Денис ГАЛУШКА

Галушка Денис Онисимович народився 30 травня 1902 р. у с. Чумаки на Катеринославщині в хліборобській сім'ї. Після закінчення початкової школи працював у батьківському господарстві, з 1924-го по 1930 р. служив у Першій кавалерійській дивізії. Затим був направлений на навчання в Інститут червоної професури, після успішного завершення якого працював завідувачем кафедри літератури Харківського педінституту, викладав курс зарубіжної літератури у Харківському університеті, очолював правління тамтешньої письменницької організації. Був членом ВКП(б).
Літературною творчістю почав займатися у другій половині 20-х років. Його перу належать збірки оповідань «Перший раз на чаті» (1929), «Дні боротьби» (1930), «Рейд ударників» (1931), «Рядовий революції» (1932), «Перші кроки» (1934), монографія «Література на службі оборони Радянської країни» (1932).
17 вересня 1937 р. на підставі ордера №38/3, виписаного Харківським обласним управлінням НКВС, був заарештований як «член контрреволюційної антирадянської і терористичної організації».
Слідство не мало аніякісіньких доказів вини Галушки, але, керуючись настановами «залізного наркома» Єжова, з допомогою тортур, менше ніж через два місяці, добилося «зізнання» заарештованого, що він нібито «входив у терористичну групу для здійснення терористичної акції над членами українського уряду Косіором і Петровським, вербував з аспірантів Інституту червоної професури нових членів організації».
Саме ці вибиті на допитах «зізнання» стали основою обвинувального висновку, скомпонованого помічником оперуповноваженого IV відділу УДБ Друшляком для передачі судово-слідчої справи на розгляд військової колегії Верховного Суду СРСР. Виїзна сесія без участі звинувачення і захисту, без виклику свідків відбулася ЗО грудня 1937 р. В останньому своєму слові Денис Онисимович просив високий суд об'єктивно розібратися у висунутих проти нього звинуваченнях, проте голос його, як і інших приречених, не був почутий. Як і планувалося заздалегідь, Військова колегія Верховного Суду винесла стандартний для тих днів вирок — розстріл із конфіскацією майна.
Наступного дня, 31 грудня 1937 р., Денис Галушка був розстріляний у харківській тюрмі.
В серпні 1957 р. на клопотання Спілки письменників України судово-слідча справа Галушки О.Д. була переглянута Верховним Судом СРСР і припинена за відсутністю складу злочину.
Денис Галушка реабілітований посмертно.

Мечислав ГАСКО

Гаско Мечислав Едмундович народився 27 січня 1907 р. у Луцьку в сім'ї службовця. На початку 20-х років, коли Волинь опинилася під владою шляхетської Польщі, брав участь у боротьбі революційного підпілля. 1924 р. був заарештований, підданий тортурам у луцькій тюрмі. Після піврічного ув'язнення під тиском громадської думки пілсудчики змушені були випустити його на волю. Аби уникнути переслідувань, Гаско таємно емігрував на Радянську Україну, де закінчив Харківський інститут народного господарства, розпочав літературну діяльність. Впродовж 1930—1934 років був аспірантом Інституту червоної професури.
Разом з іншими політемігрантами з Галичини, Буковини та Закарпаття належав до літературної організації «Західна Україна». В одноіменному органі цієї організації надрукував чимало віршів, уривків із поем («Авіамарш», «Західній Україні», «На кордоні», «На прорив», «Пісня про шістьох розстріляних у Польщі»), статей і рецензій. Водночас вийшли і збірки його віршів «Обабіч кордону» (1930), «Шлю вам свій привіт» (1931), «Над аеродромом» (1931).
Незважаючи на патріотизм автора, чесність його громадянської позиції, в І половині 30-х років над М. Гаском нависають хмари недовір'я і підозри. Влітку 1933 р. письменника заарештували «вартові Революції», пред'явивши стандартне звинувачення у приналежності до контрреволюційної письменницької організації «Західна Україна».
Почалися виснажливі, багатодобові допити, очні свідчення, з яких Гаско зрозумів: це — не польська дефензива і йому, безневинному, з підвалів ДПУ живим не вийти. І тому змушений був визнати вигадані слідством «зізнання». Як подяку за це, Особлива нарада винесла йому вирок: три роки концтаборів. Відбував незаслужену покару на Печорі, де зустрівся з Остапом Вишнею, Володимиром Гжицьким.
6 вересня 1956 р. Київським військовим трибуналом було прийнято рішення скасувати постанову Особливої наради від 31 травня 1934 р. щодо М. Гаска, а справу припинити за відсутністю складу злочину.
Після реабілітації М. Гаско переїхав до Києва. Видав кілька збірок поезій, літературно-критичних нарисів і монографій, зокрема «Ланки життя» (1967), «Про що розповідають малюнки Тараса Шевченка» (1970), «У колі Шевченкових та Гоголевих друзів» (1960), «Пошуки і знахідки» (1990) та ін.

