Суботнього ранку 19 липня 1941 року до ошатного помешкання в центрі Звенигородки, де після інсульту оклигував під опікою хатньої робітниці і прийомного сина-підлітка академік Кримський, завітав у супроводі місцевого міліціонера діловитий на вигляд молодик у цивільному. Просто з порога прибулий повідомив, що, зважаючи на несприятливий перебіг бойових подій на фронтах, уряд республіки виніс спеціальну ухвалу про негайну евакуацію в глиб країни Академії наук, і ось він, молодший лейтенант Гусєв, прибув сюди, щоб допомогти всесвітньовідомому вченому Агатангелу Кримському якнайшвидше дістатися до Києва, звідки його переправлять далі на схід.

— Про що клопочетеся, славний чоловіче? — гірко всміхнувся в ліжку вимучений недугою господар.— Хіба не бачите, я майже зовсім сліпий і напівспаралізований. В моєму становищі про смерть годиться думали, а не про евакуацію.
— Але ж усі київські академіки вже виїхали до Башкирії.
— То й хай собі їдуть. А моє місце — в Звенигородці.
— Я, оперуповноважений комісаріату держбезпеки, змушений вас офіційно попередити,— нараз змінив тональність розмови нечеканий гість,— що наказ керівництва виконаю навіть усупереч вашій волі.

По тривалій паузі Агатангел Юхимович байдуже махнув рукою:
— Що ж, коли не бажаєте рахуватися з моїми намірами, незважаючи на те, що я орденоносець, заслужений діяч науки, чиніть, як знаєте...

Після хапливого прощання з домочадцями академіка на ковдрі винесли на вулицю, вмостили в авто, і він у компанії з мовчазним супровідником вирушив у дорогу. Надвечір, щасливо уникнувши зустрічей з «месершмітами», що буквально прасували кулеметним вогнем шляхи Придніпров'я, дісталися до задимленої від пожеж столиці України.

Яке ж було здивування Агатангела Юхимовича, коли молодший лейтенант Гусєв приправив його не на київську квартиру по вулиці Малопідвальній, № 3, а в одиночну камеру спецкорпусу внутрішньої тюрми НКДБ. Хіба ж міг уявити вчений, що його заарештовано в справі так званих «маститих», яку єжовські «ангели смерті» тужилися скомпонувати ще 1938 року?

Все з'ясувалося на першому допиті 22 липня, коли слідчий пред'явив академікові звинувачення трирічної давності в тому, що «він був ідеологом українського націоналізму і впродовж ряду літ очолював антирадянське націоналістичне підпілля».

В кінці тридцятих років єжовські опричники чи то не встигли належним чином вивершити слідчу справу для гучного судового процесу над «зграєю маститих ворогів народу», чи, може, на той час у такому судилищі вже не було гострої політичної потреби. Бо найвидатніші представники інтелектуальної еліти українства або вже тліли в сирій землі, або доживали останні свої дні по численних сталінських гулагах.

По-іншому склалася ситуація після злощасного 22 червня 1941 року. Вже в перші тижні масованого наступу гітлерівці захопили величезні регіони України і на окупованих територіях почали насаджувати слухняну адміністрацію з місцевого населення. Ли-царськи-абсурдний зрив у Львові ЗО червня 1941 року засвідчив, що, попри мільйонні сталінські голодомори, масові репресії, невпинне четвертування народної душі, в свідомості певних кіл українства не зачах потяг до творення своєї незалежної, суверенної держави. Ось тоді в нетрях беріївського відомства, певно, й пригадали про недо-вершену перед війною справу під кодом «маститі».

Пригадали й спішно підняли зі смертного одра академіка Кримського як ключову фігуру в замисленому політичному гранд-процесі. До всіх видуманих у 1938 році єжовцями звинувачень прилучили ще одне, найтяжче і найнепрощенніше з позиції сталінської конституції: «За наявними даними, останнім часом він (себто Кримський.— О. М.) активізував свою діяльність, спрямовану на утворення самостійної буржуазної української держави, на відрив України від Радянського Союзу».

В умовах вселенського патріотичного рушення на захист Вітчизни від фашистського нашестя для каналізації народного гніву в антиукраїнське руслище в планованому судовому процесі «маститих» можна було замінити звичайними статистами, але неодмінно з відомими на Україні прізвищами. І «режисери шейнінського вишколу» з НКДБ легко знайшли власників таких прізвищ.

До міфічного антирадянського націоналістичного підпілля, нібито керованого напівживим академіком Кримським, були «підверстані» нещодавно заарештовані в Києві дочки класика української літератури Михайла Старицького — сімдесятитрИрічна Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська і шістдесятисемирічна Оксана Михайлівна Стешенко. А щоб «зловорожа підпільна організація Кримського» виглядала масовішою, пристебнули до неї ще й кількох маловідомих представників церковного кліру похилого віку, які конали в тюремних казематах.

На допитах усі заарештовані категорично заперечували існування якогось антирадянського підпілля і свою приналежність до нього. Та їхні голоси чули тільки холодні тюремні мури, підручні ж Берії робили своє діло. їм потрібен був гучний судовий процес над українськими буржуазними націоналістами — гітлерівськими посіпаками й запроданцями. Водночас такий процес, який би виправдовував їхнє сите жирування в глибокому тилу, за спинами тих, що ходили в штикові атаки, кидалися з в'язанками фанат під гусениці німецьких танків, закривали своїми грудьми амбразури дзотів.

Форсування німецькими військами Дніпра з метою оточення столиці України перешкодило київським спецам служби безпеки завершити слідчу справу № 148001. Академіка Кримського разом із його престарілим «підпіллям» було спішно відконвойовано до харківської тюрми. Але й там у хід слідства втрутилися танки гітлерівського фельдмаршала Клейста, які сльотавого жовтневого ранку зненацька з'явилися на околицях міста. Стероризованих нічними допитами, одряхлілих від голоду й холоду доходяг із «підпілля» Кримського наперекір усякому глузду запломбували в арештантський «телятник» і відправили на схід.

Ніхто й ніколи не взнає, якою мученицькою для закайданеного суцвіття української інтелігенції видалася та подорож під німецькими бомбами, осінніми хвищами в промерзлому вагоні без крихти їжі. З переказів відомо лише, що десь за Волгою, на казахській землі, сконала Людмила Старицька і її задубіле тіло було викинуте конвоїрами на безіменному степовому полустанку. Невдовзі така ж доля спіткала і її молодшу сестру Оксану. Ненадовго пережив їх і академік Агатангел Юхимович Кримський.
Як засвідчує акт про смерть, підписаний 26 січня 1942 року тюремними медиками м. Кустаная, «хворий ув'язнений Кримський А. Ю. поступив із етапу 30 жовтня 1941 року з Харкова в дуже тяжкому стані виснаження й одряхління організму, зі змінами в серцево-судинній системі...» і «помер 25 січня 1942 року о 1 год. 30 хв. в лазареті Кустанайської загальної тюрми № 7 від послаблення серцевої діяльності».

Ось так злочинно був укорочений життєвий шлях одного з найдостойніших синів українського народу — унікального творця «екзотичних» поезій «Пальмове гілля», оповідань та роману, знавця близько 60 мов народів світу, незрівнянного орієнталіста і перекладача, невтомного дослідника історії і культури арабів, персів, тюрків, автора 26-томного зібрання монографій з проблем сходознавства і десятків підручників, дбайливого навчителя і вихователя кількох поколінь вітчизняного студентства.

Неначе віщуючи свою трагічну будучину, Агатангел Кримський ще в розповні свого життя, в 1903 році, написав такі моторошні рядки:

«Без молитви шпурніть мого трупа в підтюремнії мури,
Напишіть, що був я злочинець і загинув з тортури,
Напишіть, що був я злочинець...»

Драматична доля академіка Кримського, як і долі його гірких посестер по нещастю Людмили і Оксани Старицьких, не якесь унікальне в своєму роді явище, вона сфокусувала в собі неосягненний трагізм того страдницького покоління українського народу, якому судилося пережити криваву віхолу громадянської війни, зловмисно організований голодомор тридцять третього року, чвертьстолітній сталінський терор...

Історія гомо сапіенс вбризкана кров'ю безлічі виплесків звірячої жорстокості, проте на її тисячолітніх перегонах не було такого евересту масового геноциду, яким ознаменувався короткий часовий відтинок будівництва «комуністичного раю» в колишній Російській імперії. Мабуть, назавжди залишиться таємницею, скільки десятків мільйонів невинних людей принесли в жертву більшовицькі вожді заради здійснення своїх химерних ідеалів. Точно відомо лише одне: розгнузданий сталінський терор не поминув у Країні Рад жодної нації чи народності, жодного суспільного класу чи прошарку. Та найтяжчого, найнещаднішого знекровлення зазнала, безсумнівно, вітчизняна інтелігенція.

Щоправда, в справі винищення інтелектуального ядра суспільства Сталін не був ні першовідкривачем, ні законодавцем мод. Тирани всіх часів без вагань опускали меч репресій на голови тих, хто пристрасним словом чи життєвим прикладом міг пробудити в гнобленого люду жагу до свободи і волю до боротьби. А от у звіриній ненависті до цілих народів, зокрема ненависті до українства, він не мав аналогу в історії людської цивілізації.

