Віталій КАРПЕНКО

ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА БЕЗПЕКА
Підручник

ЧАСТИНА І.
НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ – ОСНОВА ДЕРЖАВНОЇ ІДЕОЛОГІЇ

ТЕМА 3. УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ І САМВИДАВ

1. Що таке «самвидав»?

Офіційна преса в Україні – а вона вся була під контролем компартії – не могла собі дозволити такі ”вільності”, як преса діаспорна: у часи репресій правда замовчувалась повністю, у період перестройки, незважаючи на політичну ”відлигу”, навіть ті видання, де журналістські колективи були налаштовані демократично, нерідко змушені були вживати «езопову мову». Цю прогалину у суспільній свідомості намагалися заповнити нелегальні видання, так званий ”Самвидав” – від «видавати самому», в розумінні видавати поза видавництвами (офіційними). Отже, самвидав – це нелегальна, а тому позацензурна (видана в обхід цензури) література
Самвидав – явище інтернаціональне, побутує переважно в інтелігентському середовищі і властиве багатьом країнам, де виникають для нього умови. Це – породження тоталітарного режиму, реакція певної частини суспільства на утиски людських прав і свобод, протест у відповідь на насаджування однакомислення та монополію влади на думку. Саме тоталітарна система викликала до життя самвидав у Радянському Союзі і, зокрема, в Україні.
Перший номер самвидавного журналу ”Український вісник” вийшов у січні 1970 року. Видавці, викладаючи програму і формулюючи завдання, пояснювали необхідність такого видання тим, що в легальній пресі багато проблем, які хвилюють громадськість, не висвітлюються або фальшуються. Серед них називаються такі, як порушення свободи слова та інших свобод, гарантованих конституцією, судові та позасудові репресії інакшедумців, порушення національного суверенітету, факти шовінізму та українофобії. Отже, журнал задумувався не всупереч, а на підтримку конституції, що на словах декларувала високі демократичні принципи, які на ділі не дотримувались. І в програмі підкреслювалось, що ”Український вісник” – видання не антирадянське чи антикомуністичне, не друкуватиме документів, які заперечують ради як форму участі громадян у керівництві державою, або відкидають в цілому комуністичну ідеологію як таку.
Тобто за своїм змістом та завданнями це був цілком легальний часопис, однак через жорстку цензуру, яка не допускала скільки-небудь серйозної критики режиму, його змушені видавати підпільно.
”Український вісник” характеризував самвидав як стихійну форму ”здійснення гарантованого Конституцією права на свободу слова”. Видавці виділяли три етапи розвитку самвидаву: перший – літературний самвидав початку 60-х років (здебільшого – вірші); другий – анонімна політична публіцистика 1963–1965 роки; третій – політичні статті та документи, автори яких не приховували своїх прізвищ.
Звичайно, найповажнішим, найзагостренішим та найвпливовішим був третій самвидавний період, до якого належить і випуск ”Українського вісника”, але він був підготовлений першими двома етапами, які розвивалися від культурницької тематики до політичної, і ґрунтувався на традиціях, закладених ними.

