Іван БАГМУТ

Багмут Іван Андріанович народився 7 червня 1903 р. в с. Байбаківка Новомосковського повіту Катеринославської губернії (тепер — Царичанський район Дніпропетровської області) в сім'ї вчителя. Середню освіту здобув у Новомосковській чоловічій класичній гімназії. Після закінчення вступив на останній курс учительської семінарії, яку закінчив 1921 р.
Учителював у семирічній школі рідного села. Згодом переїхав до Харкова. Працював інспектором Народного комісаріату освіти УРСР, затим — редактором юнацької літератури в Державному видавництві України, літературним редактором художнього відділу Всеукраїнської радіоуправи, референтом у РАТАУ. Працю поєднував з навчанням у Харківському сільськогосподарському інституті.
У кінці 20-х років Багмут багато подорожував по країні, результатом чого стали книжки нарисів, публікації в харківських газетах і журналах. Видав книжки: «Подорож до Небесних гір» (1930), «Преріями та джунглями Біробіджана» (1931), «Вибухи на Півночі» (1932), «Карелія» (1933), «Верхівці засніжених тундр» (1935).
Був членом літературних організацій «Молодняк» і «Пролетфронт».
Літературна діяльність Івана Багмута перервалася 9 серпня 1935 р., коли Особлива нарада при Харківському управлінні НКВС УРСР за вигадану контрреволюційну діяльність засудила його на 6 років позбавлення волі. Відбував строк у виправно-трудових таборах Чиб'ю, Уса, Абезь (Комі АРСР). Працював геологом у пошуковій партії, що обслуговувала будівництво Печорської залізниці. Після звільнення в 1941 р. залишився працювати там же вільнонайманим, подав заяву з проханням добровільно послати його на фронт. У вересні 1942 р. пішов рядовим у стрілецький полк. Був розвідником на Воронезькому фронті. В лютому 1943 р. важко поранений. Після лікування, в лютому 1944 р., Багмут повернувся до Харкова, де працював директором Харківського відділення Укрлітфонду. У грудні 1945 р. перейшов на творчу роботу. Видав збірки оповідань «Гарячі джерела» (1947), «Оповідання» (1951), «Шматок пирога» (1957), «Злидні» (1958), «Знак на стіні» (1961); повість «Щасливий день суворовця Криничного» (1948), «Господарі Охотських гір» (1949), «Служу Радянському Союзу» (1950)> «Блакитне плесо» (1959), «Записки солдата», «Подвиг творився так» (1961), «Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим» (1964), «Життєпис слухняного хлопця» (1968); п'єси «Дорога мамочка» (у співавт., 1952), «Степи цвітуть» (1959).
Іван Багмут удостоєний літературної премії імені Лесі Українки 1973 р.
Президія Харківського обласного суду розглянула судово-слідчу справу письменника і 22 березня 1957 р. скасувала постанову Особливої наради при НКВС УРСР від 9 серпня 1935 р. як безпідставну, за відсутністю складу злочину.
Помер 20 серпня 1975 р.

Рива БАЛЯСНА

Рива Наумівна Балясна народилася 8 березня 1910 р. в м. Радомишлі на Житомирщині. В ранньому дитинстві лишилася без батьків і виховувалася в дитбудинку. З п'ятнадцяти років розпочала свою трудову біографію — навчалася у взуттєвому фабзавучі, працювала робітницею пошивочного цеху Першої взуттєвої київської фабрики.
Закінчила Київський ІНО та аспірантуру при Інституті єврейської культури АН УРСР. Під час Великої Вітчизняної війни перебувала в евакуації, в м. Уфі.
Перша поетична збірка єврейською мовою «Переклик» побачила світ у 1934 р. Друга — «Світлі дороги» — 1940 р. Низку книжок видано в перекладі українською та російською мовами: «Стихи» (1934), «Дівчина з Іванкова» (1947), «Юнь моя», «Снег и тишина» (1961), «В серці не згасаючи» (1967), «Вітри крилаті» (1971), «Четверть века» (1973).
На початку свого творчого шляху Балясна належала до письменницьких ораганізацій «Молодняк», ВУСПП. Брала активну участь у літературному житті республіки, будучи членом єврейської секції СПУ та редактором у видавництвах.
6 травня 1952 р. письменниця була заарештована за звинуваченням у контрреволюційній націоналістичній діяльності. Під час слідства вона тяжко захворіла. Незважаючи на це, рішенням Особливої наради від 23 серпня 1952 р. Балясна була засуджена на 10 років концтаборів.
По прибутті до зловісно знаменитої залізничної станції Інта неподалік Воркути, де було призначено відбувати строк покарання, Балясну просто з вагона на ношах перенесли в табірну лікарню. В табірному пункті для в'язнів-інвалідів письменниця перебувала понад чотири роки. На початку 1956 р. була звільнена внаслідок перегляду її справи і реабілітації за відсутністю складу злочину.
Рива Балясна померла 1 жовтня 1980 р. в Києві.

