Віталій КАРПЕНКО

ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА БЕЗПЕКА
Підручник

ЧАСТИНА ІІ. ДЕРЖАВНА ІДЕОЛОГІЯ ТА ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА

ТЕМА 11. СВОБОДА СЛОВА – ПІДМУРІВОК ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

1. Свобода і необхідність: діалектична взаємозалежність

Свобода є чи не найбільшим здобутком з людських цінностей і надбань. За неї впродовж тисячоліть точилася боротьба. Під прапором свободи люди звершували подвиги і йшли на смерть. Згадаймо бодай нашу вітчизняну історію: боротьбу за вільну державу за княжих часів, звитяги Козаччини, бій під Крутами за часів УНР, безнадійну війну на два фронти за незалежну самостійну Україну вояків ОУН-УПА з 1943 по 1953 рік.
У той же час поняття свободи далеко не однозначне. Різні філософські школи, різні мислителі по-різному намагалися збагнути сутність свободи. Розкид думок тут дуже широкий: від абсолютизації свободи, що зводилась до відсутності будь-яких обмежень у діях людини, – до розуміння свободи як суто внутрішнього стану особи, що звужувалось до твердження, нібито свобода людини існує тільки в ній самій, а отже, у навколишньому світі все детерміновано і людина на плин подій впливати не може. Як не важко помітити, ці суперечки пов’язані з діалектикою категорій свободи і необхідності. Тому варто бодай побіжно нагадати ці філософські поняття.
Свобода і необхідність – філософські категорії, що відображають діалектичну суперечність і єдність між об'єктивними законами, яким підлягають явища природи і суспільства (необхідність), і специфікою діяльності людини як розумної істоти, здатної до вільного діяння. Проблему свободи і необхідності філософи довго уявляли як антиномію (суперечність між двома твердженнями, кожне з яких однаковою мірою логічно довідне в даній системі): або все підпорядковано необхідності – тоді не може бути свободи; або ж є свобода, яка заперечує необхідність. Б. Спіноза свободу визначив як усвідомлену необхідність – саме в цьому він убачав діалектичний зв'язок між свободою і необхідністю. Акцентування уваги саме на пізнанні необхідності було значним досягненням філософської думки, завдяки чому виникла можливість з'ясувати (хоч і в абстрактній формі) діяльне ставлення людини до світу, встановити співвідношення між людськими цілями та певними законами розвитку природи й суспільства.
Однак саме по собі пізнання необхідності тих обставин, які вже склалися, може привести до висновку про їхню фатальну неминучість і незмінність. Проте якби це було так, то жоден акт творчості був би неможливим. Людина не просто прагне відкрити закон (скажімо, закон земного тяжіння), а намагається насамперед використати його в своїх цілях. Марксист Ф. Енгельс, підкреслюючи здатність людини планомірно змушувати закони природи діяти для певних потреб, приймати рішення зі знанням справи, робить висновок про те, що свобода полягає в основаному на пізнанні необхідності природи панування над собою та над зовнішньою природою. Помилка марксистів полягала в тому, що вони підпорядковували філософію класовій боротьбі і декларували, що стрибок людства з царства необхідності у царство свободи здійснюється в процесі революційного знищення експлуататорського ладу й побудови соціалізму та комунізму.
Свобода творчості – це визнання права митця вільно відтворювати життя відповідно до власного ідеалу. Наявність певної внутрішньої свободи людини в боротьбі з природою була однією з передумов виникнення мистецтва. Поняття свободи творчості має гносеологічно-естетичний і соціологічний аспекти.
В гносеологічно-естетичному відношенні свобода творчості залежить від широти й глибини світогляду митця, його вміння проникати в сутність речей, його таланту й майстерності та від його володіння мовою того виду мистецтва, який він обрав. Пізнаючи історичну необхідність, митець творить вільно саме в межах пізнаної необхідності. Свобода художньої фантазії є обов'язковою передумовою творчого процесу. В ній відображається діалектика соціальної зумовленості й відносна самостійність художнього розвитку.
Соціальний аспект свободи творчості полягає в усвідомленні митцем свого місця в суспільстві. Марксистсько-ленінська естетика демагогічно пов'язує свободу творчості з суспільно-історичними умовами творчості, вважаючи, що в творчості відображується класова, партійна позиція митця. Зокрема, В. І. Ленін твердив, що в кінцевому підсумку «свобода буржуазного письменника, художника, актриси є лише замаскована (або лицемірно маскована) залежність від грошового мішка, від підкупу, від утримання» . І, звичайно ж, за комуністичними постулатами, справжня свобода творчості можлива тільки в умовах боротьби за передові суспільні ідеали, за інтереси народу, зрозуміло, в марксистсько-ленінському трактуванні.
Варто мати на увазі діалектичну залежність категорій свободи і необхідності. Вони, заперечуючи одна одну, водночас не виключають одна одної, а за певних умов переходять одна в одну. Не слід абсолютизувати жодну з них. Доведена до крайніх меж, себто до вседозволеності, свобода перетворюється на свою протилежність – свавілля, анархію, беззаконня, коли, власне, зникає саме поняття свободи. Водночас і абсолютизація необхідності веде до безпросвітку, духовного та фізичного рабства, знищення людської сутності, перетворення людини в детерміновану істоту.
Отже, людина, пізнаючи своє природне і соціальне становище, проникаючи в суть об’єктивних законів, не лише пристосовується до них, а й впливає на них, перетворює дійсність і саму себе відповідно до об’єктивних закономірностей і прогресивних ідеалів. Свобода означає відповідальність, – вважав Бернард Шоу і з властивою йому іронією додавав: – Ось чому більшість людей боїться свободи.
Вільна людина повинна бути сама собою, вона над усе ставить свободу духовних шукань як передумову становлення істини. Але істина стає надбанням суспільства, коли доступна загалові, себто коли вона реалізується у слові.

