Іван САВИЧ

Савич (Лук'яненко) Іван Савич народився 19 січня 1914 р. в с. Савинки Корюківського району на Чернігівщині в сім'ї селянина-бідняка. Закінчив Харківський інститут журналістики та філологічний факультет Київського університету. Працював у редакції київської газети «Пролетарська правда», викладав українську літературу в Кременецькому та Старобільському вчительських інститутах, учителював на Донбасі.
З перших днів Великої Вітчизняної війни в діючій армії. Командир взводу, помічник начальника штабу полку з розвідки. Нагороджений орденом та медалями.
30 липня 1942 р. у Сальських степах був тяжко поранений у груди і потрапив до німецького полону.

Перебуваючи в режимному офіцерському таборі, брав участь у підпіллі (листівки, політична робота серед військовополонених). Після звільнення з полону до березня 1946 р. служив бійцем військово-будівельного загону.
9 лютого 1948 р. заарештований у м. Старобільську, ЗО травня 1948 р. військовим трибуналом Прикарпатського Військового округу засуджений на 25 років виправно-трудових таборів. Обвинувачений за узвичаєною в той час схемою, коли з волі Сталіна перебування в полоні трактувалося як «зрада батьківщини».
Покарання відбував у таборах м. Інта (Комі АРСР).
12 червня 1956 р. рішенням Комісії Президії Верховної Ради СРСР І. Савича визнано безпідставно засудженим і звільнено із зняттям судимості.
Повернувся до педагогічної і літературної праці. Член Спілки письменників з 1959 р.
Першу збірку поезій «З вічних джерел» видав 1957 р. Відтоді вийшли книги «Позивні з майбутнього» (1959), «Тяжіння земне» (1964), «Чистота» (1966), «Вічні джерела», «Щедрість» (1979), «Зірко моя вечорова» (1984), «Рубежі» (1989), «Незборима пам'ять» (1980) та ін.
У 1989 р. видав збірку поезій «Крізь полярні завої», написану в лабіринтах ГУЛАГУ,— про трагедію жертв сталінського деспотизму («На етапі», «Діти сонця», «З листів до дружини», «Прощання з Олексієм Каплером», «Смєляков Ярослав, Смєляков Ярослав!», «Після обшуку» та інші вірші).
Табірним поневірянням присвячено також розділ у книзі оповідань і спогадів «Розвідники весни» (1990).

ЯКІВ САВЧЕНКО

Савченко Яків Григорович народився 3 березня 1890 р. в с. Луценки Лохвицького повіту на Полтавщині в селянській сім'ї. Навчався у Київському університеті, проте не закінчив його. Деякий час учителював на Сумщині. Працював у видавництві «Струмок» (Житомир). Перший вірш надрукував у львівському журналі «Ілюстрована Україна». З 1917 р. постійно виступає у періодиці з статтями, фейлетонами, поезіями. 1918 р. в Житомирі побачила світ перша збірка Я. Савченка «Поезії». 1921 р. вийшла друга збірка «Земля». По тому поетичних книжок Я. Савченко не видавав, хоча й публікував окремі вірші в періодиці.
Перша збірка забезпечила йому помітне місце в українській літературі як одного з нечисленних у ній символістів. Зате друга знаменувала різкий відхід від символізму і переорієнтацію на творчість, усіма своїми ознаками пов'язану з конкретикою тієї доби і з утвердженням «пролетарського мистецтва». Далі, пройшовши через нетривале захоплення ідеями футуристів, Я. Савченко полишає поезію і переходить на діяльність критика й літературознавця.
В 20-х роках він працював у київських газетах «Більшовик» і «Пролетарська правда», з 1929 р.— редактором у ВУФКУ й на кінофабриці (1931 — 1933). У цей же період викладає теорію драми, сценарію і літератури на сценарному та режисерському факультетах Київського кіноінституту.
1933 р. був звільнений як з викладацької, так і з редакторської роботи «за протягування націоналістичних поглядів». Ім'я Савченка стало раз по раз виникати у показаннях письменників, заарештованих 1934-го і наступних років...
Найпліднішим періодом творчого життя критика були друга половина 20-х — початок 30-х років. Він активно друкувався в газетах і журналах, окремими виданнями вийшли книжки: «Азіятський апокаліпсис» (1926), «Поети й белетристи», «Проти реставрації греко-римського мистецтва» (1927), «Доба й письменник», «Народження українського радянського кіно» (1930), «П'ятнадцять років театру імені їв. Франка» (1935). У багатьох своїх працях Я. Савченко виявив неабияке обдаровання аналітика, проте й показав себе в літературній боротьбі того часу одним із найпомітніших представників войовничої вульгарно-соціологічної критики. Він був безпартійним, належав до літературних організацій «Жовтень», ВУСПП.
Серед ночі 17 вересня 1937 р., за постановою військового прокурора КВО бригвійськюриста Дубеліра, Яків Савченко був заарештований у себе на квартирі. Крім співробітників НКВС, при цьому були присутні 25-річна дружина Савченка — В. Ф. Федорова і двірник І. П. Нізельський. Під час трусу, як свідчить протокол, вилучено лист Я. Савченка до І. Микитенка на 7 аркушах («про організації»), валіза книжок («150 шт.»), різне листування і пака фотографій.
1 жовтня йому було пред'явлено звинувачення в тому, що «він є учасником антирадянської націоналістичної організації і за завданням цієї організації проводив проти Радянської влади шпигунську, шкідницьку і терористичну діяльність». До того ж йому не забули короткочасного співробітництва в газеті «Україна», що виходила в час Директорії в Кам'янці-Подільському.
Допитували Я. Савченка слідчі Держбезпеки лейтенант Зарубін і молодший лейтенант Хазін. Складений ними 21 жовтня звинувальний висновок затвердив нач. IV відділу УДБ НКВС УРСР капітан Хатеневер.

