Віталій КАРПЕНКО

ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА БЕЗПЕКА
Підручник

ЧАСТИНА ІІ. ДЕРЖАВНА ІДЕОЛОГІЯ ТА ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА

ТЕМА 15. ІНФОРМАЦІЙНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ І НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА

1. Слово – зброя, мас-медіа – поле політбоїв

Велика наша поетеса Леся Українка вбачала у мові ефективний засіб боротьби за правду і справедливість. Бути зброєю – вище призначення мови. Ще наприкінці ХІХ століття поетеса зверталася:
Ти моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з піхви готова…
І конкретизувала:
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Ця метафорична гіпербола надзвичайно точно передає суть і значення мови – засобу людського спілкування. З легкої руки поетеси афоризм «Слово – зброя!» ось уже понад сто років побутує в середовищі творчої інтелігенції Так називалася свого часу і стінна газета факультету журналістики Київського державного (тепер – національного) університету імені Тараса Шевченка в 60-70 роках минулого століття. Довжелезний, на весь коридор жовтого корпусу, сувій ватманського паперу, помережаний творами студентів, став стартовим майданчиком у країну красного письменства для багатьох, згодом відомих публіцистів, прозаїків, поетів, серед яких імена Василя Симоненка, Бориса Олійника, Миколи Сома та багатьох інших.
Слово може все: піднести людину і знищити її, вселити віру в перемогу і кинути у прірву зневіри, надихнути на подвиг і підштовхнути до зради. Чесне й об’єктивне слово завжди стоїть на сторожі Правди і Справедливості. І коли журналістику називають четвертою владою, то саме завдяки силі правдивого і пристрасного слова.
В усіх видах мас-медіа, надто – у друкованих, слово є основним будівельним матеріалом. Звідси – і його вплив на споживача інформації, і його значення для формування громадської думки, і його сила в боротьбі з негараздами суспільного життя. Звідси й усталене сприйняття преси і журналістики як четвертої влади.
Можливості слова, якщо воно небайдуже, правдиве та пристрасне, справді здатні творити дива. Можу навести чимало прикладів, коли газетні публікації у «Вечірньому Києві» не тільки викликали зливу читацьких відгуків, не тільки допомагали окремим людям добитися справедливості, а й суттєво впливали на життя столичної громади.
Щорічна редакційна пошта досягала 150 тисяч листів і була невичерпним джерелом нових тем, цікавих адрес, слушних пропозицій, гострих критичних зауважень.
Фестивалі «Вечірки», які проводилися п’ять років поспіль, а їхні сценарії та організація попередньо обговорювалися на газетних сторінках, стали улюбленими родинними святами киян і збирали на площі, стадіони, парки столиці до мільйона людей.
Серія кореспонденцій під рубрикою «Афери київської влади» стала приводом до кабмінівської перевірки і коштувала Леоніду Косаківському крісла мера.
Так само позбувся портфеля міністра оборони України Валерій Шмаров після критичних публікацій про його діяльність та висвітлення зініційованого ним судового процесу проти газети.
Роль і значення інформаційного впливу на суспільну свідомість зросли наприкінці ХХ – початку ХХІ століття внаслідок небаченого розширення медіа-поля, запровадження новітніх інформаційних технологій, удосконалення матеріально-технічної бази інформатики. Засоби масової інформації поляризувалися відповідно до фінансової та адміністративної залежності або готовності продатися за першим покликом. Тому медіа-простір став дзеркальним відображенням політичної боротьби в суспільстві. Інформаційний ресурс як похідний від адміністративного став широко використовуватися під час таких загальнодержавних кампаній, як референдуми, президентські, парламентські та місцеві вибори. Власне, політична боротьба стала все більше набирати форм боротьби медійної. Велися справжні інформаційні війни без правил і моралі, з використанням дезінформації, зливу компроматів, із замовчуванням та перекручуванням фактів. Слово правило за основну зброю – як щирої правди, так і найбрутальнішої брехні. Ареною ж протистояння став інформаційний простір. Такі інформаційні війни можна поділити на внутрішні і зовнішні.

2.Війни проти свого народу.

