Арсен ПАЛАМАР
ДЕГРАДАЦІЯ
Роздуми над недолею

СИНДРОМ ПЕКЕЛЬНОГО КАЗАНА,
або Що заважає будувати державу

Завалилась вавілонська вежа «вічного Союзу» і з-під її руїн вийшли бранці імперії і заговорили різними мовами. Тобто нарешті своїми власними. І Вавілон, і Союз розвалилися тому, що перехід підневільних народів на загальнозрозумілу мову «дружби і братерства» історично нереальний і неможливий.
Разом з ними на волю вийшла Україна. Світ, який нас не знав, бо не хотів знати (він поважає лише тих. хто змушує його себе поважати), зацікавлено придивляється до нас: які ми, українці? І нам, «братам меншим», ще донедавна людям другорядним, захованим, засунутим за спини панівної більшості носіїв вселенської ідеї «визволителів людства» тепер самим треба пильно придивлятися до себе та вияснити собі, що маємо за душею і що можемо дати світові.
Мусимо пізнати правду про себе, якою б вона не була. Не тільки нарікати на того, ким були закуті, а передовсім чесно відповісти на питання: чому ми дали себе закути на довгі століття? Дуже важливо знати відповідь на питання: чи ми в тому самі винні, чи нас такими зробили? А ще краще збагнути, що, мабуть, у нашому випадку не варто розділяти ці два фактори, а визнати їх неподільними і схилитися до висновку об'єктивнішого: ми самі такі і тому дали себе такими зробити. На моє переконання, це не менш важливо, ніж те, щоб уникнути неволі в майбутньому.
Які ми? Що в нашому національному характері заважало нам стати державним народом? Чому кожна спроба державотворення закінчувалася крахом і черговою залежністю? Що треба усвідомити, переглянути, поправити, аби черговою невдачею не закінчилася остання спроба національного відродження? Здається, нікого з українців не треба переконувати наскільки це важливо.
Я дотримуюсь думки, що національний характер, як і індивідуальний, безперечно, має і позитивні, і негативні риси, і не може бути як об'єктом ідеалізації, захвалювання (бо й, справді, за що?), так і поза критикою (бо є за що!). Не є чимось незмінним, раз і назавжди даним, непізнавальною річчю в собі, а навпаки, здатним до змін під впливом історичних обставин, до самовдосконалення як окремої, так і народної душі. Лише самопізнання на основі правди, самоочищення від меншовартості малоросійства і від апологетики України як «праматері всіх індоєвропейських народів та культур» може стати підставою до його самокорекції й подальшого поступу та розвою.
Для чого це потрібно? З проголошенням незалежності визвольний процес ще, як бачимо, не завершився, його треба утверджувати не тільки економічно, а й психологічно, культурно, морально. Головне, практично.

КРИЗА МОРАЛІ

Отже, «ми йдемо походом гідним» до високої мети: створення власної держави і процвітання України.
В епоху технічного прогресу ходити далеко пішки не прийнято, є можливість їхати. Тож уявімо собі, що ми їдемо. Уявімо собі, що сам Господь Бог повелів українцям «спакуватися» в одну велику автоколону і рушити, скажімо, до Києва, де на Майдані Незалежності він має дати нам мир, злагоду та процвітання, тобто те, чого ми в нього віками слізно просимо. Чи буде похід успішним?
Тільки за умов, коли, по-перше, кожна автомашина справна, добре підготовлена до далекої, нелегкої дороги, бо як ні, то аварій та зупинок не уникнути і мети походу можна й не досягти. По-друге, коли водії будуть дисципліновані, проникнуті безсумнівною відповідальністю за похід, не заважатимуть один одному, не прискорюватимуться і не зупинятимуться впоперек дороги, не вискакуватимуть з колони «на хвильку наліво» у своїх справах. По-третє, як би добросовісно не підготувати похід, він закінчиться невдачею, якщо «пасажири» не дійдуть згоди щодо курсу і, замість до Києва, рушать до Москви...
Коротше кажучи, успіх цілком і повністю залежить від трьох моральних засад: 1. чесної праці, взаємодопомоги, взаємоповаги учасників походу; 2. внутрішньої культури кожного — порядності, організованості, дисциплінованості, законопослушності; 3. правильного визначення прийнятного для всіх курсу походу і кінцевої його мети.
Тобто успіх нашого державотворення цілком залежить від трьох засад: вміння працювати, порядності кожного і правильного бачення мети.
А тепер, панове, прошу уважніше придивитися до себе самих, до своїх рідних, близьких, знайомих на предмет їх елементарної відповідності цим засадам. Поклавши руку на серце, дайте відповідь — ні, не мені, а передусім собі: чи знайдеться в тій великій українській колоні бодай трохи цілком справних автомашин? Щоб ото на початку походу увімкнути двигуна і спокійно вимкнути його в кінці походу? Глибоко сумніваюся. Чи знайдеться серед маси українських водіїв бодай трохи високосвідомих, дисциплінованих, порядних, законопослушних людей, котрі чесно проведуть свої автомашини від початку і до кінця, не вискакуватимуть, «поки суть та діло», хто «до кума на хрестини, хто до друга на іменини, до свата на свіжину, до знайомого на весілля, а до тещі на «дев'ять днів»... Ще глибше сумніваюсь.
Нарешті, чи проймуться до глибини душі ідеєю Божого повеління «пасажири»? Чи поділяться місцями, чи не перегризуться між собою за всякий дріб'язок, не стануть мітингувати, правити водіями кожен на свій розсуд, розколюватись на групи, ділити майно, розбігатися з колони? Тут не тільки я — більшість з нас не має що сказати...
Гай-гай, панове! Якщо ми Божого повеління не хочемо як слід усвідомити, то кого винуватити в тому, що ми не можемо дати собі ради, не вміємо жити по-людськи, не пожинаємо успіхів у будівництві власної держави.
Ви, либонь, зауважили, що наші сучасники майже завжди пам'ятають про першу із моральних засад (хтось має вміти працювати) і геть забувають чи свідомо ігнорують наступні дві (про власну порядність і прагнення досягти кінцевої мети). Розмови переважно точаться навколо того, чи хтось не став на перешкоді мені, і незрівнянно менше — чи я сам нікому не заважаю. Але ж у тій великій колоні як навіть одна із ста автомашин почне викидати «коники», то колону залихоманить, а як одна із десяти — похід загальмується.
До того ж. що не менш важливо, чи є серед керівників колони достойні люди, що мають глибоке усвідомлення обов'язку перед Україною, розуміння мети, не крутять світом, як циган сонцем, не дбають устократ більше про власну вигоду, аніж про загальну справу. Після всього сказаного логічно запитати: чи може така колона успішно рухатись вперед? Відповідно: чи можемо ми, такі, які ми є, успішно будувати державу?
Сучасна людина, як правило, вважає, що її внутрішній стан не повинен нікого цікавити, якщо вона не загрожує інтересам іншої людини. А який стан мого фізичного й морального здоров'я, який я сам, порядний чи не порядний, що я думаю про рейс, про мету походу, про сусідів спереду чи позаду мене, — це моя особиста справа, до якої нікому не повинно бути діла. Ви, панове, їдьте собі до Києва, а я ще подумаю, куди повернути. Однак чи може бути за такої моралі більша загроза спільним інтересам?
Ось тут наше земне пекло й починається! В умовах демократії людина й справді має право так думати, але тільки тоді, коли вона сама достатньо порядна. А коли ні? Якщо моя підозра реальна (кожен може з власного досвіду зробити відповідний висновок: так це чи ні), то наш «гідний похід» до незалежності й процвітання і справді має перспективи завершитися скоріше в Москві, аніж у Києві.
На цьому доцільно було б поставити крапку і більше нічого не писати. Бо що слова! Оправдання завжди маємо під рукою: неволя, голодомор, репресії, брехня владних структур, бюрократизм і хабарництво, жадоба і заздрість, злодійство і запроданство, капарна робота і лінощі. І самооправдання: якщо іншим можна, то чому мені ні? Та скільки б ми не обурювалися цим безталанням, вихід з нього один: доки кожен з нас (кожен!) не подбає про злагоджений хід колони, не почне вимагати порядності з себе самого, а не лише з когось, ми будемо далі дурити себе і світ. Та коли ж то розуміння буде — ви можете уявити?
Наші керівники, позичивши очі в Сірка, лукавими голосочками запевняють, що настала деяка «стабілізація економічного падіння», ось—ось появляться паростки піднесення (он на Тернопіллі, приміром, стали «Добру воду» випускати по гривні—півтори просто з криниці — дорожче від молока! — і це вони називають паростками піднесення). Насправді ж, падіння виробництва як тривало, так і триває і в наступні роки не припиниться, переспектив не видно. Ми як летіли в прірву, так і летимо, іде те дно — один Бог знає...
А біда, як відомо, не ходить одна. Провалюючись в економічну безодню, ми заодно падаємо в безодню ще страшнішу — моральну, духовну, точніше — бездуховну. Не треба бути провидцем, щоб твердити: ми всі, весь нещасний народ в умовах безробіття, безгрошів'я, безперспектив'я невідворотно котимося в безодню злодійства, породженого і стимульованого інстинктом фізичного виживання. Ми дійшли межі, коли злодій краде у злодія, мати — в дітей, діти — в матері. І в таких ганебних умовах виростають нові покоління! На очах відбувається деградація народу. А що ж наші поводирі, лідери найнародніших, найпатріотичніших партій? «Мовчать собі, витріщивши очі...»
Це один бік медалі. Є і другий, не менш страшний: кризове лихоліття, безнадійне зубожіння населення спонтанно породжує і масове збайдужіння, соціальну апатію населення, коли щодень чимраз більше «нікому нічого не треба», крім негайної, бодай маленької особистої вигоди. Про це у нас мало пишеться, зате багато говориться: на роботі, вдома, на вулиці, в транспорті, серед рідних і знайомих. Інстинкт виживання змушує людей щодень звужувати коло своїх інтересів, бо чимраз більшої ваги і значення набувають інтереси елементарного порядку — де роздобути гріш, харч, одежину...
Просто страх бере, як в Україні з кожним днем людям чимраз більше «нічого не треба». «Нікому нічого не треба!» — стає гаслом доби. Як завжди в подібних випадках першими стають непотрібними культура і мистецтво. Кого хвилюють їх проблеми? Гине українське книгодрукування — ну й нехай собі гине. Українських газет нині менше, ніж за часів Союзу? Ет, кому вони потрібні, ті книжки та газети, як нема роботи, зарплати. Україна поволі втрачає свою незалежність, наприклад, у сфері телебачення більшість телеканалів і телекомпаній уже не наші. Як і більшість книжкових видавництв, редакцій газет та журналів. Здається, за часів Союзу стільки українців не розмовляли чужою мовою. Значить, і мови своєї не треба. Яка втрата на черзі?
Селяни скорочують посіви пшениць, цукрових буряків, байдуже спостерігають, як розвалюються колгоспи, — нікому того не треба, коли нема що «взяти», тобто вкрасти, потягти з поля, ферми, току. Не перший рік стоїть завод — нікому і його не треба.