2. Свобода слова як вияв демократії

Демократія – це і є, власне, реалізована свобода слова. Можна сказати й навпаки: свобода слова – це є демократія. Демократія передусім – це можливість дискусії. Тільки при зіткненні різних і головно протилежних позицій і думок, викрешується істина. Широко відомий дотепний афоризм Вольтера: «Я не поділяю ваших поглядів, але я віддам життя за те, щоб ви могли їх висловити.»
Чи варто говорити, що розуміння діалектики свободи і необхідності надзвичайно важливе для журналіста, який, фактично, і має реалізовувати свободу слова як найбільше завоювання демократії? Журналіст, по суті, стоїть на сторожі правдивого слова, він його генератор і передавач. Звідси надзвичайно важлива суспільна роль журналіста як адепта і служителя демократії.
Світлої пам’яті Анатолій Москаленко, багатолітній директор Інституту журналістики, справедливо наголошував:
Для журналіста бути самим собою – одночасно означає відчувати відповідальність перед людьми, серед яких він живе і для яких пише…
…У журналістській роботі найбільший тягар відповідальності легший, ніж тягар безвідповідальності. Від першого, буває, втомлюються, від другого духовно вмирають .
Свобода слова – категорія не стільки філософська, скільки політична. В усьому демократичному світі вона є невід'ємним природним чинником суспільного буття і одночасно – однією з найістотніших засад конституційного ладу і невід’ємною частиною міжнародного права. Параграф 1 статті 10 Європейської Конвенції про права людини визначає: "Кожен має право на свободу самовираження. Це право включає свободу мати свою думку, отримувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання з боку властей та незалежно від кордонів".
Ось чому свобода слова, свобода друку, свобода засобів масової інформації є засадничої основою державної інформаційної політики. Ці засади відображені в конституційних законах демократичних держав, і їх безумовне дотримання є обов’язковим як для влади, так і для громадянського загалу. Ось кілька прикладів з правової практики країн західної демократії.
У першій поправці до Конституції Сполучених Штатів Америки, схваленій у 1791 році, передбачливо застерігається можливість найменшого замаху на свободу ЗМІ: "Конгрес не може ухвалити жодний Закон, який... обмежує свободу слова або преси".
У статті 21 Конституції Італійської Республіки задекларовано: «Всі мають право висловлювати свої думки усно, письмово та будь-яким іншим способом їх поширення. Преса не може підлягати дозволу або цензурі. Конфіскація можлива тільки на підставі вмотивованого акту судової влади...»
Стаття 5 Конституції ФРН проголошує: "Кожен має право вільно виражати і поширювати свою думку в усній формі, письмово або у формі фотографії ...".
Статтею 21 Конституцією Японії гарантується “свобода зборів і об'єднань, а також свобода слова, преси і всіх інших форм вираження думок. Жодна цензура не допускається. Конфіденційність будь-яких засобів зв'язку непорушна".
Свобода слова стала невід’ємною частиною міжнародного права. Параграф 1 статті 10 Європейської Конвенції про права людини визначає: "Кожен має право на свободу самовираження. Це право включає свободу мати свою думку, отримувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання з боку властей та незалежно від кордонів".
Свобода преси (в значенні всіх видів мас-медіа) є найяскравішим і найпосутнішим втіленням свободи слова, тому часто ці поняття ототожнюють.
Що ж розуміється під поняттям “свобода преси”?
Свобода заснування засобів масової інформації – передусім. До проголошення Незалежності в Україні такої свободи не було. За тоталітарного режиму існувала безмежна монополія компартії на пресу. Журналістика, як і всяка літературна праця, згідно з постулатом Леніна про партійність преси, розглядалася лише як складова партійної роботи, а засоби масової інформації – як гвинтик загальнопартійної справи. Тому вся преса, незалежно від її тематики і напрямку, вважалася партійною, керівні кадри входили до партійної номенклатури і призначалися партійними комітетами відповідного рівня, зміст публікацій суворо контролювався тими ж партійними комітетами і цензурою. Зрозуміло, що право на заснування газет, журналів, не кажучи вже про теле- і радіоредакції, які були виключно державними, що теж означало – партійними, мали тільки партійні комітети і органи державного управління, а також повністю підпорядковані партії громадські організації (профспілки, комсомол тощо).