Юхим ҐЕДЗЬ

Савицький Олексій Васильович (літературні псевдоніми Юхим Ґедзь, Олесь Ясний) народився 2 березня 1896 р. у м. Золотоноша на Полтавщині (тепер Черкаської області) в сім'ї тесляра. Закінчив земську школу, 2 курси Київського вищого музичного інституту ім. М. В. Лисенка.
До революції працював земським писарем, після революції — службовцем у радянських установах, журналістом в редакціях газети «Комуніст» і журналу «Червоний перець».
До жодної з політичних партій не належав. Був членом літературної організації «Плуг».
Статті, нариси, оповідання, гуморески, фейлетони друкував у газетах «Комуніст», «Вісті ВУЦВК», «Селянська правда», «Пролетар», «Культура і побут», журналах «Плуг», «Плужанин», «Сільськогосподарський пролетар», «Сільський театр», «Всесвіт», «Знання», «Нова громада», «Червоний перець» та ін.
Савицький видав друком такі збірки оповідань і гуморесок: «Антон Троянденко», «Буває й таке» (1927), «Принципіально», «Троглодити», «Завзятий середняк» (1929), «Конкурс на гопак», «Ті ж і Мирон Гречка», «Столичний гість» (1930), «Перший іспит» (1931), «Тихою сапою» (1933).
Співробітник Харківського обласного управління НКВС молодший лейтенант Замков, розглянувши матеріали, що звинувачували Савицького О. В. у тому, ніби він «був учасником контрреволюційної терористичної організації, яка ставила за мету боротися з радянською владою», вирішив, що перебування його на волі може вплинути на хід слідства. Трус на квартирі і арешт господаря відбулися 2 листопада 1936 р. До травня 1937 р. слідство велося в Харкові, потім Савицького етапували до спецкорпусу київської тюрми. На першому ж допиті, який вів слідчий Ли-сицький, письменник визнав себе винним. В обвинувальних висновках йому інкримінували «активну участь в українській контрреволюційній націоналістичній фашистській організації, зв'язаній з контрреволюційною троцькістсько-зінов'євською, що вчинила 1 грудня 1934 р. підле вбивство т. Кірова і готує чергові замахи на керівників ВКП(б) і Радянського уряду».
На закритому засіданні 14 липня 1937 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР засудили Савицького-Гедзя О. В. до вищої міри покарання — розстрілу з конфіскацією всього особистого майна.
Вирок виконано 15 липня 1937 р. в Києві.
За протестом помічника Головного військового прокурора СРСР Військова колегія Верховного Суду СРСР на своєму засіданні 22 березня 1958 р. розглянула матеріали справи і дійшла висновку: «Вирок Військової колегії Верховного Суду СРСР від 14 липня 1937 р. щодо Савицького-Гедзя (він же Ясний) Олексія Васильовича за заново виявленими обставинами скасувати і справу припинити через відсутність складу злочину».
Юхим Ґедзь реабілітований посмертно.

