Віталій КАРПЕНКО

ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА БЕЗПЕКА
Підручник

ЧАСТИНА І.
НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ – ОСНОВА ДЕРЖАВНОЇ ІДЕОЛОГІЇ

ТЕМА 4. ЗАРОДЖЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРЕСИ У НАДРАХ КОМПАРТІЙНОЇ СИСТЕМИ

1.Структура компартійної преси

Одна з найхарактерніших рис тоталітаризму – абсолютний контроль суспільної свідомості. Оскільки засоби масової інформації (раніше друковані, а потім й електронні) завжди були найефективнішим інструментом упливу на громадську думку, то вони в першу чергу підлягали контролю. Щоб здійснювати його якомога ефективніше, теоретики марксизму-ленінізму висунули формулу партійності преси. Найменшого інакшемислення не дозволялося, зверху донизу панувала жорстока цензура під вивіскою структур ”охорони державних таємниць у пресі”, недремне око цензора перечитувало кожен рядок, кожен факт і кожну цифру звіряло з таємним так званим ”Пєрєчнєм” того, що заборонялось показувати у пресі, і тільки після того з‘являвся штамп ”дозволено в світ”, а у вихідних даних видання проставлявся так званий ”літівський номер”, що означав – цензуру пройдено.
Партійні засоби масової інформації накривали всю територію Радянського Союзу: багатотиражні газети на підприємствах, у великих колгоспах і радгоспах, підпорядковані парткомам; районні, міські, обласні, республіканські – були органами відповідно райкомів, міськкомів, обкомів та республіканським компартійним комітетам; центральні газети та журнали були підпорядковані безпосередньо ЦК КПСС.
Всі електронні засоби масової інформації вважалися державними, хоч керувала ними партія, і вони також охоплювали практично всю територію: радіо – через трансляційну мережу (радіоточки, встановлені в кожній міській квартирі і кожній сільській хаті); телебачення – також через ретранслятори з чіткою регламентацією: такий-то час відводиться для мовлення Москві, такий-то – республікам, такий-то – областям, а згодом при районних газетах було створене також районне радіомовлення.
На початок перестройки в СРСР нараховувалось 31 центральна газета, 163 республіканських, 97 газет автономних республік та областей, 715 міських, 3041 районна, 4048 багатотиражних. Вони диференціювались за читацькою аудиторією так: для молоді –132 газети, для дітей – 30, з питань промисловості й будівництва – 8, транспорту – 51, сільського господарства – 9, літератури, культури й мистецтва – 18, фізкультури й спорту – 15, для вчителів –18. Разовий тираж усіх газет в країні перевищував 190 мільйонів примірників.
Якщо додати до цього ще 1500 журналів, Центральне телебачення та Всесоюзне радіо, 115 місцевих телецентрів 1 175 радіодомів, понад 5 тисяч редакцій місцевого радіомовлення, Телеграфне агентство Радянського Союзу (ТАРС) та 14 республіканських телеграфних агентств, то можна уявити, який потужний і неспинний потік комуністично заанґажованої інформації безальтернативно обвалювався щоденно на голови населення.
Українська РСР була на другому (після Російської Федерації) місці за чисельністю та тиражністю друкованих засобів масової інформації. У 1985 році тут виходило 17 республіканських газет та 3 інформаційно-рекламних бюлетні, 120 різного типу журналів, 37 обласних партійних та 25 комсомольських газет, 42 міські, 67 міськрайонних, 420 районних газет. Їх загальний тираж перевищував 30 мільйонів примірників.
Отже, компартійна преса була сторожовим псом системи. Жоден сумнів щодо доцільності й справедливості цієї системи не міг бути оприлюднений; жодна ідея, що не вкладалась у Прокрустове ложе принципу комуністичної партійності, не мала права на існування. Найменшому натякові на національну ідею мала даватися рішуча відсіч як виявові буржуазного націоналізму. Історія будь-якого етносу подавалася лише в контексті більшовицьких доктрин інтернаціоналізму. Звичайно, населення України не могло з офіційної преси мати достатню об‘єктивну і правдиву інформацію як щодо своєї історії, так і щодо сучасних процесів у світі та у власному суспільстві. Треба було орієнтуватися на інші джерела.

