Арсен ПАЛАМАР
ДЕГРАДАЦІЯ
Роздуми над недолею

ДЕГРАДАЦІЯ ПРЕЗИДЕНТА...

Хто ж все-таки винен, що українець сьогодні такий бідний, розгублений, упосліджений, ледве не зайвий на власній землі? Відповідь у Конституції, за якою вся повнота влади — в руках Президента.
Леонід Кучма вже понад десять років стоїть на вершині влади — як прем'єр-міністр і Президент. Влади безвідповідальної перед народом, перед історією, пам'яттю поколінь. А безвідповідальність влади — чи не найголовніша причина нинішньої економічної руїни і політичної кризи. Сам Президент визнає, що очолювана ним система влади вступила в протиріччя з логікою суцільного розвитку, визначеною, до речі, в першій статті Конституції.
Ця людина ніколи не була українським патріотом, ні народним героєм. Вона випадково опинилася в епіцентрі надій українців і не дивно, що розумно скористатися цим не зуміла. Народ чекав від неї великих державотворчих звершень і реформ, але вона пустила все на самоплив, а власні зусилля спрямувала на зміцнений особистої влади. Займаючи епіцентр народних сподівань, вона не повела українську націю на державотворчий труд, а ввергла її в ганебну боротьбу за виживання. Саме при ній розцвіла злочинність, якої Україна ніколи не знала. Рано чи пізно за діла неправедні, за злочини, вчинені проти власного народу, доведеться відповідати.
За пограбування України, якому не видно кінця.
За штучну гіперінфляцію, яка з'їла заощадження людей і "списала" кредити розкрадачів фінансів країни.
За обвальну сертифікатну приватизацію, внаслідок якої державне майно злочинно виведено з-під дії закону і передано в руки купки наближених Президента.
За розпродаж за безцінь Чорноморського пароплавства, нафтопереробних, металургійних заводів, обленерго, за контрабандний розпродаж зброї.
За масове безробіття, невиплату зарплат працівникам бюджетної сфери, шахтарям, за свідомо дезорганізоване пенсійне законодавство з метою пограбування пенсіонерів, інвалідів, репресованих.
За мільярдні суми доларів, котрі з дозволу гаранта Конституції щороку безперешкодно вивозяться за кордон, осідають в іноземних банках, в кишенях авантюристів і пройдисвітів, замість того, щоб наповнювати бюджет власної держави, інвестувати вітчизняну економіку, працювати на подолання кризи.
За реформу АПК, проведену всупереч Конституції, за знущання над селянином, якому дикий ринок викручує руки, за безцінь видираючи зерно.
За розгул злочинності, корупції, хабарництва, торгівлі людьми, проституції, алкоголізму.
За переслідування останніх хоробрих, здатних на протест проти злочинної влади, за вбивства журналістів, бізнесменів.
За спаплюжену репутацію українства перед світом...
Це далеко не всі злочини режиму Л.Кучми, що поставили Україну на грань системної руїни. Чи може одурений, обкрадений, зубожілий народ поважати такого Президента, котрий свідомо не дає матері—Україні звестися з колін, аби йому легше було "латану свитину з каліки знімати". Чи може озлоблений злиднями і приниженням, заздрісний і злопам'ятний українець за десятки літ простити тому, хто вчинив таку наругу над ним і його Україною. Україна не стане демократичною, цивілізованою країною, якщо за ті злочини ніхто не буде покараний.
Наївні люди ладні стверджувати, що "гарант" особисто до цього криміналу не причетний, а все чинять авантурники з його оточення. Якби то!
З поінформованих джерел відомо, що ще на початку свого прем'єрства Кучма у вузькому колі наближених офіційно обговорював план під кодовою назвою "Акули". Йшлося про те, хто має потрапити до списку тих "акул". План було затверджено і він діє донині. Імена "акул" загальновідомі, починаючи від Лазаренка і закінчуючи Пінчуком. Подібні плани тут же затвердили в усіх областях і районах країни.
Зрозуміло, не прем'єр Кучма — автор того плану. Він лише маріонетка в руках ворожих українській нації сил. План йому кинули до виконання. Хто? Ясна річ, не українські патріотичні сили планували грабіж власної молодої держави, не робітничий клас, трудове селянство і не бюджетна інтелігенція. І "ноги" цих сил ростуть не тільки до "білокаменної", а ще далі, в "офшорні зони", до "сіонських мудреців", котрим "великий російський демократ" Єльцин за шкурний інтерес продав СРСР. Звичайно, разом з Україною. А нашому підставному Президентові доручено грати роль нібито глави нібито незалежної держави. "Акули" ж зобов'язані "робити" гроші і ділитися ними зі своїми "роботодавцями", бути для останніх резервними "банками" капіталів. Тих, хто не хотів ділитися, просто знищували — для постраху іншим. Список "офірних цапів" у столиці відкрили Євген Щербань і Вадим Гетьман. Такі списки є в кожному регіоні...
"Акули", накравшись донесхочу, поробилися "сильними пацанами". Захопивши владу в країні, вони "опустили" народ до жебрацького рівня. Такого морального падіння українство не знало за всю історію свого існування. Це і є влада накинутої нам організаторами розвалу СРСР "національної еліти".
Якщо в демократичному світі правляча еліта втрачає підтримку народу, вона йде у відставку. В Україні у відставку правлячі "пахани" відправляють увесь народ. Уже й підрахували: до 2015 року того народу має залишитися 35 мільйонів, до 2030—го — 20 мільйонів...
Автори лиховісного плану і є головними ворогами України, її могильниками. Прийде час — і ми знатимемо їх імена. Це вони поділили суспільство на багатих злодіїв і чесних злидарів. У тому поділі вже закладена страшна бомба, котра, як і кожна бомба, ніколи не помагає будувати, а лише руйнує. Руйнує націю, суспільство, державу, мораль. А влада вдає, що не бачить цього. Чи змушена вдавати?
Генрі Форд (той самий автомобільний магнат) ще на початку 20—х років минулого століття у своїй книзі "Міжнародне єврейство" на прикладах фактичних подій у тогочасній Німеччині, Росії, США переконливо показав, з допомогою яких методів міжнародний сіонізм прибирав до своїх загребущих рук національні багатства цих країн. Насамперед під контролем євреїв опинялися фінансова система, торгівля, природні ресурси, промисловість, зернові запаси, виробництво продуктів харчування, одягу, взуття, товарів першої необхідності. Відтак — засоби масової інформації, політичні партії, міністерства, сфера науки, культури, індустрія розваг. Останнього удару зазнавала сфера моралі, розтління якої мало на меті ослаблення національного духу і почуття власної гідності "підконтрольного" народу.
Хто серед нас ще має голову на плечах, той бачить: те ж саме нині відбувається в Україні.
Може, наш народ не винен у тому, що сталося! Може, просто не знає про змову міжнародних і доморощених "акул" обдерти його до нитки і звести зі світу?
Але в тому і суть його провини. Народ — джерело влади і зобов'язаний знати, хто ним править. Зобов'язаний контролювати владу і спрямовувати її дії собі на користь. Зобов'язаний боротися з владою, що його грабує. В іншому разі народ сам стає співучасником її злочинів. Якщо народ допустив грабіжників до влади (сам їх обрав), значить і він повинен відповідати за їх злочини.
Однією з причин стагнації України є те, що влада в ній опинилася в руках "пацанів", пов'язаних з гарантом особистою відданістю через кримінальну участь у розкраданні державного майна. Доки їм удається зберігати в очах світової громадськості хоча б подобу пристойності, гарант і його "пацани" навіть з деяким успіхом можуть підтримувати існування такої псевдодержави. Але історичний досвід засвідчує, що цей грубий продукт убогого політичного генія "паханів" і "пацанів" аж ніяк не відповідає вимогам часу, світового прогресу, нормам моралі. Немічна держава сліпо встряє у світовий рафінований бізнес, не маєчи для того ні відповідного досвіду, ні рівня культури. Оті бурмила в міністерських, обласних та районних владних офісах лише прискорюють її неславу в очах світу, бо під тиском постійних невдач, причин яких вони часто не розуміють, в їхніх душах зароджується щось фальшиве, неукраїнське, чуже духові власного народу, внаслідок чого влада в державі, спираючись на непевну відданість зграї недорослих олігархів безвідповідальному, національно нерозвиненому гарантові, морально нечиста, ущербна і взагалі не надається на роль провідника європейської спільноти.
Справді, як виглядаємо ми, українці, в очах світової громадськості? Колишній прем'єр сидить в американській тюрмі, колишній банкір — у німецькій. Моторошна справа Гонгадзе, касетні записи майора Мельниченка, густо приправлені матюками гаранта, скандал з "Кольчугами", з українською мафією за кордоном, що торгує українськими жінками, збиті чужі пасажирські літаки і безконечні катастрофи власних... Усе це аж ніяк не прикрі випадковості, а закономірна тривожна система недорозвиненої влади, яку попереду чекає ще немало скандалів і катастроф. А що ж Президент? Бездумно заявляє, що це — не біда, що "буває й гірше", і покриває цю ганьбу безтурботним свистом на три пальці та п'яними вигуками (в Сибіру, в Єревані), що українці взагалі "трохи з придур'ю".
Нещасний той народ, якого ведуть до Європи такі провідники. Вони вже не пам'ятають, за що вмирали лицарі Наливайка, Хмельницького, Мазепи, гайдамаки Залізняка, січові стрільці Петлюри, повстанці Бандери, нескорені побратими Василя Стуса — мільйони героїв сотень повстань, тисяч бунтів і заворушень. Пам'ять поколінь, національна честь і гордість у них атрофовані. По суті, нами правлять національні безбатченки. У них точнісінько такий менталітет, як у тих чужинців-тимчасовців, що їх по війні присилали в Галичину зі східних регіонів на посади голів колгоспів. Ті зайди не мали до нашої землі, до тутешніх людей ні прихильності, ні душі, ні серця. Не вболівали за справу. Бог дав урожай — заслугу собі приписували, не дав урожаю — вину на Бога, тобто на погоду валили; брали в банках кредити і не повертали, лише списували за хабарі; їх переводили з колгоспу до колгоспу, з району в район — і їм байдуже було, де "руководить", аби лише власне черево було сите і п'яне.