Володимир ГЖИЦЬКИЙ

Гжицький Володимир Зенонович народився 15 жовтня 1895 р. в с. Острівець на Тернопільщині в сім'ї учителя. Закінчив місцеву школу, а потім гімназію в Тернополі. 1918 р. його було мобілізовано до австрійської армії, а коли Австро-Угорщина розпалася, він став офіцером Української галицької армії (УГА). 1919 р. перейшов Збруч і дістався до Харкова, де й закінчив інститут сільського господарства й лісництва. Але працювати довелося в системі Наркомосу УРСР.
Водночас початкуючий поет вступив до Спілки селянських письменників «Плуг», брав активну участь у створенні літературної організації «Західна Україна», до якої ввійшло 57 письменників, котрі перебралися на Радянську Україну з Польщі. Тоді ж видав першу (і єдину) збірку віршів «Трембітині тони» (1924). Згодом Гжицький спробував свої сили в написанні новел з життя галицького краю. Ці його спроби гаряче підтримав Павло Тичина як один із редакторів журналу «Червоний шлях».
1928 р. Гжицький у складі кінописьменницької експедиції, яку очолював О. Довженко, вирушив на Алтай для вивчення життя тамтешніх жителів — ойротів. Наслідком поїздки став роман «Чорне озеро» (1929), що приніс письменникові всесоюзне визнання.
Проте постановка гострої проблеми національних взаємин у Радянському Союзі вже тоді була стракто-вана органами ГПУ як «викривлення політики, яку проводив Сталін щодо нечисельних народностей СРСР». І хоча в 1932 р. В. Гжицький випустив актуальний роман «Захар Вовгура» про шахтарів Донбасу, доля письменника була визначена тимчасовим перебуванням у лавах УГА та романом «Чорне озеро».
7 грудня 1933 р. в Харківському облуправлінні Держбезпеки був виписаний ордер № 32 на арешт В. Гжицького. У постанові на арешт письменникові інкримінувалася приналежність до контрреволюційної організації УВО (Українська військова організація) та участь у терористичній діяльності цієї організації».
1 січня 1934 р. на черговому допиті Гжицький змушений був «визнати», що належав до УВО з осені 1930 р., входив до складу Харківської групи під керівництвом С. Пилипенка. До того ж осередку нібито належали А. Панів, М. Дукин, Д. Грудина та А. Головко.
У звинувальному висновку оперуповноважений Грушевський і начальник секретно-політичного відділу ДПУ УРСР Долинський виносили справу В. Гжицького на розгляд судової «трійки» ДПУ УРСР і пропонували ув'язнити його на п'ять років у виправно-трудових таборах. Судова «трійка» при Колегії ДПУ протоколом від 23 лютого 1934 р. постановила: «Гжицького Володимира Зеноновича заслати до виправно-трудового табору терміном на десять років...»
Відбував заслання письменник у республіці Комі. 1946 р. спеціальним табірним судом він був знову засуджений на 4 роки ув'язнення. Але й після відбуття цього покарання В. Гжицький лишався з тавром контрреволюціонера, а тому міг влаштуватися до праці лише в обмежених регіонах країни.
Після смерті Сталіна засланець Гжицький звернувся до Ради Міністрів СРСР з проханням переглянути його справу. 17 травня 1954 р. старший слідчий КДБ Гребньов, вивчивши досьє Гжицького В. З., прийшов до висновку: заяву про перегляд справи «залишити без задоволення».
Потрібно було ще два роки всіляких перетрактацій, поки трибунал Київського військового округу на засіданні від 21 лютого 1956 р. вирішив: «Постанову судової Трійки при Колегії ДПУ УРСР від 23 лютого 1934 р. щодо Гжицького Володимира Зеноновича скасувати і справу про нього виробництвом припинити за відсутністю в його діях складу злочину».
Повернувшись на Україну, письменник ще 17 років мав змогу творчо працювати. Написав кільканадцять повістей та оповідань, історичний роман «Опришки», автобіографічну трилогію «У світ широкий», «Великі надії», «Ніч і день».
Помер Володимир Гжицький 19 грудня 1973 р.

Іван ГНАТЮК

Гнатюк Іван Федорович народився 27 липня 1929 р. в с. Дзвиняча Кременецького повіту Волинського воєводства (нині Збаразького району Тернопільської області) у бідняцькій селянській сім'ї. Батько клав печі по довколишніх селах, а мати ткала людям на замовлення полотно та рядна. Діти теж змалечку заробляли собі на прожиток власною працею.
Восени 1944 р. батько майбутнього письменника був мобілізований до Радянського війська і в останній день Берлінської битви загинув, залишивши дружину з чотирма неповнолітніми дітьми. Ставши напівсиротою, І. Гнатюк по закінченні сільської школи поступив до Кременецького педагогічного училища, але на початку другого курсу навчання був раптово заарештований. По дорозі до в'язниці він утік і невдовзі подав документи в Бродівське педучилище, що на Львівщині. Проте й там не пощастило йому пробитися «в люди». 27 грудня 1948 р. його знову було заарештовано і після чотиримісячного слідства засуджено за зв'язок з Організацією українських націоналістів на 25 років неволі з відбуванням покарання в спецтаборах так званого Берлагу на Колимі.
Першим концтабором, де йому було призначено каратися, стала зловісно знаменита Аркагала, в якій за десять років перед тим сконав відомий український поет Михайло Драй-Хмара. Маючи непокірну вдачу, Іван Гнатюк не міг довго протриматися на одному місці: табірна адміністрація намагалася чимскоріше позбутися такого в'язня. За сім років, прожитих на Колимі, йому довелося побувати у багатьох концтаборах: в Аляскітово, Дебіні, де містилася центральна колимська лікарня для зеків, на Холодному, Дніпропетровському, імені Бєлова та імені Матросова, з якого 6 лютого 1956 р. він був звільнений «на оснований определения Магаданского облсуда от 10 ноября 1955 г. как страдающий тяжельїм недугом».
Політичних в'язнів, звільнених із-за ґрат за станом здоров'я, випускали на волю лише за умови, що хтось із рідних через союзне Міністерство внутрішніх справ давав письмову згоду взяти приреченого на своє утримання як інваліда і доглядати до самої смерті. Таку довідку-згоду дала Іванові Гнатюку його майбутня дружина, з якою він після її звільнення з концтабору випадково познайомився у 1954 році. Одначе, коли І. Гнатюк приїхав до Борислава, де вона мешкала, органи Держбезпеки буквально вигнали його за межі Західної України, мотивуючи своє рішення тим, що в сусідній Угорщині неспокійно (це ж був 1956 рік!).
Два роки поневіряння в несприятливих для хворих на сухоти південних степах, куди І. Гнатюк переїхав до своєї матері, злидні та моральне пригнічення не могли не позначитися на його здоров'ї. Побачивши очевидну приреченість вчорашнього політв'язня, підтверджену головним лікарем Миколаївської обласної тублікарні, органи Держбезпеки дозволили йому повернутися з дружиною та двома немовлятами до Борислава. Та Іван Гнатюк вмирати не квапився. Навпаки: важко хворий, він, як і в сталінських концтаборах на Колимі, де потай писав «захалявні» вірші, знову береться за перо. І творчість додає йому сил боротися із важкою недугою. Тим паче коли його вірші стали з'являтися на шпальтах газет та журналів.
Проте друга книжка «Калина» (1966) принесла авторові більше лиха, ніж радощів. На одному із засідань ЦК комсомолу України вона була визнана націоналістичною, і це, безумовно, позначилося на подальшій долі її автора. Коли ж І. Гнатюка того року було прийнято до Спілки письменників, тодішній секретар Львівського обкому партії Маланчук на зібранні письменників-комуністів заявив, що не простить їм того, що вони «контрабандою прийняли націоналіста до Спілки». Звичайно, Іван Гнатюк зразу потрапив у неласку власть імущих чиновників од літератури і лише завдяки своїй наполегливості заявляв про себе то публікацією віршів у періодиці, то невеличкою книжечкою, як правило, немилосердно кастрованою цензорами різних мастей. За два з половиною десятки років він видав (разом із трьома перевиданнями) п'ятнадцять збірок поезій, які були замовчані критикою.
Останніми роками українські художньо-літературні журнали та письменницька газета стали щедро друкувати його вірші, писані в колимських концтаборах. 1990 р. вони видані окремою книжкою — «Нове літочислення». За час творчості з-під його пера, крім вищезгаданих, вийшли такі збірки поезій: «Повнява» (1968), «Жага» (1970), «Життя» (1972), «Барельєфи пам'яті» (1977), вибране «Дорога» (1979), «Чорнозем» (1981), «Турбота» (1983), «Осіння блискавка» (1986), «Благословенний світ» (1987) та книжечка для дітей «Хто найдужчий на весь світ» (1989).

