Віталій КАРПЕНКО

ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА БЕЗПЕКА
Підручник

ЧАСТИНА ІІ. ДЕРЖАВНА ІДЕОЛОГІЯ ТА ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА

ТЕМА 10. ВЛАДА І ЖУРНАЛІСТИКА: КОЛІЗІЇ І КОНФЛІКТИ

1.Три гілки державної влади

Поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову гілки є чи не найбільшим набутком світової демократії.
Законодавча влада (парламенти) є владою представницькою, такою що обирається народом з числа його представників. На державному рівні вищим і єдиним законодавчим органом є парламент, у нас – Верховна Рада. Її завдання – творити закони для всієї країни, її громадянства; виконання і дотримання їх – святий обов’язок кожного громадянина, хоч би яку високу посаду він обіймав в ієрархічній піраміді державного управління.
У регіонах своєрідною місцевою законодавчою владою є представницькі органи – ради депутатів обласного, міського, районного та сільського рівнів. Вони можуть приймати рішення, що не суперечать законам країни, обов’язкові для виконання на території реґіону.
Виконавча влада – це побудований за вертикальним принципом (згори донизу державний апарат чиновників), які призначаються парламентом або Президентом, а також місцевими представницькими органами, і покликані здійснювати практичне управління всіма сферами суспільного життя в країні, керуючись законами країни, указами та розпорядженнями президента, постановами вищого законодавчого органу та уряду. У державі виконавчу владу уособлюють Кабінет міністрів як вищий орган виконавчої влади з відповідними міністерствами та їхніми структурами; в областях містах і районах –державні адміністрації відповідного рівня. Кабінет міністрів у межах, передбачених відповідними статтями Конституції та Законами.
Судова влада, представлена в центрі Конституційним, Верховним судами та спеціалізованими судами, зокрема, Вищим Господарським (раніше називався Арбітражним) та Вищим Адміністративним судами. В областях, містах, районах судочинство здійснюється відповідно місцевими судами. Судові рішення ухвалюються іменем України і є обов’язковими для виконання на всій території держави. За Конституцією суди в Україні незалежні, делегування їхніх функцій, як і привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
Генеральна прокуратура та прокуратури реґіональні, що складають окрему структуру, стоять певною мірою осібно в системі українського правосуддя, на неї покладаються такі функції: підтримання державного обвинувачення в суді, нагляд за дотриманням законодавства в усіх сферах життя, в тому числі правоохоронними органами, представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, передбачених законом.
Такий поділ влади на три гілки – законодавчу, виконавчу та судову, – незалежних одна від одної, є важливою демократичною домінантою. Вона дає можливість створити гнучкий баланс противаг, щоб жодна з гілок не могла зосередити в своїх руках абсолютну владу в державі, тобто узурпувати її.
Останнім часом в країні обговорюється необхідність адміністративної реформи. Така потреба справді назріла. Щоправда, проекти, які стали почасти відомі громадськості, викликають з її боку гостру критику. Якщо така реформа відбудеться, то вона внесе відповідні зміни в органи влади, надто на місцях.

2. Проблеми четвертої влади

Четвертою владою – після законодавчої, виконавчої та судової – образно називають пресу (вжито в широкому розумінні як уся система засобів масової інформації). Щоправда, жодних реальних владних функцій у суспільстві преса не виконує; вона, по суті, є владою громадської думки, і саме цим сильна, і саме цим може впливати на життєві реалії. Якщо функції перших трьох гілок влади тримаються на силі закону, то преса спирається на силу моралі.
У будь-якому суспільстві взаємини між владою і засобами масової інформації складаються не просто. Існують об'єктивні причини для певних колізій і конфліктів, оскільки інтереси сторін часто не збігаються, а то й суперечать одні одним. Засоби масової інформації, перш за все орієнтуються на інтереси суспільства, а не влади. Тому вже в цьому закладені елементи їхньої опозиційності до владних інституцій. У демократичному правовому суспільстві громадське схвалення чи громадський осуд мають велике значення не тільки для пересічного громадянина, а передусім для представника будь-якої владної гілки, оскільки він, цей представник, перебуває на службі у суспільства, відчуває відповідальність перед ним і прагне в його очах завжди мати позитивний імідж.
Найголовніше завдання мас-медіа – відображати життя таким, як воно є. А з цього випливають і головні засади їхньої діяльності: об'єктивність, гласність, відкритість, плюралізм. Не секрет, що є речі, які влада з різних міркувань не хотіла б випробовувати гласністю. На цьому ґрунті виникає реальна колізія, живильним середовищем для якої є розбіжність в інтересах: преса завжди зацікавлена в тому, щоб донести до свого споживача те, що влада воліла б приховати.
Україна отримала у спадок від тоталітарного режиму не тільки систему засобів масової інформації, ним породжену та сформовану, а й систему принципів і правил у ставленні влади до мас-медіа, рудименти підцензурності й підпорядкованості преси владі (за більшовизму – одержавленій партії в особі її керівних структур). І це зрозуміло, бо фактично в усіх гілках влади залишились кадри старої системи. І якщо при відновленні державної незалежності законодавчо було скасовано цензуру, унеможливлений адміністративний тиск на пресу, анахронізмом став владний окрик, то це ще не означає, що влада позбулася колишніх компартійних звичок «командувати» пресою, використовуючи інші доступні їй засоби тиску. Тому звичайні тертя і непорозуміння, які трапляються в силу розбіжностей інтересів в демократичних країнах, в Україні набирають форм гучних скандалів та гострих конфліктів.