Це так звані внутрішні інформаційні війни. Особливо широкого розмаху вони набули за режиму Кучми.
Головний засіб такої війни – інформаційний ресурс, себто, використання державних та залежних засобів масової інформації. Стратегія – ідеологічна обробка населення в інтересах влади та олігархічних кланів. Головна форма – сумно відомі «темники», тобто прихована цензура.
Як це здійснювалося на практиці, розповів народний депутат, голова профільного парламентського комітету Микола Томенко на прикладі колізій у Верховній Раді восени 2003 року. Після сумно відомих подій у Донецьку, коли влада за допомогою криміналітету зірвала форум, який мали проводити опозиційні сили на чолі з Ющенком, депутати від «Нашої України» вимагали заслухати звіт з цього приводу силових міністрів. Провладні фракції були проти. Роботу парламенту так і не вдалося розблокувати – спікер закрив засідання. Отоді і був запущений «темник» (5 листопада 2003 року), в якому було розписано, як мають ЗМІ висвітлювати ситуацію у Верховній Раді: «строго дотримуватимуться наступної логіко-інформаційної рамки: "Наша Україна" в черговий раз зірвала засідання парламенту ... Все це [важливі питання, що мали бути розглянуті парламентом] було принесено в жертву політичній кон’юнктурі ... Буде поданий розгорнутий синхрон Р.Богатирьової ... Буде поданий розгорнутий синхрон Н.Шуфрича ... ЗМІ візьмуть низку синхронів депутатів-центристів щодо поведінки "Нашої України" і подадуть у репортажі найкритичніші з них з найжорсткішими формулюваннями ... ЗМІ подадуть фінальну заяву В.Литвина "Блокуйте собі далі!"
Виходячи з донецьких подій та політичної кризи, М.Томенко висловлює припущення про запланований владою парламентський переворот, кінцевим результатом якого мала стати зміна керівництва Верховної Ради, включно з її головою Литвином, та доведення до логічного завершення ідеї обрання президента парламентом. Цей прогноз частково збувся: Кучма запропонував призначити представника донецьких першого віце-спікера парламенту Генеральним прокурором України (що й було зроблено), далі, за Томенком, посаду першого віце-спікера може бути віддано комуністам, наприклад, Адаму Мартинюку, за їхню підтримку президентського варіанту парламентського перевороту (Мартинюка таки було обрано на цю посаду).
Можна не погоджуватися з припущеннями голови парламентського комітету хоч події розвивалися так, як він і передбачав. Та не можна не визнати того факту, що громадськості через засоби масової інформації нав’язувалася думка про нібито деструктивні дії опозиції, створювався її негативний образ і водночас відбілювалася чинна влада.
Ще один приклад внутрішньої інформаційної війни.
Різні політичні сили по-своєму використовували впродовж п’яти років так званий «касетний скандал», який почався з оприлюднення у сесійній залі лідером соціалістів Олександром Морозом записів розмов у кабінеті президента, що їх здійснив майор Мельниченка і які компрометували президента та його найближче оточення в злочинних діях. Зокрема, голоси, схожі на голоси тодішніх президента Леоніда Кучми, голови адміністрації президента України Володимира Литвина, міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, голови Служби безпеки України Леоніда Деркача, обговорювали, як нейтралізувати журналіста Георгія Ґонґадзе. Це і стало основою звинувачень цих високопосадовців у замовництві та організації злочину. З плутанини і брехні вищих чиновників правоохоронних органів щодо розслідування вбивства журналіста випливає незацікавленість у розкритті злочину тодішньої влади. Аж через п’ять років затримано підозрюваних виконавців убивства, а замовників і підбурювачів на той час так і не було названо.
Внутрішня інформаційна війна навколо «касетного скандалу» перетворилася у війну зовнішню. Трагедія Георгія Ґонґадзе стала відома далеко за межами України і прикувала увагу світової громадськості до нашої країни. Міжнародні журналістські організації, структури Європейського Союзу, правнича громадськість вимагали швидкого і ретельного розслідування злочину та покарання винних. Розростання скандалу до світових масштабів, неспроможність чи небажання українських правоохоронних органів довести справу до суду створювало негативний образ України в світі, підмочувало і без того далеко не бездоганну репутацію нашої країни.
На жаль, рецидиви інформаційної політики кучмівського режиму досить живучі. Попри відновлення демократичних норм існування ЗМІ, усунення політичного нагляду за оприлюдненням інформації та відновлення реальної свободи слова, вони подекуди виявляються і за нової влади. З боку влади – у формі мало прихованого роздратування високопосадовців критичними публікаціями на їхню адресу. З боку фактично розкріпачених мас-медіа – у вигляді так званої редакційної політики, якою прикриваються пута нової несвободи.
Перше твердження можна проілюструвати некоректною реплікою Віктора Ющенка на адресу журналіста за критичну публікацію про розгульне життя його сина Андрія. Ця некоректність викликала публічне обурення багатьох журналістів і, слід віддати належне президентові, він згладив свій випад тим, що потелефонував журналістові і перепросив його. До речі, на такий крок жодного разу не зважився Леонід Кучма за 10 років президентства, хоч факти зневажливого ставлення до журналістів з його боку траплялися не раз.
Другу позицію можна простежити на прикладі 5-го телеканалу, що здобув репутацію чи не найдемократичнішого, найплюралістичнішого та найоб’єктивнішого засобу масової інформації під час президентських перегонів. Потім, за нової влади, коли[ Темаєром була Юлія Тимошенко і раз у раз розгорялися сварки серед високопосадовців, у ЗМІ почали з’являтися припущення про можливу її відставку. Це цілком нормально в журналістиці. Але на 5-му каналі – і це помічено іншими ЗМІ, – такі висловлювання цитувалися мало не в кожному випуску новин, більше того – навіть виставлялись у спеціальну заставку «Відставка Тимошенко», яка наштовхувала на думку, що це вже доконаний факт. Звичайно, це може сприйматися як редакційна політика. Але таку нав’язливу послідовність «п’ятиканальників» доскіпливі колеги по журналістському цеху пояснювали іншим – намаганням догодити своєму патронові Порошенкові, який конфронтував з Юлею Тимошенко. Якщо це правда, – а схоже, що так, – то незаангажованість і об’єктивність телеканалу «чесних новин», як люблять себе представляти редакція, дає тріщини.
На жаль, міжосібні перепалки високопосадовців того часу вилилися у медіа-простір, перетворились у локальні інформаційні сутички і, ставши набутком публіки, добряче всім набили оскомину. Певне, і це зіграло свою роль у тому, що і Кабінет міністрів був посланий у відставку, і інші фігуранти скандалів з оточення президента були звільнені зі своїх посад.
Можна наводити чимало прикладів коли саме через мас-медіа влаштовувалися інформаційні провокації. Чи то було зведення міжособистісних рахунків, чи то реалізація агітаційних намірів, чи то вияв тактичних планів політичних сил, – в усіх цих випадках використовувалася інформаційна зброя, а бої велися на інформаційному полі. Та найчастіше за суттю це була війна з громадськістю, якщо хочете, – із власним народом.