Василь БАСОК

Про цього поета сьогодні фактично нічого не відомо історикам літератури, крім того, що в 1930 — 1931 роках він видав три збірки поезій. Лише завдяки краєзнавцям із Сумщини, зокрема, директорові Українського народного музею II. Киселенку, вдалося з'ясувати істину про ще одну жертву сталінського терору...
Василь Якович Басок народився 22 квітня 1906 року в с. Соснівка Конотопського району на Сумщині. Хлопець був найменшим у багатодітній (восьмеро дітей) родині. Після початкової навчався у Воздвиженській сільськогосподарській школі Ямпільського району. Згодом очолив завком на цегельному заводі, був комсомольським активістом, організував хату-читальню. Здібного юнака, який писав вірші, незабаром рекомендували на роботу в глухівську окружну газету «Червоне село». Тут його вірші друкувалися систематично. А в колективному збірнику «Вперед» (Глухів, 1928) вміщені його поезії та перші прозові твори.
1930 р. вийшла друком перша збірка Баска «Розорані межі», наступного року — «Рушай на врожай» та «Гримлять квартали». Про молодого поета заговорили в «Плузі» як про здібного і перспективного, що добре знає село і його проблеми. Але не довго автор тішився популярністю серед колег. На той час у його біографії виявлено «злочин» — батьки в селі були розкуркулені. Пізніше в листі до дружини він писав: «1930 — 1931 рр. вийшли збірки моїх віршів. Дебют був досить вдалим. Потім я зіткнувся з бюрократами і ханжами від літератури. «За гріхи батьків» став козлом відпущення. Мені все це так остогидло, так морально сковеряло душу, що «змовкла моя божественна ліра», і я втік у провінцію, працював у поті чола в газеті».
1935 р. Басок перебрався до Кременчука, влаштувався відповідальним секретарем редакції районної газети. Публікував, крім газетярських матеріалів, власні вірші, переклади російських поетів. Але у вересні 1936 р. був звільнений з роботи «як класово чужий елемент». Після цього він переїхав до Чернігова, де став співробітничати в місцевій газеті «Більшовик». Проте в листі до дружини 30 липня 1936 р. зазначав: «Мені здається, що на мене тут косують оком...» А в серпні на зборах письменницької організації з порядком денним «Боротьба з троцькістсько-авербахівською та націоналістичною диверсією в літературі і стан підготовки до 20-річчя Жовтня» було зауважено: «Тов. Басок — поет здатний, але останнім часом чомусь уперто мовчить...» Відповідь була такою: «Мій батько був урядником. За це я два рази виключався з комсомолу. Батька в 1930 році розкуркулено. Він арештований (за чутками) як член СВУ і розстріляний. Точно не знаю. Це на мене вплинуло, я перестав писати...»
За кілька днів поета було арештовано й постановою «трійки» УНКВС Чернігівської області засуджено на 10 років виправно-трудових таборів на Далекому Сході. Звідти він писав дружині: «Я не злочинець, я ні в чому не винен перед Батьківщиною і трудовим народом — так я заявляв на слідстві... Так готовий заявити на повен голос... Живу надією, що будуть ще розглядати глибше, і в такому разі моя доля обов'язково зміниться на краще. Звинувачення мені було пред'явлено в абстрактній формі: участь в антира-дянській націоналістичний організації і антирадянська агітація» (13 квітня 1938 р.). «За станом здоров'я не можу бути в числі передових. Мене зарахували до третьої категорії... Працюю під конвоєм, дуже стомлююся» (15 квітня 1938 р.). В останньому листі від 1 серпня того ж року повідомив: «Пишу з Владивостока. Чекаємо відправки. В перспективі, мабуть,— Колима».
Його справді переправляли на Колиму, в суворіші табори. Проте у тридцятидворічного поета вже було зовсім підірване здоров'я. На початку 1939 року дружина одержала офіційне повідомлення, що В. Я. Басок «помер 8 жовтня 1938 року від розриву серця».
1954 року його було реабілітовано посмертно.
1991 року вийшла збірка його вибраних поезій «Смугляві дні».

Степан БЕН

Бендюженко (Бен) Степан Федорович народився 24 листопада 1900 року в с. Лозоватка на Звенигородщині. За довідкою Лозоватської сільради, виданою на вимогу слідчих органів у 1937 році, батьки його перед колективізацією мали шість гектарів землі і власний реманент (кількість членів сім'ї не вказана). Закінчив сільську вищепочаткову школу, вчився в учительській семінарії, що відкрита була в 1918 році на батьківщині Тараса Шевченка в Кирилівці, закінчив два курси педагогічного інституту. У судовій «справі» фігурують плутані відомості, що Бендюженко служив «у Петлюри штабістом», а також у Денікіна і навіть у якійсь банді Гризла.
Службу в Червоній Армії відбував протягом 1920 — 1922 років, після чого повернувся в Лозоватку, працював коло землі, продовжував займатися самоосвітою й періодично виїжджав до Києва та Харкова в справах публікації своїх віршів. У 1928 році на одному з літературних вечорів Микола Зеров почув вірші Степана Бена. Після публікації їх у періодиці привітав автора як надійну зміну неокласиків. Але пізніше Степан Бен став членом літорганізації «Плуг».
Арештовувався в 1929 році Черкаським ДПУ чи то за зв'язки з СВУ (так принаймні свідчить довідка сільради), чи за агітацію проти колективізації і протягом трьох років відбував заслання десь на Крайній Півночі. Повернувшись додому, вчителював спочатку в Лозоватці, а потім у с. Княже на тій же Звенигородщині.
Як поет Степан Бен не встиг розкрити свої можливості на повну потужність, оскільки видав лише одну збірку віршів «Солодкий світ» (1929), опубліковану видавництвом «Плужанин». Під час обшуку 27 липня 1937 р. в нього забрано дванадцять зошитів і один блокнот з віршами, сліди яких досі не віднайдені. З тих публікацій, що збереглися, неважко зробити висновок, що їхній автор був поетом високої художньої культури (недарма ж на нього звертали увагу неокласики), мав стійкі й достатньо виразні соціальні та національні переконання, прагнув поєднати в своїй творчості «солодку» і «гірку» любов до України та її безталанного народу з любов'ю до «людини світової», вільної, розкутої і ні від кого не залежної. Йому боліла пітьма українських хуторів, «пронизаних полинною печаллю», він страждав від того, що «хмурий листопад» брів на ті хутори «під дзенькіт чоток і лопат» і тому закликав не відчиняти йому воріт, замкнути перед ним «на засуви всі двері» і вірити, що на обріях наших орбіт («у згустках золотих і синіх вечорів») все-таки з'явиться колись «новий золотіючий світ».
Повторно арештований 2 серпня 1937 р. оперупов-новаженим НКВС УРСР сержантом держбезпеки Котляренком М. Слідство вів лейтенант Добричев, звинувативши Степана Бена в участі у «шпигунсько-повстанській організації, якою керувала польська розвідка». Протоколи допитів свідчать, нібито поет визнавав свою вину, яку підтверджували кілька інших «учасників» цієї лжеорганізації — переважно селяни Звенигородського, Шполянського та інших районів Черкащини. Слідству підлягали більше 50 чоловік, з яких 33 засуджені 22 жовтня 1937 р. до розстрілу.
Вирок виконаний 1 листопада 1937 р. опівночі.
Перегляд цієї «справи» відбувся в 1958 році. У висновках слідчого, а також у протесті прокуратури Черкаської області і в рішенні трибуналу Київського військового округу значиться, що всі, хто був притягнутий до кримінальної відповідальності, засуджені в 1937 р. безпідставно, тому вирок скасовувався, а справа припинялася «за недоказанностью обвинения».
Степан Бен реабілітований посмертно.