Так от, люди з менталітетом тих голів колгоспів нині роблять вигляд, що ведуть Україну до Європи.
Чи можна цих безбатченків називати українцями? Чи можна вважати їх спадкоємцями тих українців, про яких мріяли, яких оспівували в своїх безсмертних творах Сковорода, Шевченко, Старицький, Франко, Леся Українка, Коцюбинський. Смішно і порівнювати.
Нинішня наша владна еліта — це, поза всяким сумнівом. стара кадебістська номенклатура, про людську й національну чистоту душі якої годі й говорити. Нами править українсько-російсько-єврейська покруч, що поєднала в собі найгірші риси як свого рідного безкультур'я, так і наслідуваної невпопад західної цивілізації. І сподівань на поліпшення ситуації, об'єктивно кажучи, мало, бо наше суспільство ще не розвинене, але вже здеградоване настільки, що й вибирати кращих президентів нема з кого. Спроба наслідувати бодай ту ж Польщу за куди несприятливіших умов своєї напівнаймитської, напівкуркульської ментальності виявиться (якщо вже не виявилася) експериментом, що його можна розглядати як трагедію або як комедію.
Наш Президент — Асюсяй з комедіантами, які щось мугикають про кенара — народ, про реформи і стабілізацію застою. А що — і самі не знають. Їх цілком влаштовує той статус хаосу, що панує в країні і дає необмежені можливості панувати їм самим. Президент лише час від часу дозує наміри проводити реформи, до яких він цілком байдужий. Причина його ініціатив зовсім інша. Її переконливо розкрив у листі до громадян України голова Соцпартії О.Мороз: "Не вірте нещирим ініціаторам так званих реформ. Вони якраз знають, що творять. Їх турбує шкурний інтерес. Вони бояться відповідальності за скоєне: суцільну корупцію, хабарництво, політичні вбивства, фальсифікації. Вони не хочуть, щоб народ, ним обрана влада визначала, куди витрачати кошти: на будівництво резиденцій чи на лікування хворих, на яхти чи на зарплату учителю; куди повинна іти виручка від приватизації — на повернення заощаджень чи на безмірне збагачення кланів. Щоб ніхто не запитав про долю державного майна, землі, про ціни на хліб, плату за житло, про причини небувалої еміграції і вимирання народу. Вони бояться праведного народного суду.
Ось у чому причина владних «ініціатив». Я би додав: ініціатив про людське око.
І хай нас не обманює той факт, що Президент вряди-годи читає нібито прогресивні, реформаторські доповіді до великих національних свят. Повірте моєму журналістському досвіду, що ті "прогресивні тексти" — не стільки особисті ідеї та переконання доповідача, скільки його догідливої прес—служби, радників, іміджмейкерів, покликаних робити шефові "обличчя" перед народом і прогресивним світом. А він прочитав їх "на голос" і через кілька хвилин усе забув. Самі ж бачите: після урочистого виголошення він про них майже ніколи не згадує, не пропагує, не цікавиться їх втіленням у життя. Бо не його це переконання, не його ініціативи і прагнення! До речі, відомі в історії державотворці самі складали свої промови. Пишуть їх лише "голим королям".
Що наш король голий, телеглядачі мали можливіть пересвідчитися під час ганебного шоу в Києві з нагоди відкриття року Росії в Україні. Якби Президент був хоч на "трійку" патріотом, він би починав з року України в Україні, що для нашої упослідженої нації устократ потрібніше. А якщо вже так припекло відзначати рік Росії, то аж ніяк не в 70—у річницю голодомору, організованого російськими колонізаторами геноциду проти нашого народу. Отут президентська прес—служба й опростоволосилась: написала шефові шпаргалку для вітального слова чужою мовою, що у світі вважається поганим тоном, але гарант сприйняв це як норму та ще й від себе додав, що "Україна ніколи не мала такої потреби єднання з Росією, як тепер"! Більшої потреби, аніж в роки голодомору? Ось тут, на мить відірвавшись від чужої шпаргалки, наш "король" і показав свою мудрість, патріотизм і національну гідність. Чи можна собі уявити можливість оголошення року Німеччини в Ізраїлі, року Ізраїля в Палестині, року США у В'єтнамі, року Росії в Афганістані, в Чечні?
Тільки безпам'ятна Україна здатна на всепрощенну любов жертви до свого ката. Слава Президентові!
Українець від природи мрійник, любитель дурити себе ілюзіями. При виді того, що коїться в країні, він чимраз голосніше тужить за "твердою рукою" на владному Олімпі. Він цілком серйозно сподівається президента мудрого, мужнього, хороброго, суворого, але справедливого диктатора, здатного дати гідну відсіч усім ворогам України, подолати кризу, ліквідувати мафію, очистити країну від бруду злодійства, бандитизму, розпусти, алкоголізму і не тільки навчити народ патріотизму, працьовитості, дисципліни, а й силоміць, у наказовому порядку змусити його бути законослухняним — і в результаті вивести багатостраждальну Україну на шлях поступу і достатку.
Тут я, здається, починаю розуміти, чому в країнах Сходу, заодно і в східнослов'янських країнах, на відміну від західноєвропейських, традиційно панувала тиранія, культ диктатора, жорстоко переслідувалось демократичне вільнодумство, лібералізм, свобода особи, насаджувався колективізм, общинний принцип організації громадян. Це об'єктивні наслідки культурної відсталості спільнот. Не готові громадяни цих регіонів до європейських свобод, демократії, прав особи. Варто дати їм ці свободи — і вони все розкрадуть, розтопчуть, проп'ють. Тут — і ми це нині самі бачимо — без мудрого, справедливого тирана, без суворого, але доброго "батька" життя не буде. Така, на жаль, прикра реальність.
І той факт, коли Президент підпорядкував собі силові та фіскальні структури, з першого погляду видається цілком логічним. За однієї умови: якби ми мали Президента, про якого мріємо. Тоді він зміг би розв'язати названі вище проблеми, врятувати Україну від деградації й виродження, твердою рукою спинити грабіж, поставити на коліна паразитичні структури, мобілізувати накрадені ними капітали на піднесення економіки, змусити парламент оперативно прийняти необхідний для розвитку України пакет законів, активізувати патріотичний рух на розбудову національної держави. Та коли Президент підминає під себе силові структури лише для захисту власних шкурних інтересів і більше ніяких владних талантів не демонструє, то в чесного громадянина—патріота болісно стискається серце...
Лідером нації Леонід Кучма не став. Та й об'єктивно не мав жодних шансів ним стати. Писати про це гірко і тяжко. Українство стільки мріяло про волю і незалежність, стільки крові за неї пролило, що тепер просто гидко дивитися, чого воно досягло в особі свого глави держави.
"Я не політик, я ракетник", — з недоречною гордістю заявляв Леонід Кучма під час першого терміну перебування на найвищій державній посаді. — Скажіть мені, яку державу будувати..." І з таким же недоречним пафосом продовжував, що він тільки вчиться бути президентом, як молодий спеціаліст-стажер. Йдучи на другий президентський термін, пообіцяв: "Я вже навчився сидіти в президентському кріслі, тепер ви, шановні виборці, побачите нового Кучму!" На жаль, нічого нового ми не побачили. Навпаки, Кучмі настільки сподобалася роль дурити народ псевдореформами, вільно гуляти по світу, а всі невдачі та негаразди звалювати то на Кабмін, то на парламент, що від цієї безвідповідальності (чи професійної невідповідності) чоловік геть став деградувати. Тоді й почалися ганебні касетні скандали і катастрофи, що тільки на перший погляд здавалися випадковими, а насправді стали системою для здеградованої влади і ще не раз, на наше нещастя, кинуть бідну Україну лицем у грязь...
Л.Кучмі сподобалася роль "учня президента", надто її темна, сповнена брудних інтриг сторона. Саме тут він сповна продемонстрував нам свою "оновлену порядність". Кривава і страшна своїм цинізмом справа журналіста Гонгадзе, далеко не випадкова загибель Чорновола, заступника міністра Малєва. Обплутаний павутинням брехні "касетний скандал". Очевидне потурання русифікації України на всіх рівнях. Несподівана, без згоди власного народу роль глави СНД і підозріла активність у створенні союзу чотирьох держав — Росії, Білорусі, України і Казахстану, явно ініційованого Росією з метою реанімації своєї імперії.
А ось свіжий кримінальний скандал: з України пропав великий врожай зерна 2002 року, але мільйон озброєних до зубів кучмівських силовиків про це нічого не чув і не бачив. Як таке може взагалі бути без відома гаранта?
Щоб ми надалі стали мудрішими у виборі свого лідера, всім нам потрібно проаналізувати дії Президента з позиції, як він захищає не на словах, а на ділі інтереси кожного з нас і українства в цілому.
Отже, наш Президент:
— не став лідером нації;
— не дав українству національної ідеї, конкретної мети, як будувати власну державу;
— не виконав даної під час другої інавгурації обіцянки поліпшити життя народу, а навпаки, став причетним до його погіршення;
— підтримав російську ідею в Україні: російську мову, культуру, церкву;
— не зупинив падіння національної економіки, не зумів забезпечити поступового переходу від планової економіки до ринкової, чим тільки посприяв поглибленню системної кризи в країні;
— не подолав масового безробіття, масового відтоку працездатної категорії населення за кордон:
— сприяв вивозу національного фінансового капіталу в зарубіжні банки;
— не мобілізував потужного інтелектуального і наукового потенціалу суспільства для реструктуризації виробництва на основі сучасних високих технологій;
— не відвернув деградації українського села;
— не захистив багатства України від розграбування, не подолав організованої злочиності, корупції, а навпаки, сам подавав приклад злочинцям у незаконному самозбагаченні за рахунок народного добра;
— не зміцнив Збройних сил України;
— не захистив від принижень і відмирання українську мову, культуру, традиції;
— не визначився з європейським вектором України;
— особисто зганьбив авторитет України у світі;
— рятуючи свою "підмочену" репутацію, порушуючи Конституцію та присягу на вірність українській нації, поступово здає Україну Росії;
— нарешті — найелементарніше: не забезпечив кожному громадянинові країни навіть жалюгідного з точки зору європейця прожиткового мінімуму на рівні споживчого кошика. Президент, котрий не забезпечив своїм громадянам такого рівня доходу на душу населення, в нинішіній Європі не може вважати себе лідером нації.