3. Технічний аспект інформаційної безпеки

Та повернімося до «касетного скандалу». Напередодні парламентських перегонів 2006 року, як і прогнозували деякі політики, ця тема спалахнула з новою силою. В Україну прибув колишній охоронець президента майор Микола Мельниченко – виконавець (принаймні, він сам у цьому запевняє) аудіозаписів, які набули такого широкого розголосу в Україні і світі. Про політичні, правові, моральні, інформаційні, кримінальні аспекти цієї справи говорено багато. Менше – про технічну сторону і саме в руслі державної інформаційної безпеки. Та останнім часом все настійливіший інтерес громадськість виявляє до тих питань, які спецслужби завуальовано називають технічно-моніторинговими, а простіше – звичайнісіньким прослуховуванням.
Це той випадок, коли спецслужби перевищують свої повноваження і, на порушення законодавства, несанкціоновано прослуховують кабінети і телефони високих державних посадовців. Зрештою, за нинішнього інформаційно-технологічного розвитку досконалі електронні звукозаписні прилади, незважаючи на їх дороговизну, доступні нинішнім «грошовим мішкам», а значить можливе їхнє використовування для прослуховування. Ось саме це, а також позазаконний «моніторинг» політикуму спецслужбами становлять значну загрозу для держави та суспільства.
Не можна сказати, що за роки «касетного скандалу» не обговорювалися питання, яким апаратом здійснювався запис розмов у президентському кабінеті, де саме він був установлений, і навіть – як взагалі могло стати можливим прослуховування глави держави. Однак задовільної відповіді не знайдено й досі.
І залишається цілком виправдана тривога: як же захищені державні таємниці, коли витік інформації відбувається на найвищому рівні з найвищих кабінетів? Які наслідки такого становища можуть бути для держави, її вищого керівництва, в тому числі і нового, для її громадян? Журналісти намагаються розібратися в цьому, занурюючись в аннали історії.
У 20-30 роки минулого століття і пізніше існувала система тотального контролю за всіма владними приміщеннями та всіма вищими урядовцями. Цю таємну й дуже відповідальну роботу виконували спеціальні служби НКВД-КДБ-СБУ, котрі відповідали також за урядовий зв'язок.
З п’ятдесятих років ХХ століття ці служби починають оснащуватися найновішими засобами аудіо- та відеозапису. В одному з інтерв'ю президент СРСР Михайло Горбачов розповів журналістам про те, що у нього були відеоматеріали таємного засідання майбутніх ініціаторів ГКЧП 1991 року з усіма їхніми конфіденційними перемовинами. З цього випливало, що система моніторингу вищих посадовців у колишньому СРСР була на дуже високому рівні. Отже, традиція стеження за політиками дісталася Україні у спадок. Припускають, що й у приміщенні колишнього ЦК компартії України, де розташована Адміністрація, (нині – Секретаріат) Президента країни ще з тих часів могли бути вмонтовані відповідні прилади – від датчиків для збирання інформації до електронних приладів для її передачі та зберігання.
За радянських часів, як можна зрозуміти з інтерв’ю Горбачова, вся повнота контролю за цією системою із цілком зрозумілих причин була зосереджена в руках першої особи в державі. У випадку з нашим «касетним скандалом» прослуховували саме першу особу, отже, Кучма про це і не здогадувався. Це тим більша загроза для держави. До речі, навіть добре технічно оснащеним американцям свого часу не вдалося позбутися ретельно замаскованих «жучків» у власному посольстві у Москві і вони змушені були побудувати нове приміщення. У цьому світлі цілком зрозумілим було бажання Віктора Ющенка перенести президентську резиденцію з Банкової в інше приміщення, однак цього не було зроблено через великі затрати, які у такий непростий час були б недоречними. Можна припустити, що немає повної гарантії від повторення того, що трапилося з його попередником. Адже і досі немає задовільної відповіді на запитання: чи міг Мельниченко одноосібно, без співучасників, зробити записи? чи справді це можливо було здійснити звичайним диктофоном? і головне – хто може за всім цим стояти?
Український «касетний скандал», крім усього, зайвий раз засвідчив, наскільки актуальною є нині проблема створення в державі атмосфери інформаційної безпеки. Тільки таким чином можна якщо й не уникнути зовсім як внутрішніх, так і зовнішніх інформаційних воєн, на які все більшу ставку роблять чужоземні стратеги, то, принаймні, локалізувати їх.