2.Три етапи самвидаву

Перший етап – так званий літературний самвидав – виник як відгук на рух шістдесятників. Тоді, на початку 60 –х років минулого століття, після розвінчання культу особи Сталіна, створилася якісно нова, набагато демократичніша суспільна атмосфера. Першою відгукнулася на ці зміни художня література: письменники починають мислити критичніше, відступати від канонів проголошеного партією творчого методу соціалістичного реалізму, експериментувати з формою і навіть зі змістом художніх творів. Особливо це було помітно в оперативних поетичних жанрах. Звичайно, що найгостріші вірші навіть під час хрущовського потепління не оприлюднювалися: цензура, як завжди, стояла на варті компартійної цнотливості. Ось саме такі вірші поширювались у списках, віддруковані на машинці чи розмножені фотоспособом. Вони склали чималий самвидавний масив і стали своєрідними подразниками суспільної свідомості. Потреби часу вимагали глибшого і всебічнішого осмислення нових реалій, критичнішого ставлення до офіційних доктрин, чого, звичайно, не під силу було поезії. З’явилася необхідність в публіцистиці.
Другий етап – етап анонімного самвидаву – (це середина 60-х років ХХ століття) якраз і характеризується політичною публіцистикою. Зрозуміло, що автори не могли у тодішній обстановці поставити під своїми творами справжні прізвища. Тому самвидавні матеріали цього період зазвичай були анонімними. У них піддавалися ревізії ”канонізовані” основи комуністичної ідеології: основи марксистської теорії, історія більшовицької революції і радянської влади, та чи не найбільше – національна політика в СРСР. Дослідники (В.Лісовий, Г.Касьянов) відзначають два підходи авторів самвидаву до висвітлення цієї проблематики. Одні автори розвивали свій критичний пафос в рамках ортодоксального марксизму, ідеалізуючи раннього Маркса та вважаючи відходом від його вчення те, що відбувалося в СРСР; інші – піддавали сумніву Марксову доктрину загалом. В цілому ж антирадянський та антимарксистський пафос критичних самвидавних анонімних статей мав значний вплив на стан масової свідомості інтелігенції.
Третій етап самвидавної літератури – уже не анонімний, а авторський – у зв‘язку з судовим переслідуванням набирає нових, безпечніших форм: виступає з марксистських позицій та у вигляді офіційних звернень до відповідних інстанцій. Власне, суть критики системи не змінилась, тільки подавалась у завуальованій формі, прикриваючись постулатами класиків комуністичної теорії. Таким чином, нав‘язувалася думка, що автори виступають не проти пануючої ідеології загалом, а лише за її очищення від перекручень і збочень. Як показали подальші події, такі ”маленькі хитрощі” практично нічого не дали і не зупинили жорстоких репресій проти інакшемислячих, проти носіїв ”буржуазно-націоналістичних” ідей.

3.У центрі уваги – національне питання.

Серцевиною тогочасної самвидавної творчості було національне питання, що й зрозуміло. Адже розбуджена та підбадьорена політичною відлигою в країні, викликаної критикою культу особи Сталіна, українська інтелігенція, хоча й не на повний голос, але настійливо заговорила про те, що їй боліло давно: залежне становище України в СРСР, зросійщення населення, замовчування голодомору 1933-року, переслідування як ”буржуазних націоналістів” усіх, хто відстоює право на існування української мови в Україні, тощо (статті ”Сучасний імперіалізм”, ”Націоналісти?”, ”Українська освіта в шовіністичному зашморзі”, передрук публіцистичного ”Листа письменниці Ірині Вільде та її землякам, які не бояться правди”, що належав перу Романна Рахманного з діаспори.
Це вельми прикметно, що визначні твори діаспорних діячів розповсюджувались самвидавним способом в Україні, а найбільш резонансні статті тутешнього самвидаву оприлюднювались в українській закордонній пресі. Так, наприклад, гостру публіцистичну статтю ”З приводу процесу над Погружальським” про безпрецедентну подію, яка стривожила інтелігентський загал – пожежу в Київській центральній науковій бібліотеці 24 травня 1964 року, – оприлюднив журнал ”Сучасність”. Матеріали про жертви репресій 60-х років, підготовлені В.Чорноволом і відомі під назвою ”Лихо з розуму”, передавали радіостанції ”Свобода”, ”Голос Америки”, Бі-Бі-Сі, друкувала українська преса діаспори (та ж ”Сучасність” (Мюнхен) та журнал ”Визвольний шлях” (Лондон), газети ”Вільне слово”, ”Гомін України”, ”Канадійський фармер” та інші).
Широко відома праця Івана Дзюби ”Інтернаціоналізм чи русифікація?” була видана за кордоном окремою книжкою, перетворившись із самвидаву у тамвидав. Така практика, що склалася спонтанно, зайвий раз свідчить про спорідненість українського визвольного руху в діаспорі з рухом власне в Україні. Зрештою, у відновленні незалежності України значну роль зіграв і цей об‘єктивний фактор – поєднання зусиль українців на материзні і в діаспорі у спільній боротьбі за волю.
За великим рахунком, політичний самвидав першої половини 60-років не вніс чогось нового у теорію, тим більше у практику визвольної боротьби, чого б не було раніше, у героїчний період визвольних змагань часів Другої світової війни. Але він ”розворушив” маси, зокрема інтелігенції, студентської молоді і засвідчив ”про початок формування політичної опозиції”, став своєрідним підготовчим етапом ”до формування політичної програми інакомислення чи руху опору”.

