Аркадій ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ

Добровольський Аркадій Захарович народився 14 листопада 1911 р. в с. Клекотина нинішнього Шаргородського району, Вінницької області в сім'ї хлібороба. Після закінчення семирічки 1925 р. вступив на механічне відділення Барської індустріально-технічної профшколи, яке 1927 р. змушений був покинути через матеріальну скруту. Працював ;слюсарем на Юзефо-Миколаївському цукровому заводі, пізніше — на ваговому заводі ім. Дзержинського у Києві. В цей час почав писати вірші, які друкував у журналі «Молодий більшовик», «Життя й революція», «Глобус». В 1930 р. вступив до творчого об'єднання комсомольських письменників «Молодняк». Восени 1931 р. А. Добровольський став студентом літературно-лінгвістичного факультету Київського інституту народної освіти, де провчився лише одну зиму. Деякий час працював завідуючим Будинком літераторів у Києві, опісля — на Київській кіностудії художніх фільмів, де з великими перервами працював редактором-консультантом і штатним сценаристом до 1936 р., після чого вступив у Всесоюзний державний інститут кінематографії.
В цей період Добровольський написав кілька сценаріїв. Зокрема, написаний у співавторстві з Помєщиковим сценарій «Полюшко-поле» став основою фільму «Трактористи» (1936). Підготував до друку збірки поезій «Квітнуть жита» і оповідань «Подільські агронавти», проте видати не встиг.
Молодший лейтенант управління Держбезпеки Гольдфарб і сержант Лейбович 15 січня 1937 р. заарештували А. Добровольського на квартирі у Помєщикова. Трус був проведений і в кімнаті гуртожитку, де студент проживав у Москві. Його звинувачували у контрреволюційній націоналістичній та терористичній діяльності. На допитах, які вів слідчий Давидов, тільки під впливом «фізичних методів» визнав вину.
Військовий трибунал Київського військового округу на судовому засіданні 10 квітня 1937 р. виніс вирок: 7 років ув'язнення і 5 років позбавлення в політичних правах. Вирок вступив у силу 16 квітня 1937 р. Покарання відбував в тресті «Дальбуд». Після відбуття строку військовий трибунал військ НКВС знову засудив його на 10 років позбавлення волі і наступним п'ятирічним пораженням у правах. Підставою став вірш «Мудрый Кролик», в якому вбачали натяк на культ вождя.
Після закінчення строку ув'язнення залишився на Колимі як вільнонайманий. У селищі Ягідне 8 червня 1957 р. його знову заарештували. Звільнили 2 вересня 1958 р., коли прокуратура Магаданської області закрила його справу.
Військова колегія Верховного Суду СРСР 7 вересня 1957 р. скасувала вирок 1937 р. щодо А. Добровольського, а військовий трибунал Далекосхідного військового округу 4 грудня 1957 р. анулював вирок 1944 р.
На Україну А. Добровольський повернувся в 1959 р. Працював у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка. У співавторстві з Ліною Костенко написав кіносценарій «Перевірте свої годинники», відзначений премією на республіканському конкурсі. Перекладав художні твори з англійської (Д. Голсуорсі, А. Сілітоу), французької (Жорж Гові) для журналу «Всесвіт», редагував переклади з польської для видавництва «Радянський письменник».
Помер 10 червня 1969 р.

Олесь ДОСВІТНІЙ

Скрипаль-Міщенко Олександр Федорович (літ. псевдонім Олесь Досвітній) народився 8 листопада 1891 р. в повітовому містечку Вовча (теперішній Вовчанськ) на Харківщині в багатодітній сім'ї дрібного крамаря. Початкову освіту здобув у земській чотирирічній школі, екстерном закінчив гімназію, вступив на фізико-математичний факультет Петербурзького університету, звідки був виключений, як активний учасник революційного руху.
В роки першої світової війни перебував рядовим на фронті. За революційну агітацію в царській армії був засуджений до страти, але втік за кордон. У Сан-Франціско став кореспондентом соціал-демократичної газети «Нова рада».

