МАТВІЙ ТАЛАЛАЄВСЬКИЙ

Талалаєвський Матвій Аронович народився 28 грудня 1908 р. в с. Мохначка на Житомирщині в сім'ї дрібного багатодітного службовця. Велика сім'я ледь зводила кінці з кінцями до початку першої світової війни, а коли Талалаєвський-старший був мобілізований до царської армії і відправлений на фронт, опинилася на грані голодної смерті. Аби заробити кусень хліба для молодших сестер, восьмирічний Матвій змушений був стати підпаском громадської череди. Незважаючи на злидні, він зумів закінчити сільську школу і одразу ж подався в Київ на заробітки. Працював поденником-чорноробом, підмайстром на цукерковій фабриці. Добрі люди допомогли йому поступити на робітфак, після закінчення якого він навчався в Київському інституті профосвіти (1932).
Поезія вабила Талалаєвського ще в дитинстві. Але серйозно він зайнявся віршуванням лише в студентську пору, коли познайомився з відомими єврейськими поетами Гофштейном, Квітком, Фефером. Саме вони і допомогли молодому початківцеві стати на ноги. Працюючи у редакціях газет та завлітом у київських театрах, писав вірші єврейською і українською мовами. До Великої Вітчизняної війни опублікував 14 збірок поезій, кільканадцять п'єс для дитячих театрів.
На другий день фашистської навали Талалаєвський разом із численною групою київських письменників добровільцем вирушив на фронт. У складі діючої армії пройшов шлях від Києва до берегів Волги, а звідти — до Праги. Нагороджений бойовими орденами і медалями.
Лейтмотивом творчості Талалаєвського в 40-ві роки став ратний подвиг рідного народу в боротьбі з коричневою чумою. Відгомін бойовищ знайшов почесне місце в збірках поезій «Развязка боєм» (1941), «Сталинградские стихи» (1943), «Легенда» (1946), «Солдат и знамя» (1947). Творчий злет поета перервали сталінські репресії.
Талалаєвський був заарештований 15 листопада 1951 р. серед білого дня в Миколаєві, де проходили його творчі зустрічі з трудящими.
Йому пред'явили стандартне для тих часів звинувачення, і без зайвих формальностей Особлива нарада при МДБ СРСР винесла вирок — 10 років позбавлення волі в трудово-виправних таборах особливого режиму.
Три роки провів відомий поет, заслужений фронтовик за ґратами.
Лише наприкінці 1954 р. судово-слідча справа Талалаєвського була переглянута і припинена за відсутністю складу злочину. Вийшовши на волю, поет повернувся до творчої роботи. Він видав чимало п'єс, збірок віршів, найпомітніші серед яких «Солнечная осень» (1964) і «Зеленые всходы» (1973). Помер 22 вересня 1978 р.

БОРИС ТЕНЕТА

Тенета Борис Йосипович (справжнє прізвище Гурій) народився 1903 р. на Донбасі, де жив до 1914 року, поки не помер батько. Потім мешкав у Катеринославі, навчався в тамтешньому ІНО, в 1927 р. перевівся до Київського ІНО на третій курс історичного факультету.
Літературну творчість починав із поезії. Перші вірші надрукував у 1924 р. в журналах «Червоний шлях», «Зоря», «Нова громада», «Життя й революція» та ін. Як свідчить близький його друг Борис Антоненко-Давидович, «свого часу це був досить відомий автор багатьох ліричних поезій, що так і не вийшли навіть за життя автора окремою збіркою. Не вийшли, бо й сам автор не дбав про таку збірку, вважаючи за своє основне покликання прозу, а на свої вірші дивлячись як на щось інтимне, занадто «своє», де кажеш самому собі щиру правду».
На жаль, майже так, як із поезією, сталося взагалі з біографією цієї людини, з потенціалом таланту митця, який фактично не реалізувався. Все розгубилося у вирі складних суспільних подій, не зібране й не вивчене до сьогодні, хоча майже кожна збірка оповідань мала широкі відгуки в періодиці того часу. А встиг письменник видати книжки: «Листи з Криму» (1927), «Гармонія і свинушник» (1928;, «Десята секунда» (1929), «Будні», «Ненависть», «П'яниці» (1930).
За розповідями сучасників, Борис Тенета був романтичною натурою, поривався у далекі світи, мріяв про нездійсненні подорожі. Одружившись студентом з однокурсницею, жив дуже бідно, але сподівався побувати на острові Таїті, де жив і творив Гоген. Коли ж омріяна поїздка не вдалася, вони з дружиною назвали свою єдину доньку Таїта.
Належав Б. Тенета до творчих угруповань «Ланка» і МАРС, дружив із «ваплітянами», захоплювався памфлетами М. Хвильового. На початку 1933 року він розпочав писати великий історичний роман про завоювання іспанських колонізаторів, безжальне винищення тубільного населення. Писав захоплено, переповідав друзям цілі розділи. Але закінчити твір не пощастило.
Після розстрілу в грудні 1934 р. Косинки, Близька, Фальківського хотів отруїтися, бо зрозумів, що смерть наближається й до нього. В цей час у Тенети з'явилася ідея фікс: не датися живим у руки енкаведистам. В переказі дружини Є. Плужника є його план «виживання»: «Небезпека наближається, скоро і по нас прийдуть, а жити так хочеться, що, здається, я зроблю так: піду до річки, залишу свій одяг на березі, покладу в кишеню всі документи на ім'я Бориса Тенети, а сам на голову нав'яжу який-небудь одяг такий, щоб можна лише було прикрити грішне тіло, перепливу річку... І нема мене... Піду, куди очі гледять, без документів, без нічого... А хтось знайде мій одяг на березі з документами, передасть у відділ розшуку міліції, міліція — НКВС. Ну що ж, скажуть, утопився сам, раніше, ніж ми його утопили...»
Як свідчить Галина Коваленко-Плужник, Б. Тенета написав навіть листи Сталіну й Горькому, в яких закликав перейнятися "тим, що твориться на Україні, бо ув'язнюють чесних людей, піддаючи їх неймовірним катуванням.
Його самого було арештовано 20 січня 1935 року на Кавказі, куди він поїхав до сім'ї. В сухумській в'язниці, де його тримали перед відправкою до Києва, Тенета зробив спробу покінчити життя самогубством. Його врятували і відправили в столицю України. Коли поселили в спецкорпусі НКВС на Інститутській, № 5, за ним встановили цілодобовий нагляд, щоб не отруївся і не порізав вени. Проте 6 лютого 1935 р. його все ж не стало. Подерши на линви рушники і кальсони, він вночі під ковдрою, прив'язавши один кінець за бильце ліжка, затягнув собі на шиї петлю. Тим самим виконав власну обітницю: «Мене бандити не розстріляють, я не дамся...»
Так пішов із життя 32-річнйй письменник, який міг зробити значний внесок до нашої літератури.

ІВАН ТКАЧУК

Ткачук Іван Васильович народився 25 вересня 1891 р. в прикарпатському селі П'ядики неподалік Коломиї. Навчався в Коломийській гімназії. Під час революційної хурделиці брав участь у поході Радянської Армії на західноукраїнські землі.
Оселившись після громадянської війни в Харкові, працював редактором ряду газет і журналів, писав оповідання, повісті. Окремими книжками вийшли збірки оповідань та нарисів «Помста» (1927), «Смерекові шуми» (1929), «Безробітний», «На вкраденій землі», «Незакінчений лист», «Українці за океаном» (1930), «Над Збручем», «Страйк» (1931), в яких повідано про життя трудового люду Західної України. Належав до літературної організації «Західна Україна». Як письменник тяжів до публіцистичної загостреності художньої оповіді.
Заарештований органами ДПУ 7 грудня 1933 р. в Харкові. Звинувачення йому було пред'явлене традиційне для тих днів: приналежність до Української військової організації. А конкретніше: «займався підготовкою кадрів для УВО, а також взяв на себе безпосереднє завдання по підготовці теракту над Постишевим».
Засуджений «особливою трійкою» при ДПУ 26 лютого 1934 р. на п'ять років позбавлення волі у «виправно-трудових таборах, без обмеження в правах». 7 січня 1936 р. він утік із табору. Але був впійманий і засуджений табірним судом додатково до основного строку ще на три роки.
Іван Ткачук — один із небагатьох сталінських бранців, хто пережив усі концтабірні тортури. Після Великої Вітчизняної війни тяжко хворим повернувся на Україну і оселився у Львові. Пробував продовжувати літературну творчість, працював над романом «Розбиті кордони», але не встиг його завершити, бо помер 9 жовтня 1948 р.
17 квітня 1957 р. Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду УРСР ухвалила: «Постанову судової Трійки при Колегії ДПУ УРСР від 26.11.1934 року щодо Ткачука Івана Васильовича скасувати, а справу щодо нього переведенням закрити за відсутністю в його діях складу злочину».
Іван Ткачук реабілітований після смерті.

