Віталій КАРПЕНКО

ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА БЕЗПЕКА
Підручник

ЧАСТИНА І.
НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ – ОСНОВА ДЕРЖАВНОЇ ІДЕОЛОГІЇ

ТЕМА 7. ДАВНІ ТА СУЧАСНІ АНТИУКРАЇНСЬКІ МІФИ

1. Кому і навіщо потрібні антиукраїнські міфи

Географічно вигідне розташування України на перехресті світових шляхів з півночі на південь і зі сходу на захід, величезні природні багатства (надра, землі, ліси, кліматичні умови) та працелюбний, неагресивний і терпеливий народ (дешева робоча сила й об‘єкт експлуатації) – все це перетворило Україну в ласий шмат для різних завойовників, близьких і далеких сусідів. Добре відомо з минулого: хто реально володів Україною (адміністративно, політично чи економічно), той мав реальний вплив у Європі.
Тому в української незалежності ворогів ніколи не бракувало. Сусіди, які живилися за рахунок нашого народу, дуже не хотіли, щоб цей народ мав свою державу. Бо державу підкорити набагато важче, ніж територію; населення підпорядкувати набагато легше, ніж націю, державний люд. Як правило, ці сусіди діяли через перевертнів, поповнюючи ними п'яту колону, намагаючись розкласти український народ зсередини. Це набагато дешевше й ефективніше, ніж добиватися тих же цілей силою зброї, хоч і застосування при потребі військової сили не виключалося.
Нинішній час не є винятком. Водночас з політичним та економічним тиском на Україну, широко застосовується ідеологічна та психологічна обробка населення. Для цього запускаються в обіг науковоподібні постулати, які покликані посіяти в українському суспільстві сприйняття і потрактування історії та сучасних реалій в антиукраїнському ключі. Щоб викорінювати все українське, щоб витруювати національний дух, притлумлювати національну волю, національну гордість та козацький гонор. При цьому не гребують будь-якими засобами: від спотворення історії, фальшування наукових даних до відвертої брехні. Дуже прикро, що нерідко лжеідеї антиукраїнського спрямування, підкидаються з коридорів влади.
На жаль, перевертні й яничари, манкурти із втраченою національною пам'яттю стали основною ударною силою в боротьбі проти незалежної національної Української держави. А головною зброєю – різні ідейки і теорійки, які мають розхитувати національну самосвідомість нашої спільноти, розсівати зерна меншовартісності, послаблювати історичну пам'ять. Антиукраїнські міфи підсовуються непомітно, у вигляді псевдонаукових трактатів та дискусій, через засоби масової інформації. Тим вони й небезпечні, що здебільшого йдуть не з відкритим забралом, а під нашими національними прапорами, з наших державних і наукових установ.
Тим необхідніше розібратися з цією прихованою українофобською міфологією.

2. Міф перший: «теорія спільної колиски»

Відомо, що дерево росте з кореня, а етнос – з глибин історії. Що глибше у ґрунт доходить корінь, то міцніше дерево. Що далі в сивину століть сягає історія народу, то він древніший, а значить – збагаченіший історичним досвідом, то значніший його внесок у світову цивілізацію. Щоб позбавити народ майбутнього, досить відібрати у нього минуле, відітнути його історичну пам'ять. Так чинила щодо українців московська імперія. Нашу історію обмежили середньовіччям (ІХ-ХШ століттями), глибше нас просто не пускали, ніби раніше нас зовсім і не було. Більше того, у нас відібрали ім'я – Русь, Руси, – великодушно дозволивши іменуватися малоросами, хохлами, молодшим братом. А виявляється насправді, що Русь і Україна – одне і те ж: так само, як Германія і Німеччина, Франція і Галлія. Що нинішні українці – це древні укри, вони ж скіфи, анти, руси, боруси, сурожці. Після ж укладення Переяславської політичної угоди з Московським царством 1654 року, починається колонізація і повзуче поневолення України, поступово вихолощується, перелицьовується, присвоюється її історія.
За царської імперії була прийнята офіційна концепція, згідно з якою Великоросія бере свій початок з княжих київських часів, а Україна (Малоросія) – аж ген-ген згодом. Радянська імперія всіляко підтримувала цей міф, чия наука свідомо замовчувала древність українського етносу. Та правду не сховати, вона пробивалася крізь завали брехні. Наприклад, «Велесова книга» – яскрава пам’ятка історії та культури українського народу, – яку росіяни називали підробкою, була, зрештою, видана в Росії, але вже як пам’ятка російської культури.
Останнім часом до широких верств стали доходити наукові праці, які на переконливих історичних, археологічних, лінгвістичних, антро¬пологічних та інших даних каменя на камені не залишають від «теорії єдиної колиски». Можна назвати численні праці М.Грушевського, М.Аркаса, В.Хвойки, Ю.Шилова, М.Брайчевського, В.Шаяна, М.Чмихова, З.Франко, Л.Силенка, Ю.Канигіна та багатьох інших. Широку панораму творів на цю тему подано в «Психології українського народу» (книга перша) Олексія Губка. Зокрема, автор доводить на прикладі археологічних знахідок біля Мезина (Чернігівщина), що праукраїнці жили тут ще 20 тисяч років тому і досягли високого розвитку матеріальної культури. Нині широко відомі досягнення наших пращурів періоду так званої Трипільської цивілізації (5-6 тисяч років до нової доби). Все це дало підстави Олексієві Губку стверджувати, що ще п’ять тисяч років тому спільнота, яка мешкала на території нинішньої України, а це – праукраїнці чи, принаймні протоукраїнці, – ця спільнота мала всі ознаки нації у сучасному розумінні цього поняття.
Однак це якраз і не влаштовувало московських шовіністів, оскільки російська нація не має таких глибоких історичних коренів, вона сформувалась набагато пізніше. Тому й вигаданий міф «єдиної колиски». Мовляв, навіщо українцям шукати свій родовід так глибоко, у нетрях Трипільської культури: треба брати ближче – так дохідливіше, зрозуміліше і видніше. І так просто: російський, український, білоруський етноси мають спільний корінь, це споріднені й об’єднані єдинокровні брати, кожен з яких утворив з часом свою державу. Але сьогодні лише наївні люди можуть брати на віру, з дозволу сказати, «теорію» трьох слов'янських братів, які вийшли з однієї колиски, але з розривом у 200 років від «старшого» брата.

