Віталій КАРПЕНКО

ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА БЕЗПЕКА
Підручник

ЧАСТИНА І.
НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ – ОСНОВА ДЕРЖАВНОЇ ІДЕОЛОГІЇ

ТЕМА 2. НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ У ПРЕСІ ДІАСПОРИ

1.Політична еміграція після Другої Світової війни

У Другій світовій війні нацистську Німеччину перемогли союзники, у складі яких був і Радянський Союз, чия диктаторська тоталітарна система була нічим не краща за гітлерівську. По війні сотні тисяч українців опинилися на чужині. Це переважно національно свідомі люди, які не могли миритися зі сталінізмом, і з відступом німецьких військ покинули свою землю, а також полонені червоноармійці та вивезені нацистами на примусові роботи українські юнаки і дівчата. Сталінська влада намагалася повернути їх назад, та мало хто погоджувався повертатися. Тих, кого вдалося силою чи обманом захопити, відправляли ешелонами прямо в Сибір, вважаючи всіх поголовно, хто волею долі чи самохіть потрапив у Німеччину, зрадниками. Більше того, зрадниками вважали всіх, хто опинився на окупованій нацистами території – а це вся Україна. Відомий наказ, підписаний Жуковим і Берією, про депортацію з цього мотиву всього українського населення, і тільки непідсильність завдання та відсутність транспортних засобів завадили реалізувати цей підступний і злочинний задум.
Попри жорстокі репресії сталінської диктатури та викорінення будь-якого вільнодумства, питання національного визволення і створення самостійної Української держави коли сильніше, коли слабкіше пульсувало у громадській свідомості. До середини 50-х років минулого століття ідею незалежності зі зброєю в руках відстоювали вояки ОУН – УПА. У підцензурній же радянській Україні національне питання могло виявлятися тільки в інтерпретації комуністичної ідеології. Вільна українська думка тоді існувала лише в діаспорі та в підпіллі.
Політична українська еміграція, викинута з власної землі хвилею Другої Світової війни, вижила і збереглася, розосередившись по закордонах. Цьому сприяла не стільки генетична живучість нашого народу, скільки три прості та надзвичайно важливі чинники:
– віра в національну ідею, що допомогла українцям самоорганізуватись у громади, зберегти українську мову;
– церква, що живила віру і мову, концентрувала національний дух;
– українська преса, що також зберігала та розвивала мову, політ думки і була своєрідною ниткою Аріадни, що виводила із лабіринтів непевності і відчаю на широку дорогу боротьби за Україну.
В різний час за кордоном виникають українські еміграційні центри, які концентрують незалежну наукову, політичну, публіцистичну думку, підпорядковуючи інтелектуальні зусилля діаспори боротьбі за незалежність України. Серед найвизначніших слід назвати Наукове Товариство імені Шевченка (НТШ), Український Вільний Університет (УВУ), видавництво ”Пролог”, Українська Вільна Академія Наук (УВАН) та інші, навколо яких гуртувалася інтелектуальна еліта української діаспори.