ЗІНАЇДА ТУЛУБ

Тулуб Зінаїда Павлівна народилася 29 листопада 1890 р. у м. Києві в сім'ї юриста і відомого на той час російського поета Павла Тулуба. Дитинство минало в Брацлаві, згодом — у Таганрозі, куди переїхали батьки. З 1904 р. майбутня письменниця знову в Києві, де й закінчила історико-філологічний факультет місцевих Вищих жіночих курсів.
В літературу входила як поетеса, друкувала вірші російською мовою в газеті «Киевские вести», в журналах «Киевская мысль», «Вестник Европы», «Русское богатство». 1916 р. опублікувала повість «На роздоріжжі», написану російською мовою.
У 1919—1921 рр. очолювала лекторську секцію в одній із частин Червоної Армії. З 1921 -го працювала в різних радянських установах: завідувала літчасти-ною в Київському кінофотокомітеті, служила у відділі місцевого бюджету. З 1926 р.— на творчій роботі.
Зінаїда Тулуб — автор широкопанорамної дилогії «Людолови» (тт. 1—2, 1934—1937), в якій зображене життя України за часів гетьманування Конашевича-Сагайдачного. 1964 р. побачив світ роман «В степу безкраїм за Уралом» про життя Тараса Шевченка на засланні. Писала також кіносценарії, п'єси, перекладала російською мовою твори українських та французьких письменників.
...Заарештували Зінаїду Тулуб 4 липня 1937 р. В обвинуваченні, яке склав співробітник IV відділу УДБ НКВС УРСР лейтенант Держбезпеки Хват, зазначалося, що вона «є активною учасницею контрреволюційної організації «Виборчий центр», котра здійснює підривну роботу перед наступними виборами до Рад».
5 вересня того ж року Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила письменницю до тюремного ув'язнення строком на 10 років (із поразкою в політичних правах — на 5 років) і конфіскацією всього приналежного їй майна.
Ув'язнення Зінаїда Тулуб відбувала в ярославській тюрмі, а з літа 1939 р.— на Колимі, де й була звільнена 4 липня 1947 р. у зв'язку з відбуттям строку. Невдовзі через інвалідність була вислана в Джамбульський район Алма-Атинської області, де працювала шкільним бібліотекарем. 16 травня 1950 р. їй був оголошений новий вирок Особливої наради при міністрі Державної безпеки СРСР: «...за приналежність до антирадянської есеро-меншовицької організації зіслати на поселення в Кокчетавську область Казахської РСР». Отже, друга тяжка покара за старим обвинуваченням.
У липні 1954 р. з настанням у країні політичної відлиги Зінаїда Тулуб звертається до Голови Президії Верховної Ради СРСР:
«Судову кару я відбула, і ось уже пішов п'ятий рік, як я томлюся в засланні, серед напівпустельних казахських цілинних земель, без можливості побачитись із близькими, повернутися до улюбленої праці письменниці, застосувати на практиці свої знання історика і створити хороший історичний роман про астронома Джордано Бруно, для якого я ще в 1936—1937 роках встигла зібрати багато цінного і рідкісного матеріалу...
...І як не тяжко буде мені, коли майно конфісковане, знову розпочинати життя, але прошу Вас вернути мене до любимої праці, без якої життя для мене позбавлене радості, всякої мети і сенсу. Я прошу не перегляду справи, а індивідуальної амністії, права повернутися в рідний Київ, знову працювати на любимій ниві. Жити мені залишилося недовго... Невже ж на порозі смерті потрібний цей мій відрив від життя, ця ганьба, така незаслужена і безмежна?!
...Я вірю, що Ви відгукнетеся! Ви — моя остання надія!»
Але К. Є. Ворошилов, який тоді очолював найвищий законодавчий орган країни, жодним словом не відповів письменниці.
Лише 23 червня 1956 року Військова колегія Верховного Суду СРСР ухвалила: «Вирок Військової колегії Верховного Суду СРСР від 5 вересня 1937 р. і постанову Особливої наради при МДБ СРСР від 10 лютого 1950 р. щодо Тулуб Зінаїди Павлівни скасувати за нововиявленими обставинами і справу про неї припинити за відсутністю складу злочину...»
Активну участь у громадській реабілітації письменниці взяли побратими по перу Максим Рильський, Леонід Смілянський, Іван Кологойда.
Померла Зінаїда Тулуб у Києві 26 вересня 1964 р.

ДМИТРО ФАЛЬКІВСЬКИЙ

Левчук Дмитро Никанорович (літ. псевдонім — Дмитро Фальківський) народився 3 листопада 1898 р. в с. Лопеси Кобринського повіту Брестської губернії в бідняцькій сім'ї. Вчився у гімназії в Брест-Литовському, але не закінчив її, бо почалася перша світова війна, яка призвела до окупації Полісся кайзерівськими військами. 1920 року добровільцем вступив до Червоної Армії, три роки служив у органах НК Білорусії. У 1923 р., демобілізувавшись за станом здоров'я, переїхав до Києва.
Друкувати вірші почав 1924 р. Для його поезії характерне замилування поліською природою, зосередження на осмисленні трагічних подій революції та громадянської війни. Він писав також нариси, оповідання, сценарії. Окремими виданнями вийшли поезії «Чабан» (1925), «Обрії» (1927), «На пожарищі» (1928), «Полісся» (1931).
Після вбивства Кірова 1 грудня 1934 р. Фальківський був заарештований разом із групою українських літераторів і митців, яких тодішнє ДПУ УРСР об'єднало у вигадану антирадянську підпільну організацію «Об'єднання українських націоналістів».
Виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні 14 грудня 1934 р. Фальківському винесено смертний вирок, який негайно був виконаний.
Справа про реабілітацію письменника розглядалася в установленому порядку наприкінці 50-х років.
Дмитро Фальківський реабілітований посмертно.

ПАВЛО ФИЛИПОВИЧ

Филипович Павло Петрович народився 2 вересня 1891 р. у с. Кайтанівка Звенигородського повіту на Київщині в сім'ї священика. Середню освіту здобув у знаменитій київській Колегії Павла Галагана, по закінченні якої 1910 р. дістав золоту медаль. Потім поступив у Київський університет св. Володимира на юридичний, а згодом перевівся на історико-філологіч-ний факультет. За дипломну роботу «Жизнь и творчество Е. А. Баратынского» (вийшла окремим виданням у 1917 р.) був нагороджений золотою медаллю і залишений при університеті як професорський стипендіат (разом з М. Драй-Хмарою). Від 1920 р. до самого арешту працював професором у Київському університеті (певний період — у Київському інституті народної освіти).
В літературу ввійшов як поет, перекладач і критик. Належав до угруповання «неокласиків», хоча в своїй поетичній практиці зазнав відчутного впливу і символістів, й імажиністів, і народнопісенної поетики. Для його творчості характерні емоційна врівноваженість, певна раціоналістичність мислення, заглибленість у вічні питання буття.
Друкуватися почав із 1910 р. російською мовою в журналах «Вестник Европы», «Жатва», «Куранты», «Заветы» під псевдонімом Павел Зорев. З 1917 р. почав виступати в українській періодиці в журналі «Книгар». За життя з'явилося дві книжки віршів — «Земля і вітер» (1922) та «Простір» (1925). Окремими виданнями, крім уже згаданих збірок, вийшли літературознавчі праці «Шевченко і декабристи» (1926), «Українське літературознавство за десять років революції» (1928), «З новітнього українського письменства» (1929).
Павло Филипович, порівняно зі своїми ровесниками, меншою мірою піддавався остракізму вульгарної критики. Часом його навіть пробували означити в ряду «неокласиків» як такого, що найближче стоїть до пролетарської літератури. Проте в лиху годину не забули і про нього.
5 вересня 1935 р. виписано ордер № 29 на арешт П. Филиповича. Того ж дня він був арештований на своїй квартирі співробітниками НКВС Кузнецовим і Бондаренком. Йому інкримінувалась участь у контрреволюційній націоналістичній організації. 30 жовтня 1935 р. його справу було об'єднано зі справою М. Драй-Хмари. Оперуповноважений Бондаренко виніс постанову: «Следственные материалы в отношении обв. П. П. Филипповича и Драй-Хмары М. А. объединить в одно дело под № 99, о чем уведомить УСО НКВД УССР». Начальник ОО УГБ НКВС УРСР і КВО Бржезовський 9 листопада затвердив цю постанову. Але справа № 99 проіснувала недовго — вже 22 листопада вона була приєднана до справи № 1377, по якій проходили «М. Зеров і його група».
Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1—4 лютого 1936 року без участі звинувачення й захисту, розглянувши судову справу по звинуваченню М. Зерова, П. Филиповича, А. Лебедя, М. Вороного, Б. Пилипенка і Л. Митькевича у контрреволюційній терористичній діяльності, визначив міру покарання П. Филиповичу: «десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна».
На початку червня він разом із іншими учасниками «банди» був етапований на Соловки. За спогадами сучасників, Филипович у таборі постійно перебував у стані глибокої депресії. Трагічно завершилася і доля його дружини Марії Андріївни Михайлюк-Филипович, яка збожеволіла, а на початку 1939 р. була вислана до Караганди, де сліди по ній загубилися. Павла Филипо-вича на той час уже не було серед живих. Без будь-яких підстав і пояснень «справа Зерова та ін.» була переглянута «особливою трійкою» УНКВС по Ленінградській області, її постановою від 9 жовтня 1937 р. Зерову, Филиповичу, Вороному і Пилипенку було винесено вищу міру покарання. Усіх їх розстріляли 3 листопада 1937 р.
Рішенням військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 р. вирок військового трибуналу КВО 1—4 лютого 1936 р. і постанова «особливої трійки» УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 р. скасовані «за відсутністю складу злочину».
Павло Филипович реабілітований посмертно.