Чимраз більше дітей не відвідують школу, — майбутнє нації під загрозою, але чи це когось дуже хвилює? Хто буде наступним президентом? Які закони прийняв парламент, а які ні? Яку постанову видав уряд і чому? А, байдуже! Нікому нічого не треба. Ще трохи — і незалежності не буде треба... аби тільки було що вкрасти. Бо хто про мене подбає, як нікому нічого не треба?! Ось до такої моральної помийної ями затягує українця кризове лихоліття. Та дозвольте нагадати: ніщо на цьому світі не робиться само собою. Комусь таки дуже треба, щоб нам було «нічого не треба...»
Марно говорити про мораль, марно писати на папері правила поведінки і розвішувати їх на стовпах та парканах, — вони зостануться макулатурою, доки ми не усвідомимо, що ніщо, крім мужності й порядності кожного з нас, неспроможне навчити, спонукати, змусити суспільну систему працювати так, як це потрібно. Можна скільки завгодно «чистити» суспільство від порушників карного кодексу, від злодіїв, хабарників, бандитів, хуліганів, та доки вся маса зовні нібито порядних людей внутрішньо буде схильна до злодійства, то всі закони виявляться безсилі, бо ці внутрішні нахили рано чи пізно знайдуть вихід, прокаркають на все своє вороняче горло, протопчуть нові стежки до свого вияву і продовжать стару гру при новій системі. Прецінь, що вони і роблять нині. А ще стародавні римляни застерігали: «Закон безсилий, де нема моралі».
Питання — «чи нас такими зробили?» сьогодні, після стількох років незалежності і справді втрачає актуальність. Незалежність автоматично актуалізує питання — чи не ми самі в тому винні, що не видно світла в кінці тунелю нашого безталання? І в чому наша вина?

УКРАЇНЕЦЬ — ІНТРОВЕРТ. І ЦИМ УСЕ СКАЗАНО

Швейцарський психоаналітик К.Юнг — творець вчення про типи людської психіки, про колективні форми психічного запровадив до наукового обігу терміни екстраверсія і інтроверсія. Позначають вони два протилежної дії психічні механізми.
Екстраверсія — спрямування психічних процесів назовні, на світ, природу, людей. Інтроверсія — спрямування психіки на світ внутрішніх переживань. Узагальнюючи ці поняття на рівні націй, К.Юнг визначив два типи народів, відповідно до характеру домінуючих психічних процесів. У двадцятому столітті найбільші екстраверти — англійці, що створили імперію, в межах якої «не заходило сонце», накинули ледь не половині людства свою мову та культуру; найбільші інтроверти — індуси, предметом уваги їх індивідуальної та колективної свідомості є власна душа, споглядання якої — причина пасивності в суспільному житті. (Індія п'ятдесят років незалежна, а прогресу не видно, значна частина інтелігенції далі спілкується англійською, як до речі, й українці російською, економічні реформи ведуться вкрай мляво — знову ж, як і в нас).
Правда, переважній більшості народів притаманний змішаний тип психіки, де гармонійно поєднуються екстраверсія та інтроверсія з окремими спалахами то одного, то другого типу. Екстраверти — французи наполеонівської пори, німці часів Бісмарка та Гітлера, поляки доби Пілсудського, переважає ця риса і в характері росіян (від Петра І до наших днів).
Екстравертивність росіян яскраво проявляється у великодержавному шовінізмі, імперській політиці у ставленні до сусідів. Передусім у тому самовихвалянні: «Понад сто народів і народностей навіки з'єднала Велика Русь». Вдумайтесь у те словечко — «понад». Це ж бо треба було мати совість, щоб підбити, підім'яти під себе стільки слабших народів, що аж лік їм втрачено (подумаєш, народ більше, народ менше), щоб накинути їм своє ярмо, свою волю, мову, культуру, церкву, спосіб «мишлєнія», силоміць схиляти до обрусіння, забиваючи голови поневоленим міфічним російським месіянізмом.
Навіть Бога зробили москалем і впрягли до своєї загарбницької колісниці. В російській православній церкві є навіть окремі відправи-богослужіння, присвячені переможним загарбницьким походам армій. Це в них називається «істим християнством»! Незаперечний факт, що той зросійщений Бог для асиміляції іновірців зробив не менше, ніж внутрішні війська, карні органи, ідеологічні структури разом узяті. Ще порівняно недавно, в середині 20—го століття, зазнавши невдачі на «полігоні сатани» — у претензіях на світову революцію (вважай: поневолення цілого світу), Москва гризлася тим, як би то хоч повернути собі Фінляндію, Прибалтику та Польщу, що мали «наглость» вирватися з її загребущих лап у 1917—му.
Та що царі Романови та тирани Сталіни, коли навіть російські світочі культури і мистецтва — гордість людства — і ті туди ж! Пушкін відкрито закликав вогнем і мечем покарати польських повстанців 1830 року. Лєрмонтов у вірші «Спор» вимагав так само обійтися з кавказцями, що боронили свою землю, свої бідні саклі від ненаситного російського поневолювача. (Порівняйте з Шевченковим «Кавказом»). І навіть батько польського месіянства Міцкевич, сам московський бранець, і той не цурався писати «Листи до галицьких братів», де радив безжально розправлятися з українцями, котрі не йдуть під польське ярмо...
Українці не такі. Ми — інтроверти. Наша інтровертивність проявляється насамперед у тому, що за своєю ментальністю ми не сприймаємо війни, глибоко її ненавидимо і ні в якому разі «чужого не бажаємо». Хоча свого часу теж були войовничі, створили могутню імперію — Київську Русь. Однак з часом, чи то під впливом князівських нерозумних міжусобиць, чи то від безнастанних нападів зовнішніх ворогів ми зненавиділи війну, викинули її із свого арсеналу як засіб вирішення політичних проблем.
Втративши інтерес до «чужого», ми тим самим перейшли до розряду беззахисних благодухів і стали саме цим провокувати до нападів на нас екстравертивних, тобто агресивних, голодних та зажерливих сусідів, як звикле боягуз провокує напад на себе злого собаки. Наша історія стала веремією трагічних поразок, а українські покоління одне за одним чимраз поступливішими перед агресивною, бузувірською настирністю сусідів, чимраз покірнішими і байдужішими до своєї долі, втрачаючи честь і гідність господарів власної землі. Цей об'єктивний закон боротьби протилежностей в історії мудро розтлумачив Донцов: хто сам не здатен поставити неприятеля «на місце», той не заслуговує на свободу.
Однією з причин деградації (до того ж чи не головною причиною) була зрада української аристократії. Зрада інтересів своєї нації, держави, традицій поколінь, перехід до табору ворогів. Ті народи, аристократія яких твердо стояла на національних позиціях, заклично гуртувала навколо себе широкі верстви населення, провадила благотворну для них внутрішню і зовнішню політику, ті народи завжди тішилися свободою й доброю опінією в очах світу. А зраджені, полишені своєю провідною верствою народи в будь-якій країні світу так само, як і ми, завжди нагадували отару овець, покинуту на розтерзання зажерливим вовкам...
Отже, наша земля не тому на довгі віки стала не наша, що на ній засіли чужинці, а тому, що ми самі перестали почувати себе її господарями й донині почуваємось елементом нижчим, хоч і чисельнішим від усіх зайд разом узятих.
Не знаю кращої ілюстрації до сказаного, ніж сумна та невесела гумореска нашого земляка, відомого письменника Є.Дудара, де йдеться про те, як до «щирого» українця приблукав погостювати вічно голодний «старший брат». «Щирий» українець зустрів його як рідного, посадив на чільне місце, сам прислужував до столу, годив як міг. Гість «від пуза» наївся та напився, глибоко вподобав собі таку гостину та й за своєю екстравертивною натурою став почувати себе в чужій хаті за головного. А чому б і ні, як така слабина тут жирує — не мужчина, а справжня вівця. Закортіло приблуді притулитися до молодої господині, то й звелів «вівці» вибиратися до сіней. Ніби ненадовго. Що ж, і в сінях можна біду пережити, змирився «щирий українець». Та гостеві й того мало, йому припала до вподоби ціла хата, і він звелів господареві вибратися до хліва. Мовляв, ближче до «виробництва», до худоби. Улюбленої. (Що-що, а фарисейську демагогію «старші брати» розводити уміли!). Нехай і так, діди—прадіди жили в хлівах разом з худобою, то і я не великий пан — теж якось проживу, стерпів «щирий українець». А гість і на цьому не зупинився, бо задумав заволодіти й хлівом з худобою, і командно—адміністративним методом виставив українця (уже й не господаря) під повітку до собак...
Усе тут закономірно, все логічно, бо яка може бути людська гідність у вівці? Читаю гумореску і гублюся у висновках: хто більше завинив — гість чи господар? І чи винен «старший брат», що вподобав собі таку щедру, всеобіцяючу гостину? Подумки ставлю себе на його місце і переконуюсь, що діяв він цілком логічно. Але один висновок напрошується сам собою: чи міг мати міцну державу народ, котрий ні чужого воювати не хотів, ні свого захистити не міг?
Так, ми одностайно схвалюємо гнів і ненависть Шевченка до поневолювачів (поема «Кавказ»), та водночас здеградували до того, що дехто відкрито засуджує його гайдамаків («Гайдамаки») за жорстокість, бо, бачите, як це можна вбивати людей, нехай і ворогів, без «милосердія і зла», коли Бог створив їх так само, як і нас?! Подібне овече всепрощенство — це кінець нації.
Навіть ставши незалежними, боїмося вповні користати з своїх прав. І тому рідко втримуємо свободу в своїх руках. Вистачить, аби хтось сильніший на нас нагримав, і ми вже готові знову «панові ручку цілувати».
Це вже не гумореска, де письменник може дещо й перебільшити, цей ганебний випадок бачили мільйони телеглядачів. Якось у Києві українські росіяни зібралися на свій з'їзд, з Москви прибули відомі шовіністи, «щирий» українець знову прагне прислужитися дорогим «гостям», які аж сичать ненавистю до незалежної України. Віце-прем'єр зачитує вітання Президента з'їздові. «Старший брат» із залу в своїй традиційній нахабній манері його обриває: «Читай на понятном язике, ілі пошол вон со своім Кучмой!». Віце-прем'єр, як і належить вівці, покірно опускає вуха і читає український текст «общепонятним»). Дивився я на його рабське самоприниження і згадував гіркі слова байкаря Глібова: «Народ усе, як бачиться, такий, добрячий та плохий...» Ці простенькі слова глибше розкривають причини нашого безталання, аніж усі томи Грушевського, Аркаса, Крип'якевича...
І Бог у нас з цих причин якийсь відсторонений. Зовсім не такий владний та грізний, як російський. Нема власної держави — нема прихильного Бога. Лише Пресвята Богородиця. Останній, може, раз під святими коругвами ішов походом на половців князь Мономах. Ні Хмельницького, ні Мазепу, ні Петлюру, ні Бандеру Бог не благословляв на бій за волю. Не Бог у тому винен. Це ми поради і підтримки Його не просили. Українське православ'я, як жодна інша конфесія, індивідуалізувало, розділило, розсунуло людей по закутках, які називаються «моя хата скраю», і таким чином на саму людину переклало всю відповідальність за її поведінку і долю, віками плекаючи в ній індивідуалізм, відокремленість та соціальну апатію. Православна церква в Україні теж була підневільна і подавала приклад (на відміну від російської), що до державного, національного питання їй нема діла. Лише Греко—католицька церква виховувала екстравертивну поставу людини, усвідомлення нею приналежності до народу, нації, виховувала національну самосвідомість настільки активно – і це історичний факт, — що в першій половині нашого століття галичани були чи не більшими козаками, мазепинцями та шевченкознавцями, аніж наддніпрянці. Передовсім їй, церкві, треба завдячувати збереженням українського духу в наших краях.