І тільки з настанням горбачовської перестройки, яка в рамках проголошеної демократизації та гласності трохи пом’якшила режим, був прийнятий союзний Закон ”Про пресу та інші засоби масової інформації” – явище на той час справді незвичне. Він у досить ліберальному дусі реґламентував взаємини преси і суспільства, зокрема передбачав можливість виступати засновниками друкованих органів громадським організаціям і навіть трудовим колективам.
Цією обставиною сповна скористалася редакція газети “Вечірній Київ”, яка в рамках перестройки у межах можливого критикувала систему, хоча на титулах тоді по-старому значилося: газета Київського міського комітету Комуністичної партії України і Київської міської Ради народних депутатів. Звичайно, вершиною мріянь редакційного колективу було зробити видання справді незалежним. Незалежним передусім від партії. І від радянської влади. Стати газетою киян і для киян.. Найприкметнішою рисою ”Вечірнього Києва” часів перебудови нарівні з конфронтацією з партійними органами була опора на читачів, постійне спілкування та надійний зворотний зв‘язок із ними. Це й створило їй надзвичайну популярність: 1991 року загальний наклад ”Вечірки” перевищив 570 тис. примірників – це був найвищий тираж серед усіх вечірніх газет Радянського Союзу, з Москвою і Ленінградом включно.
Ми часто радилися з читачами з найрізноманітніших гострих проблем того часу. Тож і запропонували через газету відповісти на запитання анкети, яким вони бачать ”Вечірній Київ”: газетою міськкому партії? міської партійної організації? Київради? спільною газетою міськкому партії та Київради? незалежним часописом? Інтерес до цієї анкети був величезним: за два з половиною тижні редакція отримала понад 45 тисяч відгуків. З них на користь міському та міської парторганізації висловилось 1,35%, на користь Київради – 16,7%, а переважна більшість тих, що відгукнулись (74,5%), рішуче висловились за те, щоб ”Вечірній Київ” був незалежним виданням.
До Держкомпреси було передано Заяву на реєстрацію часопису. І міськком партії, і Київрада, дізнавшись про це, намагалися не допустити реєстрації. Однак Закон був на нашому боці і Держкомпреси не ризикнув відмовити. 27 вересня 1990 року ”Вечірній Київ” був зареєстрований на всереспубліканську аудиторію як незалежна газета, засновником якої значився трудовий колектив – і це тоді, коли компартія ще була при владі! Редакції вручено свідоцтво про реєстрацію серії КП № 26 – відбиток його титульної сторінки було вміщено на першій сторінці наступного номера. Це число вийшло в кольорі – як святкове.
І тільки після проголошення незалежності Україні було повно реалізоване демократичне право на заснування засобів масової інформації. У Законі “Про друковані засоби масової інформації (пресу)”, ухваленому Верховною Радою 16 листопада 1992 року, було задекларовано: “Друковані засоби масової інформації є вільні.” , а також ґарантувалось право на заснування ЗМІ “громадянам України, громадянам інших держав та особам без громадянства, не обмеженим у цивільній правоздатності та цивільній дієздатності; юридичним особам України та інших держав; трудовим колективам підприємств, установ і організацій на підставі відповідального рішення загальних зборів (конференції)” .
Як бачимо, Закон аж занадто демократичний, у ньому, на жаль, не обумовлювалися засади, на яких засновниками ЗМІ можуть виступати громадяни та юридичні особи інших держав. Це у молодій, незміцнілій державі привело до певних викривлень і значної втрати національного інформаційного простору.