4. Зовнішні інформаційні війни

Проблема захисту національного інформаційного поля не тільки назріла, але й постала надзвичайно гостро в українському суспільстві. Не лише в столиці, а й у регіонах збагнули, яка небезпека може загрожувати Україні, якщо вона втратить свій медіа-простір. І багато хто слушно пов‘язує інформаційний суверенітет з державним, бачить їхню взаємозалежність. ”Чи достатнє у керівних колах країни розуміння зростаючої загрози національному суверенітету, ? запитує газета «Панорама Сумщини», ? і якщо так, то чи не настала пора вдатися до пріоритетно форсованих підходів у розбудові власної потужної інформаційної індустрії”.
Риторичного перебільшення тут немає. Цій проблемі присвячено немало публікацій, зокрема, й стаття Олександра Литвиненка у журналі ”Нова політика”, в якій зазначається, що теоретично ідея опосередкованого впливу на матеріальний світ через світ інформаційний уже опрацьована наукою. Навіть запущено в науковий обіг поняття ”інформаційної зброї” як сукупності технічних, організаційних, політичних засобів, за допомогою яких реалізуються інформаційні загрози.
У США ця проблема розробляється комплексно ще з початку 90-х років минулого століття. А 1995 року Пентагон прийняв так звану ”доктрину інформаційних воєн”, в основу якої покладено положення футурологічної концепції А.Тофлера про інформаційний етап у розвитку суспільства, згідно з якою головним ресурсом сучасного суспільства є інформація.
Власне, інформація як засіб впливу на суспільну свідомість використовується давно у різних країнах. Яскравим зразком її такого використання була пропагандистська машина Гебельса у фашистській Німеччині чи система ідеологічної обробки населення комуністичною пропагандою в СРСР. Але на початок 90-х років у багатьох країнах (більш ніж у 30-ти, за твердженням ”Нової політики”) провадяться наукові дослідження з проблематики інформаційної зброї.
Зрештою, про значення інформації та інформаційної боротьби свідчать і факти створення у багатьох країнах спеціальних служб: у США ? Агентство національної безпеки (NSA), у Великобританії ? Штаб-квартира урядового зв‘язку (HGC), у ФРН ? Німецька служба інформаційної безпеки (BCI) та Агентство національної безпеки Бундесверу, у Канаді ? Управління безпеки зв‘язку (ASC), у Росії ? Федеральне агентство урядового зв‘язку та інформації при президентові РФ (ФАПСИ).
Як бачимо, інформаційна зброя, інформаційна агресія не є проблемою суто теоретичною ? вона є справою цілком практичною. Недарма бюджет Агентства національної безпеки США, за даними на кінець 90-х років минулого століття, в декілька разів перевищував бюджет ЦРУ і становив близько $5 млрд., а штат його працівників нараховував до 24 тисяч осіб у центральному апараті та 40-50 тисяч у периферійних органах.
Цей же журнал наводить приклади застосування інформаційної зброї під час військових дій у Перській затоці, на Балканах та у Африці. Геноцид проти народності тутсі, на думку автора журнальної статті, було спровоковано діями радіостанції, яка посідала монопольне становище в ефірі, а ”інформаційна операція в Албанії забезпечила те, що абсолютно таємничі події навколо збройного повстання жертв албанських ”МММ” фактично не викликали здивування світової громадськості.” Більше того, автор вважає, що ”для здійснення контролю над усією пресою в країні треба контролювати лише 5-7 видань та 1-2 канали телебачення” , і пропонує сценарій застосування інформаційної війни проти середньорозвинутої країни з населенням 30?70 млн. чоловік, в якій агресором можуть виступити такі країни, як США чи Росія. При цьому ставка робиться на п‘яту колону, яка є в будь-якій країні, на 2?3 загальнонаціональних видання та 1?2 радіостанції FM-діапазону. Зрештою, всі цілеспрямовані інформаційні дії приводять до ”оксамитової революції” і до зміни режиму. Не важко помітити, що ситуацію спроектовано явно на таку країну, як Україна. І підстави, як видно зі сказаного вище, для цього є цілком реальні. Недооцінка Україною експансії в її інформаційний простір може обернутися для неї втратою національного суверенітету.
Інформаційні війни виникли не сьогодні, вони велися й раніше. Згадаймо, як радянська влада оберігала населення від небажаної для неї інформації: «крамольна література», буржуазні газети не пропускалися через кордони; чужі радіоголоси глушилися. Недарма ж говорили тоді, що жили ми за залізною завісою.
З горбачовською перестройкою, проголошеною демократизацією та гласністю атмосфера стала дещо м’якшою, пожвавився міжнародний туризм, припинилося глушіння радіопередач «Голосу Америки», «Свободи», Бі-Бі-Сі. Потоки різноманітної інформації наповнили радіоефір Радянського Союзу. І хоч панівною ідеологією залишалася комуністична, як і раніше, збереглася цензура, та, безсумнівно, загальна ситуація змінилася на краще. Суспільство політизувалося, почали зароджуватися національно-визвольні рухи, випущеного Джина свободи загнати назад у пляшку (за залізну завісу) уже було неможливо. Розпочався й успішно завершився розпад радянської імперії. Звичайно у цьому прогресивному процесі значну роль відіграла посилена інформаційна обробка населення, і не в останню чергу через радіоефір. Власне, це і була за суттю інформаційна війна, як важливий складник так званої «холодної війни», яка розпочалася між державами антигітлерівської коаліції після розгрому нацистської Німеччини.
Нині, у час світового інформаційного вибуху, удосконалення електронної техніки і застосування нових технологій, початкові воєнних дій у гарячих точках планети зазвичай замість традиційної артпідготовки передує масована інформаційна обробка населення. За цією ознакою спостережливі політологи з великою точністю ймовірності визначають, в яких реґіонах розпочнеться війна. Скажімо, передвісником війни США в Іраку був здійнятий в американських (з відголоском у світових) мас-медіа галас про зброю масового знищення, яку нібито розробляв режим Саддама Гусейна. А коли адміністрація США перебудувала роботу своїх радіоцентрів «Свобода» та «Вільна Європа», знявши з них частину фінансування і перекинувши його для новостворених радіостанцій «Вільний Ірак» та «Вільний Іран», ? для багатьох стало очевидним: готується вторгнення у ці країни. І справді – війна в Іраку стала доконаним фактом. Можна припустити, що така ж доля чекала й Іран, і тільки несподіваний опір та невдачі в Іраку перешкодили цьому. Однак, судячи з того, що інформаційна війна поти цієї країни не слабне, питання застосування проти неї збройної сили не знято з порядку денного.
Ще один ближчий до нас промовистий приклад. Помаранчева революція, що змінила режим Кучми, розпочалася з прориву інформаційної блокади, що її влаштувала тодішня влада. Власне, історія Майдану тісно пов’язана з гнітючою інформаційною ситуацією в країні. Так само, як і бунт журналістів. І це справді так – правдива інформація, що почала доходити до людей, розбудила їхню національну гордість, національну самосвідомість, перетворила населення в народ.
Отже, інформаційні війни стали реаліями нашого часу. І поки що кінця-краю їм не видно. Тому практично для кожної країни нині надзвичайно актуальним завданням постає забезпечення інформаційного суверенітету.