МИКОЛА ФІЛЯНСЬКИЙ

Філянський Микола Григорович народився 7 грудня 1873 р. в с. Попівка Миргородського повіту на Полтавщині в сім'ї священика. Закінчив фізико-математичний факультет Московського університету (1899), вчився в художній студії В. Сєрова та архітектурній майстерні проф. Шехтеля. Після Жовтневої революції 1917 р. переїхав на Україну. Завідував агрошколою в с. Яреськи на Полтавщині, працював у лісництві в с. Сорочинці, в музеях.Полтави, Харкова та Запоріжжя. Був причетним до спорудження Дніпрогесу.
Літературну творчість Філянський розпочав у Москві, тяжіючи до символізму. Друкувався переважно в «Українській хаті». У дожовтневий час видав збірки віршів «Лірика» (1906), «Саіепсіагіит» (1911), у яких
домінували мотиви духовної самозамкненості, бриніли містичні настрої. Проте кращі вірші засвідчили безперечний ліричний талант автора, його прагнення відтворити духовний світ свого сучасника самобутньою художньою мовою.
У радянський період видав збірку поезій, сповнених любові до рідного краю «Цілую землю» (1928), яка відобразила творче зростання Філянського як тонкого лірика, посилення в його творчості патріотично-громадських мотивів. Як поет Микола Філянський у своїй мистецькій палітрі поєднав надбання української класичної поезії з новітніми художніми пошуками в галузі форми. Він виявив глибину духовного світу свого героя, щирість і красу його почуттів, змалював проникливі картини рідної природи.
Незважаючи на те, що М. Філянський своєю творчістю, громадсько-культурною діяльністю після 1917 р. засвідчив лояльність до Радянської влади, видав публіцистичну книжку про будівництво Дніпрогесу, опублікував чимало цінних праць із геології, проблем мистецтва, у час розгнузданого сталінського терору він зазнав переслідувань. А в 1937 р. був заарештований.
Поскільки судово-слідчої справи в архівах донині не виявлено, не можна з певністю сказати, в чому його звинувачували підручні Єжова, як вів себе поет на допитах і закритому судилищі «особливої трійки», який вирок йому був винесений. Достеменно відомо лише те, що загинув Філянський у сталінському ГУЛазі. За одними даними— 12 січня 1938 р., за іншими (менш достовірними) — 14 лютого 1945 р.
Микола Філянський реабілітований посмертно.

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ

Микола Хвильовий (Фітільов Микола Григорович) — одна з найтрагічніших постатей в історії української літератури. Як митець, що рвійно прагнув віднайти нове слово і нову ідею суспільного розвитку України, він намагався поєднати ілюзію комуністичної перебудови світу з національним відродженням духовності рідного народу і тому опинився в самому центрі літературних та політичних дискусій свого часу. Заповзятий полеміст, він то наступав на своїх опонентів, то каявся в неіснуючих гріхах і, зрештою, потрапив у безвихідь. Шаленіючий шквал сталінських репресій змусив його накласти на себе руки, що сприймалось як протест проти сваволі властей і органічно доповнювало кривавий список їхніх жертв.
Народився він 13 грудня 1893 р. в с. Тростянець Охтирського повіту на Сумщині. Батьки були вчителями, мали п'ятеро дітей, але на дванадцятому році шлюбного життя розлучились, і майбутньому письменнику ще змалку довелось вступати в роль старшого, допомагаючи матері виводити в люди менших братів і сестер. На шостому році навчання в гімназії він опиняється за її стінами, як учасник революційного гуртка, і після цього починає поєднувати самоосвіту з тимчасовими роботами то на посаді писарчука, то в заводських майстернях на Донбасі.
Після демобілізації з царської армії включився в революційний рух на боці Української Народної Республіки, а в 1919 році уже в складі Червоної Армії воює з денікінцями. Ставши членом партії більшовиків, гаряче повірив у її декларації і сповнив ними свої перші поетичні спроби. З 1920 року починається харківський період літературної біографії Хвильового. Його захоплюють ідеї пролеткультівства, про що він разом із В. Сосюрою і М. Йогансеном заявляє у вступному слові до виданого ними збірника «Жовтень» (1921). Ставши членом «Гарту», займає ліві позиції як пролетарський письменник, а починаючи з 1923—1924 років проймається деяким розчаруванням наслідками Жовтневої революції.
У тому, що «Гарт» у 1925 році розпався і на його руїнах постала найпотужніша в художньому розумінні літературна організація 20-х років ВАПЛІТЕ, головна заслуга Миколи Хвильового. Центральною постаттю був він і в «Літературній дискусії» 1925—1928 років, відстоюючи необхідність самобутньої української літератури, її орієнтування на європейський і світовий художній рівень, розвінчуючи пісне просвітянство, графоманство і спекулятивне пристосуванство. Кинувши в ході дискусії гасло «Геть від Москви!» (в значенні — геть від орієнтації на російську літературну традицію) , Хвильовий викликав на себе вогонь критики не лише літературних, а й ідеологічних опонентів, посилений значною мірою листом Сталіна до Кагановича, де була вказівка боротися «з крайнощами Хвильового в рядах комуністів». Відтоді в літературний побут міцно ввійшов термін «хвильовізм», що в найбільш крайньому значенні ототожнювався з фашизмом.
Свої погляди на шляхи розвитку України і її літератури Хвильовий виклав у збірниках памфлетів «Камо грядеші» (1925), «Думки проти течії» (1926), у статтях «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія» та ін. Літературне обличчя письменника постало в прозових творах «Сині етюди» (1923), «Осінь» (1924), повісті «Санаторійна зона», першій частині роману «Вальдшнепи».
Народженню нової людини, за концепцією Хвильового, успішно сприяли тільки початкові етапи революційних перетворень у країні, але згодом почались деформації й виродження, що виявлялось в омі-щаненні ідей більшовизму, в дегенерації свідомості колишніх революціонерів. Аналітичний розтин такої суспільної ситуації письменник пробував здійснити в романі «Вальдшнепи», але зіткнувся з непереборними труднощами, збився навіть на відверто хибні міркування і потрапив зрештою під удари критики як зліва, так і справа. Суто художні конфлікти переростали в нього в конфлікти ідеологічні.
Самогубство Хвильового було, по суті, логічним фіналом для художника з трагічним світовідчуванням. Перші думки про самогубство навідували його ще в 1924 році, про що він сповіщав в одному з листів до М. Зерова, а стали реальністю 13 травня 1933 року. Будучи переконаним, що ідеї революції змито разом з калом у каналізаційну трубу («Вальдшнепи»), Хвильовий, проте, навіть перед смертю не міг розлучитися з вірою, що комунізм — ідея все-таки животворна. «Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе комуністична партія»,— такими лозунгами (щоправда, без знаків оклику) завершувались його передсмертні записки.
За свідченням Ю. Смолича, який у «Розповідях про неспокій» зізнався, що спостерігав за сценою самогубства М. Хвильового з вікна, яке випадково було навпроти вікон квартири автора «Вальдшнепів», передсмертні записки Хвильового кудись були зникли, а зміст їх він запам'ятав майже дослівно. Повернуто їх у літературний обіг лише у 1988 році. З них стало відомо, що приводом для самогубства Миколи Хвильового був арешт колишнього президента ВАПЛІТЕ Михайла Ялового: в тому арешті Хвильовий побачив «розстріл цілої Генерації». А ширше — крах будь-яких ілюзій щодо національного відродження України.

ГНАТ ХОТКЕВИЧ

Хоткевич Гнат Мартинович народився 31 грудня 1877 р. в Харкові, де минула більша частина його життя. 1900 р. закінчив місцевий технологічний інститут. Ще в студентські роки включився в культурно-освітню діяльність на селі, віртуозно опанувавши гру на бандурі. Разом з О. Матюшенком, майбутнім організатором повстання на панцернику «Потемкин», влаштовував вистави, їздив місцями козацької слави. Зрештою, увійшов у контакти із членами Української соціал-демократичної партії (О. Коваленко, Ж. Кол-лар та ін.). Все це викликало підозри місцевих властей, внаслідок чого 1899 р. він був на рік виключений з інституту як неблагонадійний. Був одним з організаторів виступу кобзарів-лірників на Археологічному з'їзді в Харкові (1902), фундатором першого в Росії Робітничого театру.
1905 р. взяв активну участь у революційних подіях, у зв'язку з чим змушений був емігрувати до Галичини. Повернувшись до Києва 1912 р., він зразу ж був арештований і висланий за межі України. Повернувся до Харкова після розпаду царської Росії, проживши тут до свого чергового арешту.
Гнат Хоткевич — самобутня творча постать: письменник, критик, літературознавець, мистецтвознавець, театральний і музичний діяч, історик і етнограф, автор багатьох новел, оповідань, повістей, романів. Окремими книжками вийшли друком «Поезії в прозі» (1902), драма «Лихоліття» (1906), повісті «Камінна душа» (1911), «Авірон» (1917), оповідання «Гірські акварелі» (1914), «Твори» у восьми томах (1928—1931) та ін.
Незважаючи на свої заслуги перед народом як талановитого письменника, громадського і культурного діяча, учасника революційного руху на Україні, Хоткевич з початку 30-х років зазнає жорстоких переслідувань з боку партократії: його звинувачують у націоналізмі, не публікують творів, шельмують у пресі. Письменник звертається листовно до різних інстанцій (харківських властей, Академії наук України, зрештою, до «батька» Сталіна) з проханням полегшити його долю та долю його сім'ї: «Як мені далі жити? Мене позбавили праці і хлібних карток. Ми голодуємо. Я спроможний купити лише один кухоль квасолі на день, із якої варимо на всіх юшку... На двох дітей маємо тільки одну пару чобіт, а їм же треба ходити до школи... В нас нічим топити... Вода в хаті замерзає...»
Не допомогла Хоткевичу ні Спілка письменників, ні Академія наук. Зрештою після гонінь, цькувань, принижень настала розв'язка: 23 лютого 1938 р. виписано ордер на арешт Г. Хоткевича, звинуваченого в тому, що він нібито є «учасником антирадянської української націоналістичної організації».
Водночас з арештом відбувся трус на квартирі письменника: вилучено паспорт, профквиток, конфісковано мисливську рушницю.
У постанові від 3 березня 1938 р. органів НКВС УРСР Г. Хоткевич уже звинувачується в тому, що «він є учасником контрреволюційної української повстанської організації і агентом німецької розвідки, протягом тривалого часу проводив активну контрреволюційну націоналістичну організаційну і шпигунську діяльність».
Під постановою — підпис оперуповноваженого III відділу управління Державної безпеки Ейдука.
У протоколі допиту від 23 травня 1938 р., який вів той же Ейдук, Хоткевичу інкримінується те, що він є «переконаний український націоналіст... протягом всього існування соціалістичної держави вів активну боротьбу з Радянською владою».
Внаслідок вжитих до письменника заходів фізичного впливу він був змушений «зізнатися» у «злочинах», яких не вчинив.
У справі Г. Хоткевича як доведений факт стверджується, що 1923 р. він завербований у Харкові для шпіонажу на користь Німеччини, був не тільки зв'язаний з Українською військовою організацією, а й «проводив активну діяльність по лінії цієї контрреволюційної організації».
У зв'язку з цим його справу вирішено надіслати на розгляд НКВС СРСР. Доля Хоткевича цією постановою була вирішена.
Про останній, найтрагічніший, момент у житті Г. Хоткевича свідчить «Виписка із протоколу № 69 засідання Особливої трійки УНКВС по Харківській області» від 29 вересня 1938 р.: обвинуваченого розстріляти, а особисте майно конфіскувати.
Цей вирок виконано 8 жовтня 1938 р.
24 квітня 1956 р. військовий трибунал Київського військового округу ухвалу «особливої трійки» в справі Г. Хоткевича скасував за відсутністю в його діях складу злочину.
Гнат Хоткевич реабілітований посмертно.

