Арсен ПАЛАМАР
ДЕГРАДАЦІЯ
Роздуми над недолею

МУДРІСТЬ ПОБИТОГО

Одного прекрасного дня наші комуністи (треба віддати належне їх здоровому глузду) остаточно усвідомили, що подальша боротьба з опортунізмом безглузда. Власні позиції сточені з середини. Не залишалося іншого виходу, як неквапом згорнути безнадійну боротьбу з світовим імпералізмом та почати гідний перехід на оті ненависні опортуністичні, реформістські позиції, в боротьбі з якими марно потрачено стільки часу і сил. Краще пізно, ніж ніколи. Це та мудрість, яка приходить по тому, як тебе добряче відлупцювали. Відбулася закономірна повна здача на милість переможця, аж до переходу на його банківські кредити, транші та гуманітарну допомогу.
Щоб не так образливо звучало, період капітуляції дипломатично названо «перехідним періодом», однак сором'язливо недомовляється, на що ж то саме ми переходимо. Насправді, це не що інше, як перехід в теорії з позицій марксизму-ленінізму на позиції опортунізму, а в суспільному житті — з економіки соціалізму на економіку капіталізму.
Як розуміти перехідний період? Зовсім не так, що вчора увечері ми назавжди зачинили за собою двері «розвинутого соціалізму», а нині вранці відчинили двері до капіталізму.
В суспільному бутті так не буває. Скоріше напрошується аналогія з переходом від зими до весни, коли після сонячних теплих днів ще не раз повертаються морози та сніговії. Нашому Ослові ще довго доведеться таскати на горбі тяжкі тюки нікому вже не потрібного мотлоху старого режиму. Робітництво це добре розуміє і тому не дуже тішиться перспективами, що відкриваються за другими дверима.
Перша причина політичної пасивності: розгубленість. Непросто було йти сто років в одному напрямку і раптом, без попередження, без властивих Ослові довготривалих роздумів, повернути назворот. Виходить, з чим боролися, на те й напоролися? Такі повороти будь-кого зіб'ють з пантелику.
Друга причина: поворот вийшов ніби на все готове. Всі теоретичні викладки про ринкові відносини, економічні реформи, неокапіталізм, інтереси особи, сучасні профспілки, залежність зарплати від продуктивності праці, асоціації взаємодопомоги і т.д. — ось вони, на столі перед очима. Чого ж галасувати дарма? Та й яке наше діло? — слушно думає українське робітництво, що збанкрутував не опортунізм, чого нам стільки років марно обіцяли, а збанкрутувала ідея комунізму, силоміць накинута нам російськими колонізаторами як теорія утопічна, відірвана від реального буття.
Воно й справді, навіщо затівати бучу (і з ким?), коли світ і так іде до «змішаної економіки», змішаної форми власності, повним ходом рухається до демократичного, гуманного людського співжиття. То для чого нові жертви, коли досить вчасно прилаштуватися в ногу до ходи історії (опортунізм і означає пристосовництво) і без всяких революційних затрат дістатися суспільства з «людським обличчям».
Але тут кожного свідомого українця і починає непокоїти думка: чи готові ми до реформ? І до яких реформ?
Ми добре розуміємо ідейні труднощі робітництва. Ті нібито готові теорії робітничого руху, наявні в сучасному світі, стосуються цілком і повністю класичного капіталізму і його «найвищих стадій» — імперіалізму та постіндустріального суспільства. А в Україні хіба імперіалізм? Чи неокапіталізм? Чи постіндустріальне суспільство? От і виходить, що жодних готових теорій то й нема!
Український Осел розгублено завмер перед зворотним поворотом історії: вростанням капіталізму в соціалізм, а не соціалізму в капіталізм, як це робиться в теперішньому світі. Сам бачить, все в нас не як у людей. Бо який у нас був соціалізм (і чи був?), і який капіталізм треба в нього вживляти? Цього нам не скажуть ні класичні німецькі філософи, ні ще класичніші англійські економісти. То чого чекати від Пинзеника? От і будь мудрий!
Друга, не легша, проблема: ні робітництво, ні весь народ разом узятий соціально—економічних теорій не творять і самі собою не правлять. За своєю природою вони інертні. От у нас негаразди, до критичної межі впав рівень життя — і що бачимо? Робітництво терпить мовчки — «може, так і треба», самотужки дає собі раду, пристосовується до біди, шукає засобів до виживання, сподівається ліпших часів, але не організовується до боротьби з незгодами. Терпляче чекає, заки з'явиться рятівник, знайде вихід, виведе з ями.
Ні народ, ні його «авангард» ніким не керує і нікого за собою не веде, як дурили світ комуністи. Постає питання: якщо народ керує, то ким? Самим собою? Якщо робітництво когось веде у світле майбутнє, то кого? Себе самого? Як цей абсурд практично може здійснюватись? Отже, робітництво не може замінити собою провідника, це не його функція і вимагати від нього такої заміни нерозумно. Воно завжди йде за провідником, чекає на дороговказ. А дороговказу нема...
Комуністи на дороговказ уже неспроможні, бо в самих рильце в опортуністичному пір'ячку, та їм соромно в тому публічно зізнатися, тому вони чинять чисто ослячий опір, вперто не поступаючись змертвілими принципами, навіть тим кволим реформам, що їх пропонує влада. А владі нині не до дороговказів: їй з самими лише шахтарями клопоту по горло, а що було б, якби робітництво усіх галузей промисловості дружно рушило на Київ?..
Тут саме час висловити робітництву серйозні претензії. 1. Побитий долею й осоромлений в очах світу «гегемон» мав би бути трохи мудрішим, аніж він є нині. Що він таки позбувся своєї голотської революційності, то це добре, але що він геть запродав свій революційний дух за шмат гнилої ковбаси — це погано. Час «гегемону» спам'ятатися! Якщо вже несила дбати про «визволення світового пролетаріату», то хоча б про власний порятунок, про власну людську гідність, про діточок своїх подбати! Найвищий час перейти від розгубленої дезорганізованості до свідомого, організованого захисту своїх законних прав.Справді, де робітнича взаємодопомога? Де робітнича самооборона? Де бажання й уміння «власною рукою» добиватися своїх прав? Невже й досі не зрозуміло, що як робітництво само про себе не подбає, то про нього ніхто не подбає?
2. Не селянство, не інтелігенція, а тільки робітництво може спинити процес розвалу основних виробничих фондів — основи власних же робочих місць, відвернути вмирання національної економіки, випадання її із сфери інтересів світового ринку. Питання життя і смерті: або шановне робітництво збереже національну економіку і виведе її на дорогу прогресу, або Україна перестане існувати як держава.
