Абрам КАГАН

Каган Абрам Якович народився в м. Бердичеві 27 грудня 1900 р. в сім'ї дрібного крамаря. Закінчив Бердичівське комерційне училище, після чого тривалий час учителював у трудових школах. Водночас співробітничав у деяких єврейських періодичних виданнях, зокрема в газеті «Ейнікайт».
Друкуватися почав у 1922 р. після того, як переїхав до Харкова — тодішньої столиці України. Першу книжечку віршів випустив у 1923 р. Після цього писав лише прозу.
Окремими виданнями вийшли збірки новел «Свиня», «Уламки», «Оповідання». Деякі з цих речей були перекладені і видрукувані українською мовою. Каган — автор романів «Енергія», «Арн Ліберман», «Шолом-Алейхем» та ін.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна, евакуювався до Башкирії, після Перемоги повернувся до Києва.
Каган був заарештований у січні 1949 р. за тими ж звинуваченнями, які приписувались іншим єврейським письменникам. Був засуджений на 15 років спец-таборів. Реабілітований 9 січня 1956 р.
Помер 17 грудня 1965 р.

Аркадій КАЗКА

Казка Аркадій Васильович народився 23 вересня 1890 р. в м. Седневі на Чернігівщині в родині шевця.
Батько поета, за походженням козак, любив спів та музику, керував церковним хором. Цю пристрасть до пісні перейняв і син.
Закінчив Чернігівське реальне училище. Під час навчання заприязнився з Павлом Тичиною, з яким мешкав в інтернаті при монастирі, разом співав у хорі і відвідував славнозвісні «суботи» Михайла Коцюбинського.
Навчався в Київському комерційному інституті, але не закінчив його через нестатки. Повернувся до Чернігова, працював креслярем у земській управі. Згодом учителював у селах Київщини і Дніпропетровщини, в Одесі, викладав співи та українську мову.
Ще до Жовтневої революції Казка перекладав із західноєвропейських та російської літератур. У радянський час власні вірші і поеми друкував у журналах «Літературно-науковий вісник», «Нова громада», «Плуг».
На початку 20-х років підготував рукописну збірку поезій «ЬатепгаЬііе» («Сумливе»), яку подарував Григорієві Верьовці. З листа до Тичини від 11 лютого 1925 року видно, що Казка готував до видання збірку «Розірване намисто», а в листі до свого учня Василя Мисика писав про підготовку збірки «Васильки».
Та цим творчим планам не судилося здійснитися: вночі 10 вересня 1929 р. Казку було заарештовано у справі так званої СВУ й відправлено в одеську в'язницю. Не відаючи за собою вини, доведений до відчаю, Аркадій Казка 23 листопада того ж року повісився в камері.
Матеріалів слідства в архівах не виявлено.
Видати збірку свого друга мріяв Павло Тичина ще на початку 60-х років, хоча ім'я Казки, як і всіх репресованих у справі СВУ, було під німою забороною. Лише 1965 року у збірнику «День поезії» В. Мисик опублікував низку творів свого вчителя.
1989 року у видавництві «Радянський письменник» побачила світ книжка Аркадія Казки «Васильки» (упорядкування і вступна стаття С.Тельнюка). Там подано оригінальні вірші, поеми, листи до Павла Тичини та Лідії Папарук, переклади з І. Буніна, В. Маяковського, В. Мюллера, Г. Стефані.
Архів Казки загинув під час Великої Вітчизняної війни.
Тичина, який називав Казку «дивовижно совісним і щирим поетом», засвідчив, що дружба з цією людиною дала йому безмірно багато. У зв'язку з трагічною смертю А. Казки у в'язничній камері він писав до дружини Лідії Петрівни: «Так не повелося йому в житті (...) І таланту не розвинув. І світу білого не випив».
Ця сумна сентенція звучить болісно й символічно, адже «світу білого не випив» кожен, увічнений у цьому мартиролозі.

Яків КАЛЬНИЦЬКИЙ

Кальницький Яків Ісаакович народився 23 жовтня 1895 р. в колишньому Катеринославі в сім'ї дрібного маклера. Належної освіти здобути не зміг, університети йому замінила перша світова війна, в окопах якої він прогибів понад два роки. А з лютого 1917 р. Кальницький з головою поринув у вир революційної руйнації старого світу. Боровся в більшовицькому підпіллі і партизанив у Криму, звідти вимушений був тікати Чорним морем від смертної кари на Кавказ під крило С. М. Кірова, формував дружини Червоної гвардії, командував червоноармійським полком у кривавій хурделиці громадянської війни. А коли скінчив бойові походи, повернувся в рідний Дніпропетровськ. Деякий час служив у ДПУ, затим поступив на навчання в місцевий металургійний інститут.
Саме цієї пори Кальницький спробував свої сили на літературній ниві, опублікувавши в 1924 р. автобіографічні нотатки «От февраля до Октября». Окрилений успіхом, полишив навчання, переїхав до Харкова і цілком віддався творчій роботі. І невдовзі став одним із найдрукованіших авторів періоду «культурної революції» на Україні. Його перу належать книжки повістей та оповідань «Всякое бывает» (1925), «В багровом кольце» (1927), «Острозубая комса» (1928), «Человек, которого убили» (1929), «Сын полка» (1931), «Огни в Арктике» (1934), «Письмо в Америку» (1934), «Остров голубих песцов» (1937), «Новоземельские рассказы» (1938).
Збираючись у творче відрядження на Нову Землю, Кальницький вирішив відправити на літо престарілих батьків із дружиною та двома дітьми в село під Гадячем до знайомих. Оскільки ж молодший із його синів кроку не міг самостійно ступити від вродженого паралічу ніг, то письменник змушений був звернутися в міське трансагентство з проханням найняти для поїздки на Полтавщину автомобіль. І був невимовно радий, зустрівши в особі начальника контори давнього знайомого по Тифлісу молодшого брата незмінного секретаря ВЦВК Авеля Єнукідзе — Едуарда. Як водиться у таких випадках, він подарував господареві одну із своїх книжок з банальним автографом. І без лихого передчуття відбув в Арктику писати «Новоземельские рассказы».
Звідки йому було знати, що «вождь усіх часів і всіх народів», оновлюючи свою кремлівську команду, незабаром відправить на той світ найвідданішого друга Авеля Єнукідзе, а слідом за ним — і його брата Едуарда? Під час трусу в квартирі «запеклого троцькіста» Єнукідзе-молодшого була знайдена книга Якова Кальницького із злощасним дарчим написом. Для харківських служителів сталінської Феміди цього виявилося досить, щоб звинуватити її автора в приналежності до «антирадянської терористичної сіоністсько-шпигунської організації».
4 червня 1938 р. Кальницький був заарештований. А вже 18 червня власноручно написав розлоге зізнання, що він давній сіоністський шпигун і переконаний антирадянець. «Які не гіркі ці слова колишнього учасника громадянської війни, але доводиться їх вживати. Інших слів нема!» — на такій патетичній ноті закінчив свою заяву слідству.
Як же сталося, що бойовий червоний командир, який хоча формально й не належав до ВКП(б), але всім своїм життям і творчістю засвідчив, що є вірним співцем партії більшовиків, за якихось два тижні перебування за ґратами вщент морально зломився?
Вичерпну відповідь на це запитання дав у листі до «Батька рідного і Учителя» Сталіна сам Кальницький. Виявляється, одразу ж після арешту його було кинуто на так звану горішню «жаровню» — крихітну камеру № 53, де на загидженій підлозі знемагало в п'ятдесятиградусній спеці, в задусі й смороді, без води і їжі вісімнадцятеро в'язнів. Вже на першому допиті слідчий Паволоцький із своїми підручними грунтовно «ознайомив» колишнього героя громадянської війни з методами «обробки» непокірливців. І на прощання порадив напівпритомному письменнику: «Якби ми хотіли тебе знищити,, то розстріляли б без зайвих розмов. Але нам потрібно, щоб ти розкаявся, склав зброю. Розколись, що ти сіоністський шпик, і будеш жити, дихати, може й писати...»
Слідчий Паволоцький захлинався від захоплення, читаючи заяву Кальницького. Немов у пригодницькому романі, розвивалися в ній події. Заслужений червонець і маститий письменник до деталей зображував
нелегальний приїзд до Харкова загадкового рабина з Палестини Шабсая Цві, його конспіративні зустрічі з громадянами єврейського походження, секретні інструктажі, формування мережі сіоністських резидентур. Кальницький стверджував: основне завдання цих шпигунських кубел, до одного з яких належав і він сам, зводилося до збору вірогідних статистичних даних про становище євреїв в СРСР, їхню народжуваність і смертність; ведення агітації про бойкотування розбудови дарованої більшовиками нової батьківщини Біробіджан; спонукання радянських євреїв до виконання їхнього найвищого життєвого покликання — праці в ім'я створення незалежної єврейської держави в Палестині. Розповівши про все це, «розколотий» автор заяви «щиро» розкаювався в своїх гріхах і не менш «щиро» просив радянське правосуддя надати йому можливість чесним трудом спокутувати тяжку провину перед ВКП(б) і НКВС.
На віддяку Паволоцький розпорядився перевести покладистого в'язня-з «жаровні» до іншої камери і не мордував, як інших, нічними допитами. А сам зайнявся розшуком Шабсая Цві. Та збігали тижні, минали місяці, а наслідки були нульові. Невідомо, скільки часу морочив би собі голову Паволоцький, аби один із столичних «шерлокхолмсів» не впізнав у загадковому рабині Шабсаї Цві середньовічного єврейського лже-месію Саббатая Цеві, котрий у 1666 р. проголосив себе намісником Бога на землі і обіцяв повернути всіх євреїв з вигнання в землю обітовану й з'єднати їх із християнами в єдиній вірі.
Це повністю підтвердив викликаний 3 вересня на допит Кальницький. Він категорично відмовився від своїх попередніх свідчень, заявивши, що всю оту нісенітницю з рабином Шабсаєм придумав «у стані тяжкої моральної і фізичної депресії під впливом камери і під тиском слідства». І далі: «Я швидше дам себе вбити на допитах, аніж підтримуватиму брехливу версію».
Подібних «коників» під склепінням тюрми Держбезпеки ніколи й ніхто не викидав. Проковтнувши гірку пілюлю, слідчий Паволоцький вирішив належно відплатити зухвалому міфотворцю. Він без зволікань сфабрикував свідчення давно зітертого в гулагівську пилюку колишнього міністра в єврейських справах при Петлюрі Пінхуса Красного, нібито Красний свого часу особисто завербував Кальницького в антирадянську сіоністичну терористичну організацію і доручив проводити серед письменників розкладницьку агітацію. А щоб це свідчення було підперте бодай якимось доказом, зажадав від секретаріату Харківської Спілки письменників характеристику Кальницького. І невдовзі одержав за підписом їв. Плахтіна, Л. Юхвіда і Ю. Смолича такий документ:
«За час перебування в Харківській організації письменників член СП Кальницький ЯЛ. неодноразово на зборах, а також у приватних розмовах висловлював політично шкідливі, а часом і відверто антирадянські випади... Часто в своїх промовах говорив: «Припустимо, що фашисти переможуть нас... » — таким чином створюючи пораженські настрої і об'єктивно утверджуючи переконання про можливість і невідворотність воєнної інтервенції проти СРСР... На зборах Кальницького неодноразово попереджували й критикували подібні його випади... Коли парторганізація з активом письменників викривала ворога народу Галушку Д. О., Кальницький активно виступав на захист Галушки. В боротьбі нашої організації з ворогами народу ніякої участі не брав, навпаки, як це засвідчує приклад із Галушкою, або захищав їх, або стояв осторонь... Задовго до арешту Єнукідзе Кальницький мав із ним тісне спілкування: бував у нього на квартирі, дарував йому свої книги, користувався автомашиною і постійно вихваляв Єнукідзе. Під час судового процесу над троцькістсько-зінов'євською бандою Кальницький приховав від організації факт своїх зв'язків із вищезгаданим ворогом народу, не допоміг своєчасно викрити ворога народу...»
Такий «залізний» громадський донос навіть Всевишньому гарантував тривалу гулагівську прописку, але наскільки Кальницький з фанатичною впертістю надсилав у найвищі партійні й державні інстанції скарги про протизаконне ведення слідства, то Паволоцький вирішив підвести під своє звинувачення надійний підмурок із показань «об'єктивного» свідка. Подібного свідка він знайшов у особі фантаста-прозаїка В. Владка, який 9 березня 1939 р. так охарактеризував свого вчорашнього колегу:
«Впродовж усього свого перебування в СП Кальницький маскувався під радянського громадянина і патріота, носія революційних заслуг... Під цією машкарою він уміло й підло скривав своє справжнє обличчя ворога. Те, що ми вважали його «дурістю», «зривами», насправді було майстерним проявом ворожої тактики, скерованої на те, щоб тишком-нишком, непомітно шкодити, вести непомітну з першого погляду, а тому особливо шкідливу антирадянську, антипартійну агітацію. Я вважаю, що Кальницький є одним із найуміліше замаскованих ворогів, що й допомогло йому так довго триматися невикритим».
Діло, як мовиться, було зроблене, і 13 березня 1939 р. Кальницькому пред'явили обвинувальний висновок, що він належить до «антирадянської сіоністської терористичної організації, до якої був завербований міністром у єврейських справах при Петлюрі Красним». Проте Кальницький винним себе не визнав і продовжував посилати скарги на ім'я Берії, Ворошилова, Корнійчука, Папаніна, Військпрокурора, Вишинського, Сталіна. Все ж 29 жовтня 1939 р. Особлива нарада при НКВС винесла вирок (протокол № 38): ув'язнити Кальницького Я. І. на три роки у виправно-трудовий табір.
Покарання відбував в Онегтабі на ст. Пукса Північної залізниці. Незважаючи на всі клопотання, рішення Особливої наради так і не було переглянуте. Він повністю відбув строк ув'язнення і повернувся до Харкова за тиждень до початку Великої Вітчизняної війни. Пера до рук більше ніколи не взяв і не писав ні книжок, ні дарчих написів на них.
Помер у забутті й нестатках у лютому 1949 р.
Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 р. «Про додаткові заходи по встановленню справедливості у відношенні жертв репресій, що мали місце в період 30— 40-х і початку 50-х років» Кальницький Я. І. повністю реабілітований.

