Віталій КАРПЕНКО

ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА БЕЗПЕКА
Підручник

ЧАСТИНА ІІ. ДЕРЖАВНА ІДЕОЛОГІЯ ТА ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА

ТЕМА 12. АНОМАЛІЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

1. Історія, зміст і суть цензурного нагляду

Діалектика єдності і боротьби протилежностей властива для всіх сфер суспільного життя. З розвитком абсолютизму зароджується і міцніє потяг людності до демократії. З утвердженням свободи слова і друку в суспільстві виникає протистояння і тиск цьому з боку керівної верхівки. Цей тиск набирає таких потворних форм, якою є цензура.
Цензура в перекладі з німецької означає:
1)контроль влади над засобами масової комунікації, щоб не допустити чи обмежити поширення небажаної для неї інформації;
2)органи та установи, які здійснюють такий нагляд.
Для України від самого зародження друкарства цензура була невластивою. Друкарні були вільними, козацькі гетьмани на контрольованій ними території завжди забезпечували на ділі свободу друку. У підписаній Іваном Виговським Гадяцької угоди з Польщею спеціально обумовлювалася незалежність українського шкільництва та друкарської справи.
Цензура прийшла з Москви, причиною її запровадження були саме незалежні наші друкарські центри. Ще цар Олексій Михайлович зробив спробу поставити під контроль Києво-Печерську та Чернігівську друкарні. Петро перший цю політику продовжив, підпорядкувавши всі вільні друкарські центри цензурі духовної колегії. Довершила цю насильницьку справу Катерина ІІ, створивши початкову структуру цензурного нагляду. Із середини ХІХ століття органи контролю переносяться із центра на місця, і в Києві відкривається Комітет внутрішньої цензури, а з другої половини ХІХ століття – створюється вищий цензурний орган «для вищого нагляду в моральному і політичному плані за духом і спрямованістю книгодрукування». У цьому, власне, і полягала основна робота цензурних установ. Без дозволу цензури не могла випускатися друкована продукція: цензура стала основою тодішньої інформаційної політики.
Більшовики до філігранності удосконалили систему політичного нагляду за лояльністю до режиму тиражованої чи мовленої інформації. Вони, заборонивши опозиційні партії і пресу ще 1918 року, над усією іншою друкарською продукцією встановили жорстку цензуру. Щоправда, саме слово «цензура» не вживалося, оскільки створений згодом Радянський Союз подавався світовій громадськості як чи не найдемократичніша держава. Тимчасом було побудовану чітку цензурну вертикаль, яка мала назву установ з охорони державних таємниць у пресі. Починаючи з обласних центрів у кожній друкарні чи комбінаті друку були посаджені цензори, що називалися редакторами, які ще до друку перечитували кожен рядок майбутніх газети, журналу, брошури чи книги: чи немає, бува, у них крамоли. Ще неправлені газетні полоси подавалися водночас коректорам і названим «редакторам». Якщо не було втручання цензора, на полосі ставився штамп «дозволено до друку», підкріплений його підписом. Без цього поліграфісти не мали права поставити полоси в друкарську машину для тиражування.
У районах роль цензора покладалася на редактора місцевої газети. Тут обходилося без штампа – досить було редакторського підпису. Але вся районна преса контролювалася обласною установою – так званим Обллітом, – де періодично робили огляди газет і оговорювали їхню діяльність на предмет «цензурної цнотливості» на спеціальних нарадах редакторів.
Кожному редактору друкованого видання, як і кожному цензору, видавалася секретна книга (до речі, російськомовна), так званий «Перелік відомостей, заборонених у відкритій пресі». Назва говорить сама за себе – це регламентація всього того, на що накладалося табу. Цей «Перелік» систематично доповнювався все новими і новими положеннями, які акуратно доклеювалися до сторінок книги.
Після відновлення української незалежності цензурні «редактори», що стояли на сторожі чистоти комуністичної ідеології, залишилися без роботи: цензура була скасована. Та й сама партія рішенням Президії Верховної Ради України після путчу ГКЧП опинилася під забороною. Настали часи, на жаль, нетривалі, коли засоби масової інформації звільнилися від цензурних ланцюгів і стали формально вільними. І справді, перші роки попри економічні труднощі, з якими стикалися мас-медіа, були позначені високим рівнем свободи, плюралізму думок і точок зору, які оприлюднювалися у ЗМІ.
Однак нова влада, запевняючи на словах, що цензури у нас немає, на ділі, як і радянська, намагалася тримати мас-медіа в шорах. Робилося це у вигляді «порад», «рекомендацій», «побажань», «редакційної політики». Першим виявом цензурного тиску можна вважати закриття за Президента Л.Кравчука телекомпанії «Гравіс», яка позитивно висвітлювала діяльність його конкурента на президентських виборах Л. Кучми. Закриття телеканалу викликало збурення в суспільстві і, можливо, стало однією з причин поразки Л. Кравчука.
Власне, існування, всупереч законодавству, політичної цензури в Україні чи не вперше було офіційно зафіксовано того ж 1994 року, коли керівництво державного телебачення зняло з ефіру популярну молодіжну програму ”Гарт”. Головний редактор молодіжних програм тодішньої державної телерадіомовної компанії Віктор Павлюк звернувся до суду і – диво дивнеє! – навіть тодішній український суд змушений був офіційно визнати існування політичної цензури на українському державному телебаченні. З цього приводу керівники Християнсько-демократичної партії України влаштували спеціальну прес-конференцію. ”Вечірній Київ” опублікував звіт про цю подію під заголовком ”Наш біль і ганьба – політична цензура на Держтелерадіо”, в якому наголошувалось на необхідності ”ліквідувати давно знану, але лише зараз ”схоплену за руку” цензуру в засобах масової інформації, передусім електронних…”.
На жаль, незважаючи на викриття, підкріплене судовим рішенням, на державному телерадіо все залишилося так, як і було. Змінювалася влада, перетасовувалося керівництво Держтелерадіо, проводилося кілька реорганізацій системи зі зміною назви ? тільки політичне цензурування залишалось беззмінним: влада, хоч би якою вона була в персоналіях, не хотіла втрачати контроль над найвпливовішими електронними засобами інформації.
В Аналітичній доповіді центру Разумкова «Політична цензура в Україні» називаються чотири етапи впровадження політичної цензури в Україні:
1.Перший етап охоплює 1991-1994 роки і характеризується окремими, ще не системними порушеннями свободи слова.
2. Другий етап (1995-1998 роки) – це етап формування олігархічного ринку ЗМІ. Створені чи куплені олігархічними кланами мас-медіа відображають позиції своїх господарів. Оскільки клани тісно пов’язані з тодішньою владою, то й державна інформаційна політика позначена активними спробами Адміністрації Президента впливати на ситуацію в інформаційному просторі таким чином, щоб повніше обслуговувати інтереси влади та олігархів.
3.Третій етап (1999-2001 роки) випадає на президентську виборчу кампанію (Л.Кучма іде на другу каденцію) і супроводжується погіршенням стану свободи слова та боротьбою з носіями альтернативної до влади позиції (економічний тиск на пресу, блокування її діяльності).
4.Четвертий етап (2002-2004 роки) починається з парламентської виборчої кампанії; характерний посиленням прихованої цензури (розквіт «темників) та аґресивної інформаційної політики проти опозиційних сил, діяльність яких тотально очорнюється. До Аналітичної доповіді тепер можна додати, що завершився цей етап президентськими перегонами 2004 року, коли безмір тиску влади на ЗМІ та суспільство загалом викликав загальний спротив, народ масово вийшов на Майдан у Києві, на вулиці і площі українських міст і здобув перемогу.
З 2005 року – від перемоги Помаранчевої революції – починає свій відлік п’ятий, принципово якісний етап щодо цензури в Україні: її справді не стало як системи політичного нагляду.
Зі сказаного випливає, що політична цензура є осердям недемократичної, антисуспільної державної інформаційної політики, з метою прямого чи опосередкованого впливу влади на засоби масової інформації та журналістів для забезпечення політичних інтересів владної та близької до влади еліт.
Зміст цензури – чи то узаконеної (за тоталітарних режимів), чи то прихованої (під крилом незрілої демократії) – полягає у втручанні влади у діяльність засобів масової комунікації для здійснення політичного нагляду і контролю за інформаційними потоками.
Суть цензури простежується:
а) у забороні поширення інформації, невигідної владі;
б) у замовчуванні, обмеженні та дозуванні інформації;
в) у спотворенні, перекрученні правдивої інформації.