На Україну повернувся 1918 р. і відразу прилучився до боротьби проти німецько-кайзерівських окупантів. В 1919 р. вступив до КП(б)У, працював редактором газети «Галицький комуніст». За пропагандистську роботу на Галичині потрапив до варшавської в'язниці. У березні 1920 р. повернувся на Україну. Був політкомісаром і головним редактором літературно-агітаційного поїзда «Більшовик», редагував газети «Хліб і залізо», «Большевик в пути», «Селянська правда» і «Зірка» (Катеринослав). В останні роки життя виконував обов'язки головного редактора сценарного відділу ВУФКУ (Всеукраїнського фотокіноуправління), голови Українського товариства драматургів і композиторів.
Уривки з романів, повістей, оповідання, фейлетони, літературно-критичні статті друкував у журналах «Вапліте», «Червоний шлях», «Літературний ярмарок», «УЖ», «Шквал» та ін. Належав до літературних організацій «Плуг», В АПЛІТЕ, ВУСПП.
Автор ряду книг публіцистики, оповідань та повістей «Новели» (1920), «Тюнгуй» (1924), «На чужині», «Чия віра краща?» (1925), «Алай», «Гюлле» (1927), «Нотатки мандрівника» (1929), «На плавнях», «Піймав», «Постаті», «Сірко» (1930), «На той бік» (1931), «Новели» (1932), романів «Американці» (1925), «Хто?» (1927), «Нас було троє» (1929), «Кварцит» (1932). Його твори багато разів видавалися російською, англійською, німецькою та іншими мовами.
7 грудня 1933 р. помічник уповноваженого слідчої групи секретно-політичного відділу ДПУ УРСР Гольдман, розглянувши матеріали, що звинувачували Досвітнього О. Ф. у «приналежності до української контрреволюційної організації, яка намагалася повалити Радянську владу», ухвалила: «вибрати запобіжним заходом проти уникнення ним суду і слідства — утримання під вартою в спецкорпусі ДПУ».

19 грудня 1933 р. Досвітнього заарештовано в Харкові. Слідство вів уповноважений ДПУ УРСР Грушевський, який до згаданих звинувачень додав «участь в терористичній діяльності», зокрема підготовку замаху на Постишева.
На черговому допиті 29 грудня 1933 р. О. Досвітній «визнав» себе причетним до контрреволюційної організації, а 10 січня 1934 р. звернувся до слідчого із заявою, де засуджував свої злочини і просив дати можливість «відданою роботою на соціалістичному будівництві довести свою відданість великій справі партії і Радянської влади».
У звинувальних висновках слідчий запропонував судовій «трійці» ув'язнити підсудного у виправно-трудові табори на 10 років. Заступник прокурора ДПУ УРСР наклав свою резолюцію, в якій запропонував розстріл. Судова «трійка» на закритому засіданні 23 лютого 1934 р. підтримала «вищу міру соціального захисту». З березня 1934 р. Колегія ОДПУ залишила вирок без змін...
На клопотання дружини письменника і за протестом прокурора військовий трибунал Київського військового округу 25 жовтня 1955 р. скасував постанову Колегії ОДПУ від 3 березня 1934 р. і справу припинив через відсутність складу злочину. А 18 травня 1956 р. рішенням ЦК Компартії України Олесь Досвітній був реабілітований і в партійному відношенні (посмертно).