29 жовтня звинувальний висновок затвердив пом. прокурора СРСР Рагинський.
1 листопада 1937 р. виїзна сесія Верховного Суду СРСР винесла вирок: вища міра покарання — розстріл.
Наступного дня Якова Савченка не стало.
За клопотанням Спілки письменників України судово-слідчу справу Я. Савченка переглянуто 1957 р. Військовою колегією Верховного Суду СРСР опитано людей, які його добре знали: письменників Л. Дмитерка, В. Сосюру, Л. Смілянського. 27.11 1958 р. вирок від 1.ІІ 1937 р. скасовано за відсутністю складу злочину.
Яків Савченко реабілітований посмертно.

ГРИГОРІЙ САЧЕНКО

Саченко Григорій Кирилович народився 24 лютого 1905 року в селі Хаєнки Ічнянського повіту на Чернігівщині в сім'ї селянина.
Закінчив Київський університет та аспірантуру. Кандидат в члени КПРС. Працював учителем, консультантом з художньої літератури бібліотеки Академії наук УРСР, деканом поетичних курсів. Належав до літературної організації «Плуг».
Почав друкувати власні вірші 1926 року. Автор збірок «Зустрічний ентузіазм» (1931), «Зеніт» (1936), низки літературознавчих розвідок.
Арештований 3 листопада 1936 року в Києві.
В обвинувальному висновку, підготовленому оперуповноваженим НКВС УРСР Олександровим і затвердженому начальником відділу УДБ Рахлісом, зазначено, що Саченко Г. К. «був учасником української контрреволюційної організації і входив до однієї із її бойових груп, керованої Чумаком М. Г.».
Із матеріалів слідства видно, що Саченко продав свого часу свій наган Миколі Чумаку (братові відомого поета, розстріляного денікінцями Василя Чумака), який не мав офіційного дозволу носити зброю. Це було витлумачено як «зв'язок із терористом Чумаком і оснащення його бойовою зброєю». Під час допитів факт продажу нагана визнав, але свою приналежність до котроїсь із бойових терористичних груп категорично відкинув. «Я ні до якої контрреволюційної організації не входив і про існування такої не знав»,— на кожному допиті стверджував він. Але не заперечував, що з Миколою Чумаком товаришував ще з студентських літ.
Військовим трибуналом КВО 9 червня 1937 року Г. Саченко засуджений на 8 років тюремного ув'язнення з поразкою в політичних правах упродовж 5 років і з конфіскацією особисто належного майна.
Для відбування строку покарання етапований на Далекий Схід. Подальша його доля досі лишається невідомою.
21 жовтня 1958 року Військова колегія Верховного Суду СРСР вирок стосовно Г. Саченка скасувала, а справу про нього за відсутністю складу злочину припинила. В процесі реабілітації Г. Саченка благородну роль відіграло Правління Спілки письменників України і, зокрема, Є. Шабліовський і С. Крижанівський.

ВОЛОДИМИР СВІДЗИНСЬКИЙ

Свідзинський Володимир Юхимович народився 8 жовтня 1885 р. в с. Маянів на Вінниччині в сім'ї псаломщика. Навчався в Тиврівській духовній бурсі та Кам'янець-Подільській духовній семінарії. Закінчив економічний факультет Київського комерційного інституту, після чого деякий час працював у Вінниці економістом. Згодом переїхав до Львова, а потім — до Кам'янця-Подільського, де жив до кінця 1925 р. Тут і побачила світ перша його збірка — «Ліричні поезії» (1922). Невдовзі вийшла друга книжка поезій — «Вересень» (1927).
Переїхавши 1925 р. до Харкова, поет став працювати коректором у журналі «Червоний шлях» (з 1936 р.— «Літературний журнал») і перебував на цій посаді до початку Вітчизняної війни. Він був безпартійним. Тяжів до «плужан». Член СП СРСР з 1936 р.
Поет потужної ліричної сили, Володимир Свідзинський мав своє чітко окреслене тематичне коло, яке тодішнім критикам видавалося завузьким або й зовсім анахронічним.
За життя поета його глибокий ліричний хист, такий «несинхронний» з крутовіями тієї пори, залишився непоміченим.
Свідзинський був витонченим перекладачем з літератур народів СРСР, а також з французької, іспанської, польської. Крім того, він зробив один із кращих у нашій літературі перекладів «Слова о полку Ігоревім» (1938). А наступного року в його перекладах з'явилися друком комедії Арістофана «Хмари», «Оси», «Жаби».
1940 р. опублікована його третя збірка «Поезії» (редактором її був Ю. Яновський). Вона виявилась останньою прижиттєвою книжкою Свідзинсько-го. Опісля поет, тривалий час замовчуваний, повернувся до нашого читача лиш 1968 р.— добірками в журналі «Прапор» і в альманасі «Поезія-68».
Нерозгаданою поки що, зловісною таємницею оповита загибель В. Свідзинського, що сталася 18 жовтня 1941 р. під час евакуації з Харкова. Документальних підтверджень обставин його смерті не збереглось. Є кілька версій, грунтованих на свідченнях деяких його сучасників. Одна з них видається найімовірнішою.
У переддень, коли фашисти ось-ось мали вдертися в Харків, Свідзинський був заарештований за відмову евакуюватися і разом з іншими нещасливцями замкнений у тюремний вагон. Під час дороги на схід ешелон потрапив під бомбардування. Пожежа охопила кілька вагонів, в одному з яких був і Свідзинський...
«Це стало відомо від поета Веденського, що їхав в іншому вагоні, не розбитому бомбами»,— пише Ю. Смолич у своїх «Розповідях про неспокій». В есе Валерія Шевчука «Образ поета» подається фрагмент спогаду дочки поета: «Коли почалася евакуація Спілки письменників, батькові дали талон на евакуацію в м. Актюбінськ. Батько сказав мені: «їдемо, Міра». А я в той час, на наше горе і по своїй дурноті, закохалася в одного свого вчителя... І от, боячись розлуки з ним, я, нічого поганого і страшного не підозрюючи, сказала батькові, що не хочу їхати. Так ми прожили ще декілька днів у Харкові. Одного дня, близько першої години, я пішла в чергу за хлібом. Коли повернулася, батька вже не було... З тиждень я виглядала, чекала батька, думала, що повернеться. Але батько не повернувся...»
Існуюють перекази про насильницьку смерть в полум'ї підпаленої сільської клуні поета Володимира Свідзинського під канонаду наступаючих гітлерівських військ. Але поки що то лиш версії...