2. Економічна залежність ЗМІ – могильниця їхньої незалежності

Принципова різниця між засобами масової інформації в демократичному суспільстві і суспільстві не зовсім демократичному (якою була Україна у перші 14 років своєї незалежності) лежить в економічній площині. Саме економічна самодостатність, наприклад, газети, обумовлює незалежність її позиції. Власне, газета за нормальних ринкових відносин створюється з метою отримання прибутку. Оскільки прибуток залежить від попиту на видання, себто, його тиражності, від чого залежить ще одне джерело доходу – реклама, то засновник передусім зацікавлений виготовити такий інформаційний продукт, який би мав попит, а отже, легко реалізувався. Для засновника головне – економічний інтерес, а не політична доцільність, яка не дає зиску. Тому залежність такої газети від влади та політиків зводиться до мінімуму.
Відсутність економічної незалежності ставить українські засоби масової інформації в принизливе становище прислужниці владоможців та олігархічних кланів. Адже давно відомо: хто платить, той і музику замовляє. А вже під цю музику змушена витанцьовувати журналістська братія. А хто не хоче танцювати, той опиняється у скрутному становищі. Чимало українських друкованих засобів масової інформації, передусім тих, що обстоювали державницькі позиції, за роки незалежності саме через це або припинили своє існування, або підпорядкувалися грошовим мішкам (безвідносно до того, в чиїх руках ці мішки – державних чи олігархічних).
В Україні преса не стала незалежною хоча б тому, що значна її частка є державною і фінансується владою. Інші ж просто підкуповуються тією ж владою чи олігархами.
”Тому журналістика, яку влучно – і не безпідставно – назвали другою найдревнішою після проституції професією, стала в Україні продажнішою, ніж будь-коли і будь-де…Ніде правди діти, деякі газети, щоб вижити, продають свою площу наліво і направо, беруть за те, що друкують (не тільки рекламу), і беруть за те, що не друкують (якщо матеріал невигідний тому, хто платить)”.
Чи відала про таку ситуацію влада? Звичайно, знала, і не приховувала цього. Голова Комітету Верховної Ради другого скликання із законодавчого забезпечення свободи слова та засобів масової інформації Віктор Понеділко, так би мовити, тодішній законодавець моди в інформаційній галузі, з комуністичним цинізмом і прямолінійністю заявив: ”Тільки сите суспільство може собі дозволити ”независимую” пресу”.
Не менш відвертим був і екс-Голова Верховної Ради України лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз, який визнав у парламентській газеті, що гарантоване Конституцією право на свободу думки і слова лише продеклароване, але не реалізоване: ”Адже не секрет, що дехто пише так, як йому сказано, а вірніше, заплачено”. О.Мороз поставив правильний діагноз цьому прикрому явищу: адміністративна та економічна залежність преси не дозволяє громадянам повністю скористатись конституційним правом на свободу слова.
Журналісти постійно порушували питання про державну підтримку преси. Звичайно, якби пресі були створені умови економічної незалежності, тобто, якби було досягнуто належного рівня самозабезпечення та саморозвитку засобів масової інформації, тоді б про необхідність державної підтримки ніхто б і не заїкався: вона просто була б незрозумілою.
Зусиллями громадськості, передусім журналістської, пощастило добитися, щоб Верховна Рада ухвалила Закон “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”. Однак у Законі підтримка передбачалася переважно пресі владних структур і відповідно журналістам, які в ній працювали, а це тільки розкололо журналістську громаду, поставило працівників пера в нерівні умови. Такий режим державної підтримки засобів масової інформації та державного соціального захисту журналістів фактично суперечить реалізації права на свободу слова, оскільки робить їх підневільними, а за таких умов право на свободу слова перестає діяти.
Існування державних і недержавних друкованих органів викликали час від часу антагонізм між ними, розшаровували українську пресу, а заодно й журналістів. Суть проблеми полягала в тому, що преса владних структур фінансувалася з державного чи відповідно місцевих бюджетів. Зовні це мало пристойно-ринковий вигляд: засновник (в даному конкретному випадку та чи та владна структура) зобов‘язана утримувати свій друкований орган. Звичайно, газета змушена відпрацьовувати, проводячи лінію свого засновика-інвестора, прямо чи приховано вихваляючи його навіть тоді, коли доводиться відступати від правди життя.
Ця практика далека від справедливості. Адже та чи та владна структура, скажімо Верховна Рада чи певне міністерство, що мають свою газету, фінансують її не з тих коштів, що виділяються для утримання цієї владної структури, а з загальної суспільної кишені – з державного (в регіонах – з місцевого) бюджету. У цьому несправедливість – і аморальність – цієї практики. Адже преса безвідносно до форми власності за своїм призначенням має виконувати однакові суспільні функції, а за ознаками приналежності її поділили на ”білу” і ”чорну”, на «свою» і «несвою», підгодовуючи свою за рахунок суспільства. Таким чином, преса владних структур штучно поставлена у кращі умови. Для неї громадяни змушені двічі витягувати гроші з власного гаманця: один раз як передплатники, другий – як платники податків, чиї кошти без їхнього відома влада кидає на свою пресу. Вона ж, преса владних структур, отримуючи дотації від держави, має змогу встановлювати демпінгові ціни на передплату, витісняючи цим незалежні видання, перехоплюючи читача, і живе порівняно безбідно. Тому нічого міняти не хоче. Наприклад, 1998 року вартість річної передплати незалежної газети «Вечірній Київ» становила 59,16 грн., а парламентської «Голос України, значно більшої обсягом, удвічі менше – лише 24 гривні.
Отже, фактична свобода слова немислима без відповідної економічної бази та досконалого законодавства на рівні європейської демократії. Економічний фактор повинен враховуватися при визначенні державної інформаційної політики.
Затяжна економічна криза в Україні також не сприяла створенню сильної та вільної преси, реальному забезпеченню права на свободу слова та захищеності журналістів. Соціологічні опитування підтвердили це. За даними Центру Олександра Разумкова 1997 року, на запитання, чи можуть засоби масової інформації без негативних наслідків для себе публікувати критичні матеріли про Верховну Раду, позитивно відповіло 86% опитаних; про Кабінет Міністрів – 62, про Президента – 43, про кримінальні клани – лише 18 відсотків . Тенденція досить виразна: журналісти найбільше тоді боялися кримінального світу. На жаль, небезпідставно.
Державна підтримка преси є звичною практикою в багатьох країнах Європи. Але там зовсім інші підходи до неї: підтримка стосується всіх засобів масової інформації та журналістів, а не обраних, і реалізується, як природна норма. Скажімо, вся продукція засобів масової інформації, як правило, звільнена від податку на додану вартість, лише в кількох державах він є, але мінімальний – до 3 відсотків (Німеччина, Нідерланди). Для порівняння у нас був – 21%. Вартість організованого поширення преси (по-нашому – через передплату) не перевищує 10-15 відсотків її собівартості. У нас – до 50% та більше). У Великій Британії, наприклад, не тільки не стягується податок на додану вартість з продажу газет, але для них встановлені ще й мінімальні поштові збори, тарифи на міжнародні телеграми і передавання фотоінформації. Резолюціями ЮНЕСКО низкою міжнародних угод передбачені митні пільги на товари, призначені для інформаційної сфери. Така економічна та правова підтримка ЗМІ якраз і забезпечує свободу слова й журналістську та видавничу незалежність