Іван КАЛЯННИК

Калянник (Калянников) Іван Іванович народився 12 березня 1911 р. у с. Дятьково (тепер райцентр Брянської обл.) в сім'ї службовця. Коли хлопцеві виповнилося 11 років, родина переїхала до Харкова. Тут він здобув середню освіту. Після закінчення профшколи став працювати розмітником на Харківському паровозобудівному заводі, був активним членом заводської літературної студії, друкував статті та вірші в багатотиражній газеті «Харківський паровозник», в рукописному журналі «Новий цех».
Спершу писав російською мовою, друкуючись у газеті «Брянский рабочий», журналах «Огонек» і «Красная новь». У 1930 р. зустрівся з Павлом Тичиною. Той порадив для українських робітників писати їхньою рідною мовою. Початкуючий поет змінив прізвище, а невдовзі в харківській періодиці почали з'являтися його твори українською мовою, які одразу ж привернули увагу читачів і літературної критики.
«Перші статті про Івана Калянника,— згадував пізніше Микола Нагнибіда,— були сповнені надією і пророцтвом — в українську поезію йшов обдарований і самобутній поет».
1931 р. Іван Калянник вступив до Харківського технікуму, сходознавства та східних мов. На практику їздив у Таджикистан, звідки привозив нові цикли віршів, які опісля ставали книгами. Видав десяток збірок поезій. Серед них: «Бригадир», «Риси обличчя», «Струм» (1931), «Висока путь» (1932), «Поезії» (1932), «Майдан», «Східні новели», «Товариш Карий» (1934), «Гордість» (1936), «Дорога на Схід» (1939).
Калянник належав до літературного угруповання «Пролеткульт», був членом СП СРСР.
Співробітник Харківського обласного управління НКВС Замков роглянув матеріали, які ніби свідчили про те, що Іван Калянник «був учасником контрреволюційної фашистської терористичної організації, яка мала мету боротися з Радянською владою», і ухвалив тримати його «під вартою в спецкорпусі № 1», аби він «не зміг ховатися від суду і слідства». Його заарештували 4 листопада 1936 р. в Харкові.
На допитах, які вів слідчий Лисицький, Калянник не визнавав за собою ніякої вини. Термін утримування його за ґратами продовжували 5 разів. Через півроку, 13 квітня 1937 р., його перевели в спецкорпус київської тюрми, де скоро змусили визнати свою належність до контрреволюційної організації. На закритому судовому засіданні 14 липня 1937 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила письменника до найвищої міри покарання — розстрілу. Вирок виконано 15 липня 1937 р.
При додатковому розслідуванні справи Калянника характеристики йому дали Сергій Борзенко, Терень Масенко, Микола Нагнибіда. «Іван Калянник,— підкреслив С. Борзенко,— був прекрасним поетом, а найголовніше — справжньою радянською людиною».
Військова колегія Верховного Суду СРСР 21 січня 1958 р. скасувала вирок щодо поета і справу припинила через відсутність складу злочину.
Іван Калянник реабілітований посмертно.

Пилип КАПЕЛЬГОРОДСЬКИЙ

Капельгородський Пилип Йосипович народився 27 листопада 1882 р. в с. Городище (тепер Недригайлівського району на Сумщині) в багатодітній сім'ї колишнього кріпака. Під час навчання майбутнього письменника в земській школі місцевому священикові здалося, ніби «дух любомудрія почиває» в хлопцеві і з нього «буде колись великий світильник церковний». Пилип справді вчився добре і в школі, і в Роменській бурсі. Але скоро єзуїтський режим бурсацького виховання так допік юнакові, що він збунтувався, за що потрапив до карцера, а потім був виключений із бурси. Та під тиском батьків змушений був поступити до Полтавської духовної семінарії.
За участь у селянських заворушеннях на Полтавщині 1902 р. його арештовує поліція. Пересвідчившись у неминучості викриття його як призвідці бунту, Капельгородський на п'ятому році навчання подає прохання про звільнення з семінарії і тікає на Кубань. Там учителює і бере найактивнішу участь у революційно-визвольній боротьбі, за що потрапляє до армавірської тюрми.
Вирвавшись на волю восени 1909 р., Капельгородський переїздить на Північний Кавказ, де активно співробітничає в газеті «Терек» як публіцист, виступаючи на захист місцевих народів від царських сатрапів. Затим доля закидає його в кізляро-астраханську напівпустелю Караногай. Після революції повернувся на Україну і після численних арештів та різних пригод, пов'язаних зі складним і неоднозначним ставленням до нової влади, почав працювати в редакціях газет «Вісті ревкому», «Червона Лубенщина», «Більшовик Лубенщини». Як сатирик і публіцист, надрукував на сторінках газет Полтавщини понад півтори тисячі фейлетонів, віршів, гуморесок, статей.
Належав до літературної організації «Плуг».
В історію літератури Пилип Капельгородський увійшов як талановитий поет і прозаїк, публіцист, сатирик і гуморист, як один із зачинателів української радянської літератури. Найпомітніші його твори — історико-революційний роман «Шурган» (1932), в якому яскраво відтворено одну з найтрагічніших сторінок громадянської війни на Кубані, трагедійна повість «Аш хаду» («Я стверджую») — перший прозовий твір про животіння караногайського народу в умовах царської «тюрми народів». Але чи не найкращим його творінням є автобіографічна повість-хроніка «Записки семінариста», написана в армавірській в'язниці, в якій талановито викрито аракчеєвський режим і гнітючу атмосферу, що панувала в Роменській бурсі та Полтавській духовній семінарії.

Значними в творчому доробку письменника є і його сатирична повість «Непорозуміння» (1928), романи «Артезіан» та «Оборона Полтави», що побачили світ лише після смерті письменника.
«Людиною революційного духу і революційного гарту» назвав Михайло Стельмах Капельгородського. Запитуючи себе: «Чим же славним і красним було життя цього письменника — одного з кращих прозаїків українського красного письменства», він, зокрема, наголосив: «Роман «Шурган» і повість «Непорозуміння» є вершиною творчості Капельгородського. Ці твори будуть жити в пам'яті поколінь, як і образ славного радянського письменника, вірного сина своєї Вітчизни».
Одну із своїх повістей М. Гоголь закінчив сумною фразою «Скучно жить на зтом свете, господа!..» У 1930 р. Капельгородський зізнався, що він «хотів би закінчити повість свого життя словами: «Страшенно цікаво й радісно жити, працювати й творити, товариші!» Чи думав тоді письменник, що за кілька років по тому — 19 березня 1938 року його знову (вкотре вже!) буде заарештовано, а ще за два місяці життя його передчасно і трагічно обірветься в розквіті творчих сил?..
Досі на підставі довідки про смерть, виданої доньці письменника в січні 1957 року Полтавською прокуратурою, вважалося, нібито Капельгородський помер 21 лютого 1942 року «від запалення легень» у виправно-трудових таборах. І лише тепер достеменно встановлено, що «особливою трійкою» НКВС по Полтавській області 5 квітня 1938 р. Капельгородського було засуджено до розстрілу на підставі вигаданих звинувачень, як буцімто «найзапеклішого ворога Компартії і Радвлади», за участь «у пі/щільній націоналістичній контрреволюційній військово-повстанській організації, яка ставила своїм завданням підготовку збройного повстання з метою повалення Радянської влади і відновлення капіталістичного ладу на Україні».
Вирок виконано у травні 1938 року.
В січні 1956 р. Пилип Капельгородський був посмертно реабілітований.