3.Міф другий: велика Росія і Малоросія

Це абсолютно шовіністичний постулат. Раніше землі, які займало Московське царство, були фактично, висловлюючись по-сучасному, колонією Київської Русі. Московська держава починається з часів Андрія Боголюбського, який 1169 року сплюндрував Київ. І зовсім не була вона великою – в ХІІІ столітті мала територію площею 216 000 квадратних кілометрів. На середньовічних картах ніякої Росії не було позначено – була Московія, Московитія, Московське царство. За рахунок загарбницьких військ було підкорено і включено до складу Московії татарську орду (1556 р.), сибірські народи (1581-1645 рр.), Україну (1709 р.), Прибалтику та Фінляндію (1721 р.), далі – частинами Польщу, Крим, Грузію, Бессарабію, Туркестан, Хіву, Бухару. Вся історія Московської держави – загарбницькі війни. І тільки у ХХ столітті московська держава (під назвою СРСР) стала територіально справді великою – вона займала вже майже 23 000 000 кв. кілометрів.
Оскільки Росія, як назвав свою імперію цар Петро І, розбухала за рахунок інших етносів і народностей, то, попри те, що на всій території насаджувалася російська мова, виникла потреба в певному осерді. Таким осердям, за задумом московських політиків, мали стати слов’янські народи. Так виникла термінологія: Велика Росія (суто Московія), Мала Росія (Україна). Біла Росія (Білорусія). Тобто – це випливає з тієї «одної колиски», про яку йшлося вище. Назва «Малоросія» була закріплена за Україною офіційно – щоб і сумніву найменшого в цій малості не було. Відповідна була встановлена ієрархія: народ – старший брат (великий) і народи – молодші брати (малі). Із цієї ієрархії випливала відповідна ідеологія взаємин між «братами» – ідеологія нерівноправності. Які це були взаємини, зрозуміло і без нагадувань. Недарма в народі склалася приповідка: «як будемо ділити (що-небудь) – по-братськи чи порівно?» Москва, завжди все ділила «по-братськи»: все краще і все більше мало належати їй. (Згадаймо бодай історію поділу Чорноморського флоту між Російською Федерацією та Україною).
Отже, суто територіально Росія не була такою великою, як це подається її ідеологами. А як з населенням? Нині через розпад створеної більшовиками імперії та проголошенням колишніми радянськими республіками своїх національних держав, населення нинішньої Російської Федерації значно зменшилося. А що було раніше? За даними перепису 1926 року, в СРСР проживало 77 791 тис. росіян, 81 195 тис. українців, 4 739 тис. білорусів. Слід зазначити, що тоді до України ще не були приєднані західні землі. А тим часом до 1939 року у Західній Україні та Західній Білорусі нараховувалося 8 млн. українців. Не важко підрахувати, що всього українців на терені нинішньої т.з. Співдружності незалежних держав (СНД) тоді проживало майже 90 мільйонів українців. Нині ж в усьому світі їх нараховується тільки 54 мільйони. Навіть якщо не брати до уваги таке природне явище як приріст населення (хай навіть розрахунковий), виникає запитання: де ж поділися ще 35 млн. етнічних українців? Якщо скажете, що знищені голодоморами, кегебістськими репресіями 30-х років, перемелені у жорнах Другої світової війни, – це буде правдою, та не всією. Найгірше, що багато етнічних українців під впливом великоросійської пропаганди стали називати себе росіянами. Дбаючи про кар’єру, про майбутнє своїх дітей, про пільги, які мали великороси, ці люди, не бажаючи залишатися малоросами, змінювали українські прізвища на московський кшталт і відмовлялися від своєї національної сутності. Це якраз ті, що не тільки за назвою, а за сутністю справді стали малоросами, – у кого витруєно національний імунітет, у кого підітнута історична пам’ять.
Такі плоди колишньої царськоімперської та пізнішої компартійної національної політики. На жаль, малорійство як явище завжди завдавало шкоди утвердженню української національної ідеї. Євген Маланюк вважав, що це «наша історична хвороба (В.Липинський називав її хворобою бездержавности), хвороба многовікова, отже хронічна», яку треба викорінювати («ізживати»).
На жаль, попри хибність, невідповідність реальному стану речей, хвороба малоросійства ще далеко не вилікувана. Міф виявився досить живучим. Нині маємо українську державність – могутній важіль, за допомогою якого, вважав Є.Маланюк, можна буде (і треба!) гармонійно сполучити національне чуття з національним розумом і отримати в результаті національну волю. А все це разом і повинно викорінити кляту хворобу малоросійства.