4.Лихо з розуму В’ячеслава Чорновола

Найвидатнішими творами самвидаву цього періоду були ”Лихо з розуму” В’ячеслава Чорновола та ”Інтернаціоналізм чи русифікація” Івана Дзюби. У першому були зібрані біографічні дані про двадцять жертв перших репресій 60-х років, розповідь про їхнє перебування в таборах, матеріали щодо їхньої творчості. З книги поставали живі, привабливі своєю патріотичною позицією люди, а не абстрактні ”буржуазні націоналісти” та ”вороги народу”. І цей контраст (цілком нормальні патріоти і репресивні заходи щодо них) показував несправедливість, беззаконня і безглуздя існуючої системи.
В’ячеслав Чорновіл послав зібрані матеріали керівникам республіки та репресивних органів, а також кільком депутатам Верховної Ради УРСР. Реакція властей не забарилася – В’ячеслав Чорновіл був засуджений до трьох років таборів. А в українській пресі, після того, як матеріали ”Горе з розуму” провалися за кордон, були оприлюднені в українських діаспорних, а також в англомовних американських та канадських газетах, що було особливо прикро для радянського офіціозу, почали давати ”гідну відсіч ”людцям” та ”антирадянській нечисті” на кшталт Чорновола і його однодумців. Вочевидь, в таких тавруючих публікаціях був той позитивний момент, що, по-перше, про цю Чорноволову працю дізнався широкий загал; а по-друге, такі публікації не досягали мети, оскільки на той час читачі уже знали: якщо радянська преса когось чи щось бичує, то це треба розуміти навпаки.
Книга В’ячеслава Чорновола була гідно поцінована уже в незалежній Україні – їй присуджено Державну (нова назва – Національна) Шевченківську премію.
Як і В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба свою працю ”Інтернаціоналізм чи русифікація?” надіслав до ЦК КПУ додатком до свого листа-протесту проти арештів серед інтелігенції. Потім будуть різні домисли і вимисли щодо цієї праці і його автора: що нібито вона написана мало не на замовлення тодішнього керівництва ЦК КПУ, про його нібито вхожість до тодішнього першого секретаря П.Шелеста і т.п. Все це спростував сам І.Дзюба. Але залишились свідчення про велику популярність його брошури серед партійного активу, для якого вона була розмножена, не кажучи вже про тих представників української інтелігенції, до рук яких вона потрапляла.
Хоч автор і писав у рамках пануючої ідеології, але його ерудиція, його серйозна аргументація за допомогою цитат з Маркса-Леніна досягли мети – привернули увагу громадськості до надзвичайно нерівноправного та дискримінаційного становища української нації в СРСР, власне теоретично озброїли ту частину інтелігенції, яка і раніше дебатувала ці гострі питання, надали її думкам цілеспрямованості та гостроти.

5.Іван Дзюба проти зросійщення

Іван Дзюба не вийшов за рамки державної ідеології, він доводив, що ленінська національна політика в принципі правильна, але були допущені її викривлення та відходи від неї. Власне, ленінська національна політика, вважав І.Дзюба, була підмінена ”сталінським великодержавництвом та хрущовським прагматизмом” – і в цьому вся біда.
Автор показував фактичну нерівність росіян та українців в Україні, критикував комуністичну ідею злиття націй у майбутньому, ставив під сумнів добровільність входження інших націй до складу російської імперії тощо. Свої міркування Іван Дзюба