Микита ГОДОВАНЕЦЬ

Годованець Микита Павлович народився 26 вересня 1893 р. в с. Вікнина Тернівської волості Кам'янець-Подільської губернії (нині — Гайворонський район Кіровоградської області) в селянській сім'ї. Після закінчення Степашанської вчительської школи навчався на дворічних курсах підготовки до університету, вчителював у церковноприходських школах сіл Орлівка та Бубнівка на Поділлі. В 1914—1918 рр. перебував на військовій службі. Повернувшись до рідних місць, деякий час вчителював по селах, а затим став штатним працівником у редакціях газет «Червоний край» (Вінниця) та «Радянська Волинь» (Житомир).
Перші вірші Годованця з'явилися друком 1913 р. на сторінках київського тижневика «Маяк». Низка поезій побачила світ у газеті «Свободное слово» (Ревель) у 1917 р. В його перекладі політвідділ 41-ї стрілецької дивізії Червоної Армії в 1920 р. видав збірочку Дем'яна Бєдного «Байки і пісні». Перша книжка оригінальних байок «Незаможник Клим» вийшла друком у 1927 р. Загалом на межі 20—30-х років він видав десь біля десятка невеличких обсягом книжечок, що несли переважно мотиви агітаційні, пов'язані з тогочасними завданнями утвердження нового в господарюванні, побуті, культурі.
31 січня 1937 р. Микиту Годованця було заарештовано і рішенням Особливої наради при НКВД від 13 червня того ж року вислано на Середню Колиму, де . він пробув до 1947 р. А десятьма роками пізніше, 11 вересня 1957 р., дістав офіційну реабілітацію — в довідці військового трибуналу Київського військового округу повідомлялось, що постанова Особливої наради «скасована і справу припинено».
Поселившись у Кам'янці-Подільському, Микита Годованець уже в похилому ВІЦІ віддається активній літературній роботі. Пише оригінальні байки, здійснює переклади і переспіви, вивчає досвід української класичної, російської і загалом європейської байки.
Помітним внеском досвідченого митця в розвиток української байки стали його книги «Байки» (1957), «Заяча математика» (1961), «Конвалія і Лопухи» (1966), «Талановита Тріска» (1967). Тривалий час Годованець трудився над художнім освоєнням байки античних часів, епохи Відродження, творчої спадщини видатних західноєвропейських майстрів цього жанру. Його праця увінчалася виданням книг «Ріка мудрості. Байки за Езопом» (1964), «Веселий педант» (1965), «Байки зарубіжних байкарів у переспівах та перекладах Микити Годованця» (1973).
Помер 27 серпня 1974 р.