Ні для кого не секрет, що до жовтневого перевороту в 1917 році для кавказького бойовика-експропріатора Сосо Джугашвілі українського питання як такого взагалі не існувало. Але після введення Сталіна наркомом національностей у перший ленінський уряд він несподівано для старих революціонерів постав у тозі чи не найвидатнішого більшовицького українознавця.

Недорікуватий горець не лише доповідав на кожному засіданні ВЦВКу і Раднаркому про становище на Україні, але й регулярно знайомив партійні маси зі сторінок преси із суто українськими проблемами. Досить згадати хоча б такі його публікації: «Відповідь товаришам українцям в тилу і на фронті», «Про українську Раду», «Український вузол», «Про мирні переговори з Україною», «Україна визволяється» і т. п. Питається: чим зумовлений такий жагучий інтерес вельми скромного партійного функціонера з Кавказу до «українського вузла»?

Відповідь на це запитання у певній мірі дає телеграма Леніна, надіслана 23 січня 1918 року Надзвичайному комісару району України Серго Орджонікідзе: «Ради бога, вживіть найбільш енергійних і революційних заходів для відправки хліба, хліба, хліба!!! Інакше Пітер може сконати... Ради бога!»

Можна не сумніватися, наркомнац Сталін знав переконання Леніна, що без українського хліба, вугілля, солі «ні про яке справжнє будівництво соціалізму не може бути й мови». Тому, коли 16 грудня 1917 року «Маніфестом до українського народу з ультимативними вимогами до української Ради» Раднарком більшовицької Росії фактично оголосив війну УНР, Сталін напевно розгледів свою зорю удачі саме на небосхилі України.

Будучи від природи фізично неповноцінним, не маючи щонайменшого натяку на ораторський талант, сорокарічний скиталець по тюрмах та засланнях без освіти й певного фаху, Джугашвілі не міг розраховувати за участь в революції ні на лаври полководця, ні на кар'єру партійного трибуна-громовержця. Єдине, чим він досконало оволодів ще в дореволюційні часи, це — мистецтвом прикарманювати чуже добро, про що красномовно засвідчили шість вироків царських судів. І ось доля подарувала йому щасливу можливість продемонструвати оте мистецтво не темної ночі із зграєю зарізяк, а на очах всієї партії, очоливши армію офіційних експропріаторів.

По-злодійськи обережно, але професійно виважено колишній Коба став підбиратися до керма головного експропріатора України. 27 квітня 1918 року за рішенням ленінського Раднаркому Сталін став Повноважним представником РФСР для ведення переговорів із дипломатичною місією УНР про укладення мирного договору. Восени того ж 1918 року більшовики України на своєму II з'їзді невідомо за які заслуги обрали його членом ЦК КП (б) У. Затим у березні 1920 року він був призначений головою Ради трудової армії України, а через кілька місяців, у дні польської кампанії, обійняв посаду члена Реввійськради республіки.

Та диво дивне: якщо в революційному Пітері Сталін буквально захлинався, оповідаючи усно й письмово про українські справи, то, опинившись на Україні і вибравшись на чи не найвищі адміністративні щаблі, раптом ніби втратив дар мови, згубив будь-який інтерес до «українського вузла» і лише зрідка давав сіренькі інтерв'ю газетярам про події на фронтах південно-західного краю.

І пізніше в своїй мільйоннорозтиражованій «Автобіографії» вперто замовчував український період свого життя. Зате його зарубіжні біографи одностайно стверджували, що перебування на Україні різко негативно позначилося на вдачі Сталіна. Від народження похмурий, замкнутий, грубий, син горійського чоботаря-алкоголіка за якихось два-три роки став нетерпимим, хворобливо-підозріливим, озлобленим на весь світ.

Можна тільки гадати, що саме стало причиною таких змін у його характері, але найвірогідніше — наркомнац був розчарований у своїх сподіваннях стати «матеріальним фундатором» соціалізму. Адже на той час Україна грізно клекотіла всенародними повстаннями, не тільки її окремі регіони, а й численні повіти та волості проголошували себе незалежними республіками й були неприступними бастіонами для розрізнених, погано озброєних продзагонів. Тому на порядок денний стала проблема не довозу в Центр хліба, вугілля, цукру, солі, а тотальне обеззброєння краю, яке повсюдно супроводжувалося кривавими побоїщами.

За своїм психічним складом Сталін не міг збагнути, якої самостійності жадає місцева людність на порозі соціалістичного раю, чому вона чинить такий відчайдушний опір впроваджуваній більшовиками політиці воєнного комунізму. І від усвідомленння власного безсилля зрозуміти й змінити становище горде серце наркомнаца скипало ярим гнівом, переповнювалося презирством і зненавистю до всього українського.

До тою ж місцеві намісники в особі всіляких квірінгів, раковських, п'ятакових самі корчили з себе видатних пролетарських вождів і гадки не мали визнавати верховенство влади на Україні повноважного представника Центру Джуташвілі-Сталіна. Складалося навіть враження, що вони сприймали його як тимчасового нальотчика і з нетерпінням чекали якнайшвидшого щезнення. За таких умов праця на Україні не лише не приносила Сталіну морального вдоволення, але з кожним днем ставала все обтяжливішою і нестерпнішою. Тому, коли випала нагода перейти на роботу в Секретаріат ЦК ВКП(б), він без вагань і без жалю полишив Україну, де не здобув ні кар'єри, ні слави.

Полишив, але забути не забув. Тим паче, що вона частенько нагадувала про себе. Навіть ставши Генеральним секретарем ЦК ВКП(б), Йосиф Віссаріонович не відчував належної шаноби до себе з боку вчорашніх українських соратників. Навпаки, вони залюбки ставили йому підніжки, де тільки могли.

Як удар у спину сприйняв він непохитну позицію української делегації, яка на з'їзді Рад торпедувала його кревну ідею об'єднання радянських республік на принципах автономії. Ще глибшу рану його самолюбству завдав старий іскрівець Микола Скрипник, котрий з трибуни партійного з'їзду в присутності визнаних вождів міжнародного революційного руху в'їдливо висміяв сталінську «подвійну бухгалтерію» в національному питанні. А яким непогамовним зубним болем була для нього фанатично впроваджувана наркомосом Шумським українізація, в якій «справжні більшовики» вбачали визріваючий гнійник націоналізму!

Все це по вінця оздоблювало Сталіна, поглиблювало неприязнь і недовір'я до партійного та радянського керівництва республіки, яку він розглядав з часів громадянської війни не інакше як оплот петлюрівщини, махновщини, куркульського бандитизму. Тому з перших же днів свого управління бюрократичним партапаратом постійно «зміцнював» ключові пости на Україні вірними «навуходоносорами», чиїми руками ретельно збирав у чорний ящик власної пам'яті компромат на ненависний народ, щоб у зручний момент раз і назавжди поквитатися з новоявленою вандеєю.
Такий момент настав у «рік великого перелому», коли на листопадовому (1929) Пленумі ЦК ВКП(б) всупереч об'єктивній необхідності був проголошений курс на форсовану колективізацію сільського господарства. Сталін зневажив серйозну пересторогу свого ідейного навчителя В. І. Леніна, що процес «переходу від дрібних одиночних селянських господарств до громадського обробітку землі... вимагає тривалого часу», що «впливати на мільйонні дрібні селянські господарства можна тільки поступово, обережно, лише вдалим практичним прикладом, бо селяни — люди надто практичні, надто міцно зв'язані із старим земельним господарством, щоб піти на які-небудь серйозні зміни тільки на підставі порад і вказівок книжки».

З юнацьких літ призвичаєний до кривавих насильств, морально розбещений безкарністю за найтяжчі злодіяння в роки «воєнного комунізму», самодержавний більшовицький диктатор зі своїми посіпаками в Політбюро поставив перед партією позбавлене здорового глузду завдання: не просто колективізувати десятки мільйонів селян, а колективізувати неодмінно за о д и н рік. Чим закінчилася чергова сталінська авантюра, нині відомо всьому світові. Ліквідація куркульства як класу, повальний грабіж селянства, розстріли без суду й слідства, ув'язнення закладників, насильна депортація мільйонів хліборобів у концтабори й віддалені райони вічної мерзлоти... Морем крові заплатило радянське суспільство за злочинний експеримент побудови сталінського соціалізму!

Для українського народу кампанія «Дайош шалені темпи колективізації!» мала неймовірно трагічні наслідки. Навіть за часів татаро-монгольського нашестя наша земля не зазнала стільки страхіть, як за роки сталінської опричнини. За свідченням представника Політбюро ЦК ВКП(б) на Україні Серго Орджонікідзе, колективізація в республіці «закручена по-звірячому». Та, незважаючи на розгнузданий терор, сталінським мацапурам виявилося не під силу загнати українське селянство в колгоспи ні за один рік, ні за два, ані за три...

Спротив суцільній колективізації був розцінений кремлівською клікою Сталін — Молотов — Каганович як «куркульский саботаж генеральній лінії партії». А щоб зламати цей саботаж, «вождь усіх часів і всіх народів» вдався до ще не знаної людською цивілізацією зброї — виморювання селянства штучно організованим голодом. І щонайперш свій ненависний погляд він спрямував на Україну, Кубань, Північний Кавказ, Поволжя.
Стратегію упокорення хліборобського роду «вірний друг і соратник Ілліча» спланував з майстерністю досвідченого звіролова. Віщуючи смертний спротив своєму замислу, він першу лінію облоги селянства окреслив урядовою постановою про введення в містах продовольчих карток для забезпечення служивого люду продуктами харчування в магазинах за місцем проживання. Затим запровадив всесоюзну паспортну систему з потаємною метою: не допустити в промислові центри напливу вихідців із сіл, де вони могли б влаштуватися на роботу, а отже, й отримати продкартки. А щоб здичавіла од голоду селянська маса не ринула самочинно в хлібні місця, на кордонах, скажімо, України була виставлена збройна сторожа.