Ганна КАСЬЯНЕНКО

Касьяненко Ганна Григорівна народилася 5 листопада 1891 р. в м. Хортиця на Катеринославщині в сім'ї народного вчителя. Закінчила жіночу гімназію, після чого працювала в школах Києва й Дніпропетровська.
На дореволюційну пору припадає її співробітництво з «Просвітою», робота бібліотекарем і коректором у видавництві, захоплення політичною діяльністю. Ганна Касьяненко належала до партії есерів, а з 1917-го до першої половини 1919 року — до членів УСДРП. Професійну літературну роботу почала в 1925 році. Вона переклала Джозефа Конрада «Визволення», твори Джека Лондона, зокрема його роман «Сила душі», роман А. Конан-Дойля «Вигнанці».
Більшість перекладених Г. Касьяненко книг побачили світ у Держлітвидаві, який у 30-х роках очолювала Н. Чередник. Вона мала доволі приязні стосунки з перекладачкою. Саме цей факт і призвів до трагедії: після арешту Н. Чередник під підозрою опинилася й Касьяненко. У 1937 р. на неї було відкрито «справу». Арешт не забарився: Касьяненко взяли під варту 11 вересня 1937 р.
Перший — і єдиний — допит відбувся через два місяці після арешту, 16 листопада. Долучивши до «справи» показання двох певною мірою зацікавлених «свідків», слідчий уже наступного дня після допиту вручив заарештованій обвинувачення в контрреволюційній діяльності. Г. Касьяненко судила «трійка» Київського обласного управління НКВС УРСР. Вирок: вісім років виправно-трудових таборів.
Перебуваючи в ув'язненні, Г. Касьяненко марно оскаржувала вирок. У травні 1940 року в постанові прокурора по спецсправах зазначалося, що «скарги засудженої та її сестри не заслуговують уваги».
Дуже довго безневинно потерпшій довелося виборювати реабілітацію. Тільки напередодні її шістдесятиліття, 2 листопада 1956 року, рішенням Київського обласного суду було скасовано давнє безпідставне звинувачення.
Ганна Касьяненко належала до числа тих небагатьох людей, котрі пройшли через найважчі випробування сталінської табірної системи й залишилися живими.
Померла вона 12 травня 1969 року.

Іван КИРИЛЕНКО

Кириленко Іван Ульянович народився 20 жовтня 1902 р. у сім'ї залізничного чорнороба, що мешкав у с. В'язівок Павлоградського повіту на Катеринославщині. Дитинство хлопчика, як і його молодших двох братів і сестрички, минуло в нестатках, тяжкій праці. Ще замолоду він зненавидів жебрацьку долю і марив міфічною «загірною комуною».
Сімнадцятирічним юнаком Іван Кириленко вступив до місцевого партизанського загону, в складі якого визволяв рідний край від денікінських полчищ та очищав од бандитських зграй. А коли відшаленіла громадянська війна і з невідворотною жорстокістю постала проблема подолання розрухи, відсталості, злиднів, комсомолець Кириленко збагнув: без професійних знань і освіти він на мирному фронті нікудишній рубака. Тому зі спраглим розумом вирушив «на власну перешихтовку».
Гриз граніт науки в Харківському ІНО (інституті народної освіти), затим — в аспірантурі Українського інституту марксизму-ленінізму. На роки навчання припадають витоки його літературної творчості. Бажання повідати людям про «буйні пориви революції» спонукують початкуючого автора на творення овіяних романтикою суспільного оновлення віршів, що склали поетичну збірку «Такти».
Щоправда, «Такти» були першою і останньою поетичною книжкою в творчому доробку Кириленка. Опісля він писав лише прозові речі так званого виробничого жанру. Найпомітніші з них — романи й повісті «Курси» (1927), «Кучеряві дні» (1928), «Натиск» (1930), «Перешихтовка» (1932), «Аванпости» (1933). Кожен із цих творів був не лише помітним щаблем у біографії письменника, але й своєрідним дзеркалом крутих соціальних зламів і потрясінь новоутворюваного суспільства.
Замолоду Кириленко виявив потяг до громадсько-політичної діяльності. Він був «запеклим» ватагом сільської комсомоли, ударником навчання, полум'яним агітатором індустріалізації країни і колективізації села. В неповні 23 роки став фактичним керівником республіканської газети «Селянська правда» (оскільки головний її редактор Сергій Пилипенко всю свою душу віддавав літературній організації «Плуг»), входив до Центрального бюро «плужан». А після Першого всеукраїнського з'їзду письменників (1927 р.), як перспективний молодий член ВКП(б), висунувся в провідники ВУСППу.
За свідченнями сучасників, у літературному середовищі Кириленко вважався «твердокам'яним більшовиком», котрий беззастережно підтримував лінію «вождя всіх народів» у боротьбі з троцькізмом, українським націоналізмом, усілякими ухилами та закрутами. Саме завдяки цим його якостям «всеукраїнський староста» Г. І. Петровський виявив Івану Ульяновичу виняткове довір'я, запросивши на посаду особистого секретаря.
Після переведення столиці України з Харкова до Києва (1934 р.) Кириленко стає відповідальним секретарем Спілки письменників і очолює письменницьку партійну організацію. Водночас він редагував популярний журнал «Червоний шлях» і був одним із найактивніших депутатів Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету.
...21 лютого 1938 року Кириленко з властивою йому патетикою промовляв на черговій сесії ІДВК про «небачене піднесення культури і побуту українського колгоспного села». Гучними оплесками проводжали його з трибуни тодішні номенклатурні вожді республіки Хрущов, Петровський, Бурмистенко, Успен-ский. Після закінчення роботи сесії Іван Ульянович поспішив додому, на вул. Леніна, 68. Але там на нього вже давно чатували двоє озброєних енкаведистів з ордером за № 1702 на арешт і трус.
Ордер був виписаний на підставі постанови оперуповноваженого IV відділу УДБ Хромого, склеєної на основі доносів, з котрих випливало, що Кириленко «является участником украинской контрреволюцион-ной националистическои организации и подозревается в шпионской деятельности».
Вести слідство в справі Кириленка керівництво Держбезпеки республіки доручило визнаному майстру «розкручування ворогів народу» оперуповноваженому Мирону Акімову (Егідесу). Можна тільки здогадуватися, які методи дізнання застосував до обвинувачуваного депутата ЦВК слідчий, але факт залишається фактом: уже через п'ять діб після арешту Кириленко звернувся до наркома НКВС УРСР Успенського із власноручно написаною багатосторінковою заявою. В ній Іван Ульянович писав (цитується за оригіналом): «Мне тяжело и легко писать это заявление. Зто не парадокс, это чувство хорошо знакомо всякому человеку, пережившему глубокий перелом в своем сознании и психике.
Мне тяжело потому, что я должен с омерзением и гадливостью вновь переживать свои преступления против партии и народа и содрогаться при воспоминании о них.
Мне легко потому, что каждый факт позорного прошлого, отданный следствию, освобождает мою душу, мое сознание от тяжкого недуга — национализма. Я стаю чище, я стаю прозрачнее, я стаю восприимчивее к новой плодотворной жизни, которой я хочу отдать всего себя до последнего вздоха...»
Злива самозневаження, самопроклять, самообпльовувань. І жодного конкретного факту прояву контрреволюційних дій чи шпіонажу, жодного речового доказу. Проте це не завадило виїзній сесії Військової колегії Верховного Суду на підставі власне саме цієї заяви винести 23 вересня 1938 року письменнику Кириленку вирок: розстріл із конфіскацією майна. Оскільки цей вирок був винесений на основі постанови ЦВК від 1 грудня 1934 р„ то він був виконаний негайно.
Після цього ім'я Івана Кириленка на довгі роки кануло в небуття. Лише після смерті Сталіна воно було повернуте народові разом з мільйонами інших чесних імен. Особливо благородну роль у справі реабілітації Кириленка відіграли українські письменники Анатолій Шиян, Дмитро Косарик, Григорій Полянкер, Леонід Первомайський, Петро Колесник, Іван Гончаренко, Олександр Копиленко.
28 травня 1957 р. Військова колегія Верховного Суду УРСР своїм рішенням скасувала ухвалу Військової колегії Верховного Суду СРСР від 23 вересня 1938 р. на підставі відсутності складу злочину в діях обвинувачуваного.
Іван Ульянович Кириленко реабілітований посмертно.

Ісаак КІПНІС

Кіпніс Ісаак (Іцхок) Нухимович народився 12 грудня 1894 р. у с. Словечне на Житомирщині в сім'ї ремісника. Закінчив єврейську релігійну школу (хедер). Кілька років був учнем чинбаря. Учасник громадянської війни.
1921 р. переїхав у Київ, став навчатися в єврейському технікумі. Того ж року в місцевій єврейській газеті опублікував перші свої вірші та новели, які тепло були прийняті критикою і читачами. Через два роки видав першу збірку віршів «Воли».
За кілька десятиліть з-під його пера вийшло чимало творів для дорослих і дітей. Велику увагу письменник приділяв і перекладам єврейською мовою з російської, української та західноєвропейських літератур. Твори самого Кіпніса друкувалися в перекладах українською, російською, білоруською мовами. Самобутній і талановитий майстер слова, він написав, зокрема, роман «Дім», повість «Місяці і дні».
Належав до літературної організації ВУСПП.
До Великої Вітчизняної війни жив у Києві, звідки разом з іншими літніми письменниками був евакуйований у Саратов. 1944 р. повернувся додому, продовжував активну творчу діяльність.
23 червня 1949 р. був заарештований за звинуваченням у націоналістичній агітації. 25 січня 1950 р. Особлива нарада засудила його до 10 років виправно-трудових таборів суворого режиму.
З місця ув'язнення Кіпніс кілька разів звертався до вищих органів правосуддя, спростовуючи безпідставні звинувачення. Просив також не знищувати рукописів, вилучених у нього під час обшуку. З проханням переглянути справу І. Кіпніса до правоохоронних органів неодноразово зверталися М. Рильський, В. Со-сюра, І. Еренбург, Е. Казакевич.
1956 р. Ісаак Кіпніс був звільнений і реабілітований.
Помер 14 квітня 1974 р.

Мелетій КІЧУРА

Кічура Мелетій Омелянович народився 21 січня 1881 р. в селі Носів, тепер Бережанського району, на Тернопільщині.
Закінчив юридичний факультет Віденського університету.
Працював адвокатом у Коломиї. Після революції 1917 р. жив на Радянській Україні.
Літературну діяльність почав на світанку нинішнього століття. Друкувався у періодичних виданнях Галичини «Бджола» та «Неділя». В дожовтневий час видав збірки поезій «Без керма» (1910), «Теmрі раssаtі» (1913), позначені впливом модернізму.
У радянський час працював журналістом в мелітопольській газеті «Советский путь» (1924), в ЦК КП (б) У інструктором культпропаганди в літературних справах. Був членом письменницької організації «Західна Україна», редагував журнал «Західна Україна» (1930), видав збірки віршів «На старті» (1929), «Відблиски криці», «Останні могікани», «Передодні» (1930), у яких, згідно з тодішніми канонами, в патетичних тонах оспівував існуючу дійсність. У кращих творах дожовтневого і радянського періодів правдиво змалював картини життя й боротьби західноукраїнських трудящих.
З утвердженням сталінщини на Україні почав зазнавати різних утисків: 1929 р. під час чергової «чистки» був виключений з партії «як колишній офіцер», але згодом все ж відновлений.
Заарештований у січні 1933 р., коли працював викладачем німецької мови в Київському художньому інституті. За постановою судової «трійки» при Колегії ДПУ УРСР від 9 травня 1933 р. засуджений на десять років концтаборів за міфічну приналежність до Української військової організації.
Загинув 1939 р.
Мелетій Кічура реабілітований посмертно.