2. Протистояння: компартія – преса

Гласність – чи не найхарактерніша риса та чи найбільше досягнення перестройки. Затиснута жорстокою цензурою, поставлена на службу монопартійній тоталітарній системі, компартійна преса задихалася в безправній атмосфері, творчо деградувала, б‘ючись у тісних рамках стереотипів лакування та вихваляння соціалістичної дійсності від ”схвалюючи і підтримуючи” до ”ставши на трудову вахту”. Ці штампи заполонювали всі газети, повторювались з номера в номер і, звичайно ж, западали в уми обивателя.
У ті часи побутував такий анекдот-бувальщина. Приїхав з чергового з’їзду КПСС голова колгоспу – єдиний делегат з району. Редактор райгазети терміново посилає кореспондента взяти інтерв’ю в учасника «історичної» події. Той розшукав голову і починає розпитувати: «–Іване Івановичу, ви єдиний в районі учасник партійного з’їзду. Які Ваші враження?». «Дуже добрі. Я схвалюю і підтримую рішення з’їзду…». Журналіст робить спробу конкретизувати розмову: «–На з’їзді говорилося про дальший розвиток сільського господарства. Можете прокоментувати?». «–Я схвалюю і підтримую…». Кореспондент в розпачі і знову наштовхує на конкретику: «– На з’їзді наголошувалося про розвиток критики і самокритики…». Голова не дослухавши знову своєї: «–Я схвалюю і підтримую…». І тоді журналіст на втримавшись питає: «– Іване Івановичу. А власну думку маєте?». «Маю, та я її не схвалюю і не підтримую».
В цьому анекдотичному епізоді яскраво показана та затхла, наскрізь брехливо-стереотипна атмосфера, яка панувала в суспільстві. І раптом ідеологічне послаблення під час перестройки – як ковток свіжого повітря. Та апетит приходить під час їди – цього ковтка виявилося замало: хотілося дихати на повні груди. І преса під прапорами перестройки, зовні підтримуючи генеральну лінію партії, не тільки посвіжішала тематично, а й замахнулась на святая святих – почала критикувати саму партію і створену нею систему.
Таким чином, якщо закордонна діаспорна преса піддавала критиці радянську тоталітарну систему зі сторони, самвидавна – з опозиційних низів, то сама компартійна преса, використовуючи перебудовну фразеологію, розкладала її зсередини. Небезпеку цього явища першою відчула сама компартія і відповідно почала реагувати – типовими по всій країні стали переслідування журналістів і редакторів та тиск на пресу – інших методів компартія не знала і не визнавала.
Це були, викликані синдромом самозбереження, репресії партійних комітетів проти своїх же друкованих органів, які, відчувши відносну волю, почали вислизати з-під так званого партійного керівництва. Але ситуація різко змінилась і преса не могла мовчазно зносити збиткування над собою, як це було раніше, а почала, опираючись на громадську думку, ”показувати зуби”. Один за одним стали виникати конфлікти між газетами і їхніми видавцями – партійними комітетами. Скандали прокотились по всій країні – від центру до околиць.
”Вечірній Київ”, відомий своїм традиційним демократизмом, під час перебудови пішов у руслі гласності далі від інших партійних газет в Україні. Критика компартії, номенклатурних привілеїв, підтримка Народного руху України – все це викликало зворотну реакцію: шалений тиск на газету з боку і міському, і ЦК партії. Не раз редактора ”проробляли” на бюро і пленумах міськкому партії, не раз викликали на бесіди у відділ пропаганди й агітації і навіть до секретарів ЦК.
