Аврам АБЧУК

Абчук Аврам Пінхусович народився 1897 р. у Луцьку на Волині в багатодітній сім'ї дрібного службовця. П'ятирічним хлопчиком був відданий батьками в хедер — напіврелігійну єврейську початкову школу.
Проте продовжити навчання в міській гімназії через так звану «процентну норму», яка обмежувала доступ дітям єврейського походження в навчальні заклади царської Росії, не зміг. Тому, коли йому виповнилося тринадцять літ, полишив отчий дім. Шлях його проліг до Києва.
Якось у робітничому клубі, куди бездомний юнак частенько навідувався після трудового дня, виступали відомі поети Давид Гофштейн, Перец Маркіш, Лейб Квітко і Давид Бергельсон. Після закінчення літературної частини сором'язливий від природи Абчук протиснувся до поважних гостей і простягнув одному з них власні вірші, які потай складав.
Давид Гофштейн, познайомившись із творами початківця, інтуїтивно відчув: перед ним — народний самородок. Довідавшись, що хлопчина не має в Києві ні кола ні двора, запросив до себе на квартиру. А потім прилаштував його вихователем у щойно відкритий Будинок безпритульників, ввів у літературне середовище.
Вже перші публікації Абчука в єврейській періодиці принесли йому визнання. Як завважила тодішня критика, «на небосхилі єврейської літератури заяскравіла нова зоря». А молодий письменник не лише творив новели й нариси, але й наполегливо вчився. Закінчив Київський інститут народної освіти (КІНО). Коли ж у Києві відкрився Інститут єврейської культури при Академії наук України, став одним із перших його наукових співробітників.
На початок 30-х років припадає розквіт таланту Аврама Абчука. В цю пору одна за другою з'являються збірки його новел, критичних праць, монографії. А коли був опублікований роман «Гершл Шамай» (1933), всім стало ясно: в єврейську літературу прийшов справжній майстер «великої» прози. Його книги перекладалися на мови народів СРСР.
За ідейно-естетичним спрямуванням своєї творчості Абчук належав до літературної організації ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). Деякий час був її секретарем. Як один із найавторитетніших єврейських прозаїків і критиків, він у складі письменницької делегації України, куди входили Тичина, Рильський, Микитенко, Панч, Бажан та ін., у серпні 1934 р. брав участь у роботі І Всесоюзного з'їзду письменників, який організаційно оформив у єдину спілку всіх професійних літераторів. А на І Всеукраїнському з'їзді письменників був одностайно обраний керівником єврейської секції.
Здавалося, що творча доля Абчука складається щасливо. Але в ту пору набрала шалених обертів кривава сталінська січкарня. 27 вересня 1937 р. на одній із київських вулиць агенти НКВС схопили Абчука. В той же день під час трусу його дружина і син Вільям, ще немовля, були викинуті з квартири на вулицю, а невдовзі вислані з Києва.
Підручні Єжова висунули Абчукові стандартне для всіх інтелігентів звинувачення: підривна діяльність, проведення на території СРСР шпигунства на користь однієї іноземної держави. Яка діяльність, на користь якої держави велося шпигунство — слідство анітрохи не турбувало. Воно мало поставляти жертви на конвейєр нищення і справно це робило. 27 вересня Абчук був кинутий за грати, а 10 жовтня 1937 р. розстріляний.
Після смерті «любимого вождя всіх народів» Спілка письменників України розпочала боротьбу за реабілітацію безвинно репресованих сталінщиною літераторів. Винятково благородну роль у справі А. Абчука відіграли Володимир Сосюра і Максим Рильський. В результаті їхнього клопотання 13 жовтня 1956 р. судово-слідча справа Абчука була переглянута Верховним Судом СРСР і вирок Особливої наради при НКВС СРСР від 10 жовтня 1937 р. скасований.
Аврам Абчук реабілітований посмертно.

Мойсей АЛЬТМАН

Альтман Мойсей Ельович народився 8 травня 1890 р. у містечку Ліпкани в Молдові в сім'ї бідного ремісника. Закінчив початкову єврейську школу (хедер) та три класи ремісничого училища. Зважаючи на літературні здібності сина, батько відправив його навчатися до Кам'янець-Подільської гімназії, яку той закінчив у 1908 р.
Альтману не минуло чотирнадцяти, коли в одеській єврейській газеті «Унзер лебен» («Наше життя») були надруковані його перші вірші. З того часу він регулярно публікував свої поетичні спроби в різних виданнях Росії та Румунії.
В 1919 р. видав свою першу прозову книжку. Затим побачили світ збірки оповідань «Міраж» (1926), «Віденська карета» (1935), «Коріння» (1948), романи «Мідраш Пінхас» (1936), «Метелики» (1938), п'єси «На покутному ланцюгу» (1946), «Дочка Ефти» (1947), «Десята заповідь» (1948).
До приєднання Буковини до СРСР Альтман багато мандрував по світу. Жив у Румунії, Франції, Бразілії, Аргентіні. Там друкував свої твори, виступав на літературних вечорах і зажив великої популярності.
Все своє життя Альтман тісно пов'язав із театрами «Сіді Таль», київським та московським театром «ГОСЄТ». Тривалий час був завлітом Українського єврейського державного театру.
Старого письменника спіткала трагічна доля більшості єврейських літераторів під час сталінського терору. Наприкінці 1949 р. він був заарештований органами МДБ і звинувачений в активній націоналістичній діяльності, антирадянській пропаганді, шпигунстві. Після тривалого слідства Особливою нарадою МДБ був засуджений на десять років ув'язнення в таборах.
Після шести років гибіння за колючим дротом Альтмана, який уже став інвалідом, звільнено за відсутністю складу злочину й повністю реабілітовано.
Після повернення до Чернівців М. Альтман написав кілька книг, які вийшли друком у видавництві «Советский писатель».
Помер 21 жовтня 1981 р.

Кесар АНДРІЙЧУК

Андрійчук Кесар Омелянович народився 22 березня 1907 р. в с. Латанці Брацлавського повіту Кам'янець-Подільської губернії (нині Вінницької області) в багатодітній бідняцькій сім'ї. В 1923 р. після закінчення єдиної трудової школи в рідному селі поступив у Вороновицьке технічне училище, де за рік опанував ремесло столяра. Саме тут він спізнав смак громадської роботи: був секретарем комнезаму, завідувачем хати-читальні, сількором вінницької окружної газети «Червоний край». В 1924 р. з путівкою комнезаму вирушив у Вінницю, був слухачем трирічних педагогічних курсів ім. Івана Франка. В 1927 р. поступив на літературний факультет Одеського ІНО, навчаючись в якому, відвідував загальноміське літературне об'єднання, де починали свій творчий шлях Степан Олійник, Сава Голованівський, Степан Крижанівський, Олег Килимник, Володимир Іванович та ін.
Початок свого літературного шляху Андрійчук відносив на січень 1927 р., коли в одеському «Червоному степу» вперше був надрукований його вірш «21-ше січня», присвячений пам'яті Леніна. Потім вірші, новели, рецензії регулярно з'являлися на сторінках одеських видань «Чорноморська комуна», «Молода гвардія», «Блиски» і «Металеві дні», а також «Зорі» (Дніпропетровськ), «Літературного додатку» (Житомир) та ін. Того ж року він був прийнятий до ВУСППу.
В 1931 р. в харківському видавництві «ЛіМ» видрукувана перша збірка поезій Андрійчука «На зламі», яка виявилася і останньою. Поет підготував до друку другу книжку, але побачити її на полицях книгарень не зміг. Бо в вересні 1937 р. був арештований органами НКВС Вінницької області і через три місяці без слідства, без виклику в суд, без застосування будь-якої статті Карного кодексу УРСР засуджений на 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Всі його скарги, протести, клопотання залишалися поза увагою правових органів. Лише 8 вересня 1947 р., по відбутті строку покарання, він був звільнений з-під варти без будь-яких пояснень і вибачень. Але з приписом: оселитися в с. Малопіщанка Маріїнського району Кемеровської області.
З грудня 1947 р. по квітень 1951 р. Андрійчук викладав у місцевій школі російську мову й літературу. Продовжувати творчу роботу виявилося справою безперспективною, оскільки про друкування його віршів не могло бути й мови.
Лише в 1956 р., після незчисленних скарг, органами прокуратури було призначено нове розслідування справи Андрійчука, в процесі якого встановлено, що всі без винятку звинувачення в 1937 р. були вигадані й нічим не підтверджені. За протестом прокурора Вінницький обласний суд 15 березня 1956 р. постанову Особливої наради при НКВС від 26 листопада 1937 р. відмінив і справу припинив.
Після громадянської реабілітації Андрійчук був поновлений у рядах членів Спілки письменників, в яку був прийнятий кандидатом ще в 1934 р. Лишок свого життя він провів на батьківщині, де працював педагогом Тиврівської середньої школи, зрідка друкуючись у періодиці.
Помер 7 серпня 1958 р.

Борис АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ

Антоненко-Давидович Борис Дмитрович народився 5 серпня 1899 р. в передмісті м. Ромни — Засулля (тепер Сумської обл.) в сім'ї машиніста-залізничника Дмитра Олександровича Давидова і Юлії Максимівни Яновської. («Антоненко-Давидович» є воднораз і псевдонім, і прізвище його прадідів — реєстрових козаків Антоненків). Закінчивши в 1917 р. Охтирську гімназію, майбутній письменник вступив на природничий відділ Харківського університету, але невдовзі перевівся на історико-філологічний факультет Київського університету. Через матеріальні нестатки та безперервну зміну влад офіційної вищої освіти так і не здобув; довелося опановувати науку самотужки «в бібліотеках та з великої книги життя».
У 1920—1921 рр., ще зовсім юним, член КП(б)У Б. Антоненко-Давидович завідував Охтирською наросвітою, ходив у загоні чону проти Махна та місцевих повстанських ватаг, збирав продрозкладку й організовував вибори до Рад. Не зрозумівши сутності непу й не погоджуючись із практикою розв'язання національного питання на Україні, восени 1921 р. вийшов із КП(б)У і вступив до УКП. Та, переконавшись у марності її діяльності і не бажаючи «помножувати дяківський хор у московській церкві з філіалом в Україні», восени 1923 р. вийшов з УКП.
В 1923 р. в київському журналі «Нова громада» надрукував перше оповідання «Останні два», яке й поклало початок його творчості. Своє літературне «хрещення» письменник одержав у літературній організації «Ланка» (згодом — «Марс»), що відокремилась од строкатого «Аспису» (асоціації письменників), яка об'єднувала невеличку, але творчо дуже сильну групу молодих «попутників»: Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, В. Підмогильний. Є. Плужник, Б. Тенета, Т. Осьмачка, Д. Фальківський та ін.
Б. Антоненко-Давидович — автор більше двох десятків оригінальних книг оповідань, повістей, роману, літературно-критичних нарисів та портретів. Найвідомішими його книгами, які й визначають творче обличчя письменника, є повість «Смерть» (1928), збірка репортажів «Землею українською» (1930), роман «За ширмою» (1963), цикл «Сибірських новел» (1989) та мовознавча праця «Як ми говоримо» (1970).
Одним із найпомітніших творів у літературному процесі на Україні 20-х років була повість «Смерть», яка з-поміж інших факторів спричинилася до багаторічних поневірянь письменника «на розпуттях велелюдних». В ній Антоненко-Давидович глибоко дослідив процес витравлення національної свідомості й гідності, відлучення українського інтелігента від свого етносу й деградацію його в безбатченка-манкурта. Повість «Смерть», як і книга «Землею українською», були піддані нищівній критиці. Автора публічно звинувачували в «неприкритому зоологічному націоналізмі», в усіх інших найтяжчих «гріхах». І матеріально, й морально життя письменника стало нестерпним, і він виїздить до Алма-Ати, де влаштовується працювати в Держкрайвидаві редактором.
Та після вбивства Кірова по всій країні почалися жорстокі репресії. Вже 5 грудня 1934 р. заарештовано Є. Плужника, а 17 грудня розстріляні, як «вороги народу» і «терористи», друзі Антоненка-Давидовича — Г. Косинка, Д. Фальківський, К. Буревій, О. Близько... Цунамі терору докотилося і до Казахстану. 2 січня 1935 р. Антоненка-Давидовича заарештовано й під конвоєм відправлено до Києва.
На допитах письменник тримався гідно й мужньо. Коли слідчий НКВС Хаєт вимагав зізнатися в приналежності до терористичної організації й обіцяв зберегти йому «мерзенне» життя, якщо покається і видасть своїх спільників, Б. Антоненко-Давидович відповів: «Я не знаю, які у вас є засоби впливу на в'язнів під слідством. Та навіть коли б, припустимо, якимись невідомими способами вам пощастило зламати мене і я виказав би вам на себе й на інших оцю фантасмагорію, і коли б ви не тільки дарували мені моє «мерзенне», як ви кажете, життя, а навіть випустили на волю, то я повісився б на першому ж сучку. Тому що таким людям, як я, можна жити з переламаним хребтом, але з переламаним моральним хребтом я жити не зміг би. На це ви зважте». Отож Хаєт змушений був визнати, що в особі Антоненка-Давидовича він зустрів «закоренілого ворога, але стійкого».
Єжовські опричники звинуватили письменника у «приналежності до контрреволюційної націоналістичної організації» (УВО), яка нібито силою зброї «прагнула повалити Радвладу на Україні і готувала індивідуальний терор проти Компартії і Радянської держави». На підставі цієї фальшивки Б. Антоненка-Давидовича було засуджено на 10 років концтаборів, де письменник пройшов усі кола ГУЛАГівського пекла, а після того був відправлений на довічне заслання в село з промовистою назвою Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю.
Лише 1956 р. був реабілітований, а наступного року повернувся до Києва і спрагло взявся до творчої роботи. Та з виходом у світ роману «За ширмою» на нього знову посипались звинувачення у всіляких гріхах. В роки брежнєвсько-сусловської стагнації письменник був ошельмований, зацькований і зловісно замовчаний, але морально не зломлений.
Він помер 9 травня 1984 р.

Василь АТАМАНЮК

Атаманюк Василь Іванович родом із с. Яблунів Косівського району на Івано-Франківщині. Народився 14 березня 1897 р. у бідній селянській родині.
В 1909 — 1915 роках навчався в Коломийській гімназії, у тій самій гімназії, де раніше здобули освіту Василь Стефаник, Марко Черемшина та інші визначні культурно-громадські діячі Прикарпаття.
В роки першої світової війни служив в австрійській армії, затим працював перекладачем у Пресбюро, був січовим стрільцем. У 1918 — 1920 рр. мешкав у Катеринославі, де за Центральної ради працював секретарем місцевої газети «Боротьба», завідувачем «Трудової школи». 1922 р. переїхав до Києва, прилучився до літературної організації «Західна Україна» і повністю присвятив себе літературі.
Перша збірка його лірики «Як сурми заграли до бою» побачила світ ще 1916 р. Згодом вийшла друком книжка поезій «Чари кохання» (1921), «Хвилі життя» (1922), «Жовтень» (1924), «Галичина» (1925), «За Збручем грози» (1930), «Дума про Степана Мельничу-ка» (1924), «Тяжкі роки» (1930), «Батіг і багнет», «Крізь кривду і кров» (1932), у яких зображені болі й страждання західноукраїнського трудового села в умовах польсько-шляхетського гніту, наростання у ньому революційних настроїв, почуття духовної спорідненості галицьких українців з народом Радянської України.
Як перекладач видав антологію «Нова єврейська поезія» (1923), упорядкував збірники «Сатира і гумор» (1926), «Літературні пародії» (1927), «Революційні пісні Західної України» (1928), «Революційна поезія Західної України» (1930), «Антологію західноукраїнської поезії» (т. 1 — 3, 1930 — 1931). Писав Василь Атаманюк і твори для дітей.
Заарештований 31 січня 1933 р. у Києві. В «обвинувальному висновку» органами ДПУ. йому інкриміновано такий злочин: «Атаманюк був одним із керівників київської організації УВО (Українська військова організація). З його ініціативи і під його керівництвом була створена в Києві організація галицьких письменників «За плуг», перейменована в 1923 р. в «Західну Україну», що ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил». Письменника звинувачували в тому, що він проводив «активну контрреволюційну діяльність, спрямовану на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки».
Вимучений на допитах тортурами, В. Атаманюк вимушено «визнав» себе винним і звів на себе й на деяких інших письменників наклеп. 1 жовтня 1933 р. судовою «трійкою» ДПУ УРСР був засуджений на п'ять років ув'язнення. Перебуваючи в концтаборі «Карлаг», він звернувся 1 березня 1935 р. із проханням про помилування до особливого уповноваженого НКВС в м. Москві. В своєму листі він писав: «Після арешту неймовірними зусиллями деяких слідчих, які знущалися наді мною, били, двадцять діб не дозволяли спати і лягати, заставляли безперервно бігати, загрожували різними тортурами і т. і., помістили серед польских шпигунів. Мене довели до безвольного, несвідомого стану, і я вимушений був зізнатися під диктування в неіснуючих злочинах».
Прохання про помилування надсилав і до Й. Сталіна (19.5.1937) та А. Вишинського (29.5.1937). Проте вони не полегшили його долі. Навпаки, «особлива трійка» УНВД 9 жовтня 1937 р. винесла йому новий вирок: «Атаманюка-Яблуненка Василя Івановича розстріляти».
Василь Атаманюк реабілітований посмертно.

Далі

До змісту …З ПОРОГА СМЕРТІ… Письменники України – жертви сталінських репресій