Григорій ЕПІК

Епік Григорій Данилович народився 17 січня 1901 року в с. Кам'янка під Катеринославом у сім'ї робітника. Закінчив сільську школу. З 1916 р. працював у залізничних майстернях, конторщиком на складі. За участь в антигетьманському повстанні був вигнаний з роботи. 1919 р. став добровольцем Першого Ново-Московського повстанського полку, брав участь у революційних подіях.
На початку 1920 р. вступив до більшовицької партії і став працювати у ревкомі Кам'янки. Згодом переїхав до Полтави, був інструктором політпросвіти, секретарем та головою повітового виконкому. З 1922 року — в культвідділі окружкому КП(б)У, а потім — у губкомі комсомолу. У 1924—1926 роках Г. Епік — головний редактор видавництва «Червоний шлях» та ДВУ в Харкові. Навчався в Інституті марксизму-ленінізму. З серпня 1933 року — на творчій роботі.
Григорій Епік брав участь у діяльності культурно-просвітницьких товариств, входив до Спілки селянських письменників «Плуг», згодом примкнув до групи Хвильового ВАПЛІТЕ. У червні 1934 р., під час партійної чистки, виключений з КП (б) У із таким формулюванням: «На протязі довгих років і до останнього часу опирався лінії партії в літературі, підтримував націоналістичні елементи в їхній боротьбі проти партії».
Основні творчі здобутки письменника — кілька повістей і романів, що засвідчують його духовну еволюцію. Найпомітніші з них є повість «Восени», де виведено тип комуніста-переродженця, який безкарно владарює у житловому кооперативі, та роман «Без грунту». В ньому письменник гостро таврував пристосуванців — «папероїдів», які виробили систему свого існування: цілковита покора дужчим і нещадне знущання над слабшими. В романі «Перша весна» (1931) Епік зумів правдиво показати фактичний опір селянства насильницькій колективізації. Проте в 1932 році він видав прокомсомольський роман «Петро Ромен», де оспівував зростання радянської технічної інтелігенції.
Арештований 5 грудня 1934 року нібито за приналежність до контрреволюційної націоналістичної організації, що планувала терористичні акти проти керівників Компартії і уряду. Виключення з партії, арешт на п'ятий день після вбивства Кірова духовно надломили письменника. На противагу заарештованим одночасно з ним у Харкові В. Шдмогильним, М. Кулішем, які тривалий час відкидали надумані звинувачення, Г. Епік одразу визнав свою приналежність до міфічної терористичної організації, до якої нібито входили М. Куліш, В. Поліщук, В. Підмогильний, Є. Плужник, В. Вражливий.
На початку 1935 року багатьох письменників вразив лист Епіка на ім'я наркома В. Балицького, в якому письменник розкаювався за злочинні наміри всієї групи і визнавав, що їх усіх варто постріляти, «як скажених псів». Цього листа на пленумі Правління Спілки письменників України зачитав секретар ЦК КП(б)У Постишев. Як засвідчують документи, засуджений до 10-річного ув'язнення спільним вироком на 17 чоловік Г. Епік був відправлений для відбування покари на Соловки.
Листи письменника з концтабору до дружини переповнені фальшивим пафосом, довжелезними списками класичної літератури, яку він буцімто читає в години дозвілля, а також натхненно працює над книжкою новел «Соловецкие рассказы», котра, на його думку, «принесла б дуже багато користі і мала б надзвичайний успіх». Рукопис цієї книжки Епік згодом надіслав до Москви на ім'я наркома внутрішніх справ з проханням ознайомити з нею «ще й старших».
Проте ніякі запобігання не полегшили долі письменника. В цьому незабаром переконався і сам Епік. В книзі «Українська інтелігенція на Соловках» С. Підгайний згадує, як бадьорий письменник раптом «перестав бути ударником, спалив новели й роман, писані «во славу Чека», відмовився від роботи, посилаючись на біль у нозі...»
В жовтні 1937 року його справу, як і інших українських письменників і митців, несподівано переглянула «трійка» УНКВС Ленінградської області і винесла новий вирок — розстріл. Вирок був виконаний 3 листопада того ж року.
Реабілітований Григорій Епік посмертно, в 1956 р., постановою Військової колегії Верховного Суду СРСР.

Сергій ЄФРЕМОВ

Єфремов Сергій Олександрович народився 6 жовтня 1876 р. в с. Пальчик тодішнього Звенигородського повіту на Київщині в сім'ї сільського священика. Освіту здобув у Київській духовній семінарії, а в 1901 р. закінчив юридичний факультет Київського університету.
Рід С. О. Єфремова (по материнській лінії — Крамаренко, по батьківській — Охріменко) належав до духовенства... «Первісне прізвище «Охріменки» було перелицьоване на «Єфремових» вже в XIX столітті: в духовних школах була тоді звичка (про неї згадує Мордовець у «Дзвонарі») змінювати прізвища на латинський або великоруський штиб» (А. Кримський. «Життєпис і літературна діяльність С. О. Єфремова»).