Олесь БЕРДНИК

Бердник Олександр Павлович народився 25 грудня 1927 р. в с. Вавилове Херсонської області в сім'ї коваля. У 1930 р. родина переїхала до Києва, а через два роки — до с. Кийлів Бориспільського району, де майбутньому письменнику випало винести голодомор. Восьмилітню школу закінчив у Кагарлицькому районі, де пережив німецько-фашистську окупацію. 1944 р. добровольцем пішов у діючу армію. Після демобілізації поступив у Київську театральну студію при театрі ім. І. Франка, по закінченні якої запрошений на працю до цього ж театру.
Олесь Бердник відомий як письменник-фантаст — автор збірок оповідань «Поза часом і простором» (1956), «Марсіанські зайці» (1962), повістей і романів «За чарівною квіткою», «Шляхи титанів» (1958),«Привид іде по землі» (1959), «Стріла часу» (1960), «Серце Всесвіту» (1962), «Сини Світовида» (1963), «Діти безмежжя» (1964), «Хто ти?» (1966), «Розбиваю громи», «Подвиг Вайвасвати» (1967), «Чаша Амріти» (1968), «Покривало Ізіди» (1969), «Зоряний корсар» (1971).
Ці книги письменник напише в розквіті життєвих сил. А починав, працюючи актором в театрах республіки, з поезії. Тоді ж на одних відкритих партійних зборах він із юначим запалом виступив із критикою репресивної щодо мистецтва політики Лазаря Кагановича, який на той час служив за вказівкою Сталіна першим секретарем ЦК КП(б)У. Дирекція театру витрактувала цей виступ його як антипартійний і направила в МДБ відповідне подання.
24 жовтня 1949 р. Бердника було заарештовано в м. Галичі, де він працював відповідальним секретарем у редакції місцевої газети. В арештантському вагоні його доставили в Київ. Тут старший слідчий лейтенант Держбезпеки Розумний пред'явив Берднику обвинувачення в тому, що, «будучи затятим ворогом Радянської влади, він систематично займався контрреволюційною пропагандою і агітацією, спрямованою на повалення соціалістичного ладу, паплюжив постанови партії і уряду, дискредитував учення Маркса — Енгельса — Леніна — Сталіна, компрометував колгоспні засади...».
Жодного з цих обвинувачень Бердник не визнав. А на суді, який відбувся 23 квітня 1950 р., повідомив ще й про насилля та катування у внутрішній тюрмі МДБ, за що додатково був звинувачений у наклепі на органи правопорядку. Вирок: десять років ізоляції у виправно-трудових таборах, п'ять років заслання, плюс три — поразки в правах.
Спочатку покарання відбував на ст. Біличі поблизу Києва. Затим його відправили на Печору, де він потрапив у роз'їзний табір, що ремонтував залізниці. Тяжкі побутові умови спричинили тяжку дистрофію. Після лікування в госпіталі готувався до втечі, але був викритий провокатором і відправлений до режимного табору в Кажимі. Звідти груповим етапом— до Картабу (Карагандинська обл.).
Смерть Сталіна заронила надії на торжество справедливості й визволення. Але 1953 р. приніс лише розчарування. І Бердник знову вирішив тікати, маючи на меті дістатися до інформаційних каналів, щоб повідати людству про жахливі зловживання в після-сталінських таборах. І здійснив-таки втечу 10 жовтня 1953 р. Проте невдовзі був спійманий і вдруге засуджений табірним спецсудом як контрреволюційний саботажник. Непокірливця направили в закритий режимний пункт у Джардасі, відновивши відбутий строк.
У таборах Олесь Бердник продовжував писати вірші. Юнача туга за Україною виливалася в пісенні рядки, які вселяли віру в прийдешню свободу.
1954 р. розпочався масовий перегляд справ несправедливо засуджених. Верховний Суд зняв із Бердника звинувачення в замаху на державний лад СРСР, а через кілька місяців йому було даровано волю.
Проте письменник за часів Брежнєва знову був заарештований.
Нині Олесь Бердник продовжує активне творче життя.