ДМИТРО ЧЕПУРНИЙ

Чепурний Дмитро Іванович народився 12 листопада 1908 року в м. Броварах під Києвом в родині кустаря. Закінчив Київський інститут народної освіти. Працював у пресі, секретарем драматичної секції Спілки письменників України. Належав до літературних організацій «Молодняк», ВУСПП, Спілки письменників СРСР.
Видав поетичні збірки «Комсомольські будні» (1929), «Земля», «Кольчина біографія» (1930), «Сімнадцять» (1931), «Зміна йде», «Фронти» (1932), «Фрагменти» (1934), п'єси «Завтрашній колгоспник», «Зустрічі весни» (1933).
Арештований 23 квітня 1937 року в Києві.
На першому ж допиті заявив: «Ні, винним себе в контрреволюційній діяльності не визнаю. Арештованих Проня, Коваленка, Ярошенка, Мороза як учасників націонал-фашистської організації я не знаю». Та згодом змушений був взяти на себе вину (протизаконні методи слідства він разюче описав у скаргах в різні урядові інстанції з місць ув'язнення).
В обвинувальному висновку стверджується, що Чепурний «був учасником контрреволюційної націонал-фашистської троцькістської терористичної організації, зв'язаної з контрреволюційною троцькістсько-зінов'євською терористичною організацією, яка вчинила 1 грудня 1934 року підле вбивство тов. Кірова».
Цей документ написаний оперуповноваженим НКВС УРСР Проскуряковим і затверджений заступником наркома внутрішніх справ УРСР Івановим та помічником прокурора СРСР Рогинським.
На закритому судовому засіданні Військової колегії Верховного Суду СРСР 15 липня 1937 року Д. Чепурний був засуджений до тюремного ув'язнення строком на 10 років із поразкою політичних прав на 5 років і з конфіскацією належного йому майна.
Відбував Д. Чепурний ув'язнення в тюрмах міста Володимира, Новосибірської та Московської областей.
13 серпня 1940 року подав заяву про перегляд своєї справи, але вирок Військової колегії залишили в силі. Невдовзі знову звернувся зі скаргою на ім'я Генерального прокурора СРСР, в якій писав: «Я заперечував несправедливе обвинувачення, але, не винісши всіляких погроз з боку слідчого, підписав написаний слідчим Самохваловим протокол про те, що завербований Пронем і Коваленком. Ніяких зізнань і очних ставок, які я вимагав, мені надано не було». Щодо Г. Проня і Б. Коваленка, пояснював: «Я знав цих людей до їх арешту, як членів ВКП(б), як критиків. Ніколи і ніде вони мене не вербували в контрреволюційну організацію. Слідчий Самохвалов мене запевняв у тому, що я міг не знати про вербовку, а ці люди мене «вважали за свого».
Проте й ця скарга не була почута.
За довідкою УНКВС по Московській області помер Д. Чепурний у місцях ув'язнення 2 червня 1944 року.
Військовою колегією Верховного Суду СРСР 8 травня 1958 року вирок стосовно Чепурного Д. І. скасовано, а справу припинено за відсутністю злочину.
Дмитро Чепурний реабілітований посмертно.

МИКОЛА ЧЕРНЯВСЬКИЙ

Чернявський Микола Федотович побачив світ 3 січня 1868 р. в с. Торська Олексіївка (Шахова) Бахмутського повіту на Донеччині в сім'ї сільського диякона. Після Бахмутської духовної школи вступив у Катеринославську духовну семінарію, яку закінчив 1889 р., отримавши посаду вчителя співів та музики у місцевій семінарії.
Писати почав у кінці 80-х років. Першу збірку віршів «Пісні кохання» опублікував у Харкові 1895 р. Упродовж 1901 —1903 рр. жив у Чернігові, де заприятелював з Михайлом Коцюбинським (йому присвятив нарис «Червона лілея») та Борисом Грінченком, в спілці з якими видав присвячений П. Кулішеві альманах «Дубове листя».

Більша частина життя і творчості письменника пов'язана з Херсоном, де він оселився 1903 р. В цьому південноукраїнському місті Чернявський видрукував альманахи «З потоку життя» (1905), «Перша ластівка» (1905), випустив у світ власні збірки поезій «Донецькі сонети», «Зорі» та книжечку оповідань «Богові невідомому».
До широкого кола читачів, твори Чернявського дійшли лише в 20-х роках, коли з нагоди 60-річчя письменника кооперативне видавництво «Рух» випустило найповніше зібрання його літературної спадщини у десяти томах. Це видання заклало тривку основу для подальших публікацій художнього доробку письменника і його наукового вивчення, розкрило широкий тематичний діапазон творчості. Він один із перших в українській поезії співчутливо змалював тяжке життя робітника-шахтаря. Загалом поезія, як і проза Чернявського, пройнята глибоким гуманізмом, щирою любов'ю до простої людини, прагненням відтворити її внутрішній світ, високі моральні якості.
У післявоєнний час після кількарічного піднесення у творчості Чернявського настає занепад. Письменник болісно переживає наступ сталінщини на українську культуру, лютий голодомор 1933-го, масові репресії 30-х років. Його вірші про соціалістичну індустрію, «ходу залізну» промислових гігантів йдуть у руслі офіційної патетично-агітаційної поезії того часу, відзначаються надуманістю, ходульністю, мертвотизною душі і мислі.
Десь у середині 1937 р., в час апогею сталінського терору, М. Чернявський був заарештований. Судово-слідчі документи, які б розкривали мартирологічний шлях письменника в сталінсько-беріївських застінках, досі не віднайдені. За існуючими даними, помер він на засланні 26 листопада 1946 р.
Микола Чернявський реабілітований посмертно.

ВЕРОНІКА ЧЕРНЯХІВСЬКА

Черняхівська Вероніка Олександрівна народилася 25 квітня 1900 р. в Києві. її мати — відома письменниця й громадська діячка Людмила Михайлівна — була донькою класика української літератури Михайла Старицького, а батько, Олександр Григорович Черняхівський, професор-медик Київського університету св. Володимира, належав до найпрогресивніших верств тодішнього суспільства.
Вероніка Черняхівська рано виявила свій талант як поетеса і перекладачка. Оригінальні поезії вона вперше надрукувала в альманасі «Гроно» (1920). Окрім цього, переклала на українську «Місячне сяйво» Джека Лондона (1927), «Олівера Твіста» Чарльза Діккенса (1929), «Прорість (Жерміналь)» Еміля Золя (1929), вірші французьких, німецьких та іспанських поетів. Авторка віршованих поем-казок «Фріц і Фокс» (1929) та «Кап і Крап» (незавершена).
Не належала ні до яких політичних партій і творчих угруповань.
У жовтні 1929 року Вероніку Черняхівську вперше було заарештовано органами ДПУ у так званій «справі СВУ». Проте вже в січні 1930 р. вона звільнена як непричетна до цієї міфічної організації.
Вдруге заарештували її офіційно 9 січня 1938 року за санкцією військового прокурора. Звинувачена в проведенні «шпигунської контрреволюційної діяльності». Приводом, певно, послужило те, що в 1928— 1929 роках Вероніка разом із батьком побувала в творчому відрядженні у Німеччині...
Обставини смерті поетеси і перекладачки Черня-хівської тривалий час були невідомі. Лише зовсім недавно з'ясовано її трагічну долю. На запит працівників Київського музею видатних діячів української культури з КДБ УРСР отримано офіційну відповідь, в якій зазначено: «Постановою «трійки» при Київському НКВС від 21 вересня 1938 року засуджена до вищої міри покарання — розстрілу. Вирок виконаний 22 вересня 1938 року. Відомостей про місце поховання Ганжі-Черняхівської В. О. немає і встановити за давністю не уявляється можливим».
29 квітня 1989 року прокуратурою Київського військового округу цілковито реабілітована.

ВАСИЛЬ ЧЕЧВЯНСЬКИЙ

Чечвянський (Губенко) Василь Михайлович народився 28 лютого 1898 р. в с. Грунь нинішнього Охтирського району Сумської області в бідній селянській сім'ї. Брат Остапа Вишні. В роки громадянської війни перебував у лавах Червоної Армії. Потім працював у газеті «Вісті» (Полтава) та журналі «Червоний перець». Належав до літературних організацій «Плуг», ВУСПП.
Окремими виданнями вийшли збірки гумору й сатири «Царі природи», «Ех, товариші...» (1928), «Кадило», «Між іншим», «Оздоровлення апарату», «Оскуднєніє», «Переливання крові», «Фактор» (1929), «Не вам кажучи», «Пародії», «Республіканці» (1930), «Нещасні» (1933), «Учителю — путьовку» (1934).