3.Тиск на ЗМІ через структури виконавчої влади

Попри всі негаразди, демократичні процеси таки розпочалися в Україні. Це видно хоча б з того, що почали з’являтися опозиційні мас-медіа. Але у владі залишилися все ті ж компартійні кадри із все тим же тоталітарним менталітетом. Вони не бачили можливості власного існування в атмосфері плюралізму, висловлювання різних позицій, а отже – критики на свою адресу. Тому й намагалися зберегти вплив на засоби масової інформації, а коли це не вдавалося, здійснювали на них шалений тиск, використовуючи владні інституції. Можна навести безліч прикладів такого тиску, ось найяскравіші з них.
Газету ”Опозиція”, яку заснував і редагував депутат Верховної Ради першого скликання Іван Макар було закрито рішенням суду. Але до суду звернулося… Міністерство преси ті інформації з позовом про наклепи на президента та главу його адміністрації та захист їхньої честі й гідності.
Це видання було надто гострим та непримиренним і, вочевидь, у критиці Леоніда Кучми та його високих сановників перебирало міру. Та йдеться тепер не про справедливість чи неправедність покарання – суть не в цьому. А в тому, що ні президент, ні інші найвищі сановники, які почувалися ображеними, ні Генеральна прокуратура не зверталися до суду, а звернулося саме профільне міністерство. Тобто, те міністерство, яке мало б формувати державну інформаційну політику та створювати нормальні умови в країні для реалізації права на свободу слова, стало душителем засобів масової інформації.
Під час передвиборної парламентської кампанії 1998 року втручання державних структур у справи преси стало ще безцеремоннішим. Пролазаренківська ”Правда Украины”, що оприлюднила факти зловживань найближчого оточення президента при його потуранні, була протизаконно закрита наказом міністра інформації Зиновія Кулика №7 від 28.01.98 р. Робилося це притьмом і настільки незграбно, що ослячі вуха справжніх намірів не вдалося приховати. По-перше, міністерство навіть не попередило газету про це. По-друге, державне видавництво ”Преса України”, вочевидь, одержало усне розпорядження не друкувати часопис, бо зловісний наказ підписаний Куликом 28 січня, а друк припинено увечері 27 січня 1998 року.
А формальним приводом для призупинення випуску газети на невизначений термін стала, за словами З.Кулика, необхідність ”з‘ясування законності її реєстрації” ,
наче не це саме відомство (неважливо за чийого керівництва) проводило реєстрацію. Далі міністр уточнює: ”Правда України” подала документи на перереєстрацію видання у зв‘язку зі зміною засновника” – ніби закон забороняє змінювати засновника, та З.Кулик снував своє: засновником мало стати спільне україно-антигуанське закрите акціонерне товариство (що також не забороняє закон). Але міністр побачив крамолу у тому, що за документами статутний фонд засновника становив 76% - з антигуанського боку, 34% - з українського) – якщо скласти, матимем 110% замість ста. Але ж і дурню зрозуміло, що в цифрах механічно допущений звичайний недогляд. Інші ”гріхи”: засновник з боку Антигуа не легалізував своєї комерційної діяльності, а первинна журналістська організація, за логікою Кулика, не має права передавати засновницьких прав будь-кому (засновником має право бути, а розпорядитись цим правом, виявляється, не може). І останній козир Кулика: Міністерство інформації одержало офіційний відгук від Міністерства юстиції та позов Генеральної прокуратури про незаконність поданих ”Правдою України” документів на перереєстрацію (виникає природне запитання: чому позов надіслано не в суд, а в Мінпресінформ?).
Надуманість претензій очевидна. Навіть якби вони були справедливими, то міністерство мало б надіслати свої зауваження засновникам і поставити вимогу в певний термін усунути недоліки. Якби засновник не погодився, то міністерство мало б усі підстави звернутися до суду. Так робиться в усіх демократичних країнах, де поважають і підтримують свободу слова. Так діяти передбачає й українське законодавство: випуск друкованого засобу масової інформації може бути припинено за рішенням засновника (співзасновників) або суду . Іншого законом не передбачено. Так само, як і ”Положенням про Міністерство інформації України” не передбачено права міністерства чи його керівника призупиняти випуск будь-якого видання.
Отже, висновок простий і зрозумілий: хотів цього міністр З. Кулик чи не хотів, але його руками чинилася політична розправа.
Питання незаконного призупинення виходу газети ”Правда України” було розглянуто Верховною Радою України, яка ухвалила відповідну постанову: Кабміну привести наказ міністра інформації України у відповідність з вимогами Конституції та законами України і забезпечити відновлення виходу газети ”Правда України”; запропонувати Президентові України як гаранту Конституції вжити заходів щодо посадових осіб, причетних до незаконного закриття газети; Генпрокуратурі провести повну, всебічну, об‘єктивну перевірку достовірності інформації про факти зловживань… про які йде мова у публікаціях газет ”Правда України”, ”Україна молода” та інших.
На жаль, жоден із пунктів цієї постанови не був виконаний. Це ще одне зайве свідчення того, що правовий нігілізм в Україні досяг своєї верхньої межі, коли нормативні акти найвищого органу законодавчої влади просто ігнорувалися високопосадовцями, коли ні для кого закон не писаний.
І це далеко не поодинокі випадки. Через суд була закрита опозиційна газета “Політика” (нібито за розголошення державної таємниці). Зазнали переслідувань з боку влади газети “Фінансова Україна”, “Дніпровська правда”, “Полтавська думка”, “Кіровоградська правда”, “Дружковский рабочий”, “Свобода”, “Інформбюлетень”, “Антена”, неодноразово – “Сільські вісті”, телеканал СТБ та багато інших. Застосовуються такі випробувані методи (з підключенням силових структур, податкової адміністрації, контролюючих органів), як намагання запровадити політичну цензуру на загальнодержавному і регіональному рівнях; тиск органів державної влади на ЗМІ з метою зміни їхнього політичного курсу; нищення ЗМІ за допомогою невиправдано великих сум відшкодування моральних збитків через суди.
Це було офіційно визнано Верховною Радою у постанові, ухваленій за результатами Днів уряду на початку 1999 року, в якій, зокрема, констатувалося:
За участі органів виконавчої влади, а також Генеральної прокуратури України і деяких судів поширюється практика переслідування опозиційних та інших критично налаштованих щодо органів виконавчої влади засобів масової інформації, їхніх керівників... З‘явились акти висунення органами прокуратури юридично необґрунтованих, навіть явно абсурдних звинувачень редакторів газет, авторів публіцистичних і літературно-художніх творів. Різними засобами в Україні фактично здійснюється політична цензура .
Цю ж ситуацію змушена офіційно визнати й Уповноважений Верховної Ради з прав людини Ніна Карпачова:
В боротьбі зі свободою думки і слова, з альтернативними виданнями, окремими редакторами і журналістами владні структури, їхні посадові особи дедалі ширше використовують такі підступні “законні” форми тиску, як цілеспрямовані перевірки від податкових, фінансових, правоохоронних органів, пожежних та санітарно-епідемічних організацій і особливо судові позови щодо захисту честі, гідності і ділової репутації .

