Василь НЕФЕЛІН

Нефелін (Нагорський) Василь Данилович народився 13 березня 1907 р. у с. Сваром'я Вищедубечанського району на Київщині в селянській сім'ї. Закінчив трирічні педагогічні курси (1925 р.), а по війні — вчительський інститут у Чернігові (1950 р.). Вчителював, працював директором школи.
У 20-х роках розпочав літературну діяльність. Входив до чернігівської філії «Плугу». Здібного юнака запримітили керівники цієї літературної організації С. Пилипенко та І. Сенченко і запросили до Харкова для роботи в редакції журналу «Плуг». Тоді ж «папаша» Пилипенко зібрав опубліковані в періодиці оповідання В. Нефеліна і видав їх 1930 р. окремою книжечкою «Із глибини». Одночасно вийшла друком і повість «Будні», в якій були яскраві спостереження селянського життя першого десятиріччя Радянської влади.
Молодий автор, захоплюючись модним тоді фрейдизмом, взяв епіграфом до збірки слова засновника цього вчення: «Досягнення спокою — найбільша втіха», вбачаючи в цій формулі прагнення людини від землі. Але саме цей епіграф, як і приятелювання з С. Пилипенком, обернувся йому незабаром тяжкими звинуваченнями. Коли після короткого перебування в «Плузі» В. Нефелін переїхав до Чернігова і повернувся до вчительської праці, його влітку 1937 року було звинувачено в приналежності до Української контрреволюційної націонал-фашистської організації.
«Злочинність» Нефеліна полягала в тому, що, як зазначалося в звинувачувальному висновку, він, «в минулому секретар редакції і член редколегії націоналістичного журналу «Плуг», був запрошений туди до співробітництва редактором цього журналу Пилипенком — активним учасником контрреволюційної терорів тичної організації (розстріляний)». А ще, як свідчили чернігівські знайомі Нефеліна, він у приватних розмовах висловлював контрреволюційні судження такого зразка: «Службовцеві дуже важко жити», «Розмови про побудову соціалізму — утопічна мрія» і т. п.
За таку «контрреволюцію» постановою «особливої трійки» при Чернігівському обласному управлінні НКВС УРСР від 17 листопада 1937 р. було визнано: «Нефеліна-Нагорського Василя Даниловича ув'язнили до виправтрудтабору терміном на десять років...»
Через три роки на ім'я Голови Раднаркому СРСР В. Молотова було надіслано заяву від колишнього мешканця Чернігова, а нині ув'язненого зі ст. Ізвєсткова Хабаровського краю, першого відділення Буртабору Нефеліна такого змісту: «Третій рік я перебуваю на засланні... Засуджений немовби за контрреволюційну діяльність. Засуджений несправедливо, винним себе не відчував ні перед собою, ні перед Вітчизною... Сили мої вичерпуються, доведений до відчаю... Не дайте загинути несправедливо засудженому... 18 вересня 1939 року».
Голос безневинно засудженого українського письменника не був почутий у Кремлі. Хоча він нітрохи не перебільшував про катастрофічний стан свого здоров'я — уже весною 1938 р. захворів на сухоти. А в 1943 р. навіть табірними «експертами» визнаний непрацездатним. Тож 14 лютого 1944 р., за рішенням обласного суду Єврейської автономної області, був достроково звільнений з-під варти як невиліковно хворий.
Повернувшись після Великої Вітчизняної війни на Чернігівщину, після інтенсивного лікування ще майже десять років учителював у м. Острі. Але табірні поневіряння давалися все більше взнаки. 5.XI. 1955 р. В. Нефелін пише заяву новому Голові Верховної Ради СРСР — Ворошилову. Пояснюючи всю свою «одіссею», він благав: «Життя моє завершується. В цей час мені особливо тяжко, особливо гірко носити незаслужене клеймо злочинця, яким я продовжую лишатися на думку багатьох людей і державних закладів... Я прошу справедливості...»
Врешті 15 вересня 1956 р. президія Чернігівського обласного суду, повторно розглянувши справу В. Д. Нефеліна-Нагорського, постановила: вирок «трійки» при облуправлінні НКВС від 17 листопада 1937 року «за недоведенням звинувачення припинити».
Ця ухвала додала п'ятдесятирічному письменнику трохи сил, він ще зміг написати збірки новел «Сулонські оповідання» (1959), «Золоте відерце» (1962) і автобіографічну повість «Ранок його життя» (1960).
Помер Василь Нефелін 11 червня 1968 р. в Острі на Чернігівщині.

Григорій ОВЧАРОВ

Овчаров Григорій Філатович народився 8 лютого 1904 р. у с. Мсгилів Царичанського повіту на Катеринославщині в бідняцькій сім'ї. Після закінчення педагогічних курсів у Ново-Московську вступив 1921 р. до ВКП(б) і був направлений на низову комсомольську роботу. З 1923-го по 1926 рік працював інструктором ЦК ЛКСМУ в Харкові. Там же закінчив аспірантуру при Українському інституті червоної професури (1930), після чого завідував кафедрою марксизму-ленінізму цього ж вузу. Впродовж півтора року редагував ж. «Критика», а з червня 1931-го по квітень 1933 р. виконував обов'язки наукового секретаря при наркомі Миколі Скрипнику.
Літературною діяльністю активно зайнявся 1926 р., коли регулярно став виступати із рецензіями та статтями на сторінках ж. «Молодняк» і «Критика». Належав до письменницької організації ВУСПП, заживши слави одного з найзатятіших партійно-пролетарських полемістів. Він автор книжок: «Нариси сучасної української літератури» (1931), «Більше непримиренності до ворожих виступів: «Сонячна машина» В. Винниченка та її критики» і «Микола Скрипник і радянська література» (1933).
Остання брошура спричинилася до особистої драми Г. Овчарова. Ще до самогубства Скрипника З квітня 1933 р. він був вигнаний з апарату наркома, на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У підданий нещадній критиці і засланий парторгом МТС у Синельниківський район на Дніпропетровщину. Та вже 24 липня 1934 р. під час чергової чистки був виключений із рядів ВКП(б), а в ніч із 4-го на 5 грудня 1934 р. заарештований Дніпропетровським УНКВС.
Росіянину за походженням, Овчарову було інкриміноване звинувачення: приналежність до української націоналістичної терористичної організації, яка ставила своєю метою звершення підступного вбивства Постишева. Незважаючи на те, що на допитах і суді Овчаров не визнав своєї вини, Особлива нарада НКВС СРСР 26 квітня 1935 р. винесла йому вирок: 3 роки ув'язнення в трудово-виправних таборах.
Незаслужене покарання він відбував в Ухтпечлазі НКВС (с. Чіб'ю Комі АРСР), де настійно добивався перегляду справи і реабілітації. Проте в цьому тривалий час йому відмовляли. Лише 5 травня 1943 р. органи Прокуратури СРСР добилися повторного розгляду його справи, і рішенням Особливої наради НКВС СРСР він був реабілітований з анулюванням судимості.
У післявоєнний період видрукував працю «В. Маяковський — співець дружби народів» (1956).

