Віталій КАРПЕНКО

ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА БЕЗПЕКА
Підручник

ЧАСТИНА І.
НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ – ОСНОВА ДЕРЖАВНОЇ ІДЕОЛОГІЇ

ТЕМА 5. ПУТЧ ГКЧП І ПРЕСА

1. Передумови створення ГКЧП

На початок 1991 року уже стало зрозумілим, що перебудова, задумана вищим керівництвом КПРС для косметичного ремонту системи, вийшла з обумовлених її архітектами берегів, і ефективно управляти нею стало неможливим. Гласність, демократизація рад, вилучення з конституції статті 6, яка обумовлювала керівну роль КПСС в радянському суспільстві, наростаючий шквал критики – все це вибивало звичний ґрунт з-під ніг компартії, підривало її штучно підтримуваний авторитет, взагалі ставило під сумнів комуністичний вибір. У союзних республіках наростав національно-визвольний рух, що все гучніше ставив питання про суверенітет, а латвійці, литовці, естонці з усією прямотою вимагали виходу з СРСР. Горбачов, намагаючись утримати ситуацію, згоден був на нову федерацію і навіть на конфедерацію, але відцентрові процеси уже пішли.
Хід перебудови не влаштовував багатьох. Націонал-демократи не сприймали її половинчастість, нерадикальність; партійні функціонери – її демократизм, гласність, що підривали основи безмежного компартійного панування. Найближче горбачовське оточення, скориставшись його відпусткою, вирішило, як завжди, «йдучи назустріч» ”вимогам широких верств населення про необхідність вжиття найрішучіших заходів до запобігання сповзання суспільства до загальнонаціональної катастрофи, забезпечення законності й порядку, запровадити надзвичайний стан в окремих місцевостях СРСР на строк 6 місяців з 4-ї години за московським часом 19 серпня 1991 року” .
”Для управління країною та ефективного здійснення режиму надзвичайного стану” і було створено так званий ГКЧП (Государственный комитет по чрезвычайному положению), до складу якого увійшли: О.Бакланов – перший заступник Голови Ради Оборони СРСР, В.Крючков – голова КҐБ СРСР, В.Павлов – прем‘єр-міністр СРСР, Б.Пуго – міністр внутрішніх справ СРСР, Д.Язов – міністр оборони СРСР, Г.Янаєв – виконуючий обов‘язки Президента С РСР та ще кілька менш значущих постатей.
Своєю першою ж постановою ГКЧП розпочав наступ на демократію, права і свободи громадян: перебрав на себе функції Ради безпеки СРСР; призупинив діяльність політичних партій та громадських організацій, які ”перешкоджають нормалізації обстановки”; заборонив проведення мітингів, вуличних ходів, демонстрацій, страйків тощо, а указом виконуючого обов‘язки президента СРСР Г.Янаєва з 19 серпня запроваджувався надзвичайний стан у Москві.
Звісно ж, не залишилась поза увагою преса: ”Запровадити контроль над засобами масової інформації, поклавши його здійснення на спеціально створюваний орган при ГКЧП СРСР”. І вже постановою №2 ГКЧП перелік центральних та московських загальнополітичних періодичних видань, випуск яких був дозволений, обмежувався газетами ”Труд”, ”Рабочая трибуна”, ”Известия”, ”Правда”, ”Красная звезда”, ”Советская Россия”, ”Московская правда”, ”Ленинское знамя” та ”Сельская жизнь”. Це означало, що випуск інших газет цієї категорії заборонявся. До списку заборонених потрапили такі видання демократичного спрямування, як ”Комсомольская правда”, ”Аргументы и факты”, ”Московские новости”, ”Куранты”, ”Столица” та деякі інші. Наступною постановою ГКЧП №3 безпосередньо призупинялась діяльність телебачення і радіо Росії та радіостанції ”Эхо Москвы”, яка набула величезної популярності гостротою та наступальністю своїх передач, дуже часто ведучи їх у прямому ефірі, що особливо імпонувало слухачам на тлі контрольованих офіційних теле- і радіоредакцій.
Не дивно, що всі три постанови, які встиг видати ГКЧП за свої три дні існування, які б проблеми не зачіпали, безпосередньо стосувалися засобів масової інформації. Путчисти – а саме державним переворотом класифікувалися події 19–21 серпня 1991 року, особливо після його провалу – розуміли значення преси взагалі і в тоталітарній системі зокрема на формування суспільної думки.