4.Терор проти журналістів

В усьому світі журналісти постійно перебувають в атмосфері підвищеного ризику. Сама специфіка їхньої праці вимагає особистої, як правило, присутності в екстремальних ситуаціях – при землетрусах і пожежах, розгортанні бойових дій під час воєнних конфліктів, у місцях стихійних лих та виявів соціальної напруги, під час страйків, демонстрацій, актів протесту тощо. Все це призводить до того, що, за даними ЮНЕСКО, за тривалістю життя журналісти посідають друге місце після шахтарів.
Українські журналісти знаходяться ще в гірших умовах. Все сказане стосується і їх, але, крім того, їхнє становище ускладнюється ще й високим рівнем криміналізації українського суспільства. Оскільки висвітлювати доводиться різні сторони дійсності, то, усвідомлено чи нехіть, зачіпаються кримінальні авторитети. До того ж різні мафіозні клани, воюючи між собою, нерідко намагаються використати у цій війні й засоби масової інформації, де крайніми, як правило, виявляються журналісти. Залякування фізичною розправою, побиття працівників пера і камери, кілерство (наймане убивство) – все це стало сумними прикметами існування українських журналістів. А оскільки владні структури глибоко просякнуті корупцією, лобіюванням злочинним кланам, то справа ще більше погіршується, бо невідомо звідки – із владних коридорів чи зі злочинного підпілля ? буде завдано наступного удару по журналістах.
За офіційними даними Міністерства внутрішніх справ України, оприлюдненими в пресі, за п‘ять років існування незалежної держави проти журналістів було вчинено 73 злочини. Але є підстави вважати, що офіційна статистика не зовсім відповідає реальності: дуже багато випадків нападів і побиття журналістів не зафіксовані правоохоронними органами тому, що з міркувань безпеки, зі страху та інших причин журналісти воліли не звертатися до міліції. Це підтверджується і свідченнями журналістських організацій та соціологів. В Аналітичній доповіді Центру Разумкова «Політична цензура в Україні» подано складені на підставі даних «Барометра свободи слова» Інституту масової інформації такі факти: з 1996 по 2002 рік в Україні було вбито 25 журналістів, арештовано та затримано – 13, піддано побиттю та залякуванню – 112, подано судових позовів проти журналістів – 78, зафіксовано випадків перешкоджання журналістам у здійсненні професійної діяльності – 146. Подано конкретний перелік по роках, з датами і прізвищами потерпілих. Найбільше утисків за всіма видами було зафіксовано в 2001 та 2002 роках. .
Всі ці факти викликають цілком зрозуміле занепокоєння в суспільстві, та найбільше вражають несподівані смерті журналістів. У багатьох випадках така нагла смерть кваліфікувалась як смерть при серцевому нападі, як нещасний випадок або самогубство. Хоч як би там було, але тільки за 10 років незалежності, за повідомленнями преси, передчасно пішли з життя понад шість десятків українських журналістів, в тому числі двоє співпрацівників ”Вечірнього Києва” – Віктор Миколайчук та Анатолій Таран. Тіло першого виявили на вулиці і класифікували як нещасний випадок; другого, пограбованого, спочатку неопізнаного (без документів), було знайдено на околиці, підібрано як бомжа (абрівеатура російськомовного походження означає особу без определенного места жительства), і поставлено діагноз судмедекспертизи: смерть від серцевого нападу.
Анатолій Таран – непересічний український поет – був гострим журналістом-сатириком. Його їдкі памфлети висміювали комуно-соціалістичні вияви в житті; його убивчі фейлетони критикували столичну владу. Він, щоб протистояти одному сучасному нуворишеві, висунув свою кандидатуру на виборах місцевої влади в тому окрузі, де балотувався і новоспечений багатій: депутатом Таран не став, але перешкодив ним стати і своєму могутньому супротивнику. Отже, були серйозні підстави не вірити офіційній версії, що смерть настала внаслідок ішемії серця. За наполяганням редакції прокуратура порушила кримінальну справу по факту несподіваної смерті кореспондента, а судмедекспертиза змушена була повторно повернутися до справи. Усе закінчилось тим, що судмедекспертиза підтвердила свій же попередній висновок, а районна прокуратура припинила справу, навіть не поставивши до відома редакцію, яка наполягла, щоб вона була порушена.
На жаль, смерті журналістів за незвичайних і нез‘ясованих обставин, як і практично однакова реакція на них правоохоронних органів, були типовим явищем в Україні. Спілка Журналістів України присвятила цій проблемі спеціальний випуск свого професійного часопису. Зібрані під однією обкладинкою факти справляють гнітюче враження. Ось деякі з них.
Мирон Ляхович, редактор профспілкової газети ”Життя і праця” – загинув за нез‘ясованих обставин на 36-му році життя. Юрій Османов, редактор газети ”Арекет” і один з лідерів кримських татар – убитий невідомими в листопаді 1993 року, за офіційною версією – з метою пограбування (знято годинника, очевидно вже з мертвого), однак у сумці вбитого залишилося все на місці, крім чорного блокнота із записами. Андрій Лазебников, начальник прес-центру Чорноморського флоту – застрелений на порозі власної квартири в грудні 1993 року. Сергій Шепеляв, редактор газети ”Вечірня Вінниця”, яка багато писала про махінації місцевих князьків-торгашів, – згорів у квартирі за загадкових обставин. Микола Бакланов, репортер ”Правды Украины”, а в останні роки кореспондент ”Известий” – помер 1993 року при діаґнозі ”закрита черепно-мозкова травма, перелом основи черепа”; порушена кримінальна справа припинена без результату. Володимир Іванов – редактор газети ”Слава Севастополя”, убитий кілерами навесні 1995 року; убивць не знайдено. Віктор Фрейліх, журналіст і науковець з Чернівців – помер 1995 року за загадкових обставин (швидкоплинна хвороба до цього цілком здорової людини); розпочата кримінальна справа припинена за відсутністю ”складу злочину”. Юрія Джеджулу, журналіста, науковця, письменника, який співпрацював з різними газетами, знайшли мертвим у власній квартирі; слідство результатів не дало. Ігор Кузик, відповідальний секретар газети Прикарпатського військового округу ”Армія України” – вийшов з редакції і не повернувся; тіло знайдене через кілька місяців; убивць не виявлено. Ігор Грушецький, працівник черкаської молодіжної газети, автор гострих викривальних статей – тіло з черепно-мозковою травмою знайдене неподалік помешкання журналіста. Олександр Мокренко, ведучий передачі ”Суботній експрес” (Крим) – забитий двома невідомими, один з яких був у міліцейській формі, по дорозі на роботу. Анатолій Танадайчук, співробітник вінницької газети ”Панорама”, мав гостре безкомпромісне перо, відомий викривальними статтями – несподівано увечері потрапив до лікарні, а вранці помер, хоч до цього на здоров‘я не скаржився; діагноз – сердечна недостатність. Володимир Бехтер, редактор радіо Одеського держтелерадіооб‘єднання – помер у лікарні в лютому 1997 року від тяжкої травми голови. Петра Шевченка, кореспондента газети ”Кієвскіє вєдомості”, автора викривальних публікацій про роботу луганських спецслужб ? знайшли у Києві повішеним; офіційна версія ? самогубство, у що не вірять його колеги.
Різні журналісти, різні реґіони, різні форми загибелі. Не в усіх випадках можна побачити політичні мотиви. Але в усіх є певна типологічна схожість: а)як правило, жертвами ставали непересічні, гострі журналісти; б)так чи інакше їхня смерть була пов‘язана з їхньою професійною діяльністю; г)практично в усіх випадках порушувалась кримінальна справа ”за фактом” і практично кожна з них закінчувалась нічим; д)при розслідуванні всіляко уникали називати політичні мотиви загадкових смертей: арсенал формулювань причин обмежений ? якщо без слідів насильства, то хвороба (як правило) серця; якщо є явні травми, то ”з метою пограбування”, якщо пов‘язано з пожежею, то виключно ”нещасний випадок”, якщо не було явних слідів насильства, то самогубство.