Нинішній стан засобів масової інформації в Україні, їхні взаємини з владою примушують серйозно замислитися: чи є у державі справжня четверта влада? І чимало журналістів – та й не тільки журналістів – змушені констатувати: хоч Україна й вирвалась із лабет комуністичної однопартійності, вона, на жаль, до Помаранчевої революції 2004 року не мала справді вільної, справді незалежної преси за світовими демократичними мірками. І тільки після революції розпочалися демократичні процеси у функціонуванні мас-медіа.
Почасти такий стан можна пояснити недосконалістю українського законодавства, що регулює взаємини суспільства і мас-медіа, та більшою мірою він органічно випливав з характеру самої влади, точніше – кадрів, які її репрезентують. Президент Леонід Кучма визнав публічно ”значні перекоси в економічній, соціальній, політичній сферах” в яких він вбачав ”коріння корупції, якою вражена значна частина нашого державного апарату”.
Звичайно ж, ніхто з корупціонерів не бажає стати об‘єктом пильної уваги преси. Тому тільки який-небудь засіб масової інформації зачепить хоча б кінчиком пера якийсь мафіозний клан, відразу відчує зворотну реакцію, нерідко з боку і за підтримки представників влади, близьких до цього клану.
У час, коли внаслідок масового безгрошів‘я та зубожіння українського населення, люди не мають змоги передплачувати улюблені газети і журнали ? їх наклади через це різко зменшились, – неймовірно зростає значення телебачення і радіо та їхній вплив на громадську думку, оскільки телеприймачі є в більшості сімей, а квартири всуціль радіофіковані ще з радянських часів. Тому влада робила все можливе, щоб тримати електронні засоби масової інформації у твердій руці. Тому справді не було інших мас-медіа в Україні, де була б установлена жорсткіша негласна політична цензура, ніж у структурах державних теле- та радіокомпаніях.
Цю тему неодноразово порушувала на своїх сторінках газета ”Вечірній Київ”. Йшлося про однобічне, вигідне тільки владі, висвітлення подій в Україні і за рубежем. Існувала негласна заборона на телебаченні подавати в ефір не тільки виступи небажаних політиків, але навіть вирізати їх відеозображення з репортажів, в які вони випадково потрапили. Замовчування опонентів, набридливий показ кожного кроку перших керівників держави, витруювання всякої живої думки, що не вкладалась у Прокрустове ложе офіційної позиції, – все це було сумною реальністю на державних та залежних теле- і радіоканалах за президентства Леоніда Кучми. За вказівкою зверху, або й без вказівки, але на догоду можновладцям, в телевізійних і радіопередачах могли обливати брудом тих, хто стоїть в опозиції до влади.
В колективах державних електронних засобів масової інформації, надто у державній телекомпанії, у зв‘язку з цим панувала гнітюча психологічна атмосфера, здібні, думаючі кадри журналістів витіснялися під різними приводами, шукали свого щастя в різних комерційних інформаційних структурах. Так, вимушені були шукати іншої роботи відомі тележурналісти Микола Орловський, Микола Княжицький, Микола Канішевский, Наталка Григорук, Володимир Нечипорук, Сергій Сотниченко, Юрій Шкарлат та інші. Майже всі вони знайшли своє місце у незалежних телередакціях і видавали оригінальні цікаві передачі. А от державне телебачення від цього втратило – стала гіршою якість телепередач, оскільки живі нестандартні думки і відеозображення замінялися сірими, невиразними, трафаретними сюжетами.
Керівництво Держтелерадіо при кожній нагоді заперечувало факти політичного нагляду за телерадіопередачами. Інші державні засоби масової інформації за правилами кланової солідарності намагалися підтримувати ці спростування. ”Голос України” пером свого кореспондента гостру критику існування політичного тиску на незалежні демократичні ЗМІ назвав ”галасливою кампанією”, різко і несправедливо нападаючи за це на ”Вечірній Київ”, ”Нєзавісімость”, ”Ліберальну газету”.
Стан засобів масової інформації в Україні за часів режиму Кучми, їхні взаємини з владою примушували серйозно замислитися: чи була у державі четверта влада? І багато журналістів – і не тільки журналістів – змушені констатувати: хоч Україна й вирвалась із лабет комуністичної однопартійності, вона, на жаль, не створила справді вільної, справді незалежної преси за світовими демократичними мірками.
Хоч ніде в світі немає абсолютно незалежної преси (вона залежить від власника-видавця, рекламодавця, редактора, зрештою, від читачів), але в демократичних країнах так відрегульовані взаємини між суспільством і пресою, щоб якомога зменшити цю залежність. Так, приміром, у Нідерландах економіка газет будується таким чином, щоб доход від реклами не перевищував доходу від реалізації видань, а відтак – щоб рекламодавці не мали вирішального впливу на редакції. В Японії власники газет не мають права виступати у свої виданнях, щоб не нав‘язувати їм своєї думки. В Аргентині, де, як і в більшості інших країн, виконавча влада не має своїх загальнополітичних друкованих органів, важливі урядові документи оприлюднюються в трьох найтиражніших газетах – звичайно ж за, плату. І, що цікаво: якщо ці урядові документи публікуються в одних і тих же газетах тривалий час, то тиражі цих газет зменшуються – читачі вважають їх проурядовими і переорієнтовуються на інші часописи. Переорієнтовується також і уряд, розміщуючи свої платні матеріали в тих виданнях, які їх випередили в негласному рейтингу і за тиражністю посіли перші три місця.

