Арсен ПАЛАМАР
ДЕГРАДАЦІЯ
Роздуми над недолею

Видавничий центр "Просвіта"
Київ-2004

Люди, які відчувають свою неповноцінність, вдаються до останнього способу підбадьорити себе — перехвалків. Так нерідко чинимо ми, українці. Однак автора цієї книжки неможливо запідозрити в перехвалках на адресу сьогодення. Він відверто каже про те, від чого в українського патріота гірко стискається серце. Деградація нації не бентежить тільки байдужих...

Книга видана за фінансової допомоги Фонду Маріяна Коця
ІSBN 966-8547-22-5
© Паламар А., 2004
© ВЦ "Просвіта", 2004

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Книжка Арсена Паламара "Деградація"- немов тривожний удар вічевого дзвона. Уважаємо конечно необхідним поширити його відлуння в тих державних колах, які сьогодні вирішують долю України, далеко не завжди усвідомлюючи важливість своєї історичної місії. Уважаємо також своїм обов'язком запропонувати цю книжку тим щирим українським патріотам — простим, скромним трудівникам наших сіл, міст і містечок, що в гірких роздумах над власною долею дошукуються причин нинішнього національного безталання. Автор з відвертою прямотою і чесністю заторкує ці проблеми.
Цілком природно, що в час здобуття незалежності, в процесі державотворення виникла потреба в організації урядових установ усіх рівнів. Зрозуміло, нових людей на всі посади не знайшлося, тому й використано попередній апарат, котрий хоч і не користувався довірою в людей, та все ж мав досвід практичного виконання державних обов'язків.
Очікуваних результатів цей вимушений захід не дав. Старі керівні персони, переживши короткочасний страх від зміни влади, як і в попередніх радянських обставинах, звично поробилися зверхниками ще більшими, ніж були, знову стали користуватися усіма заслуженими і незаслуженими пільгами, ігноруючи думку і потреби народу. Не варто й дивуватися, що ці «провідники» мало дбають про побудову держави, про підпорядкування себе інтересам нації, а мають народ за темну масу, котру можна обманювати, визискувати в особистих інтересах, буквально без оплати праці, елементарного соціального, медичного, культурного забезпечення. Роль, яку відіграють вони в правовій, адміністративній, господарській сферах, доводиться класифікувати як наскрізь корумповану і злочинну.
У число тих владоможців потрапили також і деякі колишні патріоти, правозахисники, в'язні більшовицького Гулагу. Зуміли вони хіба що натворити не стільки на користь, скільки на шкоду Україні кількадесят політичних партій і на їх довірливих плечах увійти в сучасне високопоставлене чиновництво. Користуючись привілеями, що перевершують привілеї їхніх радянських попередників, вгамувавши особисті й родинні амбіції та забаганки, вони й думати перестали (а, може, ніколи й не думали?) про свій обов'язок вірно служити знедоленому народові. Насправді, вони тільки про людське око продовжують спілкуватися з «виборцями», в дійсності —- зневажають їх.

Важко сказати, за які гріхи, але Україна ніколи не мала мудрих провідників. Це раз за разом оберталося для неї страшними катастрофами, великими руїнами матеріального, культурного, духовного життя. То через князівське, то через гетьманське безголів'я. Тепер вона стоїть на порозі третьої руїни через президентсько-парламентське безголів'я. На очах втрачає повагу між передовими націями, стає посміховиськом, постійно обкрадувана з матеріальних та культурних ресурсів, що опиняються в руках ворожих їй зарубіжних кланів. А працьовитий, терплячий, щирий душею народ убожіє, перетворюється на жебрака.
До влади в Україні приходить нове покоління. Трагічна суть руїни в тому, що сімдесят радянських років народ дурили його діди і батьки, а тепер заходяться дурити їхні діти. Тяжко зрозуміти, чому після здобуття незалежності навіть нащадки відомих культурних діячів віддають перевагу чужій моралі, мові, способові життя. Нині це звичайнісінька антиукраїнська, позбавлена духу нації генерація, тільки вже незалежна від Москви.
Розумній людині сучасного світу дуже важко все це збагнути, їй важко повірити, що така багата країна не може дати собі ради, елементарно скористатися зі своїх природних щедрот, а такий великий народ байдуже споглядає власні злидні...
Маємо ситуацію, коли все або майже все залежить від господаря. А господаря нема. Бо якби він в дійсності був, то політика України - і зовнішня, і внутрішня - мала би бути цілком і повністю незалежною. Якби він був, Україна не шукала б маленьких доріг і маленьких посередників до потуг світу, не тримала своїх кріпаків у колгоспах, а вільною, творчою працею, розважливою послідовністю в діях здобувала авторитет і шану в провідних держав, які чекають її співробітництва для розв'язання сучасних проблем людства. Вона не дозволила б, аби її діти, обвішані торбами, стояли сиротами на світових роздоріжжях, просилися жити до чужих хлівів.
Кожний народ має своє історичне покликання. Допустити до того, що історичне покликання українського народу — бути посміховиськом — це вже щось гірше від безголів'я. Це деградація. Це злочин проти людства.
Видавництво висловлює подяку авторові за глибокий аналіз сьогочасної невеселої української дійсності і проекцію розв'язання основних її проблем у майбутньому.

Маріян П. Коць.

З М І С Т

СИНДРОМ ПЕКЕЛЬНОГО КАЗАНА, АБО ЩО ЗАВАЖАЄ БУДУВАТИ ДЕРЖАВУ
Криза моралі
Українець — інтроверт. І цим усе сказано
Що дає людині державність
і що відбирає бездержавність
Незамужня нація
Метиси — не патріоти

Два лики зради
Сон під грушею, або Чому українці пасивні
Який президент нам потрібен