3. Наше господарство перебуває в «підвішеному» стані: чи то на інтересах народу і особи, чи то на домінанті інтересів владних структур? Його будівельний майданчик завалений грузами руїни старого режиму. Хто має розчистити його для закладання підвалин нових будівель, усунути заодно і домінанту влади з економіки — питання риторичне.
4. Процес первинного нагромадження капіталів в Україні відбувається в основному як привласнення купкою шельменків результатів чужої праці. Ваших результатів, шановне робітництво! Ми не впізнаємо «бойового авангарду людства».
Купка шахраїв грабує велетня, за спиною якого ціла епоха жовтневих революцій, класових битв, більшовицької відваги та мужності, а він, наче загіпнотизований, байдуже те споглядає. І не лише сам втрачає людську гідність, а й сприяє тому, що мільйони чесних людей втрачають патріотичні почуття до власної країни, бажання брати активну участь у державотворенні.
5. У розвинутих країнах питома вага заробітної плати сягає в середньому 60 відсотків національного валового продукту. В нас ледве — 6—7 відсотків. Криза економіки — це передусім криза оплати праці. Оплата така низька, що ставлення людини до праці стає чисто формальним. В українців настає атрофія бажання працювати — випадок в сучасній Європі небачений. Люди перестають поважати працю як основу основ інтелектуального і духовного розвитку. Переходимо до первісно-общинного комунізму?
Це не перебільшення. В економіці нема випадкових законів. Будь-яке порушення їх обертається непередбаченими провалами. Не минеться безкарно і порушення у виплаті зарплати. Населення втрачає купівельну спроможність. Нема потенційного споживача — не буде й виробника, товари не матимуть збуту — згорнеться виробництво. Трудовий народ не має грошей і в процесі приватизації може претендувати щонайбільше на десять відсотків національного багатства. Ще 20 відсотків «прихватизують» тіньовики. А решту хто? Як слід було чекати, база командно-адміністративної системи залишається, владні структури й надалі користуються правом на свій розсуд дотувати виробництво, «справедливо» розподіляти товари...
6. Ступінь експлуатації робочої сили виходить за межі здорового глузду. Не перше століття світове робітництво бореться за свої соціальні права, але такого ступеня експлуатації, коли мільйони покірно трудяться безоплатно та ще й вдячні, що мають роботу, світ не бачив. Більшість населення країни усунуто від розподілу національного багатства і поставлено в ганебні умови — що вкрадеш, те твоє...
7. Якість робочої сили. Наше робітництво часто нарікає, що вироблені ним товари ніхто не купує. Халтури і в Африці вже ніхто не купить. Так і хочеться запитати: «Що ви, шановні технарі, робили протягом піввіку технічного прогресу, що не навчилися випускати доброякісну продукцію. Ви і надалі збираєтесь халтурити?»
Нормальна людина не може мати співчуття до бракоробів. Передові країни реалізують свої інтереси в умовах ринку завдяки тісній взаємодії двох факторів — науково—технічного прогресу та високої культури праці, що разом творять якість робочої сили. Якість праці нашого робітництва далеко не відповідає вимогам світового ринку. В очах сучасного німця чи того ж японця українські товари — це суцільний брак. Така робота вже нікому не буде потрібна.
Треба щось робити. Перш за все нашому робітництву потрібно активно політизуватися. Політика — це доля. Від неї нікуди не втекти. Доведеться трохи струсити з себе того опортуністичного пристосовництва та угодівства, вийти з заціпеніння перед тяжкими змінами «перехідного періоду».
Почати із створення на всіх підприємствах — державних і приватних — комітетів самооборони від масовик звільнень з роботи, щоб згодом їх активних членів об'єднати в потужну всеукраїнську робітничу партію. Селянство нині має дві партії. «Авангард» — жодної такої, як треба.
Де, шановне робітництво, нові робітничі профспілки, покликані захищати ваші інтереси? Де асоціації робітничої взаємодопомоги? Хто їх вам мас створити? Це не риторичне запитання. Молода Україна вступає в епоху «молодого капіталізму», і робітництву доведеться виборювати свої права, як робили його попередники ще п'ятдесят-сто років тому. Для цього потрібна згуртованість.
Єдність необхідна для тиску на нинішній наскрізь старорежимний «господарський корпус». Нині він масово губить свої «генеральські погони», відступає на маргінес політичного життя, втрачає владний голос. Ціла Україна бачила телепередачі з Переяслава-Хмельницького, коли прем'єр-міністр витрушував податки в «директорату». Спиті, ожирілі обличчя, посоловілі, байдужі очі. Їм кажуть, що народ на грані голоду, а вони дрімають. Вони не хочуть годувати народ.
Чи можна довіряти людям, котрі відкрито заявляють, що для них «обузой является то, что приходится своим трудом кормить тьісячи бюрократов и пенсионеров». Розперезалася наша «демократія» до нахабства. Це все одно, якби кінь або корова відмовилися працювати і доїтися для свого господаря. Питається: навіщо тоді Україні ті смердючі заводи й комбінати, навіщо «господарський корпус», якщо вони не мають бажання працювати для свого народу? Зажиріли товариші...
З такими патріотами Україні не по дорозі. «Господарський корпус» має бути перетрясений, перебраний на патріотичних засадах. Тобто політизований. Опортунізм — це пристосовництво, консенсус. Але консенсус до прогресу. До вмирання не може бути пристосовництва!
Створивши власну потужну партію, оздоровивши і зміцнивши господарський корпус, робітництво зможе посилити тиск на владні структури з метою активізації їх діяльності, зламу кризового застою, виведення вітчизняної економіки на рівень світового розвитку. Лише тоді «директорський корпус» стане потрібною для України силою не меншою в економіці, як парламент у законодавстві.
Розумію, що за нинішніх умов такі здвиги видаються майже нереальними. Ми перебуваємо на тій стадії злиднів, котра не гуртує, а скоріше роз"єднує людей. Та біда рано чи пізно змусить робітництво виконати свій історичний, суспільний, державний обов'язок. За нього ніхто не зробить.
Сто років «авангард» горланив на цілий світ: «Добьемся мьі освобожденья своєю собственной рукой!». То де ж, шановний «гегемоне», та рука?
Доки цього нема, бідолашний «Осел як в діжку макогоном у бубон стукотить»...