ілюструє прикладами русифікації українського населення, українофобії, що підтримувалась на офіційному рівні, російського проникнення та великоросійського шовінізму. Водночас позитивно характеризує період так званої українізації 20-років, шукаючи в рамках СРСР зразку для такого вирішення національного питання, яке б, по можливості, повніше враховувало інтереси українства.
Щоб донести до зацікавлених (і незацікавлених) свої ідеї національного розвитку України, І.Дзюба посилається на Леніна, рясно цитуючи його та роблячи вигляд, що не помічає його єзуїтської сутності, зміну до протилежного його поглядів на вирішення національного питання в залежності від конкретної суспільно-політичної ситуації, тобто від декларації права націй на самовизначення до небажаності такого самовизначення. Комуністична доктрина підпорядковувала національне питання, як, власне, всі проблемні питання, інтересам класової боротьби.
Таке ставлення автора до Леніна ідеалізувало останнього, що лило воду на млин комуністичної пропаганди. Г.Касьянов досить точно підмітив, що Дзюбина ”суто методологічна хиба протиставлення ”правильного” марксизму-ленінізму його ”спотвореному” варіантові полягала також у тому, що ідеї розглядалися поза історичним контекстом, без урахування таких факторів, як політична традиція, соціальна психологія, стан масової свідомості, зовнішньополітична кон‘юнктура, рівень культури тощо”.
Та, незважаючи на ці недоліки, книга Івана Дзюби зіграла справді революціонізуючу роль. Вона широко поширювалась у самвидаві, розмножувалась фотоспособом та від руки, нею зачитувалась мисляча інтелігенція та студентство. І хоч праця розповсюджувалась у верхах практично легально, нелегальне її поширення суворо переслідувалось. Словом, Іван Дзюба став кумиром молоді, символом боротьби із системою.
З виходом книги ”Інтернаціоналізм чи русифікація?” за кордоном почалося цькування автора в Україні. Виклики ”в компетентні органи”, вимоги публічно відмежуватися від видання книги за кордоном, бичування в пресі, де вірнопідданні письменники ставили Івана Дзюбу ”по той бік барикад” , організовані колективні листи з осудом від імені молодих літераторів і журналістів – саме серед цієї категорії інтелігенції значного поширення набула праця Івана Дзюби. Зрештою, автора таки змусили відмежуватися від публікації твору за рубежем і заявити про це публічно – через ”Літературну Україну”. Це, звичайно, викликало розчарування в рядах націоналістично настроєної інтелігенції та гостру критику з боку дисидентів. Найбільш глибоко та принципово критикував Івана Дзюбу і за його заяву-відмежування від видання книги за кордоном, і за сам її зміст відомий дисидент Валентин Мороз.
Та оскільки книга ”Інтернаціоналізм чи русифікація” широко розійшлася за кордоном, виникла потреба якимось чином нейтралізувати її магічну дію. Терміново було підготовлено колективний контрпропагандистський твір під псевдонімом Богдан Стенчук ”Що і як відстоює Іван Дзюба?”. Автор ”Інтернаціоналізму…” звинувачувався у перекрученні марксизму-ленінізму, фальшуванні історії, зрештою, у невігластві. Ця брошура призначалася виключно для зарубіжної аудиторії і була видана не тільки українською, а й англійською мовами. Але якась частина потрапила до рук партійно-комсомольського активу в Україні. І саме тут вплив її був один до одного навпаки: той, хто не читав працю Івана Дзюби в оригіналі, по переказу основних положень та рясних цитаціях у книзі Богдана Стенчука отримав про неї певне уявлення.