Перед вами основні "здобутки" нашого гаранта за десять років його прем'єрства і президентства. Здобутки, які об'єктивно стали щаблями його очевидної для всіх деградації.
Однак сам Леонід Кучма ніяк не може цього зрозуміти. До якої міри треба втратити людську гідність, щоб деградацію власної честі і совісті мати ледве не за благодать Божу.
Серце болить за бідну Україну.
Тим часом наш гарант так уподобав собі розгульне президентське життя, йому так любо дурити й обкрадати власний народ, що він, поза сумнівом, робитиме все законне і незаконне для переобрання своєї персони ще на третій термін. У хід знову будуть пущені брудні технології, компромати на конкурентів, темні сили адмінресурсу, знову будуть загадкові вбивства й катастрофи, касетні скандали й фальсифікація виборів. Чи не для цього вже почалася ревізія Конституції? Одна надія на те, що нашому народові такий лідер більше не потрібен. Третього терміну не повинно бути! Навіть якщо для цього, за справедливим зауваженням Віктора Ющенка, "доведеться замінити всю систему влади, а не лише окремі персоналії".

ПАРЛАМЕНТУ...

Тут дозвольте запитати: чим у нас тринадцятий рік займається парламент? Роботою чи видимістю її? Насправді, він чомусь не має ні стратегічної програми діяльності на найближчі роки, ні плану прийняття законів на кожен рік. Не парламент, а постійно діючий мітинг.
Як уже йшлося в попередніх розділах книжки, депутати польського сейму невдовзі після повалення старого режиму розважливо, спокійно і чітко визначили, які закони необхідно прийняти для відродження країни і нації, оперативно ухвалили їх, ввели в дію, і Польща нині впевнено крокує шляхом європейського поступу. Депутати бундестагу вже через два роки по закінчені війни ухвалили пакет економічних програм Ергарда — і за одне десятиліття Німеччина вийшла на передові позиції в Європі. Наші депутати досі не знають, що мають робити. Як морально здеградовані особи, вони вміють тільки пропивати честь нації, а країною закусувати...
Запитую останній раз: що тринадцять років робить наш парламент? Ще й досі не ухвалено Податковий, Бюджетний. Земельний кодекси, Кодекс цивільного права. Не прийнято Адміністративної реформи, Банківської реформи, Закону про підтримку малого і середнього бізнесу, Закону про реформування Збройних сил. Хто заважав парламентові це зробити? Тільки відсутність честі і відповідальності, почуття обов'язку перед народом. У нас Верховна Рада існує сама собі, народ сам собі.
Від парламентських виборів—2002 минув рік. З попереднього розділу книжки читач знає, що ми від них сподівалися. Однак хто може пригадати хоч один актуальний Закон, прийнятий протягом року на парламентських сесіях. Тому я маю повне моральне право зробити висновок: парламент у нас не український і про народ не дбає.
Він явно деградує як національний законотворчий орган порівняно з попередніми складами парламенту, котрі залишили значно глибший слід в історії України. Але ж відомо: низи ніколи не житимуть заможно, якщо верхи не будть приймати розумних законів.
Зате за роки незалежності ухвалено предостатньо законів для надійного захисту злочинних дій колишніх (що давно стали теперішніми) кадебістсько-комсомольських структур реальної, хоча й нібито тіньової влади в країні. Це очевидний факт, що Україна має внутрішнього ворога, який п'є її кров і є фактично ще страшнішим, ніж ворог зовнішній.
Чи можна було ухвалити закон, який би унеможливив проникнення грабіжників, казнокрадів у парламент, обласні, районні ради, всі владні структури? Не можна, бо захоплення влади — головна мета грабіжників і закони у нас ухвалюють вони ж самі як захисний редут від гніву народного за свою антиукраїнську, антидержавну діяльність. Спробуйте лишень запротестувати проти такої очевидної зради України — і попри вашу абсолютну чесність та правдивість з вас тут же зроблять дурня і "ворога народу".
Зверніть увагу на такий факт: якщо виконавча влада у нас хоча б про людське око звітує перед законодавчою, то сам парламент, в "бункері" якого отаборився добірний, найудачливіший криміналітет, ні перед ким не відповідає за свою бездіяльність. Народ питає: чому за роки незалежності не прийняті основні закони держави? — А ти хто такий? — нахабно відповідає йому "народний" парламент. Це ж треба так "законодавчо" недоторкано убезпечити свою безвідповідальність перед власним народом, перед цілим світом! Бачите, злодій у нас — особа недоторкана, непідсудна, вельмишановна персона, перед якою "облагодіяний" ним народ має покірно скидати шапку. Чим більший злодій, тим більша недоторканість. Хіба це не свідчення деградації і влади, і суспільства, котре таку владу терпить.
Які б адвокати-демагоги не захищали законодавчу владу, вони не можуть заперечити факту, що вона не має стратегії поступу України, навіть не ставить собі за мету згуртувати сили суспільства, які наблизили б нас, нашу державу бодай до рівня міцного середняка "третього світу", бодай "в середньому" дали лад країні, реформували економіку, припинили кризу, забезпечили бідних українців гідною людей роботою, заробітною платою на рівні гарантованого споживчого кошика, врешті-решт, поклали край дикому пограбуванню народу, що вже впритул наблизився до межі деградації та вимирання.
Склад парламенту обираємо на чотирирічний термін. Що він мав би зробити за цей час — ніхто не знає, ніхто цього не планує. Головне для нардепів — боротьба за якусь більшість та фракції, за владу і власні інтереси. Народ з цих ігрищ нічого не має. Сам титул — "народний депутат" нині звучить глузливо, як глум над знедоленим людом. Цікаво, який народ представляють наші нардепи? Український, російський, єврейський? Хіба такого парламенту сподівалися українці протягом п'яти століть?
Чимало нардепів "з почуттям глибокого внутрішнього задоволення" раптом збагнули, що зрада інтересів народу —доволі прибуткова справа. Вдумайтеся в слова депутата Олександра Турчинова, сказані у виступі на засіданні Верховної Ради 19 листопада 2002 року: "Сумно, але не всі депутати змогли встояти перед спокусою "легкого заробітку" і продалися, зрадили своїх виборців та громадян України. Вони готові продаватися і зраджувати знову і знову... На жаль, ті політичні діячі, яким у цивілізованих країнах ніхто з порядних людей не подав би руки, у парламенті складають стрижень так званої більшості. Плата за зраду — від 10 до 30 тисяч доларів". Чи не тому сьогодні Верховна Рада не здатна взяти на себе відповідальність за ситуацію в країні і своєю деградацією фактично стимулює економічну, культурну, моральну деградацію суспільства.
Нема сумніву, що з такою законодавчою владою ми цивілізованої держави не збудуємо. Хто має очі, той бачить, що Верховна Рада за 13 років незалежності не тільки свідомо не ухвалила вкрай необхідних для молодої держави кодексів, законів і реформ, а свідомо породила системну кризу в країні. Це ж вона узаконила неконтрольоване, дике зростання цін до рівня світових за повної відсутності світового рівня зарплат, невідповідність паритету цін на товари промислового і сільськогосподарського виробництва, спланувала кримінальну "прихопизацію" і водночас зініціювала жахливу інфляцію з метою "списання" тому криміналітетові банківських кредитів, тобто роздала йому народне добро, по суті, задарма, шляхом підступної сертифікації вивела народне добро з-під державного контролю, а його "прихопизаторів" захистила від карної відповідальності, внаслідок чого породила кризу неплатежів, заборгованостей із зарплат, узаконила сваволю паразитичних комерційних банків, і все це з єдиною метою — висмоктати в зубожілого населення останню копійчину. Це завдяки їй — "рідній" Верховній Раді 80 відсотків українських громадян опинилися за межею бідності.
Економічну катастрофу можна було не допустити законодавчим шляхом. Але не патріотична, а ворожа нам сила засіла в парламенті. І називати його "народним" — це глум над знедоленим, одуреним народом.
Комусь у нас дуже вигідно, щоб у Верховній Раді ніколи не вщухали суперечки, чвари, боротьба за "більшість", щоб у нашому суспільному багні відбувалося якомога менше змін. Коли через півроку по виборах—2002 відомий нардеп Сергій Тигіпко ніби й слушно дорікнув колегам: "Панове! Годі розмов і сварок! Давайте приймати необхідні закони!", то на це відомий нардеп Віктор Пинзеник не менш слушно відповів: "Жодних законів ми не зможемо прийняти, доки не дійдемо згоди, бо інакше їх ніхто не буде дотримуватись".
Дозвольте запитати: а коли дійдемо тієї згоди? Українство не є монолітною нацією однодумців, нацією патріотичного духу і волі, і сотні найкращих законів та десятки удосконалень Конституції не допоможуть йому таким стати, бо просто не будуть виконуватися, що ми і бачимо нині на власні очі.
В Україні нема логічного зв'язку між тим, чого хоче українська нація, а чого — неукраїнський парламент. Леонід Кравчук після виборів—2002 відкрито сказав про те, що в найближчі часи ми не матимемо "кваліфікованого, цілеспрямованого парламенту, який мав би одну ідеологію та мету —сильну, незалежну державу Україну".
Мої добрі знайомі (не нардепи), побувавши "гостями" на парламентських сесіях, виносять звідти одне і те ж враження: наш парламент — це наче бюро похоронних послуг, де все хоронять — Україну, націю, економіку, рідну мову, закони, реформи...

УРЯДУ

Біда України в тому, що нові ідеї епохи незалежності вона змушена реалізувати через старі номенклатурні інституції.
Налякана "тихою революцією", компартійна номенклатура на короткий час дозволила побавитися владою крикунам-демократам, добре розрахувавши, що наївні, недосвідчені в управлінні економікою демократи не зможуть довго випробовувати терпіння населення, і влада знову впаде їм до рук, як перезрілий плід. Так і сталося. Незалежну Українську державу нині будує стара колоніальна, компартійна номенклатура. Будує, як мокре горить.
Це ми вже проходили. Ще Ленін змушений був використати кадри царських чиновників для налагодження роботи адміністративного апарату комуністичної імперії. Але, скориставшись їх знаннями та досвідом, більшовики, як відомо, дуже скоро кудись спровадили їх, що й донині ніхто не знає. Нас же власна історія нічого не навчила.