3.Тиск влади на пресу

Проблема взаємин преси і влади стала однією з найпекучіших у пострадянській Україні. І хоч вона була не такою помітною, як, наприклад, енергетичні чи соціальні проблеми, невиплата зарплатні та пенсій тощо, від її розв‘язання значної мірою залежали такі атрибути демократії, як гласність, свобода слова і друку, плюралізм думок ? без чого, власне, не буває самої демократії. Найприкметнішою рисою державної інформаційної політики тодішньої української ж влади було намагання будь-що приборкати мас-медіа – кого батогом, кого пряником, – щоб убезпечити себе від критики. Це, як правило, властиво слабким режимам, які з усіх сил тримаються за владу, що випорскує з їхніх рук.
Україні дісталися від тоталітарного режиму не тільки колишні закони, а й сама законодавча система та її кадри. Старі закони замінювалися новими швидше, ніж кадри, які треба виховувати і навчати роками. Тому в тих самих прокурорських кабінетах залишились ті самі люди, підготовлені минулою системою: зі старими звичками, схильностями, з рецидивами того самого сумнозвісного, телефонного права, коли долю людини вирішував не закон, а телефонна вказівка зверху.
У незалежній Україні, як і в радянській, влада для залякування і шантажу опонентів продовжувала за традицією використовувати прокурорські органи – вони, як і колись, мають право нагляду за дотриманням законодавства. Першою газетою, яка потрапила на зуби прокуратурі (Генеральній!), була газета ”Вечірній Київ” – надто самостійна і надто критична.
Редакція отримала за підписом в.о. Генерального прокурора В.Дацюка листа про те, що Генеральною прокуратурою України порушено ”кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого статтею 126 Кримінального Кодексу України” з лицемірним проханням оприлюднити його (вочевидь з розрахунком залякати передусім редакцію ”Вечірки” та й інших). Суть полягала в тому, що газета під рубрикою ”Дискусійна трибуна” опублікувала два протилежні за змістом листи: в одному з них компартія різко критикувалась, як злочинна організація, в другому – захищалася, хоча критикувались такі її високі функціонери, як Борис Єльцин та Леонід Кравчук, які на думку авторки В. Єрофеєвої (до речі, колишньої працівниці міської прокуратури), стали дегенератами, зрадивши свою партію. Саме ці слова були сприйняті Генпрокуратурою ”як образливі вислови на адресу президентів України і Російської Федерації Кравчука Л.М. і Єльцина Б.М., що принижують честь і гідність глав суверенних держав”.
”Вечірній Київ” оприлюднив цього листа з Генпрокуратури під заголовком ”Шиють кримінал…” У примітці ”Від редакції” висміювались надумані претензії до газети і ставились запитання: ”Зокрема, проти кого порушено кримінальну справу? Які закони Російської Федерації поширюють свою дію на Україну? А якщо ні, то який закон України стоїть на сторожі честі і гідності глав інших суверенних держав у цілому та Б.М.Єльцина зокрема?”
Редакція, незважаючи на візити слідчих із міської прокуратури (їй було передано справу для подальшого провадження), вилучення оригіналу листа, виклики працівників редакції до слідчих кабінетів, вирішила скористатися єдиною реальною, їй доступною і вже не раз випробуваною, зброєю – гласністю. На сторінках газети розгорнулася дискусія з цього приводу. Друкувалися повідомлення про хід розслідування, листи читачів, коментарі юристів, які переконливо доводили, що кримінальна справа шита білими нитками, бо насправді є спробою політичної розправи над незалежною газетою, що закон порушила не редакція, опублікувавши думку читачки, і не читачки, яка скористалася своїм правом на свободу слова, а прокуратура, здійснюючи тиск на газету і її авторів, порушує законодавство України.
Цей прецедент, створений Генпрокуратурою, набув міжнародного резонансу. Із заявою про порушення прав людини та свободи слова виступили українські та зарубіжні (акредитовані в Україні) журналісти. Листа на ім‘я Президента надіслала Комісія з прав Людини Світового Конгресу Вільних Українців за підписами Христини Ісаїв та Андрія Вітера.
Справа таки луснула як мильна булька – її довелося офіційно припинити за відсутністю складу злочину. І не тільки через тиск з боку громадськості, а передусім тому, що жодного криміналу накопати не вдалося, а копати міській прокуратурі доводилося ніби під збільшуваним склом громадської уваги, оскільки провадження справи широко висвітлювалося у ”Вечірньому Києві” та в іншій пресі.
Однак це не стало повчальним уроком ні для прокуратури, ні для інших високих сановників. Приблизно така ж ситуація повторилась, коли ”Вечірній Київ” опублікував різку заяву Народного Руху України, в якій відверто говорилося, що ”Президія Верховної Ради України, керована Олександром Морозом та Олександром Ткаченком, довела своїми рішеннями та діями професійну непридатність і неприховану корисливість” і висувалася вимога переобрання і Президії Верховної Ради, і персонально О.Мороза та О.Ткаченка. У відповідь на рухівську заяву Олександр Мороз, образившись не на жарт, виступив із власною заявою. В ній відкидалися рухівські звинувачення та містилися погрози на адресу окремих надто ”незалежних” видань , які отримають відповідну політичну, моральну та юридичну оцінку. Олександр Мороз підкреслював, що буде порушено справу в суді проти тих друкованих засобів масової інформації та окремих осіб, які безпідставними звинуваченнями принижують його честь та гідність.