5.Переслідування дисидентів

Самвидав кінця 60-х років представлений багатьма славними іменами. Розходилися серед молоді поезії Василя Стуса, Ігоря Калинця, Ліни Костенко, Бориса Мозолевського та інших. Із творів науковців досить відомою стала стаття історика М.Брайчевського ”Приєднання чи воз‘єднання?”
Доходить до загалу ”табірна література” – повість М.Осадчого ”Більмо”, ”Спогади” Д.Шумука, поезії З.Красівського ”Невольницькі плачі”, листи і заяви в‘язнів-дисидентів, упорядковані І.Світличним у збірку ”Українські юристи під судом КҐБ”. Разом із випусками ”Українського вісника” (за 1970–1972 роки вийшло 6 чисел часопису; під час другої хвилі арештів випуск журналу припинився і був відновлений тільки 1987 року) самвидав був значним масивом нелегальної літератури, який справив значний вплив на розвиток руху опору та формування демократичної суспільної думки.
Це непокоїло власті, надто на порозі наближення 50-ї річниці утворення СРСР, і вони, щоб очистити суспільство від інакшемислення, ”розкрутили” 1972–1973 років новий виток репресій, названих ”генеральним погромом”. На початку 1972 року ”компетентні органи” провели масові арешти. У Львові до їхніх рук потрапили В.Чорновіл, Ірина Калинець, І.Гель, М.Осадчий, С.Шабатура; у Києві – В.Стус, І.Світличний, Є.Сверстюк, Л. Плющ; всього було взято близько двох десятків людей.
За два роки під суд потрапило близько сотні дисидентів, їх засуджено до різних строків тюремного ув‘язнення і таборів.
Та головне для ”компетентних органів” було не стільки покарати ”антирадянщиків”, скільки переломити громадську думку, нейтралізувати вплив на неї дисидентів. Тому дуже важливо було, не гребуючи засобами, витиснути з інакшемислячих розкаяння. І в цілій низці випадків це їм вдавалося. Змусили покаятися через ”Радянську Україну” Зіновію Франко, через ”Літературну Україну” та ”Робітничу газету” – Л.Селезненка та М.Холодного.
Однак найважливіше було зламати Івана Дзюбу, якого вважали прапором руху опору. Це також вдалося. Заарештованого весною 1972 року, Івана Дзюбу засудили аж через рік – можна здогадуватись, що так багато часу потрібно було саме для його ”обробки”. Невзабарі (восени 1973 року) Іван Дзюба написав прохання про помилування і був помилуваний. Платити за це довелося зреченням і запевненням, що колишнього Івана Дзюби, який ”марнував життя на політичних манівцях, - нема і вже не буде”.
Нелегким було життя на волі: вочевидь, письменник був під пильним наглядом, у певній ізоляції, працював у багатотиражці, у загальнополітичній пресі практично не публікувався.
І тільки з розвитком перебудови та широкого руху за незалежність України Іван Дзюба опинився на хвилі, на мій погляд, цілком заслуженої народної шани: був обраний дійсним членом Національної Академії Наук, призначений міністром культури України, його ім‘я вимовляли з повагою.

