншою 50% ліцензійного часу їхнього мовлення, але ні ”1+1”, ні ”Інтер”, ні ICTV, в яких є чужоземний капітал, не дотримувалися цієї вимоги.
1998 року газета «Вечірній Київ» оприлюднила матеріал про те, хто домінував на той час у телепросторі країн Східної і Центральної Європи, у тому числі в Україні та Росії:
Роланд Лаудер (США) мав телерадіокомпанії або канали в Словаччині, Словенії, Угорщині, Румунії, Польщі, Німеччині ? 50 млн. аудиторія.
Володимир Гусинський (Росія) володів групою ”Мост” та каналами і програмами НТВ, ”НТВ?світ кіно”, ”НТВ?наше кіно”, ”НТВ?спорт”, ”НТВ?музика” ? 150 млн. аудиторія в Росії, Україні, Білорусі тощо.
Борис Березовський (Росія, тепер Англія)? був найвпливовішим співвласником відомої компанії ОРТ ? 250 млн. аудиторія щонайменше в 10 країнах та контролював компанію ”Інтер” (канал УТ-3) ? 35 млн. аудиторія України.
Вадим Рабинович (Україна, Ізраїль) ? реальний розпорядник компанії ”1+1” та каналу УТ-2 ? 50 млн. аудиторія України”.
З того часу відбулися значні зміни в українському медіа-просторі, зокрема, ? у структурі, де головну роль стали відігравати медіа-холдинги, та в середовищі власників (див. попередню тему «Національний інформаційний простір: сучасний стан та проблеми). Однак така його риса, як уплив іноземного капіталу, залишилася незмінною.
У сегменті друкованих видань простежити участь та рух іноземного капіталу також непросто через брак відкритої інформації. Але і тут відбуваються динамічні зміни: друковані видання гуртуються разом з електронними ЗМІ у холдингові компанії, змінюються їхні власники, газети продаються і купуються тощо. В українському медіа-просторі велику питому вагу мають ЗМІ, підконтрольні Вадимові Рабиновичу – відомому медіа-магнату, який за результатами опитування, проведеними російськими експертами, посідав 4-е місце серед 20 найвпливовіших лідерів в інформаційному полі СНД: після Віталія Ігнатенка – гендиректора агентства ІТАР-ТАСС, Олександра Любимова – першого заступника гендиректора Громадського російського телебачення і Дариги Назарбаєвої – президента Медіа-союзу та голови ради директорів агентства «Хабар» (Казахстан). Звичайно, значна частка українських ЗМІ підконтрольні Рабиновичу.
Рабинович Вадим Зиновійович народився 1953 року в Харкові, в родині військового. На початку 80-х років створив у Харкові підпільний завод, який займався виготовленням дерев'яних дверей, що були на ті часи великим дефіцитом. 1982 року засуджений до 14 років ув'язнення «за розкрадання соціалістичної власності в особливо великих розмірах». Відбувши 8 років покарання, 1990 року був звільнений з в'язниці. Опинившись на волі, знову зайнявся бізнесом – почав торгувати вугіллям.
До кінця 1995 року Рабинович створив концерн R..C.Group і переорієнтувався на рекламний і медійний бізнес. За короткий час концерн придбав низку газет, радіостанцій і телеканалів. Серед них – радіо «Супер-нова», газета «Діловий тиждень», пакет акцій «Народного телебачення». Тоді ж Рабинович виступив одним із засновників телевізійного проекту «1+1», який швидко став одним з найпопулярніших каналів на українському телебаченні. Зараз більшість цих медіаактивів входять до його групи MIG.
Рабинович також очолює Всеукраїнський єврейський конгрес і Об'єднану єврейську общину України .
За такої динамічності змін непросто визначити, хто і чим з медіа-ресурсів нині володіє в Україні. Скажімо, київська газета «Столічниє новості» засновувалася за участю відомого московського часопису «Московскіє новості», контрольний пакет якого згодом опинився в руках Рабиновича. Отже, і київська газета стала підконтрольною тому ж Рабиновича.
Або інший факт: у перших числах після створення тижневика «Зєркало нєдєлі» вказувалося що він є філією «Нового русского слова» – нью-йоркської газети, що її випускали євреї для російськомовної діаспори. Тепер же стало відомо, що власником контрольного пакету акцій видавничої групи «Новоє русскоє слово» стала компанія MIG, яка належить Вадиму Рабиновичу. Якщо збереглася залежність «Зєркала нєдєлі» від нью-йоркської газети, то тепер, за логікою, це «дзеркало» відображатиме політичну фізіономію того ж самого медіа-олігарха.
Цим не обмежується перелік друкованих засоби масової інформації, які контролюються іноземним капіталом.