І справді по якомусь часі Олександр Мороз звернувся до Генпрокуратури ? а не до суду! ? про захист честі й гідності. Редакція ”Вечірки” дізналася про це з листа від заступника прокурора Києва В.Шевченка, який просив надати необхідні матеріали у зв‘язку з тим, що ”прокуратурою м. Києва проводиться перевірка по зверненню Голови Верховної Ради України Мороза О.О. до генеральної прокуратури України щодо публікації в газеті ”Вечірній Київ” за 31.03.95 р. заяви Народного Руху України під заголовком ”Таке керівництво нам не потрібне…” Але дискусія з цього приводу на сторінках газети не розгорілася: чи то працівники міської прокуратури набралися сміливості чесно сказати замовникові, що критику не слід сприймати за образу честі й гідності, чи то відчуття здорового глузду підказало заявникові, що слави він на цьому не заживе, а от репутацію свою може підмочити, тільки справу тихо згорнули і залишили редакцію в спокої.
Наведені факти характерні тим, що влада для розборок з приводу політичних позицій, оцінок, симпатій чи антипатій, висловлених у пресі, які не збігаються з офіційною точкою зору, широко використовувала органи прокуратури. Ці органи, які мали б за законодавством стежити, щоб не порушувались закони, самі йшли на їх порушення, догоджаючи можновладцям. Отже, цим утискувалась свобода слова в Україні та порушувались права людини, зокрема право вільно висловити свою думку та право на інформацію. До того ж на боротьбу з пресою, в діях якої не було жодного криміналу, відверталися значні сили фахівців, яких так не вистачало в боротьбі з організованою злочинністю, корупцією та мафією. Нарешті, такими діями завдавалась значна шкода суспільній моралі, поширювався правовий нігілізм і сваволя, підривалась у людей віра в правову справедливість і правовий захист. Як наслідок окремі видання, у яких забракло послідовності і мужності у відстоюванні демократичних принципів, мусили змінювати свій тематичний напрямок, виявляти обережність в наведенні критичних фактів та в їх оцінках, в результаті чого споживачі отримували неповну, а то й спотворену інформацію.

4. Суди – проти преси

Парадоксальність взаємин засобів масової інформації з судовою системою, себто влади „четвертої” з владою третьою, полягає в тому, що вони настільки ж не вивчені, наскільки й актуальні. У будь-якому суспільстві форма співіснування преси та судової влади є досить специфічною і, м‘яко кажучи, напруженою. Адже і преса, і суди перебувають на вістрі суспільних пристрастей, і нерідко зустрічаються на одних і тих же полях бою. Попри взаємну залежність вони мають також різні підходи до суспільних явищ: преса оцінює ці явища з позиції інтересів громадськості, суди – з точки зору законодавства, і обидві сторони переконані: все, що робить кожна, – на користь суспільству. Ці точки зору не завжди погоджені і не завжди збігаються в основному, не кажучи вже про деталі. Тут і пролягає вододіл між четвертою владою – владою громадської думки – і третьою, себто, судовою гілкою державної влади.
У демократичних суспільствах вживаються заходи до гармонізації цих взаємин. В Україні напруженість у взаєминах між пресою і судовою системою виявлялася набагато оголеніше й різкіше. Йдеться не стільки про проблеми висвітлення роботи судів, скільки про використання судової влади для переслідування преси.
Тут, очевидно, відчутний вплив рудиментів тоталітаризму на судову систему, які мають об‘єктивні корені. Парадоксальність взаємин засобів масової інформації з судовою системою полягає в тому, що вони настільки ж не вивчені, наскільки й актуальні. У будь-якому суспільстві форма співіснування преси та судової влади є досить специфічною і, м‘яко кажучи, напруженою. Адже і преса, і суди перебувають на вістрі суспільних пристрастей, і нерідко зустрічаються на одних і тих же полях бою. Попри взаємну залежність вони мають також різні підходи до суспільних явищ: преса оцінює ці явища з позиції інтересів громадськості, суди – з точки зору законодавства, і обидві сторони переконані: все, що робить кожна, ? на користь суспільству. Ці точки зору не завжди погоджені і не завжди збігаються в основному, не кажучи вже про деталі. Тут і пролягає вододіл між четвертою владою – владою громадської думки – і третьою, себто, судовою гілкою державної влади. У демократичних суспільствах вживаються заходи до гармонізації цих взаємин.
В Україні напруженість у взаєминах між пресою і судовою системою вияв¬ляється набагато оголеніше й різкіше. Йдеться не стільки про проблеми висвітлення роботи судів, скільки про використання судової влади для переслідування преси. Тут, очевидно, відчутний вплив рудиментів тоталітаризму на судову систему; вони мають об‘єктивні корені. Після компартійної імперії залишилась незмінною вся судово-правова система, побудована на комуністичних постулатах з єдиною метою ? захищати панівний режим. На всій вертикалі судових органів залишилось колишнє кадрове забезпечення – люди виховані комуністичним режимом, вивчені на комуністичних догмах, з прищепленою комуністичною етикою, яка моральним вважала все те, що корисне для побудови ”світлого майбутнього”, виправдовуючи цим свого часу найстрашніші злочини сталінізму проти людяності.