«ЗАВЗЯТИЙ ЦАП-СТРИБУН»

Селянин-хлібороб спрадавен шанований світом. А як ми шануємо українського хлібороба? Як представника найнижчої соціальної верстви з відповідним ледачкуватим і злодійкуватим менталітетом. Хто довів мудрого сина матінки-природи до такої ганьби? Колгоспна система.
Диктатура лінивих, знищивши споконвічного сільського господаря (кого — до стінки, кого — в сибірську тундру з дрібними діточками) і силоміць зігнавши до колгоспу безсловесну, безтолкову бідноту, святкувала класову перемогу. Та мало хто тоді переймався тим, що саме з того часу почалася деградація переможців. Інтелектуальна, духовна, моральна.
Українське село втратило працелюба, на якого могло рівнятися. Колгоспна зрівнялівка зробила всіх однаково бідними, однаково сірими, безініціативними і безвідповідальними. Найгірше — люди втратили потребу думати про своє хліборобське, громадянське покликання.
Скажімо, в селі триста працездатних. До колгоспу всі —один в один — тяжко сушили собі голови, як господарювати, аби забезпечити себе необхідним, аби вижити. Окраєць чорного хліба здавався тяжким, як камінь.
У колгоспі з трьохсот селян про прогрес виробництва думали максимум тринадцять. Голова правління, агроном, зоотехнік, економіст, бригадир. Решті тяжкі думи про постійно конфісковані в них врожаї та надої ні до чого. Нема матеріальної зацікавленості, нема мотивації праці —то й нема трудової ініціативи, ні інтелектуальної, ні фізичної. Нема відповідальності: не зробив я, зробить хтось інший. А не зробить, то й біс з ним. Колгоспному Цапові громадська справа «по цимбалах».
Уявляєте: західний селянин і далі думав, як краще зорати, засіяти поле, удосконалити техніку, добрива, мікроелементи, придбати кращу породу тварин, сорт пшениці, аби мати вищі врожаї, надої, прирости. А колгоспникові з 1933—го все те було чуже й немиле. Майже все селянство, — більш як половина (основна половина!) українського народу, — перестало думати про поступ своєї колективної господарки!
А ми ще дивуємося, що наші села порівняно з західними такі жалюгідні, що люди в них втрачають людську подобу. Ще й хвалимося, що зібрали по 23 центнери зерна з гектара (втричі менше, ніж збирає західний хлібороб), що при власних комбайнових заводах цукрові буряки смикаємо вручну...