Андрій ПАНІВ

Панів (Панов) Андрій Степанович (літ. псевдоніми — А. Невіра, А. Селянин, Анд. та ін.) народився 30 вересня 1899 р. в с. Проруб Харківської губернії (тепер у складі м. Білопілля Сумської області) в сім'ї волосного писаря. Початкову освіту здобув у земських школах сіл Ворожба і Коров'яківка (Рильський повіт Курської губернії).
У 1918 р. закінчив Курську вчительську семінарію. Працював спостерігачем в Курській метеорологічній обсерваторії, вчителював у сільській та в залізничних школах на станціях Лиман, Ізюм Північно-Донецької залізниці.
Впродовж 1921—1925 рр. навчався у Харківському інституті народної освіти (ІНО). Членом жодної політичної партії не був, але поділяв соціальні погляди боротьбистів.
Після закінчення навчання працював у редакціях газети «Селянська правда», журналів «Сільськогосподарський пролетар», «Плуг», «Трактор», в кооперативному видавництві «Плужанин», викладачем ІНО, науковим співробітником Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. На цей час припадають і його перші літературні спроби.
Свої вірші, новели, літературно-критичні статті друкував у газетах «Селянська правда», «Вісті ВУЦВК», «Культура і побут», «Комуніст», журналах «Плуг», «Плужанин», «Шляхи мистецтва», «Комунарка України», «Сільськогосподарський пролетар», «Сількор України» та ін. Окремими виданнями вийшли друком поетичні збірки «Вечірні тіні» (1927), «Без межі» (1933), книжечка для дітей «Як звірі хату будували» (1925), збірки ліричних новел «Село» (1925), «Христя» (1928), кілька популярних підручників для дитячих установ.
Незмінно був відповідальним секретарем літературної організації «Плуг».
Після злодійського вбивства в Ленінграді С. М. Кірова оперативний уповноважений ДПУ УРСР Бордон, розглянувши матеріали, які звинувачували Паніва А. С. як члена терористичної групи, що ставила за мету організацію замахів на керівників партії та уряду, дійшов висновку: «Перебуваючи на волі, Панів зміг би спробувати здійснити свої наміри». Тому ухвалив «вибрати запобіжним заходом проти уникнення ним суду і слідства — утримання його під вартою в спецкорпусі тюрми».
Арешт Паніва А. С. і трус у його квартирі в будинку «Слово» було проведено вночі з 5 на 6 грудня 1934 р.
За встановлені Указом ЦВК СРСР десять днів закінчити слідство в справі Паніва не вдалося, тому 17 грудня співробітникам УДБ довелося клопотати про продовження строків слідства. Допит влаштовував начальник II відділення секретно-політичного відділу Лисицький у присутності військового прокурора Сафронова. Лише 29 грудня 1934 р. Панів змушений був «визнати» приналежність до контрреволюційної організації, проте заперечував участь у підготовці терактів. Лише під натиском військового прокурора Українського військового округу Перфільєва 19 січня 1935 р. визнав себе винним, бо, мовляв, «носив камінь за пазухою проти вождів партії».
На закритому засіданні виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР 28 березня 1935 р. Паніва А. С. було позбавлено волі на 10 років з конфіскацією приналежного йому майна.
Покарання він відбував у концтаборах на Півночі.
«Трійка» УНКВС по Ленінградській області 9 жовтня 1937 р. раптово засудила письменника до розстрілу.
Військова колегія Верховного Суду СРСР 4 серпня 1956 р. обидва вироки щодо Паніва А. С. скасувала і справу припинила через відсутність складу злочину.
Андрій Панів реабілітований посмертно.