МИХАЙЛЬ СЕМЕНКО

Семенко Михайль (Михайло) Васильович народився 31 грудня 1892 р. в с. Кибинці Миргородського повіту на Полтавщині. Після закінчення Курського реального училища навчався у Петербурзькому психоневрологічному інституті. 1914 р. був мобілізований до царської армії, служив телеграфістом у Владивостоці. 1918 р. повернувся на Україну. Відтоді займався лише літературною творчістю. Футуризм став його зоряною долею.
Семенко пережив етапи розвитку цього літературного напрямку на Україні: кверофутуризм, панфутуризм з різними його модифікаціями на кшталт Аспанфуту (Асоціація панфутуристів), Комункульту (Комуністична культура), період «Нової генерації». Він чи не найперший усвідомив потребу «європеїзації» української поезії, вивільнення її з тенет епігонства та сентиментальних штампів версифікаційного хуторянства. Оновлення національної лірики Семенко вбачав в авангардизмі, естетика якого загострювала, драматизувала єдність традицій та новаторства, вимагала абсолютизації заперечення попереднього художнього досвіду. Декларуючи відверто нігілістичні настанови, М. Семенко власною поетичною практикою їх спростовував. Його лірика, сповнена пафосом непогамованого експериментаторства, екстравагантності та романтизованого урбанізму, розширювала тематичні та версифікаційні можливості української поезії.
Тонкий знавець людських душ, Семенко гуртував довкола себе здібну молодь, впливав на неї як один з найвідоміших на той час поетів — автор збірок «Прелюди» (1913), «П'єро Кверофутуризм» (1914), «П'єро здається» (1918), «П'єро кохає» (1918), «Дев'ять поем» (1918), «Дві поезофільми» (1919), «П'єро мертвопетлює» (1919), «Вlос notes» (1919), «В садах безрозних» (1919), «Кабле-поема за океан» (1921), «Проміння погроз» (1921), «Кобзар» (1924, 1925), «Збірка творів у трьох томах» (1929—1931), «Сучасні вірші» (1931), «Поезії», «Вибрані твори» (1936).
Футуризм був стихією Семенка. Намагання писати за вимогами нормативної естетики «соціалістичного реалізму» у 30-ті роки закінчилося невдачею для поета, що засвідчила його поема «Німеччина». Сипонули з різних трибун звинувачення у формалізмі всіх представників українського авангардизму. Хвиля репресій не минула й М. Семенка.
Оскільки він мешкав у Харкові, а часто наїжджав до Києва, то було виготовлено два ордери на його арешт: Харківським облуправлінням НКВС УРСР від 26 квітня 1937 р. і Управлінням Держбезпеки НКВС УРСР від 25 квітня 1937 р. Аналіз протоколів допиту поета від 4, 7, 8 травня 1937 р., звинуваченого в «активній контрреволюційній діяльності», розкриває методи єжовської обробки, після якої морально спустошений і фізично надломлений М. Семенко «зізнався» в усіх нав'язаних йому гріхах (спроба скинути Радянську владу на Україні за допомогою німецьких багнетів, підготовка ряду терористичних актів проти діячів Радянської влади), про які він писав 4 вересня 1937 року під диктовку уповноваженого Акімова (Егідеса) на ім'я наркома внутрішніх справ УРСР Леплевського.
Сценарій, написаний під орудою НКВС, наближався до трагічного фіналу. 23 жовтня 1937 р. відбулося закрите засідання Військової колегії Верховного Суду СРСР у складі голови армвійськюриста А. Орлова, бригадвійськюриста С. Ждана, військюриста І рангу Ф. Кліміна, військюриста І рангу А. Батнера та за участю помічника Прокурора СРСР М. Рагінського. Комісія «іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік» винесла вирок: «приговорила Семенко Михайла Васильевича к высшей мере уголовного наказания — расстрелу с конфискацией всего имущества, лично ему принадлежащего».
Того ж дня поет був розстріляний.
У справі реабілітації клопоталися не лише Ірина Михайлівна та Ростислав Михайлович Семенки (лист в комітет партконтролю при ЦК КПРС від 21 жовтня 1956 р.), а й письменники. Зокрема Олесь Гончар та Юрій Смолич (лист Прокуророві УРСР Д. Панасюку від 27 вересня 1956 р.). «Заключение», підписане Головним військовим прокурором полковником юстиції А. Гарним (17 квітня 1957 р.), встановлювало, що М. Семенко був репресований безпідставно.
Михайль Семенко реабілітований посмертно.