Свобода вільного висловлення думки у засобах масової інформації – один з найважливіших факторів свободи преси. Це означає, що кожному громадянину має бути забезпечене право вільно говорити, писати, публікувати свої думки, декларувати в засобах масової інформації власну позицію. Свобода вільного висловлення мусить становити конституційну норму. Ніякі обмеження не можуть бути у висловленні світоглядних, релігійних, філософських, наукових, етичних, мистецьких та соціально-політичних позицій і поглядів.
За радянських часів годі було й мріяти подати думку, яка б не збігалася з офіційною. Це вважалося крамолою, а за сталінізму могли б пришити й “ворога народу” з усіма наслідками, які тоді з цього випливали. Тому преса тих часів була одноманітною та однолінійною, вона виражала тільки позицію режиму.
Коли Радянський Союз розпався, а Україна стала незалежною, преса, попри певні рудименти тоталітаризму, загалом стала вільнішою, сміливішою, інформативнішою – практично були зняті обмеження на публічне обговорення гострих проблем. Поступово цей статус ЗМІ був закріплений законодавчо.
Свобода критики державних і політичних інституцій – чи не найприкметніша ознака свободи ЗМІ. Для різних політичних сил і окремих громадян мусить бути забезпечена дієва свобода критики правителів країни та їхньої діяльності. Саме на цих принципах побудовано систему багатопартійної демократії. Коли одна партія через демократичні вибори приходить до влади, то партія, яка вибори програла, стає опозиційною: вона може формувати тіньовий кабінет, вона здійснює контроль за діями правлячої партії, критикує ці дії, пропонує електоратові альтернативні кроки в тому чи тому питанні.
Однак виступи проти державної влади будь-якого рівня, навіть виступи проти існуючого ладу не слід плутати з виступами проти держави – це різні речі. Непорушність державних устоїв, територіальної цілісності країни, її кордонів мають бути святими поняттями для кожного громадянина, і кожен громадянин зобов’язаний все це берегти, як зіницю ока.
На жаль, в Україні цього не дотримуються. Сучасні необільшовики, наприклад, відкрито виступають проти незалежності держави, в якій живуть, закликають до її ліквідації через відновлення колишнього СРСР чи його замінника. Такі заклики (і це найбільший нонсенс) звучать з трибуни найвищого законодавчого органу – Верховної Ради.
Свобода вибору для аудиторії (що читати, слухати, дивитися) – є однією з характерних ознак свободи слова і демократії загалом. Тобто, як окрема особа, так і група людей, самі обирають пріоритети: які друковані видання читати, які програми телебачення дивитися, які радіопередачі слухати. Така свобода реалізується повністю також в Україні, і сьогодні навіть дивно подумати, що її могло колись не бути. А такі часи були. За тоталітарного режиму мало того, що ні з чого було вибирати, – всі газети на один копил, усі радіо- і телепередачі про одне і те ж: ставши на трудову вахту (на честь свята, компартійного з’їзду, ювілею тощо), показують високі зразки продуктивної праці. Мало того, друковані видання ще й силоміць нав’язували. Всі комуністи зобов’язані були передплачувати бодай одне з партійних видань, комсомольці – відповідно молодіжну пресу, всі радіослухачі змушені були слухати першу програму радіо, бо трансляційна мережа охоплювала практично всі житлові будинки і в кожній квартирі та сільській хаті був установлений динамік. Радіоприймачі мали тільки заможні люди, але й по них було важко послухати, наприклад, “Голос Америки”, радіо “Свобода”, Бі-Бі-Сі чи “Німецьку хвилю”: “ворожі голоси” постійно і нещадно заглушувались, на що витрачалися шалені кошти.
Нині в Україні великий вибір засобів масової інформації: кожен зможе знайти для себе такий, який йому до смаку. Щодо цього жодних обмежень немає: є гроші – купуй, передплачуй, читай, дивися, слухай.
Одначе кожне видання, теле- чи радіокомпанія намагаються доступними їм засобами залучити на свій бік споживача. Для цього використовуються різні заохочувальні засоби: конкурси, вікторини, виділяються різноманітні призи, проводяться рекламні кампанії. Але право вибору завжди залишається за споживачем.