... 2 листопада 1936 р. помічник начальника III відділення секретно-політичного відділу УДБ Харківського обласного управління НКВС молодший лейтенант Держбезпеки Замков постановив: заарештувати Чечвянського-Губенка і тримати його під охороною в спецкорпусі № 1 управління. Наступного дня й відбувся арешт. Тоді ж були й вилучені «як контрреволюційні й націоналістичні» книги Чечвянського.
Вже другого дня після арешту в результаті «майстерного» допиту, проведеного капітаном Держбезпеки Якушевим і лейтенантом Лисицьким, Чечвянський «зізнався», що є учасником контрреволюційного підпілля з 1933 року, «будучи зв'язаним з активними ворогами Радянської влади» Хвильовим, Вишнею, Кулішем, Вражливим, Поліщуком.
27 лютого 1937 року Замков приймає постанову за розпорядженням УДБ НКВС УРСР: «Чечвянського Василя Михайловича направити в окремій камері вагонзака» в Київ.
Тут за нього береться оперативний уповноважений IV відділу Акімов. 19 травня він «знайшов», що «слідством встановлена приналежність Чечвянського-Губенка до української націоналістичної фашистської організації, що стоїть на терористичних позиціях». Ось кілька пунктів з офіційного обвинувачення: «1) Був активним учасником української контрреволюційної націоналістичної фашистсько-терористичної організації, зв'язаної з троцькістсько-зінов'євською терористичною організацією, що здійснила 1 грудня 1934 року злодійське вбивство тов. Кірова і готувала в наступні роки терористичні акти проти керівників ВКП(б) і Радянського уряду.
2) Вів активну роботу по створенню терористичних кадрів, пропагуючи ідеї терору.
3) По контрреволюційній роботі був зв'язаний з активними учасниками організації Ковтуном-Вухналем, Савицьким-Гедзем і Волковичем».
У протоколі закритого судового засідання виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР 14 липня 1937 року читаємо: «Підсудний відповів, що винним себе не визнає. Від своїх показань на попередньому слідстві відмовляється, тому що дав їх під тиском слідства... Підсудний заявив, що показання не-відповідають дійсності... В останньому слові нічого сказати не побажав...»
І ось вирок: розстріл із конфіскацією всього приналежного йому майна. Вирок був остаточний і оскарженню не підлягав відповідно до постанови ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 року.
Чечвянський розстріляний 15 липня 1937 року.
16 травня 1957 року Військова колегія Верховного Суду СРСР прийняла ухвалу: вирок Військової колегії Верховного Суду СРСР від 14 липня 1937 року стосовно Чечвянського-Губенка Василя Михайловича скасувати за обставин, що наново відкрилися, і справу про нього припинити за відсутністю складу злочину.
Василь Чечвянський реабілітований посмертно.

ВІТАЛІЙ ЧИГИРИН

Чигирин Віталій Єлисейович народився 11 травня 1908 р. в бідняцькій сім'ї у с. Липове Новогеоргіївського повіту. Замолоду наймитував, вчився на друкаря в Золотоноші, пробував себе на комсомольській роботі. Після закінчення курсів робкорів у Лубнах став професійним газетярем. Редагував багатотиражку на заводі ім. Дзержинського, секретарював у дніпропетровському журналі «Зоря», в 1935 р. перейшов на працю до редакції «Літературної газети».
В літературу Чигирин входив із Анатолієм Шияном, Костем Гордієнком, Олексою Десняком, Олександром Копиленком, Миколою Трублаїні і зупинив свій вибір на літературному угрупованні ВУСПП.
Дебютував у «Дзержинці» новелою «Катя-фрезерувальниця», яку помітив Валер'ян Поліщук і сказав про неї в пресі добре слово. Невзабарі побачила світ і перша збірка його оповідань «Під кавперами». Потім одна за одною з'являються друком прозові книжки: «Фрагменти доби» (1932), «Світання» (1934), «Перший гарт» (1935), «Дівчата» (1936). Найпомітніший і найдовершеніший у творчому доробку Чигирина є роман «Квітень» (1937). Проте він виявився лебединою піснею цього обдарованого, але рано згаслого автора.
22 квітня 1937 р. оперуповноважена секретно-політичного відділу УДБ НКВС УРСР Гольдман випродукувала за вказівкою свого начальства постанову, в якій Чигирин був звинувачений в приналежності до української націоналістично-фашистської терористичної організації, яка замишляла вчинити розправу над тодішніми «вождями» республіки. Того ж дня він був заарештований на своїй квартирі в присутності неодмінного при таких акціях двірника ролітівського будинку в Києві Івана Низельського.
У єжовських застінках Віталій Єлисейович поводився на подив мужньо і стійко. На «конвейєрах» і очних ставках рішуче відкидав усі звинувачення й наклепи. Протоколи його допитів рясніють твердженнями: «Ніякою контрреволюційною діяльністю я ніколи не займався!», «Контрреволюційних зв'язків не мав і не маю!», «Винним себе не визнаю!», «Про існування троцькістських організацій не знав і не знаю...».
В одному чистосердечно зізнався Чигирин: у день самогубства Миколи Хвильового (13 травня 1933 р.) він відправив до Харкова Івану Кириленку таку телеграму: «Разом із тобою ридаємо над могилою Хвильового». Проте цього виявилося досить, щоб 14 липня 1937 р. виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР під головуванням диввійськю-риста Ричкова на закритому засіданні ухвалила: застосувати до Чигирина найвищу міру покарання — розстріл без права оскарження.
Наступного дня, 15 листопада 1937 р., життя його насильно було обірване в київській тюрмі, а ім'я надовго забуто.
Лише 27 вересня 1956 р. президія Правління Спілки письменників України вустами Олеся Гончара і Юрія Смолича порушила перед прокуратурою республіки клопотання про перегляд справи Віталія Чигирина і його цілковиту реабілітацію. І рівно через п'ять місяців, 27 лютого 1957 р., Військова колегія Верховного Суду СРСР на підставі матеріалів, що заново відкрились, винесла ухвалу: вирок Військової колегії Верховного Суду СРСР від 14 липня 1937 р. стосовно Віталія Чигирина скасувати і справу про нього припинити за відсутністю складу злочину.
Віталій Чигирин реабілітований посмертно.

БОРИС ЧИЧИБАБІН

Полушин Борис Олексійович (літ. псевдонім — Борис Чичибабін) народився 3 січня 1923 р. у Кременчуці на Полтавщині в сім'ї військовослужбовця. В червні 1941 р. закінчив Чугуївську середню школу. З літа сорок першого працював токарем ремонтних майстерень Батайського авіаучилища. В листопаді 1942 р. призваний до армії. Після закінчення школи молодших командирів служив в авіаційних частинах Закавказького військового округу. Б серпні 1945 р. був демобілізований за станом здоров'я і одразу ж поступив на навчання в Харківський університет на філологічний факультет. Проте закінчити його не пощастило.
«В червні 1946 р. я був арештований за брехливим звинуваченням,— стверджує Борис Олексійович у своїй автобіографії.— Слідство велося в столиці нашої Батьківщини — Москві, де я близько року провів у камерах лубянської тюрми. Одного разу мене від-конвоювали в якийсь бокс і дали прочитати «бомагу», з якої я збагнув, що так званою «трійкою» Особливої наради, яку я, природно, в очі не бачив, засуджений до п'яти років ув'язнення за антирадянську пропаганду. Свій строк я повністю відбув у таборах Вятлагу. В 1957 р. мене викликали куди слід і вручили «бомажку», в якій було сказано про припинення мого «діла» за відсутністю складу злочину».
«Роки із дня звільнення (червень 1951) по день реабілітації були найтяжчими і найстрашнішими в моєму житті,— з гіркотою згадує поет.— 3 величезними труднощами мені вдалося прописатися в Харкові, де жили мати й вітчим. Друзів не було, роботи не було, про поновлення в університеті годі було й думати. Якийсь час я працював чорноробом сцени в Харківському російському драматичному театрі, завдяки чому переглянув весь його тодішній репертуар. Закінчив бухгалтерські шестимісячні курси і став працювати бухгалтером». І потай писав вірші, не сподіваючись, що вони коли-небудь побачать світ.
Дебют опального поета в літературі відбувся за хрущовської «відлиги», 1958 р., коли на сторінках листопадового номера ж. «Знамя» була опублікована добірка із 4 віршів, підписана дівочим прізвищем його матері Наталі Миколаївни Чичибабіної. Відтоді поезіям Бориса Чичибабіна надали свої шпальти журнали «Новьій мир», «Юность», «Радуга». А 1963 р. вийшли друком майже одночасно в Москві і Харкові дві збірки його віршів «Молодость» і «Мороз и солнце». Затим до читача дійшли книжки «Гармония» (1965) і «Пльївет «Аврора» (1967). А після цього в долі поета настала двадцятирічна вимушена мовчанка.

В червні 1973 р. під тиском впливових інстанцій, де добре пам'ятали «плями» в біографії поета, він був виключений із Спілки письменників, як записано в протоколі № 12 засідання Президії Правління СПУ, «за дії, які суперечать вимогам Статуту СП СРСР, що проявилися в антигромадських вчинках і написанні антирадянських віршів». А точніше: за написання віршів, в яких поет бив на сполох, спостерігаючи, як вражає суспільство саркома неосталінщини.
Після цього перед Чичибабіним наглухо зачинилися двері редакцій і видавництв. Працюючи майстром у Харківському міському тролейбусно-трамвайному управлінні, він стійко зносив новий удар долі, продовжував писати вірші і чекав свого часу.
Друге народження поета Бориса Чичибабіна відбулось в 1987 р., коли на сторінках «Огонька», «Нового мира», «Литературной газетьі» були опубліковані цикли його віршів. Того ж року він був поновлений у Спілці письменників. А 1990 р. удостоєний Державної премії СРСР у галузі літератури.