Василь БОБИНСЬКИЙ

Бобинський Василь Петрович народився 11 березня 1898 р. в м. Кристинополі (нині м. Червоноград) на Львівщині в сім'ї залізничника. Освіту здобув у гімназіях Львова та Відня. Брав участь у першій світовій війні.
З 1922 р. співпрацював із прокомуністичною пресою Західної України, тяжіючи до групи революційних письменників «Горно». Видавав літературні журнали «Світло» (1925—1928), «Вікна» (1927 — 1930), в яких пропагував прорадянські погляди. 1926 р. був заарештований польсько-шляхетськими властями. Після виходу на волю вирішив виїхати на Радянську Україну разом із дружиною й сином. 1930 р. був прийнятий на навчання в аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, що містився в Харкові.
Поет вперше заявив про себе 1919 р., опублікувавши збірку «В притворі храму», позначену естетсько-модерністськими пошуками. Затим побачили світ книжки «Ніч кохання» (1923), «Тайна танцю» (1924), «Поезії. 1920 — 1928» (1930), поема «Смерть Франка» (1927), а також публіцистика «Статті й памфлети» (1933).
Як і більшість інших письменників групи «Західна Україна», Бобинський на початку 30-х років зазнав безпідставних репресій. 25 грудня 1933 р. органами ДПУ був виписаний ордер за № 36 на його арешт.
В «Анкеті звинуваченого» в графі «Соціальне і політичне минуле» зазначено: «служив в австрійській армії 1916 — 18 рр. в ранзі молодшого офіцера; в УГА — хорунжим з 1918 р. по 1919 р.». У постанові на арешт В. Бобинського (№ 737) зазначено: звинувачується у злочинах, передбачених ст. 54-11 КК УРСР, бо «належить до української контрреволюційної організації, яка ставила своєю метою повалення Радянської влади шляхом збройного повстання, групує повстанські кадри у вузівських колах, зв'язаний із польським консульством у Харкові, є учасником ряду нарад контрреволюційної організації, перебуває у зв'язках з видатними діячами цієї організації». Ухвалено: В. Бобинського необхідно взяти під арешт і три7 мати в спецкорпусі ДПУ УРСР.
27 грудня 1933 р. В. Бобинський подав органам ДПУ заяву, в якій рішуче заперечив свою приналежність до Української військової організації: «Членом УВО я ніколи не був». Проте в протоколах допитів зазначено, що В. Бобинський «зізнався»: «...з 1922 року і до дня арешту я був членом Української військової організації (УВО), яка ставила своєю метою шляхом збройного повстання скинути Радянську владу на Україні і встановити тут фашистську диктатуру».
В обвинувальному висновку, підписаному оперуповноваженим секретно-політичного відділення Соколовим 24.11.1934 р., констатується: «Бобинський як за кордоном, так і на Радянській Україні займався розвідувальною діяльністю на користь УВО, був зв'язаний з самим Донцовим і його групою». Справу В. Бобинського було передано на розгляд судової «трійки» ДПУ УРСР з пропозицією ув'язнити його у концентраційний табір строком на п'ять років. Заступник прокурора ДПУ УРСР Крайній, допитавши В. Бобинського, 28 лютого 1934 р. запропонував засудити його на три роки концтаборів. Судова «трійка» погодилася з цим висновком і винесла рішення: «Бобинського Василя Петровича заслати у виправно-трудовий табір строком на три роки».
Лиха доля кидала В. Бобинського на будівництво каналу Москва — Волга, потім знову арешт і — згідно із статтею 58-6 Кримінального кодексу РРФСР — вища міра покарання: розстріл. Вирок виконано 28 січня 1938 р.
Після війни реабілітацією В. Бобинського зайнялася Спілка письменників України. Зокрема, П. Козланюк, А. Турчинська, М. Гаско, Б. Буряк та ін.
29 серпня 1956 р. прокурор Київського військового округу І. Бударгін переглянув у порядку нагляду справу В. Бобинського і дійшов висновку: він був притягнутий до судової відповідальності необгрунтовано.
26 жовтня 1956 р. Військовий трибунал Київського військового округу згадану постанову судової «трійки» щодо В. Бобинського скасував, а його реабілітував (посмертно).

Сава БОЖКО

Божко Сава Захарович народився 24 квітня 1901 р. у с. Крутоярівка на Донеччині (тепер Ме-жівського району на Дніпропетровщині) в сім'ї селянина. Вчився в Павлоградській учительській гімназії, а в 1923 р. закінчив Комуністичний університет ім. Артема (Харків).
У 1920 р. вступив до лав КП(б)У.
Після революції працював журналістом в редакціях газет «Червоний кордон» (Кам'янець-Подільський), «Студент революції»,. «Селянська правда» (Харків). Починаючи з 1917 р., друкував нариси, літературно-критичні статті в газетах «Селянська правда», «Вісті ВУЦВК», «Пролетар», «Культура і побут», «Комсомолець України», багатьох республіканських журналах.
Належав до організації селянських письменників «Плуг» і ВУСПП. Член СП СРСР з 1934 р.
Окремими виданнями вийшли нариси «Козаччина», «Хмельниччина», «Гетьманщина» (1922), повісті «Над колискою Запоріжжя» (1925), нариси «Чабанський вік» (1927), «Українська Шампань» (1930), роман «В степах» (1930).
У 1932 р. Сава Божко переїхав до Херсона, де працював викладачем політекономії в Херсонському педагогічному інституті та Всеукраїнському заочному інституті масової партосвіти.
Бюро Херсонського міськкому партії 14 листопада 1935 р. розглянуло його персональну справу і виявило, що, працюючи у вузі, він «протягував націоналістичні ухили, боротьбу з Хвильовим розцінював як боротьбу за наркомівське місце». За прояв націоналістичного ухилу Божка виключили з партії.
Співробітник Миколаївського обласного управління НКВС лейтенант Держбезпеки Федоровський 25 червня 1938 р., розглянувши персональну справу Божка С. 3., визначив, що він є «одним з активних учасників антирадянської націоналістичної організації, за завданням якої веде підривну контрреволюційну роботу». Через те, що перебування його на волі може вплинути на хід слідства, ухвалив «вибрати запобіжним заходом проти уникнення ним суду і слідства — утримання під вартою у в'язниці м. Миколаєва».
Після трусу на квартирі 27 червня 1938 р. Божка заарештували. Під час обшуку забрали архів і рукопис роману «До моря». Спеціальною постановою 16 грудня 1938 р. рукопис вирішено передати дружині (подальша його доля невідома).
Слідство тривало понад 10 місяців. Слідчий Макаренко 8 разів просив продовжити строк утримання арештованого під вартою, хоч письменник із першого дня визнав себе винним. На судовому процесі 29 — 30 травня 1939 р. письменник заявив: «На попередньому слідстві я дав неправдиві показання, вважав, що радянській розвідці такі показання потрібні як перевірка підозрілих людей. Всі протоколи допитів під час слідства слідчий редагував сам, а я підписував. До мене слідчий застосовував методи фізичного впливу, і я змушений був давати вигадані показання. Тепер, на суді, від даних мною показань я відмовляюся».
Справу передали на додаткове слідство, яке провів оперативний уповноважений Берестовий, і направив матеріали на розгляд Особливої наради при НКВС СРСР. Підслідний пред'явлених йому звинувачень не визнав. Особлива нарада засудила Божка С. 3. на 5 років ув'язнення у виправно-трудовому таборі.
До 1942 р. працював у м. Ухта (Комі АРСР). Велику Вітчизняну війну пройшов рядовим, працюючи в дивізійній, а потім у фронтовій газетах. Після війни співробітничав у «Наддніпрянській правді» (Херсон).
Помер 27 квітня 1947 р. у с. Слов'янка Межівського району Дніпропетровської області.
За протестом прокурора Херсонської області в справі Божка С. 3. була проведена додаткова перевірка, в ході якої звинувачення не підтвердилися. Позитивні характеристики письменникові дали Терень Масенко та Іван Гончаренко. Президія Херсонського обласного суду 24 серпня 1960 р. скасувала вирок Особливої наради при НКВС СРСР і справу припинила за відсутністю складу злочину.
Сава Божко реабілітований посмертно.

