Іван ЛАКИЗА

Лакиза Іван Никифорович народився 25 березня 1895 р. у містечку Козинці Радомської губернії (тепер — Польща) в сім'ї залізничника. Середню освіту здобув у Київській гімназії, потім навчався на юридичному факультеті університету св. Володимира. Студентська атмосфера та вплив старшого брата втягнули юнака у вир політичної боротьби. В 1918 р. він вступив у партію боротьбистів, а навесні 1920 р. перейшов до КП(б)У.
В роки громадянської війни Лакиза був на фронті комісаром бригади, пізніше працював інструктором Київського губернського партійного комітету, секретарем Таращанського і Уманського повітових комітетів партії на Київщині.

З 1925 р. завідував відділом друку Київського губкому партії, був головою Київської філії Держвидаву, редактором газети «Пролетарська правда», член редколегії журналів «Життя і революція» та «Глобус». В 1929 р. переїхав до Харкова, де працював редактором «Книгоспілки», заступником головного редактора видавництва «ЛіМ» («Література і мистецтво»).
Литературно-критичні, публіцистичні статті Іван Лакиза друкував у газетах «Більшовик», «Пролетарська правда», журналах «Гарт», «Глобус», «Життя й революція», «Політфронт» та ін. Він автор книжок «М. Коцюбинський» (1928), «Лічилка» (1929), «Тарас Григорович Шевченко» (1929, 1931), «Закарпатська Україна» (1930).
За книгу Черняка «Листи з чужих країн», яка вийшла друком в 1932 р. у видавництві «ЛіМ», заступника головного редактора Лакизу виключили з КГІ(б)У. Він оскаржив рішення партійного комітету і переїхав до Москви. Там його в партії поновили, призначили завідуючим відділом народної освіти Ба-уманського району.
Лакизу заарештували 19 грудня 1934 р. в Москві. Оперативний уповноважений Бжозовський розглянув матеріали, за якими Лакиза нібито «був членом контрреволюційної, націоналістичної і терористичної організації, яка готувала терористичні акти над керівниками ВКП(б)», і ухвалив «утримувати його під вартою», аби він «не уникав суду і слідства». На допитах, які вів слідчий Сидоров, винним себе не визнав.
9 березня 1935 р. заарештованого зі спеціальним конвоєм відправили в Київ. Оперативна уповноважена ДПУ УРСР Гольдман підтвердила звинувачення проти Лакизи і постановила «утримувати його під вартою в спецкорпусі при НКВС УРСР». У процесі слідства, яке вів оперуповноважений Грушевський, Лакизу намагалися звинуватити у тому, що він під керівництвом колишнього українського есера Буревія «готував центральний терористичний акт у Кремлі проти вождя партії тов. Сталіна». Проте він цих звинувачень не визнав.
На судовому засіданні військового трибуналу КВО, яке відбулося 14 жовтня 1935 р., Іван Лакиза сказав: «Я вважаю слідство і суд щодо мене прямо-таки комедією і заявляю, що по суті звинувачення я зовсім відмовляюся давати будь-які показання». Трибунал виніс вирок: позбавлення волі у виправно-трудових таборах на десять років і конфіскацію приналежного майна.
20 жовтня 1935 р. Лакизу відправили в розпорядження Сибтабу, де він відбував покарання у спецзоні Теміртау. «Особлива трійка» УНКВС Новосибірської області 2 листопада 1938 р. засудила його до страти без будь-яких додаткових звинувачень.
На клопотання дружини письменника Головна військова прокуратура СРСР подала протест Військовій колегії Верховного Суду СРСР, яка 24 жовтня 1957 р. вирок «особливої трійки» від 2 листопада 1938 р. щодо Лакизи І. Н. скасувала і справу про нього припинила через відсутність складу злочину.
Іван Лакиза реабілітований посмертно.

