Віталій КАРПЕНКО

ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА БЕЗПЕКА
Підручник

ЧАСТИНА І.
НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ – ОСНОВА ДЕРЖАВНОЇ ІДЕОЛОГІЇ

ТЕМА 6. УКРАЇНСЬКА ПЕРІОДИКА В ПЕРШІ РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

1. Пострадянська структура друкованих видань

З відновленням незалежності, попри значні зміни в структурі українських ЗМІ, в цілому кістяк компартійної системи преси залишися незмінним: та ж сама територіально-вертикальна побудова, ті ж традиції і форми роботи, практично ті ж самі кадри. Правда, кількість газет і журналів в Україні за перші два роки зросла вдвічі: на весну 1993 року їх було зареєстровано близько трьох з половиною тисяч. За ознакою засновництва умовно їх можна поділити на п‘ять груп.
Перша група – монопольно-державні засоби масової інформації: державне телебачення й радіо, газети та журнали різних владних структур. Того ж таки 1993 року, наприклад, ради народних депутатів різного рівня випускали 651 видання, державні адміністрації – 118, інші державні органи – 161. Це становило 27% всієї української преси.
Існування загальнополітичної друкованої преси владних структур є нонсенсом. Годі й говорити про незалежність цієї преси: фінансована владою, вона мусить відбивати інтереси цієї влади і захищати її. А інтереси влади, як відомо, здебільшого не збігаються з інтересами суспільства. Тому така преса втрачає своє головне суспільне призначення – бути четвертою владою, себто владою громадської думки. Зрештою, історичний досвід світового розвитку довів: власна, тобто ручна загальнополітична преса потрібна тільки слабкій або тоталітарній владі: першій – щоб, спираючись на неї, спробувати утриматись, другій – щоб, одурманюючи громадську думку, виправдовувати і продовжувати своє панування. Сильним демократичним режимам власна преса не потрібна, навпаки, вільна, не приручена владою преса, хоч і буває незручною для неї, та в цілому сприяє демократії, опонуючи владі і критикуючи її, захищає суспільні ідеали і суспільні інтереси.
Друга група – газети та журнали комерційних структур: не стільки комерційного, скільки загальнополітичного тематичного спрямування. Визначилося кілька кланів, які, маючи грубі гроші та використовуючи труднощі перехідного періоду, скупили низку видань оптом або створили нові, перекупивши в існуючих (вищою зарплатою) кращі журналістські кадри. Таких газет нараховувалось 543, або 19% від загальної кількості. Подейкували, що ці газети куплені або створені на замасковані компартійні гроші. І коли це правда, то виникала небезпідставна тривога, що над молодою демократією загалом і над демократичною пресою зокрема могло нависти дві загрози: з одного боку заміна компартійної монополії на пресу монополією державною, з другого – монополізація засобів масової інформації капіталом, зокрема тіньовим, за яким ймовірно може стояти та ж компартія.
Третя група – незалежні засоби масової інформації. Мається на оці незалежні від влади і від одержавленої партії передусім. Це ті періодичні видання, засновниками яких були трудові, журналістські колективи, творчі спілки. Вони по суті гібрид соціалістичної ідеї (колективізм) та ринкової економіки. Це, власне, підприємства, засновані на принципі колективної власності. Основні джерела існування такої преси – виручка від реалізації видань та доходи від реклами, якщо не брати до уваги незначні доброчинні пожертви. Зрозуміло, що в силу цих обставин такі видання, – а їх було близько тисячі разом з виданнями громадських організацій, або 29% від загальної кількості – опинилися в найскрутнішому становищі.
Четверта група – газети промислових підприємств, колгоспів. Це за компартійного режиму так звані багатотиражні газети – їх залишилось 482, вони були повністю залежні, виходили нерегулярно, рівень їх, як правило, наближався до рівня рукописних стінних газет.
П‘ята група - видання, зареєстровані приватними особами, явище нове за суттю, але це була надто слабка преса. Як правило, ці газети (їх було 255) або не розпочали вихід через брак коштів і досвіду у господарів, або з тих же причин виходили від випадку до випадку.