Лесь ГОМІН

Королевич Олександр Дмитрович (літературний псевдонім — Лесь Гомін) народився 30 березня 1900 р. в Черкасах у сім'ї візника.
Про свої молоді роки письменник згадував: «Із 1918-го до 1924 року вчився в Києві. Під час громадянської війни (лютий, 1920 рік) я добровільно вступив до Червоної Армії, працював на відповідальних постах по мобілізації людей і транспорту, по боротьбі з бандитизмом і дезертирством. Як закінчилась громадянська війна, я потрапив до Київського всеобучу Інструктором і тоді, працюючи, закінчував освіту (Київський ІНО). Демобілізований у червні 1924 року. Відтоді починається моя громадсько-літературна робота».
Щоправда, писати Гомін почав ще 1919 р. Кілька його віршів, нарисів і оповідань були надруковані в періодиці. Систематичну ж професійну роботу він почав в окружній газеті «Радянська думка» (Черкаси) , де тривалий час працював разом із Семеном Скляренком.
Лесь Гомін — автор збірки оповідань «Контрольні цифри» (1931), п'єси «Маски» (1933). 1934 р. Держлітвидавом України було підготовлено до видання його роман «Голгофа», який частково друкувався в літературно-художньому журналі «Металеві дні». Проте окремою книгою роман побачив світ тільки 1959 р., коли письменника вже не було серед живих.
Поки що невідомо, коли заарештовано Леся Гомо-на: судово-слідча справа донині не віднайдена. Єдине, що збереглося в архіві Спілки письменників,— копія довідки, виданої 4 грудня 1958 р. громадянці Королевич Ф. О. про те, що «постановою Президії Верховного Суду УРСР від 2.ХII. 1958 р. вирок Одеського обласного суду від 10.ХІ.1935 р., ухвала Верховного Суду УРСР від 27.1.1936 р. і постанова Президії Верховного Суду УРСР від 1.VII. 1936 р. щодо Королевича Олександра Дмитровича, українського письменника, скасовані, а справу припинено за недоведеністю складу злочину».
Помер Лесь Гомін 16 січня 1958 р. в Черкасах.

Дмитро ГОРДІЄНКО

Гордієнко Дмитро Прокопович народився 8 грудня 1901 р. в с. Плужники Яготинського повіту Київської губернії в селянській сім'ї.
Під час революційних подій боровся в партизанському загоні проти німецьких військ і гетьманщини, був бійцем знаменитої Богунської бригади. У 1921 р. працював секретарем Яготинського райкому комсомолу. Закінчив пришвидшені курси журналістики при ЦК КП (б) У, після чого працював у редакціях газет «Вісті», «Пролетар» та журналів «Декада» і «Всесвіт», де з травня 1933 р. обіймав посаду заступника редактора.
Почав писати вірші з 1922 р. Брав участь в утворенні Прилуцької філії «Плугу», очолював Полтавську губернську філію цієї організації селянських письменників, потім перебував у літературних організаціях «Молот», «Молодняк», «Пролітфронт», ВУСПП, Спілці письменників СРСР (з 1934 р.).
Автор поетичних збірок «У путь» (1927), «Арки» (1929), повісті «Зелений флігель» (1928), романів «Тинда» (1930), «Завойовники надр» (1932), збірок оповідань «Поламані люди» (1929), «Злочин механіка» (1930), «Мар'яна-ївга», «Чужі профілі» (1933), багатьох книжок нарисів.
Заарештований у Харкові 5 грудня 1934 р.
В обвинувальному висновку, підготовленому оперуповноваженим НКВС УРСР Бліоком, Д. Гордієнкові інкримінувалася стаття 54-8 КК УРСР — участь у контрреволюційній терористичній організації і пропонувалося таке: «Зважаючи на те, що слідчих матеріалів для віддачі обвинувачуваного під суд недостатньо і враховуючи його соціальну небезпеку, вважав би: слідчу справу по обвинуваченню Гордієнка Д. П. направити на розгляд Особливої наради при НКВС УРСР з клопотанням про ув'язнення його в виправно-трудовий табір строком на 5 років».
Під час допитів і суду Д. Гордієнко категорично відкидав обвинувачення як безпідставне. І все ж Особливою нарадою при НКВС СРСР 10 квітня 1935 р. його було засуджено на 5 років виправних трудових таборів.
Відбував покарання Д. Гордієнко в таборах НКВС на Колимі. З 1939 р. працював як вільнонайманий в системі Дальбуду НКВС СРСР.
14 травня 1949 р. повторно був заарештований у Бійську і 28 липня 1949 р. Алтайським крайовим судом засуджений на 25 років виправно-трудових таборів.
Будучи ув'язненим у виправно-трудовій колонії № 3 міста Барнаула, 5 лютого 1954 р. звернувся з заявою до Генерального прокурора СРСР, в якій, зокрема, писав: «Ворог Берія і компанія і після своєї заслуженої смерті тримають досі таких людей, як я, в своїх хижих лапах, тримають мертвою хваткою, не розмикаючи своїх кістлявих, чіпких пазурів».
Ухвалою військового трибуналу Київського військового округу 2 грудня 1955 р. постанову Особливої наради НКВС СРСР від 10 квітня 1935 р. у справі Гордієнка Д. П. скасовано, а справу припинено за недоведеністю складу злочину.
4 січня 1955 р. звільнений з-під варти достроково у зв'язку з хворобою.
Помер 1 січня 1974 р.