Андрій ПАТРУС-КАРПАТСЬКИЙ

Патрус-Карпатський Андрій Михайлович народився 29 березня 1917 р. у с. Теребовля Тячівської округи на Закарпатті (кол. Австро-Угорщина) в сім'ї хлібороба. По закінченні місцевої початкової та дворічної сільськогосподарської школи (1930 р.) поступив до Хустської гімназії, звідки 1935 р. був виключений за приналежність до підпільної комсомольської групи. Переїхавши до Мукачева, влаштувався на навчання в реальну російську гімназію, яку екстерном закінчив у 1937 р.
Того ж року обраний членом підпільного крайового комітету комсомолу, який направив його на роботу в редакцію газети «Голос молоді». Відтоді Патрус-Карпатський назавжди пов'язав своє життя з журналістикою. Редагував газету «Русский народний голос», що виходила в Ужгороді, затим — «Нову свободу» (Хуст), в яких друкував свої вірші, оповідання, нариси.
29 вересня 1939 р., після окупації Закарпаття хортистськими військами, рятуючись од переслідування угорських фашистів, нелегально перебрався на Велику Україну. Як члена Комуністичної партії, ЦК КП(б)У направив його на роботу в редакцію газети «Червоний кордон» (Кам'янець-Подільський), де він працював до початку Великої Вітчизняної війни.
26 червня 1941 р. Патрус-Карпатський добровільно вступив у ряди Червоної Армії. Закінчивши курси удосконалення командного складу (КУКС), воював у чині техніка-інтенданта на Південно-Західному фронті. В жовтні під час відступу з України в районі Лохвиці був поранений, а через місяць під Богодуховом контужений, після чого тривалий час перебував на лікуванні.
Влітку 1942 р. при формуванні Чехословацького армійського корпусу був направлений, як колишній громадянин Чехословаччини, в розпорядження генерала Свободи, який призначив його своїм перекладачем-ад'ютантом. У складі Чехословацького корпусу пройшов бойовий шлях від Бузулука до Праги. В травні 1945 р. за рішенням ЦК КП(б)У направлений на роботу в редакцію газети «Закарпатська правда».
Літературну діяльність Патрус-Карпатський розпочав у 1934 р. Першу збірку віршів «Плетью по сердцу» видав у 1927 р. в Ужгороді. Затим побачили світ його поетичні книжки «Мой клич» (Нью-Йорк, 1938), «Батьківщина кличе до бою» (Куйбишев, 1943), «Однієї матері ми діти» (Ужгород, 1946), «У сім'ї радянській» (Ужгород, 1947). Після цього в творчості поета настала вимушена тривала перерва.
В жовтні 1947 р. він був заарештований як соціально підозрілий елемент. На підставі вигаданих звинувачень отримав від сталінських «правоохоронців» 10 років ув'язнення в таборах особливого режиму. Незаслужене покарання відбував на Воркуті, працюючи в шахті прохідником, потім був переведений в Озерлаг у район Тайшета, де опанував професії лісоруба і електропильщика. На початку грудня 1956 р. був випущений з-під охорони із довідкою МВС за № 043035, в якій стверджувалося, що він «содержался в местах заключения МВД с 12.Х.1947 г. по 24.ХІ.1956 г., откуда освобожден по прекращению дела за недоказанностью обвинения».
6 грудня 1956 р. президія Правління СПУ своїм рішенням поновила Патруса-Карпатського в своїх рядах «у зв'язку з його реабілітацією», виплативши компенсацію за дев'ять змарнованих по тюрмах та концтаборах літ у розмірі двомісячного заробітку — 6000 (тодішніх!) карбованців.
Останні роки життя письменник віддав творчій роботі.
Помер 19 квітня 1980 р.

Анатолій ПАТЯК

Патяк Анатолій Федорович народився 19 лютого 1898 р. у багатодітній бідняцькій сім'ї в с. Юліївка, що неподалік від Запоріжжя. Через нестатки одразу по закінченні школи змушений був відправитися на заробітки. Саме в середовищі знедолених і упосліджених поденників він здобув революційний гарт і вже в лютому 1918 р., коли на Україну долинув відгомін жовтневих подій у Пітері, став членом більшовицької партії.
Юність майбутнього письменника відкипіла в кривавому вируванні класових битв. Недаремно ж героїка громадянської війни стала лейтмотивом і могутнім духовним двигуном для подальшої художньої творчості.

Свої перші літературні спроби (новели «Тривога», «Прорив», «Кіннотники», «Втеча з-під шаблюк», «Надульник», «Фронт єдиний», «Солдат Ченцов», «Смерть Олекси», що склали основу збірки «Динаміт») Патяк видрукував у армійській пресі та республіканській періодиці. А в середині тридцятих років став визнаним ударником славнозвісного ЛОЧАФу (літературної організації Червоної Армії і Флоту).
За лічені роки вийшли друком його прозові книжки: «Рейд» і «Червоні козаки» (1932), «Закривавлене жито» і «Нотатки про геройство та героїв» (1933), «Ніна Суща» (1934), «Іспит» (1936), які користувалися неабиякою популярністю у військового читача.
З березня 1935 р. Патяк переходить на роботу в Спілку письменників України. Працює заступником відповідального секретаря СПУ з господарських питань і водночас виконує обов'язки заступника редактора «Літературної газети».
За свідченням сучасників, Анатолій Федорович був людиною прямодушною, незлобивою, політично витриманою. Підозру органів міг викликати хіба що співробітництвом у редагованім Валер'яном Поліщуком журналі «Авангард», де був одного разу заборонений тодішньою цензурою його вірш. Та цьго виявилося цілком достатньо, щоб на полум'яного співця революції лягла тінь «ворога народу».
13 вересня 1937 р. оперуповноважена IV відділу управління Держбезпеки НКВС Гольдман, розглянувши оперативні матеріали по звинуваченню письменника Патяка, винесла ухвалу: притягти його до кримінальної відповідальності за скоєні злочини, передбачені грізними статтями 54-УІІІ і 54-ХІ Карного кодексу УРСР. І вже другого дня, 14 вересня 1937 р., він був схоплений без ордера на арешт підручними Єжова у власній квартирі будинку «Роліт» по вул. Леніна, 68 і запроторений у спецкорпус київської тюрми.

На допитах слідчий IV відділу Київського обласного управління Держбезпеки лейтенант Акімов (Егідес) домагався одного: аби Патяк визнав себе активним учасником української антирадянської націоналістичної терористичної організації, верховне керівництво якою здійснювали відомі політичні діячі П. П. Любченко і А. А. Хвиля.
22 жовтня 1937 р. Акімов (Егідес) в супрязі зі своїм безпосереднім начальником капітаном Держбезпеки Хатеневером подали на затвердження наркомом внутрішніх справ УРСР Леплевським і Генеральним прокурором СРСР Вишинським обвинувальний висновок у справі Анатолія Патяка за першою категорією, що означало тільки одне: розстріл.
У ті дні звинувальні висновки першої категорії затверджувалися всіма інстанціями автоматично. Тому вже 24 жовтня 1937 р. виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР під головуванням дивізійного військюриста Орлова на закритому засіданні винесла ухвалу: застосувати до колишнього учасника громадянської війни, члена ВКП(б) з 1918 р., відомого письменника Патяка А. Ф., як до особливо небезпечного державного злочинця, вищу міру соціального захисту — розстріл із конфіскацією приналежного йому майна.
Як засвідчує тюремна довідка, що зберігається в судово-слідчій справі письменника, вирок цей виконано 25 жовтня 1937 р.
10 жовтня 1956 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР своєю ухвалою скасувала вирок Військової колегії Верховного Суду СРСР від 24 жовтня 1937 р.
Анатолій Патяк реабілітований посмертно.