ІВАН СЕМИВОЛОС

Семиволос Іван Терентійович народився 28 жовтня 1909 р. у с. Квітки на Корсунщині в сім'ї шофера. Трудову діяльність розпочав на Корсунському фарбозаводі помічником слюсаря, затим працював на Київській кінофабриці, згодом — асистентом сценарної майстерні. Шістнадцятирічним юнаком вступив до комсомолу.
Друкуватися почав 1929 р. в «Молодому більшовику», «Молодняку», «Літературній газеті», «Комсомольці України», «Глобусі». У 1934 р. видрукувана перша збірка поезій Івана Семиволоса «Мій призов», яка була схвально оцінена і читачами, і критикою. Вірші молодого поета привертали до себе увагу темою натхненної праці, бадьорим духом й оптимістичним світовідчуванням.
У 1931 —1932 рр. Іван Семиволос працював у літературно-художньому журналі «Темпи», що виходив на будівництві Дніпрогесу, а в 1933—1934 рр. був літературним консультантом кабінету молодого автора при видавництві «Український робітник» (м. Харків). Належав до літературної організації «Молодняк».
11 червня 1937 р. оперуповноважена IV відділу УДБ НКВС УРСР Гольдман, розглянувши матеріали обвинувачення Семиволоса І. Т., «знаходить», що «...він є учасником української націоналістичної фашистської терористичної організації», а тому «перебування його на волі може позначитися на ході ведення слідства...».
16 липня 1937 р. Івана Семиволоса заарештували. Невдовзі його справу передали на розгляд Особливої наради при наркомі внутрішніх справ СРСР, яка 4 листопада 1937 р. ухвалила: «Семиволоса 1. Т. за контрреволюційну діяльність ув'язнити у виправний трудовий табір строком на вісім років...» Та одного березневого дня 1939 р. в ЦК ВКП(б) невідомо яким чином потрапив лист Семиволоса на ім'я Сталіна, в якому в'язень категорично заперечує свою провину, вказує, що протокол зізнання підписаний ним внаслідок ведення слідства протизаконними методами.
Архівно-слідча справа на засудженого була повернута на дослідування.
27 березня 1941 р. заступник начальника III відділення II відділу III управління НКВС УРСР сержант Держбезпеки Кобушко написав висновок, в якому вважав за доцільне порушити клопотання перед Особливою нарадою при НКВС СРСР про перегляд рішення щодо Семиволоса І. Т. від 4 листопада 1937 р. і зменшення йому строку покарання з 8 до 4 років.
Тим часом із Каргопольського табору НКВС, за підписом начальника управління капітана Держбезпеки Коробіцина, надходить ще одне клопотання: Іванові Семиволосу за зразкову працю на виробництві, хорошу поведінку в побуті зменшити строк покарання на один рік. До клопотання додавався табель виробітку норм за другий квартал 1942 р.— в середньому 191 %!
4 листопада 1942 р. Особлива нарада пішла назустріч табірному начальству і зменшила Семиволосу строк покарання на один рік.
Восени 1944 р. письменник мав вийти на волю. Та 17 грудня 1943 р. в одному з лікпунктів Каргопольтабу було складено акт про те, що цього дня о З год. 40 хв. Семиволос І. Т. від серцевого безсилля, при відкритій формі туберкульозу легень і пелагрі помер.
15 лютого 1958 р. Спілка письменників України звернулася до прокуратури Київського військового округу з клопотанням розглянути питання про реабілітацію Івана Семиволоса.
11 березня 1958 р. Військовий трибунал КВО ухвалив: «...постанову Особливої наради при НКВС СРСР від 4 листопада 1937 р. щодо Семиволоса І. Т. скасувати і справу щодо нього... припинити за відсутністю в його діях складу злочину».
Іван Семиволос реабілітований посмертно.