2. Кризові явища в системі друкованої періодики

Таким чином, у незалежній Україні стихійно склалася своя система засобів масової інформації, яка дістала назву посткомуністичної. В її організмі відразу намітилась головна суперечність – це суперечність між суспільною потребою у вільній незалежній пресі, яка мала б на ділі стати владою громадської думки, і отриманими у спадок застиглими структурами колишніх компартійних засобів масової інформації, що змінилися лише за формою і мало за сутністю.
До того ж, попри заборону компартії, її тиск на пресу зберігся через ті ж номенклатурні кадри, що, як і колись, посідали панівні висоти в управлінні. Ось що писав до редакції ”Вечірнього Києва” Володимир Забігай з Дніпропетровської області:
”Всі місцеві газети Дніпропетровщини швидко перефарбувалися з компартійних у ”народні” і продовжують підступно отруювати читачів. Наприклад, районна газета ”Придніпровський комунар” – яка була органом Верхньодніпровського райкому партії та райради, а 27 серпня проголосила себе ”суспільно-політичною газетою трудящих району і м. Вільногірська – до сьогодні, тобто до 8 вересня 1991 року, не повідомила про позачергову сесію Верховної Ради України, про Акт проголошення незалежності України та про відкриття 4-ї сесії Верховної Ради”.
Такі випадки були непоодинокими. Чимало нарікань лунало на адресу Українського телебачення – за сірі, мляві, невиразні передачі, які явно програвали за гостротою й наступальністю московським. З Чернігівської області надходили повідомлення про те, що трансляція небажаних для місцевих властей телепередач з Києва просто переривається: так, на півслові була припинена пряма трансляція Всеукраїнського віча у столиці. Причин такого становища можна назвати дві. Перша полягала в тому, що, під тиском оманливої комуністичної пропаганди, коли до будь-яких національних виявів було ставлення негативне, як до ворожого до пануючої доктрини безоглядного інтернаціоналізму, була деформована суспільна свідомість і ослаблений національний імунітет. Друга причина та, що на керівних постах здебільшого залишилися все ті ж, тільки перефарбовані, компартійні кадри, які не тільки дотримувалися догм колишньої ідеології, а й скрізь, де була змога, намагалися підтримувати її конкретними діями.
Ситуація у друкованих засобах масової інформації на той час склалася непроста. Демократична преса, яка першою почала відстоювати принципи ринкової економіки, першою ж зазнала нищівних ударів від стихії дикого ринку. Інфляція з‘їдала кошти від передплати швидше, ніж вони надходили на рахунок редакції. Поліграфісти і зв‘язківці не прогнозовано збільшували плату за свої послуги. Газетний папір закуповувався виключно в Росії (придбати його в інших країнах не було змоги через відсутність валюти). Побудовані за радянських часів гігантські паперові комбінати опинилися на терені Російської Федерації і встановлювали монопольно високі ціни на папір. Паперова ж промисловість в Україні свого часу була зруйнована під тим приводом, що в ній відпала потреба, оскільки побудовано ті ж комбінати, які централізовано постачали папір у союзні республіки. З колишніх майже двох десятків паперових фабрик, які повністю могли б задовольнити потреби України, залишилось лише п‘ять, а серед них – жодного виробництва газетного паперу. До того ж функції централізованих поставок паперу, якими займалася свого часу служби компартії, тепер перебрав на себе уряд і зіткнувся зі значними труднощами через невпорядкованість економічних взаємин з Росією. Адже президент Єльцин оголосив газетний папір стратегічною для Росії сировиною з усіма наслідками, що з цього випливали. Іншими словами, звичайний газетний папір став серйозним засобом брутального тиску на сусідню, тепер уже формально незалежну, державу: хотіли незалежності – маєте.
Розрахунок «старшого брата» був точним: українську поліграфічну галузь, а з нею й періодичну пресу почало лихоманити. Практично всі газети потрапили в скруту, але керівники поліграфічної галузі, наставлені ще компартією як її номенклатура, у цій ситуації створювали ще гірші умови для демократичної преси, яка й тепер різко критикувала владу. Звичайно, письмових розпоряджень душити демократичну пресу ніхто не давав, але це робилося з мовчазної згоди (а може й негласної вказівки) владних структур.

3. Війна проти «Вечірнього Києва».