Панько ПЕДА

Панько Педа (Педа Пантелеймон Михайлович) народився 1907 року в с. Тростянець на Вінниччині в сім'ї робітника.
Закінчив літературний факультет Одеського ІНО. Викладав українську мову і літературу в середній школі та сільгоспінституті, працював завідуючим літературною частиною Одеського оперного театру. Належав до літературної організації ВУСПП, а потім — до Спілки письменників СРСР.
Автор поетичної збірки «Перший рейд» (1931).
Арештований 17 грудня 1937 року в Одесі.
Обвинувального висновку в його судово-слідчій справі немає, але є постанова, підписана оперуповноваженим НКВС УРСР по Одеській області Козакевичем, в якій зазначено, що П. Педа, «активний учасник контрреволюційної української терористичної організації, мав зв'язки з петлюрівськими елементами і автокефальною церквою». Останнє, як зафіксовано в постанові, відноситься до 1921—22 років, коли обвинувачуваному було 14—15 років (він співав тоді у дитячому церковному хорі).
23 грудня 1937 року «трійкою» при УНКВС УРСР по Одеській області засуджений до розстрілу.
Вирок виконано 27 грудня 1937 року.
Військовим трибуналом Одеського військового округу 1 березня 1957 року цей вирок скасовано, а справу припинено за відсутністю складу злочину.
Панько Педа реабілітований посмертно.

Сергій ПИЛИПЕНКО

Пилипенко Сергій Володимирович (літ. псевдоніми — Сергій Сліпий, Плугатар, Книгочій та ін.) народився 22 липня 1891 р. у Києві в сім'ї народного вчителя. У 1909 р. закінчив Першу київську гімназію. Навчаючись, брав активну участь у гуртках Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), членом якої вважав себе з 1908 р. Після гімназії поступив на історичний факультет Київського університету (відділ славістики). У 1912 р. за революційну діяльність був відрахований з університету і висланий з Києва без права в'їзду в університетські міста.
До першої світової війни вчителював у м. Броварах. Влітку 1914 р. Пилипенка призвали в царську армію і відправили на фронт, де він пройшов шлях від рядового до капітана, здобув усі бойові офіцерські нагороди, був тричі поранений і двічі контужений. У військовому середовищі вів революційну пропаганду, редагував у Ризі фронтову газету «Український голос».
Після демобілізації у 1918 р. повернувся до Києва, примкнув до місцевої групи УПСР, що гуртувалася навколо газети «Народна воля», став її редактором. Брав участь в організації повстання проти гетьмана, за що три місяці відсидів у в'язниці.
На початку 1919 р., вступивши в суперечку з лідерами есерів і есдеків щодо ставлення до Радянської влади, оголосив про вихід з УПСР і 13 березня вступив у Комуністичну партію більшовиків. Працював переважно як редактор партійних і радянських газет («Більшовик», «Вісті», «Комуніст»), в редакційних відділах Всевидаву, завідував видавництвом ЦК КП(б)У «Космос». У часи військових кампаній проти Денікіна і білополяків командував бригадою Червоної Армії.
Після закінчення громадянської війни редагував газету «Селянська правда», обіймав керівні посади у видавництвах «Книгоспілка», ДВУ. Був головою літературної організації «Плуг». В останні роки життя працював директором Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка.
Видав тридцять книжок оповідань і байок. Серед них збірки оповідань «Скалки життя» (1925), «Кара», «Під Черніговом» (1927), збірки байок «Байківниця» (1922), «Байки» (1927), «Свині на дубі» (1932), «Анекдоти старого редактора» (1933), «Байки та оповідання» (1936).
Постановою партійної колегії ЦКК КП(б)У від 21 серпня 1933 р. Пилипенка С. В. виключено з партії «як небільшовика за спотворення національної політики, ідеологічну нестійкість і примирливе ставлення до буржуазно-націоналістичних елементів».
Після трусу на квартирі в будинку «Слово» 29 листопада 1933 р. Пилипенка С. В. арештували. Уповноважений секретно-політичного відділу ДПУ УРСР Проскуряков вбачав у його діях такі ознаки злочинів, передбачених ст. 54-8 і 54-11 КК УРСР: «був активним учасником української контрреволюційної організації — національний блок УВО, яка прагнула повалити Радянську владу на Україні шляхом збройного повстання, і належав до терористичної групи, особисто очолював терористичну трійку в організації замаху на Голову Рад-наркому УРСР тов. Чубаря».
Судова «трійка» 23 лютого 1934 р. порушила клопотання перед Колегією ОДПУ застосувати до Пилипенка С. В. «найвищу міру соціального захисту — розстріл». Колегія ОДПУ УРСР 3 березня 1934 р. затвердила цю пропозицію.
Постановою Військового трибуналу Київського військового округу від ЗО квітня 1957 р. вирок щодо Пилипенка С. В. скасовано і справу припинено за відсутністю складу злочину.
Сергій Пилипенко реабілітований посмертно.