ЛЕВ СКРИПНИК

Скрипник Левко Володимирович (літ. псевдонім — Лев Скрипник), як засвідчують енциклопедичні літературні довідники, народився в 1903 р. на ст. Ясинуватій. Сам же письменник інтерпретував своє походження в автобіографічній повісті «Моє золоте дитинство» так: «...Не знаю, де народився. Відомо мені лише те, що трапилося це на Донеччині. На якій саме рудні, в якому повіті, сказати не можу. Був у мене батько — гірничий штайгер Володимир Олександрович Скрипник, але я його не пам'ятаю. Де тулилися ми — матір і нас троє дітей — сказати не можу...»
Зможемо ми. Замолоду овдовівши, дружина штайгера Скрипника з синами перебралася на Вороніжчину до своєї матері. Там і перебивалася кілька років, поки її не викинув із дітьми на вулицю рідний брат, котрий заходився справляти власне господарство. Звідти шлях Скрипченчихи проліг на Полтавщину, де за статечною рекомендацією вона влаштувалася економкою в господарстві заможного орендатора. Та з наближенням революції далекоглядні землевласники позбувалися своїх маєтностей і виїжджали за кордон. Позбавившись праці, змушена була повернутися на Донбас із дітлахами вдова Скрипника.
Саме на колишньому Дикому Полі, в чорній від димів та кіптюги Донбасії, і почалася трудова біографія майбутнього письменника. Аби не померти з голоду, він став опановувати професію підземного коногона. Про своє життя тих літ пізніше писав: «Вічно брудний, зморений, без грошей, розпатланий, тинявся від копальні до копальні, від однієї вошивої кесарні до другої, від одного паркана до іншого нікому не потрібний, чужий...»
Біографії Левка Скрипника досі ніхто не досліджував. Тому, щоб збагнути витоки його творчості, найдоцільніше прислухатися до слів самого письменника. А вони вельми промовисті: «Моє життя — шмат грязюки. З дитинства — бійки, лайки, матюки. З дитинства бачив я лише жах, смерть, розчавлені в глибині копалень людські тіла, дзвін пляшок замість похоронної музики, брудні матюки замість надгробних промов... Усе своє життя, аж до тієї доби, поки не загули гармати, я жив під землею, працював коло камерону, навантажував вагонетку, потом їдким обливаючись... Худорлявий, напівголодний, миршавий, я не знав, що таке сонце». Бо опускався щоденно в забій до світанку, а вибирався на-гора в присмерках.
Справжнє сонце засяяло для нього лише в сімнадцятому, коли знедолена шахтарня валом повалила в Армію Свободи. Добровільцем вступив до неї і юний коногін Левко Скрипник. У складі Богучарського революційного полку ходив в атаки, був поранений в ногу і двічі контужений, під Коротояком потрапив у полон і якимось дивом вирвався з могильника для полонених під Кантемирівкою. Після громадянської війни Скрипника знову чекала задушлива шахта, виснажлива праця і злидні. Зневір'я й безпросвіття штовхнули вчорашнього фронтового рубаку на слизьку стежину.
Як свідчать сучасники, десь на початку 20-х років життєва віхола занесла Левка в харківський БУПР на Холодній Горі. Тюремний чиновник, заповнюючи анкету арештованого, поцікавився, чи не є він часом родичем знаменитого наркома Миколи Скрипника. Щоб остаточно з'ясувати ситуацію, бупрівське начальство під розписку відпустило Левка Скрипника на відвідини наркома.
Тодішня чиновницька еліта ще не була відгороджена від простого люду нездоланним бар'єром охоронців, помічників, секретарок, тому Левко без особливих труднощів потрапив у кабінет Миколи Скрипника. Яка відбулася між ними розмова, того, мабуть, ніколи ніхто не взнає. Відомо лише те, що нарком признав у бродязі племінника і негайно відправив для санобробки на власну квартиру.
Один із помічників Миколи Олександровича стверджував, що коли той вислухав життєву одіссею племінника, то після тривалих розмислів сказав: «З такою біографією ти міг би стати українським Джеком Лондоном. Але для цього треба раз і назавжди забути карти, горілку, лайдацтво. І взятися за розум!»
Слова прославленого дядька справили належний вплив на Левка, і він самовіддано зайнявся самоосвітою. «Найбільшою моєю втіхою було читання,— писав він в автобіографічній повісті «Оповідання про степ».— Мрійник із мене був превеликий». Книги стали для нього літературним університетом. Під впливом творів Джека Лондона він самоутверджувався як особистість, кріпнув волею, почав пробувати описувати випадки із власної біографії.
1926 р. окремими виданнями побачили світ його перші оповіді «Ильюшка-батрак» і «Шахтер Василий». А наступного року московський Держлітвидав опублікував автобіографічну повість «Золотое детство», яка привернула увагу як професійної критики, так і широкого читацького загалу. В пожовтневу літературу прийшов неординарний художник суворої долі.
Починаючи з половини 20-х років, виходили друком все нові і нові його книжки. Найпомітніші з них — «Вибух» і «Двісті п'ятдесят перша верста» (1928), «Рідня» (1929), «Новосмолянка» (1929), «БУПР» (1930), «Коротояк» і «Смертна камера» (1931), «Шахтарня» (1932). Пам'ятаючи настанову дядька-наркома, молодий письменник повістував лише про те, що сам пережив і достеменно знав. А загалом його творчість являла собою широку панораму життя найупослідженішого прошарку суспільства, до якого він сам належав.
Здавалося, перед тридцятирічним прозаїком відкрилися якнайширші обрії творчості, та зненацька талант його згаснув на стрімкому злеті. Як відомо, 7 липня 1933 р. на знак протесту проти сталінського людожерства в своєму службовому кабінеті застрелився один із найстаріших членів партії Микола Олександрович Скрипник. Без сумніву можна стверджувати, що того дня була вирішена і доля його племінника. Цю гадку підтверджує те, що після самогубства дядька жоден рядок Левка Скрипника не був опублікований. Та й сам він скоро зник з овиду.
Невідомо, коли й де був заарештований самобутній письменник, які звинувачення придумали йому сталінські опричники, який вирок винесли, поскільки не віднайдено досі в архівах його судово-слідчої справи. А може, її взагалі не заводилося. Може, він був тихцем ліквідований у темному закутку, як це широко практикувалося в ті часи. Одне ясно: Левко Скрипник став безневинною жертвою сталінського терору.

МИКОЛА СКУБА

Скуба Микола Якович народився 19 грудня 1907 р. в с. Горбове Новгород-Сіверського повіту на Чернігівщині в селянській сім'ї. Закінчив Київський кооперативний інститут. Працював у видавництві «Молодий більшовик».
Літературну діяльність розпочав 1926 р. Свій перший вірш надрукував у журналі «Советский крестьянин». Належав до літературних організацій «Молодняк» та «Нова генерація». Автор збірок поезій «Перегони» (1930), «Демонстрація» (1931), «Пісні» (1935).
...Заарештували поета 12 вересня 1937 р. Оперуповноважений IV відділу УДБ НКВС УРСР Акімов (Егідес) стверджував у постанові про арешт, що
громадянин Скуба М. Я. «є активним учасником контрреволюційної української націоналістичної організації, яка готує терористичні акти проти керівників партії і уряду».
Допитував Миколу Скубу той же самий Акімов (Егідес). Один-єдиний раз! Потім очна ставка з Михайлем Семенком, який буцімто передав заарештованому бомбу для здійснення терористичного акту. І лише на основі цього звинувальний висновок: М. Я. Скуба — «учасник терористичної групи, який готував терористичну акцію проти секретаря ЦК КП(б)У тов. Косіора»; що Скуба «одержав бомбу від Семенка, яку мав кинути 1 травня 1937 р. під час демонстрації в урядову трибуну...».
Ознайомився письменник із цим документом 22 жовтня 1937 р. А вже 23 жовтня 1937 р. на закритому засіданні Військова колегія Верховного Суду СРСР у складі голови — диввійськюриста Орлова, членів — бригвійськюриста Ждана і військюриста І рангу Климіна та секретаря — військюриста І рангу Батнера засудила Миколу Скубу до розстрілу. В останньому слові приречений ні в чому винним себе не визнав.
Вирок виконано в Києві 24 жовтня 1937 р.
22 жовтня 1957 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР вирок Військової колегії від 23 жовтня 1937 р. скасувала за новоявленими обставинами і справу про нього припинила за відсутністю складу злочину.
Микола Скуба реабілітований посмертно.