Коли «підготовча» робота була завершена, восени 1932-го почався Основний етап операції під скромною назвою «хлібозаготівля».

Природно, що державна хлібозаготівля того нещасливого року нічим не нагадувала попередні, як за своєю суттю, так і за формою проведення. По-перше, план здачі зерна Україною був визначений не на основі розрахунків, опертих на засівні площі й реальний врожай, а продиктований потребами кремлівських вождів. По-друге, провести заготівельну кампанію Сталін не довірив республіканському керівництву на чолі з Косіором, Чубарем, Петровським, а особисто наказав Постишеву, Молотову, Кагановичу «негайно виїхати на Україну... як Особливо Уповноваженим ЦК ВКП(б) і РНК СРСР і вжити необхідних заходів організаційного і адміністративного порядку для виконання плану хлібозаготівель».

Діяльність цих сталінських ординців здійснювалася під девізом «Навіть із кров'ю, але хліб з України візьмемо!» І вони брали хліб із допомогою місцевих яничарів справді з кров'ю. Аби не лишити «куркульським саботажникам» бодай зернини, примушували під дулом нагана повторно перемолочувати скирти соломи, перевіювати полову, в пошуках тайників із зерном розвалювали серед зими печі, в фонд хлібоздачі висипали з горшків навіть зварену для дітей пшоняну кашу. Села, які вже не мали що здавати в державні фонди, рішенням верховних властей заносили на так звані «чорні дошки», в покарання за що на сільські громади накладалися астрономічні штрафи, в поселян відбиралася присадибна земля з будівлями, конфісковувалася худоба й домашнє майно, місцеві магазини закривалися, а товари ширвжитку вивозилися на обласні бази.

На додачу до всіх бід над українським селом зашаленів санкціонований Сталіним терор. На підставі постанови ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 грудня 1932 р. голів «штрафних» сільрад і колгоспів, а також «злісних боржників перед державою» заарештовували, висилали в ведмежі краї, а нерідко й розстрілювали на місці. На початок 1933 року кількість репресованого сільського активу визначалась тисячами, а через місяць — десятками тисяч.

Та, незважаючи на сатанинське шаленство повноважного тріо у Тарасовім краю, в кінці січня 1933 року Сталін змушений був визнати: «ЦК вважає встановленим, що парторганізації України не справилися з покладеним на них завданням по організації хлібозаготівель і виконанням плану хлібоздачі, незважаючи на трикратне зменшення і без того зменшеного плану». Та об'єктивно вони вже й не могли справитися. Бо по ограбованій до останньої нитки, відгородженій від усього світу штиками Україні в той час уже владно крокував цар-голод.

За свою многостраждальну історію людство не зуміло витворити ні барв, ні слів, якими можна було б належно змалювати ті жахи, які коїлися весною 1933-го на Україні. Вже в половині березня були зареєстровані випадки масових самогубств, трупоїдства, канібалізму. А до нового врожаю ще треба було дожити щонайменше три місяці. І всі оті місяці по змертвілій, забудяченій землі бродили товпища обдертих, опухлих, отупілих од голодомору вчорашніх хліборобів, що годували половину Європи, бродили в пошуках їжі.

Але марними були зусилля приречених мільйонів. Більшовицькі вожді пустили їх по заздалегідь визначеному замкнутому колу, виходом з якого була тільки смерть. І люди вмирали, як дощові краплі в піщаній пустелі. Вмирали сім'ями, селами, цілими регіонами. Вмирали на рідних обійстях і польових обніжках, вмирали по степових байраках і на засмічених, байдужих до їхнього страждання столичних проспектах. У тому розпроклятому тридцять третьому в СРСР навіть з'явилася унікальна професія — трупарі, які за додаткову пайку хліба підбирали щоранку до схід сонця трупи безіменних мерців по міських вулицях і відвозили їх у глухі яруги за далекими околицями.

Зараз між істориками точиться суперечка: скільки мільйонів українських селян виморив голодом у 1933-му сталінізм? Чотири... сім... дев'ять?.. На жаль, померлі не встануть із могил і не повідають усієї правди. Отже, навряд чи колись стане відомою точна цифра жертв сталінського голодомору. Зате незаперечним є факт, що у 1933-му був тяжко підрубаний генетичний корінь українського народу, що призвело до різкого знелюднення української землі. І цей факт ні для кого в світі не становив і не становить таємниці.

Вчитаймося, що писали білоруські робітники в своєму листі до ЦК КП (б) У ще на старті великого голодомору 15 липня 1932 року: «Коли це було, щоб Україну Білорусія годувала! Були гірші роки, та Україна годувала Білорусію, а тепер навпаки. Білорусія згодна допомогти українським колгоспам і незаможним селянам організовано, а не так, як зараз відбувається... Всюди безліч голодних, обірваних українців, котрі лежать на вулицях містечок Білорусії... До чого це йде, що з цього вийде?.. Українців голодом хочуть задушити, а в газетах пишуть, що все добре. Чому правду не напишуть, що мільйони голодують... Шкода, коли бачиш голодних блукальців українських... Просто на серці шкребе за такі допущені справи...»

Висновок, зроблений по живих слідах простими білоруськими робітниками, що «українцев змору хоцят задушьіць», підтвердив неперевершений знавець цієї теми, автор всесвітньовідомого дослідження «Жнива скорботи» Роберт Конквест: «Голод запланувала Москва для знищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями».

Такої ж думки дотримується інший серйозний американський історик Дж. Мейс: «Москва пов'язувала українське селянство з українським націоналізмом як загрозою імперським інтересам Москви. Сталін, Каганович, Постишев і інші запланували в Москві знищення українського селянства як свідомої національної верстви і безпощадно здійснили це на Україні в 1932—1933 роках засобом штучного голоду».

Та першими цю страшну істину з власного досвіду збагнули українські хлібороби. І цілком резонно звернулися до «отця всіх народів» за роз'ясненнями, як це зробив анонімний мешканець м. Фастова: «Наші трудящі колгоспники не мають ні куска хліба і навіть є такі, що з голоду пухнуть. Коні в колгоспах дохнуть, а люди ділять їх і їдять, що призводить до масових захворювань. Питається: чому у Воронежі, Москві, Тифлісі, Криму є хліб, скільки завгодно і який завгодно, а на Україні — нема?»

«Як ми можемо будувати соціалістичне народне господарство, коли приречені на голодну смерть? Питаємо: за що ми билися на фронтах? За те, щоб сидіти голодними і бачити, як умирають діти в корчах голоду?..» — зойк колективного відчаю направили в червонозоряний Кремль колгоспники с. Горби, що на Кременчуччині.

Але в потоці скорботно-благальних послань до генсека траплялися й такі, які пашіли динамітом. Ось для прикладу рядки: «Хіба шлях до соціалізму — це шлях до гнойні й згуби? Кому к чорту потрібен соціалізм, збудований на костях знищених голодом людей?» Чи: «Я колишній партизан, бив буржуїв, а сьогодні згоден різати комуністів. Хіба я повинен здихати з голоду?..»

Проте ні стогін, ні зойки, ні прокльони, ні погрози не долинали до слуху «головного зодчого соціалізму»: слова й почуття приречених він уже вважав набутком могильної землі. Єдине його серйозно непокоїло — аби від імені виморених голодом мільйонів громом не пролунало новоявлене «поховайте та вставайте». Маючи певне поетичне обдаровання, Сталін знав ціну Офаненого талантом Слова і прекрасно розумів, що народ без своїх речників — це отара баранів для заклання, до якої нікому нема ніякого діла. Про будь-який народ світ довідується не лише з діянь породжених ним вождів, а й пісень поетів. Стосовно українських «вождів» Йосиф Віссаріонович не мав жодних ілюзій, а от щодо поетів...

Уярмлені нації самою долею приречені мати своїх месій в образі поетів, аби не звиродніти духовно, не канути в безодню віків. У російській і австро-угорській тюрмах народів Україна спромоглася народити собі і Кобзаря, і Каменяра, і поетичну Мавку. А після національного бойовища 1917—1920 років на українській землі розплодилося віршописців, як метеликів на травневому лузі. І кожен другий з них, певно, мітив у національні месії. Будучи в переважній своїй більшості за походженням синами гречкосіїв, ці піїти наймолодшої генерації, за твердим переконанням Сталіна, були виразниками інтересів українського куркульства. І він нітрохи не сумнівався, що сувора історична необхідність революційного перетворення села з примусовою колективізацією і хлібозаготівлями буде витлумачена ними в зловорожих цілях. Хоча чому — буде?..

Як доносила агентура ДПУ, останніми роками на Україні ширилися про «батька і вчителя» найобразливішого гатунку анекдоти, частівки, приповідки. Він здогадувався, чиїх то рук діло, але до пори до часу робив вигляд, що нічого не помічає. А ось на те, що за кордоном на підставі «свідчень уярмлених українців» розпалювався пропагандистський шал компрометації сталінського «раю», закрити очей не міг. Бо розумів, що перед ним не якийсь там жалюгідний складач анекдотів, а непримиренний класовий Ворог.