Саме старі номенклатурні кадри є ініціаторами, вершителями, а щонайменше — пасивними спостерігачами всеохоплюючої кризи, суспільної деградації і масового зубожіння населення. І в тому, що ми допустили їх до влади і терпимо донині, нам ніхто не винен, окрім нас самих.
Лише один приклад. Найбагатший український олігарх єврейського походження Віктор Пінчук свій вкрадений в України мільярд доларів ховає в американських банках Нью-Йорка і Бостона. Що це за капітал, яке його походження? Це капітал, створений працею десятків тисяч українських робітників, виручений за реалізацію української продукції, виготовленої з української сировини і матеріалів. Це кошти України, які цілком закономірно мали би поповнювати вітчизняний бюджет, інвестувати українську економіку, іти на зарплату українським учителям, лікарям, працівникам культури, на пенсії пенсіонерам, соціальну допомогу малозабезпеченим. Однак вони чомусь вилучені з України і працюють на чужу державу. Ось тут і виникає низка запитань:
Хто дозволяє нині Пінчуку і подібним вивозити з України її фінансові ресурси? Чому Президент, Верховна Рада і уряд, маючи під рукою потужний державний апарат, силові структури, Збройні сили, дозволяють чужинцям грабувати власний народ?
Що це в нас за демократія, за народовладдя, коли один Пінчук важить більше, ніж мільйон вчителів, лікарів, працівників культури (так званих бюджетників), пенсіонерів, малозабезпечених разом з їхніми дітьми та внуками?
Хто дозволив, щоб мільйони наших дітей виростали в атмосфері презирства до рідної країни, бачачи, як її уряд зневажає, обдурює, обкрадає їхніх батьків, рідних та близьких?
Нарешті, нинішній уряд — це опікун і захисник української нації чи її могильник?
Відповідно до вимог часу сучасна держава — це держава розвитку. Розвиток можливий лише за умови, що уряд буде створювати оптимальні умови для економічного і культурного поступу суспільства, для застосування на практиці кращих досягнень світової науки, техніки, новітніх технологій, умови для активного створення їх силами власних учених, винахідників, бізнесменів. Відмова від такої позиції через невміння чи небажання йти дорогою поступу неминуче спричиняє застій, відставання і деградацію інтелектуального потенціалу нації.
Наш уряд не має усвідомлення цієї проблеми. Це не уряд сучасної держави. Він не готовий думати про поступ, бо нагадує групу голодних людей, котрим не до фанаберій прогресу, було б лише чим набити живіт. Уряд не має чіткої програми, що він взагалі будує — національний палац чи благодійний хлів. З усього видно, що хлів.
Останнім часом адміністрація Президента проводить в областях перевірки на предмет планування місцевими владними структурами своєї діяльності. Виявляється, що ні голови облдержадміністрацій, ні їх заступники, ні начальники облуправлінь не мають перспективних планів роботи. Отак без усяких стратегій ходять собі поважні дяді до своїх контор і займаються то текучкою, то особистими справами. Загалом вирішують проблеми вчорашнього дня.
Тут у мене, як і в кожного з нас, виникає цілком логічне запитання: а наші міністри мають перспективні програми роботи? А прем'єр—міністр їх має? А голова Верховної Ради? А Президент? Якщо мають, то чому ми про них нічого не знаємо? Чому не бачимо результатів їх виконання? Обговорень у засобах масової інформації, в народному середовищі? Якщо їх нема, то як ми будуємо державу, боремося з економічною кризою, підвищуємо свій добробут.
Здається, так просто: зібралися керівники тієї чи іншої галузі, чітко визначили свої реальні можливості, намітили пріоритети розвитку, визначили термін виконання, заручилися підтримкою правових відомств і зобов'язали всіх працівників галузі виконати намічене завдання, поставивши в пряму залежність від успіху гарантоване зростання заробітної плати, підвищення в посадах, інші пільги. Колись же треба нам приступати до подолання системної кризи!
Найприкріше те, що таку елементарну пораду наші владоможці вважають за вершину наївності і, як оті зазомбовані папуги, мають на неї одну відповідь: "Нема коштів!", "Нема коштів!". Добре, сьогодні справді нема коштів. Але якщо сидіти склавши руки, то їх не буде ще десять, двадцять, п'ятдесят років. Що тоді? Розповземось по світах? Вимремо? То чому уряд не дбає про те, аби ті кошти нарешті з'явилися? Чому не планує свою діяльність, не організовує роботу так, щоб через два, три, п'ять років вони гарантовано були, а навпаки, ще й сприяє вимиванню валюти з країни? Де тут межа між наївністю, безголів'ям і підступно спланованим шкідництвом зазомбованих папуг?
Від знайомих голів облдержадміністрацій не раз доводилося чути, що в міністерських кабінетах ніхто ні за що не відповідає, перспективами розвитку держави не переймається, люди там тимчасові, відповідно, і психологія в них споживацька, і патріотизм тимчасовий. Якщо це правда (а своїм знайомим не маю підстав не вірити), то гідного поваги уряду Україна не має.
Як уряд старого режиму, так і новий уряд непідзвітний народові. В цьому і причина його яловості. Наше супільство ще не настільки зріле, щоб уміти і могти контролювати діяльність уряду, впливати на його рішення. Нема в нас струк—туризованого політикуму. Неконтрольований ніким уряд кращим і не може бути. Він обмежується роллю пожежника соціальних спалахів, організатора "сезонних" робіт. Стратегічні переспективи державного будівництва для нього — зайвий клопіт Якщо і звітує перед депутатами парламенту, то перед такими ж тимчасовими патріотами.
Якось дивлюся телетрансляцію звіту уряду Януковича перед депутатами парламенту. Сам прем'єр і його заступники на парламентські слухання чомусь не з'явилися. Просто проігнорували. Прийшла ледве половина міністрів, але й вони в ході обговорення їх діяльності, до речі, далеко не похвальної, демонстративно покидали сесійний зал. Це вже анархія. Чому люди, котрим ми довірили честь і гідність України, власні сподівання на краще життя, дозволяють собі плювати на нашу довіру? Відповідь проста: бо ми дозволяємо їм бути такими. Винні в цьому всі і кожен зокрема, в тому числі і той. хто зараз читає ці рядки.
Як і за старого режиму, так і нині на керівні посади, в депутати всіх рівнів просувається "благонадійна" агентура відповідних служб — за тим же "телефонним правом", за тією ж "тіньовою" підготовкою "електорату", за тим же принципом голосування і підрахунків голосів. Оскільки порядних людей серед тієї агентури майже нема, то не важко уявити, хто нами керує. У владних кабінетах жирують маси типів, котрі не мають ні інтелектуальних, ні моральних, ні культурних достоїнств, не вміють нічого путнього робити, взагалі не надаються до керівної чи навіть організованої, професійної виконавської роботи, але керують, бо саме такими вони комусь потрібні. Якщо маса подібних керівників стала критичною, то не важко уявити, в яку "якість" перейшло їх уболівання за долю України, нації, зубожілого населення.
Ви тільки подивіться, як у демократичних умовах незалежності масово розплодився злочинний елемент. Уряд володіє достатніми силами, аби подолати зло, але чомусь не робить цього. Нема коштів? Сьогодні цей елемент масово проникає методом корупції у продажні владні структури, планомірно убезпечує себе охоронними законами з метою зробити свою кримінальну діяльність легітимною та недоторканою! Характерний приклад: нинішній криміналітет має вільний доступ до новітньої індивідуальної зброї, а пенсіонер, ветеран війни і праці не може придбати старої "берданки" для захисту свого саду від злодіїв? Для чого така дискримінація? Звісно, для того, кажуть люди, аби захистити награбоване криміналітетом від гніву народного. Найбільші злодії, накравши мільйони доларів та гривень, нині стають "батьками", "синами і дочками" нації, а справедливий протест проти їх антинародної діяльності суворо карається "демократичними законами незалежної матері-України" як посягання на національні святині. Це вже навіть не деградація, це кінець суспільної моралі.
Що нині являє собою український уряд? В очах Президента Кабінет Міністрів — на другому місці після його президентської адміністрації і силових міністерств: оборони, внутрішніх справ, служби безпеки, податкової адміністрації, хоча ці міністерства теж нібито належать до Кабміну. Не треба пояснювати, як зверхньо в душі ставляться силовики та фіскальники до свого ж прем'єр—міністра. Ця диверсійна бомба підриває і без того немічні сили уряду, на який справді наївні патріоти покладають останні надії.
Тепер зрозуміло, чому наші прем'єри такі безликі та безініціативні. Що доброго зробили для України, для нації Лазаренко, Марчук, Пустовойтенко? Про Кінаха взагалі вже забули, що він був прем'єром. Єдиною світлою постаттю був Ющенко. Та, мабуть, саме за це об нього донині витирають ноги. Такий у нас рівень інтелекту, культури і демократії.
Поки об Ющенка витирають ноги, загроза деградації України зростає. Сьогодні ця загроза виходить на рівень занепаду держави і втрати нею незалежності. Нема не тільки жодних гарантій, а й найменших надій, що нинішній прем'єр Янукович щось суттєво змінить на краще.
За 13 років не вирішено основних проблем:
— стабілізації системної кризи;
— припинення грабежу України і вивезення валюти за кордон;
— чесної приватизації державного майна і землі;
— піднесення економіки, добробуту населення, зниження рівня безробіття;
— подолання меншовартості українства, яке не почуває себе повноправним господарем на власній землі;
— виховання українського патріотизму і національних кадрів, захисту прав людини;
— структуризації громадянського суспільства, політичних партій;
— розвитку місцевого самоврядування, малого і середнього підприємництва;
— проблем молоді;
— реорганізації й модернізації Збройних сил;
— подолання організованої злочинності, корупції і хабарництва;
— захисту української мови, українського інформаційного простору, відродження українського книгодрукування;
— української діаспори в країнах СНД...
Це далеко не всі проблеми, розв'язання яких за роки незалежності мало бути принаймні переконливо започаткованим. Однак навіть цього нема...
Та чи не найголовніша, найостанніша і найпростіша з проблем, яка може реанімувати нашу віру в майбутнє, подарувати надію на гідне людське житя — це негайне забезпечення урядом кожному громадянинові прожиткового доходу на рівні споживчого кошика. Чи може нинішній уряд розв'язати найближчим часом цю проблему? Надії примарні...
