Ханан ВАЙНЕРМАН

Вайнерман Ханан Абрамович народився 2 грудня 1902 р. у м. Лугин на Житомирщині в сім'ї шевця. Після закінчення містечкової школи пішов у підручні маляра і через кілька років сам став маляром-декоратором у районному театрі. З Лугина Вайнерман переїхав до Одеси в 1930 р. і поступив на робітфак, після закінчення якого був зарахований студентом Одеського педінституту. В цю пору почав співробітничати в місцевих газетах, в кінці тридцятих років він був спецкором центральних єврейських газет.
Ще навчаючись у педінституті, Вайнерман почав писати єврейською мовою вірші, нариси, оповідання. У 1930 р. вийшла друком його перша збірка поезій «Відродження». Затим були опубліковані книжки казок для дітей «Фішка», збірки віршів «За хліб», «До праці» (1932), «Бригада малят» (1933), «Золоті вітри» (1936), «В життя закоханий» (1940).
Вайнерман — член Спілки письменників СРСР із дня її створення (1934).
Під час Великої Вітчизняної війни працював на радіо, оскільки був знятий з військового обліку. Після перемоги працював у редакціях деяких єврейських газет у Москві та Біробіджані.
28 березня 1950 р. X. Вайнерман був заарештований в Одесі. Його звинуватили в модних для того часу «гріхах» єврейської інтелігенції: «націоналістична діяльність, антирадянська агітація, шпигунство на користь однієї з капіталістичних держав» і т. п. Слідство тривало майже сім місяців. Розправу над невинним письменником завершила Особлива нарада при МДБ СРСР, яка винесла вирок: 15 років ув'язнення в виправно-трудових таборах особливого режиму.
Покарання Вайнерман відбував у спецтаборі № 2 неподалік Норильська.
Лише через два роки після смерті Сталіна (квітень 1955 р.) його судово-слідча справа була переглянута. За недоведеністю злочину Вайнермана разом із письменниками Лур'є, Друкером, Губерманом було реабілітовано й звільнено з-під варти.
Опинившись на волі, Вайнерман створив кілька книжок, які були перекладені українською і російською мовами. Це збірки поезій «Від щирого серця» (1958), «Весенний говор» (1962), «Люблю і вірю» (1962), «Свет и тень» (1966), «Щедра осінь» (1970).
Помер 26 лютого 1979 р.

Петро ВАНЧЕНКО

Ванченко-Івашенко Петро Захарович народився 1898 р. в с. Жуки на Полтавщині в сім'ї селянина-бідняка. Освіта середня. Належав до літературної організації «Гарт».
Автор збірок оповідань та повістей «Жива реклама», «Мужність» (1928), «Обов'язок», «Три пальці» (1929), «Клопіт цирульника Еміля Термана», «Повість без назви» (1930), «Онопрій Кудь» (1933).
Арештований 6 грудня 1934 р. Полтавським міським відділом НКВС УРСР. Слідство велося Харківським обласним управлінням НКВС.
Ванченкові інкримінувалося членство в «терористичній організації, яка намічала вчинити ряд терористичних акцій над вождями партії та уряду». Під час допитів визнав свою вину, але в заяві на ім'я оперуповноваженого Харківського обласного управління НКВС Бордона написав, що «не був здатний на практичне здійснення теракту». А на пізніших допитах стверджував: «Переконань терористичних у мене не було. Я не вірив у можливість здійснення акту».
4 січня 1935 року Бордон виніс постанову щодо твору П. Ванченка «Оповідання про гніду кобилу». Цей твір, опублікований ще 1929 р. у журналі «Червоний шлях», номер якого був вилучений з продажу, ліг до справи як речовий доказ. Того ж дня Бордон допитав Ванченка у зв'язку з цим твором, у якому вбачав «злісний пасквіль на Радянську владу».
Ось характерний фрагмент цього допиту:
«— Ви визнаєте, що під виглядом «гнідої кобили» хотіли показати широкому читачеві Україну, яку «експлуатують», з якої «знущаються» і яку, врешті-решт, «замучили»; кучер Самсон, в особі якого ви подаєте представника пролетаріату, знущається з України до смерті?
— Ні, не визнаю».
За вироком закритого судового засідання виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР, яке відбулося 27—28 березня 1935 року в Києві, П. Ванченко за «участь у контрреволюційній підпільній боротьбистській організації, що мала за мету повалення Радянської влади на Україні, відрив ЇЇ від Радянського Союзу і створення незалежної української буржуазної держави» разом із іншими 15 особами (зокрема, письменниками М. Кулішем, Г. Епіком, В. Підмогильним, Є. Плужником, А. Панівим, В. Поліщуком, Г. Майфетом, О. Ковінькою, В. Штангеєм, В. Вражливим) засуджений на 10 років позбавлення волі з конфіскацією належного йому майна.
Даних про його подальшу долю немає.
Петро Ванченко реабілітований посмертно.