2.Ситуація в Україні

Загальна обстановка в країні, викликана створенням ГКЧП була невизначеною і напруженою. Компартія залишалася при владі, функціонували регіональні її організації і партійні комітети за традицією підтримали ГКЧП, взяли до виконання його вимоги та рекомендації. Зокрема, ЦК компартії України ще напередодні, 18 серпня, від імені свого секретаріату відправив в обкоми партії з грифом ”Цілком таємно” шифровку під №47 (російською мовою), в якій чітко рекомендувалось:
У зв‘язку із запровадженням у країні надзвичайного стану найважливішим завданням партійних комітетів є сприяння Державному Комітетові із Надзвичайного Стану в СРСР…”, ”Будь-які демонстрації, мітинги, маніфестації, страйки мають бути виключені”, ”Зорієнтуйте керівників засобів масової інформації на необхідність утриматися від публікації будь-яких матеріалів, які можуть дестабілізувати обстановку”.
Цей документ разом з іншими однозначно засвідчив причетність компартійної верхівки України до сприяння антидержавному путчу, якщо не безпосередньої участі в ньому. Це й дало підстави опозиційній Народній раді в українському парламенті, яка відстоювала суверенітет України, зажадати від голови Верховної Ради Л.Кравчука прийняття постанови про припинення діяльності КПУ до з‘ясування міри її участі в заколоті. Під тиском аналогічних кроків Б.Єльцина така постанова, зрештою, була ухвалена Президією Верховної Ради України.
Ставлення до ГКЧП в Україні було далеко не однозначним. Партійні та урядові структури більшою або меншою мірою підтримали запровадження надзвичайного стану й узурпацію влади гекачапістами під приводом наведення порядку в країні і беззмінної турботи про народ. Прокомуністична більшість Президії Верховної Ради противилась чітким оцінкам того, що відбувалося: мовляв, не слід поспішати з висновками, загострювати ситуацію в Україні, не може бути єдиної оцінки тощо. Тоді як представники Народної Ради заявили прямо:
”Вважаємо антиконституційним і незаконними утворення та дії Комітету з надзвичайного стану в Москві. Підтримуємо демократичні сили Росії та інших республік в їхніх намаганнях зберегти законно обрані органи влади та конституційний порядок на своїх територіях…У разі виникнення спроб захоплення влади в Республіці групами, які діятимуть проти державного суверенітету України, закликаємо народ до громадської непокори”.
Чітку позицію в оцінці московських подій зайняли не тільки Народна рада в парламенті, а й ціла низка обласних рад (Львівська, Тернопільська), політичних партій та громадських організацій (Українська республіканська партія, Народний рух України, Союз Українського Студентства, Всеукраїнське об‘єднання солідарності трудівників, новостворений молоддю Львівщини Комітет опору диктатурі – КОД та інші). Попри заборони, люди виходили на вулиці, влаштовували маніфестації та мітинги, на яких не лише таврували ганьбою спробу московського заколоту, а й засуджували ”вичікувально-зрадницьку позицію керівництва Компартії України, яке відцуралося не лише від свого народу, але і від свого Генерального секретаря” (мався на оці Михайло Горбачов, який був ізольований гекачапістами під час відпочинку у Форосі – В.К.)”. Чимало відомих представників української інтелігенції публічно засудили проби державного перевороту.
Особисто мене вся історія створення ГКЧП вразила настільки, що спричинила гіпертонічний криз і я змушений був звернутися за медичною допомогою. На другий день після путчу, 20 серпня, коли лікарі понизили мені кров‘яний тиск, я написав листа до редколегії ”Вечірнього Києва” і заяву до парторганізації про вихід із партії, яка закінчувалася словами: ”Залишатися нині в компартії – значить брати на себе всю відповідальність за антидемократичні акції в країні, за антиконституційний переворот, за кров, яка уже пролилася і ще може пролитися, за лицемірство і брехню, які подибуєш на кожному кроці. Зрештою, бути нині в цій партії – це, м‘яко кажучи, аморально”. Ця заява була оприлюдена у ”Вечірньому Києві”, другодні з’явилася заява практично усіх журналістів-вечірківців про їхній вихід із партії. Так припинила своє існування вся партійна організація редакції. Про цей факт повідомила зарубіжна преса, зокрема французька. Мої лист до редколегії та заява до парторганізації вміщені в збірникові ”Хроніка опору” – с. 171– 172.
З усього цього напрошується висновок, що більшість громадян в Україні не підтримала ГКЧП, а демократичний загал рішуче виступив проти.