Максим ЛЕБІДЬ

Лебідь Максим Максимович народився 24 листопада 1899 р. у с. Келеберда колишньої Полтавської губернії у селянській сім'ї. В 1917 р. закінчив Кобеляцьку чоловічу гімназію, в якій прилучився до нелегального гуртка українського юнацтва. Саме на зібраннях цього гуртка Лебідь, за його словами, «захворів» історією України, її культурою і долею. У своїй автобіографії про цей період життя він писав: «Цілком зрозуміло, що робота в гуртку поклала великий слід у моїх поглядах на питання національне, і я був захвачений величезним зростом національного відродження»,
У рік двох революцій Лебідь переїжджає до Києва і після невдалої спроби поступити в Українську школу військових старшин влаштовується на роботу у видавництво «Криниця». 1923 р. повертається до Полтави, де очолює український театр. Одночасно починає літературну діяльність у «Плузі» разом із Усенком, Епіком, Первомайським. Друкується в газетах та журналах «Селянська правда», «Червоний шлях», «Зірка», «Всесвіт», «Плужанин» та ін.
23 червня 1934 р. Лебідь був заарештований у Харкові, де він на той час працював директором Будинку літераторів ім. Еллана-Блакитного. В звинувачувальному висновку, сфабрикованому оперуповноваженим ДПУ СРСР Грушевським, стверджувалося, що він «арештований і притягнутий в ролі звинуваченого як член контрреволюційної диверсійно-повстанської Української військової організації (УВО)».
Тодішній заступник наркома внутрішніх справ УРСР Кацнельсон санкціонував направлення справи по звинуваченню М. Лебедя на розгляд Особливої наради при НКВС СРСР. Ця позазаконна сталінська інституція 22 грудня 1934 р. постановила: «Лебедя М. М. за участь у контрреволюційній діяльності ув'язнити в виправно-трудовий табір строком на 5 років, рахуючи строк з 23 червня 1934 р.».
Незаслужену покару він відбував в м. Чиб'ю, де розміщався Ухтпечтаб НКВС.
Відомостей про його подальшу долю не збереглося.
Максим Лебідь реабілітований посмертно.

Петро ЛІСОВИЙ

Свашенко Петро Андрійович (літ. псевдонім — Петро Лісовий) народився 22 червня 1891 р. у с. Деркачі на Харківщині в багатодітній бідняцькій сім'ї. Початкову освіту здобув у земській школі. Потім навчався в Уманському сільськогосподарському училищі, одночасно працюючи чорноробом на консервній фабриці. Далі — перша світова війна, в якій він брав участь як рядовий сапер революційно настроєної 7-ї армії Південно-Західного фронту. Тут, на Тернопільщині,, втягнувся у революційну агітацію, пробував сили в журналістиці, віддав свої симпатії українській громаді, що створилася в діючій армії.
Жовтневі події 1917 р. повернули Свашенка в рідні краї. Продовжив революційну діяльність серед земляків. Кілька разів був підданий арешту різними режимами. Німецько-кайзерівські окупанти засудили його до страти, але вдалося втекти з-під варти.
У 1919 р. вступив до ВКП(б). Працював у редакції повітової газети на Правобережжі, редагував фронтову газету, був призначений головою Чернігівського окружного земельного відділу, секретарем Ніжинського повітвиконкому. Одночасно виконував обов'язки власного кореспондента газети «Селянська правда» і «Вісті ВУЦВК» на Чернігівщині. Був членом «Плугу».
З 1924 р. журналістика стала основним заняттям Лісового. Понад 10 років працював у газеті «Вісті ВУЦВК» (з 1929 р.— заступником редактора), входив до складу редакційної колегії журналів «Червона преса», «Всесвіт», друкував статті, нариси, фейлетони, памфлети у всіх республіканських і більшості губернських газет і журналів. Він був одним із найпопулярніших журналістів 20-х років на Україні.
Автор збірок оповідань і нарисів «В тумані», «Сільське» (1924), «Дичавина», «В революцію» (1925), «Дніпробуд» (1927), «Нетрі села», «Кубань», «Українська Ніагара» (1928), «Правда» (1929), «З дороги», «Чудотворці», «З олівцем по Україні» (1930), «Демонстрація» (1931), «Світовий рекорд» (1933), повістей і романів «Микола Ярош» (1927), «Наші Слобожани», «Записки Юрія Діброви» (1930), «Бризки крові» (1931), «За Збручем», «Червона ракета» (1932), «Гаррі Сміт, або Янкі в українських преріях», «Вишневі потоки» (1933).
Навесні 1935 р. органи НКВС запідозрили Лісового-Свашенка П. А. в тому, що він «веде підривну роботу в складі підпільної націоналістичної організації з метою відриву України від СРСР». Його заарештували 25 квітня.
Спеціальна Колегія Київського обласного суду 27 серпня 1935 р. засудила Лісового-Свашенка П. А. на 5 років ув'язнення у виправно-трудовому таборі з наступним пораженням в правах на 3 роки. У цей же день письменника відправили в Білбалттаб.
Матеріалів, які б засвідчували про подальшу долю П. Лісового, розшукати не вдалося.
За протестом Прокурора УРСР по цій справі була проведена додаткова перевірка, в ході якої встановлено, що дії письменника не були злочинними і його засудили безпідставно. Письменники Андрій Головко, Олексій Полторацький охарактеризували його як «політично зрілу людину, яка завжди виступала принципово, без політичних ляпсусів. Будь-яких антирадянських висловлювань з його боку не було».
Розглянувши матеріали перевірки, судова Колегія з кримінальних справ Верховного Суду УРСР 17 жовтня 1956 р. вирок щодо Лісового-Свашенка П. А. скасувала і справу припинила за відсутністю складу злочину.