Борис КОВАЛЕНКО

Коваленко Борис Львович народився 10 листопада 1903 р. на станції Плейки (Латвія) в сім'ї залізничника. Закінчив літературний факультет Київського ІНО (1925). Співробітничав у періодичній пресі, був редактором «Літературної газети». В час українізації вважався провідним критиком, був одним із керівників «Молодняка» та ВУСППу.
На початку 30-х років працював у Москві в Асоціації пролетарських письменників, викладав літературу в Інституті червоної професури.
Член КПРС із 1929 року. У грудні 1934 року відкликаний ЦК КП(б)У на Україну і призначений завідувачем кафедри української літератури Київського університету. З січня 1935 року співробітничав також у Всеукраїнській асоціації марксо-ленінських інститутів (ВУАМЛІН).
Автор книжок «В боротьбі за пролетарську літературу», «Перший призов» (1928), «Українська пролетарська література» (1929), «Петро Панч», «Пролетарські письменники», «Юхим Зоря» (1931), «За магнетобуди літератури» (1932), «Українська література» (1935).
Заарештований 23 грудня 1936 року в Києві.
На перших допитах під моральним і фізичним «впливом» слідства «визнав» себе винним у приналежності до контрреволюційної націоналістичної організації.
Але пізніше, на очних ставках, заявив, що своїх попередніх зізнань не підтверджує, бо вони «невірні й вимушені».
В обвинувальному висновку за підписом уповноваженого НКВС УРСР Хаєта Коваленкові Б. Л. інкримінувалася активна участь у контрреволюційній націоналістичній організації, яка була зв'язана з контрреволюційною троцькістсько-зінов'євською терористичною організацією.
На закритому судовому засіданні Військової колегії Верховного Суду СРСР 13 липня 1937 року, як зазначено в протоколі, Б. Коваленко «винним себе не визнав, від своїх зізнань на попередньому слідстві відмовився, оскільки дав їх під впливом слідства».
За вироком цієї колегії 13 липня 1937 року засуджений до розстрілу з конфіскацією всього особисто належного йому майна. Вирок був остаточний і оскарженню не підлягав, згідно з постановою ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 року.
Розстріляний Коваленко в Києві того ж дня.
Військовою колегією Верховного Суду СРСР 12 травня 1956 року вирок стосовно Коваленка Б. Л. у зв'язку з виявленими новими обставинами скасовано, а справу припинено за відсутністю в його діях складу злочину.
У справі, пов'язаній з реабілітацією Б. Коваленка, є протоколи допитів Військовою прокуратурою письменників О. Копиленка, С. Воскрекасенка, М. Шеремета, які дали позитивну оцінку Б. Коваленкові як письменникові і громадянинові. Позитивний відгук про Б. Коваленка на адресу Військової прокуратури КВО написав О. Корнійчук.

Олександр КОВІНЬКА

Ковінька Олександр Іванович народився 14 січня 1900 р. в сім'ї хлібороба в с. Плоске Решетилівського повіту на Полтавщині. В своєму становленні як громадянин і літератор пройшов складні «університети життя»: закінчив церковноприходську школу, навчався в земському двокласному училищі, наймитував, був сторожем у сільській аптеці, служив у міліції в Полтаві. Брав участь у подіях громадянської війни на боці повсталих народних мас, був схоплений кайзерівськими окупантами й відданий до воєино-польового суду. Врятували його од смертної кари успішний наступ Червоної Армії і вибух всенародного повстанського руху на Україні. Пізніше потрапив до рук денікінців, а в 1920—1921 рр. довелося пройти через тортури білопольського концтабору в Познані.
Повернувшись на Полтавщину, Ковінька ввійшов до комітету незаможників, секретарював у сільраді, виступав у селах з лекціями як інструктор ТСОАВІАХІМу. В 1929—1934 рр. працював у редакції газети«Більшовик Полтавщини».
Друкуватися почав 1926 р.— тоді з легкої руки Остапа Вишні в газеті «Селянська правда» була вміщена гумореска Олександра Ковіньки «Містки та доріженьки». Молодий письменник виступав з фейлетонами та гуморесками в місцевій та республіканській пресі, зокрема в «Більшовику Полтавщини», «Червоному перцеві». Перші збірки гуморесок «Індивідуальна техніка» (Харків, 1929), «Колективом подолаємо» (Полтава, 1930) своєю ідейно-художньою «фактурою» пов'язані з проблемами й турботами тогочасного села.
Успішну працю Ковіньки на ниві літератури було нагло перервано репресивними органами тоталітарної сталінської системи. В 1936 р. він був заарештований і звинувачений у приналежності до вигаданої контрреволюційної організації. Особлива нарада НКВС вислала його спокутувати «провину» до Магадана. Там він працював вибійником, бурильником, гірничим майстром, плановиком-економістом на гірничо-промислових підприємствах Дальбуду. Лише через двадцять один рік від часу арешту Ковіньку було визнано абсолютно не винним, і 4 липня 1956 р. судово-слідчу справу його було припинено за відсутністю складу злочину.
Письменник повернувся до рідної Полтави, був відновлений у рядах СПУ, повністю поринув у літературну роботу. Видрукував у журналі «Прапор» автобіографічну, написану з іронічним усміхом, повість «Як мене купали й сповивали» (1957), видав збірки
гумору та сатири «Кутя з медом», «Гуморески» (1960), «І не кажіть, і не говоріть» (1962), «Коти й котячі хвости» (1964), «Всякого бувало...» (1967), «Чарівні місця на Ворсклі» (1968), «Згадую й розгадую» (1970), «Пухові подушки» (1971), «Отак, прямо і прямо» (1976), «Як воно засівалося» (1979) та ін. Його творчий доробок поповнився сатирико-гумористичними повістями «Хрестоносці» та «Превелебні свистуни, або Смішні, чудні й сумні пригоди сільського хлоп'яка Василя Черпака», автобіографічною оповіддю «Чому я не сокіл?..», публіцистичними статтями з проблем розвитку української мови, збереження історико-культурної спадщини рідного народу.
Заслуги Олександра Ковіньки перед вітчизняною літературою відзначені 1984 р. премією імені Остапа Вишні.
Помер 25 липня 1985 року.

Марко КОЖУШНИЙ

Кожушний Марко Прокопович народився 8 травня 1904 р. в с. Денисівка Оржицького повіту на Полтавщині, в селянській сім'ї. Закінчив Комуністичний університет ім. Артема (Харків), працював у редакціях газети «Наймит», журналу «Сільськогосподарський пролетар» у Харкові. Член літературної організації «Молодняк».
М. Кожушний пов'язував свій творчий шлях переважно з молодіжною пресою — починаючи з 1923 р., друкує свої поезії та оповідання в журналах «Молодий більшовик», «Студент революції», в газеті «Комсомолець України» та ін.
Двадцятими роками датовані збірки його віршів — «Каре поле» (1924), «Над портретом Леніна» (1925), «Ми — червоні квіти» (1927), також оповідання «Комсомолка Зоя» (1925).
Творчості поета, що поставала на грунті трудових буднів його ровесників, притаманні щирість художнього вислову, ліризм світовідчуття, пафос новотворення. Праці, трудовому неспокою, утвердженню паростків нового в побуті та взаєминах між людьми присвячено і ряд пісень М. Кожушного («Наша спілка молода...», «Сільські комунари», «Я» тощо).
У 1938 р. Марко Кожушний був незаконно репресований і за сфальсифікованою справою про його «ворожу» діяльність осуджений.
1959 року посмертно реабілітований.

Михайло КОЗОРІС

Козоріс Михайло Кирович народився 2 березня 1882 р. в м. Калуші на Прикарпатті в сім'ї міщанина. В 1912 р. успішно закінчив юридичний факультет Львівського університету. Учасник першої світової війни. З 1919 р. жив на Радянській Україні, працюючи в Наркоматі юстиції УРСР. Належав до літературної організації «Західна Україна».
Літературну діяльність розпочав 1907 р. як поет. Друкував у періодичних виданнях Галичини і Буковини нариси, оповідання, повісті. В ранній період творчості зазнав впливу модернізму. Він автор збірок оповідань «Тарас-дитина» (1914), «Дві сили» (1927), «Віче», «То був злодій» (1928), «За порадою» (1929) «По кам'яній стежці», повістей «Село встає» (1929), «Чорногора говорить» (1931), «Голуба кров» (1932). Його перу належить науково-публіцистична розвідка «Польський терор на Західній Україні», а також низка п'єс для дітей, спогади про Івана Франка і Марка Черемшину, Василя Стефаника.
У квітні 1933 р. Козоріс був заарештований і засуджений судовою «трійкою» при ОПУ УРСР 2 жовтня 1933 р. на п'ять років виправно-трудових таборів по звинуваченню в тому, що «з 1924 р. входив до керівництва контрреволюційної організації УВО, працюючи в літературному об'єднанні «Західна Україна», вербував нових членів в організацію і провадив повстанську діяльність». Покарання відбував на Соловках.
На підставі постанови «особливої трійки» УНКВС Ленінградської області від 9 жовтня 1937 р. розстріляний.
Після викриття культу особи Сталіна військовий трибунал Київського військового округу переглянув судово-слідчу справу Козоріса і виніс ухвалу: «Постанову судової Трійки при Колегії ОПУ УРСР від 2 жовтня 1933 р. і особливої Трійки ДПУ Ленінградської області щодо Козоріса Михайла Кировича скасувати, а справу припинити через відсутність складу злочину».
Михайло Козоріс реабілітований посмертно.