2. Інформаційна експансія Росії

До розпаду Союзу на всій його території, з Україною включно, був єдиний комуністично-радянський інформаційний простір, який суворо охоронявся і куди не допускалась жодна інформація, яка не вкладалась у рамки пануючої ідеології. Була створена система компартійної преси та розгалужені ретрансляційні теле- і радіомережі. Ця система за інерцією продовжувала функціонувати і тоді, коли Україна стала незалежною, самостійною державою. В її інформаційному просторі продовжували безперешкодно хазяйнувати інформатори іншої країни. У перші роки незалежності наша держава зі свого обмеженого бюджету навіть фінансувала теле- і радіопередачі з Москви, які дуже часто мали, як, до речі, і нині мають, антиукраїнське спрямування.
Цю ситуацію можна пояснити рудиментами комуністичної ідеології, певною традиційністю у сприйняті українським обивателем Москви як столиці колишнього Союзу, тривалою російськомовною експансією, метою якої були денаціоналізація і зросійщення нашого народу. Але жодним чином її не можна виправдати. Держава, яка себе поважає, має опікуватися своїм інформаційним полем, охороняти його, обробляти, як дбайливий господар, засівати державотворчими ідеями, щоби потім пожинати той урожай, на який сподівається її народ.
Сусідня Росія і тепер всіляко намагається використовувати український інформаційний простір у своїх інтересах, для поширення неоімперіалістичних ідей, для антиукраїнської інформаційної обробки наших громадян. Книжковий ринок заполонений сексроманами, детективами та іншим «легким» російськомовним чтивом. У газетно-журнальному морі, як гриби по дощу, виникають видання «для читающіх на русском язикє». З теле- і радіоефіру всуціль звучать пісні на «общепонятном». Більше того – хмизу у вогнище підкидає п’ята колона. У ЗМІ з’явилося повідомлення, що уже в наш час, за нової влади, осіннього вечора 2005 року через гучномовці, розвішені по Хрещатику і на майдані Незалежності, транслювалися пафосні радянські пісні, що прославляли СССР і сусідню державу, розташовану на північному сході від України . Хто дібрав такий, своєрідний репертуар, на замовлення яких меломанів і на гроші яких меценатів цей репертуар примусово завантажувався у вуха киян та гостей столиці? – на це запитання журналісти відповіді не дочекались.
Все це не абищиця, на яку можна не зважати, це – відкрита інформаційна агресія сусідньої держави в український інформаційний простір. Недооцінка цієї агресії може обернутися прикрими наслідками. Адже саме інформація формує громадську думку, і від її змісту залежать суспільні настрої.
Саме такою тривожною ситуацією і був викликаний Всеукраїнський форум ”Інформаційний простір і безпека України”, проведений з ініціативи ”Просвіти” національно-демократичними силами у червні 1995 року в Києві. Не випадково, здавалось би, локальні інформаційні проблеми були поставлені в контекст державної безпеки. Адже справа не тільки в тому, що український інформаційний простір Росія використовувала для поширення неоімперіалістичних ідей, для промосковської ідеологічної обробки українських громадян. Справа в тому, що відкрита інформаційна агресія проти України несе для неї велику небезпеку ? аж до втрати незалежності. Адже через інформацію формується громадська думка, домінуючи в інформаційному просторі, можна вміло маніпулювати суспільною свідомістю, у чому Москва має значний, ще комуністичний досвід.
На форумі було висловлене серйозне занепокоєння тим, що український інформаційний ринок заповнений російською періодикою і низькопробною літературою, а телерадіоефір заполонений передачами з Москви. Внесено чимало слушних пропозицій. Було започатковано громадську організацію на захист інформаційного простору України. Ця недержана, позапартійна громадська структура об‘єднала громадські організації, релігійні конфесії, редакції засобів масової інформації, а також громадян України ? усіх, хто хотів би бачити вітчизняний інформаційний простір національним українським. Серед статутних завдань висувались не тільки роз‘яснювальна робота серед населення та сприяння розвиткові національних засобів масової інформації, а також участь у створенні законодавчої бази, яка б забезпечила захист і розвиток інформаційного простору української держави, у розробці програми державної підтримки національної преси, у створенні і поширенні української відео-, аудіо-, фото- та друкованої продукції, у наданні інформаційної допомоги українській діаспорі ближнього зарубіжжя, надто в Російській Федерації.
Розвиток подальших подій показав, що стривоженість національно свідомої громадськості України була небезпідставною. Кожен крок держави для утвердження свого інформаційного суверенітету зустрічав спротив з боку Москви і з боку п‘ятої колони ? комуністів-інтернаціоналістів та значної частини російськомовного населення. Цілу бурю, наприклад, викликала у південно-східних областях та Криму перекомутація московських телепередач із першого національного каналу на другорядний, з меншим охопленням глядачів.
А коли безпосередня інформаційна експансія Москви в інформаційний простір України іншої держави була все таки обмежена, остання розпочала обхідні маневри, використовуючи структури так званої Співдружності Незалежних Держав (СНД). Виконавчий секретаріат СНД розіслав у країни Співдружності, в тому числі і в нашу, проект ”Концепції формування інформаційного простору Співдружності Незалежних Держав”. За науковою фразеологією, за завуальованим твердженням, що документ нібито має рекомендаційний характер насправді приховувалась цілком конкретна мета ? за допомогою спільного інформаційного простору Росія прагнула поновити своє беззастережне панування в межах колишнього Радянського Союзу (за винятком хіба що принципових країн Балтії).