Наша влада, свідомо допустивши розкрадання країни, своїм кримінальним авторитетом визначила межу бідності населення в 147 гривень сукупного доходу на одну людину на місяць. Так вона намагається створити в очах світової громадськості видимість "великої турботи" про добробут народу! Але 147 гривень — це ледве 27 доларів США. А відомо ж, що "подушний" дохід менше одного долара на день —це незаперечна ознака злиднів за межею бідності. Отже, ми маємо недемократичну, неукраїнську владу. Бо перша турбота демократичної влади — забезпечення гідних людських умов проживання для кожного громадянина країни.
Три фактори, об'єктивно необхідні для подолання бідності. 1.Державний захист приватної власності. 2. Сприятливі умови для малого і середнього бізнесу. 3. Контроль за виконанням контрактів. Нічого цього наша влада досі не забезпечила. Зате забезпечила злодійство, побори, бідність і обман — очевидні фактори системної деградації...

ТЕМНЕ МАЙБУТНЄ

В суцільних ворогах пройшли роки-рої,
Руїна захлинається руїною.
Ми на Вкраїні хворі Україною,
На Україні в пошуках її...
Микола Вінграновський

З нашою нинішньою владою треба щось робити. Поки не пізно і процес деградації спільноти не став невідворотним. Нові сили епохи незалежності задихаються в старих, змертвілих інституціях, майже повністю збережених від колишнього режиму і фактично ворожих незалежності. Нам, українцям, не вистачило відваги, розуму і сил провести в країні люстрацію старих кадрів, як це зробили розумніші західні сусіди — чехи, поляки, литовці, — і ті кадри реанімувалися, утвердилися, убезпечили себе охоронними законами і панують, а молода генерація стала "зайвою", поповнює лави безробітних, розповзається по світу або від безсилля та безнадії спивається і деградує. Більшого соціального спотворення й уявити важко.
Це означає, що наша владна еліта, яку ми обираємо для державотворення, не є провідною, творчою елітою, провідником нації, а лише її цвинтарним, траурним ескортом.
Деградація влади починається тоді, коли провідна еліта втрачає творчий потенціал і з провідної перетворюється в панівну, паразитичну, корумповану, криміногенну меншість.
Панівна меншість — це правлячий клан, що перестає відігравати провідну роль і перетворюється на недоторкану касту гнобителів. Народ цілком закономірно розчаровується в такій владі і перестає довіряти їй. Тоді й настає втрата соціальної єдності спільноти в цілому.
У нас втрата єдності не настає з тієї причини, що її, єдності, ніколи й не було. Ми живемо в країні, де ніколи не згасало недовір'я влади до народу і народу до влади.
Українська провідна еліта вже встигла стати корумпованою та злочинною і деградувати в панівну, паразитичну меншість.
Справді, що доброго зробила вона для України за роки незалежності? Впровадила реформи, вивела економіку з кризи? Підвищила рівень добробуту, культури, освіти? Здобула високу репутацію у світі? Ні. Ми не бачимо її творчого потенціалу, а тільки непогамовну хіть до збагачення й панування.
Влада, неспроможна забезпечити кожному громадянинові країни найелементарніше — споживчий кошик благ, — не має права називатися народною. Така влада не має права претендувати на довіру і повагу власного народу.
Між владою і народом глибока прірва. Переважну більшість громадян не цікавить боротьба партій, блоків, кланів за владу, за більшість чи меншість у парламенті, вони нічого не мають з тих фарисейських ігрищ, як і з давно обіцяних реформ. Багатьох реформ люди взагалі не хочуть, бо бачать, що ті реформи чомусь завжди проти них. У кращому разі виходить, як у відомій французькій приказці: "Чим більше змін, тим більше все залишається по-старому".
Неконтрольована ніким влада деградує через вседозволеність і безкарність, а проігнорований нею народ — через брак можливостей для поступу. Авторитарна влада завжди наскрізь демагогічна, надто полюбляє декларувати свою "єдність з народом", щедритися на дрібні подачки "з власних рук". Що ж, фарисейство завжди вміло прикривати благими намірами неприглядний стан речей, коли влада не може не обкрадати народ, а народ не може не платити їй тією ж монетою.
Понад 90 відсотків українців не довіряють своїй владі. Коли не довіряють свої люди, то чужі й поготів. Наша влада на диво легко дискредитувала себе і перед власним народом, і перед світом. І вина в цьому не окремих осіб, а режиму в цілому.
Тут доречно нагадати, що кожен народ, який поважає себе, свідомо не довіряє своїй владі, а силами потужного середнього класу контролює її діяльність. Ми ще не маємо громадянського суспільства, наша влада безконтрольна, діє самовільно і безкарно, що цілком природно розбещує її. Хто пригадає, аби в нас "за зловживання службовим становищем", спровадили до в'язниці міністра, голову облдержадміністрації, керівника бодай регіональних силових структур, хоча всі добре знають, що це злодії, казнокради, махінатори і "прихопизатори" першої гільдії. За вкрадених кілька мільйонів чи кілька сотень мільйонів гривень, як правило, найбільше покарання — звільнення з посади. Мовляв, ти вже набрався, дай іншому поживитися. Якщо за колоніального режиму така розгульна "ротація" владних кадрів була закономірною, то як зрозуміти її у власній незалежній державі? Як за таких законів, за такої моралі влади народ ще зможе довіряти їй?
Нещодавно газета "Свобода" № 20 за 2003 р. оприлюднила галерею найвидатніших грабіжників під заголовком "Кримінальна влада". До болю знайомі обличчя: Кучма, Азаров, Волков, Бакай, Зв'ягільський, Пустовойтенко, Литвин, Тигіпко, Пінчук... Вони підозрюються у присвоєнні й відмиванні сотень мільйонів доларів, несплаті податків, отриманні хабарів в особливо великих розмірах, незаконних операціях з народним добром. Вони — перші в таємному списку "акул". Хоч одна з них за нашої пам'яті буде притягнута до кримінальної відповідальності? Глибоко сумніваюсь, бо пліч-о-пліч з ними в галереї їхні вірні охоронці: Юрій Кравченко, Леонід Деркач, Михайло Потебенько, Олександр Лавринович...
Керівна "еліта" злодіїв—казнокрадів цивілізованої держави не побудує. Такого випадку на світі ще не було.
Як трапилося, що народ, сотні років знемагаючи в колоніальному ярмі, не став праведним, а навпаки, здобувши волю, пустився в безоглядний кримінал. Скажете: не смій ображати народ, він у нас святий, це лише окремі виродки стали рвачами! Знаєте, набридло слухати цю демагогію про окремих. Та ви хоч десять разів заміняйте нинішніх крадіїв "кращими з кращих синами і дочками народу" і всі вони виявляться такими ж злодіями. Особливо непевні ті, хто найбільше репетує про соціальну справедливість, святий народ і християнську мораль.
А що ж наші патріоти? І не зчулися, бідолашні, як опинилися в полоні блоку комуноолігархів, державної мафії. Одні подалися в рабство до доморощених капіталістів, інші безнадійними злиднями доводять свою вірність соціалістам, а молодь поки що ніяк не проявляє себе в політикумі, бо не бачить можливості позитивних змін, якщо старше покоління само не знає, що робити.
Наша влада не витримала випробування ринковою демократією. Не змогла забезпечити справедливого переходу державної власності до приватної. Другий десяток років у країні на всіх рівнях триває "хапатня", тобто неконтрольоване, кримінальне розкрадання, розтягання по норах народного добра, а влада не тільки не стримує його, а й сама подає приклад грабіжникам, захищає їх від народного гніву.
Якщо в країні чесний працівник і аферист мають однакові права (останній навіть більші), то владі нічого нарікати, що громадяни їй не довіряють. Наша влада своїми недолугими діями так глибоко підірвала довір'я до себе, що громадяни, правду кажучи, не бачать різниці між старим режимом і новим. І не їх вина, що чимраз частіше надають перевагу старому.
Люди замкнулись у колі власного злиденного світу — сім'ї, рідних і друзів. Виходити за це коло нема інтересу та й взагалі небезпечно, бо там нема ні законів, ні моралі і доведеться мати справу з корумпованими чиновниками, брутальною міліцією, знавіснілими податківцями чи озвірілою мафією. Особливого ентузіазму такі переспективи ні в кого не викликають.
Тотальна замкнутість людських мас (до речі, дуже вигідна нинішньому режимові), якщо вона й далі триватиме, загрожує деградацією всіх сфер і ланок суспільного життя. Зубожілі люди, кинуті у вир аморальної боротьби за виживання, неминуче перетворюються на безвольну масу рабів, пріоритети яких, як бачимо вже сьогодні, звужуються до корму, пійла та сексу. А це пряма дорога до деградації інтелекту нації.
Разом із згасанням інтелекту згасатиме й дух протесту. Соціологи вже сьогодні визначають, що протидіяти антиукраїнській владі здатні заледве 5—7 відсотків громадян. А якщо ми й надалі будемо дозволяти, щоб нас утискували, якщо ми не знайдемо в собі сил захистити свою людську гідність, то скажіть, люди добрі, як ми сягнемо того рівня, тих темпів поступу, що їх нині демонструє світова цивілізація?
Потрібні зміни. Однак не влада змінює народ, як їй заманеться, а саме народ має конституційне право змінювати свою владу відповідно до потреб. Це можливо лише за умови, коли він з наймита і слуги влади перетвориться на її господаря, а сама влада стане його слугою. Та коли це в нас буде? Скільки не оглядаюся довкола, не бачу ні окремих особистостей, ні згуртованих сил, ні можливостей, які гарантували б незабарне народження й утвердження повновладного, сучасного громадянського суспільства. Від перших закликів опозиції "Повстань, Україно!" до утвердження структурованого суспільства дистанція довжиною в життя не одного покоління. Досить пригадати, що заклики до повстань лунали в Україні не одне століття, а народ як не був господарем у власній хаті, так не є ним донині.
"Дикий ринок" показав, що до нашої керівної еліти напхалися далеко не кращі представники нації з їх низьким рівнем моральної культури і високим рівнем культури кримінальної — і їхнє процвітання перетворило їх в очах "диких бідних" на приклад для наслідування устократ сильніший від усіх нудних проповідей честі та гідності. І чим довше протримається влада, що ігнорує честь, совість і повагу до людини, тим нижче падатиме рівень інтелекту нації, її культури і моральності.