ЄВГЕН ШАБЛІОВСЬКИЙ

Шабліовський Євген Степанович народився 27 квітня 1906 р. в Камені-Каширському Волинської губернії в сім'ї вчителя. 16-річним юнаком вступив до ВЛКСМ і кілька років був на комсомольській роботі. Одночасно вчився, вчителював. Закінчив Київський ІНО та медичний інститут, аспірантуру при АНУРСР (1931).
У 1934 р. обраний членом-кореспондентом АН УРСР і призначений директором Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, як автор праць «Пролетарська революція і Шевченко» (1932), «Т.Г.Шевченко та його історичне значення» (1933), «Т.Г.Шевченко, його життя та творчість» (1934). Того ж року одним із перших літераторів на Україні став членом новоутвореної Спілки письменників СРСР.

14 листопада 1935 р. на підставі постанови, винесеної оперуповноваженою Гольдман, арештований, як «активний учасник троцькістсько-націоналістичної бойової терористичної організації».
З вересня 1936 р. засуджений Особливою нарадою при Наркомі внутрішніх справ СРСР до п'яти років ув'язнення у виправно-трудових таборах. Відбував покарання в Соловецькій тюрмі й Мончегорському концтаборі.
2 вересня 1940 р. повторно засуджений Особливою нарадою при НКВС СРСР до восьми років ув'язнення у виправно-трудових таборах за «антирадянську агітацію». Відбував додатковий строк на Соловках та в Ухтіжемтаборі МВС СРСР.
9 грудня 1948 р. етапований в м. Кзил-Орду Казахської РСР «у заслання на поселення». Після смерті Сталіна Є. Шабліовський звернувся в МДБ з проханням про переведення його на проживання в м. Алма-Ату, але йому було відмовлено без будь-яких пояснень. 30 січня 1954 р. клопотання Є. Шабліовського про перегляд рішення Особливої наради 1936 р. відхилено як безпідставне.
27 вересня 1954 р. був звільнений за рішенням Центральної комісії по перегляду кримінальних справ на осіб, засуджених за контрреволюційні злочини, які утримувалися в таборах, колоніях і тюрмах МВС СРСР та перебували в засланні на поселенні.
27 серпня 1955 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР розглянула протест Генерального прокурора СРСР у справі Є. Шабліовського і ухвалила скасувати постанову Особливої наради від 2 вересня 1940 р. «за недоведеністю звинувачення».
Після повернення до Києва працював у 1956— 1983 роках старшим науковим співробітником і зав. відділом Інституту літератури АН-УРСР. Є. Шабліовський — автор праць «Народ і слово Шевченка» (1961), «Т.Г.Шевченко и русские революционньіе демократи» (1962), «Інтернаціональне і національне в художній творчості» (1963), «Гуманізм Шевченка і наша сучасність» (1964), «Шляхами єднання. Українська література в її історичному розвитку» (1965), «У сяйві ленінських ідей» (1967), «В. І. Ленін і українська література» (1969), «М. О. Некрасов і українська література» (1971), «Соціалістичний реалізм і світова культура» (1973), «Життя, література, письменник» (1974), «На передових рубежах сучасності» (1975), «Поетичний світ Тараса Шевченка» (1976), «Естетика Чернишевського і наша сучасність», «Чер-нишевський і Україна» (1978), «Етапи великого шляху. Керівна роль КПРС у становленні і розвитку української радянської літератури. 1917—1941» (у співавторстві, 1978) та ін.
Доктор філологічних наук, професор, заслужений діяч науки У РСР, лауреат Ленінської премії (1964) та Державної премії УРСР (1979). Член КПРС.
Помер 10 січня 1983 року.

ГЕО ШКУРУПІЙ

Шкурупій Гео (Георгій) Данилович народився 21 травня 1903 р. в м. Бендери в сім'ї залізничника.
Закінчивши Другу Київську класичну гімназію (1920), вступив на медичний факультет Київського університету, де провчився лише рік. Згодом 2 місяці провів в Інституті зовнішніх зносин, працював редактором і сценаристом кінофабрики, співробітничав у редакції газети «Більшовик».
1920 р. дебютував віршами в альманасі «Гроно», а за два роки по тому опублікував першу поетичну книжку «Психотези» (1922). Потім виходили друком віршовані книжки «Барабан» (1923), «Жарини слів» (1925), «Море» (1927), «Для друзів-поетів — сучасників вічності» (1929). Гео Шкурупій, один із найяскравіших представників українського футуризму, належав до активних учасників усіх футуристичних об'єднань: «Аспанфут», «Комункульт», «Нова генерація», ОППУ.
1925 р. вийшла його перша книжка оповідань «Переможець дракона». Рецензуючи її, О. Білецький назвав молодого письменника «вундеркіндом нашої літературної сучасності». Опісля з'явилося ще кілька збірок його оповідань, а також романи «Двері в день» (1929), «Жанна-Батальйонерка» (1930), «Міс Андрієна» (1934).
До жодних політичних партій Гео Шкурупій не належав.
Його заарештували в Києві 3 грудня 1934 р. на підставі постанови оперуповноваженої секретно-політичного відділу УДБ НКВС УРСР Гольдман, яка висунула звинувачення в приналежності його до київської групи української націоналістичної контрреволюційної терористичної організації ОУН, основною метою якої було повалення Радянської влади на Україні і відрив її від СРСР шляхом вчинення терористичних актів проти керівників партії та уряду.
По справі Г. Шкурупія було проведено два судових засідання військового трибуналу — 19 березня і 27 квітня 1935 р., на яких він категорично заперечував проти висунутих звинувачень. Крім того, він подав судові письмову заяву-скаргу на неправомірні методи слідства.
В ній, зокрема, говорилося:
«15/1—35 р. я подав заяву на ім'я слідчого НКВС т. Грушевського із вказівкою на неправильний запис моїх показань і з вимогою їх виправити і долучити мою заяву до моєї справи. Але цього не було виконано. Тому прошу суд звернути увагу на це тепер. Показання щодо моїх розмов із знайомими мені письменниками (...) записані неправильно. Вони зредаговані, заповнені за думкою слідчого т. Гринера, записані так, як йому хотілося, і не відповідають дійсності. Мої бесіди названі в показаннях націоналістичними, як і мої настрої. Насправді ж я вказував слідчому, що бесіди були на літературні, історичні і побутові теми (...).
Незважаючи на неправильний запис показань слідчим, вони підписані мною через такі обставини. Протягом усього періоду слідства, і особливо під час допитів, я був підданий слідчим жахливому моральному тискові... Крім того, сильний біль у шлунку, оскільки в мене виразка, і вкрай пригнічений стан від погроз слідчого спричинилися до стану повного отупіння, за якого я вже нічого не тямив. Слідчий користувався цим моїм станом, примушував підписувати показання, доводячи мене до істерики. Тому прошу вважати ці мої показання недійсними, оскільки фактично вони не мої, а складені за думкою і бажанням слідчого...»
Після першого суду справа була повернута на додаткове розслідування.
27 квітня на другому судовому засіданні військового трибуналу Шкурупій знову доводить свою невинність і конкретними аргументами намагається спростувати звинувачення. Ось коротке його останнє слово: «Я до контрреволюційної організації не належав. Показання проти мене даються неправильні. Ніхто не сказав, що я щось конкретне зробив у терористичній групі, якою була моя участь у підготовці терактів. Я сам із робітничої родини і до контрреволюціонерів належати не можу. Почуваюсь обплутаним і не маю можливості спростувати брехню. Проти голослівних звинувачень говорять уся моя робота і все моє життя. Прошу мене виправдати».
Проте військовий трибунал не почув волання душі письменника. Шкурупій був засуджений на 10 років ув'язнення у виправно-трудових таборах з подальшим трирічним ураженням у політичних правах і з конфіскацією майна. Відбував покарання в Соловецькій тюрмі. А 25 листопада 1937 р. без будь-якого попереднього слідства він був приречений «особливою трійкою» УНКВС по Ленінградському округу до вищої міри покарання — розстрілу.
Вирок виконано 8 грудня 1937 р., що засвідчено відповідним актом.
За клопотанням дружини Гео Шкурупія — Варвари Іванівни — справа її чоловіка була переглянута.
Гео Шкурупій реабілітований посмертно.

МИХАЙЛО ШМУШКЕВИЧ

Шмушкевич Михайло Юрійович народився 11 листопада 1913 р. у м. Ржищеві на Київщині в робітничій сім'ї. Після закінчення місцевої школи переїхав до Києва, де працював слюсарем на металокомбінаті і одночасно навчався на робфаці Індустріального інституту. Поступивши на філологічний факультет КДУ, перейшов на роботу в редакцію газети «Київський піонер». Саме на цей час припадає початок його літературної творчості. Перша повість для дітей та юнацтва «Кнопки» видрукувана 1932 р. в російській періодиці.
В перший же день Великої Вітчизняної війни був мобілізований в ряди діючої армії. Воював на Південно-Західному фронті спершу як ст. інструктор політвідділу, а потім — начальником дивізійної розвідки. При виході з київського оточення був поранений на березі Псла, після чого на тривалий час попав у військовий шпиталь. У травні 1942 р. під час нещасливої наступальної харківської операції вдруге був тяжко поранений і непритомним попав у полон. Пройшов усі кола пекла фашистських концтаборів, працюючи в кам'яних кар'єрах Рамельсбаха. Будучи одним із керівників антифашистського руху опору, брав участь в повстанні військовополонених, які 18 березня 1945 р. прорвалися в розташування американських військ.
В кінці 1945 р. повернувся на Батьківщину і кілька місяців перебував у спецтаборі для перевірки колишніх військовополонених радянських офіцерів у районі м. Невель. Після беріївської чистки повернувся до Києва, де працював у молодіжній пресі. 19 травня 1949 р. був заарештований органами МДБ за вигаданим звинуваченням: шпигунство на користь американської розвідки. В березні 1950 р. особливою нарадою МДБ СРСР був засуджений за ст. 54—1 б (зрада Батьківщини) КК УРСР на 25 років ув'язнення у виправно-трудових таборах особливого режиму.
Під час багатомісячного перебування в тюремній камері у колишнього воїна відкрилися старі рани. Прикутий до ліжка, покарання відбував в Абезькому інвалідному таборі (Комі АРСР). 19 березня 1955 р. за рішенням військової прокуратури СРСР був звільнений як безвинно репресований.
Михайло Шмушкевич — автор романів «Солнце не угасает» (1958), «Йду на сближение» (1974), «Теплая осень» (1977), «Аутодафе на Соборной» (1983), «Совесть» (1984), а також повістей: «Два Гавроша» (1962), «Испьітание» (1964), «Именем закона», «Солов'їний гай» (1966), «Подвиг генерала» (1977), «Я вас жду» (1980) та кількох збірок оповідань.