2.Унікальний науковий заклад

Про Український Вільний Університет у Мюнхені (ФРН) варто сказати детальніше. Коли українська революція 1917–1920 років була потоплена в крові більшовицькою Росією, десятки тисяч українців, переважно інтелігенції, змушені були емігрувати за кордон. Реальність була невблаганною у своїй жорстокій оголеності: невідомо, скільки доведеться поневірятися по світах, а треба підтримувати український дух, українську науку, вчити українських дітей. Щоб зарадити справі, українські професори, що викладали в університетах австрійської та російської імперій перед їх розпадом, а також письменники, журналісти, студенти – ті, хто опинився в силу названих обставин в еміграції, вирішили заснувати приватний український вищий навчальний заклад поза межами України. 17 січня 1921 року у Відні такий заклад було засновано, а восени того ж року через фінансові і деякі інші труднощі його було перенесено до Праги – столиці тодішньої Чехо-Словацької Республіки. Цю ініціативу підтримав уряд Західно-Української Народної Республіки на чолі з президентом Євгеном Петрушевичем. Уряд Томаша Масарика співчутливо поставився до науково-освітніх потреб української еміграції і допоміг фінансово та надав приміщення для нового вищого навчального закладу.
Так розпочався Український Вільний Уні¬верситет. Його засновники розуміли, що "серед еміграційних злиднів докопується велике культурне діло", що це є "здвигнення храму української науки" і що цей храм науки "при першій можливості буде перенесений до Краю, забираючи туди з собою всі духовні і матеріальні здобутки". Так засновники писали у відозві 10 лютого 1921 року, під якою поставили свої підписи від імені університетської ради О.Колесса, С.Дністрянський, В.Старосольський, І.Ганицький та О.Олесь. Вони не відали, що чекати можливості перенести УВУ до Краю, тобто в Україну, доведеться дуже довго. Принаймні, своє 85-ліття УВУ відзначав ще у Мюнхені.
Від дня заснування університет не став універсальним навчальним закладом: через фінансові передусім та інші труднощі він мав тільки два факультети – філософічний та правничий. Цього було цілком достатньо, щоб задовольнити перші потреби української політичної еміґрації. Про те, що відкриття українського національного університету було на часі, свідчить і його популярність серед діаспори. На перший семестр записалося понад 700 слухачів, а через кілька місяців їх було вже понад 1300. Науково-педагогічний рівень навчального закладу також був досить високим, оскільки до роботи в ньому були залучені – крім уже згадуваних Дністрянського, Колесси, Старосольського, такі видні вчені, як Антонович Д., Білецький Л., Горбачевський І., Дорошенко Д., Рудницький С, Смаль-Стоцький С., Яковлів О. та інші. Не дивно, що новий університет досить швидко став відомий не тільки в Чехо-Словацькій Республіці, а й поза її межами.
Під завісу Другої світової війни, при наближенні радянських військ, залишатися далі в Празі із зрозумілих причин було небезпечним: адже комуністична пропаганда розцінювала його не інакше як лігво українського буржуазного націоналізму. А це в очах радянського тоталітарного режиму було чи не найбільшим злочином, і всіх, бодай якось причетних до національно-визвольного руху, зараховували до ворогів народу. З ворогами ж зрозуміло, яка розмова.1945 року більшість професорів і студентів змушена була податися на захід, в Баварію. Тут, у Мюнхені, розпочинається третій етап існування УВУ, який дійшов до наших днів. Було дуже нелегко – пів-Європи лежало в руїнах, розраховувати доводилося переважно на власні сили. Тому праця професури, яка зібралася під прапори УВУ, була воістину подвижницька. І які імена представляли науковий потенціал університету: Васильїв В., Ващенко Г., Державин В., Доманицький В., Зайцев П., Крупницький Б., Кубійович В., Кузеля 3., Кульчицький О., Курінний П., Мірчук І., Оглоблин О., Окіншевич Л., Полонська-Василенко Н., Раковський І., Рудницький Я., Щербаківський В.