Петро КОЛЕСНИК

Колесник Петро Йосипович народився 28 січня 1905 р. у с. Баришівка Переяславськего повіту на Полтавщині в сім'ї шевця. Початкову освіту здобув у земській школі. Працюючи робітником на Баришівській торфорозробці, 1924 р. без відриву від виробництва закінчив середню школу. Одночасно вів громадсько-політичну роботу: був членом районної комісії комітету незаможних селян (КНС), пропагандистом у клубі торф'яників. За направленням районного КНС навчася в Київському інституті народної освіти, закінчив аспірантуру (1931). Працював науковим співробітником Інституту літератури АН УРСР, викладачем обласної партійної школи, кооперативного, медичного та театрального інститутів, був доцентом Київського державного університету, виконував обов'язки відповідального редактора журналу «Молодняк».
Перші вірші, рецензії, літературно-критичні статті Колесник видрукував у студентському журналі «Молоді загони», потім виступав у газетах «Пролетарська правда», «Літературна газета», журналах «Молодняк», «Життя й революція», «Глобус», «За марксистсько-ленінську критику», «Літературна критика» та ін. Він автор досліджень «Валеріан Підмогильний. Критичний нарис» (1931), «Іван Франко. Коротка біографія» (1956), «Син народу. Життя і творчість Івана Франка» (1957), «Безсмертний Кобзар» (1961), «Коцюбинський — художник слова», «Іван Франко. Літературний портрет», «Fata-morgana» М. Коцюбинського» (1964), «Іван Франко. Біографічний нарис» (1966), «Степан Руданський. Літературний портрет» (1971); романів «Боротьба» (1932), «На фронті сталися зміни» (1935), «Терен на шляху» (1059), «Поет під час облоги» (1980); один з авторів 5-го тому «Історії української літератури» у восьми томах (1968),
Петро Колесник був членом літературних організацій «Молодняк», ВУСПП, СП СРСР з 1934 р.
Як стверджував письменник, за доносами провокаторів 12 червня 1937 р. його заарештували, звинувачуючи в тому, що він був членом контрреволюційної націоналістичної організації і «вів шкідницьку роботу серед письменницької молоді», пропагував націоналізм. «Особлива трійка» НКВС Київської області позбавила письменника волі на !0 років.
Покарання відбував у Печорських виправно-трудових таборах. Повернувся Колесник у рідні краї в 1947 р. Працював над докторською дисертацією про творчість Івана Франка. Та 4 лютого 1949 р. його знову заарештовують. Звинувачення ті ж самі. На цей раз йому «подарували» лише адміністративну висилку в Красноярський край. Там, у Єнісейську, 4 роки працював робітником на будівництві, 2 роки — викладачем російської мови і літератури та креслення в технікумі. В серпні 1954 р. письменник повернувся із заслання.
Військовий трибунал Київського військового округу ЗО вересня 1955 р. скасував попередні вироки і справу припинив через відсутність складу злочину.
Петра Колесника поновили на науковій роботі в Інституті літератури АН УРСР, де він працював професором-консультантом.
1970 р. вийшов на пенсію.
Помер 9 серпня 1987 р.

Павло КОНОНЕНКО

Кононенко Павло Трохимович народився 1 2 липня 1900 р. в с. Іваново-Михайлівці на Катеринославщині в сім'ї робітника. Він був п'ятим сином у родині, в якій налічувалося восьмеро дітей. Нестатки не дали змоги майбутньому письменнику одержати належну освіту. Закінчивши двокласне училище, він змушений був опановувати ремесло слюсаря, працюючи підручним у приватних майстернях м. Павлограда.
Одразу ж після Жовтневої революції юнак вступає в ряди Червоної гвардії й бере участь у боях проти німецьких окупантів. В численних боях супроти Денікіна, Петлюри, Врангеля молодий червоноармієць зазнав контузії й тяжкого поранення.
Пов'язавши долю з Червоною Армією, Павло Кононенко закінчує полкову школу, курси червоних старшин, вищу школу командирів у Києві, заодно вчиться на етнографічному факультеті Інституту народної освіти, починає літературний шлях.
1931 р. виходить перша збірка віршів «Ми йдемо вперед». Затим — «В один голос» (1932), «Наступ» (1933).
Арештували Павла Кононенка 1938 р. в Дніпропетровську у званні капітана, коли він працював викладачем тактики на курсах удосконалення командного складу. Обвинувачення: участь «у військово-фашистській змові». Після трирічного слідства заочний вирок — 10 років позбавлення волі, а затим — довічне заслання. Відбував покарання письменник у с. Піхтовка Новосибірської області.
Після арешту Берії в травні 1954 р. судово-слідча справа Кононенка була переглянута і він реабілітований. Десять років ув'язнення зараховано колишньому капітанові до службового стажу в рядах Радянської Армії.
Після громадянської реабілітації був поновлений в рядах Спілки письменників, в яку був прийнятий кандидатом 1937 р.
Помер 14 березня 1971 р.

Володимир КОРЯК

Коряк Володимир Дмитрович народився 14 січня 1889 р. в м. Слов'янську Донецької області в сім'ї купця. За участь у революційному русі був засланий у Тургайський край, де пробув до Лютневої революції 1917 року. З 1917-го по 1920 рік належав до Української партії соціал-революціонерів (боротьбистів), з 1920-го до 1437 р. був членом КП(6)У.
Займався літературною роботою, працював в установах Наркомосу, в редакціях газет і журналів, у Держвидаві України. у вузах Харкова. Письменник входив до літературних організацій «Гарт» та ВУСПП. був автором праць «Тарас Шевченко» (1925), «Нарис історії української літератури» (1925) та двотомника під такою ж назвою. Досліджував творчість В. Стефаника. Видав книгу прози під назвою «В боях» (1933). Маючи незакінчену середню освіту. Коряк став професором Харківського державного університету, завідував кафедрою української літератури, а в інституті імені Т. Г . Шевченка вів кабінет радянської літератури.
У 30-х роках був широко відомий розгромними виступами проти окремих літераторів, до числа яких належав Микола Хвильовий. Близькість до кіл офіційної критики (до зав. відділом ЦК КП(б)У А. Хвилі), ортодоксальні критичні виступи створили Коряку відповідну репутацію.
30 вересня 1937 р. після виключення з КП(б)У як «буржуазного націоналіста, що не побажав роззброїтися проти Радянської влади», на письменника відкрили «справу». 1 жовтня його квартиру обшукали, господаря заарештували. В одній із заяв заарештований «зізнався» в тому, що вів «контрреволюційну» роботу й визнав, що заслуговує на покарання.
21 грудня 1937 р. відбувся суд. Вирок найтяжчий — розстріл. Наступного дня В. Коряка не стало.
Його дружину Софію Назарівну заарештували через три тижні після нього. Як помічник «ворога народу», НОНУ 5 років відбувала покарання в Караганді. На волі залишилися доньки — сімнадцятилітня Оксана й на п'ять років старша Галина. Остання пізніше разом з матір'ю почала клопотатися про реабілітацію батька. 1956 р. Галина Володимирівна звернулася до М.С.Хрущова. Відбулася реабілітація. Ім'я письменника Коряка повернулося в літературу.

Григорій КОСИНКА

Косинка (справжнє прізвище — Стрілець) Григорій Михайлович народився 29 листопада 1899 року в с. Щербанівка Обухівського повіту на Київщині в сім'ї малоземельних селян. Двокласну школу закінчив у сусідньому селі Красне, де жив його дід по матері. Коли йому виповнилося 14 років, вирушив до Києва на заробітки. Працював чистильником чобіт, канцеляристом і водночас закінчив вечірні гімназіальні курси. Брав участь у громадянській війні, сидів три місяці в тюрмі (можливо, це була муравйовська тюрма, зображена пізніше письменником у новелі «Фауст»). Впродовж 1919—1922 років учився в Київському інституті народної освіти. Перші зарисовки і статті опублікував 1919 р. в газеті «Боротьба». Працював у редакції газети «Вісті Київського губревкому», журналах «Нова громада» та «Всесвіт», редактором ДВУ і Київської кінофабрики, директором Харківського і Київського радіокомітетів. Входив до творчої групи «Гроно», яка видала альманах під такою ж назвою, опублікувавши в НЬОМУ три етюди: «Під брамою собору», «Мент», «За земельку». Потім став членом літературного угрупованню «Ланка», яке в 1926 році перейменувалося на «Марс» (Майстерню революційного слова). Після ліквідації літературних організацій у 1932 році був позагруповим.
Тематично творчість Косинки є відображенням проблем пореволюційного села. Ідейно-стильове спрямування її розвивалось у традиціях модерної української новели рубежу XIX — XX століть, найяскравішим представником якої був Василь Стефаник. З ним Косинка підтримував листування, одержуючи від видатного майстра по-батьківськи щирі творчі поради.
Стефаник називав Косинку «своїм сином із Дівич-гори» (назва гори поблизу Києва).
Уже перша збірка новел Косинки «На золотих богів» (1922) засвідчила: перед читачем не речник якоїсь однієї політичної тенденції. Як художник «від бога», він виступав «за всіх» і «проти всіх»; ЙОМУ боліли і рани бідності найбільш окраденого селянина, і месницькі дії заблуканого «бандита-дезертира», та кров переконаного партійця, і дрімуча безпросвітність декласованих спекулянтів та «вічних» міщан.
Віддавши на початку творчості данину імпресіоністичним, символістським і романтичним барвам, Косинка вже в другій книжці новел «В житах» (1926) постав перед читачем як сформований майстер реалістичного письма стефаниківського типу.
Об'єктивність художнього письма Косинки і гострота відтворюваних ним життєвих конфліктів викликали здивування в середовищі критиків, а відверті вульгаризатори з-поміж них навіть публічно звинувачували письменника в поетизації ворожих радянській дійсності сил, в апологегизації куркульства, бандитизму і г. пі. В. Корняк писав, що з новел Косинки не ясно, з ким ВІН І проти кого; Я. Савченку здавалось, що з усіх. сучасних письменників Косинка «найяскравіший»; а С. Щупак і О. Полторацький кваліфікували І Косинку як куркульського агента в радянській літературі. Натомість високу оцінку творам письменника давали М. Ірчан, М. Рильський, С. Єфремов та ін.
Арештовано Косинку 4 листопада 1934 р. по звинуваченню в приналежності до організації, яка готувала терористичні акти проти керівників партії І Радянської влади. У вироку виїзної Військової колегії Верховного Суду Соплу РС.'Р у справі терористів-білогвардійців від 15 грудня 1934 р. (по цьому процесу «проходили» також письменники Фальківський, Близько, Буревій, Антін і Іван Крушельницькі) зазначається: «Суд встановив, що більшість обвинувачених прибули в СРСР через Польщу, а частина – через Румунію, маючи завдання вчиняти на території УРСР терористичні акти. При затриманні у більшості обвинувачених забрано револьвери і ручні гранати. Керуючись постановою ЦВК Союзу РСР від 1.Х 11.1934 р., виїзна сесія Військової колегії присудила... Григорія Косинку-Стрільця... розстріляти».
Вирок бук виконаний у Кисні того ж дня.
Посмертна реабілітацій письменника відбулася 19 жовтня 1957 р. У копії довідки за формою № 30, то зберігається в архівних фондах ЦНБ ім. Вернадського АН УРСР, зазначається: «Дело по обвинению Косынка-Стрелец Г. М., арестованного 5 ноября 1934 года, пересмотрено Военной коллегией Верховного Суда СССН І9 октября 1957 года.
Приговор Воєнной коллегии от 13—15 декабря 1934 года в отношении Косынки-Стрелец Г. М. по вновь открывшимся обстоятельствам отменен, и дело за отсутствием состава преступления прекращено. Косынка-Стрелец реабилитирован посмертно».