Дмитро БОРЗЯК

Борзяк Дмитро Семенович народився 25 жовтня 1897 р. в с. Пищики Іркліївського (нині Золотоніського) району на Черкащині. Батько майбутнього прозаїка мав 200 десятин землі й брав крупні підряди на будівництво залізниць.
У 1915 р. Дмитро закінчив Золотоніську класичну гімназію й продовжував навчання на медичному факультеті Київського університету. Найближчим студентським другом Д. Борзяка став його земляк Олександр Філь — активіст української партії соціал-революціонерів. Щоправда, підпільною роботою Дмитро не займався, але під таємний нагляд поліції — під прізвиськом Яд — усе ж таки потрапив. Значно активнішу участь студент-медик брав в Українській студентській громаді, лідерами якої були Гермайзе (майбутній ректор університету), Любинський і Отамановський.
Весною революційного 1917 року Дмитро Борзяк виїхав у рідні Пищики, а потім перебрався в Золотоношу, де став членом партії есерів.
Чим займався Д. Борзяк у роки громадянської війни — невідомо.
1921 р. колишній студент-медик знову з'явився в університеті, але незабаром повернувся до Золотоноші, де взявся за сільське господарство, давав приватні уроки з математики. З 1923 р.— він знову у Києві і повністю віддається літературній роботі, поділяючи естетичні засади неокласиків.
Прозаїк-початківець мав доволі близьке знайомство з Терещенком і Зеровим, Филиповичем і Антоненком-Давидовичем, Рибальським і Косинкою, Івченком і Осьмачкою. Вони привітали першу публікацію Д. Борзяка (оповідання «Під дощ» у журналі «Всесвіт»). Не залишилася вона поза увагою й Миколи Хвильового — він надіслав вітального листа авторові.
Оповідання «Під дощ» дало назву книзі, яку прозаїк видрукував 1927 р. Раніше з'явилися книжки Д. Борзяка «У монастир», «Варенька».
1928 року він уклав договір із Державним видавництвом України на видання книги «Руйнування Батурина». До цієї роботи схвально поставився Зеров, позитивно відгукнувся Гермайзе. Через рік Борзяк завершив читання й підбір необхідних матеріалів, але почати рукопис нової книги не встиг — був заарештований у зв'язку з сумновідомим процесом СВУ (Спілки визволення України). Через кілька місяців Д. Борзяк вийшов на волю, однак про продовження літературної роботи не могло бути й мови. Життєві обставини літератора неухильно погіршувалися. Після арешту Зерова Борзяк усвідомив невідворотність власної трагедії. Так воно й сталося: 21 квітня 1938 року письменника — на той час виконавця різних підсобних робіт, бо треба було за щось жити,— заарештували.
Слідчий швидко знайшов відповідні «звинувачення»: соціальна приналежність батька, процес СВУ. 31 грудня 1938 р. письменник почув вирок: розстріл. Однак 5 травня 1939 р. Верховний Суд СРСР визначив інше покарання: десять років ув'язнення й п'ять років заслання.
За даними, що є у справі, Дмитро Борзяк помер того ж 1939 р. від невиліковної хвороби.
1957 року дружина письменника, Ніна Олексіївна Бондарева, підтримана Миколою Бажаном, звернулася з вимогою реабілітації чоловіка. До Дмитра Борзяка незабаром повернулося чесне громадянське ім'я.
Він реабілітований посмертно.

Гордій БРАСЮК

Брасюк Гордій Іванович народився 1899 р. в с. Лука Троянівського повіту на Житомирщині в бідній селянській сім'ї.
1919 р. закінчив Житомирське комерційне училище. Належав до культурологічної організації «Просвіта» й літературного об'єднання «Гарт».
Перше оповідання «Істина» опублікував 1924 р. Автор збірок оповідань «Безпутні» (1926), «В потоках» (1927), «Устинка» (1929), «Сни і дійсність» (1930), роману «Донна Анна» (1929).
Коротке, впродовж кількох місяців, перебування на посаді інспектора по господарській частині лазарету петлюрівської армії зіграло трагічну роль у житті Брасюка.
1930 р. він був заарештований органами ДПУ і рішенням судової «трійки» при Колегії ДПУ УРСР засланий на 5 років до концтабору.
На допитах він не приховував своїх симпатій до Центральної ради, називаючи її «рідною національною владою». Підтвердив агітаційну діяльність на підтримку уряду УНР.
Відбувши покарання, жив і працював у Запоріжжі. 27 червня 1941 р. на підставі ордера № 228, виданого Запорізьким обласним управлінням НКДБ, був заарештований вдруге без пред'явлення будь-яких звинувачень. Серед вилучених під час трусу речей були рукопис роману «Чечель» (773 стор.) та 4 зошити чернеток повістей (пізніше все це було повернуте дружині).
У висновку судово-слідчої справи Брасюка, затвердженому начальником УНКДБ по Запорізькій області Леоновим, зокрема, відзначалося: «...Брасюк переїхав у Київ, де зайнявся літературною діяльністю. Перебуваючи в колі настроєних у націоналістичному дусі українських письменників Хвильових, Ірчанів, Блакитних, Антоненків-Давидовичів та інших, що, як і він, нічого спільного не мають із пролетарською творчістю, Брасюк почав видавати аполітичні літературні праці, розраховані винятково на темні й міщанські прошарки населення...»
Сповна пригадали йому і службу у петлюрівському лазареті. У постанові Особливої наради НКВС від 8 грудня 1941 р. вказувалося що «...Брасюк Г. І. як соціально небезпечний елемент підлягає ув'язненню у виправно-трудовому таборі строком на десять років».
Останні документи щодо Брасюка датовані січнем 1942 р. і вказують, що він утримувався у в'язниці м. Уфи.
Далі його сліди губляться.