Коли подивитися наукові праці вчених УВУ, то легко розвіється міф про те, нібито Український Вільний Університет був суто бандерівським закладом, який охоче ширила радянська пропаганда. Насправді – це був дійсно вільний університет, в якому розвивалася вільна, тобто не заідеологізована наука. Звичайно, не без того, що симпатії професури були на боці національно-визвольного руху, але на цей бік її приводили не стільки політичні міркування, скільки об'єктивна оцінка історичного періоду. Загалом же в університеті були представлені не одні тільки бандерівці, а й прихильники інших націоналістичних течій. І політичні розбіжності в поглядах ніхто не намагався виставляти напоказ, навпаки, толерантність була головною рисою у взаєминах, принаймні, розбіжності (а вони траплялися, чого гріха таїти) намагалися притлумити і не дати розгорітися в конфлікт.
Український Вільний Університет має досить вагомий авторитет у світі. Як і кожен солідний науковий заклад такого типу, УВУ запровадив інституцію почесних докторів. За часи його існування звання почесного доктора присвоєно понад сотні осіб – визначним громадянам різних країн, а також українцям, чиї заслуги перед історією і наукою є загальновизнаними. Всі вони вважали за високу честь прийняти таку відзнаку. Серед почесних докторів УВУ знаний у світі педагог Григорій Ващенко, президент Закарпатської України отець Августин Волошин, відомий історик та політичний діяч Дмитро Дорошенко, патріарх УАПЦ Мстислав Скрипник, патріарх Йосип Сліпий, архієпископ Паризький та Західної Європи Української православної автокефальної церкви Анатолій Дублянський, визначний український поет Олександр Кандиба-Олесь, Ольга Кобилянська, згадуваний уже один з фундаторів УВУ Олександр Колесса, відомий у світі пропагандист української музичної культури Олександр Кошиць, поет Богдан Лепкий, папа Пій XII, письменник Василь Стефаник, федеральний суддя США Богдан Футей та багато інших. 1997 року диплом почесного доктора було вручено ще одному нашому співгромадянину – тодішньому міністрові закордонних справ України Геннадієві Удовенкові.
Уже цей далеко неповний перелік засвідчує: люди, удостоєні відзнаки почесного доктора УВУ роблять честь цьому закладові, їхні імена – то помітні віхи в біографії університету. Про це доречно нагадати, оскільки 2006 року Український Вільний Університет відзначав своє 85-ліття. У такому поважному віці годиться підбивати підсумки зробленого. На жаль, Хоч як дивно і хоч як прикро, ще не написана повна історія УВУ. Серед сотень і сотень вчених, які здобули вчені ступені у стінах цього наукового закладу, не знайшлося (будемо сподіватися, поки що) жодного, хто б узявся за дослідження славної біографії університету. А вже давно пора мати систематизований підсумок наукових праць, виконаних вченими університету, повні списки тих, хто у різний час тут студіював, біографії ректорів, проректорів, деканів, визначних професорів, зрештою, ретельне дослідження всіх етапів розвитку УВУ у контексті європейської історії та боротьби за незалежність України. Це могла б бути цікава, корисна і потрібна докторська дисертація з багатьма конкретними додатками.