ОЛЕКСА СЛІСАРЕНКО

Слісаренко Олекса Андрійович народився 28 березня 1891 р. на х. Конівцов Шатовської волості Вовчанського повіту (нині Шипутове Великобурлуцького району на Харківщині). Рід Слісаренків займався лимарством і тому часто, шукаючи заробітку, переїжджав з місця на місце. «Лимарство було фахом мого діда й батька і не перейшло до мене завдяки випадкові, що посадовив мене на високий передок сільської тачки»,— писав О. Слісаренко в «Автобіографічній новелі».
Після закінчення церковноприходської школи навчався спочатку «в убогій Кучерівській сільськогосподарській школі на Курщині, а згодом в одній із кращих шкіл на Україні — Харківській хліборобській...». Ця школа давала своїм випускникам диплом агронома, але скористатися ним Слісаренко довго не міг: у рік закінчення школи його мобілізували на військову службу (1912). А невдовзі почалася імперіалістична війна, під час якої вчорашній агроном доскочив офіцерського звання і водночас захопився віршуванням. «До революції,— згадував письменник,— я дивився на свої літературні вправи як на аматорське заняття і друкувався дуже рідко — з півтора десятка віршів, розкиданих у тодішніх українських журналах: «Рілля», «Дніпрові хвилі», «Літературно-науковий вісник, «Маяк», «Промінь», «Рідний край»... Після революції, зайнятий службою, громадською роботою на педагогічному і земельному фронтах, теж писав небагато і лише з 1924 року, після переїзду до Харкова, в атмосфері кипучої діяльності столиці, я центр своєї роботи переніс на літературу і за період 1924—1929 років дав ряд творів, що вкладаються в 6—7 томів». Найповніше творчість письменника представлена в шеститомнику, де п'ять томів відведено прозі і лише один—поезії (1931 — 1933). Після тривалої перерви (арештовано письменника 29 квітня 1934 року, засуджено на 10 років 8 квітня 1935 року, розстріляно за постановою «трійки» УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року) однотомники вибраних творів виходили під назвою «Бунт» (1964) і «Чорний Ангел» (1990).
У віршах першого етапу творчості, що входили до збірки «На березі Кастальському» (1919), письменник віддав данину символізму, а з 1920-го до 1924 року він уже «ходив» у футуристах, видавши 1923 року книжку «Поеми». Але його владно кликала «проза життєвого факту», яка знайшла відлуння в книжках «В болотах» (1924), «Сотні тисяч сил» (1925), «Камінний виноград» (1927), повість «Плантації», роман «Чорний Ангел» (1929) та ін. В часи захоплення прозою Слісаренко належав до літературної організації «Гарт» (1925), ВАПЛІТЕ (1926—1928), Техномистецької групи А (1929).
Визначальною рисою прози Слісаренка була виняткова увага до сюжету як головної рушійної сили твору. На тлі поспіль ліричних, з млявим сюжетом новел і повістей середини 20-х років така проза одразу ж привернула до себе увагу і критиків, і читачів. Щоправда, Слісаренка гостро критикували за слабке ідейне навантаження творів. Проте він лишався непоступливим і в кращих творах (роман «Чорний Ангел») піднісся до осмислення пригоди, випадку як філософської категорії. Життя складається з багатьох випадків, доводить він, усі вони, в тому числі й революційні перевороти, є частиною якогось більшого, головного випадку буття.
Арешт Слісаренка відбувся за поданням уповноваженого слідчої групи СПО ДПУ УРСР Гольдман. Обшук здійснював оперуповноважений Грушевський у присутності письменника Віталія Чигирина. На першому етапі допитів Слісаренко «зізнавався» в приналежності до підпільної контрреволюційної організації, яка ставила за мету повалення Радянської влади і встановлення фашистської диктатури на Україні.
Через два місяці після арешту О. Слісаренко відмовився від цих «зізнань», сказавши, що давав їх під фізичним впливом слідчого, втративши контроль за свідомістю і перебуваючи в стані моральної прострації. Після цього почалося тривале добування від Слісаренка зізнань у головній, як думається, «вині»: приналежності до літературної організації ВАПЛІТЕ. Письменник не заперечував своїх зв'язків із цією організацією і дав їй таку характеристику: «Тоді я на цю групу дивився як на приховане націонал-демократичне угруповання, а тепер розглядаю її як групу, котра могла бути первинним осередком фашистської
організації... Єдиним моїм політичним виступом проти цієї групи був виступ на процесі СВУ, в якому я в своїй промові підкреслив роль хвильовізму як продовження СВУ, поставивши знак рівняння між Хвильовим і літературною групою СВУ на чолі зі Старицькою-Черняхівською».
На суді О. Слісаренко ще раз відмовився від своїх попередніх зізнань про участь у контрреволюційній організації, але... За вироком Військового трибуналу Українського військового округу О. Слісаренко позбавлявся волі на 10 років, прав — на 3 роки, «без конфискации имущества, в виду отсутствия такового».
Реабілітація відбулася 19 вересня 1957 року на основі свідчень письменників О. Копиленка і Ю. Шовкопляса. Вирок ленінградської трійки, за яким письменник був розстріляний, скасовано, а справу припинено «за отсутствием состава преступления».
Письменник реабілітований посмертно.