6.Продовження боротьби

Арешти і суди початку 70-х років (”генеральний погром”) значно ослабили рух опору, найактивніші його учасники опинилися за ґратами. Однак ідеологічні репресії тривали. Жорстоко придушувався будь-який вияв інакшемислення, відбувалися ”проробки” у середовищі творчої інтелігенції, численні звільнення з роботи з ідеологічних мотивів, вилучалися ”сумнівні” книги з бібліотек, безжально викреслювалися з тематичних планів видавництв рукописи ”вільнодумних” письменників. У Юрія Бадзьо, наприклад, безслідно зник єдиний примірник рукопису його фундаментального історико-філософського трактату ”Право жити”.
Та, незважаючи на переслідування, повністю задушити самвидав властям не вдалося. В різних областях, надто у західних, розповсюджуються самвидавські листки, робиться спроба випускати новими силами новий журнал ”Український вісник” як продовження чорноволівського: він був гостріший і чіткіший за антирадянським спрямуванням; вийшов він під №7/8, але не був визнаний редколегією колишнього ”Українського вісника” як його продовження. Потайки пише свою широко відому потім книгу ”Набої для розстрілу” Гелій Снєгірьов – журналістське розслідування так званої справи ”Спілки визволення України”, спрямованої проти української інтелігенції.
Оскільки безпосередні організатори, ідеологи і учасники руху опору були засуджені, то й центр цього руху перемістився в ”зону”. Боротьба триває у традиційних формах самвидаву, вимог за визнання статусу політичних в‘язнів (всупереч офіційним заявам властей, що в СРСР немає переслідувань за політичними мотивами), голодівок, колективних бойкотів табірних правил. Лицемірство вищого керівництва СРСР, яке, підписавши Заключний акт Гельсінської наради, в якому було чітко задекларована недопустимість переслідування за політичними мотивами, продовжувало утримувати в тюрмах і таборах тисячі своїх політичних супротивників, – це лицемірство викликало виникнення так званих Гельсінських груп і комітетів сприяння виконанню гуманітарних пунктів Заключного Акту Гельсінської наради. Вслід за Московською групою, душею якої став академік Сахаров, були створені такі групи в Україні, Литві, Грузії, Вірменії. Вони започаткували правозахисний рух, широко підтриманий громадськістю та офіційними чинниками за кордоном.
Не применшуючи великого позитивного значення правозахисного руху в боротьбі за демократизацію суспільства, слід відзначити, що, в розумінні представників деяких політичних кіл, в Україні він мав ті особливості, що, по-перше, будучи самостійним, ішов у кільватері московського правозахисного руху, по-друге, порівняно з рухом опору він змістив акценти, так би мовити, від відстоювання конкретних національних інтересів у бік захисту абстрактних прав людини. Прихильники такого курсу пояснюють зміщення акцентів тим, що, на їхню думку, права людини включають в себе також національні права; до того ж концепція забезпечення людських прав стала складовою частиною зовнішньої політики західних країн, зокрема США, що відкривало нові можливості для проведення відповідних акцій у цьому напрямку.
В усякому разі самвидав та дисидентський рух відіграли велику роль в розгортанні національно-визвольного руху в Україні, який і привів до відновлення незалежності. Це була важлива ланка в боротьбі народу за самостійну українську державу, це був своєрідний місток, який ніби об’єднував збройне відстоювання незалежності вояками ОУН-УПА в 40-50-х роках з мирною національно-демократичною революцією кінця 80-початку 90-х років ХХ століття.

35 ”Український вісник” – Вип. І - С.107.
Див. там само.
37 Див.: ”Сучасність”. – 1965. – №2.
38 Названа праця Івана Дзюби стала не тільки явищем національним - вона мала інтернаціональне значення, оскільки торкалась типового для комуністичної практики розв’язання національного питання в різних країнах соціалістичного табору; тому була видана й іншими мовами, зокрема, англійською.
39 Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х років. – Київ. – ”Либідь”. – 1995. – С.95.
40 Див.: статтю О.Полторацького ”Ким опікуються деякі ”гуманісти”” – Літературна Україна”, 16 липня 1968 р.
41 Див.: Дзюба Іван. Інтернаціоналізм чи русифікація? – ”Сучасність”. – 1968. – С..32.
42 Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х років. – Київ. – ”Либідь”. – 1995. – С.99.
43 Див.: Стаття Любомира Дмитерка ”Місце в бою. Про літератора, який опинився по той бік барикади” в ”Літературній Україні”, 5 серпня 1969 р.
44 Див.: Колективний лист ”У духовній еміграції ” у газ. «Молодь України», 10 вересня 1969 р.
45 Див.: Мороз Валентин. Серед снігів. Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Т.3. – ”Сучасність”. – 1983.