3.Тематика діаспорної творчості

Українську пресу діаспори, яка зазвичай засновувалась різними течіями націоналістичного руху, і, безумовно, покликана була передусім відбивати погляди цих течій, характеризувала спільна тематика щодо української національної ідеї, звільнення Краю від колоніальної залежності, критика тоталітаризму, єдність націоналістичного руху, яку кожна група розуміла по-своєму. Звичайно ж, по гарячих слідах аналізувалась недавня збройна боротьба з комунізмом, показувався героїзм вояків УПА.
Діаспорні видання вигідно відрізнялися від радянських в проблемно-тематичному сенсі, оскільки не були підцензурними. В них чітко ставились питання національного визволення, боротьби за незалежну самостійну українську державу, критикувалися підвалини комуністичної доктрини, викривалися злочини радянської імперії проти української нації. Якби такі матеріали були доступні в Україні, їхній вплив на суспільну свідомість важко було б переоцінити. Але все це вважалося смертними гріхами в Радянськім Союзі, класифікувалось як буржуазний націоналізм, що ототожнювався з найзлішим ”ворогом народу”. Звичайно ж, спецслужби робили все можливе, щоб інформація з Заходу, надто націоналістичні ідеї, не потрапляли до загалу в Україні. Листи перлюструвались, обмін людьми із Заходом був обмеженим – ні звідти не пропускали ”сумнівних”, ні туди не випускали звичайних громадян. Якщо й виїздила якась туристська група, то вона, як правило складалась з відповідно проінструктованого партійно-комсомольського активу та нашпигована інформаторами КҐБ. У цих умовах рідко коли знаходився сміливець, який би ризикнув прихопити в Україну заборонену літературу.
Єдине, що більш-менш пробивалося крізь залізну завісу – це радіопередачі ”Голосу Америки”, Бі-Бі-Сі та ”Свободи”. Іноді, в залежності від атмосферного стану, можна було крізь тріск і шум кеґебівських глушилок дещо розібрати. Зате чітко діяло радіоперехоплення радянських спецслужб, і на ранок на стіл обраним – високому партійному начальству – лягали розшифровані радіопередачі названих радіостанцій.
Таке становище було відоме в діаспорі. Микола Лівицький з болем писав:
”Чи можуть нас, вільних українців, допустити в Україну з нашими національними ідеями? Наприклад, нашу літературу, нашу пресу, наше мистецтво, нашу науку, просякнуту нашим національним, а тим більше національно-визвольним, національно-державним наставленням? Безумовно ? ні!”
Однак національні проблеми плідно розроблялися в діаспорній науковій літературі і публіцистиці. З огляду на заборону цієї тематики в Україні, українська наука в діаспорі єдино заповнила цю значну прогалину в осмисленні надзвичайно важливого пласта у суспільній свідомості саме в теоретичному та історичному аспектах. Вчені і публіцисти поверталися до досвіду УНР, до ідей Донцова, осмислюючи їх в нових умовах, до взаємин Росії та України в історичній ретроспективі, до місця України в сучасному світі.
Всупереч російській (і радянській) історіографії, яка намагалася довести теорію ”однієї колиски трьох братніх народів”, діаспорна наука підкреслювала, що росіяни й українці – це зовсім різні, а не ідентичні народи – за походженням, менталітетом, мовою. ”…Україна лежить на межі двох ворожих світів - західнього і східнього, – підкреслював Д. Андрієвський. – Цей факт є одним з тих, які визначують константи, себто незмінні чинники української політики.” При цьому східний світ він називав євразійським, де панує насильство і московська диктатура.
Ця думка актуальна для історичного моменту, для відновлення істини і її треба доносити до загалу, хоч вона висловлювалась ще раніше. Зокрема, О. Бочковський та Т. Масарик писали: ”Росія нова і майбутня до слов‘янських справ буде ще більш байдужа, ніж Росія стара – колишня. Саме твориться цікава російська ідеологія – е в р а з і й с т в о. Вона нагадує де в чім старе московське слов’янофільство, але базується на цілком інших культурних і етнічних елементах та будує свій питомий н е с л о в‘ я н с ь к и й світогляд”.
Юрій Бойко також підкреслював московську жорстокість, використовуючи для цього російські джерела: лекції професорів Архангельського та Морозова, а також свідчення Горького про те, що ”найцікавіша риса московської жорстокости – це її чортівська витонченість, я сказав би, естетична вишуканість…”
Однією з провідних тем діаспорної преси, як і іншої друкованої продукції, була тема української нації та української держави, її історії, долі, перспективи. Наголошувалося на давності української нації (Юрій Липа нагадував, що ще ”великий Богдан, що, здається, перший ужив в державних документах виразу ”nacya ukrainska” (1648 р.) був передовсім представником збереження своєї раси” ; Лев Ребет зауважував: ”Українську спільноту, так як вона сьогодні виступає, не створила ані одна якась подія чи особа, ані навіть одна доба. Вона сягає своїм корінням далеко в минуле, навіть до передісторичних часів, і на її формування впливало одночасно і по черзі багато різних чинників” . Акцентувалася увага на кращій долі, яку історично повинна б мати українська нація (Лисяк-Рудницький посилається на крилаті слова німецького філософа й письменника Готфріда Гердера про те, що ”Україна стане колись новою Грецією” ). Підкреслювалася пряма залежність соціальних завдань від вирішення національних (Ярослав Стецько: ”Без національної революції немає соціяльної” ; Юрій Бойко: ”Вся історія людства доводить, що високого рівня задоволення своїх соціяльних потреб досягають всі верстви національної спільности тільки тоді, коли нація має власну могутню державу, що захищає її інтереси перед зовнішнім світом ворогів і друзів” ).
З огляду на суперечності всередині націоналістичного руху в діаспорі та його роздрібненість, і політиків, і публіцистів чи не найбільше хвилювала відсутність єдності в українських рядах. Більшість сходилася на тому, що в інтересах української справи слід подолати внутріпартійні та міжпартійні розбіжності і виступати єдиним фронтом. У Зверненні Проводу Українських Націоналістів з нагоди двадцятип‘ятиріччя ОУН заявлялося чітко:
«На черзі дня – кольосальне й важке завдання віднови єдности Націоналістичного Руху. Хочемо вірити, що живлові соки націоналістичної єдности з 30-х років не висякли, що їх не висушать підшепти національного ворога, який тішиться з розбрату й уперто працює над поглибленням прірви поміж двома крилами націоналістів» .