Впродовж усього життя працював як дослідник літератури, виступав як публіцист, видавець, активний громадський діяч. Був засновником Української демократично-радикальної партії (УРП), Товариства українських поступовців (ТУП), Української партії соціал-федералістів, в Центральній раді десь близько місяця займав посаду секретаря міжнаціональних справ. 1920 р. емігрував за кордон, через рік після загальної амністії повернувся і займався науковою роботою. Академік Всеукраїнської Академії наук з 1919-го, віце-президент ВУАН — з 1923 р. До арешту влітку 1929 р. завідував історико-філологічним відділом академії, очолював Комісію для складання біографічного словника діячів України, раду Історико-літературного товариства тощо.
Щоденникові записи вченого, що їх долучено до справи СВУ, засвідчують: Єфремов дуже критично ставився до політичних і господарських подій пореволюційної пори і практично ще в 20-х роках означив найболючіші точки Радянської влади: проста людина в ній поставлена в таку залежність від держави, що перестає існувати як особистість; селянство приречене тільки на вимирання, бо держава забирає всю його продукцію; в суспільному житті панують брехня, доноси, провокації, пошлість, які становлять головні риси системи... За таких умов, на думку Єфремова, держава не зможе розвиватися, вона або задушить суспільне життя і сама загине, або суспільне життя знищить державу. Тому він зробив висновок: «не приймаю системи, на брехні й провокації, на світовому дурилюдстві заснованої».
Ці думки вченого стали найбільшим козирем у руках слідчих і суддів на процесі Спілки визволення України, головою якої нібито був академік Сергій Єфремов.
З-поміж трьох тисяч публікацій Єфремова виділяються його численні монографії, антології, збірники статей, присвячені творчості Котляревського, Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Івана Франка, Нечуя-Левицького, Карпенка-Карого, Коцюбинського та ін. Підсумковою роботою Єфремова як історика і теоретика літератури стала його «Історія українського письменства» в двох томах (1924).
Ця праця викликала свого часу і продовжує викликати до сьогодні різні критичні судження насамперед за обраний ученим критерій аналізу й оцінки українських літературних явищ, починаючи від фольклору і кінчаючи творами, що написані 1923 року. Свій критерій Єфремов сформулював так: історія літератури — це історія ідей. Українська література, на думку вченого, утверджувала три основні ідеї: ідея свободи людини, національно-визвольна ідея, ідея народності в змісті і формі. Вказуючи на те, що за своїм світоглядом Єфремов наближався до так званої російської суб'єктивістської школи в соціології, опоненти закидали йому суто соціальний підхід до явищ літератури і ігнорування ним естетичного підходу.
Про цю особливість «Історії...» Єфремова Микола Зеров писав: «Вона дала канон українського письменства, установила список авторів і творів, належних до історико-літературного розгляду... Цей канон тільки помалу переробляється тепер залежно від нових матеріалів та нових поглядів на історико-літературні явища».
Після арешту в 1929 р. Єфремов кілька місяців не визнавав, що належав до міфічної Спілки визволення України. Інші арештовані (їх було 45) теж твердили, що вперше почули про СВУ під час слідства. Та це не зупиняло фальсифікаторів. Вони продовжували витискувати з арештованих «зізнання», і Єфремов врешті-решт змушений був з гіркою іронією «зізнатися», що очолював нібито у 1920—1924 рр. Братство української державності (БУД), заснував у 1926 р. СВУ, яка мала на меті реставрацію старого ладу. Про інсинуацію щодо збройного повстання проти Радянської влади він сказав: «...Ця мілітаристська фантастика не спиралася на солідні аргументи, її просто не приймали на віру, і треба було втратити відчуття дійсності, щоб будувати на ній якісь політичні розрахунки».
На лаві підсудних опинилися 26 учених, З письменники, 2 студенти, один священик, 14 учителів та службовців різних установ. Це був один із перших ударів по українській інтелігенції, яку в наступних роках спіткав найбільший погром за всю історію України.
За рішенням суду, який відбувався впродовж сорока днів у Харківському оперному театрі (за переказами, громадськість називала це дійство так: «Опера СВУ — музика ДПУ»), письменника Єфремова засуджено на 10 років позбавлення волі (тоді найвища міра покарання). Помер він 10 березня 1939 р. в одному з таборів ГУЛАГу за три місяці до закінчення строку покарання.
Пленум Верховного Суду УРСР 11 серпня 1989 р. Сергія Єфремова разом з усіма, засудженими по справі СВУ, реабілітував, оскільки в його діях не виявлено складу злочину.