4.Міф третій: «національна ідея не спрацювала»

Після розпаду Радянського Союзу під тиском національно-визвольних рухів та утворення на базі колишніх союзних республік незалежних держав Україна мала, за визначенням фахівців-економістів, найкращі шанси на швидке соціально-економічне відродження. Цьому сприяли природні умови, багатства надр, масні чорноземи, кращий від інших республік економічний потенціал і, звичайно ж, талановитий і працелюбний народ. Однак не так сталося, як гадалося. Поки інші держави – не тільки з так званого соціалістичного табору, а й з колишніх прибалтійських союзних республік, – запроваджували реформи, нарощували виробництво, зміцнювали економіку, Україна не просто стояла на місці, а з кожним роком зубожіла. Євген Марчук, коли кандидував у президенти і був конкурентом Кучмі, наводив такі цифри: 1998 року внутрішній валовий продукт (ВВП) на душу населення зменшився в Україні до 816 дол. США проти 1040 дол. 1997 року. Для порівняння: душова частка ВВП у таких не дуже економічно розвинених країнах, як Колумбія, Перу, Венесуела, Бразилія, становила у цей період від 2205 до 4742 дол.
Президент Кучма нічого ліпшого не придумав, як пояснити відставання України тим, що у нас, на відміну від країн Прибалтики, національна ідея не спрацювала. Це була або відверта брехня, або невігластво і нерозуміння національних пріоритетів главою держави. А найскорше – бажання виправдати власну неспроможність, заодно принизити національну самосвідомість українського народу. Та хоч би що там, Кучма став міфотворцем.
В реальності ж усе виглядає зовсім не так.
По-перше, в Україні національна ідея спрацювала: український народ на референдумі 1991 року рішуче висловився за незалежність, було відновлену українську державність, нашу країну визнала світова співдружність.
По-друге, наші негаразди пояснюються не тим, що національна ідея не спрацювала, а тим, що на неї не працювали ті, хто мав би це робити за своїм службовим становищем. Себто, сам президент та його команда, які мусили б виконувати волю народу, висловлену на референдумі. Насправді ж «офіційна влада в Україні стала могутнім і послідовним гарантом реалізації інтересів антинародних і антидержавних сил за рахунок переважної більшості українських громадян, для яких було побудовано дивне і жорстоке суспільство-антисвіт».