Та найпосутніше, певно, те, що судово-правові кадри зберегли свою психологію, послідовно прищеплювані їм звички переслідувати і судити не за законами, а за вказівками партійних комітетів, прислухатися до телефонних дзвінків ”згори”, догоджати тим, хто посідає місце бодай щаблем вище на владній драбині. А оскільки на тих же щаблях залишися ті ж самі люди, під синьо-жовтими прапорами, але з тією ж компартійною психологією, то правникам і зовсім не треба було докладати зусиль, щоб пристосовуватись до нових умов – все залишилося так, як було.
Криміналізація ж тим часом охопила всі сфери життя, всі верстви суспільства. Хвиля злочинності, в тому числі й організованої, захлеснула Україну. Те, що наші владні структури, в тому числі й правоохоронні, наскрізь корумповані, також ні в кого не викликало сумніву. Те, що без хабара не слід потикатися до значної частини столоначальників, визнано не тільки в Україні, а й за її межами. Те, що з корупцією та організованою злочинністю в Україні організовано боролися різні силові структури та спеціальні комітети і комісії, також загальновідоме. Так само, як і те, що результати цієї боротьби мізерні. Це дає привід зробити висновок, що судова система у нас прогнила наскрізь і вимагає докорінного реформування; суди стали знаряддям розправи з інакомисленням в руках можновладців.
За приклад може бути комплекс скоординованих позовів до ”Вечірнього Києва” і винесення неправедних, з грубими процесуальними порушеннями рішень Шевченківським районним судом та впертою і нелогічною підтримкою цих абсолютно необґрунтованих рішень вищими судовими інстанціями. Десятки звернень зневірених громадян до редакції ”Вечірнього Києва” зі скаргами на несправедливі суди зайвий раз переконували, що судове свавілля стало явищем типовим і повсюдним. З часом неправедні рішення судів підтверджувалися самим життям, але без належних наслідків щодо виявленої тенденційності для самих суддів. Наприклад, задовольнивши позов колишнього міністра оборони Шмарова, Шевченківський суд зобов‘язав редакцію спростовувати ті факти, які змушене було визнати вище керівництво держави, через що, власне, Шмаров і зробився міністром колишнім. Але для голови районного суду З.Антошиної, яка винесла неправедну ухвалу, все обійшлося. Ось такі парадокси судових реалій.
Нерідко проти преси використовувалася недосконалість українського законодавства. Загалом в Україні досить швидко була напрацьована значна законодавча база, за допомогою якої регулюються відносини преси і суспільства. Одним із перших були ухвалені закони «Про інформацію» та «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». Однак вони не могли ефективно працювати, оскільки були недосконалими, з низкою неточностей, загальників та суперечностей, які перетворювали закон на дишло – куди повернули, туди й вийшло.
Взяти хоча б Закон України ”Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” – якраз ту його норму, яка стосується наймасовіших позовів на захист честі і гідності. Сама ця норма як така, безумовно, прогресивна і потрібна, оскільки зобов‘язує пресу подавати правдиву інформацію, не допускати образи особи, передбачає компенсацію завданої їй немайнової і моральної шкоди. Але ж, по-перше, самі норми Закону були так сформульовані, що давали можливість будь-якій посадовій особі будь-яку критику в пресі на адресу свого відомства чи свою особисто трактувати як образу честі, гідності та ділової репутації. І суди приймали такі позови, навіть не розібравшись в мотивації вимог, ігноруючи можливість досудового розгляду конфлікту.
До того ж у ст. 42 Закону не чітко були сформульовані випадки звільнення преси від відповідальності. Скажімо, якщо оприлюднені відомості ”є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових осіб державних органів, організацій і об‘єднань громадян”, то преса не має нести відповідальності за достовірність оприлюдненої інформації. А от коли саме ці виступи є офіційними, а коли ні? Якщо вказані особи виступають на форумах своїх органів чи організацій – зрозуміло, а коли вони виступають, скажімо, на стихійному мітингу, чи перед групою пікетуючих шахтарів? Чи вважається відтворенням офіційного виступу з аудіозапису? А як бути, коли у пресі відтворюється не офіційний виступ посадової особи чи громадського діяча, а офіційний документ, ним підписаний? У Законі про це немає жодного слова.
Здавалось би, сама логіка вимагає прирівнювати офіційний документ до офіційного виступу. Але це не для українських суддів.
Наприклад, про колишнього мера Києва Косаківського газета ”Вечірній Київ” надрукувала близько тридцяти полос критичних матеріалів під рубрикою ”Афери міської влади”, в яких фігурував сам мер та його найближче оточення. Потім ці матеріали були видруковані фондом ”Українська перспектива” окремим виданням. Жодного факту п.Косаківський не спростував і до суду не звертався. А позов на газету подав з приводу однієї фрази в одному з опублікованих матеріалів, де говорилося, що він був одним з організаторів побиття похоронної процесії на Софійському майдані 18 липня 1995 року під час похорону патріарха Володимира (Романюка). Його аргументація така: не існує, мовляв, у природі жодного документу, підписаного Косаківським, в якому б давалася вказівка бити людей.
Але ж за посадою голова Київради і глава міської державної адміністрації є господарем міста і за функціональними обов‘язками має відповідати за все, що в ньому діється. Він мусів би зробити все можливе, щоб не допустити кровопролиття. Якби він був серед похоронної процесії – а ховали патріарха, і мер мав би віддати церковному ієрархові останню честь, – якби він був серед людей, тоді міліція навряд чи посміла б бити мирян. Та Косаківський не тільки не вийшов до людей, а й, за свідченням очевидців, на засіданні президії уряду був одним із тих, що вимагали застосувати проти похоронної процесії силу.