На одному із зібрань так званих неформалів (не традиційних, що дозволені владою, громадських організацій) ЦК компартії України був названий заповідником брежнєвізму, про що й написав ”Вечірній Київ”. Редактора негайно викликали у відділ пропаганди й агітації ЦК: як газета посміла таке написати? Доводилося відбиватися таким чином:
– Та то ж говорять ідеологічні противники. Чи ви з ними згодні?..
Справді, для розправи формального приводу не було, оскільки фразу хоч і не процитовано дослівно, але було вжито у переказі Все обмежилося ”розмовою”. А згодом стало відомим, що для такої роздратованої реакції спричинилися телефонні дзвінки у різні відділи ЦК і до приймальні Щербицького, в яких невідомі абоненти запитували не без єхидства: ”Алло, це заповідник? Покличте директора...”
І так реагувала громадськість на виступи газети…
Виклики редактора ”Вечірнього Києва” до міськкому партії і ЦК стали своєрідною рисою стилю партійної роботи. Приводи могли бути найрізноманітніші: публікація відразу після чорнобильської трагедії фотографії під заголовком ”Київ сьогодні”, на якій мало було людей (інкримінація політичної недалекоглядності, підігрування зарубіжній пресі, яка повідомляла про масову втечу жителів зі столиці); критика номенклатурних привілеїв; оприлюднення точки зору, яка не збігалася з офіційною; звичайний недогляд і допущення фактологічної помилки внаслідок цього.
Показовий в цьому плані один випадок. Під час перестройки припинились переслідування людей, які 22 травня, у день перезаховання праху Т.Шевченка в рідну землю, приходили вклонитися поетові до його пам‘ятника у Києві. Більше того, 1988 року, у руслі перестройки, було дозволено покласти квіти до монумента від виконкому Радянської районної ради народних депутатів у м. Києві, на території якої розташований пам’ятник. У ”Вечірньому Києві” на радощах було вміщено велику кореспонденцію, присвячену цій події,, в якій, на жаль, трапилась прикра помилка – зазначалося, що до пам‘ятника Шевченкові були покладені квіти не від райвиконкому, а від ЦК компартії та уряду України. Це й стало приводом для ”проробки” редактора на бюро міськкому партії. Все зводилося до одного: це фальсифікація, обман громадської думки, як газета могла написати таке ? ніяких вінків від ЦК і уряду не було! Всякі пояснення, що це прикрий недогляд, не бралися до уваги . Знервований і напружений до краю, я не витримав і кинув зозла:
? Ну й погано що не було. Прийде час – будуть!
Через два роки день 22 травня відзначався вже офіційно і широко – біля пам‘ятника Тарасові Шевченкові розлилося людське море, прийшла сюди і Верховна Рада мало не в повному складі, був тут і секретар ЦК Леонід Кравчук, було багато квітів і вінків. Люди зі сльозами на очах співали ”Реве та стогне Дніпр широкий”, ”Червону калину”. Я, згадуючи колишню ”проробку” на бюро, щиро радів, що газета допустила таку справді пророчу помилку.
Втручання партійних комітетів у роботу редакцій стали масовими. Хоч як парадоксально, але у час політичної відлиги цензура стала ще жорсткішою. Якщо раніше її втручання були тільки тоді, коли подавалась інформація, записана у ”Пєрєчнє” заборонених для публікації фактів і тем, то тепер про кожен сумнівний з офіційного політичного погляду матеріал доповідалося в партійний комітет і той вирішував: дозволити друкувати чи ні. За кількістю втручань ”Вечірній Київ” посідав чільне місце. Зі шпальт газети вилучались фрагменти або знімалися повністю матеріали, які розповідали правду про більшовицькі репресії 30-х років; в яких висловлювались точки зору на війну в Афганістані, що відрізнялися від офіційної позиції; подавалася правда про Чорнобильську катастрофу і її наслідки тощо.