У серпні 1989 р. справу Г. Брасюка переглянуто прокуратурою Запорізької області. Відповідно до статті 1-ї Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про додаткові заходи по відновленню справедливості щодо жертв репресій, які мали місце в період 30 — 40-х і початку 50-х років», Гордій Брасюк реабілітований посмертно.

Юрій БУДЯК

Будяк (справжнє прізвище Покос) Юрій Якович народився 1878 року в с. Красногірка на Полтавщині в селянській сім'ї. Працював чабаном, вантажником, матросом. З 1912 року навчався в Київському політехнічному інституті, з 1916 року — в Одеській школі прапорщиків, яку змушений був залишити через хворобу.
В часи громадянської війни обирався заступником голови білоцерківської «Просвіти», незначний час працював в апараті Центральної ради. У 1922-му і 1924 роках його двічі заарештовували органи ЧК за звинуваченням в тому, що при нападі білих на Білу Церкву він нібито брав участь у церемонії урочистої зустрічі бандитів, проте судом був виправданий.
Почав друкуватися 1895 року. Співробітничав у журналах «Українська хата», «Літературно-науковий вісник», газеті «Рада». Будяк — автор поетичних книжок «Невольниця» (1907), «На полях життя» (1909), «Буруни», «Пан Базалей» (1911), «Записки вчителя», «На вовка», «Стрільці-ловці» (1927),«Гриць-бешкетник», «Зозуля-регендуля», «Лелека здалека», «Мак та жито», «Снігова баба», «Товариство» (1928), «Червоний мак» (1930), «Хоробрі музики» (1932), п'єс «Під промінням «Червоного Жовтня», «Жовтнева казочка» (1924),оповідань «Заблукали» (1928), повісті «До великої брами».
Належав до літературної організації селянських письменників «Плуг». Твори Юрія Будяка користувалися великою популярністю на Україні, особливо в юних читачів.
Заарештований у Києві 1 лютого 1935 року.
В обвинувальному висновку, підготовленому уповноваженим НКВС УРСР Проскуряновим, Ю. Будяку інкримінувалася приналежність до контрреволюційної організації, активна контрреволюційна діяльність і терористичні настрої, тісні зв'язки з розстріляним Григорієм Косинкою та арештованим керівником «Плугу» Сергієм Пилипенком. Пригадана йому була і короткочасна служба в апараті Центральної ради, співробітництво в українській дожовтневій пресі, яку потракто-вано націоналістичною.
Особливою нарадою при НКВС СРСР 28 жовтня 1935 року засуджений на п'ять років виправних трудових таборів.
Покарання відбував у Карагандинському таборі НКВС, затим — в Ухті і Воркуто-Печорському таборі.
Звільнений після відбуття строку покарання 1 лютого 1940 року.
Помер 28 вересня 1943 року.

Ухвалою Судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду УРСР вирок щодо Ю. Будяка скасовано і справу припинено за відсутністю складу злочину.
У матеріалах реабілітації є позитивні відгуки про особу Юрія Будяка і його творчість письменника Б. Антоненка-Давидовича та літературознавця П. Довгалюка.

Дмитро БУЗЬКО

Бузько Дмитро Іванович народився 1890 р. в м. Новомиргороді в сім'ї священика, який, як це не парадоксально, в бога не вірив. Ця душевна драма призвела його до самогубства. Рано осиротілий юнак навчався в духовній школі та Одеській духовній семінарії. За революційну діяльність у жовтні 1907 р. був заарештований поліцією як лівий есер і за вироком Одеського окружного суду відбув чотири з половиною роки на каторжних роботах. В липні 1911 р. Д. Бузько, потрапивши на заслання до Іркутської губернії, втік за кордон, де поневірявся як політичний емігрант: з Німеччини дістався до Швейцарії, де став членом організації лівих есерів, з початком світової війни жив у Лондоні, затим переїхав до Данії, став студентом Копенгагенського агрономічного інституту і членом організації датської соціалістичної молоді. Тут удосконалив знання англійської, вивчив німецьку, французьку, датську мови.
В лютому 1917 р. Д. Бузько повернувся в Петроград і, як лівий есер, брав активну участь у політичній боротьбі. Після повалення гетьманщини Д. Бузька призначено на посаду аташе в Данії. Влітку 1919 р. під час приїзду на Україну його затримав особливий відділ XIV армії і спонукав до співробітництва в ЧК. Як наслідок — він взяв участь у знешкодженні отамана Заболотного на Одещині.
Д. Бузькові належить кілька оповідань, повістей, кіносценаріїв, романів. Найпомітніші з них — історико-революційний роман «Чайка» (1929), «Голянція» (1930) та науково-фантастичний роман «Кришталевий край» (1935). Всі вони впродовж шести десятиліть пролежали під арештом у спецфондах і лише 1990 р. побачили світ у видавництві «Дніпро». В кривавій віхолі 30-х років талант письменника не міг нормально розвиватися. Життя його передчасно і трагічно обірвалося на сорок сьомому році.
Архівні документи стверджують, що Д. Бузько заарештований в Одесі 20 жовтня 1937 р. Підставою для арешту став його виступ на загальних зборах Одеської письменницької організації 16 липня 1937 р., де обговорювалися «Завдання одеських письменників по боротьбі з контрреволюційним авербахівським охвістям». Тоді Д. Бузько, зокрема, сказав: «Мені прикро, що наших українських радянських письменників не читають партійці і найвідповідальніші партійці... Помилятися можуть усі, і критикувати необхідно всіх. Ми ще не вміємо критикувати, незважаючи на особи, у нас панує чиношанування. Коли Косіор помилиться, ми скажемо: ти помилився. Коли великий, мудрий Сталін помилиться, ми, демократія, скажемо: ти помилився...»
Треба було мати неабияку мужність, щоб говорити так у той час! Не дивно, що виступ Д. Бузька був витлумачений як «спроба посіяти недовіру до геніального вчення Сталіна» і на тих зборах «за контрреволюційний виступ» його було виключено із Спілки письменників. А за три місяці по тому — звинувачено в контрреволюції.
На слідстві письменник вів себе мужньо, категорично заперечуючи свою причетність до контрреволюційної націоналістичної організації. Та, незважаючи на це, ухвалою «трійки» НКВС по Одеській області від 1 листопада 1937 р. Д. Бузько був засуджений до вищої міри покарання — розстрілу.
Упродовж трьох десятиліть на підставі лукавого «Свідоцтва про смерть» від 13 грудня 1957 р. вважалося, нібито Бузько «помер 18 квітня 1943 р. від крупозного запалення легень». Тепер точно встановлено, що Д. І. Бузько розстріляний в 00 годин 14 листопада 1937 р.
29 липня 1957 р. справу по звинуваченню письменника у «злочинній діяльності» переглянуто президією Одеського облсуду, ухвалу «трійки» скасовано «за недоведеністю складу злочину».
Дмитро Бузько реабілітований посмертно.