Маючи серед української еміграції таких повпредів, як Володимир Винниченко і Євген Коновалець, той причаєний Ворог із пером у руках організовував по європейських столицях демонстрації протесту проти винищення українства як етносу, заснував міжнародний Комітет допомоги приреченим на згин селянам в червоній імперії, на газетних шпальтах вивершив цілий еверест компромату на Сталіна. І цим самим пліч-о-пліч зімкнувся з найзапеклішим ненависником Лейбою Троцьким.

Отож, за сталінською логікою, висновок напрошувався один: раз і назавжди заткнути пельку потенційним мазепинським кобзарям та каменярам. Як це зробити, досвіду Сталіну не треба було позичати. Для подібних випадків у його піхвах завжди зберігалася вивірена зброя — тотальний терор.

...Сьогодні побутує чимало версій про кількість репресованих і замордованих у добу сталінщини письменників України. Різні дослідники називають різні цифри — від 97 до 500 осіб. І в цьому нема нічого дивного. Адже сталінські кати не афішували своєї каїнової роботи, не вели доскіпливого бухгалтерського обліку своїх жертв. Навпаки, вони докладали граничних зусиль, щоб приховати від наступних поколінь сліди нечуваних злодіянь, маскуючи під військові об'єкти у віддалених лісових кварталах масові поховання розстріляних, замуровуючи судово-слідчі справи в броньованих сейфах спецхранів, оплачуючи безпам'ятство винуватців і свідків геноциду персональними пенсіями і розподільниками. Тому-то кількість загублених сталінщиною життів досі точно не встановлено.

В цьому мартиролозі вперше робиться спроба поіменно назвати письменників України, які стали жертвами сталінського терору. Називати не по пам'яті, не з глухих чуток, а на основі вивчення судово-слідчих справ, що збереглися в архівах Комітету держбезпеки чи інших вірогідних історичних документів. Окрім неймовірних труднощів із розшуками, збиранням і опрацюванням фактичних матеріалів, перед ініціаторами комісії «Меморіал» Спілки письменників України постало кілька серйозних методологічних проблем.

Перша. Кого із репресованих літераторів вважати власне письменниками? Адже навіть вельми статечні літературознавці включають у поняття «письменник» і початківця, котрий спромігся опублікувати в позаштатній районці кільканадцять римованих ремінісценцій чи видати сяку-таку збірочку віршів, і богом освяченого майстра слова, що резонував у своїх творіннях найвищі духовні здобутки людства. Після тривалих дискусій авторський колектив цього мартиролога вирішив керуватися не власними смаками, не сьогоднішніми художньо-естетичними критеріями, а уявленнями про статус письменника в суспільстві того часу, в який випало жити і творити персоналіям цієї сумної книжки.

Як відомо, 23 квітня 1932 року ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про перебудову художньо-літературних організацій», в якій на порядок денний ставилося завдання: «Об'єднати всіх письменників, які підтримують платформу Радянської влади і прагнуть брати участь в соціалістичному будівництві, в одну Спілку радянських письменників з комуністичною фракцією в ній».

Невдовзі після цього на Україні було сформовано Організаційне бюро для підготовки і проведення Першого установчого з'їзду письменників республіки, який відбувся на початку літа 1934 року. На своєму останньому засіданні 12 червня з'їзд схвалив рішення приймальної комісії, котра, розглянувши близько 400 заяв, рекомендувала затвердити дійсними членами новоутвореної спілки 120 чоловік, а 73 літераторів вважати стажерами-кандидатами в члени СПУ. Отже, в половині 1934 року на Україні було 193 особи офіційно визнаних приналежними до професійної письменницької Спілки. Саме цю цифру і взяли за відправний покажчик автори цього мартиролога.

Не менш важливо було встановити: коли саме почався сталінський терор проти українського письменства? Більшість літературознавців називають 1929 рік — рік початку підготовки фальсифікованого судового процесу в справі так званої Спілки Визволення України. І все ж витоки сталінського терору проти служителів Музи на нашій землі правильніше віднести на 26 квітня 1926 року. Саме на той день, коли «батько всіх народів» надіслав своєму наміснику на Україні Лазарю Кагановичу, який тоді працював першим секретарем ЦК КП (б) У, листа, розціненого сучасниками як сигнал до репресій. В чому полягала суть того листа?

Поінформувавши т. Кагановича й інших членів Політбюро ЦК КП(б)У про свою тривалу бесіду з наркомосом України Шумським, котрий приїжджав у Кремль, щоб конфіденціально поділитись з Генсеком своїми тривогами стосовно становища в республіці й висловити різке невдоволення роботою Кагановича, Сталін із властивою йому брутальністю став таврувати Шумського за те, що наркомос нібито плутає таке поняття, як українізація апарату, з українізацією пролетаріату. Знаючи давнє різко негативне ставлення наркомнаца Джугашвілі до національного відродження уярмлених народів, члени Політбюро ЦК КП(б)У без зайвих слів збагнули, що цей лист — нищівний залповий вогонь по українізації взагалі.

Сталін лякав Політбюро ЦК КП(б)У тим, що українізація дуже швидко може привести до відчуження української культури від «Москви», а найжахливіше — почнеться «боротьба проти російської культури і її найвищого досягнення — ленінізму». На доказ того, що така небезпека вже реальна, Генсек зіслався на полемічну статтю українського письменника Миколи Хвильового.

«Його заява про те, що «ідеї пролетаріату нам відомі без московського мистецтва», його захоплення якоюсь месіанською роллю української «молодої» інтелігенції, його смішна і немарксистська спроба відірвати культуру від політики — все це і багато що інше в устах українського комуніста звучить зараз більше, ніж дивно. Український комуніст Хвильовий не мав сказати на користь «Москви» нічого іншого, окрім як закликати українських діячів тікати від «Москви» як можна швидше. І це називається інтернаціоналізмом!»

У вустах Сталіна ці зловісні слова могли означати лише одне — смертний вирок. Ось тому 26 квітня 1926 року, коли Генсек фактично власними руками відлив кулю, яка згодом обірвала життя Миколі Хвильовому, є всі підстави вважати днем початку великого терору на Україні.

Що ж стосується морального терору проти українства, то він ніколи не припинявся на нашій землі. Проте після вищезгаданого листа Сталіна до Політбюро ЦК КП(б)У цей терор набув ознак масової істерії.

Аби догодити своєму кремлівському покровителеві, Каганович набрався нахабства з високої партійної трибуни дезинформувати громадськість, що в рядах КП(б)У викритий «особливо небезпечний націоналістичний ухил». І, як доведений факт, поіменно назвав лідерів цього ухилу — колишнього боротьбиста, а нині наркомоса Шумського, письменника Хвильового і економіста Волобуєва.

«Одкровення» Кагановича були сприйняті його посіпаками як сигнал до роздмухування кампанії «полювання на відьом», яка сягнула свого апогею через десяток років. З міфічних націонал-ухильників ці троє статечних громадян стараннями партійної преси постали перед суспільством як «рупори ворожих сил», «ватажки націоналістів», «наймити імперіалізму». В побут дуже швидко ввійшли, як найганебніша лайка, ярлики типу «шумськізм», «хвильовізм», «волобуєвщина».

Не витримавши незаслуженої ганьби і цькування, Шумський назавжди полишив Україну, щоб через десятиліття тюремних поневірянь покінчити на чужині життя самогубством. Хвильовий і Волобуєв змушені були публічно зректися своїх поглядів і покаятися. Щоправда, це їм не допомогло. Маховик сталінської машини душогубства вже набрав таких обертів, що для свого функціонування потребував тільки гарячої крові. І вона незабаром бризнула з чесного серця не одного лише Миколи Хвильового.

Проте було б помилкою думати, що найвистоянішу злобу і ненатленну ненависть Сталін найщедріше вихлюпнув на письменників. Це не так. Необмежену, понадсамодержавну власну диктатуру в партії і державі «кремлівський горець» утверджував, реалізуючи цілий пакет практичних заходів. Оголосивши генеральною лінією більшовицької партії курс на ліквідацію куркульства (а точніше — селянства) як класу з потаємним прицілом підрубати генетичний корінь одвічного господаря землі, він водночас розпочав тотальний хрестовий похід проти інтелігенції як «міжкласового прошарку», аби шляхом її фізичного винищення духовно обезглавити народ, позбавити його перспективи національного відродження. Тому-то на сталінській дровітні складали поряд голови і письменники, і вчені, і митці, й інженери, вчителі, агрономи, лікарі... Свідченням цього можуть бути інспіровані судові процеси в справі так званої Спілки Визволення України.

Найголовніший із них був задуманий у «рік великого перелому» як шумова ідеологічна завіса нищівної руйнації українського села. Після «шахтинської справи» (1928), яка обурила цивілізований світ своєю юридичною неоковирністю, цей «антинаціоналістичний» процес на Україні мав стати не лише своєрідним реваншем, але й взірцем, професійним еталоном для організації цілої серії судових процесів в інших географічних регіонах. Прикметно, що його підготовкою таємно керував особисто Сталін. А безпосередніми виконавцями було призначено голову ДПУ УРСР Балицького і секретарів ЦК КП(б)У Косіора й Любченка.