Автори проекту висунули пропозицію формування спільного інформаційного простору СНД практично у межах колишнього Союзу. Передбачалося цим забезпечити не тільки інтеграцію економік і культур країн Співдружності (голуба мрія російських шовіністів ? хоч у формі такої новітньої інтеграції забезпечити власну домінуючу роль в межах колишньої радянської імперії), а й включення інформаційних просторів країн СНД у європейський та світовий інформаційний простір (ніби ці питання не можуть вирішити самі країни СНД без посередництва Росії). І це, за задумом розробників проекту, мало бути лише початком інтеграційних процесів на основі створеної раніше (себто, за часів тоталітарного режиму) інформаційної структури. На їхню думку ? чого там приховувати! ? об‘єктивно інформаційний простір Співдружності існував, принаймні Москва все робила для того, щоби це було так.
Теоретично ця ідея обґрунтовувалась нібито спільністю стратегічних інтересів країн СНД. Але це було чистої води лицемірством. Адже, якщо говорити конкретно, то стратегічні інтереси, наприклад України й Росії не тільки не збігаються, а в принципових питаннях є діаметрально протилежними.
”Якщо Україна вимагає повернути награбовані у неї історично-культурні цінності, розкидані по всій Росії, то остання вперто не хоче їх повертати. Якщо Україні вигідно отримати свою частку у золотому, алмазному фондах, зарубіжних активах колишнього СРСР, то Росія, наполегливо схиляє нас до так званого нульового варіанту. Якщо Україна прагне зберегти свою територіальну цілісність, недоторканість власних кордонів, то Росія намагається відірвати якщо не весь Крим, то хоча б на перших порах Севастополь, і має до нас територіальні претензії. Якщо Україна хотіла б чесно поділити Чорноморський флот, практично нею ж і збудований, благородно відмовившись від своєї частки в усіх інших флотах колишнього Союзу, то Росія безсоромно намагається ділити за принципом ”старшого брата”, тобто загарбати собі все більше і все краще”.
Ось така ”спільність стратегічних інтересів”.
Публікація статті на цю тему у ”Вечірньому Києві” була несподіванкою для кабмінівських чиновників: проект для оприлюднення не призначався. А газета прямолінійно ставила питання:
”Чи потрібне Україні членство (бодай тільки асоційоване) в міждержавній структурі, якщо це суперечить її незалежному статусові і загрожує втратою суверенітету, в даному конкретному випадку інформаційного? Чи треба викидати кошти з нашого державного бюджету на утримання міждержавного органу, який би втручався в наші внутрішні справи і давав поради, хоч би й рекомендаційні? Чи варто нам думати про спільний інформаційний простір з будь-ким, якщо ми свого національного ще не сформували? І, нарешті, при потребі інформаційного зближення з будь-яким партнером, чи не зможе Україна укладати двосторонні угоди самостійно, а не за посередництвом сусідньої держави, яка хотіла б бути пастухом, і спрямовувати невеличку отару незалежних овечок у потрібному напрямку?”
Відповіді на цю публікацію ”Вечірній Київ” від Кабміну не отримав. Але офіційна українська делегація не взяла участі в засіданні з цього приводу. Концепція формування спільного інформаційного простору СНД була схвалена, але Україна до неї не приєдналася. Очевидно в цьому певну роль зіграло своєчасне оприлюднення московського задуму в українській пресі ? піти проти громадської думки державники не наважились.
Однак цим проблема захисту українського національного поля не тільки не вичерпалась, а й надзвичайно ускладнилась з часом. Московське вторгнення в інформаційний простір України не припинилося, а, навпаки, розширилося, набравши форм справжньої інформаційної окупації. Ведеться воно планомірно і широко, у різних напрямах, з використанням найрізноманітніших засобів. Мета його: використовуючи фактор багатолітнього зросійщення російською та радянською імперіями української спільноти, продовжувати цей процес в нових умовах, щоб денаціоналізовувати українство, підтримувати почуття його меншовартісності, розвивати, спираючись на п‘яту колону, хохляцтво та українофобію, звужувати сферу вживання української мови, сіяти зневіру в незалежність держави, приписуючи їй всі негаразди, нести в українське суспільство чужий менталітет і чужі ідеали, щоб замінити ними національні чинники.
З названих фактів випливає висновок, що національний інформаційний простір України не захищений законодавчо від чужоземної експансії і що найбільшу загрозу нашій незалежності та безпеці становить експансія з боку Російської Федерації.
Розглянемо найтиповіші форми російської інформаційної окупації України.