На двох трагічних випадках варто зупинитися детальніше, оскільки вони, по-перше, стали резонансними; по-друге, – стоять на протилежних полюсах правової класифікації: одна вважається нещасним випадком, друга – є найманим убивством; по-третє, обидва випадки мають чітко виражене політичне підґрунтя. Йдеться про трагічну загибель відомого тележурналіста Вадима Бойка взимку 1992 року та одеського редактора Бориса Дерев‘янка, застреленого по дорозі на роботу влітку 1997 року.
Вадим Бойко був редактором і ведучим популярної молодіжної телевізійної передачі ”Гарт”. Він уміло скористався хоч і обмеженими, але порівняно значними можливостями політичного потепління за часів перестройки: ”Гарт” порушував актуальні проблеми, ставив питання гостро і безкомпромісно. Він був журналістом, якого добре знав електорат та який на хвилі широкої підтримки пробудженої громадськості легко переміг на парламентських виборах 1990 року і став народним депутатом Верховної Ради України.
Практично всі журналісти-депутати не полишали своєї професійної діяльності, тим більше, що депутатство відчиняло двері високих кабінетів і полегшувало збір цікавого, раніше недоступного матеріалу. Не полишив своє дітище ”Гарт” і Вадим Бойко. Він не любив передчасно розкривати творчі карти, але натяками ділився з друзями. Зокрема про те, що намагається з‘ясувати, куди ж поділися великі компартійні гроші, яких після заборони компартії та арешту її банківських рахунків виявилося ”як кіт наплакав”. Це при тому, що до значної суми, яку давали партійні внески, додавались казкові прибутки від партійних підприємств, особливо поліграфічних. Деякі кінці йому вдалося знайти. ”Багато великих і малих фірм і фірмочок отримали стартовий капітал із каси КПРС. Зовні – все чисто, благородно, а між тим ”ноги” новоявленої мафії ростуть саме звідти. Хочу дещо зняти, – ділився Вадим Бойко зі своїм другом журналістом Олександром Зоркою. – ”Кінці” там сховані настільки глибоко, що… Адже вони не тільки окремих людей – підприємства, газети купляють… Вже того, що у мене є в досьє, достатньо, щоб деяких наших керівників зробити колишніми…”
І от 14 лютого 1992 року Вадима Бойка не стало – згорів у власній квартирі. Кримінальна справа була припинена, офіційна версія смерті – вибух телевізора ”Електрон” і спричинена ним пожежа в квартирі, де була каністра з бензином. Вірогідність версії слідчі органи підкріплювали тим, що жодних матеріалів чи досьє з викривальними документами не було знайдено.
Те, що не було виявлено викривальних матеріалів, стало для слідчих одним з головних аргументів припущення, що трагічний випадок не є наслідком зумисного знищення журналіста. Але це ще більшою мірою може бути аргументом того, що й пожежа у квартирі, і загибель господаря якраз і були задумані для того, щоб жодних викривальних матеріалів не виявилося. Тим більше, що ціла низка запитань не знайшла пояснень і переконливих відповідей у ході слідства. Наприклад, у тілі загиблого експертиза не знайшла уламків скла чи металу – отже, вибух телевізора не міг спричинити смерті. Слідством з‘ясовано, що ще близько сьомої ранку в день смерті з його квартирного апарата велася телефонна розмова з Москвою. Отже, або Бойко не спав (телевізор так рано не було потреби вмикати), або його вже не було в живих, а говорив хтось інший. А якби він навіть спав, то від вибуху телевізора мусив би прокинутись і мав би змогу вирватись з вогню. Пожежники прибули через 4 хвилини після спалаху вогню, а ще через 19 хвилин пожежа була локалізована. Але, як свідчать очевидці, за цей час бетонне перекриття між поверхами під квартирою Бойка так покоробилося від вогню, що зробило квартиру непридатною для проживання. Окремі фахівці запевняють, що таку температуру, та ще за якихось 23 хвилини, не можуть дати ні бензин, ні інші доступні легкоспалахуючі матеріали; її можна досягти тільки із застосуванням термічних спецзасобів, на кшталт, наприклад, напалму.
Але справа була закрита. Жодних викривальних матеріалів, жодної політики… Просто – нещасний випадок… І кінці – у воду…
В одеській трагедії нещасний випадок виключається: Борис Дерев‘янко був убитий серед білого дня, на вулиці, чотирма кулями випущеними зі зброї, що призначена для спецпідрозділів міліції. ”Вечерняя Одесса”, яку понад 24 роки редагував Дерев‘янко, була гострим і викривальним виданням, а останнім часом перед вбивством редактора – чи не єдиною реальною і активною опозицією міській владі. Крім того, преса допускає, що Борис Дерев‘янко цілком міг балотуватися на посаду міського голови ? такий крок цілком виправдувався його рішучим характером .
Про те, що вбивство мало політичний характер, свідчили також факти залякування і неодноразові напади на працівників одеської ”Вечірки”, які мали місце до серпневої трагедії. Сам Борис Дерев‘янко писав про це ще за рік і чотири місяці до смерті, коли був жорстоко побитий оглядач газети Віталій Чечик: ”Нинішній напад на Віталія Чечика – вже п‘ятий щодо працівників ”Вечерней Одессы”: вдруге побивають Чечика, три кулі (одна вцілила в ногу) випускають у Сергія Лебедєва, в 1995 році двічі ”наїжджають на мене: в 1994 році під час виборчої кампанії наскік в редакції, 29 лютого 1996 року у дворі мого будинку стріляють по машині”.
Влада зреагувала на вбивство Дерев‘янка звично: грізними заявами президента і правоохоронних органів (цій би реакції поменше слів та побільше дії). Хоча були й відмінності від звичного: стало зрозумілим, що цього разу звиклим струсом повітря розхвильовану громадськість, яка вимагає конкретних результатів, не заспокоїти. І тому сам міністр внутрішніх справ Кравченко контролює справу, перетасовується слідча група і оголошується, що затримано ”обґрунтовано підозрюваного” у здійсненні вбивства. Навіть якщо було затримано справжнього вбивцю редактора, то це мало міняло справу – замовника так і не названо. Тому не можна сказати достеменно, хто насправді стояв за найманим убивцею?
Правоохоронні органи змушені були визнати, що вбивство редактора Дерев‘янка пов‘язане з його професійною діяльністю, але воно нібито не має політичних мотивів. Владі дуже хочеться будь-яке вбивство журналістів перевести в русло суто кримінальне, відділити його від політики, бо політичне вбивство для влади дуже не бажане як у плані внутрідержавного резонансу, так і в плані міжнародної опінії.
З 2000 року Україна стає сумно відомою у світі як країна, де за професійну діяльність убивають журналістів. Пильна увага світової спільноти до України посилюється через так званий «касетний скандал». 16 вересня 2000 року зник відомий журналіст, засновник незалежного і гостро критичного Інтернет-видання «Українська правда» Георгій Ґонґадзе, написавши перед цим заяву до Ґенпрокуратури про те, що за ним стежать з машини працівники МВС. Через два місяці у лісі під Таращею знаходять обезглавлений труп, в якому друзі Ґонґадзе упізнають тіло свого товариша. Керівники правоохоронних органів явно розгублені, демонструють власну неспроможність чи некомпетентність у розслідуванні, роблять нелогічні та облудні заяви – нібито знайдене тіло перезимувало, тобто не може належати Георгієві, що самого журналіста після зникнення нібито бачили живим тощо. Загальна розгубленість посилюється, коли депутат Олександр Мороз оприлюднює у Верховній Раді записи майора Мельниченка, в яких голосом, схожим на голос Л. Кучми, йдеться про журналіста Ґонґадзе і дається порада позбутися його. Скандал набрав чи не найбільшого розголосу в Україні і в світі.