Околгоспнення душі – ось діагноз деградації селянина

Не всі люди були сліпими, не всі мовчали. Славетний Довженко у повоєнні роки записав у своєму щоденнику: «Погляньте на наші простори, на наші міста і села. Який кошмарно низький рівень життя! Який убогий рівень культури народних мас!» А звідки мали взятися при тій системі кращий рівень життя і культури?
Український селянин не міг з власної волі прийняти те найшкідливіше ярмо: погодитися на духовне і моральне околгоспнення душі. Тобто коли з виду людина як людина, а душа в неї колгоспна. Сталінська система канчуками, рукоятками наганів, розстрілами та голодомором скалічила, деформувала душу селянина, породила новий вид людини — колгоспного Цапа. Якщо це зарізко сказано, то заручуся підтримкою Михайла Грушевського. Околгоспнення душі — «це холуйство раба, котрого так довго били по лиці, що не тільки забили в нім всяку людську гідність, але зробили прихильником неволі і холопства, його апологетом і панегіриком...» Таким холопством вважаю ту необориму вірність, ту догідливість не за страх, а за совість, що її українське селянство донині виявляє до вищої стадії кріпацтва — колгоспного ладу.
Справді, чим відрізняються нинішні умови життя і праці колгоспної доярки, їздового чи будівельника від умов праці й побуту кріпаків чи рабів стародавнього світу? І що за свій вік та доярка чи їздовий заробили, що цікавого для живої людини побачили, коли вони неприховано заздрять навіть гастарбайтерам. Ще донедавна не мали ні землі, ні майна, ні права вільно пересуватися всередині країни (класичний статус раба), бо не мали навіть паспортів. Тепер їм, як звикле рабам, не платять зарплати за роботу. Який прогрес! Яка демократія!
Однак це лише соціальна деградація нашого селянина. Ще потворніша деградація моральна.
Спрадавен селянина роздирають два протиріччя. Він вперто прагне, щоби земля і плоди його праці на ній в максимальній мірі належали йому і тільки йому і він міг вільно ними розпоряджатися. Влада ж прагне максимально відібрати в нього це право: націоналізувати землю, загребти основну масу продукції за сміхотворними цінами, не перекриваючи її реальної ціни субсидіями, а хліборобові залишити лише так званий прожитковий мінімум. (Сталінські економісти пояснювали символічну оплату праці колгоспника тим, що він «дихає свіжим повітрям»). Влада завжди ставилася до селянина, як господар до коня: нагодував, напоїв, припняв у стайні і досить з нього, а плоди його роботи — собі. Але ж селянин — не кінь!
Протистояння між віковічним прагненням селянина бути господарем на своїй землі і конфіскаційним ставленням до нього влади триває тисячоліттями. Пригадайте з історії селянські війни, повстання, заворушення — їм нема числа. Пригадайте, як ненавиділи селянина — «носія буржуазного духу» — вожді робітничо-селянської Країни Рад Ленін і Сталін. Селянин не міг любити грабіжницьку владу, та нелюбов давно закоренилася в його генах. Мало що змінилося й нині, бо колгосп тільки поглибив той процес.
Та потяг уже «пішов». Молодому українцеві стає гидко, він колгоспник. Його ще можна бідою та безвихіддю деякий час тримати в такому ганебному стані, але працювати «самовіддано», дбати про розквіт того ладу він вже не дурний.
Хто його таким зробив, хто навчив—виховав? Відповідь однозначна: комуністи! Згадаймо, яке гасло несли вони на своїх знаменах в роки революції: «Ми старий мир разрушим до основанья!..» Це гасло не комуністи придумали. І взяли його аж ніяк не із заповідей Божих, Святого Письма, християнської моралі, ні із скрижалей сякої—такої західної демократії, а як не дивно й не смішно, перехопили в своїх предтеч — російських анархістів Бакуніна, Нечаєва, князя Трубецького, головним політичним кредо яких і було: новий світ можна збудувати лише на голому місці, знищивши старий «до основанья» і навіть сміття його викинувши геть! Бо насправді російський революціонер про людське око вдавав із себе марксиста, душа ж його брала витоки з азійських степів чінгісханових та тамерланових, душа завжди кохалася в романтиці нищення, руйнування «до основанья».
У тих руїнах живемо й донині. Гонорова пані-історія, ніби забавляється нами, небораками, з нудьги: нумо, хлопці-молодці, покажіть свою козацьку вдачу, розваліть усе, що маєте, до бісової матері! Ми й раді старатися. Ще й хвалимося дурним завзяттям: «Валити — не будувати!»
Нині ми' дивуємося: колгоспний лад агонізує, та ніхто нічого серйозного не пропонує назамін, не дбає про організацію агроспілок власників землі, фермських господарств, машинно—технологічних станцій, кооперативів. Бо будувати — це не по-нашому. Спершу все має бути розвалено! Розкрадено «до основанья»! Щоб і купи сміття не зосталося від колишніх тваринницьких ферм, тракторних бригад та зернотоків. Аж тоді почнемо чухати потилиці й думати-гадати, що його робити далі. Бо так нас виховав колгосп.
Як влада не заворушиться з назрілими реформами земельної власності, цінової політики на продукцію села, наша нива заросте чорполохом...