4. Обов‘язок – бути совістю свого народу

У полум‘яному ”Відкритому листі українця-читача до українця-журналіста”, який належить перу талановитого публіциста і редактора, члена ОУН з 1937 року Романа Рахманного, історичне покликання діаспорної журналістики бачиться так:
«Визначити, розгорнути перед українською еміґрацією її завдання у перспективі майбутности українського народу – ось черговий обов‘язок української преси.
А в центрі ставити як вихідну точку – Україну. Вона, свята у своєму минулому й сучасному змаганні, повинна стояти понад розбурханими пристрастями партійними і груповими, повинна бути недосяжна для зневажників і святотатників” .
Ця, написана кров‘ю серця стаття опублікована в березні 1947 року у ”Визвольній політиці”. Висловлена ідея, що понад партійними і груповими пристрастями треба ставити Україну, і сьогодні надзвичайно актуальна. Публіцистика Романа Рахманного, як і публіцистика Івана Багряного, стала для багатьох в Україні справжнім відкриттям. На жаль, за часів ”залізної завіси” все, що написане цими та іншими українськими патріотами було віднесене до ”чаду українського буржуазного націоналізму”, а отже вважалося ворожим і трималося за сімома замками. І тільки за часів незалежності, полум’яне слово видатних представників української діаспори прийшла до читача в Україні. Це свідчить, що над справжньою публіцистикою не владні ні час, ні кордони. Бо справжня публіцистика – це не лише факти і слова, а передусім – думка і серце. Бо справжня публіцистика пишеться не чорнилом, а кров‘ю. Недарма Роман Рахманний у своїх творах наводив улюблений вислів ”З усього написаного люблю лише те, що написано кров‘ю”. І сам він з усією відповідальністю підкреслював, ”що кожне написане слово має свою вагу і має особливі обов‘язки” , і що найперший обов‘язок – це ”...обов‘язок бути совістю народу і його свідомістю – дзеркалом сучасности”. Власне, ці слова є точною і влучною самохарактеристикою всієї публіцистичної творчості Романа Рахманного.
Публіцистика – це насамперед істина, це тривога багатьох сердець. Тому вона актуальна доти, доки б‘ються стривожені серця. Чим тривожились Роман Рахманний і його однодумці? Відповідь знаходимо у нього ж: ”...ми тривожимось, бо загрожене саме існування всієї нашої нації”. Найбільшу тривогу у чутливих серцях викликав розбрат серед українців. Адже відомо, що відсутність єдності завдавала непоправної шкоди як в далекому минулому, так і в недавньому – через це була втрачена українська державність, через це її не могли відновити протягом понад чотирьох століть.
Питання єдності непокоїли не тільки ОУН, а й Українську революційно-демократичну партію. У доповіді на третьому з‘їзді її генеральний секретар Іван Багряний питання єдності ставить ширше, маючи на оці не тільки єдність націоналістичного руху в діаспорі, а й єдність всієї української нації:
”Ми мусимо протиставити російській політиці, як також і політиці рідних українських недорік, політиці роз‘єднання ? політику зв‘язування, об‘єднання, злиття в єдину цілість, бо ця єдність всіх елементів суспільства нам потрібна конче, як найважливіша передумова в боротьбі з могутнім ворогом. Щоб об‘єднати всі соціальні й національні елементи українського народу в єдину націю, щоб вільно поєднати місто з селом, мусимо написати на своєму щиті великий девіз українського не расового, а територіального патріотизму”.
Це дуже важлива думка про злиття в єдину цілість всіх елементів суспільства не за расовою ознакою, а за територіальним патріотизмом, до речі висловлена ще 1949 року, і того ж року оприлюднена в ч.5 журналу ”Наші позиції”. Вона дещо розбігалася з позицією ОУН, яка відстоювала, так би мовити, етнічну чистоту українського патріотизму, даючи привід супротивникам проводити паралелі між націоналізмом і нацизмом. Згодом думка про широку базу українського патріотизму, не обмежену тільки етнічними рамками, а, значить, і широку базу боротьби за українську Україну, почала все частіше висловлюватися і в діаспорі, і в Краю. Якщо раніше багато хто категорично (і не без підстав) відмовляв українським комуністам в українському патріотизмові, то згодом ця категоричність уже не звучить. Анатоль Камінський, наприклад, чітко бачить різницю між націонал-комунізмом і російським шовіністичним комунізмом.