3.Поляризація української преси

Тим часом українська преса різко поляризувалася. Компартійні газети у переважній своїй більшості підтримали правила гри, продиктовані гекачапістами, та заходи ГКЧП і партійних комітетів, друкували всі їхні документи й матеріли, їм на догоду спотворювали в своїх публікаціях справжню реакцію населення, організовували традиційні ”листи трудящих” на підтримку путчистів. Передусім це стосується органів і газет ЦК компартії України ”Радянської України”, ”Правды Украины”, ”Робітничої газети”, Укрінформу – державного інформаційного агентства України. Саме така позиція констатувалася в офіційній довідці робочої групи, створеної Постійною комісією Верховної ради з питань гласності та засобів масової інформації, ”Про діяльність республіканських газет ЦК КПУ у період з 19 по 21 серпня 1991 р.”
”Навіть 22 серпня (день припинення путчу – В.К.) всі республіканські газети КПУ не наважились визнати дії ДКНС як протизаконні,” – зазначалося в довідці а підкреслювалося: – ”…Дії редакційних колегій у ті дні визначались як такі, що сприяли пропаганді незаконного державного утворення – ДНКС, та й позиція керівника КПУ спонукала до цього”.
Якась частина видань обрала вичікувальну позицію: відверто і прямо не підтримала путчистів у власних матеріалах, але й не засудила, друкуючи офіційні повідомлення без жодних коментарів і без ставлення до путчу політичних партій та рухів. Сюди можна віднести республіканську газету ”Сільські вісті”, столичний ”Київський вісник”, чимало обласних видань.
У той же час ціла низка демократичних газет, які і в тих непростих умовах намагалися, використовуючи пом‘якшений клімат перестройки, бути об‘єктивними і мати незалежну думку, відразу досить чітко заявила свою позицію, правдиво відображаючи дійсність. У Києві це ”Комсомольское знамя”, ”Молода гвардія”, ”Літературна Україна”, ”Молодь України”, ”Контракт”; у Львові – ”За Вільну Україну”, ”Молода Галичина”, ”Ратуша”, в Одесі – ”Знамя коммунизма”. У ті тривожні дні Україна дослухалася до передач радіо ”Свобода” – на відміну від радянських теле- та радіоканалів тут, як завжди, передавалась правдива, не цензурована радянською владою інформація.
”Вечірній Київ”, уже широко відомий своїм національно-демократичним налаштуванням, відразу і чітко визначив свою позицію. Вранці 19 серпня відбулися короткочасні збори творчого колективу, які обговорили останні події в країні. Оскільки газета на той час уже стала незалежною від компартії і влади, політичну лінію її визначав журналістський колектив. Рішення було прийняте однозначне: створення ГКЧП розцінювати як державний переворот, правдиво висвітлювати реакцію українського загалу на нього, підтримувати демократичні тенденції у різноманітних їх виявах.
Публікації про перші дні путчу якнайкраще характеризують позиції газет. Це вже після його поразки все стало зрозумілим, а тоді ніхто не знав, чим усе може закінчитися. Тому від журналістів вимагалася ще й неабияка мужність: виступати проти путчистів означало виступати проти компартії, яка ще була при владі і хто зна, чим могла обернутися для працівників пера їхня громадянська позиція. Але уже 20 серпня, а коли врахувати газетну технологію, то це фактично напередодні, тобто у день оголошення надзвичайного стану, демократична преса правдиво показувала реакцію населення на ГКЧП. ”Молодь України” цього дня подає кореспонденцію зі Львова ”Галичина в очікуванні”, радіо ”Свобода” інформує про барикади, які споруджують патріотичні москвичі для захисту Білого дому, ”Вечірній Київ” допитує ”з пристрастю” начальника відділу пропаганди й агітації Київського військового округу М.Гусакова: на гострі запитання щодо ситуації у військах він дає обтічні відповіді і вже з цього читач може зробити висновок, що військові поки що вичікують.