Змінювалося керівництво Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки, Ґенеральної прокуратури, але слідство так і не закінчене. Минуло п’ять років з дня зникнення журналіста, а замовників його жорстокого вбивства так і не було названо. Можливо ситуація зміниться на краще після перемоги Помаранчевої революції.
Після вбивства Ґонґадзе, як, власне, і до цього, продовжували гинути журналісти. 2001 року було вбито редактора миколаївського тижневика “Час” Володимира Смирнова, луганського видав¬ця газети “ХХІ век” Олега Бреуса, директора телерадіокомпанії “ТОР” з Дон¬басу Ігоря Александрова. Загибель останнього також стала резонансною, оскільки слідчі сфальсифікували справу, звинувативши у злочині людину, до нього не причетну, яку згодом було умертвлено в тюрмі.
Терор проти журналістів став зловісним та аномальним складником державної політики в інформаційній сфері. Сумна картина, а для українських журналістів по-справжньому трагічна – вони змушені або зраджувати професійні принципи і підспівувати владі, або труситися від страху, але ризикувати – писати і показувати правду. Відома, критично налаштована до влади журналістка Тетяна Коробова, оглядачка газети “Грані плюс” дійшла висновку: “Те, що коїться сьогодні, має ознаки яскраво вираженого терору” . Досить лояльний до влади телеведучий Микола Вересень слушно зауважив: “Наша безпека – це питання системи, а не охорони” .
Справді, справа в системі, яка все більше за суттю, та й за формою, стала за президентства Кучми перетворюватись у тоталітарний режим. Його все більше не влаштовувала правда, відкритість, прозорість – невід’ємні принципи й атрибути демокра¬тичного суспільства. Звідси – ставлення до свободи слова, засобів масової інформації і журналістів. Не випадково у десяток найбільших ворогів засобів інформації Американський Комітет захисту журналістів кілька разів вносив прізвище Президента України Леоніда Кучми.
Позитивні зміни після Помаранчевої революції в інформаційній сфері тільки підкреслили: до цього жили в поліцейській державі, просякнутій метастазами корупції і злочинності, в багні брехні і дезінформації, де про права людини, свободу слова і преси тільки говорили, де добитися правди було неможливо.