Деградація національного інтелекту відбувається на наших очах. Незадіяність потужного потенціалу освічених категорій населення — ось головна причина негараздів молодої держави. Таке враження, що на шляху до ринкової економіки, парламентської демократії люди розумової праці, інтелігенція не дуже й потрібні.
У якому стані сьогодні інтелектуальний потенціал нації? Доводиться констатувати, що сукупним українським розумом він не став. Купка олігархів, підприємців та промисловців, переважно колишніх комсомольських активістів Україну любить за те, що з неї, сердешної, можна "кров як воду пити", тому ні авторитетом, ні симпатією громадськості не користується. Друга частина ніким не запотребуваних підприємливих людей подалася в найми до чужих панів на заробітки. Третя, найбільша частина скніє вдома, бо через неорганізованість і розпорошеність опинилася в політичній та економічній безпорадності, не знайшла себе в жодній сфері діяльності, зневірилася і деградує під тягарем безперспективного життя. Про патріотизм, державні інтереси з представниками обох цих категорій шкода говорити. Люди глибоко ображені на державу, на пануючий режим за приниження і злидні. А малоосвічених злидарів скільки не переконуй у перевагах цивілізації, вони в силу своєї інтелектуальної й духовної нерозвиненості органічно не можуть сприймати західного "буржуазного" способу життя, норовлять збунтуватися проти всього, що пахне Заходом.
Сила спротиву "внутрішнього пролетаріату", якого в нас ніколи не бракувало, до ідеалу європейського способу життя дає можливість визначити міру нездатності українства дорівнятися до вершин культури прогресивного людства. Класичний приклад — провал українського парламентаризму, що марно намагається перетворити суспільну руїну заоколичної Європи на парламентську республіку початку XX століття. Чи не тому Україна нині не готова до подолання системної кризи?
Відсталість є відсталість — її не сховаєш, як шила в мішку. І нема чого її замовчувати та маскувати демагогічними словесами про «червону калину», котру ми піднімемо ледве не до небес. (Поки що й з багна не підняли). Жовтневий переворот у Росії загальмував нормальний історичний розвиток східних слов'ян майже на століття. Тепер мусимо почнати з того рівня, на якому він нас зупинив — з "дикого ринку". А "дикий ринок", як йому і належить, тут же поділив нас на "диких багатих" і "диких бідних". І надій на "кавалерійський наскок", "великий стрибок", "вікно в Європу" більше нема (через вікна лазять хіба що злодії). Скільки спроб не робили, виходимо, як у того невдахи—стрибуна: як не розганявся неборака перестрибнути свою брудну канаву, та щоразу до манливого другого берега не дотягував, а з розгону — і в багнюку! Шкода наївних мрій. Нема такого прецеденту в історії, аби відсталий етнос одним стрибком злетів на рівень цивілізованих, бо то було б несправедливо щодо останніх. Наздоженемо їх тоді, коли вийдемо на відповідний рівень культури, порядності, працьовитості, відповідальності, обов'язковості, коли навчимося чесно, сумлінно, пунктуально виконувати свій обов'язок перед Україною, перед світом, коли те, що робимо власними руками, світ прирівняє до своїх досягнень. Та чи дасть нам історія шанс?
Українець має таку щербату долю, що йому завжди випадає "проти рожна перти, проти хвиль плисти" (І.Франко). Стіни будови держави зводити тоді, коли хитається фундамент, дах будови зводити тоді, коли валяться стіни, націю відроджувати тоді, коли вигасає національна ідея, мову захищати, коли її витісняє мова колишнього гнобителя, хліба вирощувати більше, коли нема чим виорати поле, науку розвивати, коли нема за що вчитися, а вчені масово покидають країну в пошуках заробітку, виробництво відновлювати, нові технології впроваджувати, коли нема за що їх придбати ні бажання цікавитися ними, нарешті, голосувати за одних правителів, а владу здавати іншим. В чому справа? Якщо ми намагаємось робити щось якнайкраще, а виходить як завжди, це знак того, що ми не зовсім розуміємо, що, власне кажучи, робимо. Через вікову відсталість ми дуже поволі усвідомлюємо, що наукові технології, інформаційні ресурси нині у світі важать не менше, а навіть більше, ніж енергетичні ресурси, корисні копалини, хліб, картопля, ковбаса і горілка...
Залишається надія на Бога. Як відомо, стосунки з Богом надзвичайно прості та зрозумілі навіть на дитячий розум: взаємна любов. Для тих, хто й цього не збагнув, пояснюю ще простіше: з Богом треба ділитися любов'ю. Чесно і щиро вірити в Нього, посвятити Йому себе, офірувати найдорожче, трудитися для Нього, не забуваючи, що і Йому потрібна наша любов. Лише тоді людина має моральне право сподіватися на його прихильність, заступництво й милосердя. Та знищений духовно віковими злиднями українець ще не усвідомлює цього. Його ставлення до Бога надто утилітарне, практичне, матеріальне, він бачить насамперед себе, свій інтерес, дбає передусім про себе, тягне все під себе, бо йому, бідоласі, всього мало. Він ставиться до Бога, як до держави: дай мені добробут, роботу, зарплату, квартиру, субсидію... Дай, дай, дай! А за що? За які пожертви? За себелюбство, за невір'я, захланність, скупість, небажання ділитися найкращим, пожертвувати собою? До недовірків, "одновекторних" вимагачів, прохачів, скигліїв Господь щось не знаходить милосердя...
Не знаходить його ні в сиву давнину, ні в середні віки, ні сьогодні. Порівняйте писемні свідченя тих часів. "Велесова книга" (І тисячоліття н.е.):
Від ранку до ранку бачимо,
Як зло діється на Русі,
І чекаємо, що повернеться до добра.
А такого не буде,
Інакше'як сили свої не згуртуємо
І не візьмемо мету одну до мислі нашої.
То бо глаголить нам глас праотців.
Іван Вишенський (XVII століття) в своїх гнівних "Посланіях" з болем у серці картав тогочасний лад, посилав громи і блискавки небесні на голови купки "м'ясоїдів", "куроїдів", "периноспалів", котрі потопають у гріхах, знущаються з власного народу, посполитих, замість коней запрягають до карет, і котрим Україна потрібна лише для задоволення утробних прихотей...
Студент Київського університету Андрузьський, побратим Тараса Шевченка з Кирило—Мефодіївського братства, той самий Андрузьський, котрий уклав новий український алфавіт, за волелюбні виступи був засланий на Соловки, де після довгих років знущань збожеволів. Його вбивчі докори українцям за втрачену національну гідність актуальні й тепер.
"Брюховецький плазує перед Москвою, видає козаків на страту. А що Україна? А мені що до того!..
Цар Петро владарює в Києві, руйнує Батурин, вирізає Ромни. А що Україна? А мені що до того!.. Цар Петро не підтверджує козацьких прав, викликає Полуботка та інших гетьманів до себе, безчестить їх, заковує в кайдани, а козаків посилає на каторжні роботи... А що Україна? А мені що до того!.."
В'язень сумління Андрузьський соромить цілі покоління українців за волячу байдужість до зганьбленої ворогом честі нації, до нещасної долі Вітчизни. На жаль, то були далеко не останні збайдужілі покоління. Започаткований Андрузьським "реєстр" фактів національної трагедії й ганьби можна продовжити аж до сьогодення і навіть далі...
Цар Микола І вкоротив віку нашому геніальному Кобзареві. А що Україна? А мені що до того!
Царизм забороняє українську мову, школу, церкву, переслідує національну інтелігенцію. А що Україна? А мені що до того?
Авантюрист і бандит Муравйов вдерся в нашу землю, розстрілює студентів—гімназистів під Крутами, винищує в Києві наші патріотичні сили, а Центральна Рада розганяє власне військо. А що Україна? А мені що до того?
Симон Петлюра звертається до нації з відозвою про створення збройних сил, благає українців вступати до свого війська та дати гідну відсіч ворогові. А що Україна? А мені що до того!
Сталін розстрілює українське Відродження, голодомором зводить у могилу мільйони українських селян, встановлює безперервний режим репресій, депортацій, фактично — геноцид народу. А що Україна? А мені що до того!
Росія проводить "зачістку" українства на своїй території, примушує мільйони українців переписуватися на росіян. А що Україна? А мені що до того?
Після здобуття незалежності знищені гнобителем патріотичні сили не можуть взяти владу в країні в свої руки, стара компартійна номенклатура розкрадає багатства народу, стимулює системну кризу до такої міри, що на найкращих у світі чорноземах уже й хліб не родить, сам же народ викидає за межу бідності. А що Україна? А мені що до того!
"Дикий" ринок поділив українців на "диких багатих" і "диких бідних", чужий капітал прихопизовує галузі вітчизняної економіки, невдовзі прибере до рук і нашу землю, у владних структурах зростає засилля неукраїнського елементу. А що Україна?..
Деградує наша молодь, поповнюючи лави неуків та безпритульців. Безглуздо розпорошуються національно-патріотичні сили, занепадає наука, освіта, культура, загниває мораль, українство стає посміховиськом в очах світу, вироджується, вимирає, розповзається по чужих країнах у пошуках шматка хліба. А що Україна?..
Що Україна має ворогів — і зовнішніх, і внутрішніх — факт незаперечний, бо так ще ніколи не було, щоб у нас ворогів не було. Хто має очі, той бачить їх по ділах їх. Способи їх дій зводяться до одного: розкладу нашої спільноти, підштовхування її до прірви деградації. Спершу українство розбивають, розпорошують на безліч партій, конфесій і сект з нібито дуже патріотичними завданнями. Водночас на Західній Україні все поквапно було зроблено для того, аби не дати відродитися ОУН і Греко-католицькій церкві, бо вони могли обернутися небажаною для ворога консолідуючою силою, котра закликала б усе українство "обух сталить" для боротьби за українську Україну. З підозрілою легкістю були зареєстровані десятки так званих національно—патріотичних партій і партійок (три Рухи, дві УРП, дві чи три Християнські партії, два Конгреси націоналістів, "Батьківщина", "Собор", Конгрес інтелігенції і т.д. — і загрозливий "обух" струхлявів на порохно й обернувся на солом'яний віхоть, яким уже нікого не розбудити. Для чого це зроблено? А для того, щоб відтак кинути між ті штучно скомпільовані партійки кілька компрометуючих ідейок і остаточно розсварити, роз'єднати незмирних українців, перетворити їх на той чагарник на вітрах, що роздирає сам себе. Завдяки цій демагогічно-демократичній політиці досягнуто результату, коли українцям дійти злагоди і єдності практично неможливо. А що ж Україна?..