Олена ЖУРЛИВА

Котова Олена Костівна (літературний псевдонім — Олена Журлива) народилася 24 червня 1898 р. в м. Сміла на Черкащині в багатодітній сім'ї сільського вчителя. Закінчивши початкову школу, дівчинка екстерном склала іспити в Уманській гімназії і вступила на філологічний факультет Вищих жіночих курсів у Києві (за конкурсом атестатів), який закінчила 1922 р. із званням кандидата філологічних наук. Опісля вчителювала у школах Києва, Харкова, Дніпропетровська, Москви, Кіровограда.
1914 р. майбутня поетеса була заарештована царською поліцією за участь в демонстрації в день відзначення пам'яті Т. Шевченка.
Природа щедро обдарувала Олену Журливу: в молодості вона чудово співала і гастролювала по Україні з концертами як відома поетеса-співачка. А в театральний сезон 1929—1930 рр. її було запрошено до столичної Харківської опери. Та все ж головним її покликанням була поезія. Віршувати вона почала рано: перший вірш «Чогось нема, чого — не знаю» побачив світ в «Рідному краї», коли юній поетесі виповнилося лише 11 років, а перша збірка поезій «Металом горно» вийшла друком в 1926 р. Вона друкує свої поезії в різних антологіях, підручниках, журналах «Глобус», «Червоні квіти», «Червоний шлях», «Більшовик», «Кадри» тощо. На тексти поезій Олени Журливої композитори Козицький і Косенко створюють пісні.
Через чотири роки після виходу першої поетичної збірки побачила світ друга книжка віршів «Багряний світ». В ній поетеса зірко вдивляється в нове життя республіки і свою радість втілює у пристрасні рядки: «В буянні сил, як сік із грона, пливе життя уздовж доріг...»
Та невдовзі їй довелось гірко розчаруватися і вгамувати свої почуття. Приголомшливі сфальсифіковані судові процеси над вигаданими «ворогами народу» із СВУ, самогубство Хвильового і Скрипника, масові арешти творчої інтелігенції вселяють у серце поетеси тривожні передчуття і не спонукають до творчості. Оті гіркі передчуття виявилися небезпідставними: невдовзі з незалежних від Олени Журливої причин настала тривала вимушена перерва в її творчій і громадській роботі.
Олену Журливу було арештовано 1938 р. в Москві. Кілька місяців тривало слідство, і лише 26 квітня 1939 р. Особлива нарада НКВС СРСР засудила поетесу до позбавлення волі у виправно-трудових таборах Алтаю на три роки. Заслання тривало до 1944 року. Довідкою, виданою Котовій О. К. (Олені Журливій) першим спецвідділом НКВС СРСР 21 березня 1946 р., засвідчено, що 23 листопада 1942 р. вона відбула покарання і вказана судимість разом з усіма пов'язаними з нею обмеженнями знята з письменниці постановою Особливої наради при НКВС СРСР 4 березня 1946 р.
27 лютого 1957 року в зв'язку з реабілітацією президія СПУ поновила Олену Журливу у рядах Спілки письменників з 1934 року і сприяла виданню збірки її вибраних поезій. Згодом вийшли ще кілька книжок її віршів: «Земля в цвіту», «Червоне листя», «Хто знає, як рік минає», «Голуби», «Ой літечко, літо», «У нашої Наталі», «На зеленому городі». Більшість із них укладені з давно написаних поезій. З концтаборів поетеса повернулася із вкрай підірваним здоров'ям і останнє десятиліття була прикута до ліжка тяжкою недугою.
Померла Олена Журлива 10 червня 1971 року в Кіровограді.

Натан ЗАБАРА

Забара Натан Ілліч народився 27 грудня 1908 р. у волинському с. Рогачів у сім'ї гончаря. У 1925 р. закінчив трудову школу у Новограді-Волинському і переїхав до Києва, де поступив на курси Центрального інституту праці. Водночас трудився на київських будовах, а в 1931 році розпочав службу в Червоній Армії. Після демобілізації навчався в аспірантурі Інституту єврейської культури Академії наук УРСР. З 1941-го по 1947 рік перебував у діючій армії, а пізніше — у Центральній групі військ. Нагороджений бойовими орденами і медалями.
Як єврейський прозаїк Забара заявив про себе на початку тридцятих років. Його оповідання та новели з'являлися в періодичних виданнях Києва, Москви, Мінська, Біробіджана, в журналах «Совєтіше літератур», «Штерн» та інших. Окремими книжками вийшли «Радиороман» (1932), «Ниловка» (1934), «З країни в країну» (1938), «Батько» (1940). В перекладі на російську мову побачили світ книга «Сегодня рождается мир» та окремі повісті.
Забара був членом ВУСППу, а потім належав до Спілки письменників України.
Учасник Великої Вітчизняної війни. За ратні подвиги нагороджений орденом Червоної Зірки та багатьма медалями.
На початку 1951 р. письменник був заарештований. Йому, як і багатьом українським та єврейським письменникам, інкримінували «націоналістичну пропаганду». А в зв'язку з тим, що Забара деякий час служив у Радянських військах на території Німеччини, слідчий «накинув» йому «підривну діяльність», зв'язок з іноземними розвідками. Абсурдність цих «звинувачень» була очевидною. І все ж Особлива нарада при МДБ УРСР визнала письменника винним у тяжких гріхах і засудила на десять років ув'язнення у магаданських таборах.
6 липня 1956 року Комісія по перегляду справ безпідставно репресованих радянських громадян скасувала вирок Особливої наради стосовно письменника. Забару звільнили з-під варти в зв'язку з «відсутністю в його діях складу злочину». Він повернувся в Київ і до скону тяжко хворів.
Помер 19 лютого 1975 р.