Валер'ян ПІДМОГИЛЬНИЙ

Підмогильний Валер'ян Петрович народився 2 лютого 1901 р. в с. Чаплі під Катеринославом в селянській сім'ї. Рано виявив неординарні здібності до навчання, тому після церковно-приходської школи пішов до Катеринославського реального училища, яке закінчив 1918 року з похвальною грамотою. Одразу ж вступив на математичний факультет Катеринославського університету, але матеріальна скрута змусила облишити навчання і йти працювати в школу. 1920 року виходить друком перша книжечка Підмогильного з 9 оповідань. Здавалося б, що міг сказати юнак у пору бурхливих суспільних зрушень? Однак та збірка привернула увагу критики не лише передчуттям ще не розквітлого таланту, а й принципово визначеною платформою творчості. Уже в цих творах Підмогильний, як писалося 1921 року, «став на варті страждання людини» в той час, як майже вся молода проза піддалася ейфорії революційного романтизму, сподіванкам витворити нового індивіда засобами соціального перевороту. І вже цим автор був неприйнятний ортодоксальній критиці. Але він свідомо тягся до-європейської літератури, особливо французької класики, якою захоплювався з дитинства. Не дивно, що двадцятилітнім юнаком Підмогильний переклав філософський роман Анатоля Франса «Таїс», а згодом — цілу бібліотечку французьких майстрів слова останніх двох століть (Дідро, Мопассан, Вольтер, Гюго, Бальзак, той же Франс).
Навіть рання проза письменника — до згаданої збірки ще додалися книжки оповідань «Військовий літун» (1924) і «Проблема хліба» (1927) —засвідчувала, що він вирішив для себе проблему національного і вселюдського: В. Підмогильний своїм художнім словом утверджував цільність цих напрямків для вітчизняної літератури, її органічність у тяжінні до західних культур. Усупереч офіційному твердженню про верховенство змісту над формою він утверджував для української прози національність змісту і європейські форми.
Він досить рішуче заявив про себе як прихильник інтелектуальної прози, котрої так бракувало нам на початку століття. Особливо яскраво розкрився талант письменника в романі «Місто» ЛІ928), який був сприйнятий за досягнення всієї групи МАРС (Майстерня революційного слова), що виросла з попередньої «Ланки». А в МАРСІ були неабиякі майстри — Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник... Не менш гострим був і наступний його роман «Невеличка драма» (1930), який зміг вийти лише в журнальному варіанті. Переслідування «попутництва» набирало вже фіскальних форм, особливо після процесу СВУ. А Підмогильний був у дружніх взаєминах із С. Єфремовим, Л. Старицькою-Черняхівською, М. Івченком, які пройшли через те публічне судилище.
Сам він був арештований 8 грудня 1934 року у письменницькому Будинку творчості під Харковом, де працював над останнім своїм твором «Повість без назви». Інкримінувалося Підмогильному, нібито він «брав участь у роботі терористичної організації, що ставила своєю метою організацію терору проти керівників партії». Слідство в Харкові, а потім у Києві велося по групі «контрреволюційної боротьбистської організації», до якої були «приписані» ще Є. Плужник, М. Куліш, В. Вражливий, М. Любченко (Кость Котко), О. Ковінька, Г. Майфет — всього сімнадцять чоловік.
На всіх допитах відповідав слідчим однією фразою: «Винним себе не визнаю». Коли «тиск» посилився, написав офіційну заяву слідчому Бліоку, в якій зазначав: «Беручи до уваги, що, за Вашою заявою, матеріал у моїй справі достатній для віддання мене до суду... я даю таке сумарне зізнання:
1. Ніколи ні до якої терористичної організації я не належав і не належу.
2. Ніколи ніякої терористичної діяльності я не проводив.
3. Про існування подібних організацій, про їх діяльність або про діяльність осіб, зв'язаних з ними, я ніколи нічого не знав, інакше як з виступів представників Радвлади й партії в пресі й на прилюдних зборах.
4. Тому всякі зізнання інших осіб та обвинувачення мене в приналежності до терористичної організації і в терористичній діяльності я рішуче відкидаю як брехливі й наклепницькі».

Слідчий тричі просив розпорядження продовжити строк слідства, поки врешті в протоколі від 11 січня 1935 р. з'явився запис буцім зі слів В. Підмогильного: «Останнім часом я належав до групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії». А перевезений до Київського спец-корпусу НКВС, на допиті заявив 19 січня 1935 р. прокуророві Українського військового округу: «Я не належав до організації... Я вважав, що постанови партії по національному питанню в життя не проводяться... Для мене представниками партії в літературі були Хвильовий, Яловий, Шумський...»
За вироком виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР 27—28 березня 1935 року був засуджений на десять років позбавлення волі. Опісля відправлений до Соловецького табору особливого призначення.
9 жовтня «особлива трійка» У НКВС Ленінградської області переглянула справу В. Підмогильного і визначила новий вирок — розстріл, який і був здійснений З листопада 1937 року.
Реабілітований В. Підмогильний посмертно 4 серпня 1956 року Військовою колегією Верховного Суду СРСР. Але в історії української літератури він ще не одне десятиліття фігурував як «проповідник буржуазного індивідуалізму», «хворобливого психологізму», що так і не спромігся подолати вплив декадентської літератури. Тільки сьогодні один з основоположників української літератури XX століття нарешті повернутий читачам.