4.Про що писав «Вечірній Київ» у дні путчу

21 серпня ”Вечірній Київ” подає хроніку подій у республіці: у Харкові міліцейські частини особливого призначення взяли під охорону місцеве телебачення, в Одесі за зачиненими дверима засідала міськрада, У Івано-Франківську відбувся мітинг протесту, у Тернополі розповсюджені листівки з текстом звернення Єльцина-Хасбулатова-Силаєва та заявою Руху за підписом Драча, у Києві було спокійно, люди на вулицях дають однозначну оцінку подіям – це переворот. У цьому ж числі ”Вечірки” повідомляється про те, що в центрі біля поштамту всю ніч чергують люди і що з неофіційних джерел стало відомо про підтягування військ до столиці: дисантно-штурмова бригада перекинута з Кременчука і дислокована на Житомирському шосе в 30 кілометрах від Києва, піхотний полк 72-ї дивізії знаходиться на підступах до столиці на одеському напрямку, приведено в підвищену бойову готовність Деснянську танкову дивізію.
У цьому ж числі газети на запитання експрес-анкети про оцінку подій 18–19 серпня та прогноз щодо їх розвитку дають відповідь народні депутата України Юрій Збітнєв, Володимир Філенко, Олександр Ємець: це спроба військового путчу, компартійний, антидержавний переворот; він приведе до розвалу Союзу. У замітці ”Горбачов здоровий, а дехто – в агонії” розповідається, що вночі 19 серпня підполковникові міліції Григорію Омельченкові потелефонував друг із Москви і коротко сказав: ” Відбувається державний переворот на чолі з ЯКП” (Омельченко зрозумів абревіатуру – Язов, Крючков, Пуго). На запитання: ”Що далі?” Г.Омельченко відповів:
” Упевнений: змовників буде віддано до суду. А поки що треба максимум завтра (якщо не сьогодні) скликати надзвичайну сесію Верховної Ради України, на суверенній території якої ізольовано Горбачова… Необхідно надати Декларації про державний суверенітет УРСР статусу закону, а республіканським властям узяти виключно під свою юрисдикцію і МВС, і КДБ України”.
22 серпня ”Вечірній Київ” подає матеріали про збори і мітинги в трудових колективах академічних інститутів, на верстатно-будівному об‘єднанні та інтерв‘ю з головою Народної ради Ігорем Юхновським про внутрішні колізії та розстановку сил у Президії Верховної Ради. У кореспонденції ”Що робити?” Володимир Черняк називає ГКЧП незаконним, його дії антиконституційними
Так демократична преса відображала події, так формувала громадську думку. І тільки 23 серпня, коли захлинувся путч, журналісти могли з полегшенням зітхнути – зворотного ходу не буде. А 24 серпня, в суботу, була скликана позачергова сесія Верховної Ради.