Дмитро ЗАГУЛ

Загул Дмитро Юрійович (літ. псевдоніми — І. Майдан, Б. Тиверець та ін.) народився 28 серпня 1890 р. в с. Мілієве на Буковині в бідняцькій сім'ї. Ще в початковій школі виявив такий хист до навчання, що сільський вчитель за власний кошт віддав хлопця, який рано осиротів, до Чернівецької гімназії, яку той закінчив 1912 р. На час перебування в гімназії припадають і перші поетичні спроби Загула, зокрема публікації в газеті «Буковина». 1913 р. у Чернівцях побачила світ перша книжечка віршів молодого поета «Мережка».
Затим Загул поступив на історико-філологічний факультет Чернівецького університету. Але подальший життєвий шлях поета різко зламала імперіалістична війна. У 1915 р., коли російські війська відступали з Буковини, його було взято заложником і відправлено до Нижнього Новгорода. Потім Одеса, Київ, працював канцеляристом, приватним учителем.
Після Лютневої революції Дмитро Загул написав збірку віршів «З зелених гір» (1918). Тоді ж він прилучився до об'єднання письменників-символістів «Музагет», стоячи на позиціях «чистого мистецтва». Такі ж позиції відбиті і в його черговій збірці «На грані» (1919).
Уже в 1920 р. Загул переходить до оспівування революційної дійсності, шукає шляхи до реалізму. Упродовж 1920—1934 рр. видрукував збірки поезій «Наш день» (1925) та «Мотиви» (1927), літературознавчі книги «Поетика» (1923), «Література та літературщина» (1926), численні статті в періодиці.
Багато й плідно працював Загул як перекладач. Він практично завершив переклад усієї поетичної спадщини Гейне українською мовою. Йому ж належить і незрівнянний переклад «Фауста» Гете.
Дмитро Загул брав активну участь у громадсько-літературному житті: був членом письменницьких організацій ВУСПП і «Західна Україна». Останнє місце роботи письменника на волі — старший науковий співробітник ВУАН.
...Заарештували поета, тяжко хворого, без санкції прокурора. 26 лютого 1933 р. уповноважений Київського облвідділу ДПУ УРСР Бренер «знайшов, що поет... був членом контрреволюційної організації, яка ставила собі за мету повалення Радянської влади шляхом збройного повстання». А вже 9 травня 1933 р. судова «трійка» ДПУ УРСР засудила Загула на 10 років ізоляції в концтаборах.
Відбував покарання письменник у Забайкаллі, на залізничній станції Урульга. Звідти в 1935 р. написав дві заяви до Центрального Комітету Компартії (більшовиків) України з проханням «посприяти в перегляді судової справи, оскільки вважаю себе ні в чому не винним». Але ті його зойки душі лишилися без будь-якої реакції.
29 квітня 1957 р. правління Спілки письменників звернулося до КДБ УРСР з клопотанням розглянути питання про реабілітацію Дмитра Загула.
9 серпня 1957 р. Військовий трибунал Київського військового округу ухвалив: «...постанову судової Трійки при Колегії ДПУ УРСР від 9 травня 1933 р. щодо Загула скасувати і справу про нього припинити за відсутністю складу злочину».
Де, коли і за яких обставин пішов із цього світу Дмитро Загул — точно невідомо. Існують лише перекази, що помер він від паралічу серця в одному з колимських таборів улітку 1944 р.
Дмитро Загул реабілітований посмертно.

Микола ЗЕРОВ

Зеров Микола Костянтинович народився 26 квітня 1890 р. у повітовому місті Зінькові на Полтавщині в багатодітній сім'ї вчителя місцевої двокласної школи. (Мати, Марія Яківна, походила з козацького роду Яреськів із-під Диканьки). По закінченню Зіньківської школи, де його однокласником був славетний у майбутньому гуморист Остап Вишня, Зеров учився в Охтирській та Першій київській гімназії. В 1908 — 1914 роках — студент історико-філологічного факультету Київського університету.
1912 р. з'являються друком перші статті та рецензії Зерова в журналі «Світло», газеті «Рада». 1914 — 1917 рр.— він викладач латини в Златопільській гімназії. З 1917 р. Зеров учителює з Другій київській гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства, з 1919 р. працює професором Київського архітектурного інституту, а з осені 1923 р. він професор Київського інституту народної освіти.
Микола Зеров справедливо вважається лідером «неокласиків» — групи поетів, перекладачів, літературознавців і критиків, до якої зараховують також О. Бургардта, М. Драй-Хмару, М. Рильського і П. Филиповича. Хоча вони формально не утворювали окре-мішньої літературної організації, їхня спільність — у високих естетичних критеріях, що полягали в пріоритеті загальнолюдських цінностей у мистецтві. У своїй оригінальній поетичній творчості Зеров віддав перевагу сонетам і александрійським віршам, які вирізнялися досконалістю форми і глибинним філософським проникненням у буття. Як перекладач він здійснив багато в чому неперевершені й на сьогодні інтерпретації античної спадщини, французьких «парнасців», а також творів багатьох інших класичних поетів.
Зеров-критик брав активну участь у так званій літературній дискусії 1925—1928 років, підтримавши і теоретично обгрунтувавши позицію М. Хвильового. Йому також належить значна кількість змістовних досліджень з історії української літератури. Окремими виданнями на Україні вийшли книжки «Антологія римської поезії» (1920), «Камена», «Леся Українка», «Нове українське письменство» (1924), «До джерел» (1926), «Від Куліша до Винниченка» (1929).
Літературна творчість М. Зерова постійно супроводжувалася злісними нападками вульгарно-соціологічної критики, а з кінця 20-х років почалося справжнє політичне цькування письменника. 1930 р. його допитували на суді як свідка у так званому «процесі СВУ». А в ніч із 27-го на 28 квітня 1935 р. він був заарештований під Москвою на станції Пушкіно. 20 травня його відпроваджено до Києва для слідства. Звинувачення: керівництво контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією.
Після певних «тасувань» «групу Зерова» остаточно було визначено в складі 6 осіб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко.
Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1 —4 лютого 1936 р. без участі звинувачення й захисту розглянув судову справу № 0019—1936. М. Зерову інкримінувалося керівництво українською контрреволюційною націоналістичною організацією і, згідно з тодішніми статтями Кримінального кодексу УРСР, трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією приналежного йому майна. Цікава довідка у висновках по реабілітації М. Зерова: «Проверкой установлено, что бьівший сотрудник НКВД УССР Овчинников, принимавший участие в расследовании данного дела, за нарушение социалистической законности осужден, а бьівший сотрудник НКВД Литман за фальсифика-цию следственньїх материалов из органов госбезопас-ности уволен по фактам, дискредитирующим звание офицера». Отже, як насмішка звучало зізнання М. Зерова на суді: «С моей сторони бьіл только один раз сделан призьів к террору — в форме прочтения сти-хотворения Кулиша на собрании у Рьільского». Йдеться- тут про читання Зеровим вірша П. Куліша «До кобзи» на квартирі Рильського 26 грудня 1935 р., де два «неокласики» і молодий письменник Сергій Жигалко пом'янули розстріляних по звинуваченню в приналежності до міфічного «об'єднання українських націоналістів» О. Близька, К. Буревія, Д. Фаль-ківського, Г. Косинку та ін. Правда, випадком (випадком?) зайшов саме в цей час до Рильського і «представник газети «Пролетарська правда», присутність якого кілька разів згадувалася під час судового розгляду, але ні прізвища його не називалося, ні самого чомусь не допитувано, бодай як свідка, під час слідства...
На початку червня 1936 р. етап із засудженими у справі цієї «банди» прибув на Соловки. У короткі хвилини вільного часу Зеров повністю віддавався улюбленій справі — перекладу. За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну роботу над українською версією «Енеїди» Вергілія (рукопис цього перекладу пропав або знищений).
Без будь-яких додаткових підстав і пояснень «справа Зерова та ін.» була нагально переглянута «особливою трійкою» УНКВС по Ленінградській області 9 жовтня 1937 р. Як наслідок — Зерову, Филиповичу, Вороному і Пилипенку було винесено вищу міру покарання — розстріл. Усі вони аолягли 3 листопада 1937 р.
Рішенням Військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 р. вирок військового трибуналу КВО від 1—4 лютого 1936 р. і постанова «особливої трійки» УНКВС по Ленінградській обл. від 9 жовтня 1937 р. скасовані, справа припинена «за відсутністю складу злочину».
Микола Зеров реабілітований посмертно.