Саме зрада провідної верстви, бездержавність, незахищеність з боку держави, власної влади (царя, короля, гетьмана), відстороненість православної церкви від національної ідеї поглиблювала інтровертивність української вдачі, необхідність, що з віками, з покоління в покоління переросла в потребу і звичку, залишатися наодинці з Богом (бо з ким іще?), лише самому дбати про свій самозахист (бо хто ще подбає?), постійне очікування небезпеки з боку численних ворогів — життя в облозі — витворили таку рису національного характеру, як схильність до самотності, відособленості від гурту з її сумнозвісним «моя хата скраю».
Було б несправедливо винити в тому українців, мовляв, вони від природи такі. Ні, не від природи. Заженіть силоміць на кілька століть представників найекстравертніших націй в нелюдські умови, в яких жили цілі покоління українців, і вони стануть точнісінько такі ж самі. Якщо взагалі виживуть.

ЩО ДАЄ ЛЮДИНІ ДЕРЖАВНІСТЬ І ЩО ВІДБИРАЄ БЕЗДЕРЖАВНІСТЬ

Звідки він узявся, отой наш сирітський індивідуалізм, які причини його виникнення і пандемічного поширення — можна зрозуміти. Поцікавимося, що саме різнило і різнить нас з державними народами.
У росіянина спрадавен був «цар-батюшка». Далеко десь, у Москві чи Петербурзі, за все життя чоловік ні разу не бачив його, але знав: він є. Є і діє. Щокілька років — переможні збройні походи на «непокірних» сусідів, приєднання до «родіни» нових казково багатих земель, награбоване добро поставлених на коліна «ворогів» — рікою. Не захоче «ворог» миром віддати своє добро — візьмемо силою, а піддасться — буде працювати на нас, буде нас годувати і напувати, а ми — панувати-гуляти! Цар—батюшка пропасти не дасть! Він про нас думу думає, він захистить. Он і піп у церкві йому осанну співає: «Боже, царя храни...». Значить, і цар, і Бог — з нами! Це ж яка неподоланна сила стоїть за нами! Хай посміє хто нас зачепити — «уж ми пайдьом ламіть стеною!» Росіянин постійно відчував за собою ту надійну силу. Звичайно, під егідою такої сили й останній сміттяр чувся героєм. І так — століттями.
Поляк мав «круля». Трохи менше, правда, хижого й жорстокого, ніж цар, але теж не безштанька. До чого вже нарваний та агресивний німець, а польську землю йому не віддав, як ми, українці, свою землю віддали полякам. І від шведа відбився, і від турка, і від московита. Та ще й Україну, Білорусь прибрав до рук. Поляк постійно відчував за спиною його батьківську захисну силу. То як не гоноруватися таким «крулем», а з ним і самим собою? І так — віками.
Українець спрадавен був полишений сам на себе.
Сімсот літ (!) не мав ні царя, ні короля, ні імператора. Навіть надійного гетьмана. Повна незахищеність, безпорадність, безсилля. Від кого зміг сам відбитися, стільки і його. Жодної надійної сили за ним — кругле сирітство. Висновок напрошується сам: народ без власної держави, без власного правителя — це сирота без батька...
Віками батьки радили дітям: думай сам про себе, бо ніхто тобі не поможе. Багато є таких, хто волів би на тобі їздити —плюнь на них. Про себе дбай. Бо чужий цар та король про тебе не подбають. І Бог не за нас, коли дозволяє чужинцям нашу кров пити. Ніхто не за нас. Ніхто... Вікова безнадія, безвихідь, відчуття власного безсилля — страшна руйнівна сила; Це вона скалічила душу українця, нагородила її такими непохвальними рисами, як індивідуалізм, відособленість (моя хата скраю), віра в ілюзії (бо у що нам вірити?), крутійство, брехливість, недотримання слова (бо перед ким нам його дотримувати?)...
І так — століттями. Покоління за поколінням — це сирітство, беззахисність, відособленість вкарбовувалися не лише в свідомість, а в кожну клітинку тіла українця. Чи треба ще пояснювати, чому наша ментальність різниться від ментальності росіянина, поляка, німця? Чи не зрозуміло, чому нині при владі всіх рівнів не маємо благородних, безкорисливих, високих думкою і чуттям мужів, а лиш купу шельменків, що дбають тільки про себе, з «зеленими у панчосі» в низах і потайними рахунками в швейцарських банках у верхах — та велику сіру масу їх заздрісників. А звідки, скажіть на милість, могли взятися кращі? Донині мало хто з нас дбає про Україну, про загальне добро, а передусім про себе і тільки про себе. Бо так навчило нас бездержавне життя, бо така вже народна «традиція»...
Не можу обминути ще одну тяжку проблему бездержавності — запроданство, ренегатство, продажність, нібито від природи притаманних українству. Не лише ми, смертні, а й наші корифеї Шевченко, Франко, Грушевський часто і справедливо обурювалися, що серед українців так багато перевертнів, перекинчиків, запроданців усіх мастей. Мовляв, що ми за люди такі? Аристократія, старшина у більшості своїй перейшла добровільно до ворожих таборів, решту ми добили самі, аби не муляли нам очі своїм панством. І все ж ми ніскільки не гірші за інших. Нема в нашому ренегатстві природної запрограмованості. Це тільки ще одна риса, подарована нам занадто довгою бездержавністю.
Поясню конкретніше. Життя прожити — не поле перейти. Кожна людина шукає на тому полі передовсім гаранту безпеки для себе і дітей, шукає захисту, опори, сприяння для своєї справи. В інших народів таким гарантом є сильна держава, цар, король, президент, «непереможна і легендарна армія», суворий, але справедливий закон. Українець віками нічого того не мав. Кругле сирітство, безвітцівщина, безвихідь і безнадія. Нема опори під ногами, нема впевненості в собі, у завтрашньому дні, нема відчуття, що ти взагалі комусь потрібен на цьому світі.
Людина не може так жити. Тяжкі обставини силоміць штовхають її на пошуки гаранта безпеки будь-якою ціною. Навіть ціною запроданства, зради нації, волі батьків.Сирітство не залишає вибору, і голос сумління мовчить. «Грязь Москви», «варшавське сміття» — з одного джерела бездержавної покинутості й безвиході.
З власного досвіду знаю: немало людей самі просилися в компартію і навіть у сексоти (!), хоча добре усвідомлювали, з якими сатанинськими силами мають справу. Люди приземлені, ті, хто гонорово називає себе реалістами (а серед українців таких більшість), знаходили безпеку і захист — і ще який! — за грізними стінами ворожих потуг. Бодай такою ганебною ціною — зате була гарантія виживання, навіть можливість зробити кар'єру, забезпечити майбутнє дітей. Не один ще й пишався в душі собою, що такі грізні сили йому, нікчемі, довіряють. Ось яку духовну покруч сиротібезбатченку накидала бездержавність.
Бездержавність — тяжке народне лихо. Всеохоплююче, всепроникаюче, всеотруююче.То не тільки національний і соціальний гніт, а й гніт духовний, що залишає глибокий чорний слід у психології народу, надаючи їй потворного люмпенсько-простацького кшталту. Позбавлене власної провідної верстви як фактора ошляхетнення маси українство століття за століттям опускалося в глибини обмеженого, жалюгідного простацтва. Горді волею народи завжди мають «власну гордість». Позбавлені волі — втрачають власну гідність. Така гірка правда нашої історії.
За прикладами далеко ходити не треба. Коли західний європеєць на кожному кроці прагне підкреслити свою шляхетність, інтелігентність, то бідолашний українець в переважній масі бравує своїм простацтвом та потомственим мужицтвом. У нас досі, передовсім у сільському середовищі, процвітає «хлопоманія» як найвищий ідеал мужицтва і простацтва. «Що би на світі не сталося, з хлопа мене не скинуть" — зловтішно заявляє і сьогодні галицький чи волинський селянин. «І з колгоспника теж!» — вторить йому селянин-східняк.
Суть феномену зрозуміла: лихо бездержавності навчило українця саме такого способу самозахисту й виживання. Далебі, у неволі краще було бути дурним, але ситим і живим, аніж розумним, але голодним і мертвим. І якщо таку премудрість виживання сповідували покоління за поколіннями, то далі нема про що говорити.
Коли у народу процес розвою державності кимось загальмований, він, народ, здобувши волю, за браком історичного досвіду неодмінно впадає з одних крайнощів в інші. Є в нас мудра приказка: «Якби знав, де впаду, там соломки б підстелив», та, на жаль, ми самі не вміємо нею керуватися. Оте небажане падання (без підстеленої соломки) в крайнощі і є однією з причин нашої недолі.
Як відомо, старий режим був упав в одну крайність, побудовану на засадах повної підлеглості особи загалу, громадянина — державі, за найвищу мету ставлячи безпеку колективу перед безпекою окремішньої людини. Виховані змалку в дусі меншовартості перед загальнонародними, державними цінностями, громадяни не мали права в своїх діях навіть думки допускати про вивищення власних інтересів над інтересами колективу, народу, країни. На думку, чесно кажучи, таке їм, може, і спадало, та як мовиться на Полтавщині: «Воно то конешно, але шо ж... »
Усе змінилося із здобуттям незалежності. «Тиха» революція проголосила єдиною вартісною метою життя інтереси особи, індивідуальну ініціативу і підприємливість. Справді, такі цінності сповідує й доводить їх незаперечну ефективність увесь прогресивний світ. Але ми — не прогресивний світ і знову робимо непідготовлений стрибок з однієї крайності в протилежну — від тотальної заборони інтересів особи до повної їх сваволі. І для годиться називаємо його «перехідним періодом».
Насправді, знову повторюємо давній свій гріх — розваливши старий світ, не квапимося поставити натомість чогось путнього нового. Це ми спрадавен уміємо робити: спершу розвалити, а потім якось воно буде, бо ще так не було, аби якось воно не було... Прикрі наслідки нашої легкодухості не забарилися: Україна провалилася не тільки в економічне провалля, а й у провалля культурне, моральне. Настала доба загальної кризи.
У чому причина лихоліття? Насамперед у тому, що перед ідеєю верховенства інтересів особи враз стали незначущими й добробут держави, і навіть саме її існування. Видно, люди, з прокльонами викидаючи зі своїх «печінок» заборони осоружного старого режиму, не мають достатньої витримки, аби помічати, коли вони перегинають палицю в протилежний бік. Здається, гноблена тоталітаризмом людина нарешті вирвалася на волю, розірвала прокляте коло меншовартості, дихнула на повні груди. Хіба це зле? Ні, біда не в цьому, а в утраті чуття міри, в порушенні оптимального співвідношення прав суспільства і особи, які взаємозв'язані і яких не можна свавільно розривати в угоду одній із сторін.