”Коли у першому випадку є натиск на ”національний” і ”комуністичний”, то в другому – на шовіністичний і імперіяльний. Кажучи коротко: якби сучасний російський комунізм (чи точніше – сучасний радянський варіянт комунізму) був би ”націонал-комуністичним”, він був би етнічно-територіяльним, тільки російським і комуністичним у першу чергу, і ніщо не стало б йому на перешкоді жити в згоді з такими ж націонал-комунізмами інших народів (українського, югославського, польського, чеського і т.д.) і визнавати їх право на існування”.

5. Мовна проблема

Ще одна серйозна проблема помітно вирізнялася в українській пресі діаспори, як, власне, і в Україні – проблема посиленого зросійщення населення, а, отже, захисту і розширення сфери функціонування української мови. Ця проблема була постійною, виникала в залежності від ситуації то гостріше, то спокійніше, починаючи з відомого періоду українізації 20-х років і до наших днів.
Особливо мовне питання загострилося після хрущовської відлиги в часи Щербицького, коли зросійщення набуло державного розмаху. Анатоль Камінський писав з цього приводу:
”Питання української мови під час панування Щербицького стало на Україні не тільки загально гостропроблемним, а й наскрізь політичним. Далекосяжна і суцільна русифікація, що її він домігся за 20 років свого режиму, була в першу чергу наслідком усунення української мови не тільки з партійного і адміністративного та господарського діловодства, але й зі шкільництва, науки, культури і з суспільного обігу взагалі. Обмеження функціонування української мови робило її ”безперспективною” і ”зайвою”, а через ”безперспективність” мови й саме українство стало ”безперспективним” і ”зайвим”.
Вочевидь, створення в Україні масового Товариства української мови на хвилі патріотичного ентузіазму під час перебудовної політизації було відповіддю на мовну політику Щербицького, і справи таки повернули на краще. Шкода, що ТУМ переіменували в ”Просвіту”, і конкретні, прицільні орієнтири Товариства були розчинені в загальнокультурницькому просвітянському річищі. Багато хто вважає це істотним прорахунком і помилкою, надто з огляду на подальші події, нового приступу зросійщення та звуження сфери вживання української мови після обрання президентом Л.Кучми та його заяви у Верховній Раді про доцільність двомовності в Україні.
Є чимало свідчень впливу виступів української преси в діаспорі на справи в Краю, надто під час судових процесів кінця 60-х – початку 70-х років, не кажучи вже про часи перестройки, коли періодика із-за кордону стала доступніша для споживача в Україні, а закордонні радіоголоси перестали глушити. Характерний у цьому плані відкритий лист Романа Рахманного до літераторів Української РСР, які прагнуть зберегти ”собори своїх душ”, оприлюднену в ”Наших днях” за грудень 1968 року під заголовком ”За гідну Українську державу”. Письменник, взявши за сюжетний стрижень Шевченкові слова ”Мені однаково, чи буду я жить в Україні чи ні…”, у прекрасній публіцистичній формі викладає свої погляди щодо того, що діється в Україні. Мені однаково, – запевняє автор, – чи київські правлячі кола зрозуміють логіку моїх міркувань – вони ніколи не були вільними громадянами української суверенної держави. Мені однаково, як називається теперішній гнобитель українського народу: москаль, по-традиційному, чи ”старший брат”, по-пропагандистському… Мені однаково, який суспільно-економічний лад мав би існувати в Україні: радянський, соціалістичний, комуністичний прогресивний чи система вільних підприємств, але українці самі, по своїй волі мають це вирішувати… Мені однаково, яку політичну форму мала б українська держава: республіканську чи монархічну, націонал-демократичну чи соціялістично-радянську…
Та не однаково мені, – наголошував Роман Рахманний, – коли російський колоніст займає кращі місця в адміністрації України, коли москаль отримує вигідніше помешкання в українському місті, коли росіяни примушують моїх братів-українців славити расову, культурну, економічну, військову вищість ніби братнього російського народу, коли за всяку спробу відвоювати гідне ім‘я українському народові в СССР українців обвинувачують в ”буржуазному націоналізмі” і гноблять по тюрмах і концтаборах українських патріотів…
В такому дусі – афористично, емоційно, переконливо і водночас просто – написане це послання до побратимів по перу в Україні. Навряд чи дійшов відкритий лист до широкого загалу, але він викликав гостру реакцію офіційних речників письменницької організації УРСР , а також московських засобів масової інформації.