Давид ГОФШТЕЙН

Гофштейн Давид Наумович народився 25 липня 1889 р. в Коростишеві на Житомирщині в сім'ї дрібного службовця. Навчався в хедері. Рано покинувши отчий дім, переїхав у Київ, де вступив до комерційного інституту. Одночасно слухав лекції на філологічному факультеті університету.
Перші вірші опублікував 1912 р. у єврейській газеті «Айє цайт», де працював коректором. Багато років учителював. Був редактором. У роки війни працював в Об'єднаному інституті суспільних наук АН УРСР. Член СП СРСР з 1934 р.
Давид Гофштейн — один з основоположників єврейської радянської поезії. Його перу належать численні книжки віршів і поем: «Дороги», «Лірика»,
«Вибрані вірші», «Вірші та поеми», «Київ», «Україна», «У наші грізні дні». Він був найкращим перекладачем української класичної та радянської поезії єврейською мовою. Переклав твори Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, Л. Первомайського, М. Бажана, а також класиків світової літератури. Він автор ряду підручників і укладач збірників народних пісень.
16 вересня 1948 р. Д. Гофштейна заарештували у так званій «справі Єврейського антифашистського комітету». Йому інкримінували націоналістичну діяльність, зрадництво, шпигунство. Близько чотирьох років тривало слідство із залученням найнятих літературних критиків-«експертів» (В. Щербина, Ю. Лукін, Г. Владикін, С. Євгенов), які кваліфікували вірші, нариси, оповідання та інші матеріали, котрі антифашистський комітет відправляв за кордон через Радін-формбюро в органи інформації як зловорожі радянському ладу, шпигунські.
18 липня 1952 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР оголосила вирок Д. Гофштейну і ще дванадцятьом єврейським письменникам: вища міра покарання — розстріл.
Вирок виконаний 12 серпня 1952 р.
Давид Гофштейн реабілітований посмертно.