Микола БУЛАТОВИЧ

Булатович Микола Євгенович народився 14 лютого 1909 р. в сім'ї православного священика одного з київських приходів. Маючи нахил до малярства, по закінченні школи поступив у Художній інститут. Проте закінчувати його не побажав, бо зайнявся літературною творчістю.
Десь із кінця двадцятих років його вірші регулярно з'являлися в «Глобусі», «Житті і революції», «Молодому більшовику». Перша збірка поезій «Книга тривог» вийшла друком 1930 р., затим «Скажу по правді» (1932).
Булатович належав до наймолодшого покоління українських поетів і тяжів до літературної організації «Нова генерація». Аби уникнути традиціоналізму, він прагнув перенести на український грунт творчу манеру Маяковського.
Творчі пошуки Микола Булатович поєднував з журналістською діяльністю. Він працював у редакціях часописів «Нова генерація», «Заклик», «Літературна газета», «Радянське літературознавство». Йому ледь виповнилося 28 літ од роду, як трагічно обірвався його життєвий шлях.
14 червня 1937 р. «обермейстер» із IV відділу управління Держбезпеки по компоновці звинувачень художній інтелігенції України Гольдман на підставі якихось матеріалів (певно, доносів) знайшла, що комсомолець Булатович являє собою особливу небезпеку для сталінського режиму, і домоглася прокурорської санкції на його арешт, запроторення в спец-корпус енкаведистської тюрми.
Вже на першому допиті слідчий Хаєт висунув проти Булатовича звинувачення в тому, що його батько до революції орендував у Монастирищенському повіті 100 десятин землі, а якийсь далекий родич Баковець-кий невідомо коли і ким був розстріляний за участь у збройному повстанні. Та, з погляду Хаєта, найнепрощеннішим гріхом Булатовича було те, що він приятелював із арештованими за контрреволюційну діяльність письменниками: Остапом Вишнею, Чечвянським, Вухналем, Бобинським, Ірчаном, Епіком, Семенком, Чигирином, Шкурупієм, Влизьком, Колесником, Саченком, Калянником, Щупаком, Коваленком, Яловим та іншими «ворогами народу».
Обвинувальний висновок: Булатович М. Є. є членом української націоналістично-фашистської терористичної організації, а отже, згідно із указом від 1 грудня 1934 р., підлягає суду Військової колегії.
Засідання виїзної сесії Військової колегії під головуванням диввійськюриста Орлова відбулося 2 вересня 1937 р. Ухвала її типова для тих днів: вища міра покарання через розстріл і конфіскація приналежного
майна.
Як засвідчують документи, вирок виконаний 3 вересня 1937 р.
20 липня 1957 р. Військова комісія Верховного Суду СРСР за поданням Головної військової прокуратури ухвалила: вирок Військової колегії Верховного Суду СРСР від 2 вересня 1937 р. стосовно Миколи Булатовича скасувати і справу припинити за відсутністю складу злочину.
Микола Булатович реабілітований посмертно.

Kость БУРЕВІЙ

Буревій (Буровій) Кость Степанович (псевдоніми — Едвард Стріха, Кость Соколовський, Варвара Жукова, Нехтенборенг) народився 2 серпня 1888 р. в с. Велика Меженка на Воронежчині.
Одразу ж після Першої російської революції вступив до загал ьноросійської партії есерів. Тричі був засуджений і засланий у віддалені краї царської імперії. З другого заслання пощастило втекти, а з третього його звільнила Лютнева революція 1917 р.
Входив до складу ЦК партії есерів, виступав проти узурпації влади більшовиками, був серед організаторів поволзького повстання. З 1922 р. припинив політичну діяльність, упевнившись у тому, що демократичні сили не в змозі протистояти диктаторському режимові. Відтоді активно включився в літературно-мистецьке життя, утверджуючи ідею національного визволення та відродження України.
Жив у Москві, де заснував видавництво «СІМ» («Село і місто»), а також пов'язану з «Березолем» театральну студію, в якій викладав курс історії театру. Організовував виставки українських художників, зокрема школи М. Бойчука.
Переслідувався, звинувачувався в українському буржуазному націоналізмі. В окремих публікаціях змушений був маскуватися за неймовірними псевдонімами (два останніх з наведеного переліку).
Написав гострі сатиричні твори — театральні ревю для «Березоля» — «Опортунія» (1930), «Чотири Чемберлени» (1931), «Овечі сльози», історичну трагедію «Павло Полуботок». Тільки перші два твори пробилися на сцену. Автор п'єс «Хами» (1925), «Мертві петлі» та ін., монографій «Три поеми» (1931, про творчість П. Тичини, М. Семенка, В. Поліщука), «Амвросій Бучма» (1933).
Слідчої справи не виявлено, але, за твердженням І. Михайлина (післямова до публікації трагедії «Павло Полуботок» — «Березіль», 1991, № 1), письменник, з посиленням репресій, перейшов на нелегальне становище. Восени 1934 р. був вистежений і арештований.
13 —15 грудня 1934 р. виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР у Києві за звинуваченням «в організації підготовки терористичних актів проти працівників Радянської влади» засуджений до розстрілу. Вирок виконано 15 грудня 1934 р.
По цьому процесу проходило 37 осіб, із них 27 розділило долю К. Буревія. З-поміж цих жертв — письменники Олекса Близько, Григорій Косинка, Іван Крушельницький, Дмитро Фальківський.
Реабілітований 1957 р.