Хоч якими були напруженими свого часу взаємини ”Вечірнього Києва” з центральним та київським комітетами компартії, партноменклатура не наважувалась силовими методами закрити газету, хоч дуже просто, як засновник, могла це зробити. Хоч як парадоксально, така спроба була зроблена вже тоді, коли Україна стала незалежною, а компартія поставлена поза законом. І ким? Керівництвом видавництва «Київська правда», де друкувалася вечірня газета.
Про перешкоди, які чинить видавництво ”Київська правда” при випуску ”Вечірнього Києва” прозвучало у виступі головного редактора з парламентської трибуни і традиційно виступ був опублікований у газеті. Видавництво відреагувало в кращих традиціях радянської системи – листом до редакції газети від імені ”коллектива руководства издательства”. Чи був це колектив, досить сумнівно, але справді цей твір з вимогою його оприлюднити підписала майже вся верхівка видавництва – 13 керівників різного рангу.
Суть же цього колективного документу зводилась до того, що ”сообщив читателям о том, что директор издательства ”Київська правда” был назначен парторганами, он (головний редактор ”Вечірнього Києва” – В.К.) скромно умалчивает о том же ”хозяине”, который в свое время и его назначил редактором «Вечернего Києва» по переводу с(!) ЦК КПУ . Информируя читателей о возможности срыва выпуска газеты ”Вечерний Киев ”, депутат Карпенко обвиняет в этом директора издательства ”Київська правда”, который ”как ставленик партийных органов” якобы всячески препятствует выходу демократических газет, в частости газеты ”Вечерний Киев”, умалчивая о действительной причине, которая ничего общего не имеет с политическими убеждениями тов. Перевертня (директор видавництва – В.К.)”. Далі ж йшлося про те, що газета ”Вечірній Київ” є незалежною, має свої фонди на папір і вже заборгувала видавництву 1140 тонн паперу.
Ці твердження, звичайно ж, не відповідали дійсності. Справді, редактор був затверджений на цій посаді ЦК КПУ, але, по-перше, після того він був обраний (вперше в Україні) журналістським колективом таємним голосуванням; по-друге, усім була відома по суті антикомуністична позиція редагованої ним газети. Що ж до паперу, то й тут неправда, бо виділені для ”Вечірки”, як і для всіх інших газет, фонди паперу у межах 60 відсотків від потреби, входили у загальні фонди видавництва: газета використала тільки трохи більше половини з виділених їй фондів, тоді як видавництво отримало всі 60 відсотків.
Та це не завадило директорові видавництва В.Перевертню, людині надзвичайно обережній, 9 вересня підписати наказ: ”Прекратить выпуск газеты ”Вечерний Киев” с 10 сентября 1991 года”. Для перестраховки було направлено листа до Комісії з питань гласності та засобів масової інформації Верховної Ради України, в якому вказувалось, що редакція заборгувала 974 тонни паперу і до повернення заборгованості ”издательство вынуждено прекратить печатание газеты с 10 сентября 1991 г.”
Події розгорталися драматично: газета, позбавлена поліграфічної бази, не могла вийти до читачів. Журналістський колектив вирішив не здаватися і продовжувати боротьбу. Було оголошено страйк у відповідь, підготовлене звернення до Верховної Ради з приводу сваволі колишнього партноменклатурника та спеціальна заява з цього приводу. Оскільки газета не виходила, редакція розмножувала на ксероксі спецвипуск і поширювала його серед киян на майдані Незалежності.
Перший номер надзвичайного випуску з надписом угорі ”Прочитай і передай іншому” був підготовлений по гарячих слідах у день заборони газети – 10 вересня 1991 року. У ньому під рубрикою ”Підпільна КПУ діє?” вміщено замітку ”Вечірка” – в небезпеці”, в якій переповідалася історія з закриттям газети, а також першу реакцію громадськості: відгук голови президії Всеукраїнського об‘єднання солідарності трудівників Олександра Іващенка ”Робітництво відчуває інформаційний голод”, телеграму Республіканського товариства ”Українська біржа” про готовність виділити кошти для придбання паперу , повідомлення секретаріату Української республіканської партії про підтримку редакції в її протистоянні свавіллю компартійних ставлеників. У ньому було також оприлюднено заяву журналістського колективу, яка проливала світло на перипетії, пов‘язані із призупиненням випуску газети і передає позицію журналістів ”Вечірнього Києва”. Зокрема, у ній висувались такі вимоги:
1.Негайний розгляд Верховною Радою питання про колишню компартійну поліграфічну базу і розподіл її на користь демократичної преси, яка в дні антиконституційного перевороту виступила проти путчистів.
2.Створення Кабінетом міністрів компетентної комісії щодо розгляду існуючої практики постачання видань папером і з‘ясування дійсної картини в конкретному випадку з ”Вечірнім Києвом”.
3.Негайне усунення від керівництва видавництвом В.Г.Перевертня, який затверджений неіснуючими нині компартійними органами.
4.В разі нерозгляду по суті протягом одного тижня (до 16 вересня) залишаємо за собою право вдатися до найрішучіших заходів”.
Подія викликала значний резонанс у Києві й Україні. На майдані Незалежності, де журналісти ”Вечірки” розповсюджували ксерокопії надзвичайного випуску газети, відбувалися стихійні мітинги. Чимало людей потягнулося до видавництва ”Київська правда”, щоб разом з вечірківцями пікетувати його. Навіть кілька міліціонерів з загону особливого призначення прийшли охороняти ”Вечірку”. Дехто з журналістів таки оголосив голодування. Тим не менше бригада з приватного кафе ”Довіра” привезла до редакції бутерброди. Прихильники і симпатики ”Вечірнього Києва” хотіли допомогти працівникам редакції” як і чим тільки могли.
Блокада ”Вечірнього Києва” з боку компартійного директора видавництва ”Київська правда” тривала всього лиш два дні. Після звернення до Верховної Ради редакцію підтримала парламентська Комісія з питань гласності та засобів масової інформації. Її рішення, опубліковане у першому ж після заборони випуску часопису, було лаконічне, але рішуче:
1.Підтримати заяву журналістського колективу редакції газети ”Вечірній Київ”.
2.Вважати наказ директора видавництва Перевертня В.Г. про припинення випуску газети ”Вечірній Київ” незаконним і запропонувати його скасувати.
3.Запропонувати директорові видавництва ”Київська правда” Перевертню В.Г. поновити з 11.09.91 р. випуск газети ”Вечірній Київ”
4.Узв‘язку з передачею на баланс Кабінету міністрів України поліграфічної бази КПРС, в т.ч. і видавництва ”Київська правда”, запропонувати Кабінетові міністрів України створити комісію по вивченню ситуації, що склалася, дати принципову оцінку діям директора видавництва Перевертня В.Г.”
Оперативна реакція парламентської Комісії зробила своє діло. Уже 11 вересня вийшов черговий номер ”Вечірнього Києва”, перша сторінка якого була повністю присвячена недавній скороминучій, але драматичній події: тут відтворено надзвичайний випуск газети від 10 вересня, подано погодинну хроніку розвитку подій, вміщено рішення комісії та листи і телеграми на підтримку журналістів ”Вечірки”.
Отже, це була значна перемога: практично всі вимоги журналістів редакції були задоволені: наказ директора видавництва про припинення випуску ”Вечірнього Києва” визнано незаконним, він був скасований і друкування газети поновлено; питання про позицію преси у дні ГКЧП вирішено розглянути на сесії; для вивчення ситуації, яка склалася, було вирішено створити урядову комісію. Все це дозволило припинити страйк і пікетування видавництва, але страйковий комітет не розпущено на випадок загострення колізій.
Невдала спроба закрити ”Вечірній Київ” показала, що демократичні процеси, що розпочалися в Україні, незворотні, що українське суспільство вже далеко не те, яким було донедавна, що демократія набирає сили. Інцидент з ”Вечіркою” солідаризував не тільки редакцію газети, а й журналістський корпус столиці, який у переважній більшості підтримував боротьбу свої колег.
Але все це ще не означало остаточної перемоги. Не тільки ”Вечірній Київ”, а вся демократична преса в новій незалежній державі була поставлена на грань загибелі. На жаль влада не могла чи не хотіла реально допомогти засобам масової інформації, навпаки, багато чого, що діялось від її імені, було об‘єктивно спрямоване проти преси. І пояснити це загальними труднощами, хоч вони були цілком реальними, дуже важко.