Особиста свобода журналіста пов’язана з реалізацією демократичного принципу свободи слова і випливає з нього. Це надзвичайно важливий фактор не тільки успішного виконання журналістом його функціональних обов’язків, а й узагалі свободи творчості. Особиста свобода журналіста реалізується, по-перше, через свободу вибору засобу масової інформації для праці; по-друге, – через можливість висловлювати власну позицію, власну думку в цьому засобі масової інформації.
У першому випадку, здається, особливих проблем не виникає. Ніхто формально не може перешкоджати журналістові запропонувати себе, свої знання і професіоналізм будь-якому засобові масової інформації. Але й адміністрація засобу масової інформації вільна добирати кадри на свій розсуд та уподобання. Об’єктивно вона зацікавлена в тому, щоб брати на роботу, якщо не журналістів з іменем, яких можна на пальцях полічити, то справді досвідчених і талановитих. Адже від їхніх професійного рівня, таланту і здібностей залежить рівень самого засобу масової інформації, а отже – його популярність. За радянських часів закон забороняв відмовляти працівникові в прийомі на роботу, якщо тільки є вакансія – щоправда, адміністрація завжди знаходила десятки відмовок, якщо пошуковувач робочого місця чимось не підходив чи просто не подобався. Тепер же, за капіталістичної дійсності, пошуковувачеві можуть прямо і безапеляційно сказати: ви нам не підходите. Або: у ваших послугах потреби немає. Тому, як правило, невідомих журналістів адміністрація бере на роботу з іспитовим терміном, але не більшим, ніж два місяці. Якщо за два місяці працівник не звільнений з посади, то він за законом автоматично, навіть без видання наказу, стає постійним (штатним) працівником.
Як бачимо, попри видимість існування права свободи вибору місця роботи, реалізувати це право не так легко, як може здатися.
Що ж до можливості журналістові висловлювати власну думку у засобі масової інформації, в якому працює, то тут справа ще складніша. Без проблем це може бути лише тоді, коли власна думка журналіста збігається з думкою редактора (головного редактора). Робота редакції, наприклад, друкованого засобу масової інформації, реґламентується Статутом, який у свою чергу затверджується засновником. Так само ним же призначається редактор (головний редактор) видання. Законом передбачено, що редакція реалізує програму друкованого засобу масової інформації, затверджену засновником (співзасновниками) . Отже, якщо власна думка журналіста, його погляди не збігаються з позицією засновника, то Закон на боці засновника. Журналістові нічого не залишається, як: 1)змінити свої принципи, своє бачення тієї чи тієї ситуації, оцінку тих чи тих фактів, пристосувавши їх до вимог засновника, на сторожі яких стоїть головний редактор; 2) твердо стояти на своєму, при цьому відразу шукаючи собі іншу роботу. Тому зрозуміло, що в газеті, заснованій політичною партією, журналіст мусить утілювати в життя ідеологію цієї партії; в газеті, заснованій певним олігархом чи його структурами, на першому місці стоятимуть інтереси цього олігарха. Ну й годі говорити про можливість принципової критики органу влади у засобі масової інформації, якщо цей орган є засновником цього засобу.
Українське суспільство цілком визріло для сприйняття загальнодемократичних цінностей і зокрема свободи слова. За опитуванням, проведеним соціологічною службою Українського Центру економічних та політичних досліджень ім. Разумкова з 21 по 28 травня 2002 року у 24 областях України, приблизно 57,2% населення України вважає, що українському суспільству потрібна повна свобода слова. В той же час більшість з 2015 респондентів віком від 18 років, які взяли участь в опитуванні, поставили б свободі слова в Україні "трійку" за п'ятибальною системою. На "двійку" оцінили стан свободи слова 20,5%, "четвірку" поставили б 14,4% з опитаних. .
Така громадська думка не була, на жаль, випадковою чи помилковою – вона відображала тодішній стан свободи слова у нашій країні.