Абрам ВЕЛЕДНИЦЬКИЙ

Веледницький Абрам Маркович народився 29 жовтня 1894 р. у м. Радомишлі в сім'ї службовця. Початкову освіту здобув у рідному містечку, згодом поступив на юридичний факультет Київського університету. Але розгорілася в країні громадянська війна, і в червні 1919 р. юнак вступив добровольцем до Червоної Армії. Після демобілізації повернувся до Києва, але юридична освіта його вже не цікавила, і він зайнявся філологічними студіями, почав писати і друкувати в єврейській періодиці вірші. Перша збірка його поезій «Прояснення» побачила світ у 1922 р. Затим вийшли поетичні книжки «Прихід» (1928), «З молодим класом» (1932).
У 1935 р. закінчив аспірантуру Інституту єврейської культури при Академії наук УРСР. Захистив кандидатську дисертацію у 1947 р.
Веледницький був знаний не лише як здібний критик і літературознавець, але і як талановитий перекладач. Він перекладав на єврейську мову твори Шевченка, Михайла Коцюбинського, багатьох сучасних українських і російських поетів. Як один із фундаторів Спілки письменників України, він брав активну участь у громадському житті, керував літературними гуртками, виховуючи молодих поетів та прозаїків.
В роки сталінського терору Веледницького спіткала трагічна доля багатьох його побратимів по перу. Учений і поет був заарештований 23 березня 1951 р. у Києві. В беріївських застінках йому інкримінували типові злочини: шпигунство, націоналістична пропаганда, антирадянська діяльність. Потяглися моторошні місяці знущань, тортурів, наруги над людською гідністю. Заздалегідь змонтований вирок особливої наради гласив: 10 років таборів суворого режиму з конфіскацією майна...
П'ять років пронидів за колючим дротом Веледницький. Наприкінці 1955 р. при перегляді його справи був звільнений і реабілітований. З надірваним здоров'ям повернувся до Києва, але жити йому лишилося недовго.
Помер 19 жовтня 1959 р.

Іван ВИРГАН

Вирган (справжнє прізвище Вергун) Іван Оникійович народився 1 червня 1908 р. в с. Матвіївка на Полтавщині в сім'ї хліборобів. Після закінчення Кременчуцького педтехнікуму вчителював, служив у Червоній Армії. 1940 року закінчив філологічний факультет Харківського університету. Друкувати вірші почав 1929 р. У 30-ті роки заявив про себе як активний і талановитий поет. Видав збірки «Озброєна лірика» (1934), «Сад дружби» (1935), «Щастя-доля» (1938), поему «Джигіти» (1937). Прийнятий до Спілки письменників 1936 року.
Восени 1940 р. був посланий Спілкою письменників України до Чернівців уповноваженим по роботі з місцевими літераторами. У листопаді того ж року був заарештований органами НКВС УРСР за наклепницьким доносом, у якому звинувачувався в злісній антирадянській пропаганді. Суть цього «злочину» полягала в тому, що, одержавши з Харкова лист від дружини, яка там бідувала з двома малими дітьми, морально пригнічений письменник у товариському колі розповів про це і неприязно відгукнувся про «вождя всіх трудящих» Сталіна, який довів до такого животіння народ.
Виргана викликали до обкому КП(б)У, а звідтіля відправили в місцеву тюрму. До всіх його «гріхів» додався й той, що його батько був розкуркулений, хоча ніколи не користувався найманою працею. Вирганові інкримінували організацію злочинної банди в Чернівцях, але він, незважаючи на застосування до нього тортур і залякувань, винним себе не визнав.
21 березня 1941 р. Чернівецьким обласним судом Виргана було засуджено на 10 років виправно-трудових таборів. Покарання відбував у Печорлазі.
17 липня 1944 р. справу переглянуто і, за постановою Ярославського обласного суду, І. Виргана було достроково звільнено. Він повернувся до сім'ї, а з жовтня 1944 р. служив у діючій армії.
Після демобілізації в січні 1946 року — на літературній роботі. Видав книги «Поворот сонця на літо» (1947), «Матвіївка над Сулою» (1949), «Квітучі береги» (1950), «Країна щастя» (1951), «Поезії» (1954), «У розповні літа» (1959), «Василина», «Над Сулою шумлять явори» (1960), «Лірика», «Даринка з братиком» (1961), «Вибрані твори» (1965), «Краса» (1966), «Питиме зілля» (1967), «Вибране», «Серце» (1969). Разом із Марією Пилинською уклав «Російсько-український фразеологічний словник».
Реабілітовано Виргана Верховним Судом УРСР 18 листопада 1961 р.
Помер 12 січня 1975 р.

Остап ВИШНЯ

Губенко Павло Михайлович (літ. псевдоніми — Остап Вишня, Павло Грунський) народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва Зіньківського повіту на Полтавщині (нині с. Грунь Охтирського району, Сумської області) в селянській сім'ї. Початкову освіту здобув у Зіньківській двокласній школі. В 1907 р. закінчив Київську військово-фельдшерську школу, а в 1917 р. навчався в Київському університеті.
Спочатку працював фельдшером у 168-му Миргородському піхотному полку, що квартирував у Києві, потім — у залізничній лікарні, а в кінці 1917 р. перейшов на роботу в санітарну управу Міністерства шляхів УНР (Української Народної Республіки). В складі міністерства евакуювався в Кам'янець-Подільський. Там полишив медицину і став співробітничати в есерівській газеті «Народна воля», а потім у «Трудовій громаді».
На початку 1920 р. повернувся до Києва. Працював мовним редактором у видавництві «Книгоспілка». В жовтні 1920 р. був заарештований і позбавлений волі на 3 роки, але за клопотанням В. Блакитного його невдовзі звільнили з концтабору. Після цього він працював у газетах «Вісті ВУЦВК», «Селянська правда», журналі «Червоний перець», друкувався майже у всіх республіканських періодичних виданнях.
До жодної з політичних партій ніколи не належав. Був членом літературних груп «Пролітфронт» та «Літературний ярмарок», входив до складу президії Оргкомітету СПУ в 1932 р.
Окремими виданнями видрукувано понад 150 книжок гуморесок, фейлетонів, оповідань, сатиричних мініатюр. Серед них — «Діла небесні» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне», «Реп'яшки» (1924), «Вишневі усмішки сільські», «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні» (1927), «Ну й народ», «Вишневі усмішки закордонні» (1930), «Усмішки» (т. 1—4, 1948) та ін. Після війни вийшли збірки «Самостійна дірка» (1945), «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Вишневі усмішки» (1950), «Мудрість колгоспна» (1952), «Великі ростіть» (1955), Твори в 2-х т. (1956), «Привіт, привіт» (1957), «Мисливські усмішки» (1958), Твори в 7-ми т. (1963—1964), Твори в 5-ти т. (1975).
Помічник уповноваженого слідчої групи секретно-політичного відділу ДПУ УРСР Гольдман, розглянувши матеріали, що звинувачували Губенка П. М. у «приналежності до української контрреволюційної організації, яка намагалася повалити Радянську владу збройним шляхом», і вважаючи, що перебування його на свободі небезпечне, 25 грудня 1933 р. ухвалила: «вибрати запобіжним заходом проти уникнення ним суду і слідства — утримання під вартою в спецкорпусі ДПУ». Особисте розпорядження на арешт дав Голова ДПУ УРСР Балицький. Співробітник ДПУ Щеребов провів трус на квартирі Остапа Вишні в будинку «Слово» і заарештував письменника 25 грудня 1933 р.
На першому допиті, який вів оперуповноважений Бордон, 3 січня 1934 р. Остап Вишня «зізнався», що здійснював контрреволюційну роботу на літературному фронті. Пізніше дав свідчення, що брав участь в обговоренні питань, пов'язаних з організацією терористичних актів і «погодився» на вбивство Постишева.
У підсумку звинувачень слідство запропонувало судовій «трійці» «застосувати до нього найвищу міру соціального захисту — розстріл» за статтями 54-8 і 54-11 КК УРСР. Судова «трійка» 23 лютого 1934 р. ухвалила цей вирок. Проте на судовому засіданні 3 березня 1934 р. Колегія ОДПУ замінила розстріл десятьма роками ув'язнення у виправно-трудовому таборі, вважаючи початком відбування строку 7 грудня 1933 р.
Відбував покарання Остап Вишня в Ухті.
Особлива нарада при Народному комісаріаті внутрішніх справ СРСР 25 вересня 1943 р. розглянула справу Остапа Вишні і прийняла таку ухвалу: «На зміну постанови Колегії ОДПУ від 3 березня 1933 р. Губенку П. М. знизити строк покарання до фактично відбутого і з-під варти звільнити». З ухвалою письменника ознайомили 7 жовтня 1943 р., а наступного дня випустили з концтабору.
За протестом прокурора Військовий трибунал Київського військового округу 25 жовтня 1955 р. скасував постанову Колегії ОДПУ від 3 березня 1934 р. і справу припинив через відсутність складу злочину.
Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 р.

Олекса ВЛИЗЬКО

Влизько Олекса Федорович народився 17 лютого 1908 р. в с. Коростень на Новгородщині в сім'ї дрібного службовця. 1917 р. родина переїхала на батьківщину діда — с. Сингаївка Звенигородського повіту на Черкащині. Закінчив мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти. У 1928 р. подорожував по Німеччині, згодом — по нагір'ях Паміру.
Друкуватися почав 1925 р. Належав до літературної організації «Молодняк», потім до ВУСПП, був близьким до футуристів. Незважаючи на тяжку недугу (в юному віці Близько втратив слух і мову), його поезіям притаманні бадьорі інтонації, оспівування екзотики морської стихії, поривання у небуденність. Він був невтомним пошуковцем образів і ритміки, суголосних добі національного відродження та революційної романтики.
Олекса Влизько — автор книжок поезії «За всіх скажу» (1927), «Поезії» (1927), «Живу, працюю» (1930), «Книга балад» (1930), «Рейс» (1930), «Моє ударне» (1931), «П'ятий корабель» (1933), «Мій друг Дон-Жуан» (1934).
Після вбивства Кірова був заарештований разом із численною групою таких діячів української культури, як Антін, Іван і Тарас Крушельницькі, Юліан Бачинський, Роман Сказинський, Микола Лебединець, Роман Шевченко, Анатолій Карабут, Василь Мисик, Григорій Косинка-Стрілець, Дмитро Фальківський, Кость Буревій, Михайло Оксамит, Левко Ковалів та інші.
Виїзною сесією військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні 14 грудня 1934 р. Влизьку був винесений смертний вирок, який того ж дня було виконано.
Справа про реабілітацію розглядалася в установленому порядку в кінці 50-х років.
Олекса Влизько реабілітований посмертно.

Марко ВОРОНИЙ

Вороний Марко Миколайович (псевдонім Антіох) народився 5 березня 1904 року в сім'ї поета М. К. Вороного. Писати почав у 16 літ, навчаючись у Чернігівській гімназії. Був студентом Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка та Київського інституту народної освіти. Друкуватися в журналах почав у 20-х роках. Автор збірок віршів для дітей «Будівники», «Коники», «Носоріг», «Ставок», «Червоні краватки» (1930), збірки поезій «Форвард» (1932).
Успішно виступав у жанрі сонета, мріяв видати книжку-сонетарій. Філософська лірика поета, особливо на релігійні теми, вражає своєю глибиною і прозірливістю. Кращі вірші цієї тематики («Молитва», «Церкви і янголи», «Різдвяна елегія», «Отчизна») ввійшли до «Хрестоматії української релігійної літератури» (Мюнхен — Лондон, 1988).
Працював на кінофабриці, а також виконував літературну роботу на договірній основі. У рукописному відділі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР зберігаються довідки про безробіття, видані М. Вороному 1927 р. Спілкою працівників освіти (Харків) та Спілкою робітників поліграфічного виробництва (Київ).
Восени 1933 року, коли посилились репресії проти українських письменників, змушений був виїхати до Москви, де майже рік працював у редакції журналу «Наши достижения».
Арештований 19 березня 1935 року в Києві органами НКВС УРСР. Згідно з протоколом трусу, у нього вилучено рукописи та особисте листування у трьох теках, а також книги М. Грушевського («Історія української літератури», «Украинский народ в прошлом и настоящем»), С. Єфремова («Історія українського письменства»), історичні праці М. Костомарова, «Твори» Т. Шевченка за редакцією С. Єфремова та ін. Нічого з цього на клопотання матері поета органами НКВС УРСР не було повернуто.
Слідство велося по груповій справі, в якій, крім М. Вороного, фігурували М. Зеров, А. Лебідь, Л. Митькевич, Б. Пилипенко і П. Филипович. Усіх їх звинувачували в приналежності до контрреволюційної націоналістичної групи, що готувала повалення Радянської влади на Україні, а також терористичні акти проти радянських і партійних керівників.
З цієї групи до реабілітації дожив один Л. Митькевич, який 1957 р. заявив прокуророві, що слідство у їхній справі велося з грубими порушеннями соціалістичної законності.
Як з'ясовано перевіркою військової прокуратури, колишній співробітник НКВС УРСР Овчинников, який брав участь у розслідуванні цієї групової справи, за порушення соціалістичної законності був засуджений, а його колега Літман звільнений з органів державної безпеки за фальсифікацію матеріалів слідства.
Тому зрозуміло, яким чином у слідчому томі М. Вороного з'явилася заява, датована 14 квітня 1935 р. (подаємо мовою оригіналу):
«Заявляю о том, что со дня моего ареста 19 марта 1935 г. в течение 20 суток, уже находясь в стенах НКВД, я вел себя как предатель, как классовый враг, ни одного слова правды не говорил, но с 8 апреля я решил еще раз навсегда порвать с моим националистическим прошлым и начал говорить искренне, ничего о себе не утаивал, отдавал всего себя, какой я есть, на руки пролетарского правосудия. И с указанного времени ни одного слова лжи мной не было сказано».
Зломивши волю М. Вороного, слідчі надиктували йому зізнання, які втягували в той чорний вир понад два десятки літераторів і журналістів, з якими він спілкувався (крім арештованих у спільній справі — М. Бажан, М. Рильський, Ю. Яновський, М. Жук, Ю. Меженко та ін.).
10 квітня 1935 р., коли М. Вороний уже «начал говорить искренне», він визнав, що належав до контрреволюційної організації, мета якої «повалення Радянської влади і створення самостійної буржуазно-націоналістичної України». Задля цього члени організації «займалися добором і об'єднанням націоналістичних кадрів радянської інтелігенції, охопленням і вихованням у націоналістичному дусі української молоді, використовували українську літературу для протягування контрреволюційних ідей».
Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1—4 лютого 1936 року засудив Вороного М. М. на 8 років позбавлення волі у виправно-трудовому таборі.
Відбував покарання на Соловках, де працював в основному на сільськогосподарських роботах. Збереглися листи Марка до матері в Чернігів і до батька, який відбував висилку у Воронежі. З них видно, що, поки дозволяли обставини, він займався самоосвітою, вивчав мови.
Як видно із архівно-слідчої справи М. Вороного, він, перебуваючи в ув'язненні, звертався з заявою в органи НКВС, в якій відмовлявся від зізнань, даних на попередньому слідстві та в суді, і просив переглянути його справу.
9 жовтня 1937 р. «трійкою» УНКВС по Ленінградській області Вороного М. М. засуджено до розстрілу. Вирок виконано 3 листопада 1937 р.
У липні 1956 р. 76-літня мати поета Віра Миколаївна звернулася до Військової прокуратури з проханням вияснити долю сина, про якого від вересня 1937 р. ні чого не знала, хоч неодноразово зверталася в різні інстанції — аж на ім'я Сталіна.
Ухвалою Військової колегії Верховного Суду СРСР від 23 січня 1958 року обидва вироки стосовно Вороного М. М. скасовано, а справу припинено за відсутністю складу злочину.

Микола ВОРОНИЙ

Микола Кіндратович Вороний (псевдоніми — Арлекін, Віщий Олег, Кондратович, Микольчик, Сірюк та ін.) народився 6 грудня 1871 р. на Катеринославщині в сім'ї ремісника. Коли йому було півроку, батьки переїхали на Слобожанщину. Навчався в Харківському і Ростовському реальних училищах, згодом — у гімназії в Ростові-на-Дону.
Ще гімназистом починає писати вірші, захоплюється творчістю Т. Шевченка, театром М. Кропивницького, політичною літературою. Потрапляє в поле зору поліції (арешти, обшуки). М. Вороному заборонили вступати до університету, проживати в Петербурзі та університетських містах. З драгоманівцем С. Єрастовим організував у Ростові-на-Дону «Українську громаду». У Харкові перебував під впливом таємного «Братства тарасівців». Мав намір виїхати до Болгарії і вступити до Софійського університету, куди вабила його постать улюбленця революційної молоді М. Драгоманова. Але в день його приїзду до Львова надійшла телеграма, що М. Драгоманов помер.
Навчався у Віденському університеті, потім у Львівському, зближується з І. Франком, увіходить до редколегії прогресивного журналу «Житє і слово», працює режисером у театрі «Руська бесіда».
З 1897-го по 1900 р.— актор трупи М. Кропивницького.
Видав збірки віршів «Ліричні поезії» (1911), «В сяйві мрій» (1913), виступав з театрознавчими статтями.
«В революції 1917 року,— пише М. Вороний в автобіографії,— я брав дуже енергійну участь, особливо на початку (при моїй участі організовувалось перше ядро Центральної ради, влаштовував мітинги...)».
Восени 1917 р. став директором і режисером «Національного театру», який відкрив своєю постановкою «Пригвожденних» В. Винниченка. «Були перспективи вступити до уряду, я поздержався, захоплений театральним хаосом,— пише він в автобіографії.— Далі: голод, морози, пайки і ускладнення моєї хвороби неврастенії кишок». Змучений і виснажений, поет у 1920 р. емігрував до Варшави («їхав з неохотою, з мусу»), де працював «старшим аташе з правами радника» при УНРівському уряді (для зв'язку з культурними колами Польщі). У Варшаві видав збірку поезій «За Україну» (1921). Переїхав до Львова, де викладав у консерваторії та в організованій ним драматичній школі, видав театрознавчі книги «Режисер», «Драматична примадонна», мистецтвознавчу — «Пензлем і пером».
Повернувся на Радянську Україну 1926 р. У тодішній пресі творчість поета розглядалася в основному у вульгарно-соціологічному трактуванні, йому закидали «модернізм» і «буржуазність».
Працював викладачем на кафедрі художнього читання Харківського музично-драматичного інституту. Переїхав до Києва, де 1928 р. відсвяткував 35-ліття своєї літературної творчості. Вийшовши на пенсію, працював у ВУФКУ, в «Укртеатркіновидаві», писав статті, кіносценарії, перекладав лібретто.
Перу М. Вороного належить низка перекладів із світової поезії, зокрема «Інтернаціоналу», «Марсельєзи», «Варшав'янки», творів Ю. Словацького, О. Пушкіна, М. Гумільова, Данте, П. Верлена, М. Метерлінка та ін.
28 березня 1934 р. уповноважений секретно-політичного відділу ДПУ УРСР Акимов (Егідес) виніс постанову про початок попереднього слідства у справі М. К. Вороного, якому інкримінувалась «контрреволюційна діяльність». Того ж дня в ДПУ на Вороного було заповнено анкету обвинувачуваного, допитали його, а також (як свідків) Любомира Дмитерка, Аркадія Добровольського, Івана Ле, Петра Колесника — всі вони поцінували творчість М. Вороного як «буржуазно-естетську і націоналістичну», а самого поета як «трубадура націоналістичної контрреволюції». Всі четверо фігурують в обвинувальному висновку — авторам якого вельми згодилися наведені вище оцінки: «Допитані свідки Іван Ле, Колесник, Дмитерко і Добровольський показали те, що Вороний є ідеологом української націоналістичної буржуазії, що всі його праці є контрреволюційними, і Вороний з моменту приїзду з еміграції вів контрреволюційну націоналістичну агітацію».
М. Вороний від час допиту рішуче заперечував висунуті проти нього обвинувачення в приналежності до контрреволюційного підпілля.
З М. Вороного того ж дня, 28 березня, взяли підписку про невиїзд. Отже, він цього разу уникнув тюремної камери ДПУ.
31 березня 1934 р. Особлива нарада колегії ДПУ УРСР ухвалила: «Вороного Миколу Кіндратовича ув'язнити у виправтрудтабір строком на три роки, рахуючи строк з 28 березня 1934 року, з заміною засланням у Казахстан на той же строк, на місце заслання направити одиночним порядком».
Не маючи надії на повну свободу, хворий поет прохав керівництво ДПУ УРСР визначити місце заслання десь ближче — Воронеж, Сталінград, навіть Свердлове ьк чи Кавказ.
Судова трійка при колегії ДПУ УРСР 9 червня 1934 р. несподівано зглянулася й замінила йому трирічне заслання в Казахстан висилкою на той же строк — із забороною проживати в Україні, БРСР, Московській та Ленінградській областях.
Із показань арештованого сина поета Марка, а також з його листів із Соловків до матері в Чернігів видно, що М. К. Вороний жив у Воронежі, а пізніше в Бєжиці.
Влітку 1937 р. М. Вороний з'явився в с. Глиняне Піщанобрідського району на Кіровоградщині (тоді Одеської області), а восени переїхав до м. Новоукраїнка. Тут почав працювати коректором у районній газеті, але невдовзі його було звільнено.
Жив на невеликі гонорари за переклади оперних лібретто («Кармен», «Ріголетто» та ін.). Ще до висилки написав кіносценарій за повістю І. Франка «Захар Беркут», який не був використаний через дорогу постановку.
Останній акт трагедії М. Вороного зафіксовано в архівній слідчій справі № 3945 («Фонд прекращенных дел») Одеського УНКВС. Ця справа була групова («Дело № 66162 по обвинению Павлюченко Логвина Ананьевича и др. (всего 13 чел.). Начато 14 апреля 1938 г.»). Того ж дня арештували і М. Вороного. Як і всіх його посправників (12 селян з Глиняного та інших сіл) — «за участь у контрреволюційній військово-повстанській організації». Обвинувачення членам групи були вигадані й неконкретні («дискредитував методи стахановської роботи», «вів шкідницьку роботу по пониженню урожайності» і т. п.).
Про М. Вороного у постанові слідчого сказано: «В 1934 р. був засуджений колегією ОДПУ за контрреволюційну діяльність. Завербований відомим націоналістом Шимановичем (установлюється), завербував Гулика, компрометував заходи партії й уряду».
29 квітня 1938 р. особлива трійка при УНКВС Одеської області розглянула справу 13-ти і всім винесла вирок — «розстріляти».
Як свідчить виписка із акта, вирок стосовно всіх, у тому й числі й М. Вороного, було виконано 7 червня 1938 р. о 24.00.
Президія Кіровоградського обласного суду 10 листопада 1957 р. постанову трійки УНКВС по Одеській області від 29 квітня 1938 р. стосовно М. Вороного (та інших 12 осіб) скасувала, а справу на них припинила.
Про реабілітацію поета клопоталася президія правління Спілки письменників України.
Вирок Особливої наради колегії ДПУ УРСР від 31 березня 1934 р. щодо М. Вороного скасовано висновком прокурора Київської області від 14 листопада 1989 р. (на підставі ст. І Указу Президії Верховної Ради УРСР від 16 січня 1989. «Про додаткові заходи по відновленню справедливості стосовно жертв репресій, що мали місце в період ЗО—40-х і початку 5С х років»).
Після реабілітації М. Вороного вийшли такі його книги: «Вибрані поезії» (1959), «Твори», «Театр і драма» (1989).

Василь ВРАЖЛИВИЙ

Вражливий (справжнє прізвище Штанько) Василь Якович народився 1903 р. у м. Опішня Зіньківського повіту на Полтавщині в багатодітній сім'ї селянина-середняка. Закінчив сільську школу, вчився у Зіньківській, а потім у Полтавській гімназіях. За порадою батьків поступив до агрономічної школи, але не закінчив її. Бо переміг потяг до літературної творчості, якою займався з юних літ під впливом земляка Заливчого. Належав до спілки селянських письменників «Плуг», потім увійшов до ВАПЛІТЕ, а після її ліквідації — «Пролітфронту».
Друкуватися почав з 1923 р. Перша книжка оповідань «В яру» вийшла друком 1924 р. Потім були збірки «Земля» (1925), «Вовчі Байраки», «Молодість» (1929), повість «Батько» (1929), «Шість оповідань» (1930), «Перемога» (1932) та ін. В час активізації міжнаціональних взаємин у країні написав роман «Справа серця» (1933) про нове, закроєне на соціалістичних принципах життя в Казахстані. Одночасно перекладав з французької.
Будучи другом Є. Плужника, В. Підмогильного, Г. Епіка, Василь В раж ли вий, звичайно ж, потрапив і до однієї з ними «контрреволюційної організації» під час масових арештів після вбивства С. Кірова у грудні 1934 р. А щодо своїх політичних поглядів, то на допитах після арешту 25 грудня 1934 р. у Харкові він сказав прямо: «Я не був ні в яких партіях, був просто націоналістом. Я вихованець Хвильового, знаходився під його впливом і вже у 1927—28 роках це визначило мій наступний політичний шлях...»
Підстав для арешту В. Вражливого для підручних Ягоди не треба було довго шукати. Вони використали такі риси його вдачі, як товариськість, готовність допомогти людям. Його квартира в Харкові була своєрідним готелем, де ночували всі приїжджі літератори. Ю. Смолич у «Розповідях про неспокій» згадував: «Квартира Вражливого — надто після того, як він розійшовся з дружиною,— взагалі перетворилася на щось середнє між невеличким домашнім клубом та маленькою нічліжкою. Збиралися в нього чимало товаришів — Йогансен, Слісаренко, Павло Іванов, Сухомлин, Ковтун (Вухналь), інші... На письмовому столі ночував, приїздивши з рідної Охтирки, Багряний, на столі в їдальні — Плужник, коли прибував із Києва до Харкова».
Коли зі Львова переїхала до Харкова сім'я письменника Антона Крушельницького, вона на перший час теж знайшла прихисток у квартирі В. Вражливого. Після арешту Крушельницьких у листопаді 1934 року (сини Антона — Іван і Тарас — були розстріляні разом із Косинкою, Влизьком в грудні 1934 р.), як писав у «Нотатках про літературне життя 20—40-х років» І. Сенченко, «тут і ламати голову довго не доводилося. Бо, бачте, Василь Вражливий організував на своїй квартирі явочний пункт для шпигунів і диверсантів. І чудового письменника, свіжу, благородну, творчу людину було знищено».
В. Вражливого було засуджено 27—28 березня 1935 року разом із 16 звинуваченими на процесі боротьбистів у Києві виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР на 10 років концтаборів. Відбував заслання на Соловках. Постановою «трійки» УНКВС Ленінградської області повторно засуджений до розстрілу.
Вирок виконано 8 грудня 1937 р.
Реабілітований 1956 року посмертно.

Юрій ВУХНАЛЬ

Ковтун Іван Дмитрович (літ. псевдонім Юрій Вухналь) народився 5 жовтня 1906 р. у с. Чорнобаївка Ізюмського повіту на Харківщині в селянській сім'ї. Закінчив Куп'янську гімназію. В 1922 р. поступив на педагогічні курси ім. Г. С. Сковороди (м. Харків), після яких навчався в Харківському інституті народної освіти. Будучи студентом, співробітничав у газеті «Селянська правда», на шпальтах якої надрукував перші свої твори. Потім працював у редакціях газети «Комсомолець України», журналу «Червоний перець». Належав до літературних організацій «Плуг», «Молодняк», ВУСПП. Став одним із найпопулярніших українських сатириків. Недарма в журналістських колах його називали «комсомольським Остапом Вишнею».
Автор збірок нарисів, фейлетонів, гуморесок «Червоні паростки» (1925), «Товариш і товаришок» (1926), «По злобі» (1927), «Початкуючий» (1928), «Помилка професора Кіма», «Гуморески», «Життя і діяльність Федора Гуски», «Крилатий рейд», «Одруження Гаврила Ратиці», «Щирий українець» (1929), «Люди моря» (1931), романів та повістей «Яструби» (1928), «Азіатський аероліт», «Юнгбунд» (1931).
Уповноважені Харківського обласного управління НКВС 2 листопада 1936 р. провели трус на квартирі і заарештували письменника. Йому було пред'явлено звинувачення: «участь в українській націоналістичній терористичній організації, яка готувала терористичні акти проти керівників ВКП(б) і Радянського уряду». На численних допитах і на суді ні в чому себе винним не визнав. Оголошені проти нього свідчення категорично заперечив як фальшиві.
Військова колегія Верховного Суду СРСР 14 липня 1937 р. засудила Ковтуна-Вухналя І. Д. до вищої міри покарання — розстрілу з конфіскацією належного йому майна.
Вирок виконано 15 липня 1937 р.
При додатковому розслідуванні справи в 1958 р. Максим Рильський, який добре знав Юрія Вухналя, дав таке свідчення: «Це був здібний гуморист і автор цікавих книжок для юнацтва та дітей. Я ніколи не сумнівався, що І. Д. Ковтун — чесний і відданий радянський громадянин».
Військова колегія Верховного Суду СРСР 4 листопада 1958 р. вирок щодо Ковтуна-Вухналя І. Д. скасувала і справу припинила через відсутність складу злочину.
Юрій Вухналь реабілітований посмертно.

Далі

До змісту …З ПОРОГА СМЕРТІ… Письменники України – жертви сталінських репресій