Анатоль КОСТЕНКО

Костенко Анатолій Ілліч народився і 7 серпня 1908 року в с. Балаклія на Полтавщині в сім'ї селянина-бідняка. Закінчив Полтавський інститут народної освіти (1931) та аспірантуру (1934) при Науково-дослідному інституті ім. Т. Г. Шевченка (Київська філія). Кандидат філологічних наук. Автор книжок «Шевченків журнал» (1935), «Поети комсомолу» (1936).
Арештований 12 червня 1937 року в Києві.
В обвинувальному висновку, складеному слідчим Левіним, зазначено, що Костенко А. І. «є з 1934 року учасником антирадянської націоналістичної організації, в яку був завербований Шабліовським (засуджений)». Інкримінувалося також те, що «в своїй науково-дослідній роботі Костенки обмішав питання вивчення радянської літератури і орієнтував критику на стару літературу».
«Трійкою» при Київському управлінні НКВС УРСР 14 листопада 1937 року А. Костенкові був оголошений вирок: 10 років виправно-іродових таборів. Відбував покарання в концтаборах, на Колимі.
5 травня 1951 року Особливою нарадою при МДБ СРСР «за приналежність до контрреволюційної націоналістичної організації» приречений на безстрокове поселеним, яке відбував на Дальбуді.
Починаючи з 1938 року, неодноразово звертався з клопотанням про перегляд своєї справи в найвищі інстанції СРСР, в тому числі до Хрущова і Сталіна, не визнавав себе винним і вимагав призначити нове розслідування. Але все безрезультатно.
В заяві на ім'я Голови Президії Верховної Ради СРСР від 25 вересня 1953 року А. Костенко пояснював, що слідство над ним велося незаконними метода-ми (слідчий Ленін тижнями позбавляв його сну та їжі, застосовував тортури, вдавався я до шантажу і провокацій).
Ухвалою Військового трибуналу КВО 18 листопада і955 року вирок стосовно А.Костенка скасовано, а справу припинено за відсутністю складу злочину.
Після реабілітації А. Костенко оселився в Києві і повернувся до активної творчої праці. Відтоді він опублікував книги: «Мемуарные материалы как источник изучения биографии Шевченко» (1958), «Співачка досвітніх вогнів (1963), «Шевченко в мемуарах» (1965), «Леся Українка» (художня біографія, 1971, повторне видання в 1985), «Леся Украинка» (в серії «ЖЗЛ», 1971), «Оживуть степи. Тарас Шевченко за Каспієм» (у співавторстві з Є. Умірбаєвим, 1977, 1984). «Андрій Малишко» (біографічна повість, 1981,1988), «За морями, за горами» (1984), «Лічу в неволі дні і ночі» (1987).

Кость КОТКО

Любченко Микола Петрович (літ. псевдонім — Кость Котко) народився 29 лютого 1896 р. у Києві в сім'ї поліцейського службовця. У 1914 р. закінчив Третю київську гімназію, після якої вступив на філологічний факультет Київського університету. Провчився рік і декілька місяців. У кінці 1915 р. почав працювати діловодом у військово-дорожньому загоні шляхів сполучення. У 1917 р. переїхав у Бердичів, де паралельно з основною працею став співробітничати в місцевій газеті.
У 1918 р. під час гетьманського владарювання вступив до підпільної партії боротьбистів. За революційну діяльність був тричі заарештований. У березні 1920 р. Любченка прийняли до Комуністичної партії більшовиків. Працював референтом у Народному комісаріаті закордонних справ, першим секретарем повпредства у Варшаві, радником повпредства у Празі, редактором газети «Киевский пролетарий», членом редколегії газети «Комуніст».
Статті, фейлетони, памфлети, гуморески друкував у всіх республіканських газетах і журналах. Видав 20 книжок гумору й сатири. Серед них: «Альманах трьох» (1920), «Петлюрія» (1921), «Чудоправ-майстри» (1922), «Без штепселя», «Дивовижна пригода з гречкою», «Обличчям до спини», «Як воно там за кордоном» (1927), «Істукрев», «Сонце поза мінаретами», «Сто годин на добу» (1928), «Теж люди» (1929), «Останній полон», «Щоденник кількох міст» (1930), «Трагедія і фарс» (1933).
Уповноважена секретно-політичного відділу УДБ НКВС УРСР Гольдман, розглянувши матеріали, що звинувачували Любченка М. П. в тому, що він «належав до контрреволюційної організації, був тісно зв'язаний з членами центру Харківського контрреволюційного блоку, знав про підготовку замаху на Постишева», і вважаючи, що перебування його на волі соціально небезпечне, 2 грудня 1934 р. ухвалила «вибрати запобіжним заходом проти уникнення ним суду і слідства — утримання під вартою в спецкорпусі Київського обласного управління НКВС». Після трусу на квартирі Любченка заарештували 4 грудня 1934 р.
14 січня 1935 р. підсудного виключили з членів ВКП(б) «як активного учасника контрреволюційної організації». Спочатку на допитах, які вів слідчий Грушевський, Любченко заперечував пред'явлені йому звинувачення, зрештою був змушений визнати свою «приналежність до боротьбистського крила блоку контрреволюційних націоналістичних сил».
Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні без участі обвинувачення і захисту 21 і 28 березня 1935 р. розглянула справу Любченка і винесла вирок: позбавити волі на 7 років з конфіскацією особистого майна.
Після суду в'язня відправили до Картабу, де він до 21 травня 1936 р. працював у с. Долинське. Звідси його перевели у Білбалттаб. Це був його останній етап. «Особлива трійка» УНКВС Ленінградської області 25 листопада 1937 р. засудила М. Любченка до розстрілу.
Вирок виконано в той же день.
Військова колегія Верховного Суду СРСР 4 серпня 1956 р. вирок щодо Любченка М. П. скасувала і справу припинила.
Микола Любченко реабілітований посмертно.

Гордій КОЦЮБА

Коцюба Гордій Максимович народився 16 січня 1892 р. на хуторі Костів Банківського повіту на Харківщині в селянській сім'ї. Навчався у Валківській трирічній народній школі. Потім кілька років працював писарем у різних канцеляріях, самотужки здобуваючи освіту. Екстерном здавши екзамени за повний курс гімназії, поступив на юридичний факультет Петербурзького університету. Паралельно студіював історико-філологічні науки. Університет закінчив напередодні Великої Жовтневої соціалістичної революції.
У жовтні 1917 р. вступив до партії українських есерів (УПСР), в якій активно працював до травня 1918 р. Австро-німецька окупація України змінила політичну орієнтацію Гордія Коцюби. Він перейшов до партії боротьбистів.
У жовтні 1921 р. разом із Шумським Коцюба поїхав у Варшаву, працював кілька місяців у пресбюро радянського посольства. Він був одним із фундаторів і редакторів журналу «Шляхи мистецтва», працював у новостворених газетах «Вісті ВУЦВК», «Комуніст», «Селянська правда», журналах «Всесвіт», «Червоний шлях» та ін. Видав близько трьох десятків книжок. Серед них збірки новел і оповідань «Па межі» (1924), «Біля гудків» (1925), «Свято на буднях» (1927), «Змова масок», «Чекання» (1929), «Бронзові люди», «Дніпрові саги», «На терезах», «Облога шахт» (1931), «Дорога змагань» (1932); романи «Нові береги» (1932), «Родючість» (1934), «Перед грозою» (1938).
Гордій Коцюба належав до літературних організацій «Гарт», ВАПЛІТЕ. Член СП СРСР з 1934 р.
Співробітники Харківського обласного управління НКВС розглянули матеріали, за якими Гордій Коцюба нібито «був активним учасником антирадянської організації українських есерів, яка проводила підготовку до збройного повстання проти Радянської влади». Щоб він «не уникнув суду і слідства», ухвалили «утримувати його під вартою у в'язниці міста Харкова». Коцюбу заарештували 21 березня 1938 р. На допитах та очних ставках, які вів молодший лейтенант Замков, заарештований під фізичним впливом визнав свою вину. Військовий трибунал Харківського військового округу 17 грудня 1938 р. засудив письменника до найвищої міри покарання — розстрілу.
При додатковому розслідуванні справи Коцюби в 1956—1957 рр. В. Сосюра, П. Панч, О. Копиленко, С. Крижанівський дали позитивні характеристики письменнику як здібному авторові літературних творів, патріотові своєї Батьківщини. Зокрема, П. Панч написав: «За весь час нашого знайомства ніколи я не чув від нього жодного антирадянського слова сказаного, а тим паче написаного».
Військова колегія Верховного Суду СРСР 28 грудня 1957 р. скасувала вирок щодо Коцюби і справу припинила через відсутність складу злочину.
Гордій Коцюба реабілітований посмертно.

Григорій КОЧУР

Кочур Григорій Порфирович народився 17 листопада 1908 р. в с. Феськівці на Чернігівщині в селянській сім'ї. Після закінчення Київського ІНО викладав у Балтському педтехнікумі, Молдавському педінституті. З 1936 року до початку війни завідував кафедрою літератури у Вінницькому педінституті.
Перші переклади античних авторів були опубліковані 1938 р. в хрестоматії з античної літератури та періодичних виданнях.
Арештований 8 жовтня 1943 р. в Полтаві. В обвинувальному висновку, підписаному старшим слідчим УНКДБ Лоскутовим, стверджувалося, що «Кочур під час тимчасової німецько-фашистської окупації належав до організації українських націоналістів, підтримував зв'язки з представниками Центрального проводу ОУН, від яких одержував відповідну літературу й розповсюджував її серед своїх знайомих»'.
На закритому судовому засіданні трибуналу військ НКВС Полтавської області 11 березня 1944 р. Кочур заявив: «Винним в пред'явленому обвинуваченні себе не визнаю. Учасником оунівської організації я ніколи не був, завдань її не одержував і ніякої літератури не розповсюджував». Та, незважаючи на відсутність будь-яких речових доказів з боку звинувачення, Г. Кочур і його дружина Ірина Воронович були засуджені кожен на десять років виправно-трудових таборів і на подальші п'ять років позбавлення прав.
Відбували незаслужене покарання в Інті (Комі АРСР).
7 вересня 1956 р. подружжя Кочурів звернулося до прокурора Київського військового округу з заявою про реабілітацію, в якій пояснювали, що під час слідства потрібні для звинувачення факти добувалися шляхом «залякування і погроз». Суть справи зводила ся до того, що Кочури дали своїй знайомій прочитати анонімну листівку (такі листівки під час окупації широко розповсюджувалися серед населення), а та на допиті не витримала побоїв і дала фальшиве зізнання, що її вербували в ОУН.
8 січня 1957 р. військовий трибунал Київського військового округу скасував вирок щодо Г. Кочура та І. Воронович і справу припинив за відсутністю в їхніх діях складу злочину.
Серед реабілітаційних матеріалів у справі Кочура є позитивні відгуки про нього академіка О. Білецького, письменника Є. Дроб'язка, кандидата філологічних наук Ф. Жилка.
Після реабілітації активно працює як перекладач і дослідник літератури. За книжку «Відлуння» (1969) та переклади поезій П. Верлена, П. Безруча, Л. Новомеського, 1. Волькера, Дж. Леопарді в серії «Перлини світової лірики», «Гамлета» Шекспіра удостоєний республіканської літературної премії імені Максима Рильського.
Будні ГУЛАГу відтворив у збірці поезій «Інтинсь-кий зошит. Вірші 1945--1953 років» (1989). Видав мті перекладів «Друге відлуння» (1991).
У застійні часи зазнав переслідувань, був ошельмований і виключений із СПУ, згодом поновлений.