ВОЛОДИМИР ШТАНГЕЙ

Штангей Володимир Фокович народився в 1895 р. в с. Мішурів Тальнівського району на Черкащині в сім'ї селянина-бідняка, котрий у 1913 році спромігся віддати сина в науку до Катеринославського землемірного училища, яке майбутній письменник так і не закінчив — був мобілізований в армію у 1914 р. На фронтах першої світової Штангей перебував недовго: 1915 року потрапив у німецький полон, де пробув більше трьох літ.
Після повернення на Україну потрапив у бурхливий вир подій. В Умані з ініціативи есерів був скликаний селянський з'їзд. Штангея обрали делегатом.
У травні 1919 р., в часи Директорії, лівий есер Клименко організував на Уманщині селянське повстання, в якому взяв участь і майбутній письменник.
Після встановлення більшовицької влади його обрали народним суддею, а восени 1919 року він поступив до учительської семінарії. У зв'язку з реорганізацією цього закладу Штангей почав працювати на ниві освіти, пізніше вчився в Київській медичній академії, однак незабаром захворів і вимушений був знову вчителювати у селах Мішурів і Росошки.
1924 року очолив Уманське бюро робсількорів газети «Робітничо-селянська правда». Наступного року вступив до КП(б)У й переїхав до Катеринослава на роботу в райпарткомі. Потім знову газета «Робітничо-селянська правда», переїзд до Харкова. 1927 р. став знаменним для письменника — з'явилася перша книжка його оповідань «Батрачка». Потім побачили світ «Злочин у степу» та «Образа» (1929). З 1930-го по 1932 рік з-під пера його вийшло шість книг.
В. Штангей належав до активістів літературного угруповання «Плуг», працював заступником редактора однойменного журналу, редагував журнал «Радянська школа».
Наприкінці 1933 року в Харкові почалися масові арешти. Ці події та ще голод, що упродовж двох років лютував на Україні, нікому не додавали настрою. Сім'я письменника теж голодувала. Безпідставно запідозрений у якихось «злочинах», В. Штангей став безробітним. Виключення з партії — Штангея звинувачували в контрреволюційних переконаннях — механічно вилучило письменника з літературного процесу. Гонорару від останньої книжки «Один день» вистачило ненадовго. Довелося йти на ринок і торгувати речами. Доведений до відчаю письменник почав думати про самогубство. Та у грудні 1934 року його арештували.
Допитували Штангея часто. За два місяці він вісім разів давав показання. Заарештований «визнав» свою «вину»: участь в есерівському повстанні та присутність на есерівському з'їзді, що кваліфікувалося як контрреволюційна діяльність. До цього харківські співробітники НКВС додали міфічну підготовку до терористичного акту. Письменника у січні 1935 р. перевезли в Київ і невдовзі, після суду, відправили на Соловки. На жаль, наявні архівні матеріали не надто щедро висвітлюють подальший період мученицького життя літератора. Відомо тільки, що 1937 рік став для нього фатальним — постріл зупинив його серце. В. Штангей реабілітований посмертно.

ІВАН ЩЕРБИНА

Щербина Іван Савич народився 2 серпня 1891 р. у с. Лихівка на Катеринославщині в сім'ї бондаря. Після закінчення учительської семінарії (1909) кілька років працював у сільських, а потім у спеціалізованій залізничній школі на ст. Дебальцево (Донбас). 1920 р. вступив до ВКП(б) і був направлений на роботу в систему наркомосу. В 1931 р. за рекомендацією М. О. Скрипника прийнятий в аспірантуру Інституту червоної професури, після закінчення якої (1934) одержав призначення очолити сектор художньої літератури в Головліті УРСР. У час навчання в аспірантурі почав займатися літературною творчістю.
«За те, що я дав дозвіл на випуск чергового номера журналу «Піонерія» з оповіданням «Нарком», в якому був зображений революціонер-більшовик Микола Скрипник, партбюро Головліту оголосило мені догану, а керівництво звільнило з роботи,— писав у своїй автобіографії Іван Щербина.— Невдовзі мене призначили старшим редактором видавництва «Радянський письменник». Рецензуючи нову поему Володимира Сосюри «Розгром», я відзначив у ній ряд недоліків, але рекомендував до друку. Проте тодішній головний редактор видавництва і деякі ортодоксальні критики кваліфікували цю поему як націоналістичну, не гідну для друкування. Після цього я отримав ще одну партійну догану і був вигнаний з роботи (хоч поема «Розгром» невдовзі була опублікована з деякими виправленнями й скороченнями). В кінці 1934 р. під час чергової чистки я був виключений із членів ВКП(б)... А в серпні 1937 р. репресований».
Завдяки настійливим клопотанням Павла Тичини, Володимира Сосюри, Олександра Білецького вищі правові інституції країни знайшли за можливе переглянути судово-слідчу справу Щербини І. С, внаслідок чого в квітні 1943 р. він був випущений з концтабору. Деякий час трудився вільнонайманим обліковцем на дільниці спецробіт № 17 в Магнітогорську, а після визволення України від гітлерівців переїхав до Харкова. Кілька років працював у системі Укркниготоргу, а з 1949 р. до смерті займався винятково перекладацькою діяльністю.
9 грудня 1953 р. Судова колегія в кримінальних справах Верховного суду СРСР скасувала постанову особливої «трійки» УНКВС по Харківській області від 20 листопада 1937 р. за відсутністю в діях Щербини І. С. складу злочину і справу припинила.
Помер 21 грудня 1979 р.

САМІЙЛО ЩУПАК

Щупак Самійло Борисович народився 16 березня 1894 р. у м. Липовець на Вінниччині в сім'ї комісіонера. 1909 р. Щупак закінчив двокласне міське училище, затим навчався на вечірніх комерційних курсах у Лодзі, працював на текстильній фабриці конторщиком, на цукровому і пивоварному заводах, на паперовому складі в Києві.
В юнацькі літа вступив до Бунду. В 1919 р. став членом КП(б)У і цілковито віддався професійній партійній роботі. Щупак дотримувався ортодоксальних поглядів і був одним з активних тогочасних критиків. Працював редактором газет «Більшовик», «Пролетарська правда», журналів «Глобус» і «Критика», «Літературної газети».

Починаючи з кінця 20-х років, видав низку критичних книжок: «Питання літератури» (1928), «Критика і проза» (1930), «Боротьба за методологію» (1933), «Соціалістичний реалізм у художній літературі» (1934), «Творчі завдання драматургії» (1934).
Заарештований 10 листопада 1936 р. в Києві на підставі постанови військового прокурора диввійськюриста Перфільєва. При обшуку в квартирі були виявлені книжки Л. Каменева, Г. Зінов'єва, М. Томського, М. Скрипника, які фігурують у слідчій справі як «ідеологічно шкідлива і контрреволюційна література».
7 березня 1937 р. після трьох допитів Щупакові було пред'явлено звинувачення в тому, що він: «а) Є активним учасником контрреволюційної троцькістської організації, яка здійснила 1 грудня 1934 року підступне вбивство тов. Кірова і готувала в наступні роки терористичні акти проти керівників ВКП(б) і Радянського уряду, б) Отримав завдання створити троцькістську терористичну групу серед молодих письменницьких кадрів. Особисто завербував в організацію Копиленка О. і дав йому вказівки провадити контрреволюційну троцькістську роботу».
9 березня в Москві підготовче засідання Військової колегії Верховного Суду СРСР під головуванням В. Ульріха і з участю А. Вишинського ухвалило із звинуваченням погодитись і, згідно із постановою ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р., справу заслухати на закритому судовому засіданні без виклику свідків і без участі звинувачення і захисту. Закрите судове засідання відбулось наступного дня, 10 березня. Тривало воно рівно 10 хвилин. Вирок був типовий для тих часів — вища міра покарання через розстріл.
Вирок виконано того ж дня, 10 березня 1937 року.
Після смерті Сталіна на клопотання сина і дочки Самійла Щупака його судово-слідча справа була переглянута. Самійло Щупак реабілітований посмертно.