3. Форми російської експансії

Найперше – це випуск суто московських періодичних видань на терені України, зокрема, центральних російських газет, традиційно відомих тут ще з часів Союзу, коли російська преса домінувала повсюдно. У ті часи найтиражніші московські часописи друкувалися безпосередньо на українських поліграфічних підприємствах і поширювались місцевою робочою силою. Зі здобуттям Україною незалежності ця справа для Росії дещо утруднилась, оскільки за друк треба було платити, а довозити з Москви так багато газетної продукції також обходилося не дешево. І тоді російські видавці, використовуючи недосконале українське законодавство та поблажливість вищого українського чиновництва, пішли на хитрість: додавши до традиційної назви часопису слова "Україна" чи "в Україні", реєстрували їх ніби українські підприємства. Українська держава не тільки за допомогою економічних важелів не створила серйозних перепон перед проникненням чужоземних, як правило, не дружніх до неї друкованих видань, але й реєструвала їх, нібито українські, по суті, ставлячи ці видання у кращі умови. Таким чином, на українському ринку з'явилися газети "Известия", "Комсомольская правда", "Аргументы и факты", "Труд" і навіть “Московский комсомолец” з припискою "В Украине" чи просто "Украина". Це їх і формально, і по суті прирівнювало до вітчизняних видань, дозволяло на тих же умовах використовувати поліграфічні потужності, послуги зв'язку в Україні. Фактично роблячи газети у Москві та маючи дешевий для них російський папір, росіяни успішно конкурують з українськими виданнями на українській території, обминаючи економічні труднощі, які стільки клопоту завдають тутешній пресі.
При занепаді видавничої справи в Україні загалом, ці часописи мають відносно великі наклади. Так, 1998 року газета "Аргументы и факты-Украина" друкувалася тиражем 170 тис. примірників, "Труд-Украина" – 185 тис., "Комсомольская правда" в Украине" – 195 тис., "Известия-Украина" – 528 тис. примірників . Це при тому, що середній тираж таких всеукраїнських видань, як "Молодь України", "Літературна Україна", "Демократична Україна", "Вечірній Київ" коливався в межах 20-40 тисяч примірників. Запитання: “То чий же вплив на українського споживача більший?” звучить суто риторично. Тим більше, що практично нічого українського, крім приписки "Україна" та "в Україні" у цих часописах не знайти. А от антиукраїнське подибується в різній оболонці скільки завгодно. Це помічає кожен вдумливий і мислячий читач.
До того ж, Україні завдається пряма економічна шкода. Так, за підрахунками станом на 2001 рік, тільки від діяльності газети “Комерсантъ” в Украине” річний збиток державі та юридичним особам в Україні досяг 70 млн. грн., газети “Комсомольская правда” в Украине” – 33,85 млн. грн.
Друга форма експансії типова і традиційна: завезення друкованої періодики безпосередньо з Москви. Чого тільки не побачиш у комерційних кіосках та на приватних розкладках у Києві та в обласних центрах – і "Независимую газету", і "Купеческое дело", й "Экспресс-ґазету", і багато інших. На станціях київського метро, на численних розкладках та на прилавках приватних кіосків, розташованих в найлюдніших місцях столиці цілодобово в продажу є московські газети, українських же тут майже не буває. На спроби з'ясувати, чому так, відповідь стандартна: не користуються попитом. Але за всім цим стояли тонко продумана політика і покровительство місцевих чиновників чи то із світоглядних, чи то із суто меркантильних міркувань.
Третя форма інформаційного проникнення в Україну – насичення національного книжкового ринку чужомовним продуктом. Московські ідеологічні стратеги точно визначили слабкі місця в царині українського книгодрукування і, користуючись політичною короткозорістю чи свідомою позицією державного чиновництва, буквально заполонили державу різноманітною російськомовною літературою. Врахувавши дефіцит української дитячої книжки, українським дітям пропонується в яскравих обкладинках російськомовна продукція. Вигода подвійна: політична – підтримується тенденція зросійщення на перспективу; фінансова – виймаються останні гривні з майже порожнього гаманця українського обивателя.
Широко представлена література з давнього і недавнього історичного минулого, звісно ж, у московській інтерпретації, книги енциклопедичного змісту, з домознавства, садівництва, психології, медицини тощо. Звичайно, чільне місце посідає те, що найбільше цікавить обивателя та не зміцнілу в ідеологічно-моральному плані молодь: низькопробні детективи, романи жахів, пригоди суперменів, сексуальні сюжети. Якщо додати до цього значний масив еротичної та порнографічної російськомовної періодики на кшталт таких видань, як "Интим", "Только вы", "Супер-зрос", "Он и она" та інших, то стане зрозумілою і нинішня політична пасивність значної частини української молоді, і засилля російської мови на вулицях українських міст. За даними 2001 року, з 70 млн. примірників книг, які споживалися в Україні щороку, тільки 20 млн. видавалося на її території, 10 млн. потрапляло до нас із-за рубежу легально, а 40 млн. книжок – це контрабанда, внаслідок якої вітчизняні фінансові втрати сягнули 700 млн. грн.
Хоча б хто що казав, але та інформаційна політика, яка проводилася режимом Кучми, об’єктивно була спрямована на придушення вітчизняного книговидання та стимулювання зарубіжного. До останнього часу виробники книжкової продукції були придушені податковим пресом (на відміну від Росії, де ця галузь була звільнена від оподаткування) і занепадало. А ті мізерні кошти, що закладалися в держбюджеті на підтримку національного книговидання, до галузі не доходили. Наприклад, 2001 року з 13,850 млн. грн. бюджетних видатків для цього профінансовано лише 47,8 відсотка; 2002 року відповідно – 13,850 млн. грн. і 43,3 відсотка.