Чим загрожує Україні цей дисбаланс, усі ми добре бачимо.Очевидним наслідком того порушення рівноваги, перегину, стрибка в крайнощі — називайте це, як хочете, — є дедалі більше відчуження громадянина від служби суспільству, зосередження його помислів на власних дрібних інтересах. Ще більша провина в тому і самої держави, котра виявилася неспроможною належною мірою піклуватися про громадянина (мізерна або зовсім відсутня заробітна плата, безробіття, втрата перспектив у житті, розгул корупції й криміналу ets) і в такий спосіб автоматично викинула його в багно егоїстичних інтересів.
Закономірно, що в сутінках культурного провалля, як гриби після дощу, вигулькнули орди спритників-шельменків, шахраїв та пройдисвітів, що, розтоптавши вікові моральні засади, стали купатися в розкошах та розвагах у час загального зубожіння населення, стали для знедолених прикладом, як треба «вміти жити», зразком «красивого життя», яке нібито "не заборониш» (сімдесят попередніх років така заборона була аж надто можлива, а тепер раптом стала зовсім неможлива). «Жирні коти» геть заступили собою колишній ідеал жертовного героя, ладного віддати життя за батьківщину, за волю України. Вбогою і смішною видається нинішнім «котам» і їхнім послідовникам-заздрісникам героїчна боротьба й самопожертва їхніх дідів в буремні роки визвольних змагань. Сталося так, що на колінах дідів-героїв виросли внуки-торгаші. Мудрі люди кажуть, що це закономірний процес: історія спрадавен залюбки натискує на перемикач, коли тих факторів (героїзму або торгашества) в «печінках» громадян стає забагато.
Тим часом центр тяжіння загальнолюдських цінностей перемістився із царини національних традицій, моралі, громадянського обов'язку в багно егоїзму, амбіцій і пихи, тваринних інстинктів і шлункових інтересів. Від такої переміни скільки би не виграв світ свободи особи, а справа побудови так тяжко здобутої незалежної держави програє багато. Ми є очевидцями не структуризації її політикуму, а розпаду політичної структури на дрібні, нікому не потрібні партійки. Послаблюються зв'язки між особою, родиною і державою. Ми не йдемо до вершин цивілізації, оскільки останнє можливе лише за умови активної співпраці громадян та їхньої доброї волі підпорядкувати свої особисті інтереси інтересам загалу. Люди чимраз частіше відмовляються захищати свою рідну країну і навіть продовжувати свій рід. Україна розповзається на всі чотири сторони світу, як розповзалася за часів найтяжчих лихоліть. Але тоді ворог гнав людей з рідної землі.А тепер хто ворог?
Про ментальність українців написано немало. Слушні думки знаходимо в М.Грушевського, Д.Донцова, Ю.Липи, В. Липинського, Я.Яреми, І.Мірчука, Б. Цимбалістого, В. Яніва та багатьох інших дослідників, політологів, публіцистів минулого й сьогодення. Не бракує в них і красивих, "вчених» слів, як—от: емотивність вдачі, остійство, антеїзм, альтруїзм і т.д., однак, на жаль, замало переконливих тверджень, звідки те психопатологічне багатство взялося. Не подобається мені та «мудра латинь", класифікація наслідків без чіткого означення джерел походження і стадій формування українського менталітету. Це не по-нашому.
Не претендую на оригінальність (у такій серйозній розмові не до того), але, на моє переконання, основних джерел нашого безталання є три: 1. історична молодість нації; 2. щедра, «райська" природа-матінка, що обумовлює небідний спосіб буття; 3. розтоптаний, знищений, розчинений «чужою кров'ю» генофонд нації. І надодачу бездержавність, як наслідок тих трьох причин.
Передбачаю гнівне обурення тих продуцентів ілюзій (це теж характерна риса нещасних бездержавних мрійників), котрі вважають українство чи не старшим від єгипетських пірамід. Зробіть цю думку хоч офіційною, ніяк не можу з нею згодитися. Скіфи — не українці, «це напівдика азійська орда «гірких п'яниць і розбишак великих». Не українці й кіммерійці, обри, хозари, гуни, печеніги, половці. Все. Більше «попередників» і не було. То, де ж серед тих тюрків стародавні українці? Якщо вони і були ще до тих орд і невідомо куди зникли, то про наш зв'язок з ними просто несерйозно говорити. Українці ведуть родовід з лісових та хліборобських племен — полян, деревлян, волинян, тиверців, уличів. Але, даруйте, ці племена засіялися в нашій Лісостеповій зоні, коли давно вже підупали і стародавній Єгипет, Греція і Рим.
Що останні залишили у спадок світовій цивілізації, здається, нема потреби нагадувати. А що успадкували вже й не світовій цивілізації, а бодай нам, бідолашним, скіфи, кіммерійці, печеніги? Що міфічна Оратія? Кажуть, вміла вирощувати ячмінь та варити добре пиво (ним не міг насмакуватися ще «батько історії» Геродот). І тільки?
Здавалося, могутня Київська Русь мала всі можливості через тисячу років після розквіту Риму перевершити його культурні осягнення чи бодай дорости до їх рівня. Не доросла. У плані красномовної деталі відсилаю вас до академічного видання «Пам'ятники світового мистецтва» з порадою поцікавитись і порівняти, яких вершин досконалості досягли, приміром, скульптори етрусків (попередників римлян) у восьмому столітті до нашої ери, а яких ми у вісімнадцятому столітті нашої ери. І ви все зрозумієте. Той же Колізей у технічному аспекті споруджений набагато надійніше, аніж Чорнобильська АЕС...
Кажу про це аж ніяк не з метою принизити нас, а виключно для того, аби ще раз підкреслити: наша дорослість, національне змужніння ще попереду.
Ясна річ, ми починаємо своє літочислення не з першої офіційно зафіксованої української пісеньки «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш», як твердила дискредитивна радянська ідеологія: їй же треба було якось молодшого брата українців — росіянина — паспортизувати на «старшого». Як не крути, а творці Київської Русі — поляни, деревляни, волиняни — таки наші безпосередні кревні предки, і все ж тисяча років для нації, це, погодьтеся, пора молодості.
Саме молодістю нації, а не якимись космічними, астральними, сакральними впливами у значній мірі пояснюється наша ментальність — любов до природи— матінки, до вожака-батька: звідси й отой задерикуватий при недостатній розсудливості, запальний, забіяцький дух, здатність почуттів, надій, ідей швидко спалахувати і так же швидко згасати; звідси наш щирий ліризм, мрійливість, пісенність (співає — переважно молодість, старі рідко коли співають), поетичне сприйняття світу, а водночас і схильність до смутку, різких перепадів настрою, намагання обминути труднощі; звідси соціальна пасивність, уповання на Бога, на якісь добрі таємничі сили, на сильніші народи, що вони нам щось дадуть, за нас зроблять, захистять, підтримають та поможуть — чисто як діти у важку хвилину покладаються на батьків, на старших.
Скільки кожен з нас знає особисто, скільки щоденно бачить довкола себе нікчемних п'яничок: зранку «прийме на груди», потиняється по селу чи містечку, приблукає додому, жінка його налупцює, воно похлипає, далебі, як дитина, що його «не поважають», і з ангельською невинністю, де сіло, там і засне. Чи може таке «дитя природи» в лиху годину стати мужчиною, козаком, героєм—захисником рідної землі? Нагадування йому про славних лицарів—запорожців, січових стрільців, соколів Петлюри та Бандери — це як для теляти дитячі казочки. Чи вартий такий «патріот» власної держави? Брак українцеві гонору і волі до самоутвердження в поставі гідного громадянина планети — ще одна причина нашого безталання.
Тільки юністю етносу можна пояснити мрійливість та ідеалізм українців (кожна сільська дівчина неодмінно має на небі «свою» зірку), їх загальновідому схильність до творення ілюзій. Навіть за найтяжчих обставин українець здатен переконливо втішати себе оптимістичними сподіваннями. («Без надії сподіваюсь!», Леся Українка). Бандерівці до останнього дня жили з вірою, що «захід їм допоможе», врятує від загибелі, і ця ілюзія була чи не єдиною «реальною» опорою в їх боротьбі...
Тут доречно глибше розглянути загадковий національний феномен, котрий ще чекає глибокого наукового аналізу, — це вміння українців будувати власну історію на ілюзіях і з Божою допомогою обертати зловорожі наміри недругів собі на добро.
Досить назвати факти, що першими спливають на пам'ять. Прийшли на Русь варяги, захопили владу над нами. Здається, лихо? Та ні! Варягів ми «переварили у власному соку» й сповна використали для розбудови могутньої імперії — Київської Русі.
Перейдемо до пізніших віків. Реєстрові козаки — хто вони? Українські військові загони у складі мілітарної потуги Речі Посполитої? Найманці? Запроданці? Ні. Скоріше — майбутня слава України. Що з нашою історією було б, якби їх не було?
Чи гордилися б ми нині козацькими звитягами під Хотином, Корсунем, Зборовом, Конотопом? Чи була б можлива без тих звитяг Козацька держава?
А хто такий Богдан Хмельницький? Адже незаперечний факт, що батько його Михайло був сотником польського війська, вірно служив польській короні, у нагороду одержав хутір Суботів і загинув, захищаючи інтереси тієї корони в битві під Цецорою. Сина (тоді ще Зіновія) віддав у науку не до української школи в Києві, а до львівської єзуїтської школи, куди православних і на поріг не пускали. І от вихованцеві тієї школи випала легендарна доля очолити визвольну війну українського народу за волю! за православну віру! за воскресіння з мертвих української державності! Фантастика та й годі!
Під стать Хмельницькому — Іван Мазепа. Шляхтич, королівський паж, вірний служка при дворі польського монарха, ревний католик. Доки не прийшов на Січ та не став гетьманом. Невтомно будував православні (!) церкви, під прикриттям довіри до себе царя Петра збирав сили для вирішальної битви за незалежність України, віддав цій меті все, що мав, аж до власного життя. Чи можна уявити нашу історію, наш національний дух без цього славного імені?
Підемо далі. Напочатку Першої світової війни в глибоких ар'єргардах австрійської армії сформувалася невеличка українська військова частина, якихось неповних три батальйони піхоти з гучною, правда, назвою — січові стрільці. Знову запроданці, перевертні чи реєстрові козаки? Адже воювали вони проти українських братів з-за Збруча. (До речі, українці не були першими: раніше від них свої національні частини в австрійській армії створили чехи і поляки; останні, як відомо, мали не три батальйони, а три полки, вояки яких теж називалися стрільцями. Це означає, що підневільні народи не мали іншого вибору, як створювати національні військові загони в арміях імперій. Тобто не українці таке вигадали і не вина, а біда їх у тому, що змушені були йти на подібний крок, готувати кадри для свого майбутнього війська в чужих арміях). Як би там не було, а саме оті січові стрільці стали ядром армії Української Народної Республіки, Директорії, без них не було б героїчних походів армії Петлюри, не було б славних сторінок нашої боротьби за незалежність.