ОЛЕКСАНДР СОКОЛОВСЬКИЙ

Соколовський Олександр Олександрович народився 8 вересня 1895 року в м. Конотопі на Сумщині в сім'ї дрібного урядовця. Ще будучи учнем Чернігівської гімназії, прилучився до партії соціалістів-революціонерів. Керував робітничими й учнівськими гуртками на Чернігівщині, входив до складу бойової групи.
В 1914 р. вступив до Київського університету, але вже через рік був засуджений на 6 років каторги за розповсюдження прокламацій проти імперіалістичної війни. Після Лютневої революції звільнений із саратовської каторжної тюрми і повернувся на Україну, де поринув у вир революційної боротьби.
Влітку 1918 року був арештований німецькими окупантами в Чернігові і кинутий до концтабору, з якого щасливо втік.
Після революції працював у Спілці кооператорів, в Укрбанку, був секретарем Київської філії товариства політкаторжан і зсильнопоселенців, пізніше — науковим співробітником Музею революції в Києві.
Як колишній есер, арештовувався органами ЧК — ДПУ в 1920 році в Чернігові і в 1924 році в Києві.
О. Соколовський — автор широковідомих романів «Перші хоробрі» (1928), «Богун» (1931), «Нова зброя» (1932), «Роковані на смерть» (1933), «Бунтарі» (1934). Член Спілки письменників СРСР з 1934 року. Арештований 29 жовтня 1937 року.
Звинувачувався в тому, нібито 1932 року увійшов до антирадянської есерівської організації, а 1936 року був перевербований в антирадянську українську націоналістичну організацію і очолив терористичну групу, яка ставила за мету насильницьке повалення Радянської влади на Україні. Обвинувальний вирок підписаний і затверджений наркомом внутрішніх справ УРСР Успенським і помічником головного військового прокурора РСЧА Калугіним.
Під час допитів Соколовському інкримінувалося також те, що в своїх історичних романах він «ідеалізував народництво, його тактику боротьби шляхом змов і терору», що «корені такого підходу приховані в не-зжитій есерівщині». У романі «Богун» прозірливі слідчі розгледіли «цілий ряд ухилів націоналістичного характеру».
Виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР 22 серпня 1938 року засуджений до найвищої міри покарання і того ж дня розстріляний.
Військовою колегією Верховного Суду СРСР 18 липня 1957 року цей вирок скасовано і справу припинено за відсутністю складу злочину.
Олександр Соколовський посмертно реабілітований.

МИРОСЛАВА СОПІЛКА

Пастушенко (дівоче прізвище — Мисько) Юлія Семенівна (літературний псевдонім — Мирослава Сопілка) народилася 29 серпня 1897 р. в містечку Винники (тепер у складі Львова) в селянській сім'ї. Батькам не просто було дати освіту дочці, котра спочатку працювала на поденних сільськогосподарських роботах, а після революційних подій 1917 року «вибилася» в модистки. Єдиною розрадою в житті дівчини була література. Захоплення поезією зблизило її з письменниками Бобинським, Ірчаном, Гірняком, які належали до літературної організації «Горно».
Є свідчення, що в 20-х роках Мирослава Сопілка мала зв'язки із західноукраїнським революційним підпіллям, дружила з членами КПЗУ. її двічі заарештовувала польська дефензива за участь у нелегальних зборах революційно настроєних залізничників, до яких належав чоловік поетеси — Михайло Пастушенко.
Подружжя виношувало мрію про переїзд до Великої України. Але, маючи двох дітей, нелегко було зважитися на такий крок. Однак, прагнучи здобути вищу освіту й поправити здоров'я, поетеса з сім'єю все ж вирушила в дорогу. Спочатку мешкала в Харкові, потім переїхала до Могилева-Подільського, а ще пізніше перебралася ближче до Києва — в Ірпінь, де і була заарештована за два тижні до свого сорокаліття. На той час М. Сопілка належала до літературної організації «Західна Україна», видала одну поетичну збірку — «Роботящим рукам» (1931) та книжку прози під назвою «Про затишне місто Забобонники».
30 вересня 1937 року був заарештований і її чоловік Михайло Пастушенко, якого звинуватили в шпигунстві на користь польської розвідки. Це звинувачення було пред'явлено й Мирославі Сопілці. Слідчого перш за все зацікавили її стосунки з Ірчаном та Бобинським.
Під час допитів ні Михайло Пастушенко, ні Мирослава Сопілка нічим не скомпрометували себе і відкинули всі звинувачення слідства. І все ж 22 листопада 1937 р. Особлива нарада при НКВС СРСР засудила поетесу до розстрілу.
Вирок виконано 28 листопада в Києві.
Мирослава Сопілка лише на десять днів пережила свого чоловіка. Однак не виключено, що подружжя не розлучилося й після смерті. Адже розстріляні в середині тридцятих років київські в'язні знаходили своє останнє пристанище на території засекреченого лісового кладовища поблизу зловісно знаменитої Биків-ні. Так обірвався творчий шлях поетеси, яка, власне, і не встигла заговорити на повний голос. Її літературна спадщина, як і трагічний життєвий шлях, ще й досі залишаються недослідженими.
На клопотання Президії Спілки письменників України, зокрема Олеся Гончара і Юрія Смолича, в кінці 50-х років судово-слідча справа Мирослави Сопілки була переглянута. Поетеса реабілітована посмертно.