3.Сила газети – у підтримці громадськості

Протистояння преси і партійних органів значно посилилося під час передвиборної кампанії до Верховної Ради СРСР 1989 року. Загальнополітичні газети в міру своєї сміливості та можливостей намагалися використати дозволену законом агітацію ”за” і ”проти” кандидатів. Звичайно, партійні комітети досить вільно дивилися на закон, вони намагалися не випустити зі своїх рук процес висування кандидатів і скрізь розставити своїх людей. Та добитися повсюдного і всесильного контролю були вже неспроможні. Трудові колективи далеко не завжди йшли на повідку у партійних комітетів і часто всупереч ”лінії”, в піку парткомам висували зовсім не тих людей, яких їм радили.
Перші керівники столиці все-таки вирішили убезпечити себе від несподіванок: по всіх округах було висунуто по кілька кандидатів, а по двох – Київському національно-територіальному та Дарницькому – по одному. По першому безальтернативно був зареєстрований кандидатом перший секретар Київського міськкому партії Костянтин Масик, по другому ? голова Київради Валентин Згурський. Але сполітизованого виборця уже важко було обвести круг пальця такими примітивними хитрощами. Сталося те, що й мало статися, але на що не розраховували керівники: саме по цих двох округах, де вони безальтернативно зареєструвалися кандидатами в депутати, їх дружно завалили. Для них це був грім серед ясного неба, для киян – велика перемога. Згідно з законом треба проводити повторні вибори. І тут трудові колективи, заохочені результатами попередніх виборів, ще більше посміливішали ? почали висувати кандидатами людей, яких знали і хотіли бачити депутатами всупереч думці партноменклатури.
Працівники редакції радіомовлення на Київ на своїх зборах одностайно висунули кандидатом у народні депутати СРСР свого колегу – редактора газети ”Вечірній Київ”. Це була небачена зухвалість, оскільки журналісти міського радіо, як і працівники міських газет, вважалися надійними підручними партії (М.Хрущов). Але вони витримали тиск з боку міськкому і не відмовились від своєї позиції.
Крім київських радіожурналістів редактора ”Вечірнього Києва” висунуло кандидатом ще понад 10 колективів. І тут керівництво міста змінило тактику. Якщо під час перших виборів вони створили прецедент безальтернативності, то на повторних виборах вирішили довести демократію до абсурду: пішли на масове висування кандидатів. Наприклад, по національно-територіальному округові, де балотувався і зазнав поразки перший секретар міськкому партії К.Масик, було близько півсотні висувань. Зареєстровано, до речі, без передвиборних зборів, які служили надійним ситом для відсування незручних кандидатів, 33 особи. Щоб розсіяти голоси, до бюлетенів були внесені прізвища таких популярних людей, як тренер Київського ”Динамо” В.Лобановський, відомий співак Д.Гнатюк, композитор Олександр Білаш, академіки Д.Гродзинський, Ю.Шемшученко та інші.
Вибори виграв безпартійний Володимир Черняк (676 489 голосів), якого підтримував Рух і негласно – ЦК КПУ. Однак вся передвиборна кампанія була корисною і повчальною. Вона дала політичне загартування, збагатила досвідом і висвітлила ставлення киян до ”Вечірки” – за кандидатуру редактора проголосувало близько півмільйона киян, майже всі наші передплатники. Це зміцнило позиції газети, піднесло її авторитет, примусило партійні комітети серйозно замислитись над тим, яким чином нейтралізувати вплив газети на киян. Найпростіший і в той же час, враховуючи політичну атмосферу в столиці, досить ризикований вихід – усунути редактора. І Щербицький погодився на це. Лише збіг обставин та обмаль часу не дозволили здійснити цей задум.