5.Захист національного медіа-простору – вимога часу

Розуміння небезпеки чужоземної експансії в національний інформаційний простір дійшло до багатьох в Україні. Патріотично налаштовані депутати Верховної Ради України другого скликання глибоко занепокоїлися ситуацією, що склалась у цій сфері. У рамках Комітету Верховної Ради з питань законодавчого забезпечення свободи слова та засобів масової інформації було сформовано робочу групу під керівництвом депутата Левка Лук‘яненка для розробки проекту Закону України ”Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України”. Мені разом з професором Київського Інституту журналістики В. Ф. Івановим випало увійти до складу робочої групи та брати участь у розробці цього законопроекту.
Кожній мислячій людині на той час стало очевидно, що сьогодні через байдужість, вайлуватість, безгосподарність вітчизняного чиновництва Україна програє бій за національне інформаційне поле, яке дедалі більше служить не інтересам нашої держави і нашого народу. Тільки найвищі державники не розуміли, чи вдавали, що не розуміють цього. Бо чим іншим можна пояснити той факт, що тодішній президент Кучма разом зі своїм колегою Єльциним привітав ще одне московське видання, призначене спеціально для українського споживання – російськомовну газету ”Столічниє новості”, благословивши наступний крок московського вторгнення в український інформаційний простір. Тому підготовка законопроекту про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України була на часі.
Розробку взявся профінансувати американський консорціум АРД/ЧЕККІ ”Верховенство права”, який був згідно з меморандумом про співробітництво в галузі законотворчості та сприяння парламентаризмові, підписаного урядами України та США, створений в Україні. До роботи запросили фахівців із різних галузей знань, правників, журналістів. Майбутній закон мав визначати і регулювати правові засади забезпечення інформаційного суверенітету України, розвитку та захисту національного інформаційного простору та зміцнення інформаційної безпеки як невід‘ємної складової частини державного суверенітету й національної безпеки держави.
Розробникам проекту реалізація інформаційного суверенітету бачилась у чотирьох напрямах:
1) законодавче визначення та забезпечення державою стратегічних напрямів розвитку та захисту національного інформаційного простору, цілісної державної інформаційної політики (тут і далі підкреслення моє. - В.К.).
2) визначення норм, засад і меж діяльності зарубіжних та міжнародних суб‘єктів в інформаційному просторі України;
3) формування та захист інтересів України в світовому інформаційному просторі, міжнародних інформаційних відносинах;
4) гарантування інформаційної безпеки України.
Отже, майбутній закон, на глибоке переконання робочої групи, мав би забезпечити вирішення триєдиного завдання, найактуальнішого для теперішньої інформаційної ситуації в Україні:
- сприяти створенню єдиної державної інформаційної політики, без чого неможливе ефективне обстоювання національних інтересів держави;
- покласти край неконтрольованому використанню українського інформаційного простору зарубіжними суб‘єктами інформаційної діяльності за зразком країн Західної Європи;
- повернути український телерадіоефір у площину українських національних інтересів; і - найголовніше - створити систему ефективної інформаційної безпеки України.
При цьому розробники виходили з того, що законопроект має наближатися до кращих зарубіжних зразків і в жодному разі не утискувати свободи слова та права громадян на інформацію.
Звичайно, проект нового закону не був усебічно досконалим (від проекту до закону – тривалий шлях), але він ураховував найактуальніші завдання розвитку, функціонування та захисту національного інформаційного простору, передбачав організацію, методи і засоби захисту інформаційного суверенітету України та відповідальність за порушення законодавства з питань інформаційної сфери. Проект пройшов експертизу українських фахівців, здобув позитивну оцінку та був підготовлений до першого парламентського читання.
І тут американський консорціум АРД/ЧЕККІ ”Верховенство права”, на порушення підписаних угод, відмовився профінансувати вже виконану роботу. Причина - негативна оцінка законопроекту фахівцями США, хоч угодою не передбачалась зарубіжна експертиза, а лише вітчизняних спеціалістів. І це зрозуміло: адже готувався закон не якоїсь іншої держави, а України, й українці самі повинні вирішувати, яким він має бути. Що ж не сподобалося представникам консорціуму ”Верховенство права” в українському законопроекті?
Якщо по суті, то не сподобалось одне - орієнтованість законопроекту на національні інтереси України. Документ, де викладено позицію американської сторони, озаглавлений ”Зауваження американських та українських експертів щодо другої редакції проекту Закону України ”Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України”, хоч якраз українські експерти, залучені парламентським Комітетом, схвалили проект. Американцям же не сподобалось, що ”в законопроекті надзвичайно широко трактується захист інформаційної безпеки країни, що звужує можливість формування плюралізму…”, що в ньому наявні такі дефініції, як ”національні ресурси, інформаційні ресурси виняткового значення, ресурси як національне надбання” (на думку американців, ці правові режими недостатньо чітко визначені, хоч ознайомлення з ними свідчить про протилежне - занадто чітко й однозначно), що проектом ”суттєво звужується функціонування іноземних мов у національному просторі України”, а це, бачите, ”знижуватиме можливість іноземцям, які постійно або тимчасово перебувають в Україні (а таких стає дедалі більше) знайомитися з соціально-політичним, економічним та культурним життям країни” (ніби не існує загальноприйнятого правила: хочеш ближче познайомитись з іншим народом, вивчи його мову).
Надуманість претензій експертів, залучених консорціумом ”Верховенство права”, видно неозброєним оком. Вони виходили не з інтересів держави Україна, яка хотіла б, як і будь-яка інша країна, бути господаркою свого інформаційного простору та захистити свій інформаційний суверенітет, а з позиції тих, від кого й треба найбільше захищатися. Аби переконатися в цьому, досить зіставити хоча б зауваження експертів щодо звуження ”функціонування іноземних мов у національному просторі України” з самою нормою, закладеною в законопроект:
”Функціонування іноземних мов у національному інформаційному просторі України визначається потребами поширення вітчизняного (національного) інформаційного продукту за рубежем та необхідністю культурно-освітніх програм і видань іноземними мовами для населення України, а також відповідно до інтересів участі України в міжнародному інформаційному співробітництві за укладеними нею угодами.
Продукція зарубіжних телерадіоорганізацій поширюється в Україні державною мовою чи мовами національних меншин України, але в обов‘язковому супроводі перекладу на державну мову чи мови національних меншин України, за винятком випадків, передбачених законодавством (викладання іноземних мов, музичні програми і передачі тощо).
Друковані видання іноземними мовами поширюються в Україні на основі міжнародних договорів, ратифікованих Україною, в порядку, визначеному Законами України ”Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” та ”Про видавничу справу”.
Що є в цих нормах такого, що суперечило б міжнародному праву, що звужувало б функціонування іноземних мов у національному просторі України та зменшувало б можливість іноземцям знайомитися з різними сторонами життя України? І вже зовсім не об’єктивно звучить звинувачення експертів у тому, що нібито ці норми не узгоджуються ”з конституційними та міжнародними нормами щодо вільного доступу до інформації” . Недарма ж у ”Зауваженнях…” не розкривається, з якими саме статтями Конституції України та з якими саме міжнародними правовими актами не узгоджуються процитовані норми українського законопроекту.
Цей неординарний, але вельми промовистий і характерний приклад наведений для того, щоб зайвий раз проілюструвати: жодні іноземні ”добродійники” не зацікавлені захищати українські національні інтереси. Вони доти будуть добродійниками, доки не побачать, що українські інтереси ”не стикуються” з інтересами їхньої країни. На чиєму боці вони опиняться в такій ситуації, неважко передбачити. Та це й видно в нашому конкретному випадку із вчинків та дій американського консорціуму АРД/ЧЕККІ ”Верховенство права”. Про яке верховенство права можна тут говорити? Прагматичність, доцільність із позиції інтересів власної країни - оце і все верховенство права. І мав рацію головний консультант Комітету законодавчого забезпечення свободи слова та засобів масової інформації Верховної Ради України другого скликання Євген Лук‘яненко, коли в усій цій, м‘яко кажучи, негарній історії побачив ”спробу консорціуму зажити слави благодійника на сприянні розробці політично інертних законопроектів, приховавши за цим жорсткі спроби тиску на суверенітет українських законодавців, які працюють над проектами державобудівничого політичного значення”.
* * *
З бурхливим розвитком інформаційної сфери, що є прикметною рисою сучасної епохи, посилюється інформаційне протистояння у світі, що дістало назву «інформаційних воєн». Попри різне трактування цього терміну, суть його в головному зводиться до застосування одними країнами інформаційного впливу на інші країни з певною політично-економічною метою. З різноманітних висловлювань на цю тему можна умовно виокремити такі характеристики інформаційного втручання:
- нав’язування іншого менталітету, чужого способу мислення та життя;
- досягнення інертизації та збайдужіння населення до моральних цінностей;
- налаштування людей на, якщо не позитивне, то, принаймні, терпиме ставлення до різного роду експансіоністської політики у вигляді американізації, зросійщення тощо;
- формування колони своїх агентів упливу через цілеспрямовані інформаційні потоки;
- створення власного позитивного образу (на кшталт: США – оплот демократії; Ізраїль – невинна жертва тероризму);
- попереднє створення образу потенційного ворога як, приміром, свого часу сербів у Косово);
- технічний вплив на системи зв’язку, управління, протиповітряної оборони тощо з метою виведення їх з ладу та зниження рівня обороноздатності;
- несанкціоноване вторгнення в комп’ютерні мережі (так зване хакерство);
- інформаційно-технічний збір інформації (шпигунство);
- біоенергетичний вплив на людей через зомбування – внесення до людського організму певної інформації (т.з. 25 кадр на телебаченні, енергетичне опромінення, мікродобавки в продукти, які певним чином діють на психіку).
Для інформаційних атак можуть використовуватися найрізноманітніші форми і можливості, та найдоступніші, найпоширеніші і, певно, найефективніші з них – це засоби масової інформації, кінематограф, література, усне мовлення з використанням авторитетів з різних галузей суспільного життя.
Знаючи засоби, форми і методи інформаційної боротьби, слід виробити відповідну протидійну систему захисту. Серцевиною її має стати забезпечення власного інформаційного суверенітету та захисту національного інформаційного простору від руйнівного для країни вторгнення.
Президентські перегони в Україні 2004 року зайвий раз переконали, що, по-перше, національний простір країни має бути підпорядкований національним інтересам народу, що, встановлення антиукраїнськими та антинародним силами контролю над засобами масової комунікації може призвести до катастрофічних наслідків для держави; по-друге, Помаранчева революція і журналістський спротив довели відданість більшості українського народу принципам справедливості і демократії, показали силу населення, яке відчуло себе нацією.
Нині, за нової влади питання повернення Україні її національного інформаційного простору, захисту її інформаційного суверенітету є стратегічним завданням винятково української держави - ніхто, крім українців, не зацікавлений у його безумовному вирішенні. Без цього може стати проблематичним саме існування незалежної самостійної національної Української держави.
І тому можна цілком погодитись із твердженням українських журналістів, що нині справді для України найголовніше - «відвоювати власний інформаційний простір, очиститися від імперських уламків, створити власну модель інформпростору України; захистити його від перманентного руйнівного впливу чужих інформаційних засобів. Без глобального вирішення питань інформаційної стратегії не будуть розв‘язані проблеми історико-культурного та етнічного виживання суспільства. Питання стоїть так: або вижити на віки, або навіки вмерти. Третього у третьому тисячолітті не дано».