3. Обмеження свободи слова

Друковане чи мовлене слово може завдати моральної (і матеріальної) шкоди будь-якому суб‘єкту, якщо розтиражує викривлену, неправдиву інформацію про нього. Тому дуже гостро постає проблема відповідальності за зловживання свободою слова: адже слово може не тільки піднести людину, але й знищити її в очах громадськості.
У демократичних суспільствах вироблені такі закони і правові акти, які, убезпечуючи громадян від зловживання свободою слова, водночас не обмежували б цю свободу. У Всезагальній декларації прав людини, прийнятій 1948 року, закладено принцип демократії, який передбачає, що ”при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може обмежуватись тільки тими нормами, які встановлені законом виключно з метою забезпечення безпеки, належного визнання і поваги прав і свобод інших людей та задоволення вимог моралі, суспільного порядку та громадського благоустрою у демократичному суспільстві”. У Міжнародному пакті про громадянські та політичні права задеклароване право на вільне висловлення власної думки, але тут же застережені особливі обов‘язки та відповідальність, які полягають у певному законодавчому обмеженні заради «поваги прав і репутації інших осіб».
Отже, взаємини між засобами масової інформації і громадянським загалом відрегульовані законодавчо таким чином, щоб і свободи слова було вільно дотримуватись, і права громадянина не порушити.
Навіть найдемократичніші країни встановлюють обмеження свободи слова для збереження державної та військової таємниць. У країнах Європейського співтовариства обмеження у здійснення свободи поширення інформації допускаються тільки в разі "настійної соціальної необхідності", "абсолютної впевненості", що це не призведе "до несприятливих наслідків для держави".
Схожі застереження є практично в основних законах всіх демократичних країн. Для прикладу, Конституція Італії застерігає: забороняються друковані твори, видовища та всі інші заходи, які суперечать моралі".
В Україні конституційно передбачена можливість обмеження прав на свободу слова, коли йдеться про інтереси національної безпеки, територіальної цілісності держави, громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, а також: про інтереси охорони здоров’я населення, захисту репутації або прав інших людей, підтримання авторитету та неупередженості правосуддя. Ці положення в основному відповідають як нормам міжнародних угод у царині людських прав, так і нормам європейського права.
Однак у Європейській Конвенції про права людини, у конституціях держав західної демократії можливість застосування обмежень свободи слова та інформації зводиться до мінімуму. У нашій же Конституції в названій статті 34 поряд з цілком виправданими нормами, закладені позиції, які чітко не нормуються і відкривають можливість для узаконення свавільних, небезпечних для суспільства рішень, під прикриттям нібито інтересів громадського порядку, необхідності запобігання заворушенням чи злочинам. І, як часто в житті трапляється, ті, що мають опікуватися громадським порядком і спокоєм, профілактикою злочинності, посилаючись на конституційні норми, можуть встановлювати обмеження людських прав, і свободи слова. Адже в Конституції не вказано, хто саме, у яких ситуаціях і випадках вирішує питання про встановлення тих чи тих обмежень.
Проілюструвати цю думку можна на прикладі подій 9 березня 2001 року, коли у Києві сталися зіткнення демонстрантів руху “Україна без Кучми” з правоохоронцями біля пам’ятника Тарасові Шевченку та на вулиці Банковій, а також проведені арешти студентів на залізничному вокзалі за двома прикметами – молодий вік і спілкування українською мовою. Цим були порушенні права людини на демонстрації та критику владних структур. Щоправда, влада не зважилася на застосування обмежень для всіх засобів масової інформації, але залежні від неї та олігархічних кланів телеканали і газети односторонньо висвітлили драматичні події, подаючи лише викривлену офіційну версію. Свобода слова від цього не виграла.