ЗЛОЧИН ПРОТИ ЛЮДСТВА

Колгоспний тракторист чи доярка ніколи не зрозуміють, чому за цілоденну працю їм платять втричі менше, ніж заводському токареві за зміну, чому літр молока втричі дешевший від літра бензину. Ах, тому, що вони можуть, як ніхто не бачить, прихопити собі трохи «дарів полів і ферм»! Так незаконно низькою оплатою праці радянська влада методично, рік за роком, штовхала селянина на крадіж, тобто розкладала його морально. На нинішньому, останньому етапі животіння колгоспної системи крадіж набув просто потворних розмірів.
Дехто, прагнучи вигородити систему, звинувачує народ: мовляв, злодійство в нас — ментальна риса. Ну, це вже просто злочинна брехня! В галицькому доколгоспному селі масового злодійства не зафіксували навіть наші вороги.
Так, був на ціле село один злодій, всі його знали, батьки дітям на нього пальцем вказували: дивіться, що з вами станеться, як не будете чесно жити. Цей злодій навіть потрібен був для виховного процесу як ходяча наочність. В патріархальному галицькому селі люди дорожили репутацією чесного, працьовитого, побожного хлібороба. Досить нагадати, що всі діти в церкві привселюдно давали обітницю не порушувати заповідей Божих — не красти, не пиячити, не впадати в розпусту. Люди не крали у приватного власника, бо знали: чуже добро, набуте тяжкою працею, недоторкане. Але щоб усі селяни стали крадіями — такого звиродніння нравів, такого нищення душі добропорядних, чесних працелюбів цивілізований світ не знає.
Сьогодні юридично доведено: винна колгоспна система, що відібрала в селян майно і не платила за їх працю. Ще в Святому Письмі сказано, що не платити людині за працю її — великий гріх. Ще видатний економіст Адам Сміт застерігав: «Ніщо так не розбещує працівника, як низька зарплата».
Люди в колгоспах змушені були красти, щоб вижити. Фактично цілі покоління українців, що колись колоска, травинки з сусідського поля не порухали, кілька десятиліть змушені були керуватися злодійським принципом: «Не вкрадеш — не проживеш». Тепер матері насамперед цього «розуму» вчили дітей і немудро вказували пальцем на спритного злодія з абсолютно протилежною метою: не вмітимеш красти, як він, — не вмітимеш жити. Так деградував наш селянин.
Звертаю вашу увагу на те, як злочинна колгоспна мораль «навчила людей жити», на остаточний результат тієї «науки». Брудні, бідні села. Спиті, з синіми носами, чоловіки. Дебільні діти. Жінки невизначеного віку: чи їм сорок, чи шістдесят літ? Тільки великі, чорні, порепані руки та сумна безнадія в очах. Не люди — мутанти. Це про них пролетарський письменник Горький писав, що «людина — це звучить гордо»?
Хтось мав би нині відповісти за економічний геноцид, за організоване духовне нищення мільйонів людей!
Не претендую на оригінальність, але скажу, що думаю. Ми вже раз програли, що не провели суду над злочинністю компартії. Але суд над злочинністю колгоспного ладу необхідно провести. За незаконне відродження давно скасованого кріпацтва. За злочин проти людства — за інтелектуальне, духовне, моральне нищення самої основи української нації — нашого селянства протягом більш як півстоліття. Суд провести відкрито, на очах усього світу, під егідою Ради Європи. Інакше яка ж у нас демократія?
Парадоксально, але факт; переважна більшість колгоспників буде категорично проти такого суду. Та дивуватися нічого: хто запродав душу колгоспному дияволові, то — рад-не-рад — мусить бути вірним йому до скону. Це клінічна ситуація і пояснюється вона просто: алкоголіки, наркомани, клептомани (тобто крадії) зазвичай категорично проти лікування від налогової хвороби. Вони не вважають себе хворими, їм добре так. як є. Тому лікування колгоспної душі потрібне примусове — соціально-економічними реформами на селі.
Треба чесно визнати: у колгоспі селянин менше трудиться, ніж на власній землі, а живе краще. Порівняйте: як трудився господар на власній землі і як лінується колгоспник на землі «нічийній».
Перший вставав удосвіта, обходив худобу і коней, лише потім снідав сам, квапився в поле, до млина, до лісу, цілий день орав, косив чи молотив, увечері не лягав спати, доки не обійшов худобу. Трудився тяжко, а жив, по суті, бідно. Чарку брав до рук хіба в зимові свята, більше часу не було.
Другий виїжджає в поле, коли сонце ген-ген на небі, з думою, як би то перекусити, а може, й чарку випити. Привезе корму на ферму — на друге доїння, собі скине, скільки треба. Сусідам «за пляшку підкине» корми чи дрова. Родичам підсобить. Увечері піде до кума «на пиво», про політику погомоніти, про курс гривні. Ні посуха, ні градобій його не лякають — пропаде то чуже, а «своє» він завжди візьме...
Цілком серйозно констатую, що збулася нарешті одвічна мрія селянина: всі дари землі — його! Бери, що хочеш і скільки хочеш! Спільне, значить наше. «Виписати» можна буквально все — від соломи до корови. Обрані на загальних зборах «свої» голови правлінь, аби протриматись на посаді, доки самі не наживуться, задобрюють своїх виборців, як можуть, заплющують очі на крадіж.
Чого шкодувати людям — все одно колгоспам недовгий вік.
Нині ми маємо справу з колгоспною махновщиною. Великий анархіст Махно створював саме такі колективні господарства, де ні вставати вдосвіта, ні перевтомлюватись на роботі, ні відповідати ні за що не треба, а водночас усе твоє. Благодать, якої село віками не знало. Не платять зарплати? То й не треба. Самі собі заплатимо, хто як зможе.
Можуть багато і по-різному. Перший злодій у колгоспі (спілці) — це його керівник, він краде вагонами (половина «спаду» поголів'я худоби, половина зниклого з комори зерна і цукру — в його кишені). Злодій номер два — шофер, тракторист, їздовий — краде самоскидом, причепом, підводою. Злодій номер три — піший «несун» з мішком капусти, картоплі, комбікорму або «веретою» соломи на плечах. Останній, знаючи про масштаби злодійства першого, зі своїм мішком вже й не криється, а перший, уникаючи ускладнень, вдає, що нічого не бачить.
Такої «демократії», повторюю, село триста літ не знало. Водночас воно добре розуміє: після реформування землі і майна так безтурботно жити не буде. Працювати доведеться! До сьомого поту. А кому такі перспективи милі?