Володимир ЗОРІН

Зорін Володимир Петрович (Веля Пашун) народився в 1904 р. в степах Бессарабії в сім'ї цигана. З дитинства водив багацькі отари з батьком-чабаном. Мужній, сміливий хлопець брав участь у громадянській війні. 1919 р. став членом більшовицької партії, дещо пізніше закінчив Школу червоної старшини у Харкові, обрав шлях літератора. Працівник редакції газети «Вісті». В 1929 р. видав нарис «Цигани на Україні» й відтоді активно виступає в літературі.
Одна з основних тем творчості В. Зоріна — громадянська війна на Півдні України, утвердження Радянської влади в придністровських степах. Події революційної пори, перебіг соціально-політичних процесів і місце в них трудящих мас він художньо осмислював у збірках оповідань «На Дністрі» (1930) і нарисів «Героїка партизанська» (1931), у книзі «Дністер оповідає» (фрагменти повісті) (1933).
Свого часу користувалися успіхом книжки В. Зоріна «Ром. Оповідання» (1932) і «Ром. Повість» (1934) — художні оповіді про життя циган, своєрідні особливості та зміни в ньому за Радянської влади. Ці твори витримали повторні видання, а кілька з них було відзначено першою премією літературного конкурсу, що його проводив Наркомос УРСР.
У 1937 р. творча праця Володимира Зоріна була нагло перервана: майстри фальсифікаційних справ у слідчих органах тоталітарного режиму позначили його тавром «ворог народу». Того ж року обірвалося життя письменника.
1957 р. його було реабілітовано посмертно.