І це тоді, коли Росія постійно нарощує потік своєї літератури на наш книжковий ринок. При цьому вона швидко враховує кон’юнктуру і оперативно вносить поправку в свої експортні плани. Уже пропонується друкувати в Росії українською мовою(!) навчальні підручники та посібники для України. Звісно, здійснення цього проекту дасть великий зиск російському книговиданню і такі ж великі збитки українському.
Четверта форма російської експансії в інформаційний простір України внутрішня, тобто та, яка має досягти все тієї ж мети зсередини, – заснування і видання української періодики російською мовою. Йдеться не тільки про такі традиційно зросійщені реґіони, як Донбас, Південь, Схід, але й про інші місцевості України, і навіть про столицю. Склався стереотип, не без умілого сприяння державних чинників чи, принаймні, при їхній пасивно-споглядальній позиції, що видавати періодику російською мовою в Україні престижно та вигідно. Хоча яка є потреба видавати, наприклад, "Тєлєнєдєлю", а не "Телетиждень"; "Анєкдоти", а не "Анекдоти"; "Києвскіє" та інші "вєдомості", а не "Відомості"; "Новості", а не "Новини"? Чому справді дуже потрібний український журнал для жінок повинен виходити російською мовою? Чому різні рекламні листки, бізнесову періодику, рекламу в столиці вважається престижним видавати мовою північного сусіда, а не українською? Чому, приміром, єврейська громада не друкує свої газети єврейськими мовами або, в усякому разі, державною, а видає російською? Таких запитань можна задавати багато, а от задовільну відповідь на них знайти важко.
За даними Державного комітету статистики України, щоденний разовий наклад російськомовних друкованих видань, що виходили в Україні, на початок 2002 року становив 32,1 млн. примірників, тоді як українськомовних – 18,2 млн. Склалася ситуація, коли на 100 українців припадало 46 примірників видань українською мовою, а на 100 росіян, які проживають в Україні, – 386 примірників російською.
За останні роки ситуація на краще не змінилася: на кінець 2005 року в Україні було офіційно зареєстровано близько 20 000 друкованих видань, реальне співвідношення між російськомовними та україномовними – 80 на 20 відсотків на користь перших. Для повнішої картини додайте до цього 807,5 тис. прим. суто московських газет “Аргументы и факты– Украина”, “Труд– Украина”, “Известия– Украина” .
Все свідчить про недолугу державну політику в інформаційній сфері, навіть ті незначні кошти, які передбачені держбюджетом для підтримки періодичних видань, останні їх не отримують у повному обсязі. Так, 2001 року із передбачених для цього 1,7 млн. грн. було профінансовано лише 49 відсотків; 2002 року ці показники були відповідно 1,6 млн. грн. і 30,2 відсотка.
Заснування і випуск російськомовних періодичних видань аж ніяк не можна вважати справою патріотичною: об'єктивно вони працюють проти національної держави, ігноруючи корінні інтереси української нації, оскільки звужують сферу функціонування української мови, підтримують процес зросійщення, зневажають українську духовність. Це не можна виправдати нібито піклуванням про задоволення потреб російськомовного населення, оскільки розраховані такі видання на вседержавну аудиторію, а не на реґіони компактного проживання росіян. Російськомовне населення – поняття значною мірою штучне, оскільки рідною мовою людини вважається мова материнська, а для більшості українського населення такою є мова українська.
Газета "День", що з'явилась як україномовне видання, під впливом політичної кон'юнктури все того ж фальшивого розуміння престижності почала дублюватися російською. І незабаром з газетних кіосків Києва майже зникає український варіант часопису і замінюється російськомовним. Що ж дивуватися, що ця газета не тільки сама практично сповідує двомовність, а й робить спроби обґрунтовувати її доцільність у своїх публікаціях?
Про відверто антиукраїнські видання й говорити годі. Часопис компартії Петра Симоненка "Коммунист", газета прогресивних соціалістів Наталії Вітренко "Досвітні вогні", виходячи російською, або вміщуючи публікації як українською, так і російською, об'єктивно працюють проти України і за формою, і за змістом. Окремі російськомовні газети у південно-східних реґіонах буквально пашать шовіністичним шалом.
Загалом же в українській періодиці явно намітилася тенденція занепаду. Попри те, що кількість нових видань зростає, загальний наклад їх зменшується. Так, за 1985-1999 рр. кількість друкованих видань збільшилась з 1799 газет і 206 журналів до відповідно 2551 і 1374, а їхній загальний річний тираж зменшився більш ніж на третину – з 4608 тис. до 3024 тис. прим. Через безгрошів’я, за даними опитування Українського центру економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова, більшість українських громадян (62,4%) друкованих періодичних видань не передплачує , якщо ще кілька років тому на середньостатистичну родину в Україні припадало 3 – 4 періодичних видання, то 2001 року – лише 0,71 видання.