4.Преса під ринковим пресом

Не маючи змоги придушити демократичну пресу політичними чи адміністративними методами, здавалося, влада робила все, щоб тугіше затягнути економічний зашморг на її шиї. Власне, влада ніколи не виступала проти преси як такої, вона підтримувала – і морально, і фінансово – свої, в прямому розумінні (засновані нею), газети і ті, які їй ”підігрували”, і не підтримувала ті видання, які замість лизати, гавкали, себто опонували владі й критикували її. Якщо й виділялись таким газетам якісь крихти з бюджету, то під шаленим громадським тиском, коли вже відступати було нікуди. Виконавчі органи штампували загальні постанови про державну підтримку преси, які ніколи не вирішували проблему кардинально, а тільки тимчасово знімали напругу.
Існування державних і недержавних друкованих видань викликали час від часу антагонізм між ними, розшаровували українську пресу, а заодно й журналістів. Суть проблеми полягала в тому, що преса владних структур фінансувалася з державного чи відповідних місцевих бюджетів. Зовні це мало пристойно-ринковий вигляд: засновник (в даному конкретному випадку та чи та владна структура) зобов‘язаний утримувати свій друкований орган, себто платити, а хто платить, той і музику замовляє. Звичайно, газета змушена відпрацьовувати, проводячи лінію свого засновика-інвестора, відверто чи приховано вихваляючи його навіть тоді, коли доводиться відступати від правди життя.
В нормальних економічних умовах мало хто на це зважав би. А коли глибока криза охопила всі галузі економіки, коли гіперінфляція, яку розкрутила чи, принаймні, не зупинила виконавча влада, коли українська преса, а надто незалежна, яка не мала державних джерел фінансування, була поставлена на грань загибелі, – журналісти в цих екстремальних умовах почали пильніше придивлятися до існуючої практики фінансування засобів масової інформації з боку держави. І виявилося, що ця практика далека від справедливості. Адже та чи та владна структура, скажімо, Верховна Рада чи певне міністерство, що мають свою газету, фінансують її не з тих коштів, що виділяються для утримання цієї владної структури, а з загальної суспільної кишені – з державного (в регіонах – з місцевого) бюджету. У цьому несправедливість – і аморальність – такої практики. Адже преса в цілому за своїм призначенням має виконувати однакові суспільні функції, а за умовами функціонування її поділили на ”білу” і ”чорну”, на свою і несвою, підгодовуючи першу за рахунок суспільства. Таким чином, преса владних структур була штучно поставлена у кращі умови. Для неї громадяни змушені двічі витягувати гроші з власного гаманця: один раз як передплатники, другий – як платники податків, чиї кошти без їхнього відома влада спрямовувала на свою пресу. Вона ж, преса владних структур, отримуючи дотації від держави, встановлювала демпінгові ціни на передплату, витісняючи цим незалежні видання, перехоплюючи читача, існувала порівняно безбідно і нічого міняти не хотіла.
З цього приводу зробила заяву президія Асоціації Демократичної Преси України, яка і була створена як противага державній пресі та на захист преси національно-демократичної. У ній констатувалося, що утиски преси ставлять під сумнів демократичний розвиток молодої держави. А наступ на демократичну (опозиційну пресу) було видно кожному. За дивних обставин загинув проблемно-гострий тележурналіст, народний депутат України Вадим Бойко – його смерть списали на нібито нещасний випадок; кримінальне переслідування за критичні публікації у ”Вечірньому Києві” та ”Независимости” було явно шите політичними нитками; влаштовані погроми житомирської та харківської незалежних газет розцінювались як переслідування за інакомислення; підпалення дверей квартири головного редактора ”Независимости” Володимира Кулеби – ще одна спроба залякати незалежних журналістів.
Надзвичайно гостро проблеми виживання преси постали на позачерговому УІІІ з‘їзді Спілки Журналістів України (січень 1992 року), на якому намітилася серйозна конфронтація між пресою і владою. В ухваленій заяві з‘їзд констатував серйозну кризу у функціонуванні засобів масової інформації:
”Національна преса України поставлена на грань загибелі. Грабіжницькі податки, відсутність паперу, непомірні ціни на поліграфічні та поштові послуги, на той же папір, призвели до того, що загальнонаціональні масові газети з початку 1992 року практично припинили вихід. Якщо не будуть вжиті рішучі заходи, в Україні залишиться тільки монопольно-державна і комерційна преса. З‘їзд з глибокою тривогою заявляє: демократична Україна без демократичної вільної преси неможлива”.