Друга світова війна. Традиція оживає знову. В надрах гітлерівського вермахту формується спершу батальйон «Нахтігаль», відтак дивізія «Галичина». Скільки було галасу з боку недругів, скільки прокльонів на голови «реєстрових»! Свідомі українці терпляче пропускали ті образи та прокльони мимо вух, бо добре знали їм ціну: спочатку недруг б'є нас і нищить, а коли ми робимо кволі спроби протесту, на весь світ репетує, що ми «запроданці». (Стара пісенька всіх гнобителів, відома з історії ще з часів Вавілону). А саме з тих «запроданських» частин вийшли потім добрі командири повстанських загонів і серед них легендарний генерал УПА Роман Шухевич.
Ні, ніхто не має права закинути нам, що ми в багатовіковій неволі втратили людську гідність, не билися за свою свободу. Ще й як билися! Та, не маючи власної держави, щоразу змушені були робити вибір між одним злом і другим, ще більшим злом, з тяжким серцем годитися на тяжкі компроміси, прислужувати чужим інтересам і здобувати "хиренну волю" то у спілці з проклятими татарами, то у складі осоружних польських, австрійських, німецьких, російських армій. Як наслідок підневільного служіння українців чужим інтересам на полях і цвинтарях України для пам'яті нащадкам залишились тисячі й тисячі могил — німих свідків нашої бездержавності і всенародної трагедії.
Котиться до розпаду комуністична імперія. Недруги казяться від люті до незалежності України, за всяку ціну намагаються не допустити відродження ОУН, їх більше влаштовує миролюбний мітинговий Рух, якого можна було б тримати під контролем. (Ми ще будемо колись знати, хто ініціював створення Руху, бо нема нічого тайного, що рано чи пізно не стало б явним). Одначе народ і не настоював на відродженні ОУН. Для його волевиявлення було цілком досить і Руху. Що б там недруги не планували та не замислювали, а знову вийшло по-нашому: ми знову «переварили Рух у власному соку», він вирвався з-під усяких контролів і став головною силою в боротьбі за утвердження національної ідеї, здобуття незалежності.
Повторюю: не від доброго життя бездержавний народ вдається до таких химерних та ілюзорних дій, але є Бог на небі, він усе бачить і чинить по справедливості.
Знаєте, а та ж таки ілюзія — велика життєдайна сила для українця. Одному мудрому чоловікові, нашому землякові, належить афоризм, що «людина, в якої попереду нема надії на краще, швидко опускається і гине». Мене завжди дивувало, як переважна більшість знайомих і близьких вперто не вірять, що попереду буде гірше життя, а не краще. Цей ілюзорний оптимізм — просто епідемія надій та сподівань! Пересічний українець категорично відмовляється повірити, що життя його може бути ще гіршим, ніж є сьогодні.
Якщо за віки неволі українство збереглося як нація, то, мені здається, у великій мірі завдяки притаманному молодій нації природному оптимізмові, здатності завше сподіватися на краще, мріями та ілюзіями боронитися від незгод. Вона, ця здатність до ілюзій і сьогодні помагає нам виживати. Песимізм, скепсис, безнадія, втрата ілюзій — це хвороби старості. А оптимізм, навіть ілюзорний, невідступна надія на кращу долю переконливо засвідчують, що ми нація молода. І нам ще належить майбутнє.
І ще один штрих на завершення теми. Ми живемо в тяжкі часи історичних перемін — політичних, економічних, соціальних, — коли нам вкрай потрібні мудрі провідники, національні герої, володарі народних дум. Потрібен український Мойсей, український де Голль, український економіст—реформатор Ергард. Ми стільки століть сподівалися незалежності, стільки крові за неї пролили, що, як ніхто на світі, заслуговуємо мати таких героїв.
Кого вибираємо насправді? Славних державних мужів? Лідерів потужних партій? Економістів-реформаторів? Пробували — не вийшло. Тож вибираємо в свої улюбленці Руслану Писанку, Вєрку Сердючку, «молодого орла» Поплавського. Як, чому, за які заслуги? Писанка, звісно, полонить нас грандіозними формами. Сердючка — близькою нашому духу простацькою пошлістю, Поплавський — дешевим оптимізмом. Господи, невже це весь наш вибір?! Невже такі герої мають вивести нас до національного розвою? Та коли згадаю, що незалежній Україні всього—навсього перший десяток років, — перестаю дивуватися...

НЕЗАМУЖНЯ НАЦІЯ

Звідси, з отрочої незрілості національної психології — і надмірна жіночість характеру українця, що виражається в таких рисах, як брак мужності, вольової витривалості, поступливість перед сильнішим, м'якосердечність, плаксивість, жалісливість еts. Не я це вигадав, що інтровертність — суто жіноча риса. Якщо нас класифікують загалом як інтровертів, то самі здогадуєтесь, на що це натякає...
Не знаю, як вам, а мені наша нація часто нагадує незаміжню жінку, бідну, беззахисну вдовицю, нікому не потрібну, покинуту саму на себе...
Правда, тут ми маємо деяке оправдання. Постійні битви з ворогами, що сунули звідусіль, веремія гнітючих поразок, безнастанне, вік за віком, винищування, вирубування поневолювачами кращого національного елементу, цілих поколінь, здатних до спротиву, до борні за волю деформували психологічний характер українства, призвели до механічної переваги в ньому фактора жіночого.
Від повного винищення народ нерідко рятував не чоловічий, не батьківський принцип виховання синів (пригадайте «Тараса Бульбу»), а жіночий, мамин: не пхайся, сину, до політики, не чіпай ворога, не висовуйся і не кукурікай, бо відкрутять голову. Ото мовчки паси телят, доглядай поросят — і якось Бог дасть. А сумних прикладів безталання нескорених у матерів ще донедавна було більш ніж досить. У результаті такого виховання виростали цілі покоління не—мужчин, що носили штани хіба для проформи. І плодили собі подібних.
Однак і опріч того жіночності в характері нам не бракувало. Вона — у природженому естетизмі українця, його замилуванні красою, а краса за своєю суттю категорія жіноча. Українець полюбляє розмальовувати своє житло, розцяцьковувати ужиткові речі, одяг, авта, складати "барвінкові" вірші...
Ідеал же нинішньої епохи зрілості людства скоріше в суворій мужності, ніж у красі, мужності, викутій двома світовими війнами, жорстокими революціями, геноцидами, репресіями, визвольними змаганнями. Герої Шварценеггера, Ван Дамма, Сталлоне якщо і прикрашають себе чимось, то хіба страхітливою зброєю, нелюдською мужністю, жорстоким ударом кулака. Герої українських кінофільмів у важку хвилину починають ... співати або танцювати.
А чого вартий наш тотальний естетизм у тотальній же віршоманії не тільки молоді, а й стариків. Не маю нічого проти поезії, однак навіть при всій нинішній біді якась нестримна жага віршування вирує над народом. У редакціях газет і журналів найбільша кількість листів — з віршами. Глибока аналітична стаття, історична розвідка, наукове дослідження — рідкість. Зате віршів! Не роздуми про відродження вимираючої нації, не поради щодо державотворення, порятунку розгромленої економіки, знищеної культури, освіти — а віршики! Нема майже жодного ювілейного вітання без віршованої епіталами, нема співчуття померлому без віршованої епітафії, часом недоречно смішної, вульгарної, але віршованої. Чи це не прояв жіночності, недостатньої зрілості, змужніння національного характеру?
Або ще питання: хто у нас сміливіший — чоловіки чи жінки? Мені здається, що останні, і це цілком закономірно. Підневільний, вічно репресований народ, змушений був для самозахисту передавати функцію відваги жіноцтву. В скрутний, небезпечний момент чоловікові казали: «Мовчи, бо будеш битий! А жінці більше прощається...» Тому на партійних, профспілкових зборах, колгоспних сходах, заводських планерках при висуненні вимог і претензій до начальства в нас переважно репетують жінки. Їм це навіть сподобалось. Передбачаю: якщо в країні трапилась би нова коліївщина (прогнозований політиками соціальний вибух, викликаний нестерпними злиднями), то відому Шевченкову фразу «Навіть жінки з рогачами пішли в гайдамаки» доведеться замінити. Не навіть, а переважно жінки! І далі: «Навіть чоловіки із косами пішли помагати...»
Така суто чоловіча риса характеру, як хоробрість, в українців має невойовничу, неагресивну (не екстравертивну?) форму прояву. Українець не любить її проявляти, він скоріше згоден стерпіти, промовчати, як той герой гуморески Є.Дудара, і в такий суто жіночий спосіб захистити свою гідність. А як і спалахне у праведному гніві, то швидко відходить, кається і прощає.
Характерне з цього приводу наше ставлення до «старшого брата». Вельми загадковий феномен українця: утробна ненависть до поляка, до німця — і дивна прихильність до росіянина, хоча останній ледве не звів українця зі світу.
Пояснення феномену слід шукати в подібній духовності та рівні культури. Історія знає чимало фактів лютої ворожнечі народів з різною духовністю і звичаями і терпимої «дружби» народів з подібною духовністю. Саме чужа духовність ставала причиною незчисленних повстань та визвольних війн, і навпаки, споріднена духовність вела до створення тривких союзів. Православний українець не міг любити поляка-католика, який на кожному кроці кпив з його відсталості, а бундючний німець взагалі бридився руку йому подати та сісти з ним за один стіл, тоді як «рубаха—парень» росіянин, навпаки, ще й прихвалював за простацтво, сповідував ту ж віру, звичаї, «уважал, как человека» і в роботі, і в гульбі. Чом не брат? Дружба з народом сильнішим ослаблює народ слабший. Про це писав ще Костомаров. Тому власне якась частина (краща) наших людей буде на тих шляхах «братерства» губитися безповоротно і переходити на службу чужим божкам. «Дружба» з Польщею відібрала у нас цвіт нації — всю аристократію і шляхту, всі найвизначніші українські родини (хоча, правду кажучи, частина з них була литовського походження). Це князі Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чарторийські, Острозькі, Масальські, Пузини; шляхетські родини: Ходкевичі, Глібовичі, Зеновичі, Сапіги, Тишкевичі, Корсаки, Тризни, Семашки, Гулевичі, Калиновські, Потії... За «дружбу» з Росією заплатили ренегатством Прокопович, Розумовський, Левицький, Боровиковський, Гребінка, Гоголь, Безбородько, Забіла, Апостол, Вернадський, Короленко, Гулак—Артемовський, Козловський та багато інших найобдарованіших людей. Ця втрата вищих станів, провідної національної еліти — як невигойна рана.
Це ж він, «старший брат», знищив нашу національну гордість — звів у могилу Шевченка, вкоротив віку Мазепі, Полуботку, Залізняку, Петлюрі, Грушевському, Хвильовому, Курбасу, Бандері. Уявімо собі зворотний хід історії: ми, українці, винищили національну гордість великоросів — повісили Мініна і Пожарського, продали туркам на галери Петра І, отруїли Суворова, постригли у солдати Пушкіна, переписали на «хохла» Толстого, вбили на паризькій вулиці Леніна, в Лондоні — Керенського, в Мюнхені — Ворошилова, згноїли в гулагах творчу інтелігенцію, заборонили в Росії російську мову, виморили голодом Поволжя, розвалили православні церкви. Нам би росіяни це колись простили? Ніколи!