Аналіз «ідіотизму сільського життя» наштовхує на однозначний висновок. Наш народ не сприйняв колгоспного ярма. Він завжди був до нього в активній опозиції, хоч відкрито і не бунтувався. Зате послідовно і вперто всередині цього ярма відвойовував свої права і свободи, доки не розвалив таки самого ярма. Це звучить парадоксально, але це так. Після багаторічної непримиренної боротьби сформувався особливий тип переможця того ярма, основні риси якого такі: дисципліну праці — під ноги! Працюю, як хочу! Краду, скільки вдасться! П'ю, скільки влізе! І так мені добре! І не треба ніяких реформ!
Що правда, то правда: таких «прав і свобод» не має нині жоден американський чи канадський фермер. Зате він має долари і великі маєтки. А наш колгоспник — тільки куфайку, кирзаки і самогон. Американський фермер, розбагатівши на старість, вільно роз'їжджає по світу, тішиться його красою. Наш колгоспник передчасно вмирає десь під жолобом від самогону...
Колгоспна махновщина — свідчення агонії старого ладу. Не може безкарно тривати ситуація, коли половина населення України покоління за поколінням виростає в злодійстві, пияцтві, лінивстві розуму і рук. Як не спинити цієї загрози судом над дурною системою, перемога залишиться на боці ворогів, котрі не бажали і не бажають незалежності України. Вони свідомо ліпили з доброго, щирого українця злодійкуватого Цапа і нині потирають руки, що цей Цап і далі краде, але вже з поля власної незалежної країни, що він категорично проти приватної власності на землю, проти впровадження сучасних методів господарювання. Такий деградований селянин господарем власної землі не стане...
Не можуть цілі покоління українців жити в злодійському гріху: тягти з поля, з ферми те, що їм не належить, будувати свій добробут не на чесній праці, а на краденому. Не можуть, бо ми — люди! Не можуть, бо такий народ на світі не потрібний. Не гідний Богом даної землі.
І все ж закінчувати аналіз околгоспненої душі на такій саркастичній ноті було б тяжким гріхом перед Богом за незаслужену образу нещасного українського селянина. Бути таким опущеним він ніколи не хотів, а отже, і без того глибоко ображений — і старим режимом, і новим. Може, новим навіть більше.
Прошу шановного читача самостійно знайти відповідь на запитання: чому за роки незалежності України в нашому селі відбулося незрівнянно менше реформаторських змін, аніж, скажімо, у тому ж Китаї двадцять літ тому лише за три зимових місяці? Наш селянин не готовий до тих змін? Так, доля правди в тому є. А держава готова?
Селянин — дитя природи. Його думки прості, логічно-конкретні і по-дитячому справедливі. Не кримінально-політичні, не завуальовано—дипломатичні, не спекулятивно-шкурні, а я б сказав, — біологічно справедливі. Сьогодні він має відповідну освіту і мислить доволі грамотно: під час колективізації у мене відібрали все — землю, сіножать, ставок, млинок, коні, худобу, воза, сани, насіння, реманент, будівельні матеріали, а мене з дружиною та дітьми погнали на примусові роботи до колгоспу за безцінь або мізерну плату. Я довго терпів те рабство, чекав кращих часів.
І дочекався! Держава повертає мені землю. А де сіножать, ставок і млин, де коні, худоба, транспортні засоби і реманент, де насіння, добрива, будівельні матеріали? Нарешті, де банківські кредити — проценти—дивіденди за вироблену мною і моєю сім'єю в колгоспі продукцію? Кинули мені від напасті клапоть землі — і то на папері. І все? І що я маю з нею робити? Стругати дерев'яне рало, як у скіфські часи, запрягати в нього останню корівчину чи дружину з дітьми? Де ж справедливість? Партійні пани та чиновники кажуть мені: держава бідна, потерпи. А коли вона була багата? І коли буде багата? В те її далеке багатство така ж віра, як у комунізм, який ми вже бачили. Але нині, нині що мені робити порожніми руками? У порожній хаті, на пустому полі? Це, по—вашому, справедливо? Це така мені дяка за дармову працю в колгоспі?
Селянин глибоко ображений. (Зневага з боку чужої влади менш болюча, аніж з боку своєї рідної). З кинутого йому відчепно шматка землі він обробляє, як може, стільки, скільки потрібно для прогодування родини та ще власної свинки чи птиці. А решту нехай «реформатори» обробляють.
Виходить, що держава, сама того не бажаючи, силоміць змушує селянина дбати лише про себе. Таке ж право він чемно залишає і державі. Треба їй зерна, нехай купить собі в Канаді, треба картоплі, нехай купить у Польщі...
Отак ми господарюємо на кращих чорноземах світу...
Світ широкими кроками йде до підвищення якості праці, вдосконалення знарядь і методів праці, а основна сила українства — наш прославлений хлібороб — котиться назад до злиденної общини з її безглуздим девізом: «Тато косять, а я ні, нафіга воно мені». Зарубіжний селянин перш ніж одержати ліцензію фермера, змушений здобути три дипломи — інженера, агронома (зоотехніка), економіста. Наш сільський дядько перед лицем прогресу наївно сподівається викрутитись з батогом і сапою в руках та... з мішком за плечима. Бо так нас виховав колгосп. Навряд чи така махновщина довго протягне в сучасній Європі.
І це не просто слова. План очищення землі від колгоспної махновщини на Заході вже складений. Ще в 1994—му вчені всесвітньовідомого Римського клубу прогнозистів економічного розвитку Європи висунули доктрину, якою мала би бути Україна через 30 років. Підхід, чесно кажучи, цілком об'єктивний. Ви, українці, маєте кращі в світі землі і хвалитесь, що ви — хлібороби від Бога. Згода! Водночас ви не маєте особливих здібностей до розвитку науково-технічної думки. З огляду на це ми просто змушені віднести вас до зони «зелених технологій» (тобто аграрної). Сучасну техніку, сорти насіння, добрива, мікроелементи ми вам дамо. Вирощуйте, Божі хлібороби, пшеничку, годуйте ті народи, котрі мають більше здібностей до науково-технічного прогресу. Та ось заковика: щоби сільське господарство за низьких цін на його продукцію було рентабельним (а іншої господарки світ не визнає), в Україні до 2030 року має бути не більше 15 мільйонів населення. Решта — зайві роти...
Ет, скажете, такі плани стосовно нас вже були. У Гітлера, у Сталіна. Де вони зараз? А ми є. Свята правда, якби не той факт, що прогноз Римського клубу вже дає про себе знати: Україна втрачає населення чимраз швидшими темпами. Спад сягнув півмільйона в рік. Як дійде до мільйона — план здійсниться...
Ох, дострибається наш «завзятий стрибун»!