5. Журнал «Сучасність» та Іван Кошелівець

Під час горбачовської перестройки в СРСР змінюється відповідно тематика і тональність української преси за кордоном: вона наполегливо намагається осмислити нові реалії, заглибитись у них, пильнішу увагу приділяє подіям в Україні. Це можна простежити на прикладі журналу ”Сучасність”, з яким 1976 року об‘єднався ”Український самостійник”, за 1987 рік.
Як і раніше часопис приділяє увагу історії, проблемам націоналістичного руху, однак тематичний центр ”Сучасності” все помітніше зміщується у бік осмислення процесів, які відбуваються в СРСР та Україні у цей період.
На останньому році перестройки в ”Сучасності” помітні подальші поглиблення та актуалізація тематики, викликані бурхливим розгортанням подій в СРСР та Україні. У числі 6 за 1991 рік вміщено цікаву аналізу Марплза Дейвіда ”Доводи на користь українського суверенітету”. Автор вважає, що після прийняття 16 липня 1990 року Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України та знаменитої голодівки студентів на майдані Незалежності і усунення Масола з поста прем‘єра, настав час реалізувати положення Декларації на ділі. Однак цього не помітно. Українська преса (”Радянська Україна”, ”Правда Украины”) дотримується просоюзних позицій, виступає на захист пам‘ятників Леніну. Автор, позитивно оцінює проголошення суверенітету України, однак детально аналізуючи тодішню політичну ситуацію, доходить до невтішного висновку: ”Але міжнародне визнання України залишається нездійсненою метою”.
Засновником популярного журналу «Сучасність» був професор Іван Кошелівець, відомий в діаспорі літературознавець, критик, перекладач і публіцист, а також видавець та організатор преси. Він прожив понад 90 років і всі свідомі з них присвятив науковій та літературній роботі. Крім оперативних публіцистичних виступів у пресі, з-під його пера вийшли такі капітальні аналізи, як "Панорама найновішої літератури в УРСР", "Сучасна література в УРСР", "Літературний процес дещо з віддалі". Його монографії "Микола Скрипник" та "Олександр Довженко", написані в 70-ті роки, не втратили свого значення й досі. "Розмова в дорозі до себе" – не стільки мемуари людини, якій є що згадати, скільки свідчення про епоху. А ще численні переклади з французької та німецької, а ще написана польською "Україна 1956 – 1968", а ще біографічна повість "Жанна д'Арк", видана напередодні 90-річчя автора.
Вочевидь, на авторитет Кошелівця спрацювала і його стала тривка політична позиція. Він не належав до жодних з політичних діаспорних угруповань, що дозволяло йому стояти не так осторонь від націоналістичного руху, скільки над ним. Він любив Україну над усе, не декларуючи цю любов у якихось політичних рамках, він працював на українську ідею, не входячи формально до жодної з політичних партій, він мріяв побачити свою батьківщину вільною і незалежною, і щасливий, що дожив до цього благословенного часу. А його зовні безстороння позиція, його партійна непов’язаність і незаанґажованість дозволяли бути об'єктивним, аналізувати вільно, говорити правду, навіть якщо вона була неприємна тим чи тим силам. Тому змінювались партійні відтінки, розколювались і розшаровувались структури національно-визвольного руху, що зосередилися в діаспорі, але вчений і публіцист Іван Кошелівець завжди залишався постійною величиною, користуючись незмінною повагою у представників різних відламків націоналістичного руху.
З відновленням незалежності України журнал «Сучасність» перебазувався на її терен. Кошелівець відійшов від редагування ще раніше, а потім перестав писати для свого дітища. Сам він пояснював це так:
«Це був журнал діаспори. Журнал той був літературний, але література діаспорну публіку абсолютно не цікавила. Вона цікавилася нею остільки, оскільки з'явилися шістдесятники, які сприймалися як сили опору в Україні. Тому в діаспорі пошановувалися публіцистичні жанри. Бо в публіцистиці аналізувалася ситуація в Україні під російською імперією, більшовиками, комуністами і так далі.
Тепер, як перейшла "Сучасність" туди, вона вирівнялась із тими літературними журналами, які є в Україні, і переживає ті самі труднощі, що й інша періодика. "Сучасність" втратила, між іншим, передплатників за кордоном. Чому? Тому, що за кордоном українець хотів доброї публіцистики, такої, до якої він звик. А там, наприклад, хтось із Харкова, якийсь дуже талановитий публіцист добре пише на парадоксах статтю, але, між іншим, вставляє: якщо професора у вищій школі змушують читати лекцію українською мовою, якої він ще не знає, я вважаю це варварством. Нам це незрозуміло, бо хай він читає спочатку і не зовсім чистою мовою, але українською… Сам факт, що таке твердження надруковане, відштовхує діаспору від журналу.
Другий приклад, у тому самому числі: Мушкетик прислав той журнал, бо там надруковано його роман. Отже, там є інтерв'ю з одним швейцарським професором, який так і заявляє, що я закоханий в усе російське, але можу відповідати українською. І відповідає. Каже: я думаю, що колишня царська імперія була зразком розв'язання національного питання. Далі: я думаю, що причина чеченської війни в характері самого Дудаєва. Якби не Дудаєв, то її не було б. Той інтерв'юер (до речі, прізвище його Фельдман чи якось так) питає: що ви, професоре, скажете про завдання російської еміграції? І додає: "Я питаю тому, що прагнення української еміграції такі самі, як і російської".
Якраз протилежні російським. Росіяни аж репаються, кричать, щоб відновити імперію, а українська еміграція беззастережно проти цього. І отаке інтерв'ю виходить без жодної примітки. Насамперед, такого інтерв'юера я б не допускав до журналу – раз. Друге – нащо українцям підсову¬вати русофіла як таке, що треба сприймати? Це жах!
Тому "Сучасність" втратила своїх передплатників із Заходу, бо їм література ні до чого, вони хочуть доброї публіцистики. А в "Сучасності" її немає. Тому, якщо йдеться про перенесення "Сучасності", то це втрата діаспорного читача. Якби я писав статтю для "Сучасності", яка видається тут і яка видається там, я мимоволі мусив би пристосовуватись. І таким чином у статті, яку пишу для теперішньої "Сучасності", я втрачаю» .
І світлої пам’яті Іван Кошелівець, і його дружина відома письменниця і художниця модерністського напрямку Емма Андієвська брали активну участь у громадському житті діаспори. Їхній внесок в українську літературу і культуру подиву гідний. Все своє життя вони присвятили Україні, боротьбі за її незалежність, за розвиток її духовних цінностей.