Агатангел КРИМСЬКИЙ

Кримський Агатангел Юхимович народився і5 січня 1871 р. в м. Володимирі-Волинському в сім'ї вчителя гімназії. Батько — нащадок бахчисарайського мулли, який наприкінці XVII ст. переселився з Криму до Литви, мати — з бідної родини литовських поляків. Вчився в Острозькій прогімназії, закінчив Колегію Павла Галагана в Києві, Лазаревський інститут східних мов у Москві, історико-філологічний факультет Московського університету. В 1896—1898 рр. перебував у науковому відрядженні в Сірії та Лівані. 1900 р. стає професором арабської філології, а водночас рекомендується і на кафедру східних мов в Лазаревському інституті. Викладає, зокрема, арабську й турецьку мови. А взагалі, письменник володів більшістю поширених європейських і східних мов.
У вересні 1918 р. Агатангел Кримський переїжджає із Москви до Києва, де бере участь в організації Української Академії наук. В столиці України вчений розвиває титанічну науково-педагогічну та громадську діяльність. Він — неодмінний секретар УАН (1918 — 1928), голова історико-філологічного відділення Академії наук, директор Інституту української наукової мови (тепер Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР), завідуючий кафедрою сходознавства Київського державного університету. Обирається до складу Київської міської Ради робітничих та червоноармійських депутатів, був членом ВУЦВК.
Агатангел Кримський створив капітальні праці з історії і літератури арабів, персів, турків та інших народів Близького й Середнього Сходу, історії мусульманства, історії семітських мов, навчальні посібники з орієнталістики. Тільки в «Трудах по востоковедению», що видавав Лазаревський інститут, вийшло 26 томів його монографічних досліджень. Він є автором чи не всіх (понад 500) статей, що стосуються сходознавства в словниках Брокгауза і Єфрона та Товариства братів Гранат. Значну увагу вчений приділяє і вивченню східнослов'янських мов — російської, української та білоруської. Йому належать дослідження з української лексикології та лексикографії, діалектології, правопису, українського літературознавства, фольклористики й етнографії. Агатангел Кримський— автор «Української граматики» (т. 1—2, 1907 —1908), «Нарисів із історії української мови та хрестоматії з пам'ятників староукраїнщини XI — XVII ст.» (1922, у співавт. з О. О. Шахматовим), «Програми для збирання особливостей малоруських говорів» (1910).
Агатангел Кримський славетний не тільки як учений-філолог, але й відомий як український поет-лірик, співець «екзотичних поезій», як белетрист прозаїк. Його поетичні твори увійшли в основному до збірок «Пальмове гілля», оповідання - до збірок «Повістки і ескізи з українського життя» та «Бейрутські оповідання». З роману «Андрій Лаговський» за життя письменника надруковано тільки д«і частини, повністю твір опубліковано 1972 р.
Агатангел Кримський зробив багато художніх перекладів з арабської, перської, турецької, англійської. французької, німецької та інших мов.
...Літо 1941-го, як і завжди, академік проводив у м. Звенигородці, що на Черкащині. Тут він мав ошатний будинок з вежею, велику книгозбірню, а головне спокій. Але цього ліга нездужалось: зовсім упав і до того слабкий зір, стисло груди, вже другий тиждень не слухалися ноги. Думалося всяке: і роки — як-не-як пішло на восьмий десяток, і задавнені хвороби, набуті в далеких світах, і неймовірна перевтома...
Аж 19 липня, під обідню пору, біля будинку загурчав мотор. Невдовзі і гості переступили поріг —- двоє ще молодих, але міцно скроєних чоловіків. Один .з них виявився оперативним співробітником Звенигородського міжрайонного відділу НКД6, другим лейтенант Держбезпеки з Києва. Він і зажадай, аби Кримський збирався в дорогу. Мовляв, є розпорядження уряду евакуювати Академію наук у Саратов. Того ж дня хворого академіка привезли ч Київ І вже в ніч на 20 липня заарештували.
У постанові на арешт старший оперуповноважений 11 відділу 111 управління НКДБ УРСР сержант Держбезпеки Секарєв писав, що Кримський «був ідеологом українських націоналістів і впродовж ряду літ очолював антирадянське націоналістичне підпілля. За зізнанням засуджених учасників контрреволюційної націоналістичної організації СВУ Єфремова, Дурдукінського та ін.. Кримським брав активну участь в цій організації. За наявними даними, Кримський останнім часом активізував свою антирадянську націоналістичну діяльність, спрямовану на утворення самостійної буржуазної української держави, на відрив України від Радянського Союзу. Ця підривна діяльність велася КРИМСЬКИМ на фронті української культури і у вихованні в антирадянському націоналістичному дусі студентів Київського університету...». Почалися допити, але Кримський нічого не визнавав. Допити продовжилися і в Харкові, куди перевезли заарештованого. Тут його ознайомили з офіційним звинуваченням, яке склав старший слідчий III управління НКВС УРСР лейтенант Держбезпеки Кокостиков. У ньому те ж саме: антирадянська націоналістична діяльність...
Сьогодні, мабуть, уже ніхто не відає, яким був шлях ув'язненого до Казахстану. У слідчій справі є лиш довідка фельдшера про те, то Кримський «перебуває к тюремній лікарні від дня прибуття... Дряхлість, виснаженість, загальна слабість... Свідомість у повній свідомості. Поліпшення немає. Хляне». Довідка датована 14 січня 1 942 р.
А 26 січня 1942 р. було складено акт про те, що цього дня сержант безпеки Сєткін, начальник банної частини лікар Ібрагімова та черговий фельдшер Нефе-дов «оглянули труп ув'язненого Кустанайської загальної тюрми № 7 НКВС Казахської РСР Кримського А. К)., 72 роки, померлого 25 січня 1942 р. о 1 год. ЗО хв. дня... Хворий ув'язнений поступив з етапу ЗО жовтня 1941 р. із Харкова в дуже тяжкому стані виснаження і одряхління організму, зі змінами в серцево-судинній системі... Хворий не міг ходити і вставати без сторонньої допомоги...»
20 травня 1957 р. заступник начальника відділу по нагляду за слідством в органах Держбезпеки Прокуратури УРСР старший радник Янковський І. І. знайде, що «...20 липня 1941 р. НКДБ УРСР був заарештований і притягнутий до карної відповідальності за контрреволюційну діяльність Кримський... 14 вересня 1941 р. йому пред'явлено обвинувачення... але в чому конкретно — в постанові не вказано. На слідстві Кримський винним себе... не визнав.
Перебуваючи у в'язниці № 7 в м. Кустанаї, Кримський 25 січня 1942 р. помер, і 3 лютого 1942 р. справа про нього була припинена... В листопаді 1956 р. Інститут мовознавства АН УРСР звернувся до Прокуратури УРСР з клопотанням переглянути справу Кримського, у зв'язку з чим по справі КДБ при Раді Міністрів УРСР була проведена додаткова перевірка».
Лише 8 травня 1957 р. справу щодо Агатангела Кримського КДБ при Раді Міністрів УРСР було припинено за відсутністю складу злочину й письменника реабілітовано посмертно.

Антін КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ

Крушельницький Антін Володиславович народився 4 серпня 1878 р. в м. Ланьцут (тепер Польща) в родині інтелігента.
Навчався у Львівському університеті.
Працював спочатку журналістом (деякий час редагував газету «Буковина»), а потім педагогом в українських гімназіях. 1917 р. був директором гімназії в м. Городенка (тепер Городенківського району Івано-Франківської області). 1919 р.—- міністр освіти Західно-Української Народної Республіки, після розпаду якої жив на еміграції у Відні, Там організував видавництво художньої літератури «Чайка». Переїхавши до Львова, видавав прорадянські журнали «Нові шляхи» й «Критика».

Літературну діяльність розпочав ще наприкінці XIX століття: писав оповідання, новели, повісті. Окремими книжками видрукувані прозові збірки з життя українського трудового люду Галичини «Пролетарі». «Буденний хліб», «Рубають ліс» та інші. За прорадянську діяльність польсько-шляхетським урядом 1932 р. був висланий зі Львова на Радянську Україну, де продовжив свою письменницьку діяльність.
6 листопада 1934 р. був заарештований органами Держбезпеки НКВС УРСР у Харкові. Під час арешту й трусу в нього вилучено біля сотні листів від різних кореспондентів, 38 фотографій, різні записки, автобіографію. У постанові оперуповноваженого ІІ відділу СПО УДБ по Харківській області Бордона стверджувалося: «Крушельницький Антін Володиславович є одним із керівників створеного на Україні центру ОУН, який ставить своєю метою повалення Радянської влади в СРСР і підготовку терористичних актів проти представників партії і уряду».
Під пресом морального терору і фізичних тортур н;і допитах «визнав» себе винним у тому, що прибув на Україну з метою проведення контрреволюційної діяльності. 15 грудня 1934 р. звернувся із заявою «До суду при НКВС УРСР», в якій просив дати йому змогу присвятити решту своїх сил «будуванню соціалізму й безкласового громадянства».
Справа А. Крушельницького розглядалася 28 березня 1935 р. виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР під головуванням В. Ульріха. Вирок: десять років позбавлення волі з конфіскацією майна.
Заслання А. Крушельницький відбував у Соловецькій тюрмі. Там життя його трагічно обірвалося 23 жовтня 1937 р. після того, як він був засуджений «трійкою» У НКВС Ленінградської області по 1-й категорії, тобто до розстрілу.
Із секретної записки тюремного управління НКВС від 16 червня 1941 р. відомо, що в архівах цього управління зберігалося «13 зошитів рукопису роману А. Крушельницького українською мовою «Батьківщина». На звороті цієї «службової записки» зазначено: «Рукопис цього твору знищено шляхом спалення. 4.VІ.1941».
19 жовтня 1957 р. Верховний Суд СРСР скасував вирок у справі А. Крушельницького за відсутністю складу злочину.
Антін Крушельницький реабілітований посмертно.