Згідно з розписаним ними сценарієм, причиною створення СВУ послужило вбивство в травні 1926 року на паризькій вулиці головного отамана Симона Петлюри. На роль основного персонажа майбутнього політичного спектаклю чиновні «сценаристи» намітили не якогось там замухришкуватого контрика, а всесвітньовідомого вченого-літературознавця, віце-президента Всеукраїнської Академії наук Сергія Олександровича Єфремова. Чому саме його? Та тому, що в роки революційного вибуху він був впливовим політичним діячем, одним із керівників Центральної Ради і міг розцінюватися невдоволеним грабіжницькою сталінською політикою селянством як живий прапор національного порятунку.

До «керованої» Єфремовим міфічної СВУ специ з ДПУ «відмобілізували» кілька десятків відомих культурницьких діячів старшого покоління, яких давно тримали в полі свого зору. А для вивершення композиції «спектаклю» пристебнули ще й кілька молодиків, котрі мали репрезентувати собою таку ж міфічну, «суперконтрреволюційну» Спілку української молоді (СУМ).

На лаві підсудних опинилося 45 осіб (серед них письменники — Сергій Єфремов, Людмила Старицька-Черняхівська, Михайло Івченко). Всім їм інкримінувалося звинувачення: злісна антирадянська пропаганда, контрреволюційна діяльність з метою повалення Радянської влади і відновлення буржуазно-поміщицької Української Народної Республіки.

Сорок днів тривав показовий судовий процес у приміщенні Харківського оперного театру в «присутності іноземних кореспондентів» і «при масовому напливі трудящих», проте ні прокурорам, ні громадським обвинувачам, ні підставним свідкам не вдалося неспростовно довести жодного протизаконного діяння підсудних. Мова велася про їхню світоглядну опозицію більшовизму, а зовсім не про практичну підривну діяльність проти існуючого ладу. Все ж Верховний Суд УРСР 19 квітня 1930 року визначив підсудним різні строки покарання за приналежність до СВУ.

І хоча жодного смертного вироку не було винесено, судовий процес виявився обагреним кров'ю. Заарештований у цій фальсифікованій справі поет Аркадій Казка не витримав упередженого слідства і, доведений до відчаю сатанинською наругою над людяністю, повісився в одиночній камері одеської тюрми 23 листопада 1929 року. В історію української радянської літератури він увійшов першим з тієї скорботної шереги, яку півстоліття регулярно поповнювали лицарі німого протесту проти людиноненависницької суспільної системи, починаючи від Миколи Хвильового і кінчаючи Григором Тютюнником і Віктором Близнецем.

Незважаючи на партноменклатурну «режисуру», незважаючи на шалений газетний ґвалт, суд над СВУ все ж не справив на світову громадську думку і дещиці того політичного ефекту, на який розраховував «улюблений вождь українського народу». І хоч по республіці прокотилися цунамі обласних і окружних судів над місцевими псевдочленами СВУ і СУМу, всім чесним людям планети було ясніше ясного: на Україні відбувається масовий погром інтелектуальної еліти нації.

Проте Сталін із садистською впертістю продовжував розглядати Україну приватним полігоном для апробації ефективних методів масових репресій. За його вказівкою, що пролунала з трибуни XVI партз'їзду (червень 1930 року), ДПУ республіки активізувало боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом» і «українською націоналістичною контрреволюцією». Анонімні «сценаристи» з відомства Балицького почали спішно заквашувати новий судовий процес над міфічним «Українським національним центром» (УНЦ). За їхнім замислом це мала бути широко розгалужена по горизонталі антирадянська терористична організація, яка об'єднувала уцілілі рештки колишніх партій українських есерів, соціал-демократів, поступовців, а також членів КПЗУ, котрі, рятуючись від переслідувань білопольської дефензиви, емігрували на Велику Україну. Програмні документи УНЦ у значній мірі були запозичені в СВУ. А очолити цю «антинародну зграю бандитів» специ ДПУ «довірили» не комусь іншому, як колишньому Голові Центральної Ради, престарілому академіку Михайлові Сергійовичу Грушевському.

Про виняткове політичне значення «розгрому» УНЦ для Сталіна свідчить той факт, що за його наполяганням Політбюро ЦК КП(б)У на своєму позачерговому засіданні 22 березня 1931 року заслухало звіт керівництва ДПУ УРСР про хід підготовки до «ліквідації націоналістичного охвістя на Україні». І в основному схвалило «сценарій» майбутнього судового процесу, який планувалося провести в кількох обласних містах одночасно.
Звичайно, першу скрипку в тому судовому оркестрі мало зіграти розтерзання так званої «Харківської центральної групи», персональний склад якої особливо ретельно відфільтрували специ секретно-політичного відділу. На основі вивчення зібраних негласними методами матеріалів до неї було включено 26 осіб в основному з нібито підпорядкованої УНЦ «Української військової організації» (УВО). До когорти «героїв» майбутнього судового процесу включені академіки Яворський, Рудницький, Юринець, професор Волобуєв, секретар Верховного Суду республіки Рудзинський, помічник секретаря ЦК КП(б)У Любченка — Олійник, помічник наркомоса УРСР Скрипника — Естернюк, художній керівник театру «Березіль» Лесь Курбас, режисер Харківської опери Каргальський, артист Паторжинський, художник Петрицький, письменники Бобинський, Досвітній, Ірчан, Хвильовий, Яловий, Яновський та інші.

Щоправда, не всі із названих «обранців» ДПУ опинилися за ґратами. На другий день після арешту Михайла Ялового, 13 травня 1933 року, застрелився Микола Хвильовий. Передчуваючи смертельну небезпеку, завіявся на деякий час у творче відрядження Олесь Досвітній, невідомо куди зник із Харкова Яновський. На жаль, на їхні місця негайно були знайдені інші кандидати в ГУЛАГ.

Слідство наближалося до завершення, як сталося неймовірне в практиці сталінського судочинства — за розпорядженням заступника голови ОДПУ СРСР Ягоди з майже відрепетируваного спектаклю майбутнього судового процесу була виведена стрижнева постать — академік Грушевський. Досі невідомо, чим зумовлене раптове звільнення з-під арешту колишнього Голови української Центральної Ради, але незаперечним є те, що зроблено це не з милосердя Ягоди і не за велінням Всевишнього. Як би там не було, а слідча справа УНЦ в один мент розвалилася. Єдине, що лишалося підручним Балицького,— це вивести на першу роль когось із оточення Грушевського. Вибір випав на Яворського.

Хто такий Матвій Іванович Яворський? Щонайперш це — статечний учений, автор кількох популярних монографій з новітньої історії України, добре знаний в країні після нищівної критики його «прокуркульських поглядів» у газеті «Правда», після чого в політичному лексиконі СРСР надовго прописалося поняття-лайка «яворщина». Проте ні в науковому, ні тим паче громадсько-суспільному плані він не був домірним академіку Грушевському. І на роль лідера УНЦ аж ніяк не годився. «Режисери» з ДПУ просто вимушені були висватати його в генерали контрреволюції, щоб не зірвати процес.

Очікуваного судового спектаклю не відбулося. Сталася банальна імітація суду за напівзакритими дверима, де кожному з арештованих «революційні законники» відміряли заздалегідь заготовлені строки ув'язнення і розіслали по віддалених концтаборах. Все відбулося настільки шито-крито, що пізніше черговий намісник Сталіна на Україні Постишев дорікав керівництву республіки, нібито справі УНЦ зумисно не було надано належного політичного резонансу, вона промайнула «як ізольований епізод без відбиття на житті і боротьбі КП(б)У».

Інакше розцінив зрив судового процесу над УНЦ «дорогий Йосиф Віссаріонович». Він пов'язав певні перехльости в справі українізації, прорив в соціалістичній перебудові українського села, кволість у боротьбі з націоналістичною контрреволюцією з наявністю «прихованого націоналістичного ухилу в лавах КП(б)У». З його подачі на черговому Пленумі ЦК КП(б)У було публічно названо ім'я лідера цього ухилу. Як же інакше розуміти висунуте Постишевим тяжке звинувачення найстаршому за віком більшовику-іскрівцю Скрипнику, нещодавно знятому з посади наркомоса, в тому, що «вороги із партквитком і без нього ховалися за його широку спину», що він робив «серйозні помилки... і в літературних працях з національного питання та культурного будівництва, і на практичній роботі — в керівництві системою освіти».

Після пленуму члени Політбюро ЦК КП(б)У зажадали від М. О. Скрипника письмового визнання своїх націоналістичних помилок і публічного каяття. Зрозумівши, що сталінська кліка вготувала йому трагічнішу й ганебнішу роль, ніж Шумському й Єфремову разом узятим, Микола Олексійович 7 липня 1933 року застрелився.

В жовтні 1933 року на Україні було покінчено з марудою показових судових процесів. Аби не повторилася історія з УНЦ, для розгляду справ політичного характеру узаконювалися такі юридично неправомірні інституції, як особливі наради, судові трійки, колегії ОДПУ, котрі з благословення вищого партійного і державного керівництва здійснювали судочинство за спрощеним регламентом за закритими дверима, без адвокатів, свідків, експертів. Підсудним просто зачитувався заготовлений слідством звинувальний висновок і оголошувався заздалегідь визначений вирок.