46 Див.: ”Літературна Україна”, 9 листопада 1973 р.
47 Чи не найпершою загальнополітичною газетою, яка почала друкувати Івана Дзюбу був ”Вечірній Київ”. Використовуючи так звані перебудовні процеси, які попустили віжки гласності, я, пам‘ятаючи працю І. Дзюби ”Інтернаціоналізм чи русифікація?”, ризикнув замовити йому статтю про проблеми української мови. Він відгукнувся, і його досить таки серйозна, хоч і виважена стаття була опублікована. Другодні після виходу газети зі статтею ”Бо то не просто мова, звуки…” мені зателефонували з міськкому партії і передали вказівку першого секретаря: о 12.00 бути на засіданні бюро міському з поясненням, як така стаття могла з‘явитися у ”Вечірньому Києві”. Я зачинився в кабінеті і обдумував, що маю казати на бюро, коли пролунав зумер ”вертушки” – телефону спецзв‘язку. То був сам перший секретар міськкому. Він сказав буквально таке: ”Гарна стаття Дзюби надрукована. В.В. (себто – Володимирові Васильовичу Щербицькому) сподобалась. Вітаю”. Я не знав, що думати і що казати. Тільки запитав: ”Я як з бюро?” ”Та яке бюро, старина, – фамільярно відповів перший секретар. – Так тримати”.
Таким чином, мене врятував від прикрощів сам Щербицький. Дивом так щасливо обернулася справа. Це надало мені впевненості, і ми повели в газеті широку дискусію з проблем української мови. Стаття І.Дзюби викликала такий потік листів, що не було змоги всі їх опублікувати. Я попросив І.Дюбу підготувати огляд пошти і прокоментувати ці листи. Отже, після першої статті було ще кілька ґрунтовних виступів Івана Дзюби. Згодом ці виступи вийшли окремим виданням з моєю передмовою, за яке Іванові Дзюбі була присуджена Державна Шевченківська премія. Власне, актуальною книжкою І. Дзюби була заснована ”Бібліотечка ”Вечірнього Києва” .

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Дзюба Іван. Бо то не просто мова, звуки… Передмова Віталія Карпенка. – Київ. – “Радянський письменник”. – 1990 .
Дзюба Іван. Інтернаціоналізм чи русифікація. – К. – Видавничий дім “КМ Akademia”. ? 1998.
Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х років. – Київ. – ”Либідь”. – 1995.
Карпенко Віталій. Журналістика: основи професіональної комунікації. – К. – Нора-прінт. – 2002.
Карпенко Віталій. Національна ідея в українській періодиці. – К. – Центр вільної преси. – 1999.
Кононенко Петро. “Свою Україну любіть…” – Київ. – Твім інтер. – 1996.
Лизанчук Василь. Навічно кайдани кували. – Львів. – 1995.
Лось Й. Сучасна українська преса і проблема консолідації українців світу навколо ідеї національного відродження. – Львів. – Каменяр. – 1992.
Лук'яненко Левко. Не дам загинуть Україні. – К. – 1994.
Мороз Валентин. Серед снігів. Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Т.3. – ”Сучасність”, 1983.
Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – Дрогобич – Видавнича фірма “Відродження”. – 1997.
Сверстюк Є. Шістдесятники і Захід. Блудні сини України. – Київ. – 1993.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ ТА СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

1. Поняття самвидаву, його характерні риси.
2. Основні етапи української самвидавної літератури.
3. «Український вісник» та творчість В’ячеслава Чорновола.
4. Іван Дзюба як прапор руху опору. Його праця «Інтернаціоналізм чи русифікація».
5. Представники дисидентського руху і їхні твори.
6. Місце і роль дисидентства та самвидаву у національно-демократичному русі.

[ Предмет і завдання курсу ] [ Тема 1. Нація та національна ідея ] [ Тема 2. Національна ідея у пресі діаспори ]
[ Тема 3. Українське питання і самвидав ] [ Тема 4. Зародження незалежної української преси у надрах компартійної системи. ]
[ Тема 5. Путч ГКЧП і преса ] [ Тема 6. Українська періодика в перші роки незалежності ]
[ Тема 7. Давні та сучасні антиукраїнські міфи у ЗМІ ] [ Тема 8. Державна ідеологія та ЗМІ ]
[ Тема 9. Засади державної інформаційної політики ] [ Тема 10. Влада і журналістика: колізії і конфлікти ]
[ Тема 11. Свобода слова – підмурівок інформаційної політики ] [ Тема 12. Аномалії інформаційної політики ]
[ Тема 13. Національний інформаційний простір України: сучасний стан та проблеми ]
[ Тема14. Чужоземне інформаційне засилля ] [ Тема 15. Інформаційний суверенітет і національна безпека ]

До Віталій КАРПЕНКО ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА БЕЗПЕКА