Прикро, що на ґрунті деградації української преси домінує преса неукраїнська (а часто й антиукраїнська) – московська та доморощена російськомовна, що становить серйозну загрозу для титульної нації в нашій державі і самій державі.
Нарешті, п’ята за ліком, та чи не перша за значенням форма російської інформаційної експансії завоювання українського телеефіру. Після витіснення Громадського російського телебачення (ОРТ) з Першого національного каналу Українського телебачення, де воно домінувало, не сплачуючи ні копійки, було створено спільну українсько-російську (точніше російсько-українську) телекомпанію "Інтер", яка не менш успішно робить ту ж справу на третьому державному українському каналі, де телеглядачів у неї, правда, менше. Однак справа не тільки і не стільки в "Інтері", скільки в усій системі українського телебачення в цілому, яка працює на руку Москви.

4.Інформаційний тиск через телеефір та Інтернет

Система телевізійного мовлення в Україні є найпопулярнішим, найпоширенішим, найдоступнішим видом масової комунікації. Тому таке велике бажання російських антиукраїнських кіл та політтехнологів, які на них працюють, забезпечити собі панівне становище в українському телепросторі. Маючи вплив на олігархічні клани в Україні через їхні тісні зв’язки з російським капіталом, вони підключають їх до реалізації власних інформаційних технологій.
Яким чином здійснюється вплив іноземних інформаторів на українську аудиторію?
По-перше, через встановлення контролю над українськими засобами масової інформації. Оскільки живемо в умовах ринкової економіки, то практично все можна купити і продати – були б гроші. В тому числі і засоби масової інформації: вони, власне, стали предметом досить посиленої уваги «грошових мішків» і постійно перебувають у процесі купівлі-продажу. Тому власники ЗМІ часто змінюються. Хоча рух і перетікання капіталів у комунікаційній сфері не рекламуються, та все ж повідомлення про такі зміни час від часу з’являються в пресі. Сьогодні кілька олігархічних груп, тісно пов’язаних з російським капіталом, контролюють левову частку мас-медіа в Україні. Серед людей, які мають найбільший вплив в українському медіа-просторі, називають Ахметова, Коломойського, Рабиновича, Деркача, Медведчука, Суркіса.
По-друге, через зросійщену частину української спільноти; зросійщення якої досягається за допомогою:
– заснування в Україні російськомовної преси (Кієвскіє вєдомості», «Факти і коментаріі», «Столічниє новості», «Єврейскоє обозрєніє» «Міґ»; «Мост», «Столічка», Кієвскій тєлєґраф» тощо;
– відкриття фактично філій центральних російських газет («Ізвєстія», «Комсомольская правда», «Московскій комсомолєц», «Комєрсант» та інш.);
– завезення в Україну періодики суто російського виробництва («Купєчєскоє дєло», «Експрес-ґазєта», «Нєзавісімая ґазєта»);
– ретрансляції передач російських телеканалів(ОРТ, НТВ, РТР-планета та інш.) по кабельних мережах;
– показу по українських телеканалах російської телепродукції, привабливої для зденаціоналізованого обивателя (наприклад, ток-шоу Нагієва «Окна»);
– запрошення ведучими передач на українських телеканалах російських журналістів (Кисельов, Шустер на «Інтері»), тоді як Україна не бідна на власних талановитих тележурналістів;
– деяких загальнонаціональних і особливо реґіональних телерадіокомпаній, схильних віддавати перевагу російськомовному веденню передач. Навіть досить прогресивний та об’єктивний 5-й канал один з вечірніх випусків новин подає російською мовою. Щоправда, «Інтер» це робить постійно, окрім неділі, коли «Подробиці» виходять українською.
Через багаточисельну рать російських і проросійськи налаштованих мас-медіа виливаються потоки, м’яко кажучи, нелояльної до України інформації. А часом – відверто антиукраїнської. Так, наприклад, Кисельов по «Інтеру» зі шкури пнувся, щоб якомога густіше облити брудом Віктора Ющенка, ставлячи під сумнів факт його, тоді ще кандидата в президенти України, отруєння.
На «Новому каналі» у час-пік по кілька разів на тиждень подавалося програма "Окна" Нагієва. Суть не в тому, що сама передача мала скандальний характер і неоднозначно сприймалася глядачами, а в тому, що нерідко містила образи та знущальний тон щодо України та українців. Глибоке обурення в культурної публіки викликала одна з нагієвських передач, в якій був показаний сюжет про "хохлушку", якій допомогло "вилікуватись" від "хохляцького" акценту регулярне заняття оральним сексом. І знущальне зауваження ведучого про те, що «у нього в інституті було багато хохлів, і в них був акцент, а потім він кудись зник». Цей мерзотний натяк не міг залишити спокійною жодну нормальну людину.