Іван ІВАНОВ

Іванов Іван Іванович народився 8 березня 1911 р. у Петербурзі. Навчався у Києві в ФЗУ, працював токарем на паровозовагоноремонтному заводі. В 1930— 1932 роках — студент Українського інституту лінгвістичної освіти. Серед його викладачів був Максим Рильський, який знав Іванова ще з трудової школи, де учителював наприкінці 20-х років. Саме там Максим Тадейович звернув увагу на обдарованого юнака, підтримував його літературні спроби, а коли Іванов став працювати в 4-й Роменській школі на Сумщині, листувався з ним.
Арештований був Іванов 2 грудня 1936 р. як «учасник контрреволюційної троцькістськоі організації». Як видно із слідчої справи, ще 1927 р., будучи учнем ФЗУ, Іванов ознайомився з платформою троцькістської опозиції. Цього він на слідстві не заперечував, бо йому й на думку не спадало, що це може стати підставою для обвинувачення в контрреволюції. В обвинувальному висновку, складеному оперуповноваженим Чистовим і затвердженим заступником начальника УНВС по Чернігівській області Самовським, Іванову, окрім цього, інкримінувалося й те, що він «внедрял в умьі детей буржуазную науку». Це на уроках російської літератури!
Особливою нарадою при НКВС СРСР 9 березня 1937 р. Іванова І. І. засуджено на три роки виправно-трудових таборів. Покарання відбував на Колимі. Після звільнення з-під варти працював бухгалтером, а потім учителем російської мови і літератури в Хабаровському краї та Якутії.
В червні 1945 р. подавав апеляцію, підтриману Управлінням НКВС по Крайній Півночі, про зняття судимості, але у цьому прокурором відділу у спецсправах Прокуратури СРСР йому було відмовлено.
В 1949 р. повернувся на Україну, закінчив Київський педінститут, але до вчителювання правовірні сталіністи з облвно його не допустили. Два роки працював бухгалтером у ковальському цеху паровозовагоноремонтного заводу в Києві, а потім до виходу на пенсію в 1971 р.— бібліотекарем Боярської середньої школи № 1 на Київщині.
Із заяви І. Іванова до Комісії Президії Верховної Ради СРСР по розгляду справ засуджених та з протоколів його допиту у зв'язку з реабілітацією видно, що справу щодо нього було сфабриковано («допити проводилися часто, були тривалі і настільки виснажливі, що я підписував протоколи, не читаючи їх, а по завершенні слідства мені не дали можливості ознайомитися з матеріалами моєї справи»).
Ухвалою президії Сумського обласного суду від 2 липня 1958 р. постанову Особливої наради при НКВС СРСР від 9 березня 1937 р. щодо Іванова 1.1. скасовано і його реабілітовано.
У часи брежнєвщини, коли відверто реставрувався сталінізм, І. Іванов, будучи вже тяжко хворим, написав повість «Колима» (опублікована в журналі «Вітчизна» в № 8—9 за 1988 р. та вийшла окремим виданням у «Радянському письменнику»). За свідченням читачів, це один із кращих творів на тему ГУЛАГу. Але своєї многотрудної книжки авторові не судилося побачити — він помер 14 квітня 1989 р.

Михайло ІВЧЕНКО

Івченко Михайло Євдокимович народився в с. Никонівка Прилуцького повіту (нині Срібнянський район Чернігівської обл.) в сім'ї селянина. Про свій родовід письменник згодом напише так у своїх спогадах: «Батьки мої походять із козаків, із тих недобитків давньої гетьманщини, що по всіх змаганнях тихо посіли собі сотнями на землі хліборобствувати». І, немов віщуючи грядущі звинувачення, відповість своїм запопадливим опонентам: «Деякі спритні критики з цього дрібного факту хотіли б зразу залучити мене до куркулів. Але мені доведеться їх прикро розчарувати. В батька мого було 9 десятин землі на 9 душ родини. Отже, як не мудруй, а далі звичайнісінького середняка не дістанешся».

Закінчив церковноприходську, потім учительську школу. За розповсюдження нелегальної літератури потрапив під нагляд поліції. 1907 р. виїхав на Кавказ. У Ставрополі-Кавказькому працював у редакції місцевої газети, у статистичному бюро. Тут розпочав літературну діяльність, надрукувавши новелу «їх було троє» в газеті «Кубанський край» (1910). Згодом переїхав на Україну, екстерном закінчив Московську землеробську школу, після чого поступив на службу в Полтавське земство.
Учасник світової війни. На початку 20-х років редагував сільськогосподарські журнали в Харкові та Києві. Входив до літературних об'єднань «Музагет», Аспис, був помітним учасником літературних дискусій. Та після 1925 р. відійшов від активного громадського життя і зосередився на творчій роботі.
Окремими виданнями вийшли збірки оповідань та повістей «Шуми весняні» (1919) «Імлистою рікою» (1926), «Порваною дорогою» (1926), «Землі дзвонять» (1928), роман «Робітні сили» (1929). У журналах опубліковані п'єса «Повідь» та повість «У сонячнім колі» (1929). Лірик-імпресіоніст за своїм творчим спрямуванням, Михайло Івченко зосереджувався в основному на проблемі взаємин людини і природи, пошуку гармонії людської душі і навколишнього світу.
У вересні 1929 року письменника було заарештовано. В архіві М. Івченка збереглися нотатки дружини, теж письменниці, Людмили Коваленко-Івченко: «Прийшли з трусом по 12 год. 14/IX, а пішли, забравши М. Є., о 4 годині ранку 15/ІХ. Сидів у бупрі на Лук'янівці... 17/ІХ мала з ним перше побачення... 30/ХІ мала друге побачення, й того ж таки вечора його перевезено до Харкова... 18/ХІІ вперше прокурор Крайній сказав мені, що його звинувачують за участь в контрреволюційній організації Союз визволення України... 21/11 вручили акт звинувачення, за яким М. Є. інкримінується стаття 54 "...»
Отже, М. Івченко в громаді 45 науковців, педагогів, священнослужителів, письменників потрапив до числа підсудних по сфальсифікованому процесу СВУ, що відбувся в Харкові з 9 березня по 19 квітня 1930 р. Під психологічним тиском на попередньому слідстві письменник «зізнався»: «Я виражав антирадянські ідеї, і в деяких творах є в мене націоналістичні моменти й ідеї». Погодився також із висновком суду, що літературну діяльність він використав як «трибуну для проведення антирадянської агітації, зокрема для запровадження ідей СВУ».
Та навіть за таких умов у вироку суду в справі Спілки визволення України було зазначено: «Вважати присуд Івченкові за умовний». Його в числі дев'яти підсудних було звільнено з-під варти, встановивши іспитовий термін у три роки.
Але, переживши сильну психологічну депресію, письменник довго не міг повернутися до творчості. Та й узявшись за перо, нічого не зміг опублікувати з написаного. В його архіві залишилися рукописи оповідань, повісті, кіносценарію, роману, спогадів, подорожніх нотаток. А ще — переклади. Зокрема, улюбленого Рабіндраната Тагора, з яким листувався в середині 20-х років.
1934 р. після розстрілу Г. Косинки, Д. Фальківського, О. Близька, К. Буревія, після арешту Є. Плужника, М. Куліша, В. Підмогильного, В. Поліщука й інших письменників, М. Івченко під приводом лікування виїхав до Москви, а звідти — на Кавказ. Працював у Владикавказі агрономом-економістом на селекційній станції, а з березня 1939 р.— викладачем англійської мови в сільськогосподарському інституті. Влітку того ж року інкогніто приїздив на Україну, побував у рідних на Чернігівщині, перевідав сім'ю у Києві.