11 Лівицький Микола. Перспективи української визвольної політики. Українська народна Республіка – дороговказ на майбутнє. – Нью-Йорк. – 1965. – С. 11.
12 Андрієвський Дмитро. Нарис української політики й тактики на міжнароднім полі. – 1951. – С.4.
13 Там само, с.3.
14 Бочковський О.І..Масарик Т.Г. Національна проблема та українське питання. – Подєбради – 1930. – С.225.
15 Юрій Бойко. Шлях нації. – Українське слово, Париж–Київ–Львів-1992, стор.59.
16 Вказана праця, с.57.
17 Липа Юрій. Призначення України. – Львів – ”Просвіта”.–- 1992. – С.23.
18 Ребет Лев. Формування української нації. – Мюнхен . –В-во ”Сучасна Україна”. – 1951. – С..3.
19 Лисяк-Рудницький. Між історією й політикою. – Мюнхен .– Видавництво ”Сучасність”. – 1973. – С. 417.
20 Ярослав Стецько. Українська визвольна концепція. – Видання Організації Українських Націоналістів. – 1987. – С.133.
21 Юрій Бойко. Шлях нації. – Українське слово . – Париж-Київ-Львів – 1992. – С.109.
22 Мельник Андрій. Спогади та документи. – Київ. – Фундація імені О.Ольжича. – 1995. – С..326.
23 Рахманний Роман. Роздуми про Україну. – Київ. – Видавництво Товариства ”Просвіта”. – 1997. – С.17.
24 Там само, с.9
25 Там само, с.14
26 Там само, с.4
27 Багряний Іван. Публіцистика. – Київ. – Видавництво ”Смолоскип”- Фундація ім. Івана Багряного. – 1996. – С.135.
28 Камінський Анатоль. За сучасну концепцію української революції. – Сучасність. – 1970. – С.125.
29 Анатоль Камінський. На перехідному етапі. ”Гласність”, ”перебудова” і ”демократизація” на Україні. – Мюнхен. – Український Вільний Університет. – 1990. – С.69.
30 Див. Роман Рахманний. Роздуми про Україну. – Київ. – 1997 – С. 361–370.
31 У ”Літературній Україні” 1 серпня 1969 р. оприлюднено велику полемічну відповідь Дмитра Павличка ”Фальшиві клейноди”. Не дивно, що у жовтні 1997 року на презентації книги Р.Рахманного ”Роздуми про Україну” в переповненому залі Будинку вчителя Д.Павличка не було.
32 Статтю Д.Павличка у перекладі на російську передрукувала 13 серпня 1969 року ”Литературная газета”, а ”Комсомольская правда” 26 серпня 1969 р. вмістила ”нарис з ідеологічного фронту” В.Большакова, в якому Рахманного звинувачено в пропагуванні своєрідного ”українського сіонізму”.
33 ”Сучасність”. – 1991. – №6. – С.71.
34 Віталій Карпенко. Українські студії під небом Баварії. – К. – Газета «Вечірній Київ». – 1998. – С.34-35.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Андрієвський Дмитро. Нарис української політики й тактики на міжнароднім полі. – 1951.
Багряний Іван. Публіцистика. – Київ. – Видавництво ”Смолоскип”-Фундація ім. Івана Багряного. – 1996. Бочковський О.І., Масарик Т.Г. Національна проблема та українське питання. – Подєбради – 1930. – С.225.
Бойко Юрій. Шлях нації. – Українське слово, Париж–Київ–Львів–1992.
Карпенко Віталій. Українські студії під небом Баварії. – К. – Газета «Вечірній Київ». – 1998.
Камінський Анатоль. За сучасну концепцію української революції. – Сучасність. – 1970..
Камінський Анатоль. На перехідному етапі. ”Гласність”, ”перебудова” і ”демократизація” на Україні. – Мюнхен. – Український Вільний Університет. – 1990.
Липа Юрій. Призначення України. – Львів – ”Просвіта”.– 1992.
Лисяк-Рудницький. Між історією й політикою. – Мюнхен .– Видавництво ”Сучасність”. – 1973.
Лівицький Микола. Перспективи української визвольної політики. Українська народна Республіка – дороговказ на майбутнє. – Нью-Йорк. – 1965.
Мельник Андрій. Спогади та документи. – Київ. – Фундація імені О.Ольжича. – 1995.
Рахманний Роман. Роздуми про Україну. – Київ. – Видавництво Товариства ”Просвіта”.
Ребет Лев. Формування української нації. – Мюнхен . –В-во ”Сучасна Україна”. – 1951.
Ярослав Стецько. Українська визвольна концепція. – Видання Організації Українських Націоналістів. – 1987.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ ТА СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

1. Українці за кордоном: умови життя, діяльності, боротьби за незалежну Україну.
2. Проблематика преси в діаспорі та Радянській Україні.
3. Наукова установи в діаспорі. Український Вільний Університет.
4. Творчість Романа Рахманного та Івана Багряного.
5. Журнал «Сучасність» та його фундатор Іван Кошелівець

[ Предмет і завдання курсу ] [ Тема 1. Нація та національна ідея ] [ Тема 2. Національна ідея у пресі діаспори ]
[ Тема 3. Українське питання і самвидав ] [ Тема 4. Зародження незалежної української преси у надрах компартійної системи. ]
[ Тема 5. Путч ГКЧП і преса ] [ Тема 6. Українська періодика в перші роки незалежності ]
[ Тема 7. Давні та сучасні антиукраїнські міфи у ЗМІ ] [ Тема 8. Державна ідеологія та ЗМІ ]
[ Тема 9. Засади державної інформаційної політики ] [ Тема 10. Влада і журналістика: колізії і конфлікти ]
[ Тема 11. Свобода слова – підмурівок інформаційної політики ] [ Тема 12. Аномалії інформаційної політики ]
[ Тема 13. Національний інформаційний простір України: сучасний стан та проблеми ]
[ Тема14. Чужоземне інформаційне засилля ] [ Тема 15. Інформаційний суверенітет і національна безпека ]

До Віталій КАРПЕНКО ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА БЕЗПЕКА