5. Міф четвертий: немає самої української нації

Ні, це не злий жарт, і не марення божевільного. Це твердження, даруйте на слові, високонауковця Петра Толочка – віце-президента Академії наук України, яка, до речі, називається Національною, а отже, підписавшись так, він хотів, треба розуміти, підкреслити, що висловлює думку від імені цієї шановної інституції.
Пригадалися не такі вже й давні часи, коли наука обслуговувала владу і «обґрунтовувала» найабсурдніші положення, аби догодити тій же владі. Коли в колишньому Союзі дохазяйнувалися до того, що настала криза тваринницької галузі і стало сутужно з м'ясом, скільки з'явилося «наукових» статей про те, що вживання м'яса мало не шкідливе для здоров'я і що треба віддавати перевагу картоплі та овочам. Перегодя, коли «натисли» на свинарство і прилавки завалили жирною свининою, яка не знаходила відповідного збуту, знову з'явилися «наукові» публікації, але вже про те, яким корисним є споживання сала..
Схоже, що академік Толочко відгукнувся на твердження Кучми, що національна ідея у нас не спрацювала, і намагався підвести під нього «науково-теоретичну базу». Він повторює, що національна ідея не спрацювала, але тому, що «у нас немає цієї самої ідеї». А немає її з тієї простої причини, що й «української нації як державно-політичної спільноти ніколи не існувало». Так справді простіше: немає нації – немає й національної ідеї. Як же вона може спрацювати, коли її немає, бо немає української нації? У такому разі й існування самої Української національної держави ставиться під сумнів.
Сперечатися тут з академіком Толочком не випадає, оскільки його стаття не є науковою, а є суто ідеологічним забезпеченням уже запущеного в суспільну свідомість постулату. Академік Толочко не відає, або вдає, що не відає, тієї сили-силенної наукових праць, що ґрунтуються на історичних, археологічних, антропологічних розвідках – перелічити їх просто не дає змоги газетна площа, – які доводять і древність українського народу, і хто такі праукраїнці, і коли на нашій землі була створена перша державна структура, і коли та чому український народ втратив свою державність.

6. Міф п’ятий: політична нація з… багатонаціонального вінегрету

Петро Толочко намагається обґрунтувати свої «наукові відкриття» в галузі націотворення голослівними твердженнями, що нація взагалі й українська зокрема «може скластися тільки на загальноцивілізованих принципах громадянського суспільства». Отже, на його думку, треба створювати «політичну націю з українців, росіян, білорусів, кримських татар, румунів, угорців, євреїв та інших етнічних груп».
Сама ідея громадянського суспільства, як і політичної нації, в загальнодемократичному контексті заперечень не викликає. Однак при цьому слід пам’ятати, що громадянське суспільство виростає з ґрунту національної держави. Нація стає політичною, коли організовується в державну структуру. Звичайно, всі національні меншини, які становлять населення держави, є її громадянами. Але при цьому вони не перестають бути національними меншинами, і добре, що не забувають про своє етнічне коріння та етнічну культуру.
Однак це зовсім не означає, що поняття політичного суспільства має підміняти поняття нації. Така підміна робиться для того, щоб довести, що треба будувати державу громадянську, яка нібито не має нічого спільного з державою національною. І довести, що треба передусім дбати про забезпечення прав людини, а не прав нації. Ніби абстрактні права людини вивищуються над правами нації. Ніби права нації суперечать правам людини. А коли так, то чи варто говорити про якусь там Національну державу, чи варто думати про належність до своєї нації, чи не краще навіть графу про національність вилучити з громадянських паспортів? Пам'ятаєте Сталіна: немає людини – немає проблеми? Так і тут: немає нації – немає націоналізму, немає господаря на одвічній своїй землі, немає проблем, пов'язаних з корінною, титульною нацією.
До речі, вчений академік Толочко якраз і намагається довести, що нас, українців, не слід розглядати як корінний народ, оскільки «історія не виробила надійних критеріїв корінного народу», тому «акцентування на генетичних прерогативах українців не тільки нерозумно але й шкідливо».
Ось у чому суть висунутих постулатів: забудьмо, що ми – українці; забудьмо, що ми – корінний народ на цій землі; забудьмо, що ми – давня і горда нація; забудьмо, що ми – нація титульна… Ми просто – малороси, ми – хохли, які є тільки одним із сотні інгредієнтів багатоетнічного вінегрету, який називають нині громадянським суспільством та політичною нацією. Саме це хочуть нам утокмачити «теоретики» подібних «теорій».