Нечіткість, недомовленість у формулюванні конституційних норм також може призвести до неоднозначних їх трактувань. Якщо у статті 34 ґарантується право на вільне вираження поглядів і переконань, то це цілком конкретно і зрозуміло: громадяни вільно можуть обмінюватись своїми поглядами і переконаннями, висловлювати їх публічно. А коли у цій самій статті декларується право просто на свободу думки і слова, без уточнення на свободу їх вираження, то це сприймається так, ніби Конституція дозволяє громадянам вільно думати і говорити тихо самими з собою. Ніби можна встановити контроль над думанням чи внутрішніми монологами людини. Якщо ні, в чому немає жодних сумнівів, то навіщо така норма в Основному Законі?
Про це також говорилося з трибуни Верховної Ради під час парламентських слухань “Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи” 10 квітня 1997 року.
Окрім забороненої до оприлюднення інформації з вищеназваних мотивів, доступ до певного змісту інформації може обмежуватися законодавством з інших міркувань. Інформація з обмеженим доступом може бути: а) таємна, б) конфіденційна.
Таємною є інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу, передбачену законом таємницю, розголошення яких завдає чи може завдати шкоди особі, державі, всьому суспільству.
Критерії віднесення інформації до таємної, порядок її захисту регулюються законодавством. Якщо засіб масової інформації іґнорує передбачені законом обмеження і заборони, може постати судова відповідальність аж до його закриття .
Конфіденційною інформацією є відомості, власниками яких є фізичні чи юридичні особи і які можуть поширюватися тільки з їхнього дозволу на певних умовах. Це інформація професійного, ділового, виробничого, комерційного характеру, доступ до якої визначається її власниками (приміром, дані лікаря про його пацієнтів, дані банків про клієнтів та їхні вклади тощо). За розголошення конфіденційної інформації всупереч волі її власників чи з порушенням при розголошенні визначених власникам умов, автор і ЗМІ можуть бути притягнутими до цивільно-правової відповідальності із зобов’язанням компенсувати заподіяну матеріальну і моральну шкоду.
Законом заборонено також використання засобів масової інформації для втручання в особисте життя громадян та посягання на їхню честь і гідність. У випадку порушення цієї заборони громадянин має право на судовий захист.
Закони, як звичайні так і Основний, можуть бути добрі, а можуть бути і не зовсім добрі. Однак, хоча б якими вони були, їх треба свято дотримуватися. Іґнорування законів під тим приводом, що вони недосконалі, неприпустиме; це означатиме правовий нігілізм і вестиме до анархії. Якщо закони погані, їх треба замінювати кращими, якщо вони не досконалі, їх треба поліпшувати, виходячи з потреб суспільства і вимог часу, – але і перше і друге треба робити законним шляхом. Якщо цього не зроблено, слід поважати і виконувати такі закони, якими вони є, – це найперший обов’язок законослухняного громадянина.
Але сказане зовсім не означає, що не треба критично оцінювати існуючі закони, замислюватись над їхньою суттю, порівнювати із зарубіжними аналогами. Це якраз і необхідно робити для усвідомлення недосконалості законодавства та для його поліпшення, доведення до кращих світових зразків.
Варто зайвий раз підкреслити, що у законодавстві, яке регулює відносини ЗМК і суспільства, а відтак – визначає державну інформаційну політику, є певні недоліки, прогалини, суперечності та неузгодженості, недостатня проробленість окремих правових новел. Але невиконання законів з будь-яких причин не звільняє від відповідальності за їх порушення. Журналіст, який чи не найбільше зацікавлений у вільному вираженні своїх думок і позиції, бо це – його професія, – має повсякчас пам’ятати про це.