КУВІКАЄ, ЯК В ТИНІ ПОРОСЯ

«На скрипці грає Малпенко Мартин, кувікає, пищить, як іноді буває, залізе порося у тин...»

Малпенко Мартин, незаперчно, наймудріший, найактивніший серед партнерів квартету. Тут і сумніву нема. Саме йому належить ідея створення квартету, він найбільше прагне злагоди партнерів, шукає способів оптимального розміщення музик та інструментів і хоче, щоб оркестр заграв. Одначе успіху не досягає, бо і сам грає невлад.
Інтелігент Мартин сповнений патріотизму, самосвідомості, відваги й громадянської активності, найбільший демократ і державотворець. Вічний ревізіоніст та революціонер. Це він, інтелігент, здійснив переворот в Росії, започаткував рух шістдесятників, організував «Празьку весну», польську «Солідарність», перебудову, український Рух, Живий ланцюг, референдум 1 грудня 1991—го. Але сьогодні і Мартин чомусь не грає, лише «кувікає», як в тині порося...
Сьогодні, на зламі двох століть, ми с очевидцями загрозливого звуження ролі інтелігенції в державі, згортання чи маргіналізації діяльності тих кіл, котрі ще недавно відігравали роль будителів національної самосвідомості мас, роль лідерів патріотичних сил. Я б сказав, що сьогодні вони перебувають в стані задумливої розгубленості.
Цe стосується передусім провідних всеукраїнських національно-патріотичних партій, Конгресу української інтелігенції, творчих спілок, навіть окремих, ще недавно суперактивних письменників, діячів культури і мистецтва, вчених, економістів. Надірвали голос?
Пригадайте, як настирно претендувала крайова інтелігенція на роль дорадника, критика, ментора владних структур, у всякому разі, на роль щирого друга, який не дасть схибити, підтримає, підставить плече у важку хвилину. Адже якраз у Галичині виникла чи не перша в Україні обласна організація Руху, потужна організація Української республіканської партії, Галицька асамблея...
Замість рівноправного друга-порадника, здатного на конструктивний діалог з владою, наш Малпенко став черговим попутником-підспівувачем в обозі владних структур. Покололися, на жаль, крайові організації Руху, УРП, не виправдала надій на утвердження в ролі потужної структури організація Конгресу української інтелігенції, не можемо відновити втрачених позицій славних колись «Просвіти», Союзу українок, молодіжних спілок, Греко-католицької церкви. Навіть якщо об'єднання інтелігенції все ще виконують роль клубів за уподобаннями, іноді сприяють тим чи іншим культурно-просвітнім «заходам» влади, то вони вже не є володарями дум, натхненниками політичної активності національної спільноти.
Ви лишень подивіться, до якої ганьби докотилася Демократична партія України. Адже ця партія мала би бути провідною в країні, бо ми, українці, демократи від Бога. Натомість її спершу перетворили на клуб поклонників велемовного лідера, а згодом завели до «корчми», де на кожного колишнього демократа цілком можна ліпити акцизну марку «Артеміди»...
Дехто ладен трактувати цей ганебний для нації факт як прикру випадковість, явище тимчасове. Та давайте говорити на тверезу голову: чи серед нас хтось дуже побивається за пропащими у «корчмі» демократами? Ні. І, мабуть, тому що Малпенко Мартин ніколи не мав авторитету серед свого народу. Не мав і об'єктивно не міг мати. Бо підневільний віками народ колоніальної країни (і це підтверджує світова історія) не може поважати однаково чужу чи власну інтелігенцію — носія диктату та гніту чужинецької влади. Так і в цьому випадку: продалася купка інтелігентиків головній шинкарці України за чарку оковитої — то й біс з ними...
Уважний спостерігач не може не помічати дивного феномену існування української інтелігенції. Таке враження, ніби вона існує сама собі, а решта населення сама собі. Коли Малпенко Мартин, нахапавшись третьорядних вершків європейської культури, силкується малпувати й демонструвати погляди та манери сучасного європейця (щось шукає в «Інтернеті», протестантських конфесіях, паризькій моді, поп-мистецтві ets), то переважна більшість населення навіть не помічає цього і продовжує жити чи, вірніше, животіти, немов у позаминулому столітті, у світі прадідівських звичаїв, традицій, поганських забобонів (в одне свято жінка не має права першою зайти до чужої хати чи салону автобуса, в друге — чоловікові не можна зрізати головки капусти...).
У чім річ? Насамперед треба визнати, що наша совкова інтелігенція зроджена штучно, через кесаревий розтин України тими, хто нами правив. А ту нечисленну національну духом інтелігенцію, що попри всі незгоди ми виплодили самі, «старші брати», вирізали, згноїли в гулагах, розвіяли по світу, — починаючи з родин Старицьких, Косачів, Крушельницьких, Курбаса, Ольжича, Теліги і аж до Володимира Івасюка і Василя Стуса... Те ж, що мали на час здобуття незалежності і що маємо нині, не є плеканий вицвіт українства, лише вишколений адміністративно—плановим методом старого режиму загін так званих кадрів спеціалістів для забезпечення функціонування його інституцій та антинародного господарства. Потрібні були сякі-такі інженери, вчителі, лікарі, агрономи, зоотехніки, економісти для обслуговування механізмів старого колоніального режиму, от він і штампував їх на свій кшталт і розсуд, тоді як народ байдуже ставився до його проблем і аж ніяк не міг захоплюватися тим, що із свого середовища змушений постійно виділяти чимраз більшу кількість яничарів — своїх кращих синів і дочок — на своє ж подальше поневолення. Водночас і сама інтелігенція в підневільній Україні не могла не зрозуміти цього, як і не могла почувати себе щасливою.
Її зневажливо називали «прошарком». Бо вона справді була сполучним суспільним елементом, покликаним пов'язувати класи власних робітників і селян із чужинською владою, тобто, кажучи простіше, припинати свого Осла та Цапа до чудого воза. З самого початку вона була приречена на гірку долю лакея—пасинка двох родичів — раба і його пана. Справді, як ще по—іншому назвати усіх тих затонських, маланчуків, щербицьких, ткаченків та їм подібних?
Українську радянську інтелігенцію не поважав власний народ, бо вона не стільки захищала, як то мала би робити національна інтелігенція, скільки зраджувала його, будучи погоничем його ж у чужому ярмі, постійно нагадувала йому про ненависну чужу владу, віру, чужу культуру, яких у тоталітарному суспільстві годі було обминути та уникнути. Жодна чесна душа не могла сприймати того гніту, тим більше шанувати його «місіонерів».
Не маючи іншого виходу, народ замикався в собі, у тому світі, що мав, і волів існувати далі своїм окраденим духовним життям, відчуженим та відокремленим від життя власної зрадливої інтелігенції. Не любив її і чужинець, бо з причин власної духовної неповноцінності і відчуваючи до того ж недовіру з обох сторін вона просто не могла належним чином виконувати покладені на неї обов'язки.
Отже, в підневільній країні інтелігенцію ніхто не цінує і не шанує. Водночас не здобуває вона слави, ні шани в очах тих, чию політику, культуру та звичаї так вірнопіддано наслідує. На світі ренегатів ніхто не любить. Слуга двох панів для обох залишається нікчемою. Чужаком залишається він і в рідній незалежній країні, якщо народ не має довіри до влади. А яка в нас нині та довіра? За соціальними опитуваннями — нижча критичної межі...
Рядовий українець має всі підстави виставити інтелігенції суворий рахунок: ти, дорогенька (ну, не вся, лише якась частина, але більша частина чи менша — хто тепер буде з'ясовувати?) служила-продавалася то цареві й цісареві, то Пілсудському й Гітлерові, то Леніну і Сталіну, Хрущову і Брежнєву, а тепер, як кумирів не стало, підібгавши хвоста, крутишся біля корумпованих структур, олігархів, аби ще й їм продатися? Хто може нині аргументовано заперечити це?
Перебираю в пам'яті відомих мені міністрів, депутатів парламенту, голів політичних партій, бізнесменів. На превеликий жаль, не тягнуть вони на роль патріотично на—лаштованої державотворчої еліти, не видно серед них особистостей, яким можна довіритися, за якими хотілося б іти. Нема людям з кого брати приклад у жертовній справі побудови власної держави. Справді, з кого? З Суркіса? Волкова? Медведчука? Маленька надія на Ющенка. Ще менша — на Тимошенко. Отакої! Ми шукаємо гідних наслідування достойників, а знаходимо не світочів-державотворців, лише заплямованих усякими гріхами, нечистих на руку і на душу махінаторів, авантюристів та демагогів.
Отже, нація не має авторитетного провідника, авторитетної державницької інтелектуальної еліти. Є лише панівна меншість, котра знову, як традиційний експлуататорський клас, прагне одного — панувати, а народ мати за безсловесного раба. Народ без достойного провідника — це маса без голови. Він втрачає здатність до самоусвідомлення та самовизначення, до конкретної боротьби за гідне місце у світі. Суспільство без провідника розпадається, в ньому розвивається процес відчуження мас від національної ідеї, очевидцями чого ми є. Тому вже зараз можна з певністю сказати: бідолашного Малпенка чекають нелегкі часи і великих успіхів у близькому майбутньому йому сподіватися годі.
Більше того, інтелігенція геть розгубила свій романтико-героїчний пафос, бо саме її чи не найбільше серед інших верств населення вразили настрої песимізму, втоми й розчарування від безплідних зусиль у процесі державотворення. Доходить до того, що роль духовної еліти в регіоні сьогодні стає вакантною.
Сталося те, що мало статися. Причин бачиться три. Перша, кадрова: штучнонароджена інтелігенція не змогла дати Україні свого Мойсея — вождя—пророка. Покликана бути керівною силою суспільства, вона сама опинилася в становищі некерованої.
Друга, опортуністична: віддавши важелі влади в руки «вчорашнього партійно-господарського активу», інтелігенція знову чимраз більше впадає в залежність від його фінансової підтримки, яка катастрофічно зменшується. Як і слід було чекати, вчорашні партократи знову перетворюють інтелігенцію в третьорозрядний «прошарок» з ганебною назвою «бюджетників», котрі навіть не заслуговують на зарплату. І вчорашній революціонер Малпенко мусить якось пристосовуватись, бо відомо ж: на чиєму возі їдеш, того й пісеньку співаєш. Коли соромно співати — тихенько мовчи. На практиці виходить ще гірше: стаєш жертвою певних сил у політичних кон'юнктурних іграх.
Третя, визначальна: історична роль інтелігенції — бути в опозиції до влади. Так було, так є, так мусить бути. Світ давно знає просту істину: «Революції задумують романтики, здійснюють фанатики, а плодами її користуються негідники». Малпенко Мартин задумує створити квартет як романтик, б'ється над його життєздатністю як фанатик. Єдине, на що він не здатний — бути негідником. Бо негідник — не інтелігент, як чорт — не святий.
Веду до того, що здача владних позицій інтелігенцією — історична закономірність. Бо її призначення — наперед прогнозований перехід на власні опозиційні позиції — трансформатора громадської думки, критика-арбітра діяльності владних структур, ініціатора нових, реформаторських ідей. Без такої позиції інтелігенція історії не потрібна.