А що ми? Як у кожній розгромленій нації: один не знав про жертви народні, другий знав, та забув, а третьому байдуже, доки його не зачепили. Масове незнання трагічної історії років неволі просто вражаюче, і вже як остаточний вердикт — карбуємо на пам'ятниках замордованим героям визвольних змагань: «Ненависті не маємо. Мстити не будемо». Правильно, бо хто на це здатний? Ну, просто тобі біблейська благотерпимість незлобиво—безвольної вдовиці, котрій не залишається нічого іншого, як перекладати роль покарання ворогів на Бога. Нормальні мужчини таких написів не роблять. Адже це наче заповіт, наче наказ нащадкам бути такими ж безпам'ятними та незлобивими безхребетними...
А як боїться сучасний українець бодай чимось зачепити «старшого брата», аби той, не приведи Господи, не кинувся на Україну. Палець до губ — і т-т-с-с! Ні, чеченський синдром нам не загрожує...
Тобто маємо ще один синдром бездержавності — вона накидає підневільному народові психологію капітулянтства. Досить проаналізувати політику нашого керівництва щодо Кремля за останні десять років і ми переконаємось, що то була нескінченна низка капітуляцій. Здали Росії золотий і валютний фонди, 132 мільярди карбованців заощаджень громадян в Ощадбанках, власність Союзу за кордоном. Здали атомну і стратегічну зброю. Чорноморський флот, Севастополь, чимало стратегічних підприємств.
Відтак заходилися здавати кращих членів уряду, які чимось не сподобались Кремлю. Не сподобався своєю незалежною національною політикою міністр закордонних справ Борис Тарасюк — здали. Стала на перешкоді російським нафтовим баронам віце-прем'єр Юлія Тимошенко — здали. Не сподобалось Москві, як прем'єр-міністра Віктора Ющенка приймають у Вашингтоні, — і цього здали. Хто наступний? Міністр оборони? Внутрішніх справ? Шеф СБУ? А тоді дійде черга й до Президента?
І справді, що показала безглузда, незрозуміла більшості громадян відставка прем'єра Віктора Ющенка? Для щирих патріотів це, без усякого сумніву, велика втрата, біль і розчарування. Адже ми мали чи не першого керівника нової генерації, з яким не соромно було йти в цивілізований світ, відчуваючи при тому, що і ми в очах того світу не безштаньки. Тепер той світ вправі насміхатися з нас: дурні українці мали єдиного перспективного лідера, але дружно витерли об нього ноги і викинули геть.
Оскільки подія ця співпала з Великоднем, дехто з патріотів з жалю великого вздрів аналогію між розпинанням прем'єра парламентським шабашем і муками Христа. Що ж, це дуже по-українськи — опоетизовувати власні нещастя. Мабуть, немало ще віршів напишуть щирі патріоти про відставку прем'єра, про те, хто був для нього Юдою, хто Пилатом...
І все ж суть справи — не в біблейських порівняннях і не в поезіях. Навіть не в якійсь реальній провині і Ющенка, і його недругів. Насправді, суть справи — в незрілості, нерозвиненості, політичній деструктуризації нашого нещасного суспільства (де ви, короткоголові «господарники» з вашим бовканням про якусь заполітизованість населення?!) Суспільство політично не структуризоване, його сили розпорошені й розсварені, а тому воно не готове як слід до серйозної державотворчої роботи, лише до таких ось трагікомедій, що перетворюють Україну в очах культурного світу на посміховисько.Ось що справді гірко і боляче.
Якби ми мали сьогодні дві (максимум три) потужні політичні партії, що раз на чотири-п'ять років, перемігши на виборах, приходять до влади, наш парламент не скидався б на шабаш, бо в ньому тримала б дисципліну переможна більшість. Лідер партії ставав би президентом, його заступники — прем'єром та спікером, з членів політпроводу формувався б Кабмін. Аналогічний порядок приходу до влади партії-переможця панував би на всіх рівнях — обласному, районному, аж до сільського включно.
За такої структуризації політикуму у владних кабінетах зазвичай панує сувора дисципліна й чітка субординація, а не анархія, розбрід і вседозволеність, коли депутати вважають своїм правом робити, що їм заманеться. Панує демократія, а не охлократія. Однопартійці не стануть через місяць по виборах кричати про імпічмент стосовно свого президента, через півроку вимагати відставки прем'єра, не збиратимуть підписів за відсторонення спікера за перше ж незначне порушення ним регламенту сесійного засідання, як це роблять наші недорослі «демократи», бо свої керівні органи вони «утрясають» задовго до виборів і не мають бажання смішитися в очах людей. Водночас і політики опозиційної партії, як правило, не репетують про імпічменти та відставки. Вони поважають правила гри і дбають передусім про власну перемогу на наступних виборах, про добір достойників для своїх майбутніх владних структур. Вони принципово критикують тих, хто при владі, в такий спосіб допомагають їм уникати помилок чи оперативно виправляти їх, відшліфовувати механізми влади, і самі при тому вчаться не повторювати чужих помилок на випадок перемоги на виборах. Від таких демократичних правил гри виграють обидві партії, а з ними й суспільство.
У нас же, замість структуризації політичних сил і утверджуваного нею порядку, дисципліни, поваги до влади — панує розгнуздана охлократія та свавілля амбіцій, у якому, як кажуть, чорти водяться. Свідчення цьому — поведінка в парламенті більшості депутатів. Причина — вони занадто всі рівні, а де всі однаково рівні, там ніхто нікого не поважає. Депутат будь—якої партійки, що з величезними труднощами протиснулася до парламенту, очевидячки не доріс навіть до обласного депутатського рівня, а вже зухвало вважає себе рівним ледве не з самим президентом, не маючи елементарної внутрішньої культури, усім своїм видом показує, що прем'єр чи спікер незаконно захопили призначене йому місце: «Чому це Ющенко, а не я?», «Чому Плющ, а не я?» На превелику біду, нема в нас сили, котра обмежувала б цю сваволю амбіцій.
Саме тому нормальні люди з нас кепкують: де два українці, там три гетьмани, саме тому про нас складають анекдоти, що як котрийсь українець вихопиться з пекельного казана, то вірні побратими неодмінно стягнуть його за ноги донизу. В такій морально—політичній атмосфері ніщо не стримує депутатів чорнити один одного на чому світ, оббріхувати, зраджувати, провокувати брудні інтриги.
За присутності в парламенті сильної правлячої партії охлократія неможлива. За її відсутності охлократія розперізується. У парламенті, позбавленому провідної політичної потуги, авторитетної більшості, де кожен сам собі пан — нема правди. Нема державотворчої роботи. Будувати державу, ініціювати реформи він не здатний.
Зрештою, ми це вже проходили. На Запорозькій Січі охлократія майже щороку міняла кошового. Були серед них і достойні люди, але якійсь «ініціативній групі» не сподобались — і за ноги та донизу! До чого це призвело — загальновідомо: за двісті років хвалені демократи-запорожці так і не змогли збудувати власної держави. Минули віки, однак ми нічого не навчилися кращого, як повторювати безталання своїх далеких предків. За дев'ять років замінили сім прем'єрів! Передбачаю подальшу ганьбу України: якщо не візьмемося за розум, то ще за життя нинішнього покоління українців під улюлюкання знахабнілої, розгнузданої охлократії піде у відставку не один десяток прем'єрів. Навіть найкращих. Тільки що від того матиме Україна і її окрадений народ?
Проте у відставці Ющенка є одна заковика, «розжувати» яку марно силкується мій скромний розум. Це загадкова «змова мовчання». Посудіть самі: знімають прем'єрів одного за одним — і всі вони наче води в рот набрали. Знімають Фокіна, Масола — мовчать. Знімають Марчука, Лазаренка, Пустовойтенка — мовчать! Двічі звільняють з посади віце-прем'єра Пинзеника — ні пари з уст! Нарешті — брутально розпинають Ющенка. Він через силу витискає з себе кілька загальних фраз, називає засідання сесії шабашем... І все? Але ж і він, і його попередники знають устократ більше від нас, провінціалів, чому їх усувають з посад, які механізми при цьому запускаються в дію, хто за цим стоїть, кому, врешті, вигідне їх вигнання. Знають — і мовчать. І це з нашою ментальною кайдашівською сварливістю!
Чи не тому їх поведінка під час процедури відставки нагадує простим людям поведінку звичайного мафіозі під слідством: раз провалився — мовчи, не видай пахана, бери вину на себе, тільки тоді пахан оцінить твою вірність йому, подбає про зменшення терміну покарання — і з часом клан знову прийме блудного сина в свою сім'ю. А бовкнеш зайве, то навіть із зони живий не вийдеш...
Отже, всі «відставники» краще від нас це знають. Але і ми знаємо один дуже важливий принцип: багато знань ще не гарантують мудрості. А мудрість у тому, що з прем'єрами, котрі таяться від народу, Україна навряд чи вийде з кризи.
Ні, не слід порівнювати Ющенка з Христом, бо Христос перед розп'яттям висловив усе, що думав про фарисеїв. Ющенко не сказав майже нічого. Що ж він, на мою думку, мав би сказати з трибуни парламенту в день відставки? Хоча б таке: «Шановні! Не криволожте! Це ви розікрали народне добро, а з огризків, що падають з ваших корит, вимагаєте від мене творити видимість багатої, квітучої України. Тільки для цієї видимості, для цієї ширми і потрібен вам мій уряд. Але по-вашому не буде! Жоден уряд на світі неспроможний забезпечити одразу два бездефіцитні бюджети — один для процвітання народу і другий для процвітання його злодіїв. Бо матерія добробуту не виникає з нічого. І злоба ваша від того, що ширма мого уряду не приховує ваші неправедні діла від гнівного ока народу. Не доля України, а злобний страх жене вас до пультів голосування, аби першими встигнути звалити на уряд свою вину за зубожіння народу, зробити з мене офірного цапа: дивіться, мовляв, громадяни — це Ющенко і тільки Ющенко винен у ваших злиднях! Вас жене страх за власні корита, страх за власну шкуру, бо голосуєте ви не тільки від свого імені, а й від імені тих, хто стоїть за вами. А стоять уже гігантські міжнародні мафіозні клани з мільярдними капіталами, яким Україна на карті світу не потрібна і в руках яких ви — дрібні злодюжки — вовчуки—ведмедики, приставлені тимчасово до грабежу України. Такому парламенту жоден уряд ніколи не вгодить — ось момент істини! Зі страху перед власним народом і міжнародною мафією ви щороку будете виганяти у відставку уряди, які самі ж назначаєте, бо вони об'єктивно не зможуть вам вгодити! А я щороку буду сміятися з вашого перепудженого шабашу. І молитися за долю моєї України, бо доки ви лобіюєте в цьому залі, кращої долі їй не бачити. Мені з вами не по дорозі і я вдячний вам, що ви звільнили мене від ганебного обов'язку служити вам. Це не означає, що всі ви злодії. Ні, є серед вас і чесні, порядні люди, мої добрі друзі, вірні однодумці, та не про них мова, а про тих, хто за брудні гроші робить з мене офірного цапа, «американського підкаблучника», а з України — посміховисько. Я негайно скликаю прес-конференцію і поясню людям, хто з вас чий підкаблучник. Народ має знати своїх злодіїв — на всіх рівнях — від сільрадівського до президентського. Документів уряд має більш ніж досить! І я ще повернуся до цього залу, коли вас судитимуть як злочинців!..»