Свобода слова – одне з найбільших досягнень демократії. Вона, власне, й полягає у забезпеченні плюралізму думок і позицій, у можливості дискусійності з будь-якого питання, і безпосередньо впливає на державну інформаційну політику.
Найбільшим полем для реалізації права на свободу слова є засоби масової комунікації. Таким чином, журналістика загалом і журналісти зокрема зацікавлені в тому, щоб стояти на сторожі свободи слова, а отже – і демократичних засад у суспільстві. Це покладає величезну відповідальність на них: свободою слова треба користуватися обережно і виважено, не забуваючи, про необхідність підкорятися об’єктивним законам природи і суб’єктивним – суспільства. Не може бути свободи для однієї особи за рахунок обмеження свободи іншої особи.
Взаємини суспільства і засобів масової комунікації випливають із необхідності людства виживати в умовах однієї планети. Вони регулюються писаними законами та загальноприйнятими моральними нормами. Свого часу відомий американський журналіст, видавець газети «Нью-Йорк таймс» Артур Сульцберґер влучно визначив свободу слова так: «Суть полягає не у «свободі видавців друкувати», а в «праві громадян знати». Саме з «права громадян знати» має виходити влада, формуючи державну інформаційну політику.

132 В. І. Ленін. Повне зібрання творів. – Т. 12 . – С. 96.
133 А.О. Капелюшний. Енциклопедія афоризмів і крилатих фраз / Журналістика – це спосіб життя. – Львів. – ПАІС. – 2004. – С. 254.
134 Там само, с.248.
135 Москаленко А. З. Вступ до журналістики. К. – 1997. – С. 103.
136 Згодом цим же шляхом пішла маріупольська міська газета Донецької області ”Приазовский рабочий”, звернувшись 31 липня 1990 року з аналогічною анкетою до своїх 132 тисяч читачів, тут же висловивши думку редакційного колективу: зареєструвати газету як незалежну, зняти з титулу партійний лозунг ”Пролетарі усіх країн, єднайтеся!”
137 ”Вечірній Київ”, 29 вересня 1990 р.
138 Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу)”, стаття 2.
139 Там само, стаття 8.
140 Там само, стаття. 21.
141 Див. Інтернет-видання «Українська правда» 04.06.02: http://www.pravda.com.ua
142 Всезагальна декларація прав людини, стаття 29, ч. 2.
143 Конституція України, стаття 34, абзац 3.
144 Див: Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи. / Матеріали парла¬ментських слухань у Верховній Раді України 10 квітня 1997 року. – К. – 1997.
145 Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу)”, статті 3 та 8.
146 А.О. Капелюшний. Енциклопедія афоризмів і крилатих фраз / Журналістика – це спосіб життя. – Львів. – ПАІС. – 2004. – С. 253.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

Багерстам Зрик. Свобода прессы в демократическом обществе. – Тарту. – 1992.
Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод, прийнята Радою Європи 4 листопада 1950 року. – Офіційний вісник України. – 1998. – №13.
Журналістика в умовах гласності. – К. – 1991.
Законы и практика средств массовой информации в Европе, Америке и Австрии. – М. – 1996.
Іванов В. Ф. Законодавство і журналістика. Становлення правової бази в Україні та світовий досвід. – К. – 1997.
Інформаційна сфера України: стан, проблеми і перспективи / Матеріали до парламентських слухань «Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні». –К. – Держкомінформ. – 2002.
Капелюшний А.О. Енциклопедія афоризмів і крилатих фраз / Журналістика – це спосіб життя. – Львів. – ПАІС. – 2004. – С. 254.
Лизанчук В. В. Українське державотворення і свобода слова. – Вісн. Київ. ун-ту, сер. Журналістика, 1995, вип. 2.
Москаленко А. З. Вступ до журналістики. – К. – 1997.
Права людини: міжнародні договори України, декларації, документи. – К. – 1992.
Приступенко Т. О. Правові основи діяльності ЗМІ. – К. – ЦВП. – 1998.
Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи. Матеріали парламентських слухань у Верховній Раді України 10 квітня 1997 року. – К. – 1997.
Українське законодавство: Засоби масової інформації. – К. – IREX У-Медіа. – 2004.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ ТА СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

1. Як ви розумієте діалектику категорій “свобода” і “необхідність”?
2. Свобода слова як вияв демократії
3. Свобода журналіста: законодавство і практика.
4. Законне і незаконне обмеження свободи слова: змоделюйте ситуацію.
5. Недоліки українського законодавства в царині забезпечення свободи слова.

[ Предмет і завдання курсу ] [ Тема 1. Нація та національна ідея ] [ Тема 2. Національна ідея у пресі діаспори ]
[ Тема 3. Українське питання і самвидав ] [ Тема 4. Зародження незалежної української преси у надрах компартійної системи. ]
[ Тема 5. Путч ГКЧП і преса ] [ Тема 6. Українська періодика в перші роки незалежності ]
[ Тема 7. Давні та сучасні антиукраїнські міфи у ЗМІ ] [ Тема 8. Державна ідеологія та ЗМІ ]
[ Тема 9. Засади державної інформаційної політики ] [ Тема 10. Влада і журналістика: колізії і конфлікти ]
[ Тема 11. Свобода слова – підмурівок інформаційної політики ] [ Тема 12. Аномалії інформаційної політики ]
[ Тема 13. Національний інформаційний простір України: сучасний стан та проблеми ]
[ Тема14. Чужоземне інформаційне засилля ] [ Тема 15. Інформаційний суверенітет і національна безпека ]

До Віталій КАРПЕНКО ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА БЕЗПЕКА