Якось у середу по ”вертушці” зателефонував особисто перший секретар міськкому партії Масик, що бувало нечасто.
– Ти коли йдеш у відпустку? ? запитав.
– З понеділка.
– Іди з завтрашнього дня. І їдь з Києва. Все.
Дзвінок незвичайний і я внутрішньо відчував, що зігнорувати його не можна. Написав наказ і другодні уже був на дачі за містом, сушачи голову, що б це могло означати. Аж ось у суботу передають по радіо – відбувся пленум Київського міськкому партії. Я збагнув – моя відпустка безпосередньо з цим пов’язана. І не помилився. Уже пізніше я дізнався, що у Щербицького терпець увірвався, і він дав Масикові вказівку: Карпенка з посади редактора зняти і з партії виключити на пленумі міському – щоб для інших була наука.
Треба віддати належне тодішній системі, – як правило, персональні справи в компартії не вирішувалися заочно. Якось, уже пізніше, у свою бутність першим віце-прем‘єром Костянтин Масик перепинив мене по дорозі до Верховної Ради і принагідно згадав:
– Пам‘ятаєш, як я тебе врятував?..
– Пам‘ятаю. І з вдячністю оцінюю... , – відповів я. І це була щира правда, хоча я розумів, що рятував Масик передусім себе, бо Київ тоді був, як вируючий казан, раз обпікшись на молоці, і на воду дмухати будеш.
Атаки столичної і республіканської партноменклатури проти ”Вечірнього Києва” велися постійно, оскільки він уособлював в собі згусток демократії і гласності, концентрував навколо себе опозиційні сили і, ставши прапором боротьби з компартійною монополією в усіх сферах суспільного життя, мав значний вплив на формування суспільної думки. Не рідко ці атаки велись безпосередньо на головного редактора: якби його вдалося нейтралізувати, легше було б боротися з газетою загалом. Особливо це виявилося під час перших демократичних виборів до Верховної Ради УРСР, що відбувалися весною 1990 року під знаком перестройки.
На хвилі великої популярності ”Вечірнього Києва” в столиці, його редактор, всупереч спротиву партапаратників, був висунутий кандидатом у депутати по цілій низці виборчих округів. Було очевидним, що на цьому етапі передвиборної боротьби зупинити
його не вдасться, тому головні зусилля протидії були зосереджені на кінцевому етапі. За день до голосування в кожну поштову скриньку Прирічного виборчого округу №14, де балотувався редактор ”Вечірнього Києва”, було розкладено листівки (30 тисяч прим.) з так званим компроматом. На той час виборці уже знали ціну такому ”компроматові” та чиїх рук це справа. Їхня реакція у відповідь була приголомшуючою для партократії – з усіх столичних округів по єдиному Прирічному депутата було обрано з першого разу – за редактора ”Вечірнього Києва віддали голоси 26563 виборці з 41596, що взяли участь в голосуванні. По решті округів ніхто – навіть перший секретар ЦК компартії України Володимир Івашко – не набрав оптимальної для перемоги кількості голосів і там мав відбутися фінальний етап голосування для двох кандидатів, які посіли перше і друге місця.
Партійній владі було від чого розгубитися – адже депутатський мандат редактора затруднював тиск на нелюбу газету, очолювану ним.