7. Міф шостий: недержавність української нації

Твердження про недержавність української нації – одне з найбрехливіших і найбрутальніших. Воно покликане закріпити фальшивий стереотип про недолугість і меншовартісність українців. Нині є чимало свідчень не тільки української, а й світової науки про древність української нації. Цій проблемі присвятив свою книгу «Феномен України» психолог Братко-Кутинський. Про це йдеться в працях відомих вчених Губка, Канигіна, Чмихова, Шилова та багатьох інших. Про це говорять розкопки часів Трипільської культури, коли за 5-6 тисяч років до нової доби існувала могутня держава наших пращурів-оріїв (аріїв). Нова доба позначена княжим періодом, коли державне утворення Київську Русь або, за Михайлом Грушевським, Україну-Русь знав увесь тодішній світ. На жаль, княжі міжусобиці, навали зовнішніх ворогів (половців, татаро-монголів, хрестоносців, москвинів) шматували Київську Русь й українська державність була втрачена на цілі століття.
Та український народ не полишав надії відновити свою державність. Історія знає кілька таких спроб.
Перша спроба – епоха Козаччини (початок ХУІ – середина ХУІІ століття). Відомий похід козаків на Очаків під орудою черкаського старости Остафія Дашковича вже 1528 року. 1572 рік – початок реєстрового козацтва. Затим – численні повстання проти поневолювачів: Івана Підкови, Северина Наливайка, Семена Палія, Петра Сагайдачного, Михайла Дорошенка і багатьох інших. Нарешті національно-визвольна війна 1648-1654 під проводом Б.Хмельницького, перемога в якій, на жаль, обернулася політичною угодою з Москвою і як наслідок – трьохсотлітньою московською колонізацією..
Друга спроба – період Української Народної Республіки (Центральна Рада, Гетьманат, Директорія) 1918 – 1921 рр. Але і ця спроба була придушена Москвою.
Третя спроба – проголошення у Львові 30 червня 1941 року Акту відновлення Самостійної Української Держави та створення українського державного правління на чолі з Ярославом Стецьком. Після арешту німецькими нацистами Стецька, Бандери і багатьох інших провідників українського народу боротьба не припинилася. З 1943 по 1954 рік Українська Повстанська Армія відчайдушно воювала на два фронти – проти нацистської та більшовицької чуми. Боротьба була нерівною і завершилася черговою поразкою українців.
Четверта спроба – Акт проголошення незалежності України Верховною Радою, підтверджений всенародним референдумом 1991 року. Де-юре Україна стала самостійною національною державою, визнаною світовим співтовариством. А де-факто народ уже вкотре виявився обманутим: жив на рідній, та не своїй землі, мав свою, та не рідну владу. І знову – обмануті ілюзії.
П’ята спроба – Помаранчева революція кінця 2004 – початку 2005 року, коли українці відчули себе нацією і на Майдані протистояли тодішньому режимові, який спробував фальшуванням результатів президентських виборів продовжити своє панування. То була історична перемога. Та боротьба за справжню незалежну державу, за демократичні цінності, за високий доброжиток ще триває. Хочеться сподіватися, що цього разу торжествуватиме історична справедливість.
Отже, українська нація є нацією прадавньою і нацією державною. Попри потуги антиукраїнських сил, українська державність відновлена і, віриться, назавжди.

8. Міф сьомий: версія необхідності двомовності

Це намагання протягнути ідею двомовності в Україні і закріпити її в суспільній свідомості. Мовляв, так історично склалося, що російська стала «общепонятным языком». За радянським твердженням – мовою міжнаціонального спілкування; тому й не слід від неї відмовлятися. Тим більше, твердять деякі, російська багатша лексично, престижніша, а українська – меншовартісніша.
Це не відповідає дійсності, оскільки насправді українська – одна з найдревніших мов. У книзі Олексія Губка «Психологія українського народу» наведено фрази: «Міла Ляле – моя красо!», «Лихо, дитя, лихо!», «Ой! Дорогі, хорошій!», зміст яких, попри певну незвичність, зрозуміє кожен українець і сприйме їх як вирази з рідної мови. А взяті вони з різних наукових джерел, які доводять, що ці фрази були написані щонайменше п’ять тисячоліть тому.
Загальновизнаний у світі вплив української на інші мови: сліди такого впливу, зокрема, знаходять у санскриті. За лексичним багатством вона не поступається жодній з європейських мов, а за мелодикою з нею може зрівнятися хіба що італійська.
Що ж до «історично так склалося», то всім відомо, як воно «складалося»: пригнічувалася, дискримінувалася, заборонялася українська мова за всіх часів. І царські укази, і валуївські циркуляри, й інтернаціоналістські посягання більшовиків, і закриті постанови комуністичного політбюро, і встановлення доплат вчителям російської мови при дискримінації інших мовників – все спрямовувалося на приниження і викоренення української мови в Україні. Імперіалісти добре розуміли: щоб зробити націю безликою і без’язикою, треба відібрати у неї національну мову. Багато чого, на жаль, їм вдалося: і досі в окремих регіонах панує російська; і досі яничари репетують про нібито дискримінацію російської там, де й шкіл українських немає; і досі навіть у столиці багато хто запопадливо переходить на російську, якщо до нього хтось звернеться по-московськи, безпідставно власну самозневагу і самоприниження видаючи за високу культуру.
Пробудження національної самосвідомості суспільства після відновлення державної незалежності вселяв оптимістичні сподівання на початок національного і передусім, мовного, ренесансу. Однак цього не сталося через недолугу національну політику української зденаціоналізованої влади. Мовна проблема, породжена тривалим колоніальним гнітом, у незалежній Україні стала козирною картою, яку на догоду Москві, її п’ятій колоні та доморощеним манкуртам зазвичай викидали під час президентських та парламентських виборів. Парторг дніпропетровського «Південмашу» Леонід Кучма, ставши другим президентом держави, у своїй інавгураційній промові висловився за запровадження двомовності і пообіцяв надати російській статус офіційної, себто, державної, мови. Цього не сталося через потужні протести українців у нас і в діаспорі, та його слова стали визначальними для виконавчої влади на місцях. Та й сам глава держави у публічних виступах не проминав нагоди показати свою прихильність до російської мови.
Під час останніх президентських перегонів, які привели до Помаранчевої революції, кандидат від влади Янукович, намагаючись заручитися голосами найбільш зросійщених південно-східних регіонів, знову пообіцяв надати російській статус другої державної мови. У Верховній Раді з’явилося понад десяток законопроектів, в яких передбачено цей статус закріпити законодавчо.
Це ідея абсолютно антиукраїнська. Як доводять фахівці на основі аналізу історичного досвіду інших країн, офіційне «закріплення в законодавстві українсько-російської двомовності на загальнодержавному рівні в умовах теперішнього явного переважання другої з цих мов означатиме для української мови фактичний занепад» .
І це тоді, як титульна нація, якою є українська, за останнім переписом (2001 року), становить близько 80 відсотків населення. І це тоді, як ще 1934 року на Всесвітньому конкурсі мов у Франції фахівці серед найкрасивіших і найбагатших мов світу назвали французьку, перську та українську. І це тоді, як наша мова, проти якої впродовж усієї історії України було спрямовано 479 різних циркулярів, указів, постанов, витримала цей шалений тиск на знищення, проте вижила.
Українська мова – невмируща, вона має посісти належне їй місце і в Україні, і в багатомовному світі.