Іван КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ

Крушельницький Іван Антонович народився 12 листопада 1905 р. в Коломиї на Прикарпатті в письменницькій сім'ї. Окрім батька, в літературі працювала і його мати (друкувалася під псевдонімом Марія Свобода), яка виступала також на сцені як актриса.
І. Крушельницький здобував освіту у Віденському, а потім у Празькому університетах, підтримував тісні взаємини з культурними осередками Європи. Зокрема, був у приятельських взаєминах з відомим австрійським письменником Гуго фон Гофмансталем, збірку творів якого видав у своєму перекладі.
Писати Іван Крушельницький почав ще в студентські літа. Перша збірка його поезій «Весняна пісня» видрукувана 1924 р. З 1927 р. він член КПЗУ. За революційну діяльність був позбавлений права вчителювати в українських школах, тому існував за рахунок літературної та мистецької праці. Виступав він також як мистецтвознавець, вправний графік, вміщуючи свої роботи в періодичних виданнях.
Як поет друкувався в журналах «Нові шляхи». «Світ» та ін. Видав збірки поезій «Юний спокій» (1929), «Радощі життя» (1930), «Спір за мадонну Сільвію» (1930), «На скелях (Таверна № 16)». У них виявив себе проникливим ліриком, цікавим експериментатором у галузі художньої форми. Антивоєнна драматична поема Івана Крушельницького «На скелях (Таверна № 16)» на конкурсі Народного комісаріату освіти УРСР 1931 р. відзначена першою премією.
І. Крушельницький доклав багато зусиль до оновлення й збагачення художньо-культурного життя на західноукраїнських землях. 1931 р. випустив «Альманах лівого мистецтва», що об'єднував митців-новаторів. Того ж року видав цікаву працю «Джерела творчості Ярослава Галана», згодом безпідставно «розвінчану» одним львівським публіцистом як «пасквіль доморослого фашиста, неука і графомана».
Не маючи змоги в нормальних умовах продовжувати свою діяльність у Львові, дотримуючись, як і його батько, прорадянських поглядів, І. Крушельницький 1932 р. виїхав на лікування до СРСР. Сім місяців провів він у Сухумі, після чого оселився в Харкові. З ентузіазмом включився в громадсько-культурне життя столиці України. Але 1933 р. його було безпідставно заарештовано і звинувачено, як і багатьох інших «західняків», в організації підготовки терористичних актів проти керівників Радянської влади.
13 грудня виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР, що засідала в Києві, на підставі постанови Президії ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. засудила Івана Крушельницького (разом із братом Тарасом, Григорієм Косинкою, Дмитром Фальківським, Романом Сказинським, Олексою Влизьком та іншими) до розстрілу. 14 грудня вирок було виконано.
14 січня 1958 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР переглянула справу І. Крушельницького, вирок від 13 грудня 1934 р. визнала нечинним.
Іван Крушельницький реабілітований посмертно.

Володимир КУЗЬМИЧ

Кузьмич Володимир Савич народився 27 червня 1904 р. в м. Бахмач на Чернігівщині в сім'ї робітника-залізничника. Після смерті батька дев'ятирічним хлоп'ям разом із братом потрапив до сирітського приюту в Полтаві. З неймовірними труднощами здобув гімназійну освіту. Вже за Радянської влади закінчив юридичний факультет Харківського інституту народного господарства (1929) та аспірантуру при кафедрі літературознавства Українського інституту червоної професури (1932).
Перше оповідання надрукував 1925 року. Відтоді його твори стали часто з'являтися на сторінках журналів «Червоні квіти», «Плужанин», «Молодняк», «Червоний шлях», «Гарт».
Досить інтенсивно працював як прозаїк. Біобібліографічний словник «Українські письменники» фіксує 32 окремі видання творів В. Кузьмича (1927—1941). Це, зокрема, повість «Італійка з Мадженто» та збірка оповідань «Наган» (1927), роман «Крила» (1930), книжки оповідань «Кораблі» (1931), «Батальйон п'ятирічки» (1932), «Висоти» (1934), «Дружина пілота» (1941), повісті «Турбіни» (1932), «Океан» (1939). Критика не обходила увагою творчість В. Кузьмича. Про нього писали й товариші по перу І. Багмут, Л. Гомін та ін.
Слідчу справу В. Кузьмича в архівах не виявлено, але з того, що остання його книжка «У грозу» видана 1941 р. в бібліотечці «Фронт і тил» (Київ — Харків), можна зробити висновок, що письменника було репресовано вже під час Великої Вітчизняної війни.
В особовій справі В. Кузьмича, яка зберігається в СПУ, є копія ухвали Судової колегії у кримінальних справах Верховного Суду Казахської РСР від 20 вересня 1957 р. про скасування постанови Особливої наради при НКВС СРСР від 5 липня 1943 р. щодо Кузьмича В. С. Там же підшита й копія свідоцтва від 19 березня 1951 р. про його смерть, згідно з яким він помер 4 жовтня 1943 року. Причина смерті — пелагра, місце поховання не зазначено. Отже, якщо взяти на віру це свідоцтво про смерть, бо часто у такий спосіб беріївці приховували факт розстрілу, то В. Кузьмич помер від хвороби, спричиненої доконечним виснаженням в одному з таборів НКВС на території Казахстану.
Володимир Кузьмич реабілітований посмертно.

Іван КУЛИК

Кулик Іван Юліанович — за паспортом Ізраїль Юделевич (літ. псевдоніми — Р. Роллато, Василь Роленко) — народився 26 січня 1897 р. в м. Шполі на Черкащині в сім'ї вчителя. Закінчив чотирикласне училище в Умані, куди переїхали батьки. 1911 р. поступив в Одеське художнє училище, але вже 1914-го разом із родиною виїхав до США. Тут сімнадцятилітній емігрант, працюючи на фабриках і шахтах Пенсільванії, розпочав свою літературну діяльність: друкував вірші російською мовою в соціал-демократичній газеті «Новий мир». 1914 р. вступив до РСДРП(б).
Весною 1917 р. через Далекий Схід і Сибір Кулик повернувся на Батьківщину, де під час Жовтневого збройного повстання в Києві став членом ревкому. У грудні того ж року був обраний членом ЦВК Рад і першого Радянського уряду України — двадцятирічний поет очолив Народний Секретаріат закордонних справ.
У подальші роки Іван Кулик працював в Українському відділі Наркомнацу в Москві, радянським консулом в Канаді, секретарем Кам'янець-Подільського райпарткому, а в 1934 р. очолив новоутворену Спілку радянських письменників України.
Перша поетична книжка Івана Кулика «Мої коломийки» про події громадянської війни на Україні вийшла друком 1921 р. З інших літературних творів найвідоміші — «Зелене серце», «В оточенні», «Чорна епопея», «Шість поем», «Змужніла молодість». Кулик знаний також як перекладач, зокрема американських поетів.
... На день арешту, 27 липня 1937 р., Іван Кулик — член ЦК ВКП(б) і ЦВК УРСР, директор Партвидаву ЦК ВКП(б)У. Уже на першому допиті він «дав» начальнику III відділення УДБ НКВС УРСР комісарові Держбезпеки Стирне і помічникові начальника відділення III відділу молодшому лейтенантові Держбезпеки Перцову такі зізнання:
«...Я настільки зрісся з українськими націоналістами, що коли Кость Котко і Яловий запропонували мені — єврею — вступити до української націоналістичної контрреволюційної організації, я розцінив це як висунення мене на роль «рятувальника» українського народу. Це імпонувало моїй амбіції. Не задумуючись, я погодився брати участь в організації...»
І далі: «...Після Постанови ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 р. про перебудову літературно-художніх установ я за вказівкою організації став добиватися мого призначення на пост Голови Спілки радянських письменників України. В червні того ж року я одержав таке призначення. Пробравшись до керівництва Спілки, я за завданням організації продовжував ту ж саму лінію — на породження серед чесних радянських письменників невдоволення і злоби супроти партії і Радянської влади. Я оточив себе націоналістами, передавши їм — насамперед Остапові Вишні — фактичне керівництво оргкомітетом...»
В обвинувальному висновку відзначалося й таке:
«...із 1925 р. був агентом англійської розвідки, якого завербували для роботи на користь Великобританії представники «Інтелідженс сервіс» в Канаді під час його перебування там в ранзі консула СРСР».
Самого вироку закритого судового засідання в судово-слідчій справі немає. Але є довідка про те, що Іван Кулик 7 жовтня 1937 р. «...осуджений за першою категорією... Вирок виконано 10 жовтня 1937 р.».
12 жовтня 1956 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР встановила, що письменника було заарештовано і розстріляно безпідставно, за сфальсифікованими матеріалами, а тому ухвалила: «Постанову НКВС СРСР і Прокурора СРСР від 7 жовтня 1937 р. щодо Кулика І. Ю. скасувати і справу за відсутністю складу злочину припинити».
Іван Кулик реабілітований посмертно.

Микола КУЛІШ

Куліш Микола Гурович народився 5 грудня 1892 р. в с. Чаплинка на Одещині в сім'ї селян-незаможників. Після закінчення сільської школи навчався в Олешківському міському восьмикласному училищі. Екстерном склав екзамени за шість класів гімназії (1913) і поступив в Одеську школу прапорщиків.
Брав участь в імперіалістичній війні.
Після Лютневої революції 1917 — член полкового революційного комітету. Повернувшись додому, став головою Олешківської міськради. За гетьманщини перебував у в'язниці, а після звільнення служив помічником командира Дніпровського радянського полку, що входив до складу дивізії легендарного Федька. З 1920 року — начальник штабу Херсонської групи військ (бригади), воював із врангелівцями.
Після демобілізації працював в Олешківському повітовому виконкомі завнаросвітою. 1923—25 рр.— член колегії Одеського губвідділу наросвіти, редактор газети «Червоний шлях» у Зінов'євську (Кіровоград). Член ВКП(б).
Після написання першої п'єси «97», яка набрала розголосу на столичній сцені, переїхав до Харкова. Тут зблизився з М. Хвильовим і вступив до літературної організації ВАПЛІТЕ, а згодом став її президентом. В Харкові написав п'єси «Хулій Хурина», «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Комуна в степах», «Патетична соната», «Зона», «Отак загинув Гуска» та ін.
В цих драматичних творах Куліш гостро ставив проблему українізації, культурного розвитку свого народу, створив колоритні національні характери, які мали велику популярність у виконанні акторів театру Леся Курбаса «Березіль». Така творча діяльність спричинилася до виключення в 1934 році з Комуністичної партії («за те, що писав антипартійні націоналістичні п'єси»). А 8 грудня 1934 р. під час похорону найближчого друга І. Дніпровського був заарештований просто на вулиці. Під час трусу в його квартирі № 33 письменницького будинку «Слово» забрано листування, різні документи і рукопис п'єси «Такі», доля якого до сьогодні лишається невідомою.
Звинувачення стандартні для всіх учасників міфічної групи «терористів». Щоправда, М. Кулішу ще приписувалося членство в ОУН.
На закритому процесі 27—28 березня 1935 року М. Куліша у складі великої групи «націоналістів» було засуджено виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР на 10 років ув'язнення в спецтаборах.
Покару відбував на Соловках, де його тримали в спецізоляторі як особливо політично небезпечного злочинця. Тому нікому з в'язнів не доводилося бачити його в тій похмурій фортеці за Полярним колом. Ця обставина сприяла виникненню чуток, пліток, загадок. Фальсифікувалася навіть дата смерті М. Куліша. Але документи судово-слідчої справи письменника свідчать однозначно: «особлива трійка» УНКВС Ленінградської області постановою № 83 від 9 жовтня 1937 року винесла М. Кулішу смертний вирок. Розстріляно видатного драматурга України 3 листопада 1937 р.
4 серпня 1956 р. Військовою колегією Верховного Суду СРСР М. Куліша реабілітовано посмертно за відсутністю складу злочину.

Далі

До змісту …З ПОРОГА СМЕРТІ… Письменники України – жертви сталінських репресій