Однак найцікавіше те, що матеріал, в якому була фраза, через яку подав Косаківський до суду, – це була офіційна заява трьох київських міських організацій – РУХу, Демократичної партії та громадської організації ”Вибір”, яку передав факсом РУХ-ПРЕС. Незважаючи на цей вельми промовистий факт, суддя Антошина не тільки прийняла від Косаківського позов до газети, не тільки не звільнила від відповідальності редакцію, а й долучила в ролі відповідачів всі три названі організації. І ухвалила рішення: задовольнити позов Косаківського і кожному з відповідачів, в тому числі і редакції, виплатити йому як компенсацію моральної шкоди (до речі, нічим не доведеної) по 2 тисячі гривень.
От вам логіка, і от вам закон. Правда, це рішення було скасоване міським судом в порядку касаційної скарги редакції і передано на розгляд в інший районний суд.
Інша деталь – розмір державного мита, яке мав платити позивач, стимулював, навіть провокував до позовів на захист честі і гідності. Адже розмір мита не залежав від суми позовних вимог і був величиною сталою. Оцінить позивач свої честь і гідність у 100 гривень чи у сто тисяч, а мито платив в кожному випадку однакове – 17 гривень. Тим більше, що суд, як правило, не вимагав хоча б вмотивувати, якщо не довести, що сума компенсації має бути саме такою, як визначив позивач.
Навіть формулювання самих норм щодо виплати компенсацій було дискримінаційним щодо преси. Наприклад, ст. 440-1 ”Цивільного кодексу” передбачала відшкодування моральної шкоди незалежно від відшкодування майнової шкоди, і і сума такого відшкодування не могла бути меншою п‘яти мінімальних розмірів заробітної плати. Виникають закономірні запитання: 1)чому розмір відшкодування моральної шкоди не повинен бути меншим, ніж 5 мінімальних зарплат? і 2) якщо вже обмежується нижня планка розміру відшкодувань, тому чому не обмежується верхня? Адже ж якщо передбачено, що компенсація не може бути меншою розміру 5 мінімальних зарплат, то логічно було б передбачити, що вона не повинна перевищувати 50, 100 чи, наприклад, 200 мінімальних зарплат?
Таких нелогічностей у законодавстві було чимало. Вони дозволяли суддям у рамках закону маніпулювати ними на власний розсуд і виносити заздалегідь запрограмовані чи замовлені рішення. І тільки після парламентських слухань 2002 року «Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні» було внесено низку змін і доповнень до законодавства і, зокрема, поставлено розмір державного мита в залежність від вказаного в позові розміру компенсації завданої немайнової шкоди
Необ‘єктивність, заанґажованість, м‘яко кажучи, українських судів та суддів була очевидною, досить лише підняти з десяток різних справ, щоб переконатися в цьому. Візьмімо для прикладу розгляд позовів до газети ”Вечірній Київ” у Шевченківському районному суді. Впадає в око уже те, що позови високих посадових осіб розглядалися особисто під головуванням самої тодішньої голови райсуду п. Антошиної ? їх вона зазвичай не довіряє вести рядовим суддям. Так було з позовом Косаківського, так було з позовом колишнього міністра оборони Шмарова до ”Вечірки”, який набув розголосу по всьому світу. Та варто на ньому зупинитися детальніше.
Шмаров подав позов до суду, незважаючи на те, що його точка зору, тобто спростування, була опублікована в газеті дослівно. Правда, тут же редакція висловила і свою позицію, яка, звісно, не збігалася з поглядами Шмарова. І це нормально для нормальної дискусії. Цілий ряд фактів, непрямих доказів і елементарна логіка дають підстави гадати, що Шмарова підштовхнули до цього суду, пообіцявши позитивне для нього рішення.
Почалося з того, що у газеті ”Вечірній Київ” в постійній рубриці ”Колонка головного редактора” була опублікована стаття ”Державний переворот”, де критикувалась концепція задуманої військової реформи і називалися кричущі факти руйнування української армії. В кожному абзаці були посилання на групу генералів Міноборони, підкреслювалося, що ці генерали розцінювали і концепцію реформи, яка розроблялась нелегітимно, поза Генеральним штабом, у приміському лісі; і наслідки, до яких може призвести її реалізація; і всі інші факти руйнації армії, розбазарювання військового майна – все це генерали розцінювали як державний переворот. Іншими словами, все це може привести до різких змін в армії і державі (словники трактують слово «переворот» саме як різкі зміни).
Логіка Шмарова була така ж, як і Косаківського: мовляв, з такого-то по такий-то період не зафіксовано державного перевороту в Україні – хай автор і газета доведуть, що він відбувся.
Під час судового процесу, – а він тривав кілька місяців,– були заслухані свідчення багатьох генералів, народних депутатів – членів профільної Комісії Верховної Ради, багатьох інших свідків. Викрито цілу низку зловживань в армії, факти небезкорисливої комерцізації військових структур, розпродажу за безцінь військового майна, знищення системи військової освіти тощо. А найголовніше ? було доведено: в суспільстві існує думка про те, що і нелегітимна концепція військової реформи, і факти численних зловживань, і дії особисто Шмарова, – все це спрямоване на шкоду державі. Доведено, що була й така думка в суспільстві: здійснення всього цього призведе до державного перевороту.
Суддя проігнорувала показання свідків, залишила поза увагою два лінгвістичні експертні висновки, зроблені фахівцями Інституту мови та Інституту журналістики, в яких чітко роз‘яснювалася різниця між діловим мовленням і публіцистичним осмисленням дійсності та розставлялися крапки над ”і”.