9. Міф восьмий: відсутність економічної самодостатності

Нерідко з українофобського середовища і, на жаль, від певного кшталту політиків можна почути, що Україна нібито не є самодостатньою в економічному плані. Тому, мовляв, самостійно їй вижити неможливо. Адже енергоносії – кров економіки – вона експортує з Росії. Тому не можна по-живому розривати економічні зв'язки з північною сусідкою, бо «старший брат» тільки й може нас виручити.
Справді, за радянських часів пограбувавши українські надра, викачавши дашавський газ, спотворивши нашу макроекономіку, більшовики поставили Україну в економічну залежність. Справді, нині левову частку нафти і газу ми імпортуємо з Росії. І Москва робить усе можливе, щоб так і залишалося, щоб Україна не мала альтернативних джерел енергоносіїв. Тому так довго споруджувався одеський нафтотермінал та нафтогін Одеса – Броди; тому навіть коли він був побудований, під тиском Росії його запустили в реверсному варіанті для помпування російської нафти у зворотному напрямку – до Чорного моря.
Однак це в жодному разі не свідчить про економічну неспроможність України. По-перше, наша держава багата на корисні копалини, великі запаси нафти є в акваторіях Чорного й Азовського морів, в інших регіонах країни. Прийде час, і ми матимемо вдосталь і нафти, і газу не тільки для власних потреб, але й для експорту.
По-друге, відсутність нині в достатній кількості власних енергетичних джерел ще не є свідченням економічного безсилля. Скільки країн, в тому числі європейських, не мають власних енергоносіїв, однак існують і політично, і економічно незалежно, власне, процвітають! Та найпереконливіший приклад Японії. Розташована на островах, у зоні сейсмічної активності, де дня не минає без землетрусів, ця країна дуже бідна на корисні копалини. Та, незважаючи на все це, а також на розгром у Другій світовій війні та атомне бомбардування, Японія вийшла на провідне місце у світі і входить у сімку найпотужніших та економічно розвинутих країн. То Україні, з її природними багатствами, масними чорноземами, талановитим і працьовитим народом, сам Бог велів бути могутньою і багатою.
По-третє, ніхто не наполягає на тому, що треба розірвати економічні зв’язки з Росією. Просто патріотично настроєні українці хочуть, щоб ці зв'язки були рівноправними, взаємовигідними, без найменшої дискримінації і шантажу. І це їхнє законне право.
Отже, міф, що ми не виживемо без «старшого брата», не витримує критики. Навпаки, вижити при втручанні «старшого брата» буде дуже важко.