19 жовтня 1939 року його брат Філарет, який жив із матір'ю у Никонівці на Чернігівщині, одержав телеграму про раптову смерть Михайла Івченка від зараження сибірською виразкою.
Михайло Івченко реабілітований посмертно.

Мирослав ІРЧАН

Бабюк Андрій Дмитрович (літ. псевдоніми Мирослав Ірчан, Абба, І. Мірко, Усусус та ін.) народився 14 липня 1896 р. у с. П'ядики (тепер Коломийського району Івано-Франківської області) в селянській родині.
Навчався у Коломийській гімназії, Львівській семінарії, яку закінчив у 1914 р.
Під час першої світової війни служив підхорунжим у корпусі січових стрільців у складі австро-угорської армії, був редактором газети «Стрілець». В лютому 1920 р. разом із Першою галицькою бригадою переходить на бік Червоної Армії. У березні 1920 р. Ірчан вступив до лав КП (б) У. На фронті перебував до кінця громадянської війни як голова редакційної колегії і комісар агітпоїзда, редагував газету для галицького селянства «Більшовик».
Навесні 1921 р. переїхав до Києва, працював у школі червоних старшин, а затим одним із редакторів журналу «Галицький комуніст», друкував статті в газеті «Червона правда» та інших виданнях.
У 1922—1923 рр. жив у Празі, навчався в тамтешньому університеті. В жовтні 1923 р. виїхав до Канади, працював у прогресивній місцевій пресі, редагував масові журнали «Робітниця» і «Світ молоді», був секретарем заокеанської філії «Гарт».
Влітку 1932 р. Мирослав Ірчан повернувся на Україну, очолював у Харкові літературну організацію «Західна Україна». Став одним із перших членів новоутвореної в 1934 р. Спілки письменників СРСР.
Вийшли друком понад 50 книжок Мирослава Ірча-на. Серед них: «Сміх Нірвани» (1918), «Трагедія Першого травня», «Фільми революції» (1923), «Карпатська ніч» (1924), «В бур'янах» (1925), «Лі-Юнк-Шан» (1926), «Автопортрет», «Проти смерті» (1927), «Батько», «Генерал», «З прерій Канади в степи України», «Змовники», «Канадська Україна», «На півдорозі» (1930), «Матвій Шавала», «Осінь в димах», «Протокол» (1931), «Смерть Асуара» (1938); п'єси «Бунтар» (1922), «Безробітні», «Дванадцять», «Нежданий гість», «Родина щіткарів» (1923), «Товариство «Пшик» (1925), «Підземна Галичина» (1926), «Радій» (1928), «Дванадцять» (1930), «Драми» (1931), «Плацдарм» (1933).
28 грудня 1933 р. на підставі виданого ДПУ УРСР ордера № 67 Мирослава Ірчана в приміщенні ЦК КП(б)У після тривалої розмови з Постишевим заарештували. Його звинувачували в «приналежності до націоналістичної української контрреволюційної організації — Національний блок УВО, яка прагнула повалити Радянську владу на Україні збройним шляхом, збиранні секретних даних у військових частинах і приналежності до терористичної трійки, що готувала замах на Постишева.
Судова «трійка» і Колегія ДПУ УРСР 28 березня 1934 р. розглянула його справу і винесла вирок: 10 років концтаборів. Покарання відбував у Соловецькій тюрьмі. Місцеві органи НКВД запідозрили, що, перебуваючи в місцях позбавлення волі, Бабюк А. Д. продовжував «перебувати на своїх контрреволюційних позиціях». Тому судова «трійка» УНКВС Ленінградської області в 1937 р. (протокол № 83 від 9 жовтня), повторно засудила його до вищої міри покарання — розстрілу.
Вирок виконано 3 листопада 1937 р.
Військовий трибунал Київського військового округу З квітня 1956 р. переглянув справу Бабюка А. Д. Встановлено, що «звинувачення підсудного були необгрунтовані, тому що особисті зізнання органами попереднього слідства не перевірені, іншими об'єктивними даними не підтверджені і є сумнівними». Позитивні характеристики Мирославу Ірчану дали письменники Андрій Головко, Любомир Дмитерко, Микола Марфієвич, Дмитро Бедзик, Максим Рильський, Антін Шмигельський. На основі цього попередні вироки були відмінені і справа припинена за відсутністю складу злочину.
Мирослав Ірчан реабілітований посмертно.