Російські політтехнологи, яких часто наймають і наші доморощені політики, які рвуться до влади, використовують у своїй діяльності чи не найефективнішу зброю – інформаційну. Схема настільки ж проста, наскільки й цинічна. Суть полягає в маніпулюванні громадською свідомістю. Для цього використовують дві найпоширеніші форми: а) «запускається» через засоби масової інформації звичайнісінька дезінформація, закамуфльована під правдоподібність; б) зливається, здебільшого через Інтернет, так званий компромат, тобто відверта «чорнуха», не підкріплена достовірними фактами.
Наведемо кілька прикладів.
15 жовтня 2005 року в центрі Києва низка організацій національно-патріотичного спрямування вирішила відзначити 63-ю річницю Української повстанської армії (УПА). А заодно нагадати, що вже давно пора визнати УПА воюючою стороною в Другій світовій війні. Їх підтримали представники партій "Пора", Народний Рух України, ветерани УПА, православні священики.
Їм протистояли відомі своїм епатажним лідером прогресивні соціалісти, комуністи, інші українофоби, які називають ветеранів УПА не інакше як "фашистами" .
При зустрічі колон відбулися локальні сутички, в хід пішли яйця, пакети з кефіром. Більшість українські ЗМІ загалом досить об’єктивно висвітлили цю подію. А от російські вирішили декілька банальних вуличних бійок перетворити якщо не в початок громадянської війни, то, принаймні, у масовий вуличний мордобій. При цьому головним було звинуватити, перекручуючи і перебріхуючи факти, в усіх гріхах нелюбу їм нову українську владу.
Ось що повідомило з цього приводу Російське інформагентство ІА REGNUM: "Президент України, незважаючи на масові протести населення східної частини України, дозволив членам Української повстанської армії (УПА) проведення маршу-параду».
А насправді це був зовсім не марш-парад, а піший хід колони на мітинг; і був дозволений Київською мерією за рішенням суду. То до чого тут президент?
У повідомленні аґентства говориться про участь в акції неіснуючої в природі "Української націоналістичної партії". Що далі в ліс, то більше дров: за твердженням анонімного кореспондента, "Беркут" і СБУ палицями відгонили супротивників параду, наносячи жорстокі побої людям по ногах, хоча провокації були тільки з боку молодих фашистів. Міліція жорстоко била і заарештовувала тільки тих громадян, які перешкоджали проведенню маршу-параду УПА та її прихильників". Це при тому, що міліція діяла в рамках закону і не застосовувала сили, прагнучи лише не допустити відкритих зіткнень між сторонами. Та в інформатора уже готовий безапеляційний висновок: "Таким чином, було продемонстровано всьому світу, що президент і правоохоронні органи України стоять на стороні бандерівців, елементів, що фашиствують, і націоналістів". Справді-бо, на городі бузина, а в Києві дядько. Вочевидь, автори пасквіля діяли за геббельсівським принципом: що безглуздіша брехня, то правдоподібніша вона. Головне – не правду сказати, а звинуватити владу в тому, до чого вона зовсім не причетна.
Ось іще один приклад крайнього цинізму російських піарників.
В середині 2005 року в російських засобах масової інформації розпочалася піар-кампанія проти українського президента Віктора Ющенка: мовляв, його не отруїли, а просто невдало намагалися омолодити стовбурними клітинами, які взяли з ембріонів ненароджених дітей. При цьому в тексті, підписаному неіснуючим журналістом Рудольфом Дістлем із неіснуючого німецького видання "Die Journalistuntersuchung", міститься посилання на "спеціальне розслідування, проведене журналістами кількох західноєвропейських незалежних газет", – але ні імен журналістів, ні назв видань немає.
Першими запустили цю інформацію в мережу православне інформаційне агентство "Русская лінія", православно-аналітичний сайт "Правая.Ру", та сайт "Єдіноє отєчєство". Звідси текст пішов гуляти по Інтернету і друкованих виданнях: «Комсомольская правда», «Московскій комсомолєц», компартійна Совєтская Росія». До них приєдналися українські, наближені до СДПУ(о) Інтернет-видання From-Ua та закарпатська газета "Вісник".
Цікаво, що журналісти газет «Московскій комсомолєц» і «Комсомольская правда» розуміли, що інформація неправдива. Перше видання з’ясувавши, що журналіста, чиє прізвище стоїть під матеріалом, немає, так само, як і видання, яке нібито він представляє, все одно розробляє тему далі, беручи коментарі на цю тему у різних експертів. Друге, поставивши під сумнів повідомлення неіснуючого журналіста, бере коментарі у лікарів, але виходячи з того, що написане нібито є правдою.
Таке істиннеобличчям нинішньої російської журналістики: друкують фальшивку, але, щоб остаточно не втратити репутацію, коли вона буде викрита, мають привід для виправдання: мовляв, ми ж попереджували, що такого журналіста не існує. Але ж рідкісна за цинічністю «чорнуха» мільйонними тиражами пішла у маси. Оце й було основною метою – кинути тінь на українського Президента, який не подобається самостійною і прагматичною політикою російським можновладцям. А там хоч трава не рости.