ОЛЕКСАНДР СОРОКА

Сорока Олександр Мусійович (літ. псевдоніми — Муляр, Крокіс, Вакар, Гаркуша, Акорос та ін.) народився 7 грудня 1901 р. в с. Баришівка на Київщині в сім'ї безземельного селянина. По закінченні Баришівського культосвітнього технікуму 1923 р. вчителював у с. Хотів під Києвом, де й почав писати вірші. 1924 р. переїхав до Києва, працював у Державному видавництві України. Закінчив Харківський плановий інститут, вчився в Київському університеті на літературному відділенні. Редагував журнали «Друг дітей», «Під контроль мас». До ВКП(б) вступив 1939 р.
1929 р. видрукувана перша збірка віршів Олександра Сороки під назвою «Кимак», в якій, зокрема, уславлялася індустріалізація нашої країни. Затим одна за одною виходять поетичні книжки: «На рейках», «Електрони», «Життя в русі», «Гроно». Крім поетичних творів, Олександр Сорока багато перекладав: з російської, вірменської, білоруської, калмицької, грузинської та інших мов.
...У 1941 р. Олександр Сорока працював головним редактором видавництва «Радянська школа». На початку липня евакуювався до Харкова з філіалом видавництва. Та вже 19 липня 1941 р. був арештований. Головне обвинувачення полягало в тому, що, будучи головним редактором, письменник дає вказівку співробітникам видавництва «...не орієнтуватися в роботі на мову «Короткого курсу історії ВКП(б)», виданого українською мовою. Йому інкримінувалися також особиста «...участь в контрреволюційній українській націоналістичній організації, яка в своїй діяльності орієнтувалася на фашистську Німеччину, схвалення загарбницької політики Гітлера, надії на поразку СРСР у війні з Німеччиною».
Комуніст Сорока категорично відкинув усі звинувачення.
Подальшу долю письменника можна лише домислити. Як зазначено в акті конвою, «...12 жовтня 1941 р. під час етапу з тюрми м. Харкова в тюрму м. Іркутська при спробі втечі він був убитий».
29 лютого 1956 р. ухвалою слідчої частини КДБ при Раді Міністрів УРСР «...справа по звинуваченню Сороки О. М. припинена... за відсутністю складу злочину».
Письменник реабілітований посмертно.

ЛЮДМИЛА СТАРИЦЬКА-ЧЕРНЯХІВСЬКА

Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська народилася 29 серпня 1868 р. в Києві (є відомості, що в с. Карпівці Могилів-Подільського повіту) в старовинній дворянській родині. Батько її — видатний український письменник Михайло Старицький, а мати, Софія Віталіївна,— рідна сестра славетного композитора Миколи Лисенка.
Людмила Старицька (за чоловіком — Черняхівська) перейняла майже всі батькові таланти. Вона ввійшла в українську культуру як непересічний драматург, прозаїк, поетеса, перекладачка, мемуаристка. її перу належать п'єси «Аппій Клавдій» (1909), «Жага» (1910), «Гетьман Дорошенко» (1911), «Крила» (1913), «Останній сніп» (1917), «Милость Божа» (1919), «Іван Мазепа» (1929), поеми «Сапфо» (1896), лібретто до опер Миколи Лисенка «Енеїда» (1910) та «Ноктюрн» (1912), переклади поезій з німецької, французької, російської. Вона — батькова співавторка історичних романів «Перед бурею» та «Останні орли». А ще нею написана повість «Діамантовий перстень», безліч критичних статей, спогади «25 років українського театру» (1907), «Хвилини життя Лесі Українки» (1913), про Михайла Старицького, Миколу Лисенка, Івана Франка, Володимира Самійленка, Ганну Барвінок...
По смерті Миколи Лисенка Людмила Михайлівна очолювала літературно-мистецький клуб «Родина», належала до Товариства українських поступовців (ТУП), партії соціал-федералістів, була членом Центральної ради, однією з організаторок Спілки українок, учасницею Собору української автокефальної православної церкви 1921 року.
Письменницю заарештовано 14 січня 1930 року і звинувачено в приналежності до так званої Спілки визволення України (СВУ). Допити велися у в'язниці на Холодній Горі в Харкові. Ось кілька витягів з власноручних свідчень Старицької-Черняхівської, датованих 27 січня 1930 року:
«... На засіданні виступали з промовами Єфремов — він казав про загальну організацію українських суголосних сил і про організацію суголосних елементів селянства. Чехівський казав про політичне значення Української церкви, Гермайзе — про залучення до організації пролетаріату, Дурдуківський — про об'єднання учительства, розуміється, з відомою, вгорі зазначеною метою, я казала про роль інтелігенції і про необхідність поставити її на чолі організації. Але на цьому зібранні я не чула ні слова про організацію БУД і про назву СВУ, що нею було охрещено нову організацію.

... З цього часу, себто з часу цих двох зібрань, організаційного зв'язку межи мною і рештою членів, обраних на першому засіданні, не було. Я стрічалася з ними яко з своїми добрими приятелями і на вечірках у себе, і в родині Єфремова, а не яко з членами організації, ні про які директиви я нічого не чула, в жодних організаційних зібраннях участи не приймала.
... Отже, тому що Україна, пригнічена 250-літнім пануванням російського царату, не надбала потрібних культурних вартостей, першим завданням, на мою думку, була й буде культурна праця. Особисто ж до мене я вважаю за краще в міру сил моїх і можливостей працювати на придбання Україні культурних вартостей, ніж бути статистом в непевній політичній організації».
Згідно з вироком особливого складу Верховного Суду УСРР від 19 квітня 1930 року, Л. М. Старицьку-Черняхівську звинувачено в тому, що вона:
«а) у період 1926—1929 рр. була членом центру СВУ і провадила керівну організаційну діяльність, згідно з програмою і завданням організації;
б) здійснювала зв'язок центру СВУ з представниками деяких чужоземних капіталістичних держав...» Письменницю засуджено до 5 років позбавлення волі з поразкою у правах на 3 роки.
4 червня 1930 року Л. М. Старицьку-Черняхівську звільнено з-під варти і строк замінено на умовний.
20 липня 1941 року, коли під стінами Києва точилися бої з німцями, на квартирі в Людмили Михайлівни співробітниками НКВС проведено трус, конфісковано паспорт і теку з листуванням. Разом із сестрою Оксаною Михайлівною Стешенко Старицьку-Черняхівську вивезено вантажівкою до Харкова. Тут її звинувачено в антирадянській діяльності і вивезено під конвоєм у телячому вагоні до Казахстану. Проте в дорозі сімдесятитрилітня письменниця померла. Точна дата її смерті і місце поховання невідомі.
Людмила Михайлівна разом з іншими учасниками «показового процесу СВУ» в Харкові пленумом Верховного Суду УРСР в серпні 1989 року реабілітована посмертно.

Далі

До змісту …З ПОРОГА СМЕРТІ… Письменники України – жертви сталінських репресій