НЕМІЧНА ВЛАДА — НЕМІЧНА ОПОЗИЦІЯ

Критики ніхто не любить. І влада, шляхетність якої хіба трошки вища від шляхетності базарної перекупки, завжди за цю критику ненавиділа й ненавидить інтелігенцію, шукала й шукає з-посеред неї «ворогів народу», ворогів незалежності. Ленін, сам будучи вихідцем з середовища інтелігенції, на другий день по приході до влади називав її просто «говном», а Сталін, Гітлер, Франко, Мао залюбки розстрілювали.
Але хіба українська інтелігенція — ворог незалежності? Все одно що сказати: мати — ворог власній дитині. Вона, інтелігенція, триста років боролася за незалежність, за створення власної держави, вона виносила, породила ту незалежність, як мати дитя. І як кожна мати, вона має право те дитя виховувати, повчати, наставляти, картати, навіть сварити, коли воно негідно поводиться. Це право дано матері від Бога.
Тим паче, коли влада небезгрішна. А безгрішною у відношенні до людини вона не буває. З огляду на це нам важливо зробити свій висновок: доки влада небезгрішна —інтелігенція змушена бути в опозиції до неї, аналізувати кожен її крок і гласно вказувати на помилки. То її історичне покликання і призначення.
Той факт, що теперішня влада не платить трудовому люду зарплати, несвоєчасно видає пенсії, субсидії, інші соціальні виплати, не дбає про умови праці, про працевлаштування молоді — ще півбіди. Завтра заплатить, подбає — і все буде гаразд. Куди більша провина влади в тому, що вона не дає людям переконливої програми-надії і гарантій незабарного зростання добробуту, політичних, економічних, духовних гарантій виходу з кризи. Не дала і, як з усього видно, не квапиться давати нам головної ідеї — для кого і для чого будуємо державу, якою вона має бути і коли це збудеться. Тобто неспроможна дати нам національну ідею.
З історії людства знаємо цілком протилежне: всі більш-менш славні держави створювалися на основі великої об'єднуючої ідеї, котра впевнено вела народи до високої мети, додавала їм сил і віри в перемогу в нелегкий час. Таку ідею називаємо національною ідеєю. Її несли на своїх знаменах і здійснювали ініціатори—державотворці. Петро І здійснив ідею створення Російської імперії, Вашингтон — США, Наполеон — Французької імперії; Ленін здійснив ідею пролетарської революції, Сталін — утворення імперії СРСР, Гітлер — третього рейху. Ефективні національні ідеї несли з собою Пілсудський, Масарик, Ататюрк, Мао Цзедун, Хомейні. Радянська влада, до речі, протрималась понад сімдесят років завдяки ідеї побудови соціалізму і прямої дороги до «світлого майбутнього — комунізму».
Два українські президенти національної, об'єднуючої, надихаючої ідеї народові не дали. Незалежність несподівано звалилася з неба, а що з нею робити, ніхто не знає. Більше того, через рік по приході до влади Президент Леонід Кучма з дитячою наївністю прорік: національна ідея не «спрацювала». Отакої! Виходить, що не він, Президент, творець держави, мав дати народові об'єднуючу ідею і забезпечити її здійснення, а вона, ідея, сама мала «спрацювати» і піднести Президентові готові національні здобутки на тарілочці з голубою стрічкою, аби він, сердешний, не докладав «зайвих зусиль», як мовиться в одній примітивній телерекламі.
А може, ідея не спрацювала, бо наші президенти нам її не дали?
Бідолашний Малпенко і сам інтуїтивно відчуває, що перший варіант сформованої ним української влади виявився не зовсім вдалим, безнастанно іскрить на швах. Ні, задум ніби правильний, міжнародними світилами від політики схвалений, та от з кадрами виконавців скрута. Просить Мартин у Бога, щоб дав нам, українцям, Мойсея, але в натурі не з'являється не те, що власний Аденауер, Ергард, де Голль чи Тетчер, а хоча б скромний Гавел чи Квасневський. Якісь непевні типи правлять Україною, спілкуючись між собою нецензурщиною, затівають чвари, «касетні скандали», махновські маскаради, авантюрні вибори та референдуми і безсоромно дурять народ. Брехня в них — замість національної ідеї...
Від того неподобства бідолаха Малпенко втрачає голову і схиляється до згубної для України думки про необхідність чергової «пересадки» кадрів у своєму оркестрі, тобто до заміни форми правління в країні з президентської на парламентську, що свідчить лише про повну розгубленість нашого героя під пресом невдач та про тяжку кризу його психіки. Від того, що коїться в «оркестрі», у нього просто свідомість роздвоюється. Тут, справді, не до жартів. З одного боку, при збереженні президентської форми правління на найвище державне крісло раптом може видряпатися затаєний перевертень і, ніким не обмежений у своїх діях та припертий до стінки опозицією, самочинно запродати російському Ведмедеві наші й без того куці, але такою дорогою ціною здобуті вольності. То була б національна катастрофа. Однак, з другого боку, за умов відсутності в країні середнього громадянського класу, розумної політичної структуризації суспільства, двох-трьох потужних національно-патріотичних партій, як це ми бачимо в передових країнах, парламентська форма правління при різношерстному, розсвареному парламенті — не менше безголів'я, хаос і національна ганьба. Що робити, як бути?
Досвід передових країн підказує: парламент ефективний тоді, коли він однопартійний, тобто сформований однією з правлячих партій в разі її перемоги на виборах. Коли ж це багатопартійний «вінегрет», як у нашому випадку, то це Лебідь, Рак і Щука навіть не в третьому, а в десятому ступені. Ставши головною владною структурою в країні, такий злодійський «сход», що складається з багатьох незмирних, ворожих одна одній фракцій, буде смертельною небезпекою для країни: він нізащо не прийме необхідних Україні законів, він на роки загальмує її розвиток, призведе до повного занепаду. Це сьогодні і коні розуміють.
І ще один момент. Частина депутатів, котрі ратують за парламентську форму правління, — не патріоти, а антинародний, антиукраїнський елемент, брудні душею шельменки, яким саме такої форми правління і бракує, аби остаточно паралізувати владу та розікрасти Україну. І тільки.
Тож спам'ятайся, Мартине, молю тебе, благаю! Не роби, нерозумний сину, смертельних послуг Україні! Не прислухайся до підступних нашіптувань ліваків та законсервованих консерваторів про нібито вікову ментальну схильність українців до колективних рад, зборів та вічевих кіл, з чого висновується спекулятивний висновок, що і нині, мовляв, верховна влада теж має бути традиційно радівською. Не від ментальності, а від біди та безвиході в нас така схильність. Від прикрої необхідності простим людям самим давати собі раду, коли нема розумних керівників. Бо коли ми мали сильних князів та гетьманів — віча та ради були зайвими.
Так, сьогодні ми не маємо сильного керівника, чим користуються спритні політикани-інтригани та авантюристи. Але не може такого бути, аби серед п'ятдесятимільйонного народу не знайшлася бодай одна мудра людина. В таке навіть австралійські аборигени не повірять. Тільки треба пошукати, Мартине. Пошукати сто, тисячу разів! Перш ніж робити фатальний крок...
Отже, треба шукати. Як не серед оточення Президента, то серед опозиції. Та от заковика: де ж та опозиція?
У дні найбільшого розпалу так званого «касетного скандалу» багатьох опозиційно налаштованих до владних структур людей глибоко розчарував той факт, що прем'єр Ющенко підписався разом з Президентом і спікером парламенту під зверненням до народу із закликом не розхитувати основ держави, не розпалювати ворожнечі між людьми. «Ющенко нас зрадив! — галасували вони. — Ми йому вірили, ми сподівалися бачити його своїм прапором у боротьбі з кримінальною владою, а він зрадив!..»
Та чи була зрада? На моє глибоке переконання, прем'єр повівся завбачливо і мудро. Він — не метушливий та галасливий політикан, не авантюрний інтриган, а вдумливий, розважливий політик, котрий уміє реально оцінювати нинішню ситуацію. Скажіть, будьте добрі, на яку серйозну силу міг би опертися такий політик, перейшовши на бік опозиції? Чиїм вождем та прапором він став би? Запитання потрібно сформулювати ще чіткіше: чи є у нас опозиція, гідна державного діяча такого рівня? І якщо є, то яка вона?
Справжня опозиція буває у двох випадках. Перший — коли під час «соціального вибуху» народні маси стихійно виступають проти утисків влади, на захист своїх прав. Другий — коли у політично структуризованому суспільстві дві потужні правлячі партії чи блоки партій, конкуруючи між собою за владу, по черзі, залежно від успіху чи невдачі на виборах, переходять в опозицію одна до одної. А що ж ми маємо в Україні? Народ і влада існують (читай — виживають) окремо одне від одного. Влада не втручається в справи народу, а він — у справи держави. Чи майже не втручається. Воно й справді щирому патріотові, який щойно дочекався незалежної держави, з порога починати бунтувати проти неї якось не з руки. Потужні партії та блоки — в далекій перспективі. Сьогодні можемо лише пофантазувати: сильна, багатомільйонна партія, скажімо, об'єднаних соціалістів при владі, а не менш сильний Рух (теж об'єднаний) — в опозиції до неї і чекає своєї пори, щоби на виборах здобути більшість голосів та сформувати свій уряд. За такої ситуації цілком можна вибирати собі «вождя», «прапора» і рушати на прю за владу.
Однак відповідної ситуації у нас і близько нема. Що ж залишається робити прем'єрові? Кого очолювати? На яку серйозну силу опиратися? На купку екстремістів з марчуківської УНСО? Вуличних крикунів і дебоширів? На купку пенсіонерів-комуністів нерідко неукраїнського походження? Чи на ватагу авантюрних молодиків, які за будь-яку ціну прагнуть зробити політичну кар'єру? Хіба це серйозна сила для державного діяча такого рівня?
Потрібно відверто сказати: опозиція в нас ще примітивна і слабка. «Воно то так, — можуть заперечити затяті опозиціонери, — але якби Ющенко очолив наш опозиційний рух, ми скоріше увійшли б у силу!» І що ж далі? Революційний переворот, громадянська війна? Це ми вже проходили. Сьогодні ми свідомо відмовляємося від революційних методів політичної боротьби, а еволюційні методи розраховані на тривалий час. Одне слово, поки у нас визріють потужні правлячі партії та блоки — ще не один прем'єр зміниться.
То чи міг Віктор Ющенко дозволити собі очолити бунтівну юрбу та розпочинати колотнечу в Україні? Хіба би зовсім розуму не мав...
Ще одне немаловажне запитання, на яке важко знайти відповідь: чи можливий сам факт створення найближчим часом повноцінної опозиції? Не треба забувати, що маємо понад сто політичних партій усебічних орієнтацій, нерідко відверто ворожих одна одній. Спершу ми дуже принципово роз'єдналися на сто різних векторів, бо «де два українці, там три гетьмани», а тепер хочемо з того «ярмарку амбіцій» зліпити сильну опозицію? Так не робиться, панове!
У принципі нічого протизаконного у прагненнях опозиціонерів, здається, нема. Опозиційно до нинішньої влади може бути налаштованим і комуніст, і націоналіст, і християнський демократ, і соціаліст з лібералом. Усі вони —люди і мають право не сприймати корумпованої влади, розгулу криміналітету, зубожіння чесних трударів, соціальної незахищеності, безробіття, невиплат мізерних зарплат тощо. Але спробуйте об'єднати їх тепер в один блок, в одну свідому силу! Нізащо не вийде! Вони не стерплять один одного навіть у праведному ділі. Хай лишень спробують вийти на вулицю разом, як і справа, і зліва, і з центру пролунає страшенний ґвалт: «Націоналісти з комуністами цілуються! Ганьба! Крайнощі сходяться! Ганьба!» І справді ганьба, бо як можуть іти пліч-о-пліч націоналісти із своїми катами комуністами, політв'язні й репресовані з колишніми кадебістами, помірковані християни з екстремістами? Як можуть в одному поході уживатися сині барви прапорів з червоними, жовті — з коричневими, портрети Леніна і Бандери?..
Одне слово, якої опозиції ми сьогодні заслуговуємо, таку і маємо. Півроку вона бігала по вулицях з домовинами та плакатами «Пахана — геть!», «Україна — без Кучми!», а в результаті Україна зосталася без кращого, що мала, — без Ющенка. Дурніше не придумаєш.
Чи можемо створити кращу опозицію? Хіба що у «світлому майбутньому», адміністративним методом, на підставі указів Президента...
До речі, якби Президентові вдалося якимось дивом створити потужну опозицію собі самому (!), то це було б великою його заслугою перед Україною у справі політичної структуризації суспільства.

Далі

До змісту Арсен ПАЛАМАР ДЕГРАДАЦІЯ