Перший такий позасудовий закритий процес відбувся в Харкові З березня 1934 року. Того дня Колегія ОДПУ на своєму засіданні розглянула слідчу справу № 737 по звинуваченню групи терористів з «Української військової організації» (УВО) в складі 9 осіб, серед яких числилося троє письменників — Остап Вишня, Олесь Досвітній і Сергій Пилипенко. їм було прочитано таке звинувачення:

«В 1933 році ДПУ УРСР розгромило контрреволюційну, диверсійно-повстанську і шпигунську «Українську військову організацію». Після розгрому основних кадрів цієї організації рештки її перешикували свої ряди і знову повели шалену боротьбу проти Радянської влади. Намагаючись підняти дух для активної боротьби, уціліла частина організації за директивами закордонного центру УВО проголосила основним методом боротьби індивідуальний терор проти керівників партії і уряду. Для здійснення терористичних актів на Україні було створено низку терористичних трійок, ліквідованих ДПУ в момент підготовки замаху...»

Зокрема, Вишня, Досвітній і Пилипенко звинувачувалися в тому, що вони виношували план убивства Постишева, Чубаря, Балицького. На карикатурному судилищі їх навіть вислухати не захотіли. Голова Колегії наспіх оголосив, що всі 9 підсудних приречені до вищої міри соціального захисту — розстрілу. Щоправда, в останній момент вирок щодо Губенка П. М. (Остапа Вишні) був переформульо-ваний так (подається за оригіналом): «Приговорить к расстрелу с заменой заключением в ИТЛ на десять лет, считая срок с 7.ХІІ.ЗЗ г.».

Вісім смертних вироків в одному летючому позасудовому процесі...

Такий понадсудовий, якщо не сказати бандитський, присуд абсолютно ні в чому не винним громадянам був явно розрахований на те, щоб умилостивити розгніваного вождя поневолених народів. Невідомо, чи розм'якло його серце від такої кривавої данини, але харківський старт Колегії ОДПУ став чорним прологом до кривавої вакханалії на Україні.

Це потвердив наступний позасудовий процес у справі видуманої в нетрях ДПУ антирадянської організації «Об'єднання українських націоналістів», нібито створеної на кадровій основі УВО. Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на своєму закритому засіданні 13—15 грудня 1934 року в Києві розглянула справу по звинуваченню в тероризмі, шпигунстві та інших гріхах 37 осіб.

До складу цієї групи були штучно прилучені письменники Кость Буревій, Олекса Близько, Григорій Косинка, Антін Крушельницький із синами Іваном і Тарасом, Василь Мисик і Дмитро Фальківський.

Лише півгодини тривав фарс-процес у цій справі. За оті півгодини судді з шевронами на рукавах встигли вивчити психологію усіх 37 підсудних, розібратися в глибинних мотивах їхніх діянь і винести вирок, гідний величі країни, яка заповзялася збудувати «найсправедливіше в історії суспільство». А вирок виявився таким: 14 обвинувачених були засуджені до розстрілу, інші 8 — до різних строків «перевиховання» в катівнях ГУЛАГу.

Серед приречених на смерть були письменники Буревій, Близько, Косинка, Фальківський, Іван Крушельницький. їхні життя стали платою за трагічний постріл у Ленінграді 1 грудня 1934 року.

Як відомо, в день убивства Кірова на вимогу Сталіна ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про внесення змін у діючі кримінально-процесуальні кодекси союзних республік», яка декретувала: розслідування справ про терористичні організації і терористичні акти проти працівників Радянської влади закінчувати в десятиденний строк, судові справи розглядати без участі сторін; оскарження вироків і прохань про помилування не приймати; смертні вироки виконувати одразу ж після їх оголошення. Ця постанова була розцінена світовою громадськістю як шлюз до беззаконня і всіляких фальсифікацій. Адже при бажанні будь-яку слідчу справу політичного характеру легко можна витлумачити як підготовку до терористичного акту і таким чином відправити підсудного на шибеницю.

18 січня 1935 року ЦК ВКП(б) розіслав у райпарткоми таємну інструкцію з суворою вимогою «мобілізувати всі сили на розгром ворожих елементів, на викорчовування контрреволюційних гнізд ворогів партії і народу». Як наслідок — по всій країні прокотився грізний вал масових арештів, який зарубіжні спостерігачі охрестили «кіровським потоком».

Приклад, як треба виконувати сталінські настанови, продемонструвала Москва. Вже 9 січня 1935 року після блискавично проведеного слідства відбувся перший політичний судовий процес над колишніми лідерами «нової опозиції». Зінов'єв, Каменєв, Євдокимов, Бакаєв та 15 їхніх однодумців звинувачувалися не лише у вбивстві Кірова, але й у підготовці замаху на Сталіна, Молотова, Чубаря, Постишева, Косіора, Ейхе. Всім було ясно, що на підставі постанови ЦВК і РНК СРСР від 1 грудня 1934 року їх чекає тільки одна покара — смерть.

Намагалася не відстати від столичних судочинців і українська Феміда. 27—28 березня 1935 року перед військовою колегією Верховного Суду СРСР були поставлені члени міфічного «Центру боротьбистської організації» в складі 15 осіб, звинувачених у приналежності до терористичних боївок. Хто ж вони, оті «терористи»?

Назвемо їх поіменно за алфавітом. Це — Петро Ванченко, Василь Вражливий, Григорій Епік, Олександр Ковінька, Левко Ковалів, Микола Куліш, Микола Любченко, Григорій Майфет, Андрій Панів, Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник, Валер'ян Поліщук, Володимир Штангей... Правда ж, навіть неозброєним оком видно, яка це супернебезпечна для суспільства «банда»? Хвала Йосифу Віссаріоновичу: всі вони одержали «за заслугами» — по 10 років позбавлення волі.

Щоправда, трійка УНКВС по Ленінградській області підправила м'якотілих київських колег і наприкінці 1937 року без додаткового слідства винесла смертний вирок Кулішу, Любченку, Вражливому, Епіку, Паніву, Підмогильному, Штангею. Вони були, до речі, розстріляні разом із своїми побратимами по перу Миколою Зеровим, Марком Вороним і Павлом Филиповичем, засудженими військовим трибуналом КВО 1—4 лютого 1936 року на різні строки ув'язнення.

Післякіровський кривавий шабаш був апогеєм сталінського винищення українського письменства, але зовсім не провісником спаду репресивного дев'ятого валу. На овиді прийдешніх років чорними хмаровищами нависали нові протиправні судилища, фігурантами в яких, наче гостра заморська приправа, неодмінно були майстри слова. Досить згадати хоча б найприкметніші судові процеси над такими витвореними уявою сталінських «сценаристів» антирадянськими структурами, як «Боротьбистська змова», «Український повстанський комітет», «Польська військова організація», «Право-троцькістський блок», «Спілка Кубані і України», «Білогвардійський терористичний центр», «Блок українських націоналістичних партій», «Міжнародний сіонізм» тощо.

В кожної нормальної людини має виникнути запитання: яку треба було мати диявольську фантазію, щоб у стислі строки зрежисерувати десятки найрізноманітніших політичних процесів? Невже в органах трудилися самі тільки Шекспіри? Та й вони звідкілясь же черпали сюжети для судових спектаклів. Звідки?

Думається, розгадка тут проста. Згадаймо слова В. І. Леніна, що тільки та революція чогось варта, яка вміє захищатися. Існує незаперечна істина: якщо хочеш перемогти в смертному двобої, свого супротивника знай в лице. У більшовиків після захоплення ними влади з'явилася тьма-тьмуща найзаклятіших ворогів, які й гадки не мали ховати свої обличчя. їх запросто міг назвати кожен свідомий революціонер.

Це щонайперш — члени імператорської династії, титуловані особи старої аристократії, царські сановники, генерали й адмірали, родовите дворянство, нувориші з буржуазії і купецтва, банкіри, церковні ієрархи. Рангом нижче стояли бюрократи імперських міністерств, чиновники прокуратури, судів, жандармерії, поліції, охранки, офіцери царської армії і флоту, служителі релігійних культів, крупні орендатори, політичні діячі дореволюційних буржуазних партій тощо. Зусиллями «лицарів революції» і комісарського корпусу Лейби Троцького всі вони практично були стерті з лику земного ще в роки громадянської війни.

На початок 30-х років потенційними ворогами більшовизму лишалися недобитки білого офіцерства, амністовані колишні повстанці, скалки старорежимного чиновництва, провінціальне духовенство, заможне селянство, члени розпущених революційних партій, родичі політичних емігрантів, недавні опозиціонери. І, звичайно ж, націоналістично настроєна «гнила» інтелігенція.

Головним завданням «надійного меча революції» було виявити серед населення соціально чужорідні елементи і занести їх у реєстр «осіб, запідозрених у контрреволюційній діяльності» з тим, щоб, як було сказано в таємному циркулярі ОДПУ, «завдати їм нищівного удару, коли настане для цього час». І коли з Кремля пролунав наказ рішуче покінчити з причаєним класовим ворогом, що пнем стовбичив на шляху соціалістичного поступу країни, із сейфів були тут же видобуті списки ймовірних «контриків». Оперативникам із секретно-політичного відділу лишалося тільки відповідно оформити їх під промовистими «шапками» для розгляду на судових шоу-процесах.