Крім того, редакція надала судові копії ряду офіційних документів: експертні аналізи підписаних Шмаровим договорів з Росією, зроблених міністерствами юстиції та закордонних справ, довідку комісії Верховної Ради про руйнування військової освіти, копії підписаних Шмаровим антиукраїнських угод тощо – все свідчило на користь газети. Але суддя у рішенні всупереч правді написала, що жодних документів відповідачі не надали. І замість того, щоб вимагати від відповідача доказів, що оприлюднена версія існує в суспільній свідомості, що й було переконливо і документально доведено, суддя стала вимагати підтвердження, що в Україні відбувся державний переворот. Рішення судді не аргументоване і не вмотивоване, але чітке – задовольнити позов Шмарова, зобов‘язати редакцію спростувати оприлюднені факти і компенсувати йому моральну шкоду (знову ж таки нічим не доведену) у розмірі 315 мільйонів купонокарбованців.
І що цікаво: всі наступні міські судові інстанції відхиляли касаційні скарги редакції, не утруднюючи себе мотивацією, і підтверджували рішення райсуду. А там тільки процедурних порушень було стільки, що рішення Антошиної можна було б 10 разів скасувати.
Редакцію виручило те, що вівся аудіозапис і публікувалася в газеті стенограма судових засідань. Тому є підтвердження кожному сказаному слову у ході судового процесу. Це серйозне звинувачення в необ‘єктивності судді Антошиної.
Газета тоді програла суд, але виграла справу: оприлюднені матеріали унеможливили подальше перебування Шмарова на посту міністра оборони, а розроблена за його ініціативою концепція так званої військової реформи, слава Богу, благополучно була похована і, треба сподіватися, назавжди. Більше того – Президент України Кучма, виступаючи спочатку на колегії Генеральної прокуратури, а потім на колегії Міноборони, фактично підтвердив більшість з того, про що писала наша газета, і майже тими самими словами. Склалася парадоксальна ситуація: газета зобов‘язана судом спростовувати те, що офіційно підтвердив президент України.
Суди в Україні за минулого режиму часто розглядали позови на захист честі і гідності, але це зовсім не означає перемоги демократії, а навпаки, скорше затиск гласності, свободи слова, тобто – тієї ж демократії – на догоду передовсім владі, а також – ”грошовим мішкам”. Адже, як правило, захищати свої честь і гідність у судах кидалися високі державні чиновники та керівники багатих комерційних структур, сприймаючи критику на свою адресу за образу. І в переважній більшості випадків вигравали ці процеси. Відсутність чітких дефініцій, що є честь і гідність людини, що конкретно вважати їх образою, ставила суддів у досить непросте становище. Адже етичні поняття честі і гідності є суто особистісними, а тому і розуміння їх у різних людей різні. І часто трапляється таке: те, що один вважає за честь, інший сприймає як безчестя. Зрештою, майже кожен начальник звик будь-яку критику на свою адресу вважати образою честі й гідності. Але коли він має такі честь і гідність, що можуть бути ображені справедливою критикою, то в таких випадках і треба їх ”ображати”, щоб допомогти суспільству позбуватися таких керівників-начальників.
У зв‘язку з дискримінаційними для преси нормами, які були у тодішніх законах, процеси щодо захисту честі і гідності, надто позивачів-чиновників, стали додатковим, доступним та ефективним засобом (нібито у рамках законодавства, а фактично – під його прикриттям) легальної боротьби з пресою ”яка заривається”, тобто сміє критично оцінювати події і людей і доносити ці оцінки до загалу. Тільки у Києві, вже після справи ”Шмаров ? ”Вечірка”, відомі кілька гучних судів, у яких честь і гідність високих чиновників була оцінена в кругленьку суму, що поставили редакції в досить скрутне фінансове становище. Так, радник Президента України О.Разумков виграв значну суму в процесі проти ”Нєзавісімості”. Честь і гідність глави Київської міськдержадміністраціі оцінена судами в 3 млн., а тодішнього міністра внутрішніх справ Ю.Кравченка – в 5 млн. гривень. В окремі роки загальна по країні сума компенсації, заявленої в позовах на захист честі, гідності та ділової репутації, була просто космічною. Наприклад, 1999 року в Україні було подано 2258 позовів з претензіями до засобів масової інформації, згідно з якими загальна сума компенсації досягала 90 млрд. грн., тобто перевищувала два річні державні бюджети! 55% усіх цих позовів були зініційовані державними службовцями різних рангів.
Зі сказаного випливає:
1.Ні у перші роки незалежності за президентства Л.Кравчука, ні за десять наступних років режиму Л.Кучми не була вироблена ефективна державна інформаційна політика, яка б ґрунтувалась на демократичних засадах, і як наслідок у країні не були створені нормальні умови для функціонування вільної, незалежної преси. Це пояснюється як об’єктивними чинниками ? перебуванням суспільства тривалий час у тоталітарному режимі і відсутністю демократичних традицій; підвищеною криміногенною обстановкою, характерною для посттоталітарних країн; так і суб’єктивними – небажанням тодішньої влади на законодавчому та організаційному рівні забезпечити конституційні інформаційні потреби суспільства.