Однак претендент на місію українського Мойсея нічого такого не сказав. Чому? Гадаю, є три варіанти причин. Або він дотримується правил кланової гри (невже правда, що «там, у верхах» усі одним миром мазані?). Або чисто по-людськи боїться повторити долю свого попередника на посаді Нацбанку. Або... реальні перспективи України настільки безнадійні, що нема вже про що сперечатися. Йому видніше.
Нашим патріотам це гірко бачити і вони пориваються протестувати проти всього того, що розбиває їхні надії на скорий розквіт України. Звісно, людина помиляється насамперед тому, що все і вся міряє по собі. Щирим патріотам дуже гірко втрачати ілюзію, що вони неодмінно доживуть до проголошення остаточної перемоги добра і процвітання рідної неньки. Бідолашні геть чути не хочуть, що того процвітання, як з усього видно, не побачать ні вони, ні їхні аполітичні та безідейні, національно «ніякі» діти (ми самі їх такими виховували до останнього дня існування Союзу), а хіба що внуки та правнуки — і то за умови збереження незалежності. І буде це десь аж після сьомого президента і 28 прем'єра. Чому 28? Тому що кожен із семи президентів буде за конституційним законом в середньому чотири роки при владі, а прем'єрів ми, «демократи», й надалі зніматимемо щороку. От і порахуйте...
Президентові все це байдуже і він вмиває руки. Як кожен Пилат, він нічого не виграв. А Україна програла.
Правда, Президента Москва ще трохи потерпить, доки той усього не здасть, на що вона око покладе. Він і не проти. Коли Леонід Кучма на увесь світ заявляє, що «Росія без України може обійтися, а Україна без Росії — ні», то хіба це Президент? Хіба це лідер великого народу? Чи можна сподіватися почути такі капітулянтські заяви, скажімо, від президентів Польщі, Литви, Латвії, Естонії, Грузії? Дуже схоже на те, що ми наближаємося до межі, коли наших президентів будуть затверджувати в Кремлі. І що найдивніше: не чути жодних протестів з боку патріотичних сил...
«Коли національний характер розкладаться під чужим невільним впливом, то витворюваний таким чином зліпок присвоює переважно злі прикмети чужої нації та втрачає якраз добрі власні ознаки», — писав Драгоманов. Це повністю справдилося в українському «зліпку». Російський вплив позначився в нас не тільки пониженням рівня загальної культури, а й прищепленням, особливо жителям східних регіонів, багатьох негативних прикмет російської психології.
«Старший брат» силоміць повернув нас задом до Європи. І ще й нині силкується повернути. Під багатовіковим пресом його «крутої» свавільної вдачі ми втратили почуття своєї національної гідності, а тому стаємо нездатні до самостійної побудови держави на всіх ділянках. Зростає моральна безпринципність і соціальний атомізм, коли кожен живе лише для себе.
«Дружба» зі «старшими братами» перетворила нас на «хлопську націю», між тим як державне будівництво вимагає праці не лише одного селянства, найбіднішого культурно й економічно, позбавленого організаторського державотворчого досвіду. Терпить від цього і нинішня наша державність.
Розпорошення людських сил і воль веде народ до занепаду, чужорідне виховання української інтелігенції обернулося плазуванням перед чужими божками і невизнанням власних авторитетів. Плануючи нашу повну загладу, «старший брат» далекоглядно позбавив нас власної ідеологічної бази — національної ідеї, а з нею і основоположних підвалин, на яких можна було б оперативно відбудувати державу.
Що є національна ідея і чому вона для нас така важлива? Нація — це «скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу» (Донцов).
Національний розвиток народу опирається на віру в свою правду на своїй землі, що зводиться в ранг національного ідеалу. Сам ідеал двоступеневий. Перший ступінь — здобуття самостійності і другий ступінь — побудова держави. На вівтар першого ступеня зазвичай складається найвища жертва — життя героїв-оборонців власної правди, овіяне відчуттям вічності. Тут нам соромитися нічого: на вівтар самостійності ми поклали стільки жертв, що багатьом народам і не снилося. А ось на другому вівтарі жертовності героїв щось не видно. Переважає шкідництво антигероїв...
Національна ідея — дух Хмельницького, Мазепи і Сковороди, дух Шевченка, Франка, Грушевського, Петлюри і Бандери, Довженка, Стуса і Чорновола — творців «вогню нашої правди», має зрезонувати в клітинах народного тіла, задзвеніти в його жилах гарячою кров'ю, пориваючи і старого, і малого до боротьби за «свою правду в своїй хаті», на своїй землі. Тоді лише народ стає нацією, творцем власної історії, а не рабом чужої волі.
Ми маємо той дух! Ми усе маємо! Хотів би тільки народ відкрити тому духові клітини свого тіла, пустити його в свою кров, а не лише споглядати його байдуже, як сонний віл сонце, що сходить. Ось загадка ментальності українства, ключ до пояснення причин його вікової бездержавності.
Та народ сам себе «вогнем великим» не запалює. Він сходить на вершину національної ідеї тоді, коли дуже хоче, аби його розбудили, переконали, запалили, буквально підштовхнули, — і штовхає його завжди хтось. А як він не дуже хоче? А як нема ще й кому підштовхнути? Тоді що?
Ви зрозуміли мене, пане Президенте? Щоб національна ідея оволоділа і старим, і малим, той, хто започатковує будівництво власної держави, має бути чимось більшим, ніж просто людиною. Він має бути здатний на вчинки, які звичайним смертним видаються чудесами.
У нас чудес нема. Натомість у державних кабінетах — москальський мат (материнська мова такого ніколи не знала), замість економічних реформ — кримінально—прокурорські розбори, замість зростання добробуту — поглиблення злиднів, замість слова правди — лжа і підлість, замість чесної праці — злодійство, а хто більше вкрав, тому ще й на груди ордени з ликами святих з рук патріархів татарського походження. Доведене до нужди населення вже готове все спустити за ламаного гроша — честь, совість, душу, демократію саму державну незалежність, бо ті, хто його «запалив» і підштовхнув на ту «ідею», явно краще потрудилися, ніж ви, пане Президенте! Люди добрі, де ви тут бачите дух Шевченка, дух національної ідеї?!
І раптом нашому Ведмедеві боком вилізла «касета»! На хворому тілі Ведмедя вискочив свищ! Він не міг не вискочити, бо був на часі. Але зі свищем жити неможливо, його треба залікувати. «Касетна справа» — дуже своєчасне хірургічне втручання у хворий організм, що піде йому тільки на користь. Після «операції» і нинішній, і наступні президенти краще думатимуть, що вони кажуть і роблять. Є надія, що «касетна справа» хоч трохи очистить їх від совкового бруду — і це вже добре! І за це Україна буде довго вдячна майорові Мельниченку.
Правда, вдячна буде патріотична Україна, а не її ренегати. Та ось питання: кого серед нас більше — перших чи других?
Масовий перехід наших ренегатів на чужу правду, чужу віру, мову, культуру з одночасним невизнанням своїх авторитетів — усе це лише підриває без того кволе коріння національної ідеї. Саме тут слід дошукуватись «причин української недолі, занепаду української держави в попередніх століттях. Слабкість державотворчого чинника в нашому менталітеті спричинила занепад і Київської Русі, і Козацької республіки, і Української Народної Республіки. Катастрофа була неминуча через відсутність колективного ідеалу нації, здатного повести маси на боротьбу до переможного кінця. Це й наука нам усім на майбутнє — за допомогою чужої правди, чужої душі і серця держави не збудувати. Здається, нема потреби далі з'ясовувати, чи могла така незамужня, вдовина нація збудувати міцну державу, якої бояться вороги...
То що ж дає і що забирає в людини, народу, нації бездержавність?
Зробити остаточні висновки нам поможе таке порівняння. Транспланетна залізнична магістраль. На одному з переїздів багато років сумлінно трудиться стрілочник — чоловік добрий, тихий, з виду привітний. Вдень і вночі, у спеку й холод він на посту зі своїм прапорцем чи ліхтариком — проводжає гримучі поїзди. Керівництво залізниці ним задоволене: роботу пильнує, будка його чепурна, потопає в квітах. Правда, мав чоловік у серці потаємну мрію — стати господарем, власником, ні, не цілої залізниці, Боже борони, а бодай одного перегону... Та він гнав від себе цю звабу, бо давно зневірився в можливості її здійснення. Ніхто його залізничної справи не вчив, рухом поїздів керували інші люди, йому ж до того пхатися не велено...
Аж раптом приходять до стрілочника високі зверхники і кажуть: твоя мрія збулася, віднині ти повноправний власник і господар свого перегону. Ото підійшов потяг, сідай за важелі і веди його далі. «Падоньку! — вдарився об поли небога, — але я ж не вмію вести поїзда, я тільки тримав прапорець...» «Це твої проблеми, — холодно відповіли зверхники. — Ти хотів цього — тепер маєш. Не вмієш керувати, то вчися. І то швидше обертайся, не затримуй руху поїздів, не зривай графіка. На транспланетній магістралі твій потяг не один!»
Збентежений, непевний себе стрілочник тремтячими руками взявся за важелі. Поможи, Господи, бідному чоловікові...
Чи не так само бездержавний українець нині заходиться будувати державу?

МЕТИСИ — НЕ ПАТРІОТИ

Популярний тележурналіст Микола Вересень у своїй програмі «Табу» якось порушив болючу для нас тему змішаних шлюбів між представниками різних національностей. Передача така собі, бо задипломований і захвалений Вересень, на відміну від російського тележурналіста Познера, не вміє виводити з теми розумне резюме, зробити глибокі узагальнення. Тому й цього разу тема ніби повисла в повітрі. Одні її учасники, переважно чоловіки, висловлювалися проти змішаних шлюбів, що підривають генофонд нації, другі, в основному менш політично заангажовані жінки, за такі шлюби, що нібито оздоровляють потомство.
Як насправді? Насправді, нинішня національна невизначеність, неусвідомленість гідності європейського народу, соціальна апатія, гризня та незгідливість на всіх гілках влади, у всіх партіях, засилля ренегатів, перевертнів, запроданців — найперший з наслідків браку «однієї крові» братів—українців. І патріотів у нас обмаль, і здорового покоління не видно...
Гортаю багатотомне видання «Країни і народи». Хоча фактично етнічно чистих націй у природі не існує, офіційно однорідними є німці, португальці, японці, корейці та інші. Навіть у Польщі 98 відсотків — поляки, в Угорщині 97 відсотків — угорці. В Україні за статистикою українців трохи більше 77 відсотків. Це на папері. В дійсності їх менше половини. І кожен знає чому.
Століттями шастали по нашій бездержавній землі всілякі зайди, що поводились до примітивізму однаково (точнісінько за теорією Фрейда): поголів'я мужчин вигноблювали, майно грабували, а молоде жіноцтво ґвалтували. В тисячах і тисячах родин виростали чорняві, кароокі, вилицюваті діти, дуже подібні до татарчат, або русяві, синьоокі, як росіяни. Шевченко в поемі «Катерина» стільки болю свого великого серця присвятив долі нещасної покритки, але ні словом не обмовився, що за «патріот» мав вирости з її байструка.