Кузьма ГРИБ

Гриб Кузьма Кіндратович народився 30 жовтня 1910 р. у с. Верхівка на Вінниччині в сім'ї сільських злидарів, які, не маючи ні хати, ні городу, працювали по найму. Малюкові не виповнилося й чотирьох літ, як його батька забрали на війну захищати «престол і отечество». Аби не сконати з голоду, мати змушена була з двійком малолітніх дітей батрачити поденницею в багатіїв. Ось так і проскитався по людях майбутній письменник до кінця громадянської війни. А в 1920 р. комнезам направив його в сирітський будинок при Бессарабській комуні в с. Ободівка. Там він закінчив семирічку і того ж року виїхав до Вінниці, де влаштувався на підготовчі курси. Потім поступив до Вінницького інституту соціального виховання, після закінчення якого в 1933 р. був відряджений на роботу в Ново-Архангельську середню школу. Рятуючись від єжовських репресій, таємно полишив село і після тривалих поневірянь опинився в Тальянківському сільськогосподарському технікумі.
У вересні 1941 р., коли Правобережна Україна була окупована гітлерівськими військами, організував з учнів технікуму підпільну патріотичну групу, яка з часом перетворилася в партизанський загін, що діяв у басейні річки Унави на Черкащині. Гриб особисто писав, друкував і розповсюджував серед населення листівки, відозви, заклики.
В грудні 1943 р. в одному з боїв, з якими загін проривався з оточення назустріч Радянській Армії, Гриб був поранений і захоплений у полон. На допитах в Уманській тюрмі фашисти скалічили його і прирекли на смерть. Та завдяки щасливому випадку Грибу з шістьма бойовими побратимами вдалося втекти і перебратися до своїх.
Після лікування К. Гриб написав і направив на адресу ЦК КП(б)У розширений звіт про діяльність свого загону на окупованій території. Той звіт засвідчили дванадцять райкомів партії, після чого він був затверджений Українським штабом партизанського руху (УШПР). Партизанам видали зарплатню, вручили бойові нагороди, а їхнього командира направили на роботу директором середньої школи № 133 м. Києва. Тільки не судилося йому там довго затриматися.
14 травня 1946 р. він несподівано був заарештований і без жодних пояснень кинутий в одиночну камеру внутрішньої тюрми.
Минуло кілька тижнів, перж ніж Гриба викликали на допит. Слідчий зустрів охлялого від голоду партизанського командира такими словами:
«Скажи на милість: чому тебе не повісили гестапівці?»
Та це була лише увертюра до драми. Потім почалося: за скільки срібляників продався Бандері? які настанови ОУН виконував очолюваний тобою загін? скількох комуністів видав німцям, а скількох розстріляв сам? і скільки хлопців і зброї переправив у бандерівську УПА? з яким завданням гестапо заслало тебе в радянський тил?..
Слідство тривало рік. І, хоча Гриб не визнав жодного із звинувачень, 13 травня 1947 р. був призначений суд, на який беріївські підручні викликали близько двох десятків штатних лжесвідків. Саме вони й підтвердили абсурдні звинувачення. Як наслідок — Гриб був засуджений на 15 років позбавлення волі із подальшою поразкою в правах і конфіскацією приналежного майна.
Покарання відбував у мордовських таборах (ст. Потьма, п/в Явас) без права переписки й одержування посилок. Його сусідом по нарах виявився колишній заступник Шептицького отець Сліпий — майбутній кардинал Ватікану. Завдяки старанням гестапівців, які зробили Гриба інвалідом в уманській тюрмі, на лісоповал його не посилали, а прилаштували в майстерні дантиста, що допомогло йому вижити.
Через два роки після смерті «вождя всіх трудящих» в зону прибула з Москви спеціальна комісія. Вона оперативно переглядала судово-слідчі справи і на підставі Указу Президії Верховної Ради Союзу РСР від 17 вересня 1955 р. достроково амністувала тисячі і тисячі в'язнів. 18 жовтня 1955 р. Гриб теж опинився на волі. А 18 лютого 1956 р. військовий трибунал КВО скасував вирок від 17 травня 1947 р. за відсутністю складу злочину і реабілітував незаслужено поганьбленого партизанського командира.
Повернувшись на волю, Кузьма Гриб віддався літературній творчості. 1958 р. вийшла друком його перша повість «Бойове завдання». Затим побачили світ повісті «Побратими» (1960), «Зрадливі кульбаби» (1961), «Климко» (1964), «Перший постріл» (1974); збірки оповідань «В зоряну ніч» (1970), «Партизанські таємниці» (1979), документальна оповідь «За Унавою — партизани» (1977) та ін.
...За збірку повістей «Назустріч юності» Кузьмі Грибу в 1986 р. було присуджено літературну премію ім. Лесі Українки.

Григорій ГРИГОР'ЄВ

Григор'єв Григорій Прокопович народився 21 серпня 1898 р. у Києві в робітничій сім'ї. Закінчив початкову школу й через матеріальну скруту найнявся переписувачем у Казенну палату, а затим влаштувався рахівником в управлінні Південно-Західної залізниці.
Аби прогодувати велику сім'ю, батько майбутнього письменника підробляв гардеробником в оперному театрі, в якому мати працювала прибиральницею. Це сприяло тому, що Григор'єв у ранньому дитинстві пройнявся особливою шанобою до сценічного дійства. І коли став на самостійний шлях життя, після роботи відвідував Музично-драматичні курси ім. Ли-сенка, якими керувала дочка Михайла Старицького — Марія. Саме завдяки її клопотанням він був прийнятий статистом-хористом у театр Миколи Садовського. Згодом був артистом у Театрі української драми під керівництвом Панаса Саксаганського, водночас працюючи за сумісництвом касиром у Держбанку.
В голодний 1921 рік перейшов на роботу в профспілку цукровиків — керував самодіяльністю на цукроварнях Смілянського повіту. На цей час припадає початок його літературної діяльності. Після закінчення Київського кіноінституту (1934) він регулярно друкував статті і рецензії з питань літератури, музики, театру, образотворчого мистецтва в журналах «Радянське мистецтво», «Театр», «Радянське кіно», «Ис-кусство», «Советский театр».
З 1934 р. працював асистентом режисера на Київській кіностудії художніх фільмів, але в 1937 р. зненацька був звільнений «за скороченням штатів». З великими труднощами влаштувався на педагогічну роботу. Проте ненадовго. 14 грудня 1937 р. був заарештований і невдовзі без пред'явлення звинувачення, без суду відправлений в Колимські концтабори.
«Щасливий випадок зіткнув мене через рік із моїм київським слідчим,— згадував через багато літ Григорій Прокопович.— І він, тепер в'язень, змушений був визнати, що мене репресовано за брехливими наклепами. Про це дав свідчення на письмі. Начальник табору надіслав це свідчення до Москви, і наприкінці 1941 р. надійшла відповідь: мою справу переглянути лише після війни... У вересні 1945 р. мене звільнили. Офіційно був реабілітований у березні 1958 року».
Опинившись на волі, учителював по селах Київщини. В останні роки життя він написав книжки «У старому Києві» (1961), «Україна танцює» (1964), «Що було, те бачив» (1966), «Цікаві бувальщини» (1966), «Чарка меду» (1969).
Помер 29 серпня 1971 р.