10. Міф дев’ятий: іти до нового союзу

Цей міф покликаний підштовхнути обивателя до думки: оскільки Україні самостійно не вижити, то слід шукати союзника. Треба створювати, наприклад, спільний євразійський простір, іншими словами – своєрідний замінник розваленого Радянського Союзу. Зовсім чужа й не вигідна для нашої держави ідея, оскільки Україна – це європейська держава й географічно (центральна точка Європи – в Закарпатті), і духовно (наша земля – колиска індоєвропейських народів, наш народ завжди тяжів до Європи, а не до Азії). Теорія спільного євразійського простору є суто російська і вигідна передусім Росії. Тому ідея спільного євразійського простору рішуче не сприймається українцями, які прагнуть будувати незалежну Україну. Тим більше, що за цим спільним євразійським простором маячить все та ж Росія.
Оскільки ідея спільного євразійського простору український загал не сприйняв, з’явився інший постулат: створювати Союз слов’янських держав. Він опирається на згадуваний міф про спільну колиску трьох братніх народів. Отже, йдеться про приєднання України до вже закріпленої угодою спілки Білорусі та Росії. У Верховній Раді навіть було створено групу ЗУБР (За Україну, Білорусь, Росію). Але така перспектива більшість українців не влаштовувала і зів’яла, так і не розпустившись.
Натомість із-поза меж України надійшла інша пропозиція – продуманіше, підступніша та завуалізованіша – чотирьом країнам (Білорусі, Казахстану, Росії й Україні) створити так званий Єдиний економічний простір (ЄЕП). Він передбачає досить глибоку інтеграцію економік цих країн, аж до уніфікації законодавства, проведення єдиної митної політики, переходу на спільну валюту тощо. Щоб не відлякати майбутніх союзників угода була закамуфльована пунктом про різнорівневу та різношвидкісну інтеграцію, себто кожна із сторін може поетапно, коли вважатиме за потрібне, приєднуватися до єдиного простору.
Угода передбачає створення Єдиного регулюючого наднаціонального органу, рішення якого будуть обов’язковими для виконання країнами-учасницями. Та вся небезпека у тому, що рішення ухвалюватимуться не за допомогою консенсусу з правом вето для кожного учасника, а шляхом “зваженого голосування” в залежності від кількості голосів кожної зі сторін. А кількість цих голосів визначатиметься економічним потенціалом країн. Не важко підрахувати, що Росія, внутрішній валовий продукт (ВВП) якої обчислюється сумою понад 420 млрд. дол., матиме 82,6 % голосів у наднаціональному регулюючому органі, а Україна з її 48 млрд. дол. ВВП – 9,43, Казахстан (28.26 млрд. дол.) – 5,6%, Білорусь (12,81 млрд. дол.) – 2,47% голосів.
Як бачимо, Росія за таких умов матиме монопольне право при прийнятті будь-яких рішень. Іншим відводиться роль статистів і виконавців цих рішень. Ну чим не колишній Радянський Союз? Хіба що зі зменшеною кількістю республік. У центрі Єдиного економічного простору, як і за Союзу, – Москва. Як і за Союзу, вона домінуватиме і фактично командуватиме іншими учасниками, які називаються незалежними державами, але економічно (та й політично) будуть підпорядковані Єдиному регулюючому наднаціональному органу, першу скрипку в якому вестиме все вона ж – білокам’яна.

11. До підсумку

Усі ці міфи, звичайно, вигадані для задурювання мізків. Вони змінюються, трансформуються, перегукуються, доповнюють один одного, але мають спільне призначення – зробити все можливе, щоб унеможливити побудову й існування незалежної Української держави. Для цього нас позбавляють історичних коренів та історичної пам'яті – без глибоких коренів не може бути міцного дерева. Для цього хочуть послабити ґенетичний код нації – національну мову, розчинивши її в «двоязичії», щоб згодом повністю замінити російською. Для того й вигадують різні громадянські суспільства, політичні нації – щоб витруїти етнічну сутність, притлумити національну свідомість українців. Для того й поширюють різні небилиці про нашу несамостійність, недержавність, різні спільні простори – євразійські, митні, військові, економічні, спортивні тощо, – щоб відібрати наш життєвий простір, наміцно прив'язати нас до Росії.
Це треба знати, щоб не піддатися омані; це треба розуміти, щоб не дати себе обвести навколо пальця; це треба усвідомлювати, щоб не збитися з правильного шляху національного державотворення на колоніальні манівці.