5. Журналістський бунт проти цензури

Почалося все з масового протесту журналістів проти утисків свободи слова. У жовтні 2002 року учасники круглого столу “Політична цензура в Україні” підписали “Маніфест українських журналістів із приводу політичної цензури”. Під Маніфестом поставили свої підписи такі відомі журналісти, як Ар'єв Володимир, Глібовицький Євген, Коробова Тетяна, Мостова Юлія, Погорєлова Ірина, Притула Олена, Скрипин Роман, Цеголко Святослав, Чайка Роман, Шевченко Андрій та інші – всього 61 особа. У Маніфесті констатувалась наявність політичної цензури в нашій країні, що є приниженням і журналістів, і народу. Суть Маніфесту полягала у твердженні:
“Політична цензура є протизаконною: здійснюючи політичну цензуру, влада намагається обмежити конституційне право громадян на свободу слова, зафіксоване в Конституції, законах України, міжнародних правових документах, ратифікованих Україною, а отже, чинних на її території. Варто наголосити, що право свободи слова є невід’ємним правом українських громадян. Таким чином, здійснюється грубе порушення одного з найважливіших засадничих принципів Конституції України. Те, що за наявності кричущих прикладів політичної цензури в Україні, досі ніхто не був притягнутий за це до відповідальності, ми вважаємо глузуванням над законом і над правом українських громадян.”
Цей документ був розміщений на сайті “Телекритика” , і до нього могли прилучитися всі бажаючі. І кількість підписантів наростала як сніговий ком – за кілька днів до Маніфесту приєдналися понад 500 журналістів з усіх регіонів України. Підписали його і викладачі Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Журналістський протест проти цензури підтримав профільний Комітет Верховної Ради на чолі з Миколою Томенком. З його ініціативи відбулися парламентські слухання на цю тему, на яких від імені Незалежної профспілки журналістів виступив Андрій Шевченко. Він охарактеризував запроваджені Адміністрацією Президента сумно відомі “темники”:
“Нормою життя стали безіменні папери з інструкціями, які ритмічно з’являлися у редакціях усіх центральних каналів. Цинічні, по-садистськи детальні, обов’язкові до виконання, без варіантів.
Що таке темник? Це пара-трійка сторінок тексту, в яких коротко і ясно розповідають журналістам, які новини хоче бачити влада.
Дуже проста структура. Подія. Як показувати. Чиї коментарі брати. Чиї не брати в жодному разі. Формулювання – філігранні. Цитую мовою оригіналу: „просьба игнорировать, просьба цитировать в полном объеме, просьба широко осветить”.”
Оцінка “темників” як форми новітньої цензури, запровадженої владою, дана чітко й однозначно:
“Якщо у цій країні люди не отримують чесної інформації, якщо про це криком кричать журналісти, громадські організації і закордонні спостерігачі, якщо у масовому порядку порушується Конституція, то я як громадянин хочу, щоб влада не ховалася за розмови про редакційну політику, а брала на себе відповідальність і діяла. Якщо ні, я хочу іншої влади. Якщо ні, то будемо діяти ми, і я говорю це впевнено.”
За матеріалами парламентських слухань Верховна Рада внесла низку суттєвих доповнень до законів, які регулюють відносини влада – мас-медіа – суспільство, зокрема подано розлогу дефініцію, що таке цензура і як саме вона забороняється. Та режим Кучми-Медведчука якраз тим і вирізнявся, що ігнорував чинне законодавство: “темники” не зникли з нашого життя, хоча президентська канцелярія відхрещувалася від цього свого витвору. Тому не припинився протестний журналістський рух. Група провідних журналістів покинула відомі телеканали, які продовжували працювати за “темниками”, зокрема, Ар'єв, Глібовицький, Скрипин, Цеголко, Чайка, Шевченко, яких ми бачимо серед підписантів Маніфесту, склали кістяк новоутвореного опозиційного “5-го телеканалу”. Вони уклали угоду із засновником, де обумовили своє право на правдиве висвітлення суспільного життя, подачу об’єктивної інформації, представлення різних точок зору на проблеми, а також невтручання засновника у творчий процес. Вони назвали свій канал каналом чесних новин.
П’ятий канал вніс революційні зміни в інформаційний простір України: люди переконалися, що журналісти цього каналу справді несуть правду у маси, яку чинна тоді влада прагнула приховати. Ні телеглядачі, ні самі журналісти не сприймали щоденне замовчування правди, трансляцію відвертої брехні, нахабні нападки джангірових та корчинських на лідерів опозиції на хвилях телестудії “1+1”, єзуїтські замовні передачі “Епіцентру” Піховшика, саме прізвище якого стало сприйматися журналістською братією як найбрутальніша лайка. Невзабарі до нього приєднався телеканал “Ера”, що працював на хвилях Першого національного.
Саме це не влаштовувало існуючий режим. Не маючи змоги похитнути твердість і відданість правді журналістського колективу, влада створила несамовитий тиск на нього, намагаючись будь-якими засобами позбутися цього правдивого інформаційного джерела. Тим більше, що розпочалися президентські перегони 2004 року. Так, була поставлена під сумнів ліцензія на мовлення, видана “5-му каналові”, заблоковані його банківські рахунки, у східних реґіонах припиняли ретрансляцію його передач у кабельних мережах. І тоді журналісти пішли на крайній крок: оголосили голодівку, яку вміло висвітлювали у телеефірі. Голодівка сколихнула не тільки глядацький загал, але й колег-журналістів з інших телеканалів – вони приходили в студію висловити свою підтримку.
Після фальсифікації голосування 2-го туру президентських виборів розпочалася справжня журналістська революція, які збагнули і свою вину в одурманюванні населення. Семеро журналістів каналу “1+1”, зневірившись у можливості вплинути на редакційну політику студії, вирішили за краще звільнитися, аби не працювати за “темниками”. За ними пішла низка журналістів ще п’яти центральних телеканалів: ІСТУ, “Інтер”, “Новий канал”, “Тоніс” та НТН. Вони відверто і публічно висловили свою незгоду з практикою висвітлення перебігу виборчої кампанії та заполонення телеефіру дезінформацією у спеціальній заяві. Це був чесний вчинок, і був він не поодинокий. Фактично оголосили страйк журналісти каналу “1+1”, на знак протесту не вийшовши з новинами. Керівництво каналу змушене було піти на відсторонення від новинних передач Піховшика та заявити в ефірі, що відмовляється від “темників” і зобов’язується подавати об’єктивну інформацію.
Журналістську мужність виявила ведуча сурдоперекладу на УТ-1 Наталія Дмитрук. Вона несанкціоновано відступила від дикторського тексту і на пальцях пояснила багатотисячній аудиторії справжню ситуацію в країні, повідомивши про численні порушення й фальсифікації під час голосуванні, а також про те, що насправді переміг Віктор Ющенко.
Нелегку і напружену боротьбу з керівництвом витримали і журналісти Першого Національного телеканалу і таки відстояли своє право подавати правдиву інформацію.
Загалом “журналістський бунт” докорінно змінив характер телевізійних передач, зокрема, новинних, на всіх центральних телеканалах. Це була знакова перемога журналістів. Журналістський бунт слід розглядати як важливий складник Помаранчевої революції, що має непересічне значення для утвердження свободи слова та розвитку демократизму в Україні.
– По-перше, він довів усім, що тільки солідарні дії журналістів, їхня наполегливість і воля до вільної творчої праці можуть привести до перемоги.
– По-друге, він шокував і до певної міри паралізував чільників кучмівського режиму, довівши безперспективність політичної цензури і поклавши край зловісним “темникам”.
–По-третє, журналістський протест докорінно змінив змістове насичення інформаційного простору, надто телефіру, перевівши всі передачі, а передусім – новинні, у площину правдивості та об’єктивності.
–По-четверте, було на практиці доведено незворотність курсу на побудову у нашій країні правдивого та демократичного інформаційного суспільства.
Масовий журналістський протест, який призвів до позитивних змін в інформаційній сфері країни, ще чекає своїх дослідників. Однак уже тепер неозброєним оком помітні непересічність і, без перебільшення, історичність подій кінця 2004 – початку 2005 років. Саме київський Майдан, події на якому або зовсім замовчувалися провладними та залежними засобами масової інформації, зумовив інформаційний прорив: зашорені раніше телеканали почали давати пряме включення з Майдану та запрошувати представників різних політичних сил на живий ефір. На Майдані ж вирувало своє, революційне життя, буйно розквітла народна творчість: складання самодіяльних пісень, випуск агітаційних листівок, революційних додатків до друкованих видань, новітньої оперативно зареєстрованої періодики, та давно призабутого самвидаву. Наприклад, широко розповсюджувалася листівка “Віктор Ющенко переміг!”, що було дуже важливо в той час, коли ця перемога замовчувалася в залежних від влади ЗМІ, та листок церкви “Посольство Боже” під назвою “Так! Відродженню України!”. До інформаційної діяльності підключилися вищі навчальні заклади столиці. Так, студенти Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка випускали самвидавний “Їжак”, а випускники знаменитої “києво-могилянки” створили бюлетень “Життя Майдану”. Громадянські організації “Пора”, “Знаю”, “Чиста Україна” поширювали власні самвидави. Київський молодіжний журнал “Торба” почав випуск таборового листка “Помаранчик”, який набув значної популярності серед молоді.
Отже, під час Помаранчевої революції склалася якісно нова ситуація в інформаційному полі України: розкріпостилися засоби масової інформації, зникли “темники”, журналісти діючі та майбутні, всі схильні до журналістської та літературної творчості, вдихнули свіжого повітря справжньої свободи. Це, певно, друге за значенням, після завоювання влади демократами і обрання Віктора Ющенка Президентом України, революційне завоювання українського народу.