4.Преса набирає нових рис

Залякування редакторів і журналістів, погроза звільнення з роботи і саме звільнення, не кажучи вже про догани по партійній лінії, виключення з партії, – звичний арсенал тиску на пресу, за допомогою якого партія намагалась утримувати її покладистою та слухняною. Але часи вже були інші, преса уже могла, спираючись на підтримку громадськості, показувати зуби.
Преса часів горбачовської перебудови, залишаючись в цілому гвинтиком тоталітарної системи, ”пропагандистом і організатором”, поступово трансформувалась в опозиційну силу завдяки проголошеному принципові гласності. Гласність стала реальним кроком до свободи слова, тією щілиною, крізь яку просочується правда життя, киснем демократії (Чингіз Айтматов). Позитивні зміни у самій пресі, викликані перебудовою, були помітні неозброєним оком: вона стала гострішою, критичнішою щодо існуючого ладу.
В розпал перебудови, надто після прийняття Верховною Радою СРСР Закону про пресу – вперше в історії! – система засобів масової інформації, передусім друкованих стала розшаровуватись. Та в загальній масі виділилась частина видань, які, навіть залишаючись формально партійними, стали на демократичні рейки і за суттю фактично протистояли партійній пресі (у Москві – ”Огонек”, ”Литературная газета”, ”Московские новости”, ”Аргументы и факты”; в Україні – ”Вечірній Київ”, ”Літературна Україна”, “Комсомольское знамя”, одеський «Юг»). Ще одна група часописів – щойно створені згідно з Законом про пресу друковані органи лише рад народних депутатів, без співвласників в особі відповідних партійних комітетів Або засновані іншими, не партійними, структурами. В Україні цю групу преси представляли такі газети, як, наприклад, ”За вільну Україну” у Львові, ”Народна газета” та ”Контрактова площа” у Києві, ряд новоутворених газет у регіонах.
Виникла якісно нова ситуація – преса поляризувалася в своїх позиціях і в цьому був якраз вияв плюралізму. У надрах системи компартійних ЗМІ зароджувалась нова, справді демократична національна преса.

48 Із статистичного звіту Міністерства зв‘язку УРСР про тиражі періодичних видань в 1985 році, надані ЦК компартії України. –Особистий архів автора.
49 Повідомлення окружних виборчих комісій про результати виборів народних депутатів Української РСР по місту Києву. – ”Вечірній Київ”,7 березня 1990 р.
50 Українське радіо, яке оперативно інформувало про хід виборів по всій республіці, три дні поспіль замовчувало результати по Прирічному виборчому окрузі в Києві. Як потім стало відомим, Центральна виборча комісія затребувала всі бюлетені з цього округу для додаткового вивчення, але жодних помилок чи порушень в підрахунку голосів не виявилось.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Бадзьо Юрій. Український вибір. – К. – Смолоскип. – 2004.
Здоровега Володимир. – Про журналістику і журналістів. // Статті, есе, виступи, діалоги. Львів. – Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка. – 2004. – 140 стор.
Іваненко В. Українська журналістика як елемент етнічної культури і фактор формування національної свідомості. // Етнічна самосвідомість і національна культура. – К. – 1991
Карпенко Віталій. Національна ідея в українській періодиці. – К. – Інститут журналістики. – 1999.
Карпенко Віталій. Преса і незалежність України. (Практика медіа-політики 1988-1998 рр.). – К. – Нора-Друк. – 2003.
Погрібний Анатолій. Поклик дужого чину. – К. – Просвіта. – 2004. – 496 стор.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ ТА СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

7. Структура української преси в часи горбачовської перестройки.
8. Суть горбачовської перестройки та її вплив на засоби масової інформації
9. Протистояння преси компартійному режимові.
10. «Вечірній Київ» та його вплив на суспільну свідомість.
11. Зародження нової преси в надрах тодішньої системи. Її характерні риси.

[ Предмет і завдання курсу ] [ Тема 1. Нація та національна ідея ] [ Тема 2. Національна ідея у пресі діаспори ]
[ Тема 3. Українське питання і самвидав ] [ Тема 4. Зародження незалежної української преси у надрах компартійної системи. ]
[ Тема 5. Путч ГКЧП і преса ] [ Тема 6. Українська періодика в перші роки незалежності ]
[ Тема 7. Давні та сучасні антиукраїнські міфи у ЗМІ ] [ Тема 8. Державна ідеологія та ЗМІ ]
[ Тема 9. Засади державної інформаційної політики ] [ Тема 10. Влада і журналістика: колізії і конфлікти ]
[ Тема 11. Свобода слова – підмурівок інформаційної політики ] [ Тема 12. Аномалії інформаційної політики ]
[ Тема 13. Національний інформаційний простір України: сучасний стан та проблеми ]
[ Тема14. Чужоземне інформаційне засилля ] [ Тема 15. Інформаційний суверенітет і національна безпека ]

До Віталій КАРПЕНКО ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА БЕЗПЕКА