Айзик ГУБЕРМАН

Губерман Айзик Шмульович народився 14 квітня 1906 р. в нинішньому м. Червоногвардійську на Вінниччині в сім'ї ремісника. Після школи працював на різних роботах, а потім виїхав до Одеси. Був зарахований до педтехнікуму, який закінчив у 1929 р. В ньому ж був залишений викладачем єврейської мови та літератури.
З 1930 р. почав друкувати в єврейській періодиці вірші та поеми, а згодом звернувся до жанру драматургії.
Написав п'єси «Щасливі зустрічі», «Гість із того світу», «Варто жити», «Дівчина з Москви», які були поставлені в багатьох театрах країни. Його перу належать поеми «Поділля — моя Вітчизна» (1934), «Будиночок над річкою» (1939) та збірка поезій «Вірші та поеми» (1965).
З перших днів Великої Вітчизняної війни Губерман добровільно вирушив на фронт і пройшов з діючою армією многотрудний шлях до Перемоги. Після демобілізації (1946) повернувся до Одеси, де продовжував творчу діяльність. Його п'єси не сходили зі сцен багатьох театрів і принесли письменнику велику популярність.
2 грудня 1950 р. Губерман був заарештований органами МДБ Одеської області по стандартному звинуваченню у тих же нескоєних гріхах, як і всі єврейські письменники Одеси: націоналістична діяльність, антирадянська агітація, шпигунство на користь однієї капіталістичної країни і т. п.
19 травня 1951 р. Особлива нарада винесла Губерману вирок: 10 років ув'язнення в спецтаборах Норильська.
Після перегляду справи в квітні 1955 р. письменник був звільнений з табору і повністю реабілітований.
Помер 23 жовтня 1966 р.

Веніамін ГУТЯНСЬКИЙ

Гутянський Веніамін Іонович народився 1903 р. в м. Глибичок на Вінниччині в бідній родині столяра. Початкову освіту здобув у Бершадській середній школі. Ще в дитячі роки почав трудову діяльність: спочатку учнем слюсаря та підсобним робітником, а пізніше — приватним учителем.
На початку 1923 р. переїхав до Києва й поступив у педагогічний технікум. Після завершення навчання викладав мову й літературу в трудових школах Києва.
Починаючи з 1930 р. пише єврейською мовою вірші для дітей, пробує себе в жанрі байки. Популярність Гутянському принесли збірки поезій: «Для малят» (1936), «Різне» (1937), «Байки» (1940), «Сіль у вічі» (1944).
1940 р. він був прийнятий до Спілки письменників.
Під час Великої Вітчизняної війни Гутянський разом із родиною евакуювався до Уфи, працював коректором у видавництві. У воєнні роки поет створив ряд гострих сатиричних віршів, спрямованих проти фашизму, перекладав на рідну мову байки Крилова.
Після Перемоги поет тяжко хворим повернувся до Києва.
5 липня 1949 року Гутянський був заарештований. Як і інших єврейських літераторів, його звинуватили в «націоналістичній пропаганді», в зв'язках з американським «журналістом-розвідником» якимось Магідовим.
Підставою для цього став той факт, що в дружини Гутянського — літературознавця Берти Корсунської — десь в Америці мешкав далекий родич, журналіст Магідов, котрий свого часу був акредитований у Москві. У голодні роки війни Магідов іноді надавав матеріальну допомогу Гутянському та Корсунській (її, до речі, теж арештували). Родичі зрідка зустрічалися в Києві, обмінювалися листами... Цього було достатньо, щоб звинуватити літераторів у найтяжчих гріхах.
Через кілька днів після арешту В. Гутянського з'явилася стандартна постанова Особливої наради — 10 років таборів суворого режиму.
У матеріалах судово-слідчої справи зберігається документ, в якому зазначено: під час обшуку квартири сім'ї літераторів опис майна не проводився через його відсутність.
У кінці 1955 р. В. Гутянський був достроково звільнений із ув'язнення за станом здоров'я. Смертельно хворий на сухоти, поет ледь дістався до Кустаная, де в засланні жили його обездолені діти. 18 серпня 1956 р. поет помер, так і не повернувшись у рідний Київ.
Свого часу письменники Оксана Іваненко, Володимир Сосюра та Марія Пригара звернулися в судові органи з вимогою реабілітувати чесне ім'я поета. Цієї події Веніамін Гутянський, на жаль, так і не дочекався. Реабілітований він посмертно.

Далі

До змісту …З ПОРОГА СМЕРТІ… Письменники України – жертви сталінських репресій