Майк ЙОГАНСЕН

Йогансен Майк (Михайло) Гервасійович народився 5 листопада 1895 р. у Харкові в сім'ї вчителя. Виростав і виховувався майбутній письменник у благодатному інтернаціональному середовищі (мати його була щирою українкою, батько походив із древнього шведського роду, навчався Майк у класичній російській гімназії), яке зумовило розквіт його виняткових лінгвістичних здібностей. На час закінчення Харківського університету (1917) він знав старогрецьку й латину, вільно володів англійською, німецькою, італійською, іспанською і французькою, не кажучи вже про скандінавські та слов'янські мови.
Як засвідчували сучасники, «з Майка був чортівськи здібний лінгвіст, але стільки ж обдарований він був і для сприйняття технічних знань... Був Майк заповзятий літератор — поет, прозаїк, теоретик, але так само кохався в абстрактних категоріях, у так званих «чистих науках». Освіту мав енциклопедичну, невпинно поглинав нові знання та інформації, в той же час будучи пристрасним спортсменом майже в усіх видах спорту».
Майку Йогансену судилося долею стати одним із зачинателів пожовтневої української літератури, був біля витоків перших пролетарських літературних організацій на Україні. Він один із засновників «Гарту» (1922), а після його розпаду — активний фундатор ВАПЛІТЕ. В подальшому очолив так звану «Групу А», що склалася з літераторів, які відійшли від ВАПЛІТЕ. З його ініціативи з'явилися на світ журнал-альманах «Літературний ярмарок» (ЛЯ), а дещо пізніше— «Універсальний журнал» (УЖ), про який Микола Хвильовий з властивим йому сарказмом відгукувався: «Рожденный ползать летать не может».
На початку свого творчого шляху Йогансен тяжів до футуристів. Формалістичні тенденції проглядалися вже в перших його поетичних збірках «Д'горі» (1921), «Кроковеє коло» (1922), «Революція» (1923), «Доробок» (1924). А його теоретична розробка «Як будується оповідання», за свідченням сучасників, стала справжнім «євангелієм» українських формалістів двадцятих років.
Йогансен по праву вважається засновником школи українського нарису. Його «Три подорожі» (1932), «Під парусом на дубі» (1933), «Подорож у Дагестан» (1933), «Кос-Чагил на Еббі» (1936) і нині можуть служити еталоном майстерності.
Про розмаїття таланту Йогансена засвідчує той факт, що він на високому професійному рівні складав різні граматики і словники, корпуси народних приказок і прислів'їв, писав спеціальні збірники і наукові розвідки. А до всього ще й перекладав практично з усіх європейських мов.
За своєю добропорядністю, внутрішньою культурою, неповторною самобутністю Йогансен був антагоністично чужорідний антигуманній, аморальній, безлико сірій моделі сталінського «раю». Він це прекрасно розумів. Особливо після того, як проти нього оголосила хрестовий похід у пресі вислужницька, вульгарно-соціологічна критика.
Зловісні передчуття Йогансена збулися пізньої ночі 18 серпня 1937 р., коли він був заарештований у своїй харківській квартирі по вулиці Червоних письменників, 5. Підставою для ув'язнення послужили, як говорилося в постанові про порушення кримінальної справи, «матеріали про участь Йогансена в діяльності антирадянської, націоналістичної організації, яка прагнула шляхом терору й збройного повстання проти Радянської влади відірвати Україну від Радянського Союзу».
На допитах Йогансен поводився з властивою йому гідністю: не запобігав перед слідчим Замковим, не «топив» побратимів по перу, не приховував своїх політичних поглядів. «В бесідах з Епіком, Вражливим я говорив, що Остап Вишня — ніякий не терорист,— свідчив він на допиті 16 жовтня 1937 р.— Що саджають людей безвинних у тюрми. Я стверджував, що арешти українських письменників є результатом розгубленості й безсилля керівників партії і Радянської влади».
24 жовтня Йогансену було пред'явлено обвинувальний висновок, підготовлений оперуповноваженим Харківського УНКВС Половецьким і затверджений заступником начальника управління Рейхманом, в якому зазначалося, що Йогансен «з 1932 р. був учасником антирадянської націоналістичної організації, яка ставила своєю метою повалення Радянської влади методами терору й збройного повстання; завербував 4 особи для участі в повстанні; погодився особисто взяти участь у виконанні теракції проти керівників Компартії і Радянського уряду».
На підставі цього М. Йогансен був відданий до суду Військової колегії Верховного Суду СРСР, яка, розглянувши на закритому засіданні 26 жовтня 1937 р. судово-слідчу справу, винесла вирок: «Йогансена М. Г. присудити до вищої міри кримінальної покари — розстрілу з конфіскацією всього особисто йому приналежного майна. Вирок остаточний і на підставі Постанови ЦВК СРСР від 4 грудня 1934 р. підлягає негайному виконанню».
Йогансен був розстріляний у Києві 27 жовтня 1937 р.
У вересні 1956 р. правління СПУ звернулося до прокуратури УРСР з клопотанням переглянути справу М. Йогансена і реабілітувати його.
20 березня 1958 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР на своєму засіданні ухвалила: «Вирок Військової колегії Верховного Суду СРСР від 26 жовтня 1937 р. по відношенню Йогансена М. Г. скасувати і справу про нього виробництвом припинити за відсутністю складу злочину».
Майк Йогансен реабілітований посмертно.

Далі

До змісту …З ПОРОГА СМЕРТІ… Письменники України – жертви сталінських репресій