210 Леся Українка. Твори в чотирьох томах. Т.4. – К. – Дніпро. – 1981. – С.186, 187.
211 Микола Томенко. Чи приведе інформаційна війна до запровадження надзвичайного стану. – http://www.pravda.com.ua – 7.11.2003, 10:52.
212 Див.: Вікторія Сюмар. Внутрішні війни. Симптоми вже знайомої хвороби. – http://www.pravda.com.ua. - 1.06.2005, 16:48.
213 Див.: Віктор Каспрук. Захист від "захисту": аспекти державної інформаційної безпеки. – http://www.pravda.com.ua. – 15.02.2005, 16:17
214 Або - або! Третього у третьому тисячолітті не дано. // Газ. ”Панорама Сумщини”. - 23 січня 1997 р.
215 Див.: Олександр Литвиненко. Інформація і безпека. // Журн. ”Нова Політика». - 1998. ? № 1. - С. 47.
216 Там само.
217 Там само, с. 48.
218 Там само.
219 Там само, с. 48?49.
220 Проект Закону України «Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України», ст. 2. – Особистий архів автора. 221 Зауваження американських та українських експертів щодо другої редакції проекту Закону України ”Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України”, с. 1. - Особистий архів автора.
Проект Закону України «Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України», ст. 12. – Особистий архів автора.
223 Зауваження американських та українських експертів щодо другої редакції проекту Закону України ”Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України”, с. 1. - Особистий архів автора.
Євген Лук’яненко. Чи в ладах з правом «Верховенство права», або Обман на американському рівні. // Газ. «Вечірній Київ». – 5 червня 1998 року.
225 Або – або! Третього у третьому тисячолітті не дано. – «Панорама Сумщини», 23 січня 1997 р.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Бабенко В. Троянський кінь знову у дії: деякі аспекти розвитку та захисту інформаційного простору – Вісн. Київ. ун-ту, сер. Журналістика – 1997. – Вип.4.
Белебеха Іван. Поразки і надії України. – Харків. – Прапор. – 1996.
Декларація про державний суверенітет України. – К. – 1990.
Інформаційна сфера України: стан, проблеми і перспективи /Матеріали до парламентських слухань «Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в країні». – К. – Держкомінформ. – 2002.
Карпенко Віталій. Преса і незалежність України. (Практика медіа-політики 1988-1998 рр.). – К. – Нора-Друк. – 2003.
Лизанчук В.В. Єдиний національний інформаційний простір України: реальність чи міф? Українська періодика: історія і сучасність. – Львів. – 1995.
Лось Й. Сучасна українська преса і проблема консолідації українців світу навколо ідеї національного відродження.- Львів. – Каменяр. – 1992.
Миронченко В.Я. Основи інформаційного радіомовлення. – К. – 1996.
Національна безпека і оборона. //Тематичний номер журналу до парламентських слухань. – 2002. – №11. Петрів Тарас. Інформаційні процеси в контексті глобалізації. – К. – Грамота. – 2003.
Погрібний Анатолій. Поклик дужого чину. – К. – Просвіта. – 2004.
Сікора Богдан. Російська економічна експансія в Україні. – К. – Економіка і право. – 2003.
Шкляр В.І. Преса керована і преса керуюча. //Українська періодика: історія і сучасність. – Львів, 1993. Штепа Павло. Московство. – Дрогобич. – Видавнича фірма “Відродження”. – 2000.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ ТА СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