5.Боротьба у Верховній Раді України

Антиконституційний заколот не пройшов завдяки опору народу, твердості парламенту Росії, мужності її президента Бориса Єльцина. Але він висвітлив прогнилість комуністичної системи, яка задля самозбереження готова на все і не зупиниться ні перед чим: зокрема, прикриваючись іменем народу вона кинула проти цього народу збройну силу армії та КГБ. І стало очевидним, що розмови про демократію та права людини залишаться словами доти, доки при владі лишатиметься цей жахливий монстр – компартійно-державна номенклатура, що зрослася з військово-промисловим комплексом.
Тривожні дні путчу показали, що український народ, повіривши в ідеали демократії, свободи, суверенітету, не відступиться від них навіть перед загрозою застосування зброї. І в той же час ні українська Верховна Рада, ні її Президія не стали колективним лідером свого народу, як це було в Росії, не очолили його ентузіазм і зусилля, а зайняли вичікувальну позицію, відображену у виступах Голови Верховної Ради та обережній, обтічній офіційній заяві Президії. Власне, і позачергова (навіть не насмілилися назвати надзвичайною, якою вона була за суттю), скликана із запізненням – все з тієї ж традиційної оглядки на Москву. Причина зрозуміла – вони пуповиною зв‘язані з компартією і неспроможні були цю пуповину розірвати. Звідси – меншовартісна периферійно-провінційна політика, звідси пусті слова про відданість демократії і вірність суверенітетові, які залишились нічого не вартими деклараціями.
Позачергова сесія розглядала одне питання – політична ситуація в Україні після путчу та необхідні заходи, яких треба вжити, щоб подібне не могло повторитись. Із доповіддю виступив Леонід Кравчук, із співдоповіддями від групи-239 – Олександр Мороз, від опозиційної Народної Ради – Ігор Юхновський. Вся Україна з інтересом і надією стежила за роботою сесії. Навіть з радіо- і телетрансляцій відчувалась густа напруга у сесійному залі: принишкла прокомуністична Президія, затихла парламентська більшість, яка завжди, маючи кількісну перевагу, трималась агресивно, самовпевненно і пихато. Представники Народної Ради, як ніколи, були зібраними, рішучими й наступальними – вони домінували на цій сесії. У виступах з трибуни і від мікрофонів, у безкомпромісних запитаннях до доповідачів, у репліках вони вимагали радикальних кроків і вносили чимало слушних пропозицій, що зводились до наступного:
– ¬¬¬ Оголосити повну незалежність України – державну, політичну, економічну;
– Негайно департизувати державні установи, збройні сили, КДБ, МВС;
– Невідкладно сформувати українську Національну гвардію;
– Якомога швидше запровадити власну грошову одиницю, щоб надійно захиститися
від Москви;
– Повернути справжньому господареві – українському народові – підприємства, які були у союзному підпорядкуванні;
– Повернути державі відібрану компартією поліграфічну базу і демонополізувати
пресу, яка переважно залишилася в руках компартії;
–Націоналізувати майно компартії, яке фактично їй не належить;
– Оголосити недовіру Президії Верховної Ради і негайно переобрати ту її частину,
яка підтримала чи намагалася підтримати ГКЧП;
– Створити парламентську комісію, яка б детально вивчила, хто із державно-управлінського апарату підтримав путчистів, звільнитися від них і віддати під суд.
Ці, і ще радикальніші вимоги (заборонити компартію, очистити від комуністів управлінський апарат) не могли бути реалізованими в той час: Верховна Рада залишалась бастіоном комунізму, оскільки компартія у ній мала більшість. Але її репутація була, м‘яко кажучи, підмоченою, а устої її захитались. Двічі цього дня виходив на трибуну перший комуніст України Станіслав Гуренко відстоювати комуністичні позиції, але успіху не мав: першого разу його освистала опозиція, після другого близько трьох десятків депутатів-комуністів оголосили про вихід з партії.