147 Детальніше див.: Тимошик Микола. Історія видавничої справи. – К. – Науково-видавничий центр «Наша культура і наука». – 2003. – с. 230-260.
148 За кучмівського режиму, коли правили бал соціал-демократи (о) Медведчука, які застосували приховану цензуру у вигляді так званих «темників», але намагалися будь-що від них відхреститися, їхній «адвокат» Леонід Кравчук потрапив у кумедну ситуацію, мовлячи на публіку, що ніякої цензури у нас в природі немає, «бо немає книги». Багато хто так і не збагнув, що воно за книга, якої немає, але колишній ідеолог комуністів радянських часів добре знав той знаменитий «Перелік» цензурних заборон, покликаний бути настільною книгою кожного редактора ЗМІ чи видавництва.
149 Див.: Аналітична доповідь Центру Разумкова «Політична цензура в Україні». // Журнал «Національна безпека і оборона». – 2002. – №11(35). – С.3.
150 «Вечірній Київ», 19 травня 1994 р.
151 Див.: Журнал «Національна безпека і оборона». – 2002. – №11(35). – С.3-7.
152 ”Вечірній Київ”, 3 лютого 1995 р.
153 ”Голос України”, 28 серпня 1994 р.
154 ”Голос України”, 12 грудня 1997 р.
155 Каталог періодичних видань України по передплаті на 1998 рік. – К. – 1997.
156 Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи. - К. - Парламентське видавництво. - 1997. - с. 35.
157 Див.: Газ ”День”, 29 січня 1998 р
158 Закон України ” Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” , ст.18.
159 Див.: ”Правда Украины”, 15 лютого 1998 р.( на той час тиражувалася в приватній друкарні підпільно).
160 Див.: Валерій Кравченко. “Інформаційні війни” не мають фронтів. Чи ж будуть переможці? // Журн. “Людина і влада”. – 2000. – № 11 – 12. – С. 78.
161 Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод в Україні: перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. –К. – 2000. – С. 212.
162 Журнал «Національна безпека і оборона». – 2002. – №11(35). – С.4-5.
163 Дані з ”Журналіста України”. – 1997. – №3-4.
164 ”Журналіст України”. – 1997. – №3-4. – С. 15.
165 Див.: там само.
166 Див.: Розов Ігор. Чому вбили редактора ”Вечерней Одессы”? - ”День”, 20 серпня 1997 р.
167 ”Вечерняя Одесса”, 19 серпня 1997 р.
168 Як захистити журналістів у країні, де їх убивають. – Газ. “Дзеркало тижня”, 16 липня 2001 р.
169 Там само.
170 Радіо “Свобода”, 26 березня 2002 р. – http://www.radiosvoboda.org (news
171 Див.: www.ПРАВДА.com.ua. – 3.10.2002,16:03
172 Див.: там само.
173 Див.: www.telekritika.kiev.ua.
174 www.ПРАВДА.com.ua, – 4.12.2002, 12:06.
175 Див.: там само.
176 Українське законодавство: засоби масової інформації. – К. – Irex У-Медіа. – 2004. – С. 77-78.
177 Сторінками революційного самвидаву // Газ. “Слово Просвіти”. – 2004. – №50 (270). – 9-15 грудня , – С.7.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Аналітична доповідь Центру Разумкова «Політична цензура в Україні». // Журнал «Національна безпека і оборона». – 2002. – №11(35).
Здоровега В.Й. Преса і влада. Українська періодика: історія і сучасність. – Львів. – 1993.
Інформаційна сфера України: стан, проблеми і перспективи /Матеріали до парламентських слухань «Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні».К., - Держкомінформ. – 2002
Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод в Україні: перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. К., 2000, с. 212.
Майдан помаранчевих тривог. – К. – Видавничий центр «Академія». – 2005.
Помаранчева революція. // Спецвипуск альманаху «Молода гвардія. – 2005. – №1(34) . – К. – Смолоскип. – 2005.
Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи. – К. – Парламентське видавництво. – 1997. ? 136 стор.
Суд і осуд. Міністр оборони – проти “Вечірнього Києва”/ “Вечірній Київ” – проти шмаровщини. – К. – Газета «Вечірній Київ. – 1996. – стор
Таланчук П.М. У кожного свій майдан, або Проблема роз’єднання й об’єднання з різних точок
Українське законодавство: засоби масової інформації. – К. – IREX У-медіа. – 2004. – 368 стор.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ ТА СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

1. Цензурний контроль як антидемократичний складник інформаційної політики.
2. Визначення цензури, її передісторія, зміст і форми.
3. Економічна залежність мас-медіа – могильниця їхньої незалежності .
4. Тиск на засоби масової інформації через структури виконавчої влади.
5. Терор проти журналістів як засіб затиснути правду.
6. Боротьба журналістів за свободу слова; помаранчевий бунт проти цензури.

[ Предмет і завдання курсу ] [ Тема 1. Нація та національна ідея ] [ Тема 2. Національна ідея у пресі діаспори ]
[ Тема 3. Українське питання і самвидав ] [ Тема 4. Зародження незалежної української преси у надрах компартійної системи. ]
[ Тема 5. Путч ГКЧП і преса ] [ Тема 6. Українська періодика в перші роки незалежності ]
[ Тема 7. Давні та сучасні антиукраїнські міфи у ЗМІ ] [ Тема 8. Державна ідеологія та ЗМІ ]
[ Тема 9. Засади державної інформаційної політики ] [ Тема 10. Влада і журналістика: колізії і конфлікти ]
[ Тема 11. Свобода слова – підмурівок інформаційної політики ] [ Тема 12. Аномалії інформаційної політики ]
[ Тема 13. Національний інформаційний простір України: сучасний стан та проблеми ]
[ Тема14. Чужоземне інформаційне засилля ] [ Тема 15. Інформаційний суверенітет і національна безпека ]

До Віталій КАРПЕНКО ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА БЕЗПЕКА