1. Інформація в сучасному світі, її роль і значення в політичних протистояннях.
2. Сучасні інформаційні війни всередині країни: причини, приводи, практика.
3. Технічні аспекти інформаційної безпеки.
4. Зовнішні інформаційні війни – форми і види інформаційної експансії.
5. Як розуміти інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку країни?
6. Захист національного медіа-простору – вимога часу

[ Предмет і завдання курсу ] [ Тема 1. Нація та національна ідея ] [ Тема 2. Національна ідея у пресі діаспори ]
[ Тема 3. Українське питання і самвидав ] [ Тема 4. Зародження незалежної української преси у надрах компартійної системи. ]
[ Тема 5. Путч ГКЧП і преса ] [ Тема 6. Українська періодика в перші роки незалежності ]
[ Тема 7. Давні та сучасні антиукраїнські міфи у ЗМІ ] [ Тема 8. Державна ідеологія та ЗМІ ]
[ Тема 9. Засади державної інформаційної політики ] [ Тема 10. Влада і журналістика: колізії і конфлікти ]
[ Тема 11. Свобода слова – підмурівок інформаційної політики ] [ Тема 12. Аномалії інформаційної політики ]
[ Тема 13. Національний інформаційний простір України: сучасний стан та проблеми ]
[ Тема14. Чужоземне інформаційне засилля ] [ Тема 15. Інформаційний суверенітет і національна безпека ]

До Віталій КАРПЕНКО ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА БЕЗПЕКА