А дарма. Бо байструк — поганий патріот навіть своєї родини, не кажучи про народ. Хоч і не з власної вини. Та кому від того легше?
Розглянемо ситуацію на конкретному прикладі. Змішаний шлюб (у тих же східноукраїнських регіонах їх більше, ніж треба). Батько українець, мати росіянка. Троє дітей. Ніби все гаразд. Проте в такій родині нема й не може бути повноцінного національного духу (ні українського, ні російського), міцних традицій, згуртованих зусиль батьків у вихованні дітей. Навпаки, часто панує зневага одного з подружжя до мови, національних звичаїв, нетерпимість до конфесії, вірувань другого. Якими в тій каламуті виростуть діти? І ще питання, чи будуть вони фізично здоровими.
Мудрі євреї визначають національність нащадків по матері, бо вона навчає дітей рідної мови, передає їм свої національні риси й особливості. Значить, усі троє з нашого шлюбу — росіяни?
Не поспішаймо з висновками. Нам бракує єврейської принциповості, вірності своїй нації, тому більше уповаємо на стихійну національну самовизначеність дітей. Тобто — якось Бог дасть. Переважно Бог дає так: одна дитина «вдалася» в батька, друга — в матір, третя — ні те, ні се. «Інтерпольовані» діти-метиси, і в тому їх біда, нерідко байдужі до національних, політичних, соціальних ідеалів і батька, і матері. Отже, батько—українець у кращому випадку матиме лише одного нащадка по духу. Двоє інших для нього, як нерідні. Коли ж у шлюбі одна дитина — втрачено майже все. Змішаний шлюб, що би ви мені не говорили, дає неповноцінних громадян, «недороблених» патріотів, що й самі не знають, хто вони. Для багатьох, до речі, це трагедія.
Дехто з «мішаних» батьків може ображатися на мої категоричні узагальнення, називати в противагу окремі позитивні випадки. Що ж, ображатися нічого, ніхто їм не винен, але й накидати здоровим людям своє національне «лопушанство» теж не слід. До того ж, як казав, великий Гегель, окремий випадок — не аргумент.
Життєвий досвід підказує: глибокий слід у житті залишають люди, котрі твердо стоять на національних, політичних, мистецьких, наукових позиціях, душею і тілом сповна віддаються національній ідеї. Саме вони зберігаються в пам'яті народній як великі герої або великі жертви, видатні особи чи просто славні життєлюби, гідні наслідування та вдячної пам'яті нащадків. Ті ж, котрі самі не знають, хто вони, не здатні залишити глибокого сліду в житті, бо вони ніякі, духовно безбарвні. Це наче сироти-безбатченки. Нема батька, щоб навчив любити рідну землю, поміг національно визначитися, подав приклад патріотизму. А матір вони зневажають за те, що позбавила їх такого батька, якого мають нормальні діти. І цю зневагу автоматично переносять на… матір—Україну. У мене враження, ніби сьогодні серед нас їх більшість.
Якщо у східних регіонах засилля змішаних українсько-російських шлюбів, то нічого дивуватися, що там люди з прізвищами Шевченко, Грінченко, Куліш не знають рідної мови, натомість уже в умовах незалежності утверджують «общепонятний», російські звичаї і традиції, любов до компартії, до «праздніка Октября», сіють байдужість до всього українського, бо що візьмеш з «метисів»?, а щирий український патріот чимраз більше в тих же умовах незалежності стає винятком. Це ж бо вони, наші рідненькі метисики одностайно голосують за відновлення Союзу, за московський комунізм та ординський інтернаціоналізм (вони ж бо і є інтернаціоналістами ще в утробі матері). Це з їх глухонімих «синівських» обіймів ледве—ледве вирвалася бідолашна Україна під час президентських виборів 1999—го.
Щоб не бути голослівним, вкажу лише на кінцевий для історії результат змішаних шлюбів. Білорусь. Тенденція до остаточного зникнення «змішаного» народу з лиця землі.
Якщо її не спинити, то через кілька поколінь від білорусів залишиться хіба що формальна назва. Наївні пани-професори б'ють на сполох, що якась там рибка чи пташина пропали, Червону книгу на них завели, а тут цілий народ пропадає...
Ще жахливіша трагедія «змішаності» — Косово. Наївні, вирощені в тепличних умовах західні панки-політики накидали туди бомб, нагнали солдатні і тепер нахваляються, що будуть «вчити місцеве населення жити в мирі і дружбі незалежно від національної та конфесійної приналежності». Якими наївними треба бути, щоб верзти такі дурниці! Сто років мало, аби християни—серби і мусульмани-албанці після того, що сталося, зажили в мирі і дружбі. Сто років мало, щоб албанці, їх діти, та внуки забули сербам смерть і кров своїх рідних і близьких, спалені хати і села, страх і приниження. Сто років мало, щоб серби, їх діти і внуки забули албанцям ті ж самі звірства. Давно не буде на світі Клінтона, Олбрайт, Солани, а ці розчварені «змішані» християни і мусульмани таїтимуть в душах люту ненависть і злобу одні до одних. Мир і дружба між ними точнісінько такі ж можливі, як «братерські узи» між кадебістами і бандерівцями, росіянами і чеченами, індусами і пакистанцями, турками і курдами. Такі люди мають жити окремо! І тільки окремо!
Ми стоїмо трохи краще. Та лиш трохи. Людина, що не знала державності, не вихована батьками в національму дусі, не може, навіть якби хотіла, мислити категоріями спільності. Не може державно діяти, не любить підпорядкованості, дисципліни. Значить, автоматично схильна до індивідуалізму, до відособленості, до небажання визнавати авторитети, дотримувати законів, а відтак до бунтарства та анархізму. Бунтарства в нашій історії було більш ніж досить, на три народи вистачило б, а що з того?
Бунтарство, не підкріплене вмінням мислити державно, дисципліновано підпорядковуватися вимогам будівництва власної держави завжди закінчувалося поразкою. Закінчувалося тим, що ми навчилися лиш добре руйнувати, але не вміємо натомість поставити щось гідне уваги. Так і живемо: не встигли щось заснувати, як невідь звідки з'являються буремні, рвійні сили та манія зруйнувати все дотла. Нелегкі будівничі заходи закінчуються черговим руйнуванням, а руйнуючи діло чи ідею, ми заодно нищимо самих себе, підриваємо власні сили, надії і бажання знову будувати. Вічне хитання між будівництвом і нищенням. Історія ніби зумисне створює умови, аби душа українця могла вибирати між цивілізацією і варварством. А може, історія хоче, щоб ми, перебуваючи в перехідному отрочому віці, набунтувалися, наруйнувалися досхочу, а вже потім, подорослішавши, мудріше провадили своє життя?
Тим часом від постійних невдач закоренилася в нашому менталітеті ще одна нездала риса — злість, дратівливість і взаємна ненависть, неповага до рівних собі, до старших, постійний пошук винних у наших невдачах, на яких можна було б ту злість зігнати. Цю рису нам не сатана підкинув. Вона, якщо хочете, теж є продуктом «змішаної крові» у міжнаціональних шлюбах. Знайома картина: коли із згаданої вище родини брат—українець (по духу) завзято візьметься за конкретні справи відродження та державотворення, то зросійщений брат зухвало все йому зруйнує та запаскудить, а третій брат «ні те, ні се» буде насміюватися з обох. І над братами завирує ненависть більша, ніж між чужаками, а добра справа зачахне.
Просто жах, скільки в наших людях дріб'язкової нетерпимості, ненависті! І де її найбільше, то серед співробітників. Це варто знати кожному : ніде ми не маємо стільки ворогів, як у «рідному» колективі. Просто сичать ненавистю окремі підлеглі за спинами своїх керівників, до рівних за рангом колег. Роками не вітаються між собою вчительки однієї школи і професори одного вузу, артисти театру і журналісти редакції. Виявляється, людина не терпить надмірної, постійної близькості другої людини, тим більше, коли у великому «стаді» та ні фізично не може, ні етично не вміє зберігати терпиму дистанцію. За таких умов найменші прояви неповаги, неуваги, невдало мовлене слово чи жарт, не кажучи вже про прямі образи, з роками нашаровуються в бетонну стіну відчуження, розростаються майже невиліковною злоякісною пухлиною негативних емоцій, позбутися якої без «хірургічного» втручання неможливо.
Не краща ситуація і в скупчених родинах. «Кайдашева сім'я» — не примха класика. Причина чвар у тому, що бідні люди жили «на купі». Якби старі Кайдаші мешкали окремо і їхні одружені сини окремо, це були б золоті люди, ходили б одні до одних у гостину, руки матері-Кайдашисі цілували. А «в купі» — осине гніздо. Кажуть, українці — сварливі люди. Ні, всі люди в аналогічних умовах такі самі. Чому в багатьох країнах спрадавен прийнято відокремлювати дорослих дітей, навіть неодружених, хоча в батьків хороми в два поверхи. Тому, щоб не було синдрому «кайдашизму». А українець сварливий, бо безталанний. У бідній хаті завжди сварка, стверджує народна мудрість.
Одна з причин (на мою думку, можливо, нікому, крім мене, не потрібну) в тому, що в наш час ми майже втратили відчуття гріха, а без такого відчуття моральної людини просто не може бути. Майже ціле двадцяте століття проминуло під знаком того, що не гріх красти, привласнювати чуже майно, «нести» зі спільного поля чи заводу, доносити на сусідів, знайомих і близьких, зраджувати, покидати своїх дітей, робити аборти, обманювати, не дотримувати обіцянки... Чимраз менше людей усвідомлюють, що відчуття гріха потрібне не Богові на небі і не церкві, а передовсім їм самим, що затаєна довготривала злість, ненависть чи образа завдає значно більше шкоди нам, ніж нашим недругам: відбирає радість такого короткого життя, підриває здоров'я, загрожує страшними хворобами і навіть передчасною смертю. Можна лише поспівчувати тим, хто цього не розуміє.
Нині дуже розхитаний, знівельований сором, тоді як навіть у дохристиянських язичників та дикунів печерних він вважався неодмінною засадою людяності. Не соромно п'яному тинятися вулицями, матюкатися при старших, при жінках, відбирати в бідної матері останню копійчину, нагло дивитися у вічі ним же ображеним людям. Далебі, безсоромна "гола баба» настирно пнеться тобі на очі з екрана телевізора, сторінок газет, на вулиці пхає під ніс свої дебелі сідниці. Порнографія стала наче неодмінним атрибутом сервірування святкового стола, у всякому разі багатьом замінює святі ікони. Нещасну жінку зухвало роздягають уже не як людину, а як сексуально звабну річ. І ніхто з них не протестує! Здається, жінки тільки вдають лукаво, що вони сором'язливі, насправді ж, дай їм волю, то вони скоро почнуть публічно змагатися, в кого гола задниця краща...
Не скажу, що мене це дуже непокоїть. Лише нагадую: нема гріха без покарання...

Далі

До змісту Арсен ПАЛАМАР ДЕГРАДАЦІЯ