6.Акт проголошення незалежності

Основний підсумок сесії – прийняття Акту проголошення незалежності України. Проект внесла Народна рада, над ним багато попрацював Левко Лук‘яненко, але тоді авторство мало кого цікавило, головне – зміст і суть цього документа. З Акту проголошення незалежності розпочинається відновлення самостійної Української Держави з неподільною і недоторканою територією, зі своєю Конституцією та законами. На підтвердження Акту проголошення незалежності України вирішено провести 1 грудня республіканський референдум.
Верховна Рада попри свою комуністичну більшість ухвалила Акт проголошення незалежності України навдивовиж дружно: за проголосувало 346 депутатів, утрималося 13 (чортова дюжина) і проти був лише один – Альберт Корнєєв.
Що за феномен, що за метаморфоза? – задавалися цими питаннями багато людей. Власне, й Народна рада – ініціатор цього історичного документа – не сподівалася на таку легку перемогу, тим більше що практично група-239 завжди агресивно протистояла будь-яким її пропозиціям . Але особливого секрету в цьому не було, звичайно ж, комуністи не переродилися і не стали націонал-комуністами. А висловитися разом з демократами за Акт проголошення незалежності примусило саме життя. Провал заколоту, яскравий приклад Росії та прибалтійських республіки переконали найтвердолобіших у простій істині – проголошення незалежності України невідворотне, справа тільки в тому відбудеться це трохи раніше чи трохи пізніше. До того ж у Москві за вказівкою Єльцина заарештовано путчистів – провідних керівників компартії. У цій ситуації краще вже клята незалежність, ніж в одній родині з Росією таопинитися в одній тюрмі з високими партійними функціонерами-товаріщами. Тому, як потім розповідали очевидці, сам чільник української компартії Гуренко дав команду голосувати за незалежність. Що з переляку й зробили українські комуністи. Подальші події довели, що вони так і залишилися в переважній своїй більшості інтернаціоналістами і п‘ятою колоною Москви.
Та хоч якби там було, після 24 серпня 1991 року ситуація в країні докорінно змінилася: почався новий, самостійний, як потім виявиться, непростий і тернистий шлях України в майбутнє.

7.Оцінка позиції преси в постанові Верховної Ради

Позицію української преси під час заколоту ГКЧП тривалий час обговорювала творча громадськість. Відреагувала також і Верховна Рада України, розглянувши це питання на сесійному засіданні 9 жовтня 1991 року. Була також ухвалена постанова ”Про позицію преси, телебачення і радіо під час державного перевороту та заходи, що випливають з цього”. Верховна Рада взяла до відома інформацію, підготовлену Комісією з питань гласності та засобів масової інформації. Жодних санкцій щодо органів преси, які підтримали путчистів, не передбачалось.
Та все ж після невдалого путчу і заборони компартії України вся колишня партійна преса в один день стала вільною. Мусила стати, бо неждано-негадано позбулася господаря. І дещо розгубилася: нікому давати вказівки, нікому здійснювати цензуру і, головне, нікому займатися поліграфічною та матеріально-технічною базою редакцій – хоч і відбирала партія у свій бюджет практично весь прибуток від видань, але ж централізовано доставляла папір, поліграфічні матеріали, організовувала через парткоми і первинні осередки передплату. І раптом все це втрачено, і, схоже, – назавжди. І опинилися деякі редакції у ролі того зоопаркового ведмедя з народної притчі, який багато років був прикутий ланцюгом і ходив по колу, а коли зняли ланцюг, він за звичкою продовжував ходити по тому ж колу.
Редакції одних газет кинулися під високу руку владних структур, обумовивши для журналістських колективів роль співзасновників (наприклад, ”Робітнича газета”, ”Сільські вісті” віддалися Кабінету міністрів), другі порозумілися з місцевими представницькими органами (журналістські колективи більшості обласних та районних газет залучили до засновництва відповідно обласні та районні ради народних депутатів), треті почали шукати щастя у шлюбі з комерційними структурами (”Правда Украины”), і лише поодинокі, намагаючись не втратити жаданої незалежності, що мов би з неба звалилась, вирішили борсатися в дикій ринковій стихії самотужки («Вечірній Київ», ”Комсомольское знамя”, перейменована в КоЗу”, а потім – у ”Независимость”, ”Молодь України”, ”За вільну Україну”). Водночас почали виникати все нові і нові періодичні видання, які засновували: місцеві ради, що не могли змиритися з виявами самостійності та непослуху з боку колишніх партійно-радянських газет, трудові колективи яких тепер вважалися співзасновниками своїх часописів; політичні партії (КПУ заснувала газету ”Коммунист”, соціалісти – ”Товариш”, НРУ – ”Час-Тіме”, прогресивні соціалісти – ”Досвітні вогні”); комерційні структури (”Киевские ведомости”, ”Всеукраинские ведомости” ), приватні особи. Загалом такий процес цілком зрозумілий і мав ту позитивну рису, що вщерть зруйнував безроздільну компартійну монополію на засоби масової інформації.