Михайло ПІНЧЕВСЬКИЙ

Пінчевський Михайло Якович народився 1 квітня 1894 р. в м. Теленешти у Бессарабії в сім'ї дрібного крамаря. Навчався в єврейській релігійній школі (хедері).
1913 р. покинув отчий дім і подався в далекі мандри. Побував у Чілі, Бразілії, Уругваї й нарешті опинився в Аргентіні, де працював чорноробом, слюсарем, кочегаром на пароплаві, вчителем. У цю пору почав писати вірші рідною мовою і видав першу збірку.
В пошуках кращої долі 1924 р. повернувся в рідне містечко і згодом перебрався до Радянського Союзу. Деякий час жив у Москві, а з 1928 р.— в Харкові, де співробітничав у єврейських газетах і видав кілька
поетичних збірок. 1934 р. Пінчевський переїхав у Київ, де вступив до літературної організації ВУСПП.
Член СП СРСР з 1934р.
Популярність йому принесли книжки «Бессарабія» (1929), «Чотири поеми» (1930), «Пісні дня» (1932), казки для дітей. Крім поезій, він створив кілька п'єс, поставлених на багатьох сценах країни. З них слід відзначити «Биті карти» (1930), «Ельдорадо» (1936), «Блазень» (1940), «Я живу» (1942), «Виженіть біса» (1946).
У жовтні 1938 р. був заарештований як «агент іноземної розвідки». Під час слідства із застосуванням незаконних методів ведення М. Пінчевський неодноразово оголошував голодування і відмовлявся підписувати протоколи допитів. 1939 р. його звільнили за відсутністю складу злочину. Однак 22 липня 1951 р. він знову опиняється за ґратами. Цього разу звинуватили в націоналістичній діяльності та антирадянській агітації. Як «доказ» були використані, зокрема, деякі рядки, довільно вирвані з його творів. Письменник знову оголосив голодування і зажадав відправити його скарги безпосередньо Сталіну чи Берії. Три місяці його годували силоміць. І все ж Особлива нарада засуджує Пінчевського до 10 років виправно-трудового табору суворого режиму. Перебуваючи в таборі, він постійно надсилав скарги в різні інстанції.
На початку 1954 р. Колегія Верховного Суду СРСР скасувала вирок Особливої наради за відсутністю в діях Пінчевського складу злочину.
Помер письменник 24 березня 1955 р. у Києві.

Люціанна ПІОНТЕК

Піонтек Люціанна Карлівна народилася 1 липня 1899 р. в м. Лубнах на Полтавщині в сім'ї млинаря. За національністю німкеня. Закінчила Полтавську гімназію, навчалася в Харківському ІНО. Вчителювала, працювала журналісткою, зокрема літредактором у видавництві «Мистецтво».
Друкуватися почала 1917 р. Окремими виданнями побачили світ збірки поезій «Тихим дисонансом» та оповідань — «Балаклава».
У 1923—1927 рр. разом із своїм чоловіком Іваном Куликом жила в Канаді, де брала участь у роботі української колонії, викладала в робітничих школах. Належала до заокеанської філії «Гарту» в Канаді, затим ВУСППу. Була членом ВКП(б).

...Досі ширяться чутки, що Люціанну Піонтек заарештували, а потім і розстріляли в один день з Іваном Куликом. Проте це не зовсім так.
Арештували письменницю 5 серпня 1937 р., оскільки оперуповноважений III відділу УДБ НКВС УРСР сержант Держбезпеки Давидов «знайшов», що вона є «агентом англійської, німецької та польської розвідок...». 19 серпня під час допиту Люціанна Піонтек із зрозумілих зараз причин «зізналася»:
«До шпигунської роботи на користь англійців я була залучена 1926 р. моїм колишнім чоловіком Куликом І. Ю. під час нашого спільного перебування в Канаді, де Кулик на перших порах був радником повпредства СРСР в Канаді з українських справ, а останнім часом виконував обов'язки торгпреда і повпреда...»
На запитання слідчого, звідки їй відомо, що Іван Кулик був зв'язаний з агентами англійської розвідки, вона нібито відповіла: «Це мені відомо зі слів Кулика». А на запитання: «Ви безпосередньо від Кулика одержували завдання шпигунського характеру?» — відповіла: «Так...» Без конкретних фактів і доказів!
У слідчій справі Люціанни Піонтек, як і в справі Івана Кулика, відсутній вирок закритого судового засідання. Є лише довідка про те, що вона засуджена 22 вересня 1937 р. «...за вищою категорією...» (тобто— розстріл). Вирок виконано 25 вересня 1937 року. 19 грудня 1956 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР, розглянувши протест Генерального прокурора Союзу РСР на постанову НКВС СРСР і Прокурора СРСР від 22 вересня 1937 р., згідно з якою була знищена письменниця, ухвалила: «Постанову НКВС і Прокурора СРСР від 22 вересня 1937 р. щодо Піонтек Л. К. скасувати і справу про неї в карному порядку припинити за відсутністю складу злочину». Люціанна Піонтек реабілітована посмертно.