Юхим ЛОЙЦКЕР

Лойцкер Юхим (Хаїм) Борисович народився 20 березня 1898 р. у м. Каневі в родині ремісника. Закінчив-місцеве чотирикласне училище. У 1920—1926 роках викладав єврейську мову та літературу, завідував будинками безпритульних у Каневі та Богуславі. Закінчив педагогічний факультет 2-го Московського університету (1930), після чого викладав мову та літературу у Київському вечірньому робітничому університеті. Навчався в аспірантурі при Інституті єврейської культури Академії наук УРСР, затим шість років працював старшим науковим співробітником та вченим секретарем цього інституту.
З 1925 р. видрукував у періодичній пресі десятки статей та літературознавчих наукових праць про єврейську мову та літературу. Зокрема, про творчість класиків Шолом-Алейхема, Менделе Мойхер-Сфоріма, своїх сучасників Д. Бергельсона, Д. Гофштейна. І. Фефера, І. Кіпніса та багатьох інших.
Юхим Лойцкер був одним із авторів єврейсько-українського та російсько-єврейського фундаментальних словників, а також брав активну участь у складанні ряду підручників для учнів трудшкіл та вищих учбових закладів.
Після того, як на Україні були суціль закриті національні, в тому числі єврейські школи, культурні заклади, Інститут єврейської культури, останнім бастіоном єврейської культури в республіці залишився Кабінет єврейської культури, керував яким відомий учений, член-кореспондент АН УРСР І. Співак, а вченим секретарем був Ю. Лойцкер.
В кінці 1950 р. обидва вони разом з усіма співробітниками цього закладу були заарештовані, а кабінет ліквідований.
І. Співак не витримав страшних тортур на допитах і помер у тюрмі. А Лойцкера допитували впродовж кількох місяців, вимагаючи зізнатися в злочинах, яких він ніколи в житті не вчиняв. Нарешті Особлива нарада при МДБ СРСР, навіть не побачивши підсудного в вічі, винесла вирок: «п'ятнадцять років режимного спецтабору Степлаг .
Лише після смерті «батька всіх народів», в кінці 1955 року, справа Лойцкера була переглянута, і він повністю реабілітований.
Помер 1 лютого 1970 р. в Києві.

Ноте ЛУР'Є

Лур'є Ноте (Натан) Михайлович народився 15 січня 1906 р. в с. Розкішне Гуляйпільського повіту на Запоріжжі в сім'ї колоніста-селянина. Навчався в хедері, далі — в сільській школі. Після закінчення в 1931 р. Московського університету (філологічний факультет, єврейське відділення) вчителював у школах Одеси. Під час Великої Вітчизняної війни служив в армійській пресі.
1932 р. Лур'є опублікував єврейською мовою великий твір — першу частину трилогії «Степ кличе» — про селянське життя. Невдовзі вийшла друком друга, а по війні — третя його частина. Перу Ноте Лур'є належать також книжки оповідань і нарисів «Пасажир» (1937), «Любов біля моря», «У моїй країні»,«Брати» (1938), «Оповідання» (1940), «Дорога до щастя» (1950), «Небо і земля» (1965) та чимало інших.
Письменник був активним громадським діячем, членом редколегій ряду періодичних видань, що друкувалися єврейською мовою.
На початку січня 1950 р. Н. Лур'є був заарештований облуправлінням КДБ м. Одеси по звинуваченню «в антирадянській, націоналістичній і шпигунській діяльності». Слідство тривало понад сім місяців і завершилось обвинувальним висновком, за яким письменник мав бути ув'язнений на 25 років. Однак своїм рішенням Особлива нарада зменшила строк виправно-трудових робіт до 15 років.
27 квітня 1955 р. вирок Особливої наради був скасований за відсутністю складу злочину, а письменник реабілітований і випущений на волю.
Помер 28 листопада 1987 р.

Далі

До змісту …З ПОРОГА СМЕРТІ… Письменники України – жертви сталінських репресій