ГРИГОРІЙ ЯКОВЕНКО

Яковенко Григорій Прокопович (літ. псевдонім — Вікторов) народився 2 грудня 1895 р. у с. Катеринівка нині Межівського району Дніпропетровської області в селянській сім'ї волосного писаря. Після Лютневої революції вчителював на селі. До жодної з партій не належав, але тяжів до лівих есерів. Перейшов на більшовицьку орієнтацію після денікінської в'язниці. Працював у продкомісії (Кременчук), губернському фінвідділі (Чернігів), в Народному комісаріаті фінансів УРСР.
Літературну роботу розпочав у 1923 р., вступивши у Спілку селянських письменників «Плуг». Автор повістей «Прапорщик Голобузенко» (1925), «Вербівчани» (1928), «Три елементи» (1930) та роману «Боротьба триває» (1931).
Взимку 1935 р. Яковенко поїхав на Донбас зібрати матеріали для книжки «Історія шахти Ілліча». Там за розпорядженням з Києва уповноважений Кадіївського міського відділу НКВС Казін 7 лютого 1935 р. провів трус у гуртожитку № 2 шахти ім. Ілліча і заарештував Яковенка. Спецконвоєм його відправили у розпорядження начальника секретно-політичного відділу НКВС УРСР. Співробітниця цього відділу Гольдман визначила, що він «був активним учасником контрреволюційної української націоналістичної організації і знав про підготовку терористичних актів проти керівників партії та радянського уряду». Тому «перебування його на волі соціально небезпечне».
Під час слідства, яке вів Проскуряков, письменник вини за собою не визнав. Спеціальна колегія Київського обласного суду 28 вересня 1935 р. позбавила його волі на 4 роки. 1 жовтня 1935 р. Яковенка Г. П. відправили до київської в'язниці.
Матеріалів, які б засвідчили подальшу долю Г. Яковенка, розшукати не вдалося.
За протестом Прокурора УРСР була проведена додаткова перевірка цієї справи, в ході якої встановлено, що письменника засудили безпідставно. Судова Комісія з кримінальних справ Верховного Суду УРСР 28 березня 1957 р. попередній вирок скасувала і справу з.а відсутністю складу злочину припинила.

ФЕЛІКС ЯКУБОВСЬКИЙ

Якубовський Фелікс Болеславович народився 25 вересня 1902 р. в Києві в родині адвоката. 1919 р. закінчив місцеву гімназію, а 1926 р.— Київський ІНО. Паралельно з навчанням виступав у пресі як критик, пишучи на теми дожовтневої і сучасної літератури. Працював відповідальним секретарем журналу «Глобус», завлітом польського театру в Києві, читав лекції в польському педінституті. До жодної з політичних партій не належав. Якубовський — автор книжок: «Силуети сучасних українських письменників» (1928), «Від новели до роману. Етюди про розвиток української художньої прози XX ст.» (1929), «Степан Васильченко» (1930), «За справжні обличчя. Критичні нариси на теми дожовтневої літератури» (1931).

Заарештований 9 серпня 1937 р. в Києві з санкції військового прокурора диввійськюриста Калошина. При обшуку в нього було вилучено твори Плеханова, Струве, Скрипника, Драгоманова, Єфремова, Каутського, а також особисте листування і об'ємистий рукопис, подальша доля якого не відома.
Звинувачувався Якубовський в приналежності до контрреволюційної організації ПОВ (Польська організація військова), в шпіонажі й вербовці нових членів із числа студентів і аспірантів польського інституту. «Речдоків по справі нема»,— зазначено у звинуваченні.
22 вересня 1937 р. Ф. Якубовський в особливому порядку — згідно з наказом НКВС СРСР № 00485— 37 р.— Комісією НКВС і Прокурором СРСР був засуджений до розстрілу.
День 25 вересня, коли Якубовському виповнилося 35 років, став останнім у його житті.
Після смерті Сталіна дружина Якубовського Адаса Яківна порушила перед правоохоронними органами країни клопотання про перегляд справи її чоловіка. В справі реабілітації Фелікса Болеславовича благородну роль відіграли Павло Тичина, Олесь Гончар, Юрій Смолич, Леонід Новиченко.
9 грудня 1957 р. Фелікс Якубовський реабілітований посмертно.

МИХАЙЛО ЯЛОВИЙ

Яловий Михайло Омелянович (літ. псевдоніми— Юліан Шпол, Михайло Красний та ін. ) народився 5 червня 1895 р. в с. Дар-Надєжда на Полтавщині; (нині Сахновщинський район Харківської області) в сім'ї волосного писаря. Закінчив Миргородську гімназію і в 1916 р. вступив на медичний факультет Київського університету. Тут він одразу ж прилучився до революційного руху, пройнявшись симпатіями до есерів.
Після Лютневої революції повернувся в рідні краї, де проводив агітацію серед селян, був обраний головою Костянтиноградського революційного комітету, під час гетьманщини сидів у полтавській в'язниці. За дорученням боротьбистів у роки громадянської війни вів підпільну роботу в Одесі, на Херсонщині, в Галичині. Після встановлення Радянської влади разом із Василем Блакитним видавав газету «Боротьба».
У березні 1920 р. вступив у КП(б)У із зарахуванням стажу з 1918 р., посів місце редактора газети «Селянська біднота». Потім деякий час працював у газеті «Вісті Київського губревкому», представником українського уряду в Москві, відповідальним секретарем журналу «Червоний шлях», редактором «Вапліте», членом редколегії «Журналу для всіх», директором видавництва ЛіМ (Література і Мистецтво). Брав активну участь у створенні літературної організації «Комункульт», був першим президентом ВАПЛІТЕ. Друкувався у збірниках «Жовтень», журналах «Семафор у майбутнє», «Шляхи мистецтва», «Всесвіт», «Знання» та ін.
Окремими виданнями вийшли друком збірка поезій «Верхи» (1923), комедія «Катина любов, або Будівельна пропаганда» (1928), роман «Золоті лисенята» (1929).
В ніч із 12 на 13 травня 1933 р. на квартирі М. Ялового працівники ДПУ УРСР провели трус, а господаря заарештували.
ЦКК КП(б)У 31 травня 1933 р. виключила з партії М. Ялового з мотивацією, що він «пробрався» в її ряди «з метою створення контрреволюційної фашистської організації, яка ставила перед собою завдання повалити Радянську владу».
Оперуповноважений секретно-політичного відділу ДПУ УРСР Пустовойтов у своїх звинувальних висновках після допитів стверджував, що «член підпільної боротьбистської організації Яловий М. М. входить до центру УВО». За завданням організації, «яку очолював Шумський, брав участь у групуванні контрреволюційних кадрів серед літераторів... Після розгрому шумськізму і переходу боротьбистської організації до нової тактики підготовки збройного повстання Яловий брав активну участь у контрреволюційній повстанській роботі, особисто проводячи вербування в Красноградському районі». «Вів також шпигунську роботу, передаючи у польське консульство матеріали шпигунського характеру, мав доручення підготувати замах на тов. Постишева».
Яловий винним себе не визнав.
Судова «трійка» при Колегії ДПУ УРСР своєю постановою від 23 вересня 1933 р. позбавила його волі на 10 років. Спецконвоєм 11 травня 1934 р. він був направлений у Свірлаг ОДПУ м. Лодейне Поле. На засланні судова «трійка» УНКВС Ленінградської області 9 жовтня 1937 р. винесла вирок: вища міра покарання через розстріл.
Військовий трибунал Ленінградського військового округу 19 червня 1957 року скасував попередні вироки і справу припинив за відсутністю складу злочину.
Михайло Яловий реабілітований посмертно.

ВОЛОДИМИР ЯРОШЕНКО

Ярошенко Володимир Мусійович (літ. псевдонім — Воляр) народився 23 травня 1898 р. в с. Яхники нині Лохвицького району на Полтавщині в сім'ї вчителя.
Закінчив сільську, потім — реальну школу. Вчився в Київському комерційному інституті, якийсь час вчителював, завідував Будинком літератора, літчастиною цирку, художнім відділом на кінофабриці.
Писати почав російською мовою (збірка «Стихи» 1917 р.). Виступав як прозаїк і поет. Окремими виданнями вийшли збірки його поезій і байок: «Світодень», «Луни», «Що й до чого», «Через решето», «Божа кооперація», «Добре роби, добре й буде», «Байки»; книги оповідань і повістей — «Кримінальна історія», «Гробовище». В театрі «Березіль» в 1922— 1923 рр. ставилася п'єса Ярошенка «Шпана».
Входив до літературних організацій «МАРС», «Плуг», «Ланка».
Із 1919-го по 1921 р. був членом Української Комуністичної партії (боротьбистів).
...Вперше Володимир Ярошенко був заарештований органами ДПУ 26 лютого 1933 р. Обвинувачення: участь в якійсь міфічній українській націоналістичній контрреволюційній організації. Але через «відсутність складу злочину» його через два з половиною місяці звільнили із-під варти.
Вдруге письменник потрапив за грати 3 листопада 1936 р. В обвинуваченні, яке скомпонував на основі доносів оперуповноважений IV відділу УДБ НКВС УРСР молодший лейтенант Держбезпеки Акімов
(Егідес), сказано: Володимир Ярошенко — «...учасник української контрреволюційної націоналістичної фашистської терористичної організації, яка зв'язана з контрреволюційною троцькістсько-зінов'євською організацією, що здійснила 1 грудня 1934 р. злодійське вбивство т. Кірова і готувала в наступні роки терористичні акти проти керівників ВКП(б) і Радянського уряду; проводив контрреволюційну фашистську агітацію і терористичну пропаганду, по контрреволюційній
роботі був зв'язаний з учасником організації Ковтуном-Вухналем та ін.».
Військова колегія Верховного Суду СРСР 13 липня 1937 р. на закритому засіданні в Києві засудила Володимира Ярошенка до розстрілу.
Вирок виконано того ж дня.
У липні 1962 р. Правління Спілки письменників України звернулося до КДБ при Раді Міністрів УРСР з клопотанням розглянути справу про реабілітацію письменника.

13 вересня 1962 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР винесла ухвалу: «Вирок Військової колегії Верховного Суду СРСР від 13 липня 1937 р. щодо Ярошенка В. М. за нововиявленими обставинами скасувати і справу щодо нього припинити за відсутністю складу злочину».
Володимир Ярошенко реабілітований посмертно.

До змісту …З ПОРОГА СМЕРТІ… Письменники України – жертви сталінських репресій