Яків МАЙСТРЕНКО

Майстренко Яків Васильович народився 12 жовтня 1903 р. у м. Опішні на Полтавщині в селянській сім'ї. Закінчив Вище початкове училище, педкурси, а 1926 р. юридичний факультет Харківського інституту народного господарства. Працював завідувачем підвідділу економіки праці при кондитерському тресті, народним слідчим прокуратури, інструктором Харківського окружкому партії. 1930 р. поступив в аспірантуру при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Після закінчення займав різні посади в Горлівському і Харківському міськкомах партії, в Українській філармонії, Київській і Дніпропетровській операх.
В члени ВКП(б) вступив 1929 р. Але в 1435-му на підставі наклепу колишнього колеги по аспірантурі був виключений. Невдовзі поновлений парткомісією, але знову виключений «за націоналізм».
«Повторне моє виключення з партії було пов'язане із братом — Майстренком Іваном Васильовичем, якого наприкінці 1935 р. органи арештували й осудили за антирадянську діяльність»,— скаже Майстренко на одному з допитів у лютому 1949 р.
Яків Майстренко — відомий український драматург, котрий створив добрих два десятки п'єс. Серед них — «Синочок», «Тарапуньська гребля», «У негодоньку лиху», «Відважна Маринка», «Поема про любов», «Дев'яте коло пекла», «Знай наших», «У добру путь». Він автор повістей «Земле моя!», «Скарб старійшини Пермяти».
Заарештували Я. В. Майстренка 9 січня 1949 року. У постанові про арешт старший уповноважений V управління МДБ УРСР майор Єгоров стверджував: «Майстренко в минулому був учасником антирадянської організації під назвою «Українська націоналістична юнацька спілка»... В період 1928—1933 рр., працюючи секретарем редакції журналу «Большевик Украины», проявляв себе українським націоналістом. У цей період він перебував у близьких зв'язках з ворогами народу Любченком та Хвилею і всіляко сприяв їх прагненню використати цей журнал для протаскування антирадянських націоналістичних установок...
Майстренко також був одним із наближених націоналіста Скрипника, якого інформував про становище в письменницьких колах. ...У період німецької окупації України, будучи адміністратором театру, Майстренко проявив себе активним німецьким посібником і українським націоналістом... Упродовж багатьох років і до останнього часу систематично висловлював антирадянські погляди, зводив наклепи на вождя радянського народу, керівників партії та Радянського уряду...»
Окремо була прийнята постанова про вилучені в обвинуваченого матеріали: 270 сторінок особистого листування, один записник і шість фотокарток — «...піддати знищенню шляхом спалення».
Шістнадцять допитів (деякі продовжувалися з вечора і до світанку), дві очні ставки пережив Яків Васильович, але жодного з обвинувачень, жодного свідчення не підтвердив.
І все ж його слідча справа була направлена на розгляд Особливої наради при МДБ СРСР із пропозицією: ув'язнити письменника «...у виправно-трудовий табір строком на 10 років без конфіскації майна через цілковиту відсутність такого».
Особлива нарада погодилася з такою пропозицією, і подальший життєвий шлях Якова Майстренка проліг в суворорежимний Озерний табір (Озерлаг) м. Братська.
Із Прибайкалля український драматург невтомно писав скарги і заяви до Генерального прокурора СРСР, Президії ЦК КПРС про безпідставне звинувачення і несправедливе покарання. Але тільки після смерті Сталіна, 19 грудня 1955 р., Центральна комісія в справі перегляду справ ухвалить: «На зміну постанови Особливої наради при МДБ СРСР від 6 серпня 1949 р. обвинувачення Майстренка Я. В. ...через недостатність доказів... припинити... зменшити міру покарання до фактично відбутого строку і з-під варти звільнити...»
Опинившись на волі, Яків Майстренко не перестає турбувати Генерального прокурора СРСР і Парткомісію ЦК КПРС. Як же так: зі сталінського табору звільнений, але не реабілітований?..
14 листопада 1956 р. Військова колегія при МДБ
СРСР ухвалила: «Постанову Особливої наради... від 6 серпня 1949 р. щодо Майстренка Я. В. скасувати і справу припинити за відсутністю складу злочину».
Діяльну участь у звільненні і реабілітації письменника взяв Максим Рильський.
Помер Яків Майстренко 4 квітня 1987 р.

Григорій МАЙФЕТ

Майфет Григорій Йосипович народився 1 серпня 1903 р. в м. Ромнах на Сумщині в родині священика. Навчався в Полтавській духовній семінарії. В хурделицю громадянської війни, за власним свідченням, «втікав з батьком у Крим разом із білими. 1921 р. повернувся до Полтави, учився в Інституті народної освіти». Після закінчення працював у школі, а з 1926 р. заочно навчався в аспірантурі Харківського інституту ім. Т. Г. Шевченка. Захистив кандидатську дисертацію з фаху західноєвропейських літератур. В 1931—1934 рр. викладав у Полтавському педінституті та музтехнікумі.
Г. Майфет вільно володів англійською, французькою, німецькою, італійською та іспанською мовами. За час з 1925-го по 1934 р. написав понад сто літературно-критичних праць з української та зарубіжних літератур. Його перу належить одна з перших узагальнюючих монографій про Павла Тичину «Матеріали до характеристики творчості П. Г. Тичини» (1926). Але найбільший авторитет молодому дослідникові принесла праця «Природа новели» в двох томах (1928 і 1929 рр.). Тут Г. Майфет виявив себе серйозним теоретиком, його монографія не втратила свого історичного значення й сьогодні.
Але творче сходження Майфета обірвав сталінський терор. 5 грудня 1934 р. Полтавським відділенням НКВС було виписано ордер № 3 на арешт письменника. Звинувачення: «Брав активну участь в організованій контрреволюційній діяльності». Що за цим крилося? Знайомство з Миколою Хвильовим, дружба з Сергієм Пилипенком, який на той час уже був заарештований. Саме за ці «гріхи» Г. Майфет потрапив до розряду контрреволюціонерів і в числі групи провідних українських письменників постав 27—28 березня 1935 р. в Києві перед виїзною Військовою колегією Верховного Суду СРСР.
Вирок був — 10 років концтаборів. Спочатку покарання відбував у районі Медвєжегорська на Білому морі (до 1939 р.), потім був етапований у табори Воркути, де гибів до звільнення 1946 року. За приписом властей поселився в селищі Канін на Печорі, влаштувався на працю нормувальником будівельної контори річкового пароплавства.
Та вже 25 грудня 1950 р. управління МДБ Печорської залізниці прийняло постанову про арешт Г. Майфета. При обшуку в нього вилучено 1 377 стор. записів у блокнотах і зошитах, 150 книг власної бібліотеки (переважно світова класика). Звинувачення були стереотипні: в 30-х роках перебував «у терористичній організації українських націонал-боротьбистів».

На допиті Г. Майфет, пояснюючи ситуацію, сказав: «Хочу зауважити, про існування подібної організації я дізнався лише в процесі розслідування справи всієї групи сімнадцяти». Тоді слідство висуває нове звинувачення: уже на засланні «розповсюджував антирадянські погляди і, зокрема, вихваляв німецький фашизм».
Хоча винним себе Г. Майфет не визнав, Особлива нарада при МДБ СРСР все ж ухвалила: він заслуговує заслання на поселення в Комі (м. Сиктивкар) під нагляд органів Держбезпеки.
Даних про перегляд справи і реабілітацію Г. Май-фета в архівах КДБ УРСР немає. Але відомо, що 1955 р. він повернувся до Полтави. Тільки місцеві власті не надали йому ні роботи за фахом, ні житла. Вважаючи це проявом сталінізму, Г. Майфет повернувся на місце заслання на Печорі і скнів там до останніх днів. Зневіра в справедливості, матеріальні труднощі привели його до відчаю, і він у вересні 1975 р. покінчив життя самогубством. Поновлений у СПУ в 1965 р.

Федір МАЛИЦЬКИЙ

Малицький Федір Михайлович народився 1 березня 1 900 р. в с. Долгобичів на Холмщині (тепер — Польща). Закінчив сільську школу (1914). Під час першої світової війни разом із батьком емігрував до Росії, де працював на Тульському патронному заводі. 1918 р. поступив у Єпіфанську учительську гімназію, а через рік повернувся на Холмщину, де проживав до 1920 р. Після вступу в цей край Червоної Армії виїхав у Житомир, де навчався в учительській гімназії. Затим перебрався на Кубань, працював рік учителем, після чого поступив у Київський інститут народної освіти.
Літературну працю почав 1926 р. Видав поетичні збірки «Холмщина» (1927), «Поезії» (1931). Основна тематика його творчості — революційна боротьба західноукраїнських трудящих проти польсько-шляхетського гніту, їхні духовно-визвольні поривання. Належав до Спілки революційних письменників «Західна Україна». Друкувався у періодичних виданнях Харкова і Києва, зокрема в журналі «Західна Україна». Творчу роботу Ф. Малицького перервав сталінський терор.
У постанові про арешт і трус від 26 лютого 1933 р. облвідділ ДПУ УРСР пред'явив Ф. Малицько-му звинувачення в злочинах, передбачених ст. 54-11 КК УРСР і взяв його під арешт. У зв'язку з цим було допитано чимало письменників. Агата Турчинська у своїх свідченнях від 22 лютого 1933 р. твердила, що Ф. Малицький, М. Козоріс, Д. Рудик, Д. Загул, М. Кічура та інші є прибічниками єдиної незалежної України, а їхня спілка письменників «Західна Україна» являла собою контрреволюційну організацію, яка ставила своєю метою повалення Радянської влади і відновлення Великої соборної України».
У заяві до Колегії ДПУ УРСР від 25 лютого 1933 р. Ф. Малицький, зводячи наклеп на себе і своїх колег — членів «Західної України», під моральним і фізичним тиском слідства «зізнався», що ця творча організація «ставила своєю метою повалення Радянської влади в УРСР, об'єднання усіх українських земель в соборну самостійну Україну». На допиті від 26 лютого 1933 р. Ф. Малицький теж «зізнався», що «остаточною метою спілки революційних письменників, до якої він належав, було повалення Радянської влади шляхом збройного повстання і відновлення Української незалежної республіки».
В обвинувальному висновку від 31 березня 1933 р., підписаному оперуповноваженим СПО ДПУ Погребінським зазначено: «Слідчу справу № 3391 щодо звинувачення Малицького Федора Михайловича надіслати на розгляд судової Трійки при Колегії ДПУ з клопотанням про застосування до звинувачуваного заходів соціального захисту — спровадження в концтабір терміном на п'ять років».
Судова «трійка» постановою від 9.У.1933 р. засудила Малицького на три роки ув'язнення в концтаборах. 1935 р. Ф. Малицького звільнено із Дмітлагу, де він відбував покарання. Після цього він працював на волі, брав участь у Великій Вітчизняній війні. Нагороджений бойовими орденами і медалями.
15 липня 1958 р. Ф. Малицький звернувся до Прокуратури Київської області УРСР із заявою, в якій заперечив зведений на себе наклеп, стверджував, що його арешт був незаконним, а тому просив переглянути свою судово-слідчу справу. У наступній заяві, надісланій КДБ при Раді Міністрів СРСР по Ярославській області від 16.ІХ.1958 р., він викрив «механізм» тиску органів, які 1933 р. домоглися від нього потрібних їм зізнань. «Мені були зачитані свідчення, написані і підписані слідчим, в яких містилося стільки фальші і домислів, що я їх повністю відкидаю».
9 серпня 1959 р. Президія Київського обласного суду на підставі протесту прокурора Київської області винесла ухвалу: «Постанову Трійки при Колегії ДПУ УРСР від 9 травня 1933 р. скасувати, а справу щодо Малицького Федора Михайловича припинити у зв'язку з недоведеністю звинувачень».
Помер письменник 1988 р., уже будучи реабілітованим.

Іван МАЛОВІЧКО

Маловічко Іван Кирилович народився 7 листопада 1909 року в с. Верещаки Лисянського району на Черкащині.
Навчався в Одеському кінотехнікумі, служив у прикордонниках, працював у харківській газеті «Юний піонер».
Почав друкуватися 1928 року. Належав до літературної організації «Нова генерація», потім — до Спілки письменників СРСР (1934).
Автор поетичних збірок «Шефи», «Голова на плечах», «Соціалістична весна» (1930), «Помор'я», «В книзі маємо мову про ніч штормову» (1932), «Мореїн із Комі» (1934), оповідань та нарисів «З історії Одеського порту» (1935), «На кордоні» (1936).
Арештований 21 вересня 1937 року в Харкові. Слідство велося в Києві.
В обвинувальному висновку, підписаному оперуповноваженим НКВС УРСР Акімовим (Егідесом), начальником відділу НКВС УРСР Хатеневером та затвердженому військовим прокурором КВО, зазначено, що І. Маловічко «з 1936 року був активним учасником антирадянської української націоналістичної організації, до якої був втягнутий Семенком М. В., розстріляним за вироком Військової колегії Верховного Суду СРСР у жовтні 1937 року».
Під час слідства Маловічко рішуче заперечував свою приналежність до антирадянськоі' організації.
17 листопада 1937 року спеціальною «трійкою» при Київському обласному управлінні НКВС УРСР він був засуджений до розстрілу.
Вирок виконано 26 листопада 1937 року.
Після смерті Сталіна про реабілітацію Маловічка клопоталося Правління СПУ, подавши до органів правосуддя розгорнуту характеристику його як поета і громадянина.
Ухвалою військового трибуналу Київського військового округу від 15 березня 1957 року вирок стосовно І. Маловічка скасовано, а справу його припинено за відсутністю складу злочину.
Вдові поета Зубковій З. Г. Харківським міським бюро ЗАГС була видана довідка, в якій стверджувалося, що її чоловік помер у місцях ув'язнення 26 жовтня 1942 року від крупозного запалення легенів (свідоцтво видано за розпорядженням органів КДБ при Раді Міністрів УРСР на виконання спеціальної вказівки № 108 від 24 серпня 1955 року).
Іван Маловічко реабілітований посмертно.

Мойсей МИЖИРИЦЬКИЙ

Мижирицький Мойсей Юхимович народився 15 травня 1901 р. у м. Хабне на Київщині в сім'ї дрібного ремісника. Як і його ровесники, початкову освіту здобув у місцевій школі. Переїхав до Києва, навчався на робітфаці, затим поступив у Московський університет на філологічний факультет (єврейське відділення). По закінченні МДУ повернувся до Києва і був зарахований в аспірантуру Інституту єврейської культури Академії наук України. Після захисту кандидатської дисертації Мижирицького запросили на посаду старшого наукового працівника цього ж інституту. Після його ліквідації перейшов на роботу до Кабінету єврейської культури при АН УРСР в Києві.
З 1924 р. регулярно друкував на сторінках періодики критичні статті і наукові розвідки з питань єврейської літератури, брав активну участь у діяльності ВУСППу. Був делегатом І установчого з'їзду письменників і після утворення Всесоюзної спілки став одним із перших її членів.
В історію вітчизняної культури Мойсей Мижирицький увійшов як талановитий дослідник і невтомний пропагандист єврейської літератури. Окремими книжками опубліковані його монографія про видатного єврейського прозаїка Давида Бергельсона та збірка «Етюди», літературні портрети Давида Гофштейна, Іцика Фефера, Іллі Шехтмана та ін.
У роки Великої Вітчизняної війни жив у Баш-кирії. Працював у евакуйованому в Уфу Кабінеті єврейської культури, співробітничав в органі Антифашистського єврейського комітету — газеті «Ейнікайт». Після перемоги повернувся до Києва і продовжував працювати в системі Академії наук УРСР. Але в кінці сорокових років за вказівкою «отця всіх народів» у країні розпочалася розгнуздана антисемітська кампанія... Закривалися єврейські школи, театри, друковані органи, наукові асоціації. Був ліквідований і Кабінет єврейської культури, а всі його співробітники заарештовані.
Не поминула біда і Мойсея Мижирицького. 16 липня 1951 р. він, незважаючи на тяжку хворобу, опинився за ґратами. Йому було пред'явлено стандартне для того часу звинувачення: злочинні зв'язки з Антифашистським єврейським комітетом, шпигунська діяльність, сіоністська пропаганда. Особлива нарада при МДБ СРСР винесла йому стандартний вирок: 10 років виправно-трудових таборів суворого режиму.
На шляху до Магадана морально і фізично розбитий Мижирицький помер в арештантському вагоні. Начальник конвойної команди записав у спеціальній обліковій картці причину смерті: «Помер від тяжкого інсульту».
На клопотання Спілки письменників України Верховний Суд СРСР в січні 1957 р. переглянув справу М. Ю. Мижирицького і скасував постанову Особливої наради за відсутністю в діях останнього складу злочину. .
Мойсей Мижирицький реабілітований посмертно.

Іван МИКИТЕНКО

Микитенко Іван Кіндратович народився 6 вересня 1897 р. в м. Рівному Єлисаветградського повіту (нині Кіровоградської області) в сім'ї селянина. Закінчив Херсонську військово-фельдшерську школу. Під час першої світової війни служив фельдшером у фронтових лазаретах, 1919—1922 рр. працював сільським лікарем на Єлисаветградщині.
З 1922 по 1926 р. навчався в Одеському медичному інституті. Тоді ж почав друкувати вірші, оповідання, нариси, одноактівки в одеській та харківській періодиці. Очолював одеську філію літорганізації «Гарт». 1927 р. переїхав до Харкова, де закінчив медінститут і став одним з керівників Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПІІ), Всесоюзного об'єднання асоціацій пролетарських письменників (ВО-АПП), міжнародного об'єднання пролетарських письменників (МОРП).
З 1932 р.— член Оргкомітету, а з 1934 р.— секретар Правління СРПУ і член правління СРП СРСР. Учасник Міжнародних антифашистських конгресів письменників на захист культури 1935 р. в Парижі та 1937 р. в Мадріді. Член ВКП(б).
Автор численних поетичних, прозових, драматургічних і публіцистичних творів. Серед них — книги оповідань, повістей, нарисів «На сонячних гонах» (1926), «Брати» (1927), «Вуркагани» (1928), «Торт» (1931), репортаж «Голуби миру» (1930), роман «Ранок» (1933), поема «Вогні» (1927), п'єси «Іду» (1927), «Диктатура» (1931), «Кадри», «Справа честі» (1932), «Дівчата нашої країни» (1933), «Бастілія божої матері», «Маруся Шурай», «Соло на флейті» (1935), «Дві юності» (1937).
Восени 1937 р. Іван Микитенко став черговою жертвою цькувань і наклепів, спрямованих проти діячів української літератури. В республіканській та всесоюзній пресі з'явилася низка матеріалів, у яких він звинувачувався у «приховуванні куркульського походження», «зв'язках із ворогами народу», «троць-кістсько-націоналістичних диверсіях». За цими політичними доносами провина І. Микитенка полягала в тому, що «письменницька громадськість України з великим запізненням взялася за очищення письменницьких лав від троцькістсько-націоналістичних шпигунів і диверсантів... Якщо досі очищення лав письменників України відбувається повільно, то гальмом цього є рештки раппівського керівництва і, зокрема, Микитенко».
У перших числах жовтня 1937 р. І. Микитенко був виведений із складу секретаріату, Правління й президії СРПУ, знятий з посади головного редактора журналу «Радянська література», а 3 жовтня виключений з партії.
Вранці 4 жовтня 1937 р. І. Микитенко пішов з дому, сказавши дружині, що йде здати в НКВС особисту зброю, і більше не повернувся. На численні запити сім'ї з правоохоронних органів надходили різноманітні відповіді: від повного заперечення арешту І. Микитенка і запевнень у відсутності відомостей про його долю до повідомлень про висилку його на 10 років у режимні табори без права листування за рішенням харківської «трійки» 27.ІІІ.1938 р. В одній з відповідей 1939 р. сповіщалося також про самогубство І. Микитенка.
У березні 1956 р. на черговий запит до Прокуратури УРСР дружина письменника одержала відповідь, що 18 жовтня 1937 р. тіло І. Микитенка з вогнестрільною раною «в области виска» було знайдене на околиці Києва, поблизу «Шовкобуду» і що судово-медичною експертизою тоді ж констатована смерть внаслідок самогубства.
Громадська реабілітація І. Микитенка відбулася 12 квітня 1956 р., коли президія СПУ посмертно поновила його в правах члена Спілки. Тоді ж було скасовано рішення парторганізації СПУ про виключення І. Микитенка з партії. Аналогічне рішення ЦК КП України про посмертну реабілітацію І. Микитенка в партійному відношенні в зв'язку з безпідставністю інкримінованих йому в 30-ті роки політичних звинувачень було ухвалено лише 14 червня 1990 р.

Василь МИСИК

Мисик Василь Олександрович народився 24 липня 1907 р. в с. Новопавлівка Межівського повіту на Катеринославщині в сім'ї священика. 1922 р. закінчив семирічку, де йому пощастило навчатися мови й літератури у талановитого педагога Аркадія Казки, який запримітив поетичне обдаровання юнака. Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському, П. Филиповичу. Відтоді після публікації (1923 р.) кількох поезій у журналі «Червоний шлях» Василь Мисик почав входити в літературу.
1926 р. він переїхав до Харкова, влаштувався коректором у друкарні, а згодом став бібліотекарем у Будинку літератури ім. В. Блакитного. 1927 р. побачила світ його перша збірка «Трави».
Одночасно з творенням оригінальних поезій Мисик багато перекладав. Ще навчаючись у школі, виявив неабиякий інтерес до іноземних мов (самотужки оволодів німецькою, французькою), а живучи в Харкові, почав відвідувати курси англійської. Там же вступив до технікуму сходознавства. Мисик перекладав з російської, білоруської, єврейської, польської, німецької, французької, а найбільше — з англійської, перської і таджицької.
На час утворення Спілки письменників СРСР (1934 р.) 27-річний Василь Мисик уже був автором поетичних збірок «Трави», «Блакитний міст», «Чотири вітри», «Будівники», збірки оповідань «Ґалаґанів сон», двох книжок нарисів про Схід, численних перекладів.
Він належав до літературної організації «Плуг», але за своєю творчою позицією був близьким до групи так званих «неокласиків».
Вночі 4 листопада 1934 р. Мисика забрали з власної квартири працівники Харківського ДПУ. За свідченням Василя Минка, який жив у тому ж будинку поверхом вище, Мисика заарештували замість нього.
За постановою Бордона, оперуповноваженого СПВ УДБ НКВС УРСР по Харківській області, від 9 листопада 1934 р., його направили в Київ, де було сконцентроване слідство у справі по звинуваченню великої групи української інтелігенції у приналежності до ОУН і підготовці терактів проти керівних діячів партії та уряду, що інкримінувалося й Мисикові як членові «харківської терористичної групи» (крім Мисика, за фальшивими показаннями А. Біленького-Березинського, до «харківської групи» належали Р. Сказинський та Р. Шевченко). 13—15 грудня виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням Ульріха засудила 28 звинувачуваних по цій справі до розстрілу — зокрема Г. Косинку, Д. Фальківського, К. Буревія, О. Близька, Івана і Тараса Крушельниць-ких, Р. Шевченка, Р. Сказинського. Справу Мисика, який, попри всі «старання» слідчого Грінера, категорично відмовився визнати себе винним, направили на додаткове розслідування — разом із справами ще восьми звинувачуваних.
26 лютого 1935 р. був затверджений обвинувальний висновок, в якому констатувалася відсутність достатніх даних для віддання Мисика до суду, у зв'язку з чим слідство по його справі припинялося. Водночас постановлялося направити справу на «особливу нараду» при НКВС СРСР з клопотанням про ув'язнення його у виправно-трудовий табір строком на 5 років — «беручи до уваги, що Мисик виходець з попівської родини і був зв'язаний з українськими націоналістичними елементами, а тому є особою соціально небезпечною і його перебування на Україні в нинішній час небажане»... 19 липня 1935 р. Особлива нарада при НКВС СРСР засудила його до 5 років виправно-трудових таборів. Незаслужене покарання Мисик відбував на Соловках.
Ранньої весни 1940 р. поет після відбуття строку оселився в рідному селі. Далі був грізний сорок перший, фронт, полон, втеча з фашистського табору для військовополонених навесні 1945 р. разом із групою виведених на розстріл бранців.
З поверненням на Батьківщину почалося поступове творче відродження поета. 1956 р. з Мисика були зняті всі сфальсифіковані звинувачення. 16 жовтня того ж року ухвалою військового трибуналу Київського військового округу він був реабілітований.
Починаючи з 1958 р,, одна за одною виходять його поетичні книжки «Вибране», «Борозни», «Верховіття», «Чорнотроп», «Біля криниці», «Лан», «Берег», «Планета», збірка оповідань «Брянський ліс», а також окремі видання перекладів з Бернса, Кітса, Хайяма, Рудакі, Гафіза.
1977 р. за вагомий внесок у скарбницю мистецтва поетичного перекладу він був удостоєний Республіканської премії ім. М. Рильського.
Василь Мисик помер 3 березня 1983 р. у Харкові.

Андрій МИХАЙЛЮК

Михайлюк Андрій Семенович народився ЗО листопада 1911 р. в с. Германівка (тепер с. Красне Друге Обухівського району) на Київщині в селянській сім'ї. 1929 р. поступив у Київський електромеханічний технікум. Тоді ж виявив нахил до літературної творчості. Перший свій вірш за рекомендацією Гео Шкурупія опублікував у журналі «Нова генерація». У 1930 р. переїхав до Харкова, де працював у виїзній редакції «Вістей». В 1934 р. переїхав до Києва.
Андрій Михайлюк — автор збірок «Вірші» (1932), «Кінець ідилії» (1933), «Сонячний день» (1936). Переклав українською мовою поему М. Некрасова «Кому на Русі жити добре?». Належав до літературної організації «Нова генерація».
...Заарештовано Михайлюка 11 вересня 1937 р. Два нічні допити, дві очні ставки (з Михайлем Семенком, котрий нібито передав заарештованому бомбу для здійснення терористичної акції, та рідним братом, у якого та бомба нібито зберігалась) і обвинувальний висновок, який склав начальник відділення УДБ НКВС УРСР лейтенант Держбезпеки Рєзников, а затвердив помічник начальника IV відділу УДБ НКВС УРСР Хатеневер. У ньому, зокрема, зазначалося, що Андрій Михайлюк «...був учасником контрреволюційної української націоналістично-терористичної організації, яка ставила своєю метою збройне повалення Радянської влади на Україні і встановлення фашистського ладу»; що він «...одержав завдання особисто здійснити терористичний акт над керівниками ЦК КП(б)У і Радянського уряду 1 травня 1937 р.».
23 жовтня 1937 р. на закритому засіданні Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила поета до розстрілу.
Вирок виконано в Києві 24 жовтня 1937 р.
22 жовтня 1957 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР скасувала ухвалу щодо А. С. Михайлюка від 23 жовтня 1937 р. і справу про нього припинила за відсутністю складу злочину.
Андрій Михайлюк реабілітований посмертно.

Михайло МОРОЗ

Мороз Михайло Якимович народився 20 травня 1905 р. в с. Бубновка на Вінниччині в хліборобській сім'ї. Закінчив Гайсинський землемірний технікум, кілька років працював геодезистом. З 1928-го по 1931 рік був співробітником редакції газети «Колгоспне село».
Літературну діяльність почав 1928 року. Автор поетичних книжок «Куємо перемогу» (1932), «Світанкова зустріч» (1936), книжок оповідань «Вертуни» (1930), «Розвідачі» (1931), нарисів «Вугільний крос» (1932), «Румунський «Рай» (1933), повістей «Гнані і голодні» (1932), «Повісті мого життя» (1933), п'єси для дітей «Зміна — зміні» (1932), яка широко використовувалася шкільною художньою самодіяльністю.

Судово-слідчої справи М. Мороза в архівах не виявлено. Отже, про час його арешту, перебіг слідства, вирок, місце відбуття покарання і смерть документальних даних немає.
В його особовій справі, яка зберігається в Спілці письменників України, є копія ухвали Військової колегії Верховного Суду СРСР від 8 жовтня 1957 року про те, що судову справу щодо нього припинено за відсутністю складу злочину. У згаданій справі є позитивні відгуки про творчість цього письменника, які належать Павлові Усенку і Юрію Гундичу. Останній, зокрема, засвідчує, що перед арештом Мороз закінчив роман «Диплом» про життя на Західній Україні за пілсудщини. Рукопис було відредаговано в Держлітвидаві України і повернуто авторові для перегляду. Але з арештом письменника весь його архів, в тому числі і рукопис роману, безслідно зникли.
Судячи з того, що остання книжка М. Мороза вийшла друком у 1936 р., можна вважати, що шал сталінського терору поглинув його в 1937—1938 роках.
Михайло Мороз реабілітований посмертно.

Далі

До змісту …З ПОРОГА СМЕРТІ… Письменники України – жертви сталінських репресій