2.Недосконалість українського законодавства, яке регулює відносини преси і суспільства, сприяла владним структурам тиснути на пресу, обмежувати гласність, наступати на свободу слова. Внесені Верховною Радою зміни до деяких законодавчих актів після парламентських слухань 2002 року суттєво поліпшили сумнівні норми деяких законів, однак це зовсім не означає, що назване законодавство вже не потребує подальшого вдосконалення.
3.Судова система в Україні, на жаль, і досі не позбулася «телефонного права», залишається залежною від влади та мафіозних кланів. У суспільстві абсолютно підірвана довіра до судів. Вся судова система потребує глибокої і рішучої реформації.

118 Проти злочинності - всієї громадою. Виступ Президента Укравїни Л.Д.Кучми на розширеному засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України 14 лютого 1997 року. - Газета ”Урядовий кур‘єр”, 18 лютого 1997 р.
119 Можу навести приклад із власного сумного досвіду, коли під час парламентських виборів 1994 року за вказівкою керівного республіканського радіофункціонера по каналах першої програми Українського радіо та в передачах на Київ і область прямою мовою від імені державного радіо велася агітація проти мене як кандидата в депутати Верховної Ради, що було грубим порушенням Закону України про вибори, і психологічним тиском від імені держави на виборців. В 1998 році не сходила з телеекранів критика голови партії ”Громада” та газет ”Правда Украины” та ”Всеукраінскіє вєдомості”, які його підтримували.
120 Див.: ”Вечірній Київ”, 8 лютого 1994 р. - ”Що видно і чого не видно на телеекрані”.
121 Див.: Віталій Абліцов. УТ: символ провінціалізму чи відроджувана надія? - ”Голос України”, 5 лютого 1994 р.
122 ”Вечірній Київ”, 6 серпня 1992 р.
123 Там само.
124 Там само.
125 Див.: ”Вечірній Київ” 12, 14, 17, 19 серпня 1992 р.
126 ”Вечірній Київ”, 31 березня 1995 р.
127 В заяві О.Мороза ніяких інших ”надто ”незалежних” видань, окрім ”Вечірнього Києва” не називалося.
128 Лист міськпрокуратури №15\788?95 від 18.04.95. – Редакційний архів ”Вечірнього Києва”.
129 Див.: Біла книга «чорного вівторка». – Київ. – 1995 – С. 126-127.
130 Окрім публікації стенограми судових засідань у газеті, що викликала великий інтерес у читачів, матеріали цього судового процесу були видані окремою книгою – ”Суд і осуд. Міністр оборони проти ”Вечірнього Києва”, ”Вечірній Київ” – проти шмаровщини”. – Київ. – ”Вечірній Київ”. – 1996.
131 Аналітична доповідь Центру Разумкова «Політична цензура в Україні». // Журнал «Національна безпека і оборона». – 2002. – №11(35). – С.24.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Аналітична доповідь Центру Разумкова «Політична цензура в Україні». // Журнал «Національна безпека і оборона». – 2002. – №11(35).
Багерстам Зрик. Свобода прессы в демократическом обществе. – Тарту. – 1992.
Біла книга «чорного вівторка». ? Київ. ? Секретаріат Народного Руху країни. ? 1995.
Боярська 3. 1. Преса і формування правової культури. – 1991.
Держава і преса. – Суми – 1997.
Інформаційна сфера України: стан, проблеми і перспективи. / Матеріали до парламентських слухань «Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні». ? К., ? Держкомінформ. – 2002.
Копиленко О. Л. Влада інформації. – Львів. – 1990.
Карпенко Віталій. Національна ідея в українській періодиці. – К.? Київський інститут журналістики. – 1999.
Місьо М., Петрова Н., Ситцевой В. Правничі засади діяльності журналістів в Україні. – К. – IREX ПроМедіа Україна. – 2000.
Суд і осуд. Міністр оборони – проти “Вечірнього Києва”, “Вечірній Київ” – проти шмаровщини. – К. – Газ. «Вечірній Київ. – 1996.
Українське законодавство: засоби масової інформації. – К. – IREX У-Медіа. – 2004.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ ТА СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ
1. Поділ державної влади на три гілки та його значення для суспільства.
2. У чому сутність поняття “четверта влада” та які найтиповіші її проблеми в Україні?
3. Типологія колізій між владними структурами та засобами масової інформації.
4. Судова влада та її взаємини з мас-медіа в Україні.
5. Прокоментуйте зміни внесені до законодавства, які регулюють взаємини суспільства і ЗМІ, після парламентських слухань 2002 року.

[ Предмет і завдання курсу ] [ Тема 1. Нація та національна ідея ] [ Тема 2. Національна ідея у пресі діаспори ]
[ Тема 3. Українське питання і самвидав ] [ Тема 4. Зародження незалежної української преси у надрах компартійної системи. ]
[ Тема 5. Путч ГКЧП і преса ] [ Тема 6. Українська періодика в перші роки незалежності ]
[ Тема 7. Давні та сучасні антиукраїнські міфи у ЗМІ ] [ Тема 8. Державна ідеологія та ЗМІ ]
[ Тема 9. Засади державної інформаційної політики ] [ Тема 10. Влада і журналістика: колізії і конфлікти ]
[ Тема 11. Свобода слова – підмурівок інформаційної політики ] [ Тема 12. Аномалії інформаційної політики ]
[ Тема 13. Національний інформаційний простір України: сучасний стан та проблеми ]
[ Тема14. Чужоземне інформаційне засилля ] [ Тема 15. Інформаційний суверенітет і національна безпека ]

До Віталій КАРПЕНКО ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА БЕЗПЕКА