51 Хроніка опору. Документи, інші офіційні матеріали, свідчення преси про спробу державного перевороту, вчинену так званим ГКЧП у серпні 1991 року. // Упорядник Танюк Л.С. – Київ. – ”Вік”- ”Дніпро”. – 1991 р. – С.15. (Перекл. московських документів з російської тут і далі мій – В.К.).

52 Див.: там само.
53 Постанова №1 ГКЧП – Там само, с.22-23.
54 Див.: там само, с.27–29.
55 Цей документ не встигли знищити працівники Львівського обкому партії і він був дослівно оприлюднений у ”Вечірньому Києві” 26 серпня 1991 року і передрукований деякими іншими газетами, а газетна публікація відтворена у вказаному збірникові ”Хроніка опору”, с.166–168.
56 Хроніка опору, с.120
57 Там само, с. 211.

58 Там само , с. 443.

59 ”Вечірній Київ, 22 серпня 1991 р.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Белебеха Іван. Поразки та надії України. – Харків. – ”Прапор”. – 1996.
Духовна велич України / Науково-публіцистичний збірник. – К. – Просвіта – 2004
Карпенко Віталій. Парламент ізсередини. – Київ. – “Радянський письменник”. – 1991.
Карпенко Віталій. Преса і незалежність України. (Практика медіа-політики 1988-1998 рр.). – К. – Нора- Друк. – 2003.
Лизанчук Василь. Навічно кайдани кували. – Львів. – 1995.
Різун В.В. Маси. – К. – ВПЦ “Київський університет”. – 2003.
Таланчук П.М. У кожного свій майдан, або Проблема роз’єднання й об’єднання з різних точок зору. – К. – Університет «Україна». – 2005.
Хроніка опору. Документи, інші офіційні матеріали, свідчення преси про спробу державного перевороту, вчинену так званим ГКЧП у серпні 1991 року. //Упорядник Танюк Л.С. – Київ. – ”Вік”- ”Дніпро”. – 1991 р

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ ТА СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

1.Передумови створення ГКЧП
2.Ситуація в Україні під час перевороту
3.Поляризація української преси
4.Про що писав «Вечірній Київ» у дні путчу
5.Бортьба у Верховній Раді України
6.Акт проголошення незалежності: несподіваний результат голосування
7.Оцінка позиції преси під час путчу в постанові Верховної Ради

[ Предмет і завдання курсу ] [ Тема 1. Нація та національна ідея ] [ Тема 2. Національна ідея у пресі діаспори ]
[ Тема 3. Українське питання і самвидав ] [ Тема 4. Зародження незалежної української преси у надрах компартійної системи. ]
[ Тема 5. Путч ГКЧП і преса ] [ Тема 6. Українська періодика в перші роки незалежності ]
[ Тема 7. Давні та сучасні антиукраїнські міфи у ЗМІ ] [ Тема 8. Державна ідеологія та ЗМІ ]
[ Тема 9. Засади державної інформаційної політики ] [ Тема 10. Влада і журналістика: колізії і конфлікти ]
[ Тема 11. Свобода слова – підмурівок інформаційної політики ] [ Тема 12. Аномалії інформаційної політики ]
[ Тема 13. Національний інформаційний простір України: сучасний стан та проблеми ]
[ Тема14. Чужоземне інформаційне засилля ] [ Тема 15. Інформаційний суверенітет і національна безпека ]

До Віталій КАРПЕНКО ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА БЕЗПЕКА