Щоправда, особливих старань слідчі при цьому не виявляли, та від них ніяких старань ніхто й не вимагав. Справа ліквідації непридатного для сталінського «раю» людського матеріалу була поставлена на конвейєр, і при оцінці роботи «суспільних асенізаторів» із ДПУ важили не якість слідчих справ, а їхня кількість. Недаремно ж у жодній із вивчених авторським колективом цього мартиролога судових справ репресованих українських письменників не виявлено жодного речового доказу, жодного висновку експертизи чи якогось іншого вірогідного документа, який би неспростовно доводив провину підсудного. Жодного! Всі звинувачення базувалися на словах — наклепах анонімників, обмовах підставних «свідків», самообмовах арештованих, які з благословення тодішнього генерального прокурора Вишинського вважалися «царицею доказів». А виривалася ота «цариця» з вуст приречених засобами, запозиченими в середньовічної інквізиції та нацистського гестапо.

Люди, яким пощастило пережити кошмари сталінських катівень і концтаборів, засвідчують, що тюремники з патологічною насолодою знущалися над «ворогами народу» з «білими комірцями». Але особливо — над «професорятником» і «писаками», на яких відпрацьовували «стахановські» методи дізнання із застосуванням найвитонченіших тортур. Недаремно ж багато хто з «гнилих хлюпиків» божеволів на допитах, інші кінчали в камерах життя самогубством, хоч такі факти ще й досі тримаються в секреті за десятьма замками. А скільки їх сконало, не доживши до суду, як, скажімо, поет Свідзинський, академік Кримський, сестри Старицькі?

Не милували спадкоємців Кобзаря і самозванні судці з шевронами на рукавах. Закриті судилища в «прискореному темпі», із кричущими порушеннями елементарних процесуальних норм, часто-густо без виклику на засідання трійок обвинувачених. За чверть століття розгулу цих позаконституційних сталінських покручів ні разу не траплялося, щоб хтось із арештованих був виправданий ними і звільнений з-під варти за відсутністю складу злочину чи за недостатністю обвинувачення. Зате було скільки завгодно випадків, коли засідання трійки чи особливої наради починалося, скажімо, о 10 год. ранку, за 15 хв. підсудним оголошувався смертний вирок, а вже о 10 год. 30 хв. вони були розстріляні...

А скільки пекельних мук і страждань довелося знести в'язням у сталінських тюрмах, концтаборах, у зонах спецпоселення!

«З порога смерті благаю вас: дайте хоч ковток свободи!» — зойк мольби, болю й розпачу прорвався крізь колючі дроти на волю в словах до найвищої посадової особи держави Зінаїди Тулуб, які дали назву цьому мартирологові.

Про безмірний трагізм заживо похованих у Соловецьких казематах синів України з відвертістю фаталіста повідав у своїй заяві-протесті до Центральної статистичної комісії ГУЛАГ НКВС в'язень табірного пункту «Кремль» незламний академік Матвій Іванович Яворський, який цією заявою-протестом підписав собі смертний вирок: «...сталінське «правосуддя» спочатку кидає до в'язниці за те, що ти — українець, який не підмінив любові до своєї батьківщини на російський патріотизм, «підфарбований» інтернаціоналізмом; кожного назване «правосуддя» без суду засуджує за неіснуючу справу на повільне знищення в таборі в умовах тяжкої праці з напівголодним пайком, у сітях ганебної провокації і моральних мук...»

Умудрені досвідом міжнародного Нюрнберзького судового процесу над нацистськими злочинцями, чесні люди планети вже давно вимагають не тільки увічнити імена жертв сталінського терору, але й поіменно назвати і прикувати до ганебного стовпа історії всіх до одного катюг, які здійснювали злочинні сталінські плани. Справді, хто ж вони, оті нелюди, що прирекли на моральні муки й фізичне винищення цвіт народів України?

Щонайперш непрощенний гріх перед українством несуть сталінські наркоми «плаща і кинджала» Ягода, Єжов, Берія та їхні полигачі на Україні — Реденс Станіслав Францович, Балицький Всеволод Аполлонович, Леплевський Ізраїль Мойсейович, Успенський Олександр Іванович, Кобулов Амаяк Захарович, Мешик Павло Якович, які очолювали каральні органи республіки з 1930 по 1953 рік. До речі, всі вони розділили сумну долю своїх жертв.

А ось імена деяких їхніх найзапопадливіших поплічників: Брук Соломон Соломонович (розстріляний в роки культу Сталіна), Герзон Матвій Михайлович (розстріляний), Грушевський Микола Дмитрович (розстріляний), Акимов (Егідес) Мирон Маркович (пропав безвісти на війні), Коркунов Григорій Іванович (розстріляний), Левін Соломон Маркович (доля невідома), Перцов Давид Аронович (помер у концтаборі), Рахліс Пейсах Меєрович (розстріляний), Хват Борис Веніамінович (помер від сухот) та ордище всіляких гольдманок, кацнельсонів, проскурякових, хаєтів, хаттеневерів, куценків, чиї каїнові діяння ще чекають своїх дослідників.

Це на їхніх, саме на їхніх нечистих руках запеклася невинна кров репресованих в роки сталінізму письменників України. Хоча будемо відвертими: цей мартиролог аж ніяк не охоплює всіх жертв сталінського терору. Тут подано відомості лише про тих письменників, чиї судово-слідчі справи пощастило розшукати в архівах КДБ. А скільки їх, ще не читаних, не облікованих, забутих, трухне в пітьмі спецхранів, одному Богу відомо. А скільки їх загублено?

Та якби ми зуміли назвати поіменно всіх письменників, які стали жертвами сталінських репресій, реєстр злочинів «вождя і вчителя»

все одно був би далеко не повний. Адже під впливом кривавої віхоли тридцятих — п'ятдесятих років вимушено «замовкло» назавжди безліч початкуючих українських поетів, прозаїків, драматургів, гумористів, критиків. А були серед них люди, що видали вже по одній чи кілька книжок, які засвідчували яскравий талант їхніх авторів. Так, друг Павла Тичини, дуже своєрідний і перспективний поет Іван Шевченко став колгоспним рільником. Іван Бойко перекваліфікувався на бібліотекаря, Федір Кириченко заскнів на коректорській роботі, Грицько Коляда виїхав з України, пропав безвісти Василь Алешко, зникла з літературного овиду єдина жінка-прозаїк з групи «Ланка-Марс» Марія Галич... Хто порахує, скільки понівечено юних талантів, скільки викрадено в українського народу потенційних речників, які урвали свою, по суті, не розпочату пісню під завислою над головою сталінською сокирою!

І коли сьогодні деякі літературні спритники, які ще зовсім недавно уквітчували собою всілякі президії, тішилися нахапаними за алілуйщину брежнєвським товстобрюхам почесними званнями, преміями, орденами, недбало кидають у вічі українському народові кизяки зневаги за те, що він, мовляв, не спромігся народити геніїв, котрі б могли збагатити своїми творами духовну скарбницю людства, то варто нагадати таким денаціоналізованим зневажникам: впродовж уже кількох століть українська література, як ніяка інша література в світі, захлинається у власній крові. Адже, окрім сталінського, її нівечив і знекровлював царський терор, а потім за життя одного покоління на неї обрушилися білогвардійський, червоний, шляхетсько-польський, німецько-фашистький, брежнєвський терори. Треба тільки дивуватися, як цей народ взагалі вижив і не втратив дару художнього Слова.

Благословляючи в світ скорбний синодик, комісія «Меморіал» запрошує усіх патріотів рідної землі на всіх обширах планети взяти посильну участь (добрими порадами, діловими пропозиціями, споминами, невідомими документами і фото) у створенні повного мартиролога українського письменства за останні три з половиною століття. І треба не відкладати на потім цієї святої роботи.

Хай подвиг загиблих кличе на подвиг живих.

ОЛЕКСА МУСІЄНКО, голова комісії «Меморіал» СПУ

Зміст

Абчук Аврам. Текст Г. Полянкера
Альтман Мойсей. Текст Г. Полянкера
Андрійчук Кесар. Текст О. Мусієнка
Антоненко-Давидович Борис. Текст Д. Бойка
Атаманюк Василь. Текст Ф. Погребенника

Багмут Іван. Текст О. Мукомели
Балясна Рива. Текст Г. Полянкера
Басок Василь. Текст В. Мельника
Бек Степан. Текст М. Наєнка
Бердник Олесь. Текст М. Сороки
Бобинський Василь.Текст Ф. Погребенника
Божко Сава. Текст О. Мукомели
Борзяк Дмитро. Текст В. Музики
Брасюк Гордій.Текст В. Юткіна
Будяк Юрій.Текст І. Ільєнка
Бузько Дмитро.Текст Д. Бойка
Булатович Микола. Текст О. Мусієнка
Буревій Кость. Текст І. Ільєнка
Бухбіндер Йосип. Текст О. Мусієнка

Вайнерман Ханан.Текст Г. Полянкера
Ванченко Петро.Текст І. Ільєнка
Веледницький Абрам.Текст Г. Полянкера
Вирган Іван.Текст І. Ільєнка
Вишня Остап.Текст О. Мукомели
Близько Олекса.Текст В. Брюховецького
Вороний Марко.Текст І. Ільєнка
Вороний Микола.Текст І. Ільєнка
Вражливий Василь.Текст В. Мельника
Вухналь Юрій.Текст О. Мукомели