82 Олексій Губко. Психологія українського народу. – К. – 2003. – С.128.
83 Павло Штепа. Московство. – Дрогобич. – Видавнича фірма “Відродження”. – 2000. – С.138-139.
84 Пилип Юрик. Про національну ганьбу «малоросів». // Журн. «Україна». – 2001. – №7-8. – С. 12-15.
85 Е.Маланюк. Малоросійство. – Ню Йорк. – Видання «Вісника» ООЧСУ. – 1959. – С.10.
86 Див.: там само, стор. 25.
87 Марчук Євген. П’ять років української трагедії. – К. – Християнсько-Народний Союз. – 1999. – С.15.
88 Там само, стор.23.
89 Петр Толочко. Имеет ли Украина национальную идею? // Газ. «Киевские ведомости» – 20 октября 1995 г.
90 Там само.
91 Там само.
92 Детальніше див.: Віталій Карпенко. Як повернути манкурту пам’ять… – К. – Газета «Вечірній Київ». – 1997. – Статті: «Не так тії вороженьки... або Як ми толочимо самі себе» та «Дуля з кишені… академіка».
93Див. ще: П.М Таланчук. У кожного свій майдан, або Проблема роз’єднання й об’єднання з різних точок зору. – К. – Університет «Україна». – 2005.
94 Див.: Олексій Губко. Психологія українського народу. – К. – 2003. – С.7-8.
95 Детальніше див.: Лисенко С. Учитель Силенко. Його родовід, життя і віра в Дажбога. – К. – АТ «Обереги». – 1996. – С.348-350; Святе вчення. / Силенкова Віра в Дажбога. – К. – АТ «Обереги». – 1995. – С.104, 356-357.
96 Мова державна – мова офіційна. /Збірник матеріалів наукової конференції «Мова державна – мова офіційна». – К. -1995. – С.9.
97 Див.: Духовна велич України / Науково-публіцистичний збірник. – К. – Просвіта – 2004. – С.160-161.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Братко-Кутинський Олексій. Феномен України. – К. – Газета «Вечірній Київ» - Українська академія оригінальних ідей. – 1996.
Губко Олексій. Психологія українського народу. – К. – 2003.
Духовна велич України / Науково-публіцистичний збірник. – К. – Просвіта – 2004. – 248 стор.
Ільєнко Іван. В пазурах у двоглавого. Українство під царським гнітом (1654-1917). – К. – 2004.
Карпенко Віталій. Національна ідея в українській періодиці. – К. – Інститут журналістики. – 1999.
Карпенко Віталій. Як повернути манкурту пам’ять… – К. – Газета «Вечірній Київ». – 1997.
Лисенко С. Учитель Силенко. Його родовід, життя і віра в Дажбога. – К. – АТ «Обереги». – 1996. – С.348-350.
Маланюк Е. Малоросійство. – Ню Йорк. – Видання «Вісника» ООЧСУ. – 1959.
Марчук Євген. П’ять років української трагедії. – К. – Християнсько-Народний Союз. – 1999.
Погрібний Анатолій. «Україна навпаки». – Детройт. – Видавництво «Українські вісті». – 1995.
Сергійчук В. Українська соборність. Відродження українства в 1917-1920 роках. – К. – ТзОВ “Українська Видавнича Спілка”.– 1999.
Святе вчення. /Силенкова Віра в Дажбога. – К. – АТ «Обереги». – 1995. – С.104, 356-357.
Таланчук П.М. У кожного свій майдан, або Проблема роз’єднання й об’єднання з різних точок зору. – К. – Університет «Україна». – 2005.
Чмихав Микола. Від Яйця-райця до ідеї спасителя. – К. – Либідь. – 2001.
Штепа Павло. Московство. – Дрогобич. – Видавнича фірма “Відродження”. – 2000.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ ТА СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

1. Хто і навіщо створює антиукраїнські міфи?
2. Кому вигідний міф про спільну колиску?
3. Чи є необхідність запроваджувати в країні двомовність на державному рівні?
4. Як позбутися енергетичної залежності?
5. З якою метою пропонується створити ЄЕП?
6. Які ще антиукраїнські міфи, крім названих, доводилося вам чути?

[ Предмет і завдання курсу ] [ Тема 1. Нація та національна ідея ] [ Тема 2. Національна ідея у пресі діаспори ]
[ Тема 3. Українське питання і самвидав ] [ Тема 4. Зародження незалежної української преси у надрах компартійної системи. ]
[ Тема 5. Путч ГКЧП і преса ] [ Тема 6. Українська періодика в перші роки незалежності ]
[ Тема 7. Давні та сучасні антиукраїнські міфи у ЗМІ ] [ Тема 8. Державна ідеологія та ЗМІ ]
[ Тема 9. Засади державної інформаційної політики ] [ Тема 10. Влада і журналістика: колізії і конфлікти ]
[ Тема 11. Свобода слова – підмурівок інформаційної політики ] [ Тема 12. Аномалії інформаційної політики ]
[ Тема 13. Національний інформаційний простір України: сучасний стан та проблеми ]
[ Тема14. Чужоземне інформаційне засилля ] [ Тема 15. Інформаційний суверенітет і національна безпека ]

До Віталій КАРПЕНКО ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА БЕЗПЕКА