Йосип БУХБІНДЕР

Бухбіндер Йосип Шмульович народився 25 грудня 1908 р. у м. Черняхові на Житомирщині в сім'ї стельмаха. П'ятнадцятирічним юнаком закінчив місцеву єврейську школу робітничої молоді і поступив на роботу в житомирську шевську майстерню. Через півтора року профспілка взуттєвиків направила його на навчання до Одеського єврейського педтехнікуму, після закінчення якого він працював учителем єврейської мови і літератури в м. Кам'янці-Подільському.
Восени 1929 р. був покликаний до лав Червоної Армії. Служив командиром кулеметного взводу в легендарному Таращанському полку 44-ї стрілецької дивізії ім. Щорса. Але через тяжку недугу був комісований з армії і назавжди знятий з військового обліку.
1935 р. закінчив історичний факультет, єврейського сектора Київського педінституту. Наступного року був зарахований на посаду літпрацівника в редакції республіканської газети «Дер Штерн», де працював до липня 1941 р.
Літературною творчістю Бухбіндер почав займатися ще в студентські роки. В єврейській періодиці регулярно з'являлися добірки його віршів, були видрукувані поеми «Атаман Боженко» та «Пісня старого шевця». В передвоєнні роки побачили світ поетичні книжки «Командир Сизов» (1936) і «Ліричні мотиви» (1940).
В серпні 1941 р., коли під стінами Києва зашаленіло криваве бойовище з ударним угрупованням фельдмаршала фон Рейхенау, Бухбіндер разом із М. Рильським, ГІ. Тичиною, В. Сосюрою, І. Фефером, Д. Гофштейном, Н. Рибаком та іншими письменниками за розпорядженням уряду республіки був евакуйований до м. Уфи. В сувору пору Великої Вітчизняної війни він написав чимало віршів, поем, нарисів про смертний двобій із фашистськими завойовниками, які друкувалися систематично у радянській та прогресивній зарубіжній пресі.
Повернувшись після визволення України до Києва, Бухбіндер напружено працював над створенням книги про ратний подвиг радянських народів у найкриваві-шій в історії людства війні. Але після розгрому в 1948 р. Антифашистського єврейського комітету над країною стала стрімко загусати зловісна примара нового смерчу сталінських репресій. Не поминув цей смерч і поета Бухбіндера.
Пізньої ночі 26 квітня 1951 р. до його помешкання вдерлися агенти МДБ, пред'явили ордер на арешт і вчинили розгромний десятигодинний трус, після чого реквізували частину приватної бібліотеки і готовий до друку рукопис останньої книги (невдовзі за постановою слідчих органів він був спалений). З тієї квітневої ночі почалися для Бухбіндера «ходіння по муках».
Тринадцять місяців провів він у спецв'язниці МДБ. Затим його відконвоювали до харківської тюремної психушки і помістили в камеру буйнохворих, аби вирвати зізнання в «контрреволюційній антирадянській діяльності». Проте ні голод, ні знущання не зломили поета. На допитах він рішуче заперечував висновки експертної комісії в складі трьох білялітературних кандидатів наук, які за грошові подачки письмово стверджували, що всі його «твори пройняті отрутою антирадянщини й сіонізму».
Ьлітку 1952 р. Бухбіндера перевели до Лук'янівської в'язниці в Києві, де ознайомили з утвердженим сумнозвісною «трійкою» вироком: за активну антирадянську націоналістичну діяльність ув'язнити на 10 років у виправно-трудових таборах особливого режиму. За кілька тижнів він був відетапований через пересильні тюрми в спецтабір № 3, що містився в с. Кінгір неподалік Джезказгана. Так поет став в'язнем спецтабору з особистим номером СЗЗ-362.
Працюючи на шахті в найсуворішій ізоляції, Бухбіндер лише на початку 1955 р. довідався про смерть «батька всіх народів». І все ж до волі ще було дуже далеко. Спершу його перевели до інвалідного табору с. Терехти, а звідти, як амністованого, відправили на поселення в м. Теміртау.
Вибратися з-за колючого дроту і змити тавро «ворога народу» Бухбіндеру допомогли Максим Рильський і Олександр Фадєєв. Саме завдяки їхнім настійним клопотанням пленум Верховного Суду СРСР 19 січня 1957 р. скасував постанову «трійки» і слідчу справу стосовно Бухбіндера припинив «за недоведеністю пред'явлених йому звинувачень».
В лютому 1957 р. поет повернувся до Києва і був відновлений у рядах Спілки письменників, в якій він перебував з 1937 р. Відтоді він повністю присвятив себе літературній творчості.
Незважаючи на пережиті моральні потрясіння й підірване здоров'я, Бухбіндер написав і видрукував за останні десятиліття такі поетичні книжки: «Останній сніг» (1964), «Дорога життя» (1966), «Між хвилями» (1970), «Ясними очима» (1975), «Тобі, мій друг» (1980), «Світлий погляд» (1981), «Близька далечінь» (1984, 1987, 1988).

Далі

До змісту …З ПОРОГА СМЕРТІ… Письменники України – жертви сталінських репресій