Євген ПЛУЖНИК

Плужник Євген Павлович народився 26 грудня 1898 р. в слобідці Кантемирівка Богучарського повіту Воронезької губернії в сім'ї дрібного торгівця. Вчився у сільській школі, потім у Воронезькій гімназії, звідки був виключений за участь у політичних гуртках. Весною 1919 р. приїхав до Києва працювати і вчитися, але вир громадянської війни змусив повернутися додому. Лише влітку 1921 р. вступив до Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка, але не закінчив його, бо професійно зайнявся літературою.
Публікувати свої вірші Плужник почав 1924 року. Але, будучи надто вимогливим до себе, за десять років творчої праці видав лише дві поетичні збірки: «Дні» (1926) та «Рання осінь» (1927). А третя — «Рівновага» — вийшла друком уже після смерті поета. Щоправда, він ще був автором і роману «Недуга» (1928) та трьох п'єс: «Професор Сухораб», «У дворі на передмісті» (обидві опубліковані 1929 р.) і «Змова в Києві», яка вважалася втраченою і лише нещодавно відшукана в архівах й опублікована (1989).
На початку творчого шляху Є. Плужник перебував у літературній організації «Ланка», потім МАРС, котрі, за нормами тогочасної ортодоксальної критики, вважалися попутницькими, пасивними, а то й ворожими до радянського суспільства. Тож і репресії звалилися на членів цих організацій в першу чергу — одразу після вбивства Кірова.
Ордер на арешт Є. Плужника і трус у його квартирі був виписаний 4.XII. 1934 року. Але ще 2 грудня уповноважена секретно-політичного відділу НКВС УРСР Гольдман скомпонувала постанову, в якій Плужник звинувачувався в тому, що він «є членом контрреволюційної організації, був зв'язаний з націоналістичною групою письменників, вів контрреволюційну роботу. Знав про практичну діяльністю організації по підготовці терактів». На підставі всього цього робився висновок, що «перебування його на волі є соціально небезпечним», а тому Є. Плужник підлягає «утриманню в спецкорпусі Київського обласного управління НКВС».
З перших допитів стало очевидним, що ДПУ «запланувало» викрити розгалужену підпільну контрреволюційну організацію письменників. Адже в ті дні одночасно були арештовані в Харкові Г. Епік, В. Підмогильний, М. Куліш та інші, в Полтаві — Г. Майфет, П. Ванченко, О. Ковінька та чимало інших письменників по різних містах України. У січні 1935 р. усіх їх приконвоювали в спецкорпус НКВС у Києві і організували 27—28 березня судовий процес виїзної Військової колегії Верховного Суду СРСР.
У холодних сирих камерах тюремного спецкорпусу різко загострився туберкульоз легень у Плужника, і він, розуміючи незворотність долі, не чинив опору в допитах. Як видно з протоколів, звинувачений підписував те, що йому підсовував слідчий М. Хаєт.
Вирок Є. Плужнику був, як і більшості підсудних цієї групи,— 10 років ув'язнення в спецтаборах. А конкретніше — в Соловецьких казематах на далекій холодній Півночі, куди їхати разом із побратимами по засланню в «арештантських» вагонах поет вже не міг. Його, тяжкохворого, везли окремо.
На Соловках він в основному перебував у тюремній лікарні, зрідка писав листи на Україну. Останній лист датований 26 січня 1936 р. Його Є. Плужник вже продиктував, а дружині приписав власною рукою: «Присягаюсь тобі, я все одно виживу!» На жаль, це було вже нереальним. Євген Плужник помер 2 лютого 1936 р. і похований у братській могилі.
4 серпня 1956 року постановою Військової колегії Верховного Суду СРСР вирок Є. Плужнику скасовано і справу припинено «за відсутністю складу злочину».
Ім'я видатного поета України ще тривалий час було на задвірках історії літератури (за ЗО років після реабілітації вийшла одна збірка поезій). Нині справедливість відновлюється остаточно. 1988 року вийшла найповніша книга поезій Євгена Плужника, опублікована віршована п'єса «Змова в Києві», підготовлене видання окремого тому драматургічної та прозової спадщини письменника.

Валер'ян ПОЛІЩУК

Поліщук Валер'ян Львович народився 1 жовтня 1897 р. в с. Білче Дубенського повіту на Волині (тепер — Млинівський район Ровенської обл.) в сім'ї хліборобів. Після сільської школи та міського училища закінчив у 1917 р. гімназію в Катеринославі. Вступив до Петроградського інституту цивільних інженерів, але, захопившись літературною творчістю, перейшов на історично-філологічний факультет тодішнього Кам'янець-Подільського університету. Працював у газетах «Селянська правда», «Вісті». Багато подорожував по Україні, Середній Азії, Кавказу. Був у творчих відрядженнях у Франції, Німеччині, Чехословаччині, Скандінавії.
Друкуватися почав 1918 р. Належав до літературної організації «Гарт». 1925 р. заснував у Харкові модерністську групу «Авангард», яка обстоювала програму конструктивного динамізму (за нею поезії належало оспівувати модерну цивілізацію й світ технічної революції), Виступав у пресі як поет, прозаїк, критик і теоретик літератури. Окремими виданнями побачили світ понад 50 книжок, серед яких найпомітніші — «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила» (1918), «Книга повстань» (1922), «Ленін» (1922), «Дума про Бурмашиху» (1922), «Розкол Європи» (1925), «Пульс епохи» (1927), «Григорій Сковорода» (1929) та ін.
В кінці 1934 р. Поліщук був заарештований разом із такими літераторами, як Микола Любченко, Микола Куліш, Григорій Епік, Валер'ян Підмогильний, Василь Вражливий, Євген Плужник, Володимир Штангей, Петро Ванченко, Григорій Майфет, Олександр Ковінька, котрі були звинувачені в приналежності до так званого Центру антирадянської боротьбистської організації. Виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні 27—28 березня 1935 р. Поліщуку винесено вирок — 10 років ізоляції в концтаборах, з яких він не вийшов на волю.
Справа про реабілітацію розглядалася в установленому порядку в кінці 50-х років.
Валер'ян Поліщук реабілітований посмертно.

Григорій ПОЛЯНКЕР

Полянкер Григорій Ісаакович народився в багатодітній сім'ї бідного уманського шевця 15 лютого 1911 р. Початкову освіту здобув у місцевій школі робітничої молоді.
Сімнадцятирічним юнаком переїхав до Києва, поступивши на навчання в фабзауч. Освоївши професію, став робітником 4-ї київської взуттєвої фабрики, де 1930 р. був прийнятий до ВКП(б).
Саме на ці роки припадає початок його творчого шляху як єврейського письменника. В республіканській періодиці він опублікував низку нарисів й оповідань, які склали основу першої книжки. За своїм ідейно-естетичним звучанням тяжів до літературної організації ВУСПП, а 1934 р. став одним із перших членів новоутвореної Спілки письменників СРСР.