Наша спільнота сьогодні ще більш роз'єднана, розхитана, ніж вона була до здобуття незалежності. Кожна невдача розхитує її ще сильніше. Без сумніву, ми маємо справу з ворожою програмою поступового ослаблення і деградації нашого національного духу. Комусь дуже на руку, щоб в Україні розгорялося непорозуміння і ненависть між народом і його так недавно здобутою власною владою, щоб цілковито виснажити народ чварами, незгодами, щоб люди не бачили іншого виходу, як утекти з рідної землі світ за очі, хоча і там їх ніхто не чекає.
Хто має очі, той бачить, як від цього безголів'я українство огортає глибока втома. Чимраз більше втрачаємо ми потяг до розбудови власної держави, натомість чимраз сильнішою стає байдужість до всього, що відбувається в нашому домі. За байдужістю неминуче прийде депресія, за депресією — деградація. Все йде до того, що в недалекому часі Україну чекають нові катастрофи, перед якими збліднуть усі лиха, що були досі. Отверезіння настане, коли вже пізно буде щось змінити. А що Україна?..
Та з мене досить! Кожен, хто читає зараз цю книжку, може не гірше від мене доповнити трагічний "реєстр"..
Правда, щоб реєструвати наші нещастя та негаразди, великого розуму не потрібно. Але й поради давати, як їх подолати, — теж наївно, бо, як бачимо, ніхто в нас тих порад, хай навіть найгеніальніших, не чує і виконувати не квапиться. Шкода й говорити.
Наші люди не усвідомлюють, що порятунок України, її поступ і розквіт вимагає надлюдських зусиль і таких же надлюдських жертв, на які вони вже не спроможні. В усіх народів не бракує таких людей, але в нас їх аж надто багато. З покоління в покоління меншає обдарованих людей, енергійних, безстрашних патріотів, мужніх борців, здатних на героїчний чин, на самопожертву в ім'я Вітчизни, людей, рівних розумом, героїзмом і мужністю Тарасові Шевченку, Степану Бандері, Василеві Стусу.
Такі люди сьогодні Україні чи не більше потрібні, аніж вони були потрібні свого часу. А їх нема.
Суспільний поступ є надто важким і довготривалим процесом і далеко не всі ми готові до нього. Щоб піднятися до висот сучасного світового прогресу, потрібні титанічні зусилля і самопожертва, щоб упасти в прірву здичавіння — абсолютно нічого не треба робити. Ця легкість надто звабна для спільноти, ураженої деградацією...
Признаюсь до гріха, якого сам собі ніколи не зможу простити: не маю надії на відродження українства. Не бачу цієї надії в наших людях, їх ділах і помислах. І чимраз нижче схиляюся до думки, що процес деградації українства невідворотний: надто багато часу і можливостей упущено, надто мало волі й сил зосталося, аби надолужити втрачене. Вигасають рештки патріотизму...
Здеградований етнос завше в історії витіснявся і буде витіснятися з лиця землі сильнішими, патріотично згуртованішими, прогресуючими етносами і за ним не треба плакати, бо такий об'єктивний закон поступу людства. Де закінчується патріотизм, там починається дарвінізм...
Під тяжким пресом цієї думи приходжу до переконання, що українство — прохідний етнос на власній землі (як скіфи і русь), що в майбутньому його чекає не відродження, а переродження на якісно досконаліший етнос з вищим рівнем інтелекту, культури, духовності, волі до життя, до поступу. З іншою самоназвою. І називатимуть цей народ за його високі достойності не окраїнним, а провідним у Європі. Ми ж станемо для нього погноєм. Єдина розрада: наші жертви не будуть марними...
Глибоко усвідомлюю, як гірко читати ці рядки нашим патріотам. Сподіваюся, вони розуміють, що не я виштовхую українство за межу існування. Виштовхуємо себе ми самі, а конкретніше, виштовхує нас нинішня антиукраїнська влада, що не знає і не хоче знати долі власного народу. Тож відкиньмо, братове-українці, безплідні емоції, безпідставні ілюзії й наївні сподівання та спробуймо осмислити своє прийдешнє з позицій тверезого, критично—аналітичного розуму.
Світова історія століття за століттям кидає українству виклик — іспит на виживання. І щоразу українство до виклику не готове. Щоразу воно виявляється некомпетентним, несвідомими, наївним — відсталим.
Причини можна пояснювати навіть дуже переконливо, та факт залишається фактом. Хмельницький чомусь юридично не узаконив власної національної держави. Був не готовий до цього. Мазепа не спромігся дати відсіч Петрові І. Був не готовий. Шевченкова Катерина (персоніфікована Україна), здавалося, наперед мала би знати, що з паном-москалем щастя не знайде. Свята простота не знала. До чого вже мудрі були батьки нації Грушевський з Винниченком і, либонь, мали б усвідомлювати, що російська демократія — це та ж імперіалістична орда, тільки в овечих шкурах. Святі простачки не усвідомили, спартачили відродження України.
Історія кидає нам найбажаніший для нас виклик: дарує незалежність. І знову ми, пізні Івани, виявилися не готові до нього. І знову — вже вкотре! — партачимо власну долю.
А виклики історії далі падають один за одним. Союз незалежних держав (СНД). Єдиний економічний простір (ЄЕП). Що воно таке, ми знаємо? Чим може обернутися для нас — єдиним рубльом, єдиним митним, а відтак і державним кордоном, єдиною мовою, вірою, єдиним громадянством? Ми це усвідомлюємо?
Європейський Союз (ЄС). НАТО. Ми знову не готові.
То хто ж ми? А такі виклики будуть падати на наші голови постійно, бо прогресивний світ розвивається швидшими темпами, ніж ми. Будуть виклики геополітичні, економічні, наукові, технічні, технологічні, екологічні, духовні, культурні. І ми знову не готові, не готові, не готові? І щоразу менше сил залишається для гідної відповіді — явна ознака занепаду етносу. Доки так може тривати?
На що і на кого сподіватися? У своїх мріях-ілюзіях українство сподівається на прихід власного Мойсея. Але він у нас уже був! Ми ж маємо геніального національного пророка, Великого Кобзаря Тараса Шевченка! Поряд з ним біблійний пророк — просто школяр! Погортайте ще раз "Кобзар'' і ви знайдете в ньому в десять разів більше доленосних для нас заповідей, аніж у біблійного Мойсея. Від "обнімітесь, брати мої, молю вас, благаю", "учітеся, брати мої, думайте, читайте", "в своїй хаті своя правда і слава, і воля" — до "повставайте, кайдани порвіте". Так, був у нас свій Мойсей! Але ми не пішли за ним. І той гіркий факт, що про нього нині нам треба нагадувати, свідчить про те, що навряд чи й підемо...
Біблійному Мойсееві знадобилося сорок років, аби вивести свій народ з неволі. Нашому не вистачило й ста сорока років. Чому? Бо, виявляється, нам мало одного Мойсея. Нам потрібні сотні, тисячі Мойсеїв — у кожному місті, селі, навіть кожній хаті. Бо нам потрібні персональні мойсейчуки — кожному свій, кишеньковий чи на повідку. і ми, нерозумні, ніяк не збагнемо, що такі ватаги мойсейчуків не єднають націю, а лише роздирають, ведуть нас до розбрату, до чвар, до вічного протистояння кожного проти кожного. Власне, вже давно привели.
Не можу не згадати ще раз про передбачення ворожбита Павла Глоби, за яким незалежна Україна не відродиться, а з роками перетвориться на відсталий, консервативно—закостенілий, одіозний анклав у центрі Європи і, не знайшовши виходу з цього тупика, знову попроситься в підданство до Росії. Що ми не думали б собі про Глобу, але до того йде. Якщо українство не зможе дати гідної відповіді на виклик незалежності, впаде під ноги існуючому кримінально—корумпованому режимові, не знайде в собі сил обрати нове, прогресивне керівництво державою, то нема сумніву, що передбачення ворожбита збудуться і наша бідна, відстала сірома ніколи не зможе стати рівною серед рівних і вільних народів. Події в Мукачевому остаточно переконали Європу, що мати справу з Україною не варто. І ми знову не готові до цього виклику. А наш національний Мойсей з тривогою застерігав наступні покоління українців:
Погибнеш, згинеш Україно,
Не стане знаку на землі...
Так, до того йде... За тринадцять років незалежності Україна не спромоглася на українського президента, український уряд, український парламент. Здається, за тринадцять років можна було прийняти хоча б по одному пріоритетному закону в рік, а саме:
— твердо і безповоротно вибрати європейський шлях розвитку;
— забезпечити країну власними енергоносіями, щоб остаточно унезалежнитись від Росії, бо Україна лише тоді стане повністю незалежною, коли перестане бути залежною від російських, енергоносіїв;
— заборонити російському капіталові скуповувати українські підприємства і землю;
— встановити чіткі кордони між Україною і Росією, бо Росія — не та "сестра", з котрою можна жити без надійного частоколу і замків, і до Євросоюзу без чіткого визначення цих кордонів нас ніколи не приймуть;
— повернути населенню украдені першого року незалежності заощадження;
— забезпечити всім громадянам прожитковий мінімум на рівні споживчого кошика, щороку гарантовано підвищувати його, піднявши рівень життя українців до рівня життя у Словаччині, Польщі, прибалтійських країн, адже за природними ресурсами Україна багатша від усіх них разом узятих;
— захистити українську мову, культуру, вітчизняний інформаційний простір, запровадити навчання у вищих школах тільки державною мовою, відродити національне книгодрукування, кіномистецтво;
— створити єдину помісну церкву Київського патріархату;
— провести неграбіжницьку реформу в сільському господарстві;
— усіма засобами сприяти розвитку малого і середнього підприємництва;
— створити незалежну судову систему, перевести під контроль громадськості правоохоронні органи і спецслужби;
— провести адміністративну, банківську, кредитну, військову реформи...