Висновок однозначний: в інформаційному просторі України склалася тривожна, щоб не сказати критична ситуація. Практично він відданий в неукраїнські руки і значною мірою втрачений Україною. До цього привела непатріотична і ненаціональна позиція влади, її недолуга інформаційна політика, недосконале законодавство, яке б мало захищати національні пріоритети.

193 Цендровський Володимир. Як українці ”по ефір” ходили. - ”Вечірній Київ”, 5 лютого 1998 р.
194 Див.: http://www.gazeta.ru/2005/07/01/oa_162671.shtml.
195 Див.: http://pravda.com.ua/news/2003/10/28/30973.htm.
196 Див.: http://maidan.org.ua/static/news/1130523783.html.
197 Замах на інформаційний суверенітет. ? ”Вечірній Київ”, 27 вересня 1996 р.
198 Там само.
199 Нам потрібно газет багато і різних. Але своїх, українських. – Газ. "Незалежний погляд", 27 червня 1998 року.
Іван Драч. Як облаштувати інформаційний простір. // Жур. “Людина і влада”. – 2001. – №1-2. – С. 68.
201 Там само.
202 Відкритий лист Павла Мовчана віце-прем’єру Кириленку В.А., міністру культури Ліховому І.Д., міністру фінансів Пинзенику В.М. // Газ. «Слово Просвіти». – 2005. – 16 листопада №45(318). – 10-16 листопада. – стор. 5.
203 Див.: там само.
204 Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод в Україні: перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – К. – 2000. – С.203.
205 Газ. «Слово Просвіти». – 2005. – 16 листопада №45(318). – 10-16 листопада. – стор. 5.
206 Актуальні проблеми інформаційної безпеки України. // Журн. Національна безпека і оборона. – 2001 – №1. – с.4-5.
207 Див.: Олесь Андрійчук. Помиї з "Вікон" – http://pravda.com.ua, 29.06.2004, 16:58.
208 Див.: http://pravda.com.ua/news/2005/11/8/35382.htm.
209 Див.: Віктор Чивокуня Російські таблоїди на службі отруйників Ющенка? – http://pravda.com.ua, 06.06.2005, 18:41.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Актуальні проблеми інформаційної безпеки України. // Національна безпека і оборона. 2001. – № 1.
Драч Іван. Як облаштувати інформаційний простір. // “Людина і влада”, 2001, №1–2..
Зернецька О. В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини. – К. – 1999.
Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод в Україні: перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – К. – 2000. – С.203.
Карпенко Віталій. Преса і незалежність України. Практика медіа-політики 1988-1998 рр. – К. – Нора – друк. – 2003.
Лаврухин А. Н. ”Информационное общество”: надежды и результаты информа¬тизации. // Сб. трудов НИИСИ. – М. – 1989. – вып. 12.
Лизанчук В. В. Єдиний національний інформаційний простір України: реальність чи міф? // Українська періодика: історія і сучасність. – Львів. – 1995.
Лиховій Дмитро. Чому я не хочу бути заслуженим. // http://pravda.com.ua, 26.08.2005, 17:46
Мелещенко О. К., Різун В. В. Сучасні інформаційні мережі. – К. – 1992.
Москаленко А. З., Губерський Л. В., Іванов В. Ф., Вергун В. А. Масова комунікація. – К. – 1997.
Нагорняк М. В. Проблеми формування інформаційного простору України. // Вісн. Київ. ун-ту. Сер.: Журналістика. – 1997. – Вип. 5.
Чічановський А. А., Шкляр В. І. Національний інформаційний простір: потенціал і ресурси // Вісн. Київ. ун-ту. Сер.: Журналістика. – 1997. – Вип. 4.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ ТА СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ
.
1. Характеристика сучасного інформаційного простору України: передісторія, формування, структура, особливості.
2. Чужоземна експансія в українське медіа-поле: мета і реальні та можливі наслідки.
3. Московська інформаційна експансія як складник інформаційної політики Росії.
4. Форми і методи інформаційної агресії Росії проти України.
5. Причини нинішнього стану української комунікативної сфери.

[ Предмет і завдання курсу ] [ Тема 1. Нація та національна ідея ] [ Тема 2. Національна ідея у пресі діаспори ]
[ Тема 3. Українське питання і самвидав ] [ Тема 4. Зародження незалежної української преси у надрах компартійної системи. ]
[ Тема 5. Путч ГКЧП і преса ] [ Тема 6. Українська періодика в перші роки незалежності ]
[ Тема 7. Давні та сучасні антиукраїнські міфи у ЗМІ ] [ Тема 8. Державна ідеологія та ЗМІ ]
[ Тема 9. Засади державної інформаційної політики ] [ Тема 10. Влада і журналістика: колізії і конфлікти ]
[ Тема 11. Свобода слова – підмурівок інформаційної політики ] [ Тема 12. Аномалії інформаційної політики ]
[ Тема 13. Національний інформаційний простір України: сучасний стан та проблеми ]
[ Тема14. Чужоземне інформаційне засилля ] [ Тема 15. Інформаційний суверенітет і національна безпека ]

До Віталій КАРПЕНКО ІНФОРМАЦІЙН ПОЛІТИКА ТА БЕЗПЕКА