Після закінчення Київського педінституту (1935) Полянкер цілковито віддався літературній праці. В довоєнні роки ним були написані повісті «Вугілля», «Шойл із Бапілля», книжки оповідань «На тому березі», «Від Дністра до Дунаю», «Дядя Яша», «Розлука». Водночас він редагував єврейський щомісячник «Совєтіше літератур».
22 червня 1941 р. Григорій Полянкер разом з іншими побратимами по перу добровільно відправився в діючу армію. Воював на Південному, Центральному, Першому і Другому Білоруських фронтах. За зразкове виконання завдань командування нагороджений бойовими орденами та медалями. Був учасником Параду Перемоги на Красній площі в Москві 24 червня 1945 р.
Після демобілізації повернувся до Києва, де редагував єврейський альманах «Дер штерн», брав активну участь у розбудові літературного життя. В перші повоєнні роки побачили світ його книги «Син Вітчизни» та «Шмая-розбійник», які були перекладені на мови народів СРСР. І раптом в творчості письменника настала вимушена пауза.
15 листопада 1951 р. він серед білого дня був схоплений на вулиці неподалік свого дому агентами МДБ, вкинутий у нутрище «чорного ворона» і відправлений у беріївський застінок. А в його квартирі влаштовано трус, під час якого були вилучені друкарська машинка зі шрифтом ідиш, фронтові записники, пака облігацій держпозики і тридцятитомне американське видання творів Шолом-Алейхема.
Вже на першому допиті Полянкеру було пред'явлено стандартне для початку п'ятдесятих років по відношенню до діячів єврейської культури звинувачення: антирадянська націоналістична діяльність, шпіонаж на користь міжнародного імперіалізму. Незважаючи на застосування вишуканого арсеналу дізнання, він рішуче відкинув всі інсинуації.
Одинадцять місяців тривало слідство, проте обвинувачі не добули ніяких речових доказів ворожої діяльності Полянкера.
Але тут на допомогу слідству прийшла беріївська «фахова експертиза». Троє найнятих «спеців», проаналізувавши творчість свого колеги, винесли безапеляційний вердикт: «Основна літературна продукція Полянкера просякнута антирадянською, націоналістичною ідеологією». Учасник Параду переможців був засуджений на 10 років каторжних робіт із конфіскацією належного йому майна.
В жовтні 1952 р. Полянкер опинився за колючими дротами Інтського концтабору (басейн Воркути), де разом з іншими каторжанами добував з-під вічної мерзлоти «сонячний камінь». І невтомно писав у вищі органи правосуддя скарги, протести, клопотання. Але всі вони лишилися без відповіді.
Не були почуті в Москві і голоси депутатів Верховної Ради СРСР Максима Рильського й Олександра Фадєєва, які звернулися до Генерального прокурора СРСР з проханням переглянути «справу» Полянкера. Лише через півтора року після смерті «вождя всіх часів і всіх народів» без будь-яких пояснень він був випущений з режимного спецтабору КДБ.
Військова колегія Верховного Суду СРСР своїм рішенням від 21 листопада 1955 р. справу Григорія Полянкера припинила за відсутністю складу злочину.

Дмитро РУДИК

Рудик Дмитро Петрович народився 1893 року в селі Стрільче на Прикарпатті в багатодітній селянській сім'ї. Початкову освіту здобув у рідному селі, продовжив навчання в місті Городенка, а в 1906 р. став учнем Коломийської української гімназії, яку успішно закінчив 1915 р. Провів в окопах всю імперіалістичну війну, а в 1917 році, опинившись на Східній Україні, оселився в м. Умані. Саме тут почав свою трудову і творчу діяльність.
Разом із передовою культурною і науковою громадськістю міста добився відкриття першої в Умані української гімназії, в якій мали змогу навчатися діти селян. Викладав у ній українську мову й літературу. Після реформи шкільництва на Україні ця гімназія стала трудовою загальноосвітньою школою № 1 імені Бориса Грінченка. Дмитро Рудик розробив основні принципи нової системи навчання, яка була прийнята Другим уманським повітовим учительським з'їздом. Водночас активно займається літературною творчістю.
1919 року в уманському журналі «Громадське життя» видрукувана низка його критичних статей. В тому ж році виходить перша книжка Дмитра Рудика «От це людина, Борис Дмитрович Грінченко». А в 1920 році побачив світ підручник «Короткий огляд українського письменства для середніх шкіл та самоосвіти».
Наприкінці 1923 року Д. Рудика запрошують на працю до Києва. Тут він стає викладачем української літератури в школі № 71, а з 1926 р. очолює цю школу на посаді директора і розпочинає будівництво нового приміщення, яке було завершено в 1931 р. До речі, це була перша після революції українська школа-новобудова в м. Києві.
Одночасно Дмитро Рудик активно працює і на літературній ниві. Будучи діяльним членом письменницької організації «Плуг», він увійшов до складу ініціативної групи літераторів — вихідців із західних областей України, яка домоглася створення спілки революційних письменників «Західна Україна». Ця ж ініціативна група добилася створення видавництва «Західна Україна» і розпочала випуск свого журналу та окремих книжок. Дмитро Рудик був активним членом редакційної колегії і провідним критиком. Він друкувався в журналах «Червоний шлях», «Життя й революція», «Зоря», «Робітниця» (Вінніпег, Канада) , його статті друкують газети «Комуніст», «Більшовик», «Літературна газета». Виходили друком й окремі книжки.
На з'їзді спілки революційних письменників «Західна Україна», який відбувся в 1930 році, головою цієї творчої організації було обрано Мирослава Ірчана, а його заступником Дмитра Рудика. Після з'їзду він готував до друку книжку критичних статей під назвою «Етюди західноукраїнської літератури». Але 2 лютого 1933 р. його заарештували органи ОДПУ УРСР, безпідставно звинувативши в участі у контрреволюційній змові.
9 травня 1933 р. судова «трійка» ДПУ винесла йому вирок: десятилітнє заслання на Далекий Схід. Там справу Рудика знову переглянули позасудові органи і відправили його на Колиму.
1953 р. вже тяжко хворого Дмитра Петровича привезли до Києва, де він прожив лише два роки. Помер Рудик 30 травня 1955 року і похований на Байковому кладовищі.
1 грудня 1959 р. постанова «трійки» при Колегії ДПУ УРСР від 9 травня 1933 р. була скасована за відсутністю доказів.
Дмитро Рудик реабілітований після смерті.

Далі

До змісту …З ПОРОГА СМЕРТІ… Письменники України – жертви сталінських репресій