Далі з‘їзд висунув вимогу до Президента, Кабінету Міністрів України негайно за участю Спілки і провідних журналістів розробити ефективну державну програму підтримки преси, яка б допомогла швидко подолати кризу. Ця програма мала б включати в себе, зокрема, і такі положення:
–звільнення преси, телерадіо на найближчі три-чотири роки від усіх видів оподаткування;
– дотацію на цих же три-чотири роки друкованих органів місцевих рад за рахунок місцевого бюджету; видань різних державних структур, у тому числі Кабінету Міністрів – з асигнувань, які виділяються на утримання цих структур; незалежних видань, засновниками яких є трудові колективи редакцій, – за рахунок державного бюджету (все це для покриття ножиць між торішніми і нинішніми цінами на поліграфічні, поштові послуги та папір);
– створення експертної комісії для якомога швидшої розробки програми відродження за 2-3 роки української паперової промисловості;
– роздержавлення поліграфічної бази, передачі її трудовим колективам видавництв та редакцій, які входили в їх структуру;
– створення за допомогою економічних важелів однакових умов як для видань колишнього центру (маються на увазі московські видання. – В.К.), що друкуються й розповсюджуються в Україні, так і для національних українських видань;
– прийняття найближчим часом антимонопольного законодавства в галузі засобів масової інформації.
З‘їзд утворив Національний страйковий комітет журналістів, з яким би уряд міг вступити в переговори і висунув попередження:
Якщо вимоги з‘їзду не будуть оперативно розглянуті й вирішені, з‘їзд закликає всіх журналістів України: а)28 січня, у день відкриття сесії Верховної Ради України, провести на площі біля Верховної Ради журналістське пікетування і мітинг; б)на знак протесту у цей день всі газети випустити з білими плямами на перших полосах”.
Рішучість журналістів, публічно висловлена в такій досить категоричній формі, свідчила, що їхньому терпінню приходить край. Цей голос відчаю й обурення все таки було почуто – відбулися переговори між представниками журналістського страйкому і тодішнім прем‘єр-міністром Вітольдом Фокіним. Розмова була непростою, однак прем‘єр запевнив, що з розумінням ставиться до проблем преси. Але розв‘язати їх усі і відразу, мовляв, неможливо з тієї простої причини, що державна скарбниця порожня.
Журналісти запропонували повернути пресі частину коштів забороненої компартії, які вона не встигла заховати і які стали державною власністю. Тим більше, що газети, які колись були компартійними, мають цілковите право на ці кошти, оскільки практично всі прибутки від періодичних видань відбирала компартія.
З огляду на це цікава офіційна довідка про доходи від газети ”Вечірній Київ”, які затребувала і одержала газета від Держкомпреси, вивчаючи питання про свою частку в основних фондах видавництва ”Київська правди”, до структури якого входила газета. Вивчення бухгалтерських звітів та балансів видавництва ”Київська правда” з 1971 по 1990 роки з‘ясувало таке:
– будівництво та оснащення устаткуванням видавництва ”Київська правда” здійснювалося за рахунок фінансування з колишнього партійного бюджету в сумі 11 635,5 тис. крб.;
– за ці роки видавництвом відраховано до партбюджету від прибутків друкарні 14 321,4 тис. крб. та від прибутків газети ”Вечірній Київ” 28 861,9 тис.крб.”
Прем‘єр-міністр погодився з резонами журналістів і пообіцяв – без особливого ентузіазму – вивчити і по можливості вирішити це питання. Але в цілому, принаймні зовні, серйозно поставився до вимог журналістського з‘їзду.
Журналістську заяву розглянуло також Міністерство фінансів, і міністр Г.О.П‘ятаченко письмово доповів Кабміну про вжиті заходи. Зокрема, місцевій пресі (а це переважно преса рад народних депутатів) передбачено дотацію, в якій враховано підвищення платні працівникам газет, подорожчання паперу, поліграфічних та поштових послуг; виділялася також дотація з держбюджету газетам Верховної Ради, Кабміну та парламентському журналові; дитячі видання звільнялися від податку на додану вартість. Така ж пільга була передбачена і газетам, які раніше входили до складу партвидавів, а тепер засновниками яких стали трудові колективи.
Не важко помітити, що фактично, крім звільнення від податку на додану вартість, нічого суттєвого не зроблено для демократичної преси. Всі дотації, як і раніше, передбачались для засобів масової інформації, засновниками яких були владні структури різних рівнів. Щоправда, враховуючи велику скруту з папером, Вітольд Фокін, щоб хоч трохи зарадити справі, розпорядився виділити для республіканських газет 2000 тонн паперу із державних ресурсів, який і був розподілений серед цих видань пропорційно до їхніх тиражів.