Галушка Денис. Текст В. Юткіна
Гаско Мечислав.Текст Ф. Погребенника
Ґедзь Юхим.Текст О. Мукомели
Гжицький Володимир.Текст В. Мельника
Гнатюк Іван. Текст О. Мусієнка
Годованець Микита. Текст І. Зуба
Гомш Лесь.Текст М. Сороки
Гордієнко ДмитраТекст І. Ільєнка
Гофштейн Давид.Текст Г. Полянкера
Гриб Кузьма. Текст О. Мусієнка
Григор'єв Григорій. Текст О. Мусієнка
Губерман Айзик.Текст Г. Полянкера
Гутянський Вешамін.Текст Г. Полянкера

Добровольський Аркадій.Текст О. Мукомели
Досвітній Олесь.Текст О. Мукомели
Драй-Хмара Михайло. Текст В. Брюховецького
Друкер Ірма.Текст Г. Полянкера
Дубинський Ілля. Текст О. Мусієнка
Дубовик Михайло.Текст І. Ільєнка
Дукин Микола.Текст М. Наєнка

Епік Григорій. Текст В. Мельника

Єфремов Сергій.Текст М. Наєнка

Журлива Олена.Текст Д. Бойка

Забара Натан.Текст Г. Полянкера
Загул Дмитро.Текст М. Сороки
Зеров Микола.Текст В. Брюховецького
Зорін Володимир. Текст І. Зуба

Іванов Іван. Текст І. Ільєнка
Івченко Михайло.Текст В. Мельника
Ірчан Мирослав.Текст О. Мукомели

Йогансен Майк.Текст В. Юткіна

Каган Абрам.Текст Г. Полянкера
Казка Аркадій. Текст І. Ільєнка
Кальницький Яків. Текст О. Мусієнка
Калянник Іван.Текст О. Мукомели
Капельгородський Пилип.Текст Д. Бойка
Касьяненко Ганна. Текст В. Музики
Кириленко Іван. Текст О. Мусієнка
Кіпніс Ісаак.Текст Г. Полянкера
Кічура Мелетій.Текст Ф. Погребенника
Коваленко Борис.Текст І. Ільєнка
Ковінька Олександр. Текст І. Зуба
Кожушини Марко. Текст І. Зуба
Козоріс Михайло.Текст Ф. Погребенника
Колесник Петро.Текст О. Мукомели
Кононенко Павло.Текст М. Сороки
Коряк Володимир. Текст В. Музики
Косинка Григорій.Текст М. Наєнка
Костенко Анатоль.Текст І. Ільєнка
Котко Кость.Текст О. Мукомели
Коцюба Гордій.Текст О. Мукомели
Кочур Григорій.Текст І. Ільєнка
Кримський Агатангел.Текст М. Сороки
Крушельницький Антін.Текст Ф. Погребенника
Крушельницький Іван.Текст Ф. Погребенника
Кузьмич Володимир.Текст І. Ільєнка
Кулик Іван.Текст М. Сороки
Куліш Микола.Текст В. Мельника

Лакиза Іван.Текст О. Мукомели
Лебідь Максим.Текст В. Юткіна
Лісовий Петро.Текст О. Мукомели
Лойцкер Юхим.Текст Г. Полянкера
Лур'є Ноте.Текст Г. Полянкера

Майстренко Яків.Текст М. Сороки
Майфет Григорій.Текст В. Мельника
Малицький Федір.Текст Ф. Погребенника
Маловічко Іван.Текст І. Ільєнка
Мижирицький Мойсей.Текст Г. Полянкера
Микитенко Іван. Текст О. Микитенка
Мисик Василь.Текст О. Никанорової
Михайлюк Андрій.Текст М. Сороки
Мороз Михайло.Текст І. Ільєнка

Нефелін Василь.Текст В. Мельника

Овчаров Григорій.Текст В. Юткіна

Панів Андрій.Текст О. Мукомели
Патрус-Карпатський Андрій. Текст О. Мусієнка
Патяк Анатолій. Текст О. Мусієнка
Педа Панько.Текст І. Ільєнка
Пилипенко Сергій.Текст О. Мукомели
Підмогильний Валер'ян.Текст В. Мельника
Пінчевський Михайло.Текст Г. Полянкера
Піонтек Люціанна.Текст М. Сороки
Плужник Євген.Текст В. Мельника
Поліщук Валер'ян.Текст В. Брюховецького
Полянкер Григорій. Текст О. Мусієнка

Рудик Дмитро.Текст Ф. Погребенника

Савич Іван.Текст І. Ільєнка
Савченко Яків.Текст О. Никанорової
Саченко Григорій.Текст І. Ільєнка
Свідзинський Володимир. Текст О. Никанорової
Семенко Михайль. Текст Ю. Коваліва
Семиволос Іван.Текст М. Сороки
Скрипник Лев. Текст О. Мусієнка
Скуба Микола.Текст М. Сороки
Слісаренко Олекса. Текст М. Наєнка
Соколовський Олександр.Текст І. Ільєнка
Сопілка Мирослава. Текст В. Музики
Сорока Олександр. Текст М. Сороки
Старицька-Черняхівська Людмила. Текст Ю. Хорунжого

Талалаєвський Матвій.Текст Г. Полянкера
Тенета Борис.Текст В. Мельника
Ткачук Іван.Текст Ф. Погребенника
Тулуб Зінаїда.Текст М. Сороки
Фальківський Дмитро.Текст В. Брюховецького
Филипович Павло.Текст В. Брюховецького
Філянський Микола.Текст Ф. Погребенника
Хвильовий Микола.Текст М. Наєнка
Хоткевич Гнат. Текст Ф. Погребенника

Чепурний Дмитро.Текст І. Ільєнка
Чернявський Микола.Текст Ф. Погребенника
Черняхівська Вероніка. Текст Ю. Хорунжого
Чечвянський Василь. Текст О. Переїденка
Чигирин Віталій. Текст О. Мусієнка
Чичибабін Борис. Текст О. Мусієнка

Шабліовський Євген.Текст О. Микитенка
Шкурупій Гео.Текст О. Никанорової
Шмушкевич Михайло. Текст О. Мусієнка
Штангей Володимир. Текст В. Музики
Щербина Іван. Текст О. Мусієнка
Щупак Самійло.Текст О. Никанорової

Яковенко Григорій. Текст О. Мукомели
Якубовський Фелікс.Текст О. Никанорової
Яловий Михайло.Текст О. Мукомели
Ярошенко Володимир.Текст М. Сороки

Біографічні дані подаються переважно за так званими «анкетами арештованого», що складалися зі слів затриманих і ними підписувалися.

Від упорядника

Поки що не знаємо його імені, не маємо його фото, не відаємо подробиць його хресного шляху. Достеменно відомо лише одне: Він жив на нашій землі, кревно любив свій знедолений народ, щедро дарував йому найкоштовніший скарб — вигранений у слові пломінь власного серця, за що й був занесений у чорні списки «ворогів народу» й приречений на сталінську голгофу.
І таких, як Він, жертв сталінського терору, хто не потрапив до цього скорботного мартирологи, десятки й десятки. Не потрапив не з чийогось недбальства чи злого умислу, а через відвічні пранці нашого суспільного безпам'ятства.
Понад три десятиліття минуло відтоді, як у пору хрущовської «відлиги» з катюги вкайданених у СРСР народів була здерта шкаралуща «зодчого соціалізму», а ми лише на порозі НІ тисячоліття нарешті знайшли в собі моральну потребу й громадянську мужність поіменно спом'янути репресованих сталінізмом побратимів по перу. Тільки яка це зараз воістину сізіфова праця!

Відомо, що в роки сталінського терору чимало громадських і культурних діячів України (в тому числі, звичайно, й письменників!) «раптово» щезали без арешту й суду чи навічно «замовкали» на допитах в енкаведистських катівнях. їхні родинні гнізда, як правило, вщент виплюндровувалися, а сучасники тих трагічних подій один за одним відходили за межу буття. Отож на сьогодні чимало імен загиблих у січкарні сталінізму майстрів слова кануло в безвість, не полишивши по собі ніяких слідів.
На жаль, у цьому моторошному довіднику названо далеко не всіх письменників, кому судилося пройти крізь кривавий цідилок таких неконституційних сталінських маруд, як усілякі «виїзні сесії», «особливі наради», «трійки», поскільки безліч судово-слідчих справ розгубилося в нетрях архівних спецсховів. Проте пошуки їх продовжуються з надією на успіх.
Відкритою раною мартирологи «З порога смерті» є українське літературне закордоння. Не секрет, що певній кількості письменників пощастило вирватися з пазурів червоних гестапівців і в час другої світової війни вибратися із-за «залізної завіси». На Заході чимало з них стали всесвітньовідомими авторами, проте для нашого українського читача мало що говорять імена, скажімо, Івана Багряного, Григорія Костюка, Юрія Лавріненка, Івана Майстренка, Дмитра Нітченка. Бо впродовж десятиліть в країні «розвинутого соціалізму» на вільне слово було накладено чавунне сусловсько— брежнєвське табу мовчання.
Тому найсвятішим своїм обов'язком комісія «Меморіал» Спілки письменників України вважає зібрати під одним дахом наступного видання «З порога смерті» усіх замордованих і недомордованих стаМнщиною речників народів України. Зібрати спільними зусиллями усіх сущих поколінь українства, розкиданого злою долею по різних світах.
Нехай це буде, за словами патріарха сучасної української літератури Олеся Гончара, «книга великого народного болю, книга, що й до нащадків перейде як грізне свідчення, як прокляття сталінщині, як реквієм по незліченних людських жертвах, так немилосердно, так безневинно вигублених на очах цивілізованого XX віку».