На жаль, за тринадцять років незалежності нічого цього не зроблено. В парламенті самі свари, бійки, поливання опонентів мінеральною водою в гризні за якісь примітивні поправки до цифри 41—05 чи 05—41, пропорційно—мажоритарних чи мажоритарно-пропорційних відсотків (далебі, не втямлю, що воно за проява), від яких народові ні тепло, ні холодно. Замість державотворчих законів — державоруйнівна ратифікація угоди про ЄЕП, яка є зрадою національних інтересів, першим кроком до повторного поневолення України Москвою. І цей парламент ще має нахабство претендувати на провідну владу в майбутній парламентсько-президентській республіці? Чи потрібен взагалі Україні такий парламент?
Кожен народ сподівається від своєї влади забезпечення зростання добробуту. Нашу владу неможливо запідозрити в таких сподіваннях. Уряд не підвищує заробітної плати, а навпаки, знижує її середній рівень, за мізерне підвищення пенсій брехливо видає лише індексацію інфляції. Він не дбає ні про освіту, науку, охорону здоров'я, не дбає ні про малого, ні про старого. Молоде покоління українців йому взагалі не потрібне.
Не від добра мільйони українців сьогодні батракують по всьому світу. Режим свідомо, планомірно виштовхує мільйони найздібніших, найенергійніших громадян за кордон — у наймитство, в проституцію, куди завгодно, аби позбутися з очей активного елементу, що міг би зацікавитись його діяльністю, протестувати, бунтуватися і псувати йому кримінальний бізнес.
Нинішній панівний режим — це не національна влада. За влучним висловом Дмитра Павличка, це клан переодягнених у мазепинки кадебістів, які, співаючи "Ще не вмерла Україна", узурпували собі право грабувати оту "ще не вмерлу" і разом з награбованим добром продавати і його власника — український народ.
Чи можна назвати національною владу, яка свідомо ослаблює, знекровлює власний народ, позбавляє його рідної мови, віри, веде молитися до чужої церкви — головного оплоту русифікації українців. З її мовчазної згоди українці втрачають рідну мову і фактично вже опинилися в єдиному з північним сусідом інформаційному просторі, від чого він лише задоволено потирає руки. Бо мова — це нація, нема мови, нема власного інформаційного простору — нема нації, нема опору нашим майбутнім зверхникам. Мій колега-письменник з берегів Дніпра написав сповнене трагізму оповідання, в якому передбачає той недалекий час, коли українською зможе спілкуватися лише зі своїм собакою Сірком...
Сьогодні тільки провладний холуй і запроданець не бачить, що наша влада є владою зради України. Досить того факту, що вона приховує від народу ту правду, що Росія і не збирається всерйоз визнавати незалежність України, вважаючи її тимчасовим непорозумінням, залагодити яке на свою користь — лише справа часу. Москва ні на мить не сумнівається, що дочекається свого, а чекати вона вміє.
Я оголеним серцем чую розпачливий крик про зраду з могили студента Андрузьського, крик мільйонів замордованих українців з братських могил Соловецьких, Колимських, Воркутинських, Норильських таборів смерті, з усіх казематів і застінків, де "старший брат" триста років випробовував на наших патріотах усі можливі засоби і методи з арсеналу людиноненависництва, звірячих інстинктів загарбника, ката і садиста. А що ж теперішні українці? А нам що до того!
Сьогодні Росія знову ставить Україну на коліна, знову колонізує її посиленими темпами. Наші владні брюховецькі зустрічним планом полегшують її загарбницьку місію, саботуючи процеси перетворення України на європейську, демократичну, авторитетну державу. А що ж українці?
На догоду і радість усім ворогам влада власними руками розвалює економіку країни, душить підприємництво, позбавляє народ основ його існування, законного права жити з власної праці, натомість підсовує йому вступ до ЄЕП, злорадно забиваючи перший цвях у домовину нашої незалежності. За тим неодмінно прийде російська заборона Україні самостійно вступати до Євросоюзу, до НАТО, підтримувати економічні, торговельні зв'язки з іншими країнами, запозичувати їхні наукові відкриття, новітні технології. Далі буде заборона вірити у свого Бога, поклонятися могилам наших предків, самостійно думати, любити рідну землю, розмовляти материнською мовою... Триста років українців мордували тими заборонами. А нам, безпам'ятним, що до того?
Щоб звести українство зі світу, досить знищити його опорний, репродуктивний клас — селянство, відібрати в нього землю, знизити до безглуздого рівня ціни на плоди його праці, оподатковувати кожний. хатній поріг, кожну грядку, вишню, курку — нехай ті гречкосії забираються під три чорти! Влада вже запустила хижі пазурі в саме серце нації — село вимирає, стає цвинтарем. А що ж українці?
Влада допомагає ворогам нищити вітчизняну промисловість, аби остаточно розвіяти по світу наше робітництво. Ржавіють і гниють останні, вже нікому не потрібні залишки устаткування заводів і фабрик, масово виїжджають на заробітки за кордон молоді інженери, кваліфіковані робітники. Серед холодних, сирих, брудних, облуплених мурів колишніх заводів і комбінатів, серед іржавого металобрухту, що зостався від високотехнологічних ліній та конвеєрів, ще тиняються старі, немічні, розкваліфіковані аборигени. Сьогодні стало очевидним, що такий катастрофічний погром нашої господарської системи був свідомо запланований російськими імперіалістами (на випадок унезалеження України) ще сто років тому.
Чи могла Україна уникнути економічної катастрофи? Безперечно — могла! Якби з першого року незалежності влада поставила собі за мету створити вітчизняну нафто-газову, енергетичну систему, раз і назавжди відокремитися від російської "труби". Могла, якби наші владні шельменки — кравчуки, кучми, лазаренки — не плазували рабськи перед Москвою, якби їхні утробні інтереси не домінували над національними. Шельменки—лазаренки розікрали останні народні гроші і розвіяли по Панамах. Таких злодіїв слід без суду карати шибеницею за злочин проти людства, бо вони вкрали майбутнє великої європейської нації. А що ж українці? Так звана народна влада скаженіє в пошуках методів грабування власного народу, в оподаткуванні діяльності кожної підприємливої людини, душить її творчу ініціативу. Оподатковується кожен підприємливий крок, кожен мізерний дохід. Втративши всяке людське обличчя, вона скоро буде оподатковувати навіть новонароджених і мерців: перших за те, що посміли народитися, а других — за дозвіл поховати, за ''земельну ділянку" і домовину. Колись Петро І заснував фіскальну установу "прибьільщиков", єдиним завданням якої було вигадувати нові види оподаткування. Виходить, що Україна нині перебуває на стадії розвитку петровської Росії. А що ж українці?
Наша антинародна влада запопадливо допомагає ворогам України позбавляти націю інтелекту. Залишити вчителя без зарплати, без засобів до існування, без перспектив на пошану вдячних поколінь можуть тільки хами з свинячими головами і серцями. В лютому 2004—го мені випала честь бути делегатом IV з"їзду—збору українських письменників. Збір справляв гнітюче враження: старі, бідно вдягнені люди з кийками в руках і торбами за плечима надто переконливо репрезентували совість нації, котру хамська влада викинула на смітник. Те, що вчений, лікар, інженер, митець, письменник стали у нашої влади '"зайвими ротами", є грізним симптомом того, що вороги планомірно готують українству темне майбутнє, що націю виштовхують до прірви небуття.
Відбувається постійний, методичний процес винародовлення українства, катастрофічне скорочення його чисельності. Якби Україна здобула волю, скажімо, за доби Мазепи, то наша нація давно була б стомільйонною, найбільшою й наймогутнішою в Європі. Якби... Сьогодні вона не має й сорока мільйонів і процес вимирання посилюється, що є найголовнішим доказом її деградації. Смішно чути брехливі запевнення режиму про якесь піднесення та відродження, — вмираючому підступно співають про одужання, аби, задурений ілюзіями, спокійніше вмер. А що ж українці?
Ще кілька років, і наші зовнішні вороги викличуть з Європи (вони це вміють) високі комісії і скажуть: '"Подивіться, шановні, до чого ж ці українці — бездарний, темний, нікчемний народ. Він ще не доріс до незалежності. Чи можна приймати його до Євросоюзу?"
Лише сліпий не бачить, що Росія ніколи не дозволить вступу України до NАТО і Євросоюзу. Як кажуть, тільки через свій труп. А що ж українці?
Здеградована влада штовхає в деградацію народ. "Національна ідея відвернулася від народу, як душа від трупа, якого вона вже не здатна оживити" (Д.Павличко). Наша держава набирає потворних форм і стає посміховиськом у світі.
Чесному українцеві сьогодні соромно, що він українець.
Ще ніколи в нашій історії деградація нації не прогресувала такими темпами, як за роки незалежності. Народна душа брудніє на очах — фізично, розумово, духовно, політично, соціально, наркотично, венерично... Все. чого не торкнешся, в нас брудне, недолуге, заражене, загниваюче і засмерджене. Ми, віками бездержавні, не вміємо будувати державу, не можемо дати собі ради, а тому ненавидимо одні одних за власну недолугість. Мільйони патріотів віддали життя за омріяну волю — і що тепер маємо в результаті тих страхітливих жертв? Такою ціною — і такий нікчемний результат? Залишається тільки сплюнути...
Упродовж останніх років українство відчутно інтелектуально тупіє. Здавалося, маємо нарешті волю, тож зберімося всі разом, за рік—два ухвалімо пріоритетні закони і програми та й берімося до праці — розбудовувати державу, націю, економіку, як це зробили в повоєнні роки мудріші від нас німці, японці. Але ж ні! Ми вмить розбіглися по "самостійних дірках", поділилися, подрібнилися на партійні кубла і, як ті павуки в банці, гриземося між собою, опльовуємо все довкола: нині — ворогів, завтра — друзів. Ледве появився в нас сякий—такий президент, як негайно супроти нього скучкувалася опозиція. Тут же проти опозиції — ще опозиція. За нею назріває третя опозиція, котра буде в опозиції до всіх попередніх опозицій — аж до опозиції проти незалежності, проти власного народу. І тому безголів'ю не видно кінця. А нація нидіє.

Далі

До змісту Арсен ПАЛАМАР ДЕГРАДАЦІЯ