5.Спроби позбутися залежності від монополіста

Хоч така допомога не була зайвою, та вона, звичайно, не розв‘язала проблему кардинально. Практично всі республіканські газети за винятком парламентського ”Голосу України” перейшли з п‘ятиразового на триразовий вихід на тиждень. ”Вечірній Київ”, щоб не втратити в оперативності, обрав інший шлях: виходив за п‘ятиденним режимом, але ще з 30 вересня 1991 року тимчасово був змушений наполовину зменшити свій обсяг, пояснивши напередодні своїм читачам, чому вони отримуватимуть тільки пів-”Вечірки”.
Коли погортати підшивки газет з кінця 1993 і аж до 1994 року, можна помітити, як криком кричали редакції, волали про допомогу, били тривогу, що гине преса. Одні тільки заголовки тих днів розкажуть багато про що: : ”Плач по українській пресі”, “Час згортати вітрила?..” (”Літературна Україна”); ”Газета буде виходити… ще 3 дні”, ”Спочатку загине преса…”, ”Чи потрібна незалежній Україні незалежна преса?” (”Независимость”); ”Не всім виданням незалежність під силу”, ”Українська журналістика справді в небезпеці” (”Киевские ведомости”); ”Преса України сьогодні”, ”Матимемо пів-”Вечірки”, ”Преса України гине. Єдина надія – на підтримку держави. Якщо преса їй потрібна”, ”Чи затиснуть рота гласності?..”, ”Репортаж із зашморгом на шиї” (”Вечірній Київ”).
З відкритим листом до народу, до Президента, до Верховної Ради та Кабінету міністрів України звернулися журналісти редакцій центральних видань: газет ”Сільські Вісті”, ”Демократична Україна”, ”Правда Украины”, ”Робітнича Газета”, ”Україна Молода”, ”Молодь України”, ”Независимость”, ”Вечірній Київ”, ”Киевские Новости”, журналів ”Жінка”, ”Перець”, ”Україна”. Різні редакції, різні позиції, різні мови, а біль один, спільний. Останньою краплиною, яка переповнила чашу терпіння і викликала цей зойк, було чергове, на початку року, самовільне підвищення цін Міністерством зв‘язку на поштові послуги, що завдало страшного удару по пресі.
Голоси про те, що українська преса, передусім демократична, гине, що населення може опинитися в інформаційній ізоляції, не були таким собі спонтанним істеричним сплеском емоцій інтелігентів, що розгубилися під тиском загальних економічних негараздів, а, на превеликий жаль, мали під собою реальну основу. Так, з ініціативи Мінзв‘язку, який різко підвищив ціни за поштові послуги, вся преса змушена була проводити так звану д о п е р е д п л а т у , тобто просити своїх читачів внести додаткову суму для того, щоб отримувати видання й надалі, бо тих грошей, що були заплачені, не вистачило. В результаті всім центральним газетам в цілому по країні вдалося зберегти лише 18,5% набраних раніше тиражів. ”Вечірній Київ” мав дещо кращий показник, але і його наклад зменшився з 470 до 130 тисяч примірників – тобто залишилось лише 26% тиражу, який був на початок року.
Державне поштове відомство, хоч би як воно називалося – державним комітетом чи міністерством – ще з часів компартійного режиму було єдиною структурою-монополістом в організації передплати та доставлення споживачеві періодики. Тільки у ті часи воно не мало права на найменше підвищення цін з власної ініціативи – правила гри диктувала компартія. Тепер же, при переході до ринку, коли колишня компартія зійшла з політичної арени, а новітня не прийшла до влади, стала звичайною партією в ряду десятків інших, поштове відомство, використовуючи своє монопольне становище, яке збереглося, та спираючись на ринкову логіку, щоразу підвищувало ціни, диктуючи безправним редакціям свою волю і намагаючись за їхній рахунок поправити власні справи. На протести з боку преси Міністерство просто не зважало. Його керівники незворушно відповідали: нині у нас ринок, вас не влаштовують наші умови, будь ласка, займайтесь організацією передплати і доставленням своїх видань самотужки, або шукайте собі іншого партнера. При цьому вони добре знали, що самотужки редакції неспроможні нічого зробити з ряду об‘єктивних причин, та й не їхня це справа, а іншого партнера просто не існує в природі. Численні апеляції до вищої влади – Верховної Ради, Президента, Кабінету міністрів – було черговим гласом волаючого в пустелі.
І все ж таки спроби розбити цю поштову монополію з боку редакцій робилися не раз, правда, щоразу вони були безуспішними. Першими проти диктату монополіста повстали журналісти ”Вечірнього Києва”. У Мінському районі столиці було вирішено в порядку експерименту самим провести передплату і поза поштою доставляти передплатникам газету, про що й було повідомлено Міністерству зв‘язку і висловлено прохання передплату в цьому районі силами зв‘язківців не проводити.
До організації нової справи редакція залучила приватну фірму, уклала з нею угоду, спільно розробили схему, згідно з якою передплату проводять двірники, вони ж розкладають газету передплатникам у поштові скриньки, а доставляється вона машинами фірми до ЖЕКів (житлово-експлуатаційних контор), де й працюють ці двірники. Двірники також були задоволені – це їм додатковий приробіток, а робота не складна, оскільки кожен добре знає свої будинки. Для передплатника також вигідно, бо це дешевше, ніж через пошту. Тому передплата пройшла успішно. Були труднощі з поштовими скриньками – вони формально належали ЖЕКам, а фактично ними користувались поштовики, які відмовилися надати своїм конкурентам ключі від скриньок. Тоді фірма виготовила необхідну кількість ключів і роздала двірникам. Справа, здавалося, пішла успішно. Принаймні, на першому етапі. Якщо Київський поштамт заправив за проведення передплати одного примірника ”Вечірки” 38,38 копійки на тодішні гроші – майже стільки, скільки обходилось виробництво одного примірника! – то при альтернативних передплаті і доставленні одного примірника у Мінському районі, де був закладений експеримент, послуги по передплаті і доставлені примірника газети становили 21 копійку. Завдяки цьому, тобто конкуренції, яка тільки-но зароджувалась, вдалося збити ціну Київпоштамту до 35,3 копійки за примірник.
Та головне досягнення було не в цьому, а в тому, що поліпшилась культура обслуговування, розширилось коло послуг для населення. Наприклад, передплату у Мінському районі можна було оформити вдома, викликавши телефоном розповсюджувача (а часто він і сам, без виклику, ходив по квартирах), чим із вдячністю скористалося чимало пенсіонерів та інвалідів. Крім того, сама передплата, незважаючи на зубожіння людей і безгрошів‘я, тут проходила набагато жвавіше, ніж у цілому по місту. Якщо в районах столиці, де передплату приймали поштовики, вдалося зберегти 24 відсотки тиражу, то в експериментальному Мінському районі, де редакція сама цим займалася, – 35 відсотків.
Окрилені цим успіхом журналісти ”Вечірки” оптимістично оцінювали перспективу. Але тут конкуренти завдали їм першого сильного удару: за два дні до визначеного й узгодженого з Київпоштамптом терміну переходу на самостійне доставлення газети раптом усі до єдиного двірники розірвали трудовий контракт. Про причини ніхто не хотів говорити, але найвідвертіші натякнули, що не хочуть втратити основну роботу. Цього боялися, як вогню: не тому, що втрачали заробіток (платня двірників мізерна), а тому, що практично всім їм тоді надавалось службове житло (хтось уже його мав, а хтось очікував). А правила такі: пішов зі служби – звільни квартиру для іншого, хто займе твоє місце.
Організаторам нової справи довелося в пожежному порядку шукати нових людей. Це було не просто, бо на той час зайнятість населення була високою, та й фінансово до цього ні редакція, ні фірма не були готові: адже двірникам планувалася лише д о п л а т а до основного заробітку, враховуючи незначний обсяг роботи, а не повна ставка; тепер же, наймаючи людей, треба було їм забезпечити згідно з законодавством не меншу від мінімальної платню. Доки підшукували людей, газети не доставлялися, а там, де вони доставлялися, листоноші поштових відділень, одержавши негласну вказівку, при розкладанні у скриньки доставленої кореспонденції викидали геть ”Вечірку”, якщо тільки вона там була. Почалося масове ремствування передплатників, редакцію засипали цілком справедливими скаргами, багато хто відкликав оформлену передплату. Фірма розгубилась остаточно і заявила про свою неспроможність виконати власні зобов‘язання. Редакції нічого не залишалося, як позичати в Сірка очей і звертатись до Мінзв‘язку з проханням на його умовах взяти на себе доставлення газети в цьому районі.
Подібні спроби робили також і газети ”Літературна Україна”, ”Киевские ведомости”, але з таким же плачевним результатом. Розбити монополію Мінзв‘язку не вдавалося з тієї простої причини, що вся матеріально-технічна база на місцях, – головно приміщення-сортувальні – належала поштовому відомству, ділитися якою воно не збиралося. Тому журналісти добре розуміли, що боротьба з ним безперспективна, і, як до останньої надії, звертались до вищого керівництва держави.

6. Потреби преси проіґноровано

Згадуваний відкритий лист практично всіх загальнодержавних київських видань був викликаний саме черговим вибриком монополіста – телеграмою Міністерства редакціям про нове різке підвищення цін на поштові послуги. При цьому зв‘язківці посилалися на підвищення цін на пальне, послуги залізничного транспорту, комунальні платежі, що справді мали місце. Але при цьому Міністерство зв‘язку не забувало про свої відомчі інтереси: заклавши в кошторис своїх послуг рівень рентабельності за проведення передплати 25%, а за експедування і доставлення преси – 40%. На тлі доконечно розорених редакцій, які ледве зводили кінці з кінцями, це виглядало справжнім блюзнірством. Журналісти у своєму зверненні наполягали на тому, щоб уряд, який допустив девальвацію карбованця, взяв на себе компенсацію тих втрат, яких зазнали передплатники і редакції через зниження курсу грошової одиниці. Це для того, щоб поставити всі друковані органи в однакові умови, припинивши дотування парламентської та урядової газет з бюджету, а фактично – за рахунок платників податків. У листі слушно наголошувалося:
”Україні загрожує інформаційна блокада, це тільки посилить економічну катастрофу. Зняти цю блокаду, допомогти нашій пресі не тільки вижити, а й перейти в нову якість – гаранта нашої незалежності і могутності, духовного розвою українського народу, – до цього ми закликаємо найвищих керівників нашої держави, парламент і уряд”.
На перший погляд, волання журналістів про державну підтримку преси може видатися звичайним споживацьким інстинктом людей, які розгубилися в ринкових умовах. До того ж уже тоді дехто дорікав журналістам: ось ви, мовляв, просите у влади фінансової допомоги, отже, при її наданні втратите незалежність, бо муситимете відпрацьовувати ті дотації. Насправді, це не зовсім так. У ситуації, яка склалась у державі, винна була виключно влада, яка не зуміла (чи не захотіла) загнуздати інфляцію, зупинити спад виробництва і допустила внаслідок цього різке зубожіння більшості населення. Тому преса не просила подачок від влади, а вимагала компенсувати ті втрати, до яких призвела бездарна політика і неспроможність влади. І компенсувати не собі, а споживачам інформаційної продукції, себто передплатникам. І не стільки компенсувати, скільки не перекладати на їхні плечі додаткові витрати через підвищення цін, в якому люди абсолютно не винні. Більше того, редакції не просили грошей з бюджету для себе, вони пропонували: віддайте ці гроші Міністерству зв‘язку, але нехай воно не підвищує вартість своїх послуг для редакцій, а значить – і для передплатників.
По-друге, вимагаючи державної підтримки преси, журналісти зовсім не продавалися владі, бо вони не від влади просили дотацій, а з державного бюджету, за рахунок якого утримується і все владне чиновництво. Тобто йшлося про перерозподіл грошей платників податків між галузями. На це журналісти незалежної від влади преси мали повне моральне право, оскільки преса залежна, себто державна, постійно жила за рахунок цього ж таки державного бюджету. Щодо платників податків – це несправедливо, оскільки й ті з них, які не користувалися державною пресою, а віддавали перевагу незалежній, мусили мимохіть з власної кишені фінансувати ті видання, які з певних причин не читали. Несправедливо це і щодо незалежної преси, оскільки розшаровувало журналістів, ставило у нерівні умови видання, які мали однакові функціональні завдання, дозволяло часописам владних структур недобросовісну конкуренцію через встановлення демпінгових цін за рахунок дотацій з державного бюджету. Тому при вимогах державної підтримки незалежної преси зовсім не йшлося про торгівлю світоглядними принципами, а йшлося про однакове ставлення до всіх друкованих видань з боку влади, про відновлення елементарної справедливості в державі.
Влада не могла зовсім проігнорувати наполегливі звернення преси, але й мало що робила, щоб розв‘язати проблему. Постанова Кабінету міністрів ”Про заходи державної підтримки преси” 1992 року крім загальників на кшталт ”створювати умови”, ”передбачити забезпечення”, ”розглядати пропозиції” тощо, не містила жодних практичних заходів щодо незалежної преси; зате знову записано обов‘язковий пункт:
”Міністерству фінансів України передбачити в проектах республіканського бюджету асигнування на покриття збитків періодичних видань Верховної Ради та Кабінету Міністрів України» ...
Неконкретність і безплідність цієї постанови, підготовленої, з усього видно, для проформи, змусила парламентську Комісію з питань гласності та засобів масової інформації звернутися з листом безпосередньо до Президента України Леоніда Кравчука. В листі, зокрема, констатувалося, що названа постанова Кабміну ”повною мірою не передбачає змін у занепаді значної кількості видань України, бо в ній мова йде лише про 670 газет і журналів, засновниками яких є Ради народних депутатів усіх рівнів, та в деякій мірі про видання, засновниками яких є інші державні установи”. Далі йшлося про те, що названа постанова зовсім обминула незалежну пресу, засновниками якої є трудові колективи редакцій:
”Зважаючи на незахищеність саме цієї преси в період переходу до ринкових відносин і враховуючи особливо важливе значення суспільно-політичних друкованих видань у розбудові правової демократичної держави, вважали б доцільним прийняти на Вашому рівні рішення, яке б передбачало термінові суттєві заходи щодо підтримки зазначеної преси”.
На жаль, на президентському рівні ніякого рішення не було прийнято – Президент залишив це звернення поза увагою.

60 З ”Вечірнього Києва”, наприклад, в один день 12 журналістів пішли в новостворену газету ”Киевские ведомости”. Утримати їх було неможливо за законодавством, та й не було сенсу. Так само, як не варто й картати їх за це – не одними ідеями живе людина і, як риба шукає, де глибше, так людина шукає, де краще. Але справжні ентузіасти незалежності державної і незалежності творчої не спокусились високою платнею і залишились вірними своїй газеті.

61 Редакційний архів ”Вечірнього Києва”.

62 Див.: ”Вечірній Київ”, 4 вересня 1991 р.

63 Архів редакції ”Вечірнього Києва”.
64 Архів редакції ”Вечірнього Києва”.
65 Архів редакції ”Вечірнього Києва”. – Лист видавництва №598 від 9 вересня 1991 р.
66 До речі, не тільки були виділені кошти, а й закуплений у Прибалтиці папір і доставлений за рахунок біржі до Києва.

67 ”Вечірній Київ”, 11 вересня 1991 р.
68 Сесія Верховної Ради обговорила це питання 9 жовтня 1991 р. й ухвалила відповідну постанову, про що йшлося вище.
69 Судячи з того, що цей пункт так і не був виконаний, справу Перевертня В.Г. тихенько спустили на гальмах, згодом відправивши його на пенсію, можна припустити, що вказівка про припинення випуску ”Вечірнього Києва” визріла не в його, загалом боязливій, голові, бо ниточка всієї цієї історії тягнеться якщо не до високих кабмінівських мурів, то, принаймні, до кабінетів Держкомпреси. Та й журналісти ”Вечірнього Києва”, зайняті щоденними клопотами та раді, що мають змогу займатися улюбленою справою, не вимагали крові і заплющили очі на безкарність самодура.
70 Особистий архів автора.

71 Там само.
72 Там само.
73 Редакційний архів газети ”Вечірній Київ” – лист Держкомпреси №10-171 від 23.03.92 р.

74 Відсутність ентузіазму можна пояснити тим, що Вітольду Фокіну як прем‘єру було відоме те, про що журналісти дізналися згодом: компартійних грошей на банківських рахунках уже не було – їх розподілив Президент Леонід Кравчук ще в свою бутність Головою Верховної Ради, віддавши частину на церкву, частину на чорнобильські справи, а частину на спорудження житла для Верховної Ради.
75 Лист Міністерства фінансів №12-02 від 10.03.92 р. – Особистий архів автора.
76 Державні ресурси існували ще з тоталітарних часів, тут трималися про всяк випадок різні матеріали, сировина, продукти, які могли використовуватись тільки у надзвичайних ситуаціях. Ресурси постійно обновлялися, старіючі замінювалися свіжими. Папір віддали газетам той, термін зберігання якого закінчився. Але, як кажуть, на безриб‘ї і рак риба.
77 ”Вечірній Київ”, 13 лютого 1993 р.

78 Демпінгові ціни на газети владних структур з названих причин збереглися до цього часу. Для прикладу: вартість річної передплати незалежної газети ”Вечірній Київ” у 1998 році становила 59,16 грн., а парламентської ”Голос України”, значно більшої обсягм, вдвічі менша – лише 24 гривні. (Каталог періодичних видань України по передплаті на 1998 рік. – Київ, 1997).
79 Про заходи державної підтримки преси. – Постанова Кабінету міністрів №93 від 27 лютого 1992 р.
80 Лист Комісії Верховної Ради з питань гласності та засобів масової інформації до Президента Кравчука Л.М. №06-17/10-130 від 20 березня 1992 р. – Особистий архів автора.
81 Там само.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Бадзьо Юрій. Український вибір. – К. – Смолоскип. – 2004.
Белебеха Іван. Поразки і надії України. – Харків. – Прапор. – 1996.
Духовна велич України / Науково-публіцистичний збірник. – К. – Просвіта – 2004.
Карпенко Віталій. Національна ідея в українській періодиці. – К. – Інститут журналістики. – 1999.
Карпенко Віталій. Преса і незалежність України. (Практика медіа-політики 1988-1998 рр.). – К. – Нора-Друк. – 2003.
Лизанчук Василь. Завжди пам’ятай: ти – українець. – Львів. – 2001..
Шкляр Володимир. Мас-медіа і виклики нового століття. – К. – Грамота. – 2003.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ ТА СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

1. Охарактеризуйте структуру преси перших пострадянських років.
2. Кризові явища в системі ЗМІ та їх причини після відновлення незалежності.
3. Хто, чому і як воював з «Вечірнім Києвом»?
4. Чому преса, яка відстоювала ринкову економіку опинилася під ринковим пресом?
5. Боротьба української преси за виживання в нових умовах.
6. Державна підтримка преси: економічні та моральні аспекти.

[ Предмет і завдання курсу ] [ Тема 1. Нація та національна ідея ] [ Тема 2. Національна ідея у пресі діаспори ]
[ Тема 3. Українське питання і самвидав ] [ Тема 4. Зародження незалежної української преси у надрах компартійної системи. ]
[ Тема 5. Путч ГКЧП і преса ] [ Тема 6. Українська періодика в перші роки незалежності ]
[ Тема 7. Давні та сучасні антиукраїнські міфи у ЗМІ ] [ Тема 8. Державна ідеологія та ЗМІ ]
[ Тема 9. Засади державної інформаційної політики ] [ Тема 10. Влада і журналістика: колізії і конфлікти ]
[ Тема 11. Свобода слова – підмурівок інформаційної політики ] [ Тема 12. Аномалії інформаційної політики ]
[ Тема 13. Національний інформаційний простір України: сучасний стан та проблеми ]
[ Тема14. Чужоземне інформаційне засилля ] [ Тема 15. Інформаційний суверенітет і національна безпека ]

До Віталій КАРПЕНКО ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА БЕЗПЕКА