Михайло ДРАЙ-ХМАРА

Драй-Хмара Михайло Опанасович народився 10 жовтня 1889 р. у с. Малі Канівці на Золотонощині (нині — Чорнобаївський район Черкаської обл.) у козацькій родині. Він рано залишився без матері, але батько зміг дати синові добру освіту. Спершу Михайло закінчив Золотоніську школу, а згодом — Черкаську гімназію. 1906 р. за конкурсом вступив до знаменитої Колегії Павла Галагана у Києві, де вчився разом із П. Филиповичем. 1910 р. став студентом історико-філологічного факультету Київського університету, після закінчення якого (1915) був залишений на кафедрі слов'янознавства для підготовки до професорського звання. 1913 р. відряджений за кордон, де студіював фонд бібліотек і архівів Львова, Будапешта, Загреба, Белграда та Бухареста. З початком першої світової війни, як професорський стипендіат, працював у Петроградському університеті, а 1917 р. повернувся на Україну. В 1918—1923 рр.—професор Кам'янець-Подільського університету. З 1923-го по 1929 рік — професор кафедри українознавства Київського медичного інституту, а в 1930—1933 роках працював у Науково-дослідному інституті мовознавства при ВУАН.
Михайло Драй-Хмара належав до угруповання «неокласиків», хоча до кінця не позбувся символістських впливів. Його поетичній палітрі притаманні вкрай загострені ліричні емоції, його соковито-язичницька лексика наповнена неологізмами. До класичних форм сонета, яким віддавали перевагу «неокласики», він звертається тільки наприкінці 20-х років. За життя Драй-Хмари вийшла друком лише одна книга поезій — «Проростень» (1926). Дві інші («Сонячні марші» та «Залізний обрій») так і не побачили світу аж до 1969 р.
Як літературознавець, глибоко обізнаний із багатьма слов'янськими літературами, Драй-Хмара своїми розвідками добре прислужився розвитку історико-порівняльного методу. Щоправда, йому вдалося видати лише монографію «Леся Українка» (1926).
Вперше Київським відділом ДПУ (по звинуваченню в приналежності до контрреволюційної організації у Кам'янець-Подільському університеті) Михайла Драй-Хмару заарештовано 21 березня 1933 р. Однак тодішньому слідству забракло доказів, і 11 травня 1933 р. він був випущений з-за ґрат. Та тільки 16 липня 1934 р. його справа під № 3391 була припинена, і Драй-Хмара нарешті звільнений від підписки про невиїзд.
Одначе повторного арешту чекати було недовго. 5 вересня 1935 р. виписано ордер № 28 на арешт колишнього професора, на тоді рядового викладача української мови. Наступного дня оперуповноважені Сергієвський і Бондаренко арештували Драй-Хмару в його помешканні. Звинувачення стандартне: націоналістична контрреволюційна діяльність. Драй-Хмара вперто заперечував це. Тоді його справу під № 101 ЗО жовтня 1935 р. з'єднали зі справою П. Филиповича під № 99, але 22 листопада справи П. Филиповича і М. Драй-Хмари були «підверстані» до справи № 1377 «Зерова і групи». Проте й тут М. Драй-Хмара вперто заперечував свою приналежність до міфічної контрреволюційної організації, і слідчі змушені були знову повернутися До справи № 101.
Вона розглядалася 28 березня 1936 р. в Москві на засіданні Особливої наради при НКВС СРСР під порядковим номером 88. Вирок лаконічний: «Драй-Хмара Михаил Афанасьевич — за к.-р. деятельность заключить в исправтрудлагерь сроком на пять лет, считая с 5.9.35 г.». Так Драй-Хмара опинився на Колимі.
Т/т постановою «трійки» У НКВС по Дальбуду від 27 травня 1938 р. йому додають ще десять років за участь в антирадянській організації і антирадянську пропаганду вже в таборі.
Помер М. Драй-Хмара 19 січня 1939 р. «від ослаблення серцевої діяльності», як вказано в документах по реабілітації.
Реабілітований письменник після перевірки табірної справи в Магаданській області 28 листопада 1989 р.
Існує ще одна версія смерті Михайла Драй-Хмари. За спогадами П. Василевського (див. його статтю «Так він загинув на Колимі» в «Літературній Україні» від 2 жовтня 1989 р.), письменник у квітні 1939 р. став на місце смертника під час одного з чергових розстрілів кожного п'ятого в шерензі, врятувавши цим невідому молоду людину...

Ірма ДРУКЕР

Друкер Ірма Хаїмович народився 15 грудня 1906 р. у м. Чорнобилі на Київщині в сім'ї вчителя. Навчався в єврейській релігійній школі, та, коли йому минуло 12 років, полишив домівку і подався шукати кращої долі. Прибився до Києва, поневірявся по нічліжках, існував випадковими підробітками. Не бачачи ніякого просвітку, перебрався до родичів в Одесу. Там перебивався з хліба на квас, учителюючи, підробляючи в редакції єврейської газети.
В кінці двадцятих років поступив учитись до робіт-факу, а після його закінчення був зарахований студентом педінституту. Учителював, викладаючи мову і літературу в. школі, одночасно писав і друкував критичні та літературознавчі статті. Згодом Друкер працював в Одеському музеї, видав низку критичних праць про творчість класиків єврейської літератури та сучасних письменників. Одночасно трудився над романом «Музиканти». Окремими книжками опубліковані «Критичні етюди» (1939) та «Шолом-Алейхем» (1939).
Під час війни І. Друкер був на фронті.
Майже одночасно з арештом Н. Лур'є, X. Вайнерма-на, А. Губермана, органи МДБ Одеси заарештували й Друкера. На підставі сфальсифікованих звинувачень Особлива нарада МДБ СРСР винесла йому вирок: 15 років ув'язнення у концтаборі суворого режиму.
Незаслужену покару він відбував у спецтаборі № 15.
В квітні 1955 року судово-слідча справа І. Друкера була переглянута компетентними органами, він був звільнений з-під варти й цілковито реабілітований.
Помер 21 липня 1982 р.

Ілля ДУБИНСЬКИЙ

Дубинський Ілля Володимирович народився 29 березня 1898 р. у с. Бутенки на Полтавщині в сім'ї службовця. В 1917 р. закінчив Кобеляцьке комерційне училище. Наступного року був прийнятий в місцеву підпільну більшовицьку організацію і добровольцем вступив у партизанський загін під командою Упиря.
Із травня 1919 р. воював проти Денікіна, Врангеля, Петлюри, отаманів Махна, Тютюнника, Палія, командуючим кавалерійським полком, а затим кавдивізією Червоного козацтва. Був тяжко поранений. З 1924-го по 1927 р. навчався в Військовій академії ім. Фрунзе (Москва), після чого служив начальником штабу кавдивізії (Проскурів), військовим інспектором Наркомосу України (Харків), спецкомісаром Раднаркому УРСР (Київ), командиром важкої танкової бригади (Київ), заступником начальника Вищого бронетанкового училища (Казань).
Літературна діяльність Дубинського почалася в 1923 р., коли він почав співробітничати в газеті «Красная звезда» і журналах «Армия и революция», «Война и революция». З 1927 р. одна за одною з'являються друком його книжки, присвячені ратним подвигам Червоної Армії. «Рейдьі конницьі» (1927), «Национальньїе войска» (1928), «О войне будущего» і «Перелом» (1930), «Залізні бійці» і «Контрудар» (1931), «Відвага» (1932), «Корпус Червоного козацтва» (1932), «Золота Липа» (1933), «Броня Советов» (1936).
В липні 1937 р. був репресований у Казані у так званій «справі військових» і заочно засуджений Верховним Судом СРСР на п'ять років таборів суворого режиму. Після відбуття покарання зісланий на безстрокове поселення в Сибір, де працював трактористом і комбайнером в Танєєвській МТС Красноярського краю.
Після смерті Сталіна справа Дубинського була переглянута Верховним Судом СРСР, і в липні 1956 р. він був повністю відновлений у громадянських правах і військовому званні полковника.
Після визволення жив і працював у Києві.
Помер 7 жовтня 1989 р.

Михайло ДУБОВИК

Дубовик Михайло Тадейович народився 31 грудня 1900 року в селі Межиріч Лебединського повіту на Сумщині в сім'ї гончаря.
1927 року закінчив Дніпропетровський інститут народної освіти.
Працював учителем, потім журналістом у газетах «Зірка», «Майбутня зміна» (Дніпропетровськ), «Кіно», «Селянська газета», «Літературна газета» (Київ), літконсультантом Кабінету молодого автора при редакції газети «Пролетарська правда».
Перші вірші опублікував у дніпропетровських газетах та журналі «Зоря». Видрукував поетичні збірки «Вежі», «Змагання» (1930), «Тепловій» (1940), «Багряний листопад» (1941). Належав до літературної організації «Плуг».
Як пояснює М. Дубовик у власноручно написаній автобіографії, його все життя морально пригнічував той факт, що 1919 року, будучи учнем Маріупольської вчительської гімназії, він потрапив разом зі своїми однокурсниками під примусову денікінську мобілізацію, хоча невдовзі дезертирував з армії білих і перейшов на бік Червоної Армії. У зв'язку з тим вимушеним, дуже короткочасним перебуванням у білих він 1924 року був виключений з інституту, але згодом відновлений. Вважаючи себе заплямованим, він іноді впадав у песимізм, що позначилося і на окремих його поезіях.
Арештований у Києві 25 червня 1941 року.
В обвинувальному висновку, затвердженому наркомом внутрішніх справ УРСР Мешиком, зазначено, що М. Дубовик «упродовж 1939—41 років був учасником контрреволюційної організації «САД—СУЛА», за завданням якої складав і надсилав анонімні документи різко контрреволюційного фашистсько-терористичного характеру на адресу письменників України, всіляко зводячи наклепи на радянську літературу». Окрім цього, йому інкримінувалося, що в 1917 році він «був активним учасником націоналістичної організації «Просвіта», за завданням якої займався розповсюдженням контрреволюційної націоналістичної літератури».
На основний пункт звинувачення М. Дубовик дав категоричну відповідь: «Ніколи я не писав ніяких антирадянських листів і нікому не посилав. Ніколи ні до яких контрреволюційних партій і організацій не належав».
Єдиним «доказом» вини Миколи Дубовика був висновок Київського інституту науково-судової експертизи (акт від 23 червня 1941 року). Саме він і вирішив долю письменника. У судово-слідчій справі зберігається довідка про те, що, за постановою наркома внутрішніх справ УРСР і прокурора УРСР, М. Дубовик розстріляний 7 липня 1941 року.
Після смерті Сталіна на клопотання правління Спілки письменників України справа М. Дубовика була переглянута, і постановою Судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду СРСР від 28 вересня 1955 року М. Дубовик реабілітований посмертно.
Повторна графічна експертиза, виконана в науково-дослідній криміналістичній лабораторії Всесоюзного інституту юридичних наук (акт від 27 травня 1954 року) не підтвердила авторства М. Дубовика як виконавця документів, що розповсюджувалися анонімно в Києві напередодні війни.

Микола ДУКИН

Дукин Микола Володимирович народився 21 грудня 1905 року в Балаклії на Харківщині в сім'ї дрібного крамаря. За довідкою Балакліївської сільради, виданою в березні 1938 року на вимогу судових органів після арешту Дукина, батьки його були куркулями, мали ліс і луг, а також магазин та найманих робітників. Все це після революції було націоналізоване, але стало чи не головною причиною репресій проти письменника.
З дев'ятирічного віку Дукин вчився у комерційній школі м. Харкова, потім — у Харківському педагогічному технікумі. Якийсь час учителював на Ізюмщині, а в 1928 р. Сергій Пилипенко запросив його на редакційну роботу в журнал «Плуг». В 1932—1934 рр. секретарював в журналі «Критика», а далі, аж до арешту, займався літературною роботою.
Художня спадщина Дукина невелика — десятків зо два оповідань, книжка прози для дітей «На машині, на моторі» (1932), книжка нарисів «Без протоптаних стежок» (1930) та кілька перекладних повістей і романів російських письменників.
У матеріалах слідства вся ця спадщина кваліфікувалась як злочинна й антирадянська. У протоколах допитів стверджується, що Дукин не тільки з цим погоджувався, а й визнавав, що протягом усього свідомого життя був послідовним антирадянцем.
«Як виходець із буржуазної сім'ї, почав свою антирадянську націоналістичну діяльність ще в 1921 році... В 1922 році почав учитися в Харківському педтехнікумі, де лютували запеклі націоналісти Вишиваний, Шамрай та ін... Мої натхненники — Пилипенко, Кириленко, Панів і Божко.. У «Плузі» почав писати свої націоналістичні новели... Такою новелою були «Пасинки степу», «На аванпостах»... У збірнику «Матіола» те саме, про що писав націоналіст Хвильовий... По-шкідницьки переклав романи «Пушкін» Ю. Тинянова, «Бруски» Панфьорова, «Як гартувалася сталь» М. Ос-тровського...»
Таку ж нісенітницю про творчість цього письменника повторювали буцімто й «свідки» з літературного середовища. Та вже через півроку слідства, 9 лютого 1939 року, Дукин відкинув усі попередні «зізнання»: «Факти... мною вигадані для обмови себе... Про те, що існує серед письменників підпільна організація, не знаю...»
Незважаючи на плутанину в слідчих матеріалах, справу Дукина було передано на розгляд Особливої наради при НКВС. За постановою цього позасудового органу від 29 жовтня 1939 р. Дукин був відправлений у табір строком на 5 років за участь в антирадянській націоналістичній організації.
За свідченням табірної адміністрації, помер 10 жовтня 1943 року о 8 годині ЗО хвилин від легеневої хвороби (відкритий туберкульоз).
Питання про реабілітацію Миколи Дукина порушила в 1956 р. дочка письменника Наталка, а також Спілка письменників України. Характеристику М. Дукину, надіслану Прокурору УРСР 15 жовтня 1956 року, підписали Олесь Гончар, Юрій Смолич, Леонід Новиченко. Свідками під час перегляду справи виступали І. Муратов, А. Головко, В. Минко, Т. Масенко, Л. Юхвід, Я. Гримайло, М. Черняков.
У постанові президії Харківського обласного суду від 22 листопада 1957 року зазначалось: «Постановление Особого совещания при НКВД СССР от 29 октября 1939 г. отменить и прекратить из-за отсутствия состава преступления».
Микола Дукин реабілітований посмертно.

Далі

До змісту …З ПОРОГА